Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Райєн.У такому ж вигляді, як їх одержували ви.

Томас.О, тепер дещо прояснилося, принаймні для мене. А щодо вас, то, здається, у вашій голові й досі не розвіялася темрява.

Райєн.Я вже казав: ваш тон…

Томас.Зрозумів: вам не подобається мій тон. Боюсь, що факти сподобаються вам ще менше. А вони такі: по-перше, ніякий суд не визнає прямим доказом магнітофонний запис. По-друге, прямий доказ все-таки є, тільки він – проти вас. Це попередня фактура, яку ви дали тому бельгійцеві. Копія її у мене. Ви ж знаєте, що Ерліх був лише хлопчиком на побігеньках у того бельгійця, і, всупереч розробленій нами версії, Ерліх прийшов на склад не перевіряти наявність товару, а одержати товар за вашим розпорядженням.

Райєн.За яким розпорядженням?

Томас.Хіба напередодні увечері ви особисто не повідомили мене, яку кількість зброї передати Ерліху? Це у мене записано.

Райєн.Залиште цей запис собі на згадку. Я не пам'ятаю такої розмови.

Томас.Авжеж. Та коли з'явиться на світ фактура, вам доведеться пригадати.

Райєн.Коли не помиляюсь, ідеться про фактуру для форми, документ, який не має ніякої вартості.

Томас.Як фактура – це справді не документ, але як доказ – матеріал першорядної ваги, надрукований вашою машинкою на вашому бланку й виданий на ім'я Альбера Каре.

Райєн.А де той Каре, щоб підтвердити?

Томас.Сподіваюсь, найближчим часом буде в наявності й він. Мої люди вже натрапили на його слід.

Райєн.Дивіться тільки, щоб ваших людей не випередили мої люди. Я також хочу, щоб той бельгієць з'явився на світ. Його рекомендували мені ви, Томасе!

Томас.Не пам'ятаю такого.

Райєн.Ваша часткова втрата пам'яті в даному разі не має значення. Каре пригадає.

Томас.Облиште прогнози. І не забувайте про найважливіше: фактура. Я не запитую вас про гроші…

Райєн.Про які ще гроші? За фактуру для форми ніхто не платить.

Томас.Після фактури для форми була й справжня фактура.

Райєн.Дозвольте глянути на неї.

Томас.Навіщо вам дивитися на неї, адже ви самі виписували її! Не забувайте, що я не новачок у цій справі. Ви б ніколи не дали розпорядження, не поклавши спершу гроші собі в кишеню. А це немалі гроші, Райєне. Якщо мене не зраджує пам'ять, це щось…

Магнітофончик, легенько свиснувши, замовкає. Сеймур гасить сигарету, третю підряд, і зауважує:

– Коли б ті двоє дурнів не були такі п'яні й такі балакучі, розмова, мабуть, вийшла б набагато коротшою, й тоді б ми мали її цілком. А так вона не вмістилася на плівці, тому доводиться лише здогадуватись. Отже, беручи до уваги те, що вони водночас і дурні й хитрі, як ви гадаєте, до чого вони доторгувалися?

– До того, що їм диктує інстинкт самозбереження.

– Гадаєте, вони порозумілися… – задумливо каже американець. – Можливо. Але то удаване, порозуміння. Боюсь, що удаване.

– Боїтеся чи сподіваєтесь?

Він дивиться на мене так само задумливо, потім машинально закурює нову сигарету.

– Звичайно, сподіваюсь. Але й боюсь. Боюсь за вас, Майкле. Кожному з них потрібні ваші свідчення. Однак зверніть увагу: кожний розраховує тільки на частину ваших свідчень. Томас хотів би, щоб ви мовчали про те, що він запропонував вас як клієнта, й розповіли головним чином про свою угоду з Райєном. А Райєн хотів би, щоб ви мовчали про угоду й докладніше розповіли про свої зв'язки з Томасом.

– Це цілком логічно.

– Тоді вам, певно, зрозуміло й інше: кожен з них спробує прибрати вас до своїх рук, витягти потрібні свідчення, а після цього знищити. Не хочу повторюватись, Майкле, але останнім часом вам страшенно не щастить.

– Чому ж? Адже ви взялися забезпечити мені канал.

– Я вже забезпечив його. Тільки поки що ми не можемо скористатися ним.

– Мабуть, щось загальмувалось…

– Невже ви не розумієте – ми не можемо скористатися ним, поки ці двоє стоять у нас на шляху!

– І цим, звичайно, знову доведеться зайнятися мені. Я зрозумів це ще тоді, як ви почали забивати мені баки своїми балачками. Ми з вами знову на вихідній позиції: повертаю тобі волю, але спершу дещо зроби!

– Ви вже на волі, друже. І не моя вина, що ви не можете скористатися нею.

– Не викручуйтесь, Уїльяме. Ви поклали собі розправитися з Райєном, та, діставши наказ вийти з гри, знову відчули потребу в мені, щоб закінчити гру на вашу користь.

– Так сталося, – визнає Сеймур. – Тільки можу вас запевнити, що коли в мене є надійний канал…

– Не запевняйте мене. Краще скажіть, що треба зробити, аби відкупитися, звичайно, якщо потім я не знадоблюся навіщось вам знову…

– Такої небезпеки немає. І не спекулюйте моїм незручним становищем. Ви мені справді потрібні для зовсім дрібної послуги, й це вже буде востаннє.

– Так, так. Слухаю вас.

– Томас і Райєн легко не домовляться, Майкле. Ви звернули увагу на інстинкт самозбереження, а я нагадую вам про жадібність. Райєн будь-що намагатиметься одержати від Томаса кругленьку суму, а Томас уперто опиратиметься. Але ж в цьому двобої сили нерівні. Визнання Ерліха – не другорядний доказ, його смерть і вибух на складі надають цьому доказові ще більшої ваги. Томас буде притиснутий обставинами й не виключено, що зрештою відступить. Цього не повинно статися. Якщо вже двобій, то хай він буде не на життя, а на смерть.

Сеймур глибоко затягується сигаретою й наміряється кинути її на підлогу, та, глянувши на розкішний килим, затоптує в попільничці. Потім дивиться на мене й каже:

– Ви повинні допомогти Томасові, дорогий мій.

– Хочете сказати, що в цьому й полягає моє завдання?

Американець киває.

– Ви не могли вибрати для мене гидкішого завдання? – кидаю я.

– Ми допоможемо йому поквитатися з Райєном… і з самим собою, – пояснює Сеймур.

– У який спосіб?

– У найпростіший: дасте йому фактуру, справжню й остаточну.

– Чому я повинен її давати? Відішліть поштою, це його потішить.

– І налякає: значить, у гру включається хтось третій. І потім, мені потрібна Дейзі. Віднесете документ Дейзі.

– Хай однесе Мод.

– Це виключено. Мод зараз «в Італії». Не кажучи вже про те, що між Дейзі й Мод стосунки далеко не кращі. Ні, Майкле. Вам треба самому піти до неї. Це буде ваша остання місія.

– Хто зна… Особливо якщо там мене чекатиме Томас.

– Усе буде організовано так, щоб уникнути будь-якого ризику.

– Всього передбачити неможливо.

– У чисто теоретичному аспекті – так. А практично все буде підготовлено, щоб зустріч пройшла без перешкод. Я теж не зацікавлений, щоб ви потрапили в пазурі цих типів.

Він підводиться, підходить до вікна й повертається на своє місце.

– Зустріч має відбутися на квартирі у Дейзі. Мод повідомить вам адресу й час. Удасте, ніби засмучені смертю Ерліха й збентежені провалом операції. Підкинете, що підозрюєте в цьому Райєна, який загарбав гроші й вирішив вас обдурити. Розмахуйте фактурою, як знаряддям помсти. Порадьте Дейзі передати її Томасові, пояснивши йому, що фактуру їй залишив на збереження Ерліх.

– Якщо фактуру залишив Ерліх, Дейзі вже давно мала б передати її.

– Так, але стосунки між Томасом і Дейзі в даний момент перервані, про це подбала Сандра. Дейзі буде щаслива, що їй випадає можливість допомогти Томасу й повернути його собі як можливого нареченого. Тому ваше завдання буде значно полегшене.

– Оце і все?

– Є ще одна маленька технічна дрібниця, про неї вам розповість Мод. Треба у квартирі Дейзі десь приладнати мікрофончик.

Він кидає на мене швидкий погляд, прикурюючи чергову сигарету, й підсумовує:

– Ваша місія дуже проста, Альбере. Не бачу причин корчити таку здивовану фізіономію.

– Я здивований не місією, а вашою поведінкою. Не розумію, чому ви приділяєте стільки уваги боротьбі тих двох нікчем.

– Самі по собі Райєн і Томас – ніщо, – визнає Сеймур. – Та коли за спиною одного мафія Інтерармко, а за другим – люди з військової розвідки, ці нікчеми набувають певної ваги.

Він випускає до стелі цівку диму й каже, ніби міркуючи вголос:

– Мені завжди це здавалось абсурдним, але що вдієш: нікчема, включений в систему, стає вже силою! Просто незрозуміло, звідки береться та сила в системі, яка складається з самих нікчем!

– Нагромадження кількості…

– Схоластика, дорогий мій. Ви перетворюєте діалектику на схоластику. Хай об'єднаються десять дурнів, сто дурнів, тисяча дурнів – однаково вони не варті однієї розумної людини. Навпаки: чим більше дурнів, тим більше дурниць вони можуть наробити.

– Але ж ви самі казали…

– Коли нікчеми об'єднуються в систему, збільшується не інтелект, а небезпека. В цьому – пояснення всього. Один дурень менш небезпечний, ніж армія дурнів.

– Ви мене заспокоюєте.

– Бо не бачу причин для тривоги.

– Невже не бачите? Ви твердите, що за Райєном стоїть Інтерармко, а за Томасом – військова розвідка. Що ж виграю я, коли ці двоє дурнів вийдуть із строю? Хіба це розчистить мені шлях?

– Послухайте, дорогий мій: люди, які розшукують вас, не виконують службового завдання – вони роблять послугу особисто Райєну й Томасові. Коли ж ці двоє відійдуть туди, де їм давно місце, ви нікому більше не будете потрібні. Він озирається й каже іншим тоном:

– Цікаво, куди зникла Мод? Мабуть, вирішила, що її роль вичерпалася тим, що вона принесла нам мигдаль.

Іноді, голячись перед дзеркалом, я дивуюся: невже ота людина навпроти – це я? Що спільного може бути в мене з отим досить похмурим сивим типом, приплющені очі якого дивляться на мене недовірливо, наче не знають, хто я такий! Єдина втіха, що гоління – процедура нетривала, не треба довго милуватися своєю фізіономією. Отже, стою під душем і кручу крани, віддаючи перевагу холодній воді, бо слід бути бадьорим – адже попереду в мене зустріч із Дейзі.

Під час сніданку Мод із своїм набридливим педантизмом знову повторює мені те, що я вже чув, – де вхід, який поверх, де дзвінок, – не забуваючи додати й деякі поради, як мені поводитися з Дейзі, зважаючи на її вдачу.

– Поводьтеся зовсім невимушено, вона любить таких. Можна плести якісь дурниці, я певна, що це їй сподобається.

– Не можу я плести дурниці.

– Можете, Альбере. Ви так поводилися зі мною. І не забувайте про мікрофончик. Найкраще заховати його між сидінням і спинкою крісла.

– Знайшли місце!

– Якщо виникне підозра, жодне місце не врятує. Але підозри не виникне. Про всяк випадок зауважте їй між іншим, що ви сьогодні ж виїжджаєте. Хай Дейзі думає, що ви зникли безслідно.

– Не виключено, що так і станеться.

– Ні про що не хвилюйтесь. Я буду поруч.

– Де саме?

– Не переобтяжуйте мозок зайвими дрібницями. Вам досить знати, що ви не самі.

Рівно о десятій годині ранку я підіймаюся сходами на другий поверх і натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються одразу ж. Нічого дивного: дівчина зібралась кудись іти.

– Ах, яка неприємна несподіванка! – вигукує вона, впізнавши мене.

– Дуже шкодую.

– Я хотіла сказати, що мені конче треба до перукарки.

– Дуже шкодую.

– Ну, завели! Або заходьте, або йдіть собі. Як на мене, то краще б ви пішли. Приходьте після обіду.

– Дуже шкодую, – знову повторюю я. – В обід я від'їжджаю.

– На скільки днів?

– Боюсь, що назавжди.

– Боїтеся… шкодуєте… Побачивши вас уперше, я одразу ж зрозуміла, що ви з отих, нерішучих і церемонних. Ну що ж, заходьте…

«Гаразд, – кажу собі, ступаючи слідом за нею. – Якщо це тебе дратує, я буду саме таким – нерішучим і церемонним. Всупереч вказівкам Мод».

Хол, до якого заводить мене Дейзі, не має нічого спільного з розкішною обстановкою у Сандри. На стінах – афіші «Сантани», «Спейса» та інших ансамблів, що були в моді протягом одного сезону, під стінкою – низький східний диван, на підлозі стереопрогравач, стоси грамофонних платівок, півпляшки віскі й різноманітні атрибути верхнього й нижнього жіночого одягу, за винятком бюстгальтерів. Дейзі не носить бюстгальтерів: тепер так модно, й до того ж вона не має чого в них ховати.

– Сідайте де бачите, поки я тут трохи наведу лад, – наказує господиня.

Озираюсь довкола, та не бачу, куди його сісти, крім дивана, що піднімається над підлогою пальців на два. Опускаюсь на нього, поки господиня ховає трусики й панчохи, крутячи в мене під носом маленьким задом, обтягнутим чорними шовковими брюками.

– Що вас привело? – запитує вона, розтикавши ганчірки по кутках, й виструнчується переді мною.

– Мене привело… Не знаю, чи не прозвучить це для вас… Мене привело нездоланне бажання…

– Сексуальної близькості?..

– Точніше сказати – прагнення помститися…

– Це стає цікавим, – констатує Дейзі, сідаючи на диван поруч мене.

– Ця безглузда історія спричинилася до загибелі Ерліха, – починаю я.

Проте дівчина відразу ж обриває мене:

– Не будемо турбувати мерців.

– Але я втратив досить кругленьку суму. Мені незручно навіть називати її,

– То й не називайте.

– А в усьому винний той… даруйте на слові, шахрай… отой підлий тип – Райєн.

– Коли хтось зазнає збитків, треба, щоб хтось на цьому мав і прибуток, – філософськи підсумовує Дейзі.

– Це не прибуток, а грабіж, – заперечую я.

– Ви починаєте мені набридати. Дебютували цікаво, а тепер морочите голову своїми фінансовими проблемами.

– Неминучий вступ, – поспішаю вибачитись я. – А тепер перейдемо до суті…

– Переходьте.

– Одне слово, я вирішив помститися Райєнові.

– Похвальний намір, – погоджується інженю. – Злочин має бути покараний. Так сказав іще Достоєвський. Але ж, пане, я не Достоєвський, і ці проблеми мене не цікавлять. До того ж мені призначила побачення перукарка.

Вона наміряється підвестися, та не встигає, бо я галантно беру її за талію і знову садовлю на диван.

– Ви мене обнімаєте? – збентежено зводить брови дівчина. – Що б це означало?

– До цього я ще не дійшов. Намагаюсь опанувати себе…

– Встигнете.

– … Бо хочу пояснити вам, що хоч ви й не Достоєвський, але це питання таки стосується вас.

– Он як?

– Точніше, воно стосується вашого друга – Томаса.

– Томас мені не друг. Він сердиться на мене, я на нього. Ми посварилися.

– Оце вам і привід помиритися.

– Звідки ви знаєте, що я хочу з ним миритися?

– Гаразд, тоді залиште його Сандрі.

– Ти ба! Ви, здається, обізнані з тим, що вас не стосується.

– Стосується! І саме тому я намагаюсь пояснити вам, що у нас спільні інтереси. Райєн хоче ліквідувати Томаса. А в мене є документ, за допомогою якого Томас може знищити Райєна. Зрозуміло чи ні?

– Ні.

Вона прикидається дурнішою, ніж є насправді, але вже виявляє зацікавленість. Коротко розповідаю їй про фактуру, наголошуючи на практичному значенні цього папірця.

– За допомогою цього документа Томас усуне Райєна, а ви усунете Сандру.

– Не виключено, – погоджується Дейзі. – Тільки чому ви самі не передасте фактуру Томасові?

Дурна, та не зовсім!

– З дуже простої причини: тепер мої стосунки з Томасом такі ж, як і ваші. Він мене не прийме й не вислухає або ж поставиться з недовірою…

– А що я довірлива…

– Розумієте, – кажу я, – ви поясните, що фактуру вам залишив на зберігання Ерліх – на той випадок, коли з ним щось трапиться; ви довго вагалися, що з нею робити. І нарешті вирішили віднести Томасу, хоч він цього й не заслуговує.

– Власне, чому б і не занести? – Дейзі куйовдить своє русяве волосся: – Зрештою, якщо вона йому непотрібна, хай спалить.

– Спалить? Та він цілуватиме вам ноги, як тільки побачить її!

– Нехай спершу я дозволю йому, – кидає дівчина, але можливість того, що Томас цілуватиме їй ноги, її явно приваблює.

Вона здається мені такою легковажною, що я вирішую про всяк випадок знову проінструктувати її в деталях, попередивши, щоб вона нікому не показувала фактуру й не розповідала про мій візит.

– Годі! Ви набридли мені! – зітхає дівчина. – Що ви питимете?

«Нічого», – хочеться мені відповісти, та вчасно згадую, що ще не сховав у крісло мікрофончик, бо в холі нема й натяку на крісло.

– Так, – киваю їй, – трохи вип'ю, бо як ви підсіли до мене, я наче сам не свій зробився…

– Невже я така сексуальна? – запитує Дейзі, підвівшись, щоб принести пляшку.

– Страшенно! Наче ви не знаєте.

– Знаю, та не певна. Дехто вважає таких, як Сандра, більш сексуальними.

– Дурниці! Не кажіть мені про жінок з великими персами…

– Вам не бракує смаку, хоч ви й старомодний, – визнає дівчина. І, озирнувшись, тихо додає: – Десь тут були чарки… А втім, ні, я віднесла їх на кухню.

Вона йде на кухню, я теж підводжуся з дивана. Тепер або ніколи! Схованку знайдено: ніша з радіатором парового опалення, закритим дерев'яними ґратками. Просовую руку й опускаю мініатюрний прилад за радіатор. Навряд чи хтось знайде його тут, принаймні до осені.

– А звідси відкривається чудовий краєвид, – зауважую я, коли повертається Дейзі й бачить мене біля вікна.

– Ніколи не звертала уваги, – байдуже відповідає вона. – Мені більше до вподоби, коли на вікнах занавіски.

Дейзі ставить чарки з льодом на підлозі біля дивана й бере пляшку.

– Скільки?

– Як і собі.

Вона щедро наливає й піднімає чарку. Я наслідую її приклад, трохи відпиваю.

– Невже вам не подобається – садок і квіти?

– Чому ж. Але досить того, що це мої квіти. Досить знати, що вони біля мого будинку. Як набридає жити у непевності! Сьогодні тут, завтра – там, сьогодні з одним, завтра – з другим.

– Різноманітність.

– Різноманітність приємна тільки тоді, коли ти цього хочеш, а не з примусу. Сідайте, чого стовбичите!

Сідаю. І моя надія на те, що все обмежиться лише чаркою віскі, летить шкереберть. Дейзі, певно, вважає, що я дуже манірний, чекаю запрошення, а це забере багато часу, тому бере ініціативу в свої руки. Аж не віриться, що ця інженю здатна на таке!

Дівчина зиркає на свій годинник і зіскакує з дивана.

– З вами було дуже гарно, я б сказала навіть – чудово, зважаючи на ваш вік, однак тепер вам треба йти.

– Авжеж, перукарка, – згадую я і теж підводжусь.

– Перукарку доведеться відкласти, в мене ще одна зустріч.

– За дві хвилини мене тут не буде.

– Тоді до побачення, або до зустрічі при нагоді, або ж… Одне слово, прощавайте! Мені треба під душ.

Вона виходить, я нашвидку опоряджаюсь і залишаю квартиру, уявивши собі, як десь поблизу бідолашна Мод ось уже дві години чекає мене.

Виходячи з будинку, я стикаюся з молодим суб'єктом, обличчя якого мені начебто знайоме. Хочу обминути його, але суб'єкт хапає мене за лікоть.

– Гер Каре? – запитує він, заступаючи мені шлях.

Можливо, це така собі невинна фамільярність, тому вона викликає з мого боку також зовсім невинний жест – я досить енергійно відштовхую його й зупиняюсь:

– Чим можу бути корисний?

– Ви мене не впізнаєте?

– Ах так, – пригадую я й чемно посміхаюсь. – Ви були помічником у Томаса… містер…

– Містер Мур, – підказує він.

– Так, так, містер Мур. Дуже було приємно, – кажу я і йду далі.

Та, виявляється, Мурова фамільярність не така вже й невинна, бо він знову опиняється переді мною – певно, забув, куди йшов.

– Як добре, що я вас зустрів. Мій шеф, містер Томас, дуже хоче бачити вас.

– Мені теж буде приємно, – люб'язно киваю я. – Хай подзвонить. Я зупинився в «Хілтоні».

Встигаю зробити ще три кроки до зеленого «мерседеса», що стоїть поблизу, перш ніж Мур удруге заступає мені шлях.

– Не сприйміть це як нахабство, але я пропоную зараз-таки підскочити до нього. Це зовсім близько.

– Дуже шкодую, але зараз у мене немає настрою, – і я знову, цього разу енергійніше, відстороняю настирливого чоловіка.

До «мерседеса» ще п'ять кроків. Але Мур утретє стає переді мною:

– То, кажете, зупинилися в «Хілтоні»?

– Атож.

– Однак ви там не зареєстровані.

– Ваша інформація застаріла, друже. Я прибув сьогодні вранці. А втім, чим завдячую такій увазі до своєї персони: ви мене розшукуєте по готелях?

– Служба, – зітхає Мур. – Я з військової поліції.

– Треба було з цього й починати, – зауважую я, вже вкотре відстороняючи його, – а не гратися у світські запрошення.

– Не намагайтесь відштовхнути мене, – в голосі його звучить погроза.

– А ви не намагайтесь мене зупинити.

– Кажу ж вам: я з військової поліції.

– Звідки мені знати, хто ви такий!

Замість відповіді Мур виймає службове посвідчення й тицяє мені під ніс

– Це інша річ, – бурмочу я. – Тепер я вам вірю. Отже, займайтеся своєю справою. Я у вашій армії не служу, тому ваша поліція мені до лампочки!

– Є ще й інша поліція! – нагадує Мур.

– Атож. Зверніться до неї.

Цього разу я відстороняю його вже зовсім грубо, він мало не падає. До «мерседеса» залишається ще два кроки, коли Мур знову наздоганяє мене. З-під його сірого літнього піджака непомітно висовується дуло масивного «люгера».

– Стійте, Каре!

У відповідь я стрибаю до автомобіля, відчиняю дверцята, сідаю за кермо, вмикаю двигун і з місця даю повний хід.

«Я буду зовсім поруч», – сказала дама. Однак вулиця порожня, коли не брати до уваги двох літніх жінок з господарськими сумками, які зупинилися на розі побазікати. Безлика вулиця у безликому житловому кварталі з двома рядами припаркованих автомашин. Якби Мод була в якомусь із цих автомобілів чи десь у підворітні найближчого будинку, вона б давно подала мені знак. Не виключено, що вона вже пішла, стомившись мене чекати.

Ці думки виникають у мене між іншим, поки я мчу вузьким проходом між автомобілями. Потім думки про Мод взагалі перестають мене хвилювати, мою увагу привертає дещо важливіше. Тільки-но я звернув за ріг, як одна з автомашин, що стояла там, рушає слідом за мною. Звертаю на першому ж перехресті й бачу, що сірий БМВ іде позаду. Енергійно натискаю на акселератор, ризикуючи наскочити на випадкового перехожого. Машина позаду також збільшує швидкість.

Знову поворот. Потім ще один. І тут я бачу ще один БМВ, який, певно, чекав мене, бо над кермом тупа фізіономія Мура. Сильніше натискую на педаль газу, та чорний автомобіль Мура невідступно їде за мною.

Сірий БМВ зник. Не дивно, якщо я обізнався, – курйози безвиході: тікаєш від уявного переслідувача, а наражаєшся на справжнього.

На наступному перехресті збираюсь звернути, але там вулиця з однобічним рухом. А далі… Далі бульвар: світлофори, пішохідні доріжки, поліцейські – кінець високим швидкостям, якщо не хочеш, тікаючи від військових властей, потрапити до рук федеральних. Виїжджаю на бульвар і знову бачу сірий БМВ, цього разу вже попереду. Отже, я не помилився. Навряд чи треба нагадувати, що чорний автомобіль і досі позаду. Можна заспокоїтись: тепер я влаштувався зручно, мов скибка ковбаси в бутерброді.

Ці типи, мабуть, підтримують між собою радіозв'язок. Очевидно також, що їх не двоє, а троє, бо трохи згодом ліворуч з'являється жовтий «порше», рівняється зі мною і вже не відстає. Я – наче в пакеті.

їду повільніше. Це примушує моїх конвоїрів також зменшити швидкість, що викликає нарікання водіїв позад нас, особливо на адресу жовтого «порше». Деякі машини сигналять, але безрезультатно. У чоловіка, що сидить за кермом «порше», такий самий тупий і нахабний вираз обличчя, як і в Мура. Авжеж, на цих людей звукові ефекти не впливають.

Становище здається безнадійним. Та я переконаний, що зовсім безвихідного становища не буває, тому й далі спокійно посуваюсь у центрі пакета, пильно стежачи за обстановкою. Мабуть, коли б я трохи краще знав Майнц, то ця трійця вже тільки б мене й бачила, та що вдієш – не можна знати всі міста, як свої п'ять пальців.

Довгождана нагода виникає перед одним з чергових світлофорів. На стоянці біля тротуару звільнилося місце, і я негайно притуляюсь там, даючи змогу сірому БМВ проминути перехрестя, а двом іншим дурням сушити собі голову над тим, що їм робити, – адже не може автомобіль зупинитися ні з того ні з сього на шосе із жвавим рухом, та ще й на очах у поліцейського!

Отже, я припаркувався, а вони – хоч-не-хоч – їдуть далі в загальному потоці. За мить рушаю знову, звертаю праворуч і піддаю газу. Погано, що на центральних вулицях не можна весь час тиснути на акселератор, бо попереду їдуть інші автомобілі. Погано й те, що я вже не знаю, де я, втратив будь-яку орієнтацію. А найгірше, що в бензобаці залишилося зовсім мало пального.

Знову звертаю праворуч і нарешті опиняюся в більш-менш знайомих місцях. Вулиця спускається вниз, через неї перекинутий бетонний міст. Згадую цю вулицю. Вона веде до окружного бульвару.

Знайомі місця й… знайомі люди. На наступному перехресті переді мною несподівано вигулькує жовтий «порше», а на хвості знову зависає Мур. Сірий БМВ теж не забарився підперти мене зліва. Мої супутники помінялися місцями, що ж до всього іншого, компанія не змінилася.

Чемна, спокійна компанія. Нічого спільного з отією гонитвою в пригодницьких кінофільмах, перекиданнями, небезпечними поворотами, космічними швидкостями й пекельним вищанням гальм. Три автомобілі повагом посуваються вперед, тільки я в трохи незручному становищі: ніяк не можу розірвати цей пакет.

А може, все-таки є якийсь вихід? За кілька метрів до виїзду на окружний бульвар вмикаю правий поворот – усе цілком нормально, тут обов'язковий поворот направо. «Порше» попереду робить те саме й завертає, як цього вимагає знак, а я, знехтувавши знаком, порушую правила. Тепер я можу збільшити швидкість і податися до «Хілтона». Знову вмикаю правий поворот, сподіваючись трохи спантеличити переслідувачів. Мені треба виграти кілька секунд, не більше, але де ти їх візьмеш! Стрімко звертаю на алею, що веде до готелю; так само стрімко проминаю центральний вхід, знову опиняюсь на бульварі, рухаючись тепер у зворотному напрямку, різко повертаю до «Хілтона» і в'їжджаю в готель, або точніше – в його підземний гараж.

Ставлю «мерседес» на перше вільне місце, що потрапляє мені на очі, вискакую з автомобіля, стрибаю у ліфт і опиняюся в холі. Знову знайоме місце. Та цього разу, на щастя, без знайомих людей.

У холі, як і слід було, сподіватися, в цей обідній час – справжній шарварок: тут і відвідувачі трьох ресторанів, і групи туристів. Отже, для мене не становить ніяких труднощів, кинувши погляд на центральний вхід, вислизнути крізь службові двері. Хоч моїх переслідувачів ніде не видно, все ж не думаю, що своїм раптовим маневром я виграв більше кількох хвилин. Ці нахаби, певно, вже виявили мій автомобіль і в цю мить, можливо, шукають мене в холі. Тож треба негайно зникати.

«Хілтон» з його підземним гаражем, може, й зручне місце для короткочасного переховування, але далі залишатися тут не можна. Надворі обстановка ще більш несприятлива. Попереду – порожній тротуар окружного бульвару, де немає ні людей, ні магазинів, ні зручних закапелків. Позаду вздовж річки пролягає така ж безлюдна алея, де все видно за кілометр.

Єдиний порятунок – дістатися швиденько до великого пішохідного шляхопроводу, що веде до центру міста. Цей варіант мною передбачений з самого початку, тому не гаю часу на зайві роздуми й під прикриттям прибережної рослинності скрадаюся до сходів шляхопроводу.

Внизу – напівтемрява. Бетонні колони, сигаретні автомати, легкий запах аміаку – свідчення того, що поруч туалети. Лабіринт виглядає надійним, та коли когось шукають, починають саме з таких лабіринтів. Зверху, навпаки, все відкрито, перехожих на мосту можна побачити здалеку, а міст надто довгий, аби бути впевненим, що тебе не помітять, поки ти ним ітимеш.

І все ж я покладаю свої надії на шляхопровід. Там, угорі, збудовано великий бетонний павільйон, який при нагоді використовують для всіляких ярмарків. Той самий павільйон, де не так давно влаштовували виставку мінералів. Я б міг сховатися за ним і звідти стежити за сходами обабіч моста, не ризикуючи, що мене побачать, а на випадок чогось, швидко зорієнтуватися, в якому напрямку краще тікати.

Отже, в якому напрямку? І чи є взагалі якісь шанси вискочити? Я бачу, як від «Хілтона» рушають два БМВ, а з протилежного боку наближається жовтий «порше». Таким чином, і ті й ті сходи відпадають. Щодо втечі довгим мостом, то цей варіант я відкинув ще раніше. Я – пішохід. А щоб наздогнати пішохода, не треба навіть «порше». Для цього досить і роликів.

Ці роздуми не заважають мені вивчати двоє задніх дверей павільйону. Одні з них відімкнені. Корисне відкриття, бо мої переслідувачі вже піднімаються сходами. Втискаюсь у напівтемний коридорчик, клацаю запальничкою і бачу: ключ стирчить з внутрішнього боку дверей. Кручу його й вивчаю обстановку далі. В тісному приміщенні є ще одні двері, я без особливих зусиль відчиняю їх і пересвідчуюсь, що вони ведуть у просторий порожній зал. Коли покластися на свій зір і слух, там немає жодної живої душі. Та люди, які цікавилися філософськими науками, знають, що органи чуттів іноді дають нам помилкову інформацію про довколишню дійсність. Це так звана розбіжність між суттю і явищем. Отже, долаю спокусу вийти у світлий просторий зал, зачиняю двері й знову забиваюся в тісну напівтемряву. Що ж, тут я надійно ізольований від небезпечного зовнішнього світу, і водночас це не заважає мені стежити за подіями. Я не маю змоги діяти, однак можу вичікувати. А в цьому я фахівець.

Та не минуло й десяти хвилин, як я відчув, що обливаюсь потом і можу розтанути від спеки, – така пекельна задуха н цьому темному коридорі. До всього ще й в кутку звалено якісь коробки з нітрофарбами; від них тхне ацетоном. І я вирішую прочинити двері в зал. Та нараз вони відчиняються самі, й на порозі стає чоловік у сірому костюмі.

– Ось ви де! – вигукує Мур. – А я вже подумав, чи не сталося чогось з вами.

Він вихоплює пістолет. Одного погляду досить, щоб встановити, що це не той незграбний «люгер», а якась новітня модель.

– Досить фокусів, – цідить крізь зуби нежданий гість. – Ходімо.

– Надворі страшенна спека, – заперечую я, намагаючись оцінити обстановку.

– Не перегравайте, Каре. Моє терпіння має межі. Ви примусите мене стріляти!

– Тут, у центрі Майнца, серед білого дня! Ви ж іще не збожеволіли.

– Оцей пістолетик, щоб ви знали, стріляє без шуму й без куль. У тіло входить маленька ампулка із смертоносною рідиною, що швидко розчиняється в організмі, в мертвому організмі, не залишаючи ніяких слідів! Отже, ходімо.

– Е ні!

– Ніколи не думав, що торговець зброєю може бути таким полохливим.

– Кожен має якесь вразливе місце…

– … Якщо ви взагалі торговець зброєю. Ну ж! Не примушуйте мене стріляти.

– Це ваше діло.

Мур, певно, опинився в складному становищі. Йому треба вивести мене звідси, а не продірявити.

– Навіщо ви все ускладнюєте? – запитує він вже іншим тоном. – Нам потрібні від вас лише деякі свідчення. Одна маленька довідка, розумієте чи ні?

– Ото і все? – вигукую я. – Тоді запитуйте!

Мур роздратовано дивиться на мене, але в погляді його помітне вагання. Не випускаючи пістолет, наставлений мені в груди, він лівою рукою дістає з кишені портативний магнітофончик.

– Гаразд, Каре! Ризикуючи тим, що в мене можуть виникнути неприємності, я полегшу вашу справу. Якщо ви будете точний у своїх відповідях, я відпущу вас, і ви ще встигнете на обід. Скажіть мені, чи укладали ви з Райєном угоду про зброю?

– Звичайно.

– На яку кількість?

Сумлінно перераховую кількість зброї.

– Яка ціна?

– Розумієте: ціни – це питання складне. Райєн наполягав щоб я платив за високими розцінками, а в фактуру мали бути записані нижчі.