Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Богомил Райнов
РАНОК ДНЯ НЕ ВИЗНАЧАЄ

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов, Денят не си личи по заранта. Български писател, София, 1981.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не знаю, як в інших сферах людської діяльності, але я давно переконався, що в нашій сфері значно більше історій, які добре починаються, ніж таких, які добре закінчуються. Взагалі, в наших колах приказка «Ранок день визначає» – не дуже популярна; що більше збігає років, то більше пересвідчуєшся, що сонячний ранок не завжди провіщає погожий день.

Звичайно, наша професія така, що треба передбачати все й носити парасольку навіть тоді, коли над головою безхмарне небо. Інакше кажучи, працюєш за детально обміркованим планом, озброєний всілякими запасними варіантами на випадок, якщо події розвиватимуться не так, як сподіваєшся. Тільки коли все перевертається догори ногами, годі дивуватися, що тобі таки бракує необхідного варіанта. Доводиться змінювати напрямок, кидатись у той чи той бік, імпровізувати й сходити з надійних рейок плану в підступний морок ризику. А коли ти змушений щось вирішувати негайно, бо загрожує небезпека, шанси помилитися неймовірно збільшуються.

Автострада Брюссель – Льєж, якою я оце зараз їду, така простора й зручна, що аж нудно тримати кермо, і, мабуть, саме нудьга навертає мене на отакі роздуми – не дуже цікаві й не такі вже й нові. І думаєш ти про все це якось машинально, без емоцій, особливо коли, як у даному випадку, операція лишилася позаду і її було здійснено майже за планом. А таке – як я вже казав – трапляється не кожного дня.

Напруження й небезпека вже минули. Попереду – спокійне повернення. Дві тисячі кілометрів шляху, – цього досить, щоб спало нервове напруження й ти знову відчув, що життя не така вже й погана річ. Майже справжній бельгійський паспорт, гарний автомобіль із справним мотором, нарешті – чудова погода. Я хочу сказати, що надворі вогко й хмарно, – від спеки не вмреш. Якого дідька тобі ще треба?

Вологість і прохолода певною мірою пом'якшують дух бензину, що його сучасне людство звикло вдихати замість повітря. Щоб пом'якшити його ще більше, закурюю чергову сигарету й намагаюсь не думати ні про що інше, крім дорожньої обстановки.

Широка одноманітна стрічка автостради рясно розцяцькована банальною символікою дорожніх знаків: мій неуважний погляд вихоплює один з них: ніж і виделка, а під ними – «2 км», що нормальною мовою означає: якщо тобі потрібен ресторан, є шанси невдовзі до нього дістатися. Час сніданку вже давно минув, а обідати ще рано, та оскільки я й цього ранку зекономив, виникає запитання, чи не можна прискорити обід.

Помітивши попереду ресторан, я повільно відпускаю педаль газу. Цей ресторан не можна не помітити – він не тулиться десь обіч шляху, а розмістився трохи не на самому шосе – довга залізобетонна будівля з круглими, як у пароплава, вікнами, перекинута, наче міст, над автострадою, ніби це не заклад харчування, а шляхопровід.

Тож зменшую швидкість, і роблю це дуже вчасно – якраз на повороті до ресторану стоїть чоловік і подає мені знак зупинитися. Не скажу, що цей чоловік мені зовсім незнайомий, – це Борислав.

Останнім часом ми з Бориславом виконували спільну справу, однак ще минулого вечора розпрощалися, до скорої зустрічі, хоч не дуже сподівалися на це. Проте зустріч відбулася аж надто швидко. Настільки швидко, що, побачивши, як мій товариш стовбичить на узбіччі шосе, я відчув, як похололо у мене в грудях. Таке трапляється із людьми нашої професії. Навіть якщо ти успішно завершив операцію.

Зупиняюсь на мить, щоб дати можливість Бориславові влаштуватись поруч мене, тоді різко натискаю на газ і вмикаю касетний магнітофон. Як відомо, касетним магнітофоном користуються, щоб ускладнити можливе підслухування, хоч, як на мене, за сучасної техніки очищення звукозапису від сторонніх шумів це марна справа.

– Чим ти мене потішиш? – запитую свого колегу, коли бас покійного Армстронга заглушив гуркіт мотора.

– Термінове розпорядження з Центру. Ти повинен вирвати Радева з Мюнхена.

– Якого це ще Радева?

– Таж Петка Земляка. Невже не пам'ятаєш?

Як не пам'ятати, коли ми разом працювали! Тільки я пам'ятаю його як Земляка, а не як Радева. Невисокий, смуглявий, з посивілим волоссям, обличчя завжди якесь сумне; він має звичку називати кожного «земляком». Не здивуюсь, якщо він, звертаючись до баварців, скаже: «А, земляче!..»

Повільно веду автомобіль по крайній смузі праворуч, призначеній для таких, як я, черепах, і краєчком ока спостерігаю в дзеркальце, що робиться позаду, поки Борислав, як завжди лаконічно, викладає суть справи:

– Радев займався якимись емігрантами. Вони розкусили його, втягли в брудну вуличну бійку, звинуватили у збройному нападі й напустили на нього поліцію. Йому вдалося вислизнути, й, замість повернутися в готель, він зник у натовпі. Твоє завдання – знайти його.

– Дрібниця, – кажу я. – Мюнхенський натовп навряд чи перевищує півтора мільйона чоловік.

Дрібниця це чи ні, але я відчуваю, що ота млість у грудях починає відступати. Добре хоч, що все інше в мене скінчилося. А щодо нового завдання, яке щойно виникло перед тобою… то у нас так заведено: одне минає, друге настає.

– Шукатимеш його в «Кауфгофі», – чую голос Борислава, який намагається перекричати бас співака. – Він має крутитися десь там. У «Кауфгофі» Радев зустрічався із своїм зв'язковим – Лазаровим, ти його знаєш… Отже, це єдине місце, де його можна знайти.

– Чому ж сам Лазаров не пошукає його?

– Тому що він влип у ту саму історію, тільки з ним ще гірше: його затримали.

– В який час вони зустрічалися в «Кауфгофі»?

– Про це вони домовлялися між собою. Посидиш і зачекаєш.

– Щоб сказати йому «добридень»…

– Може, взагалі нічого не скажеш. Досить і того, що передаси йому паспорт на нове прізвище. Документ уже готовий. Одержиш його у Вісбадені. Запам'ятай адресу.

Борислав повільно вимовляє адресу, і я, перш ніж зафіксувати її в пам'яті, вголос повторюю, щоб не сталось якоїсь помилки. Потім підсумовую:

– Погорів, бідолаха.

– Але не так, як ти в Копенгагені, – нагадує Борислав.

Він з тих людей, які завжди заспокоюють себе тим, що буває ще гірше.

– У Копенгагені? Про що це ти?

– А ти навіть не пам'ятаєш, що колись був у тому місті?

– Можливо, й був. Вилетіло з голови.

– Якщо ти справді забув, то з тобою все гаразд. Як добре було б, коли б ми могли витирати гумкою в пам'яті погані спогади!

– Навіщо їх витирати – адже то наші скарби.

– Саме через такі скарби я втратив сон. Та й вік, певно, дається взнаки.

– Ні, вік тут ні при чому, – заперечливо хитаю я головою. – Петко Земляк – наш одноліток, а його ніщо не гнітить.

– Так, у нього нерви міцні, – погоджується Борислав.

– Краще б сказати, що в нього їх взагалі немає. Мабуть, він проспав той ранок, коли господь-бог роздавав людям нерви.

– Щасливчик…

– Так само він проспав і наступний ранок, коли людей наділяли уявою. От і вештається по світу без нервів і без уяви.

– По-моєму, нерви й уява невіддільні одне від одного. Не маєш одного, не матимеш і другого. А коли почнеш уявляти, що може статися і як це буде, – вважай, кепські справи.

Якийсь час в автомобілі чути лише хрипкий речитатив співака, який, не переводячи подиху, переходить від «Хелло, Доллі» до «Мікі Мессер». Я поглядаю у дзеркальце. За спиною у нас час від часу виникають автомобілі, швидко наздоганяють нас і зникають. Ніби здалеку, чую голос Борислава:

– Може, ти вже розвернешся на якомусь перехресті й відвезеш мене назад. Я не збираюсь переходити кордон.

– Не хвилюйся, я тебе не перевезу через кордон, – неуважливо кидаю я.

Зовсім неуважливо, бо в цю мить я зайнятий тим, чого взагалі не слід робити, – уявляю собі, що може трапитись. Тобто: не накреслюю план і не обмірковую дії, а лише уявляю, Скільки нервів це мені коштуватиме. Борислав має рацію – справи наші кепські.

Пообідати я зупиняюсь уже на території Федеративної Республіки. Час обіду давно минув, і я можу розкошувати в напівпорожньому ресторані, знаючи, що тебе обслужать без зайвої затримки.

Столик мій біля величезного вікна, звідки відкривається краєвид на сусідній сосновий ліс, та увага моя зосереджена на відбивній із свинини й спогадах про минуле. Борислав знічев'я нагадав мені про ту чудову датську історію. Мабуть, тому, що та історія підтвердила: в мене теж є нерви. А до того я був майже такий, як Петко Земляк. Не те щоб зовсім як дерево, але й не мав звички виказувати свій стан.

А потім ота пастка в Копенгагені. Датська поліція розшукувала мене скрізь і всюди, звинувачуючи в убивстві, до якого я був непричетний. Агенти ЦРУ чигали на мене, щоб звести рахунки. Ніякого шляху до відступу. Ніякого зв'язку з Центром. І до того ще гнітючий сумнів – а може, Центр давно вже вважає мене зрадником? Загинути від чужої кулі на чужій землі – це звичний риск для людини моєї професії, але залишитися в пам'яті своїх зрадником…

Отже, агонія трохи затяглася. Агонія, так майстерно організована отим жахливим чоловіком – Сеймуром, який і досі приходить іноді до мене уві сні, щоб потішити словами: «У вас немає ніякого виходу, Майкле. Ви в пастці. Чи відомо вам, що таке пастка? Це таке місце, куди можна ввійти, але не можна вийти. Вас звідти виводять, щоб дати по заслузі».

Я доїдаю свою порцію, намагаючись зосередити увагу на картоплі. Думати про Сеймура і водночас з апетитом їсти – просто неможливо. Але від кави в голові прояснюється, і мої думки переключаються на теперішні події. Заповнене турботами сьогодення – найкращі ліки від поганих спогадів.

Думка про те, що зараз Петко Земляк переховується в Мюнхені так само, як я колись переховувався у Копенгагені, змушує мене швидко розрахуватися й знову виїхати на шосе. Все це – нерви. Гнатиму я автомашину чи не гнатиму – однаково раніше ніж завтра вранці не зможу побачитися з Петком.

У Вісбаден я прибуваю ще завидна. За давньою звичкою, спершу їду за вказаною адресою, оглядаю місце не зупиняючись. Потрібна мені вулиця міститься осторонь від центру. Така собі тиха вуличка в тихому житловому кварталі. Ось і потрібний мені одноповерховий будинок з маленьким садком. Подібні спокійні куточки настроюють на благодушний лад хіба що новачків. Небезпека бути поміченим і зафіксованим тут набагато більша, ніж на людному бульварі.

Діставшись до торговельних вулиць у пішохідній зоні, не одразу знаходжу місце для паркування в маленькому провулку. З півгодини чекаю в якійсь кав'ярні, поки звечоріє, і знову жену машину за зазначеною адресою.

Металева хвіртка саду виявляється відчиненою. Входжу й натискаю на дзвінок. Ані звуку. Роззираюся навколо. Два вікна будинку освітлені. Дзвоню знову, трохи настирливіше. Цього разу чути, як повертають ключ, потім відсовують засув, знімають ланцюжок, нарешті з'являється жіноче обличчя. Вираз його не дуже привітний.

– Гер Шмітхаген удома? – запитую я.

– Його немає.

– Він мені потрібен з приводу автомобіля…

– Я ж вам сказала: його немає.

Здається, я відірвав її від телевізора, бо вона явно не бажає продовжувати розмову.

– Хіба він вас не попереджав, що його шукатимуть з приводу автомобіля? – наполягаю я, пильно дивлячись на неї.

Мій пильний погляд, певно, звільняє її від телевізійного гіпнозу, і вона бурмоче:

– Власне, так. Казав, щоб ви приїхали завтра вранці.

Вона вже ладна грюкнути дверима в мене перед носом, та я випереджаю її:

– Чому аж завтра вранці?

– Боже мій, тому що його немає – невже не зрозуміло! Він повернеться пізно вночі. Не турбуватимете ж ви його опівночі через якийсь там автомобіль!

Тепер двері зачиняються в мене перед носом, і я залишаюся на самоті розмірковувати над тим, як негативно позначаються на поведінці людини такі лиха, як телевізор і критичний вік.

«Завтра вранці» – це не раніше сьомої години. А ще треба проїхати п'ятсот кілометрів до Мюнхена. Навіть при найкращому розвитку подій зустріч з Петком до обіду не відбудеться.

Але й тут крутитися й привертати увагу сусідів не слід. Рушаю знову в центр, опиняюсь на якійсь площі з церковкою і сквериком, припарковуюсь на перше ж вільне місце й знову роззираюсь довкола. Ніч, вервечка вуличних ліхтарів, а навпроти – червоний неоновий напис: «Кюрасао».

Нарешті хоч щось знайоме серед цієї обстановки! Ресторани Кюрасао відомі на весь Захід своєрідним меню: в них подають тільки смажену яловичину з худоби, яку спеціально відгодовують в Аргентіні. Це страва для чоловіків – вона звільняє тебе від потреби вибирати. В меню намальований силует безіменної худобини, розграфований на строго пронумеровані частини, і ти тільки показуєш, з якої частини приготувати біфштекс. Далі можеш думати про свої справи, замість вести довгі гастрономічні розмови з метрдотелем.

У цих ресторанах завжди людно. Але вони мають ту перевагу, що маленькі столики розміщені в окремих кабінах, і тобі не доводиться слухати довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.

Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата – ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! – білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:

– Ви самі, Майкле?

Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання – перетворитися на невидимку.

– Сам, Уїльяме.

– В такому разі прошу до мене. Я теж сам.

І щоб я не подумав, що він набивається до мене в компанію, Сеймур додає:

– Все одно не знайдете вільного столика. Це останній.

Так, це Сеймур. Такий самий, яким я пам'ятаю його з Копенгагена, такий самий, яким я його бачу в своїх снах. Сивувате волосся, сірі холодні очі, мужнє обличчя з ледь помітним виразом смутку.

Мені не залишається нічого іншого, як грати в невимушеність. Неквапно опускаюся на стілець навпроти й запитую:

– Ви вже замовили?

– Ні. Чекав на вас. – На його тонких губах з'являється щось схоже на усмішку. – Звичайно, я на вас не чекав. Але знаєте, Майкле, я завжди був упевнений, що ми колись ще побачимося.

– Ви мені лестите, Уїльяме. Я думав, що ви вже давно мене забули.

– Для мене справді було б зручніше забути вас. Та що вдієш: я ніколи не забуваю свої поразки.

До нас підходить взяти замовлення кельнер у червоному жилеті й білому фартушку. Сеймур запитливо дивиться на мене.

– Якщо ви вже вибрали, я замовлю те саме, – зауважив я, щоб скоротити дію.

– Що ж тут вибирати! Звичайно, філе!

І, обернувшись до кельнера, каже:

– Два біфштекси, салати, пляшку червоного вина.

Кельнер хотів був завести розмову щодо марки й року виготовлення вина, але Сеймур випередив його:

– На ваш смак.

Той киває й відходить. Уїльям простягає мені пачку «Кента» й сам, за давньою звичкою, затискає сигарету в правому кутику рота. Куримо мовчки. Я відчуваю, що Сеймур спостерігає за мною, і, в свою чергу, також розглядаю його. Обличчя в нього серйозне, навіть трохи замислене, але в сірих очах виграють веселі бісики.

– Щоб не зіпсувати вам апетиту, хочу одразу сказати, що та історія в Копенгагені для мене – справа минула. Ні, я її не забув, проте вже давно здав в архів. Отже, можете спокійно їсти філе з цілковитою впевненістю, що вам ніщо не загрожує.

– Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.

– Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

– Я також, Уїльяме.

– Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами – двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

– Відпустка – чудова річ, – погоджуюсь я. – Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

– Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

– Я не сумніваюсь у цьому.

– Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

– В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

– Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

– Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.

– Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!

Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.

– Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… – зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.

– Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, – бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.

Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:

– Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.

Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.

– Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? – запитую я.

– Як людина – може, й ні, а як противник – безперечно. Я надто зайнятий своєю порцією м'яса, щоб відповісти йому.

– Так, ви уникаєте зустрічі з противником, Майкле. А я волію краще розмовляти із справжнім противником, аніж з фальшивим другом.

«Бо у вас немає справжніх друзів», – хочеться відповісти мені, та я стримуюсь.

Далі вечеря могла б проходити в мовчанці – коли люди їдять, не заведено багато балакати. Але, по-перше, цей чоловік наче не їсть, а мучиться над тією їжею, по-друге, він з тих, кому начхати на те, що заведено і що не заведено.

– В якому готелі ви зупинилися? – запитує між іншим Сеймур.

– Ні в якому. Я щойно прибув.

– Я б вам порадив «Чорного цапа». – Я – в ньому.

– Це близько?

– За два кроки звідси.

Він обережно відпиває з келиха, немовби перевіряє – вино там чи отрута.

– Певно, ви їдете на батьківщину?

– Ні, у зворотному напрямку, – відповідаю я. – Прямую до Кельна.

Точніше було б сказати, що я повертаюся з Кельна, однак з такими людьми, як Сеймур, треба бути насторожі. Особливо якщо взяти до уваги, що він вчиняє тобі допит – отак зовсім недбало, ніби між іншим.

– Гм, Кельн… Унікальний кафедральний собор. Сподіваюсь, ви відвідаєте його.

– Навіщо мені його відвідувати! Собори тим і чудові, що їх видно здалеку.

– Ви такий же, як і я, – киває головою американець. – Ніяких культурних запитів.

Далі розмова деградує до коротких фраз, які нічого не означають; паузи стають чимдалі триваліші. Навіть міцна подвійна кава не вносить пожвавлення. У мене таке враження, що цю людину давно вже гнітить моя присутність.

– Де ваш автомобіль? – запитує Сеймур, коли ми, нарешті, виходимо з «Кюрасао».

– По той бік пішохідної зони. Поставити автомобіль – тут ціла проблема.

– Тоді підемо до готелю пішки, тут менше сотні метрів.

Зупинятися в готелі – не передбачено моїм попереднім планом, однак я вже вибитий з колії плану й перебуваю в непевній зоні імпровізації.

«Чорний цап» справді виявився зовсім поряд. Всупереч моїм надіям, адміністратор повідомляє, що є вільна кімната.

– Ви мені дасте спій паспорт?

У великих готелях так заведено: залишаєш паспорт, і службовець сам заповнює картку, щоб звільнити клієнта від зайвої писанини. Подаю документ, і чоловік, навіть не глянувши на мене, ховає його в шухлядку.

– Ну, Майкле, я пішов, – кидає Сеймур. – Можливо, завтра вранці не побачимось, отже – щасливої дороги.

– Вам також, – відповідаю я. – Піду піджену автомобіль.

– Так-так, звичайно, – бурмоче американець, наче хоче сказати: і нащо ото верзти всякі дурниці.

Він киває і, майже не глянувши на мене, прямує до ліфта, а я рушаю до виходу.

Найближчим часом з'ясується, що це: випадкова зустріч, якій не варто надавати значення, чи фатальний збіг обставин? Навіть якщо це фатальне невезіння, воно не повинно вплинути на мою мюнхенську місію. Можливо, для вільних дій у мене залишилося обмаль часу. Цим визначається й характер дій.

Я виходжу з готелю й повільно рушаю вулицею, пересвідчившись, що ніхто не йде за мною слідом. Потім завертаю у перший же провулок і якийсь час спостерігаю з-за рогу за під'їздом «Чорного цапа». Справді – нікого.

До площі, де залишився мій автомобіль, не більше трьохсот метрів, але я петляю вулицями, втричі збільшуючи цю відстань, вірний правилу, що кружні дороги іноді коротші за прямі.

Закінчивши всі ці звичні для мене маневри, я підходжу до церкви і з темряви скверу вивчаю обстановку навколо автомобіля. Мій темно-сірий «БМВ» спокійно стоїть в оточенні інших автомобілів. Площа зовсім безлюдна. Минає десята година.

Сідаю у «БМВ» і вибираюся з валки автомобілів, щоб податися у вже знайомий мені житловий квартал. Там на мене чекає та сама порожнеча. Вікна того будинку, що мене цікавить, темні. А втім, не зовсім темні. У крайньому праворуч спалахують мерехтливі кольорові відблиски, засвідчуючи, що телевізор і досі працює.

Ставлю автомобіль якнайдалі від вуличних ліхтарів, але ближче до будинку, щоб стежити за входом у садок. «Він повернеться пізно вночі», – сказала жінка критичного віку. Будемо сподіватися, що вона не бовкнула це навмання і що Шмітхаген ще не прийшов. Це ж зовсім безглуздо, якщо господар вже спить удома, а я чекаю надворі його повернення.

Шкодуючи, що не можна стати геть невидимим, я натяг на себе темно-синій плащ і схилився над кермом. У таких випадках треба остерігатися не стільки пішоходів, які навряд чи помітять тебе в напівтемряві, а автомобілів з їхніми яскравими фарами. Але поодинокі автомобілі мчать на великій швидкості, а пішоходів майже нема.

«Ви самі, Майкле?» – «Сам, Уїльяме. І прагну залишитися на самоті. Тож не нав'язуйте мені своєї компанії». – «Шкода, я вважав, що ви більш компанійський». – «Компанійський? З вами? Краще йдіть собі далі».

Але він зовсім не квапиться йти і отруює далі мені життя своєю присутністю, як у тих моторошних снах.

На жаль, зустріч у «Кюрасао» – не моторошний сон. Інакше б я давно вже прокинувся. Ця зустріч для мене – наче удар нижче живота, один з тих несподіваних, недозволених ударів.

І все-таки Сеймур сказав: «Вам ніщо не загрожує». Аж надто благородно для того, щоб це була правда, але треба, щоб це була правда. Сеймур не належить до категорії дрібних брехунів. Це нижче його гідності. Отже, питання залишається відкритим. А коли питання відкрите, я дію за принципом: найгірший варіант найбільш імовірний.

Знову обмірковую свої дальші дії, роблю це головним чином для того, щоб не заснути. За чверть година ночі. Аж ось, нарешті, бачу чоловіка, який наближається до садової хвіртки. Проте цього разу хвіртка замкнена, і, поки він її відмикає, я опиняюся біля нього.

– Гер Шмітхаген…

Чоловік здригається, але не втрачає самовладання.

– Я прийшов по машину.

– В такий час? – збентежено каже чоловік, мимохіть порушуючи текст пароля.

– Я прийшов за сірим «мерседесом», – закінчую я свою частину пароля. – А ви повинні мене запитати…

– … Чи не прийшли ви за чорним «вольво», – додає Шмітхаген. – Тільки ж, боже мій, у такий час… Ідіть слідом за мною.

Я підкоряюсь, думаючи, що в цьому будинку ім'я боже вимовляють аж надто часто й зовсім недоречно. Господар обходить будівлю й веде мене до внутрішнього двору. Коли він зупиняється й шукає в кишені ключі, я невиразно бачу його обличчя – обличчя літньої людини, з великим носом і запалими щоками.

– Я не можу прийняти вас у будинку, – тихо попереджає мене Шмітхаген, перш ніж покрутити в замку ключ. – Прокинеться дружина. Сядьте он там, у затінку, на лаві.

Він сказав «у затінку», бо саме зійшов місяць. Цілий день було хмарно, а зараз небо проясніло й по ньому самовдоволено поплив великий синьо-білий півмісяць. Влаштовуюсь на лаві, а господар безшумно відмикає двері й зникає у будинку. Простежую за ним очима: хоча б не наскочив у темряві на стілець.

За п'ять хвилин він уже сидить поруч мене, а я ховаю у внутрішню кишеню товстий конверт.

– Отже, у вас неприємності… – бурмоче Шмітхаген, вже набагато привітніше.

– Нічого страшного, – недбало відповідаю йому. – Я сказав вам це тільки для того, щоб ви мали на увазі: я можу знову звернутися до вас.

– Тільки не в такий час, прошу вас. Крім усього, в мене нервова дружина. А сусіда мучить безсоння й цікавість. Не знаю, чи не підглядає він і зараз з-під занавіски…

Натяк досить прозорий. Я вибачаюсь востаннє й рушаю до автомобіля. Не до сірого «мерседеса» й не чорного «вольво», а до свого вірного «БМВ».

У конторці «Чорного цапа», як я й сподівався, відбулася зміна варти. Сонний черговий ввічливо вислуховує моє пояснення – на жаль, я змушений негайно виїхати, – дістає картку з рахунком, бере гроші й повертає мій паспорт.

Хол порожній. Вулиця перед готелем – теж. Сідаю в залишений на сусідньому перехресті автомобіль і рушаю. Звичайно, не до Кельнського кафедрального собору.

Фари прорізають у мороці світловий тунель, і я лечу в цьому тунелі ось уже бозна-скільки часу під рівномірне гудіння мотора, ніби одірваний від навколишнього світу, і лише синьо-білі дорожні знаки нагадують про те, що навколишній світ ще існує: «Поворот на Умлайтунг», «Кінець населеного пункту Аусфарт», «До Нюрнберга – 75 км».

Жену автомобіль із швидкістю двісті кілометрів на годину, – не тому, що треба дуже поспішати, а тому, що велика швидкість збуджує нерви й не дає заснути за кермом. Не доїжджаючи до передмістя Мюнхена, звертаю з автотраси на вузенький путівець і зупиняюсь біля соснового лісу; вимикаю мотор автомобіля й пробую зробити те саме з мотором у голові: на сон у мене лишилося рівно дві години.

Перша з цих двох годин минає в якійсь ідіотській розмові:

«Ви самі, Майкле?» – «Сам чи ні, яке вам до цього діло, Уїльяме?»

Та, здається, поступово я засинаю, бо коли в моєму мозку дзвонить будильник, стрілки на циферблаті годинника показують сьому. Закурюю сигарету, щоб остаточно прокинутись, і знову виїжджаю на шосе.

До Мюнхена я прибуваю якраз вчасно. П'ю каву – витрачено чверть години, ще чверть – на те, щоб знайти місце для автомобіля. Та ось я вже стою перед універмагом «Кауфгоф» – за п'ять хвилин до урочистого відкриття дверей до скарбів серійної продукції.

Коли б «Кауфгоф» був крамничкою краваток чи газових запальничок, усе було б дуже просто. Стаєш десь поблизу, так, щоб у поле твого зору потрапив тротуар перед входом, і чекаєш, поки з'явиться Радев.

У «Кауфгофі» є й краватки, й запальнички. Та, на жаль, там є ще мільйон інших речей, бо це модерний чотириповерховий універмаг, який важко навіть обійти – де вже там усе роздивитись!

«Кауфгоф»! Світ універсального магазину, покликаний задовольнити потреби покупців і викликати у них нові потреби. Лабіринт стежок серед стендів, які приваблюють вас багатством кольорів і асортименту, безперестанна гра яскравих неонових вогнів, що супроводжується дискомелодією й гіпнотизуючими рекламними закликами гучномовців. Механіка спокуси. Справжній бенкет для так званого «середнього дурня»! Заходиш купити лезо для гоління, а виходиш з цілою торбою інших товарів, бо перш як дійдеш до лез, треба минути ще двадцять стендів. На кожному кроці надибуєш речі, про існування яких досі й не підозрював. Динаміка технічного прогресу. Чим далі просуваєшся в це царство достатку, тим ясніше усвідомлюєш: усе, що в тебе вдома, – від будильника до пральної машини, – безнадійно застаріло. Новий радіогодинник розбудить тебе приємною мелодією, нова пральна машина виконує автоматично шість різних програм, новий пилосос… Чи варто продовжувати – все нове має такі переваги перед старим, що просто змушує тебе купувати.

Хоча ще немає дев'ятої, відвідувачі вже юрмляться біля великих дверей. Я стою в затінку, трохи осторонь від входу, й неуважливо роздивляюсь вітрину з пляжними костюмами. Варто тільки уявити собі, що кожний з цих костюмів натягне на себе гола жінка… Але я уявляю собі інше: я тиняюся в цій велетенській залізобетонній клітці аж до вечора, а Петка все нема й нема, електричні дзвінки пронизливо дзеленчать: мовляв, іди геть звідси… Я виходжу на вулицю, де на мене вже давно чекають. Але це не Петко.

«Ви самі, Майкле?»

Ранок сонячний, і хоча ще тільки початок червня, судячи з усього, день сьогодні буде гарячий у прямому й переносному значенні цього слова.

Для початку я міг би скористатися методом елімінації: виключити сектори, де з тої чи з тої причини Земляк навряд чи міг бути. Наприклад, відділи жіночого одягу. Товктися там – значить увесь час потрапляти людям на очі. В ті джунглі суконь, костюмів і спідниць рідко проникають чоловіки, а якщо й проникають, то тримаються поруч своїх дружин. Або поверх килимів – там надто мало покупців, щоб залишитися непоміченим, якщо затримаєшся трохи довше. Або величезний сектор парфумів і косметики, де продавщиці весь час пропонують вам свою допомогу. Або перший поверх – гастрономія, – де нескінченний людський потік не дозволяє затримуватись на одному місці.

Отже, чимало секторів магазину відпадає. Залишається відносно невелика кількість відділів, на яких можна зосередити увагу. Книжковий відділ. Цілком природно, люди тут затримуються довше, розглядаючи альбоми з кольоровими знімками собак і кінозірок. Стенди з сувенірами. Тут також можна блукати скільки хочеш, не викликаючи підозри, бо вибір сувенірів – річ складна й делікатна, в тому розумінні, що ніколи не знайдеш того, що шукаєш. Поверх модного вбрання для чоловіків, де кожному дозволено марнувати час у спогляданні товарів. І, нарешті, кав'ярня на горішньому поверсі – людей там не дуже багато й не дуже мало, коротше кажучи, цілком підходяще місце для короткочасної зустрічі, учасники якої не прагнуть бути зафіксованими в пам'яті людства або в архівах поліції.

Елімінація – чудовий метод, яким користуються мільйони. Об'єкти моїх спостережень зведені до мінімуму – десяток місць, розкиданих на чотирьох поверхах магазину. От коли б можна було роздробити й себе на десяток частин, щоб водночас бути скрізь, – тоді все було б гаразд.

Так я міркую, роблячи пробний обхід поверхів супермагазину. Потім знову стаю на варті вітрини з пляжними костюмами. Замість мучити себе чатуваннями в десяти різних місцях, куди зручніше зосередити увагу на одному місці, яке Петко аж ніяк не може обминути. Адже потрапити до «Кауфгофа» можна тільки через вхідні двері, і тому це найнадійніший контрольний пункт. Обмацуєш очима юрбу, поки твій погляд зупиниться на об'єкті з посивілим волоссям і сумним обличчям: «Здоров був, Земляче!»