Текст книги "Ранок дня не визначає"

Автор книги: Богомил Райнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Сонну пообідню тишу раптом розтинають постріли. Кілька куль пролітають у мене над головою з ледь чутним дзижчанням, отим особливим, майже невловимим дзижчанням, З яким наближаються комарі й смерть. З гілок чагарника, де я припав до землі, сиплеться засохле листя. Не треба було тікати з вілли, думаю я, лежачи в чагарнику й прислухаючись до тихого зловісного дзижчання. На жаль, як це часто буває, корисні думки приходять із запізненням. Важко уявити собі більш незручне становище: вони розташувалися на верхів'ї горба, а ми внизу, під ненадійним прикриттям рідкого чагарника. Вони методично прострілюють чагарник з автоматів. Коли саме нас продірявлять – це лише питання часу.

– Треба перебіжками піднятися нагору й жбурнути в їхнє лігво одну-дві гранати, – звертається до мене чоловік, що лежить поруч.

Його вже поранено, отже, цілком зрозуміло, що перебігати доведеться мені.

Між чагарником, де ми зачаїлися, й верхів'ями горба, звідки стріляють вони, пролягає голий скелястий схил, пустельний і страшний, попелясто-сірий під жарким літнім небом. Треба пробігти цим зловісним схилом, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати цю територію смерті й вціліти. А якщо впадеш… Ох, однаково доведеться колись упасти. Головне, перш ніж упасти, видертися нагору й жбурнути в них гранату.

Перестаю вслухатися в дзижчання куль і пробую підвестися, та ноги обважніли, стали немов свинцеві, і я розумію, що це свинець страху. Треба перемогти цей страх, тобі відведено півтори секунди для особистих переживань: один, два, три – і вперед! Бо якщо хоч на секунду затримаєшся – попереду вже нічого не буде, все полетить під три чорти.

Страшним напруженням волі змушую себе підвестися і… прокидаюсь.

Мої давні страхи. Ще відтоді, коли ми переслідували ворожі банди в прикордонних урвищах. Перші кроки в новій для мене галузі під керівництвом мого першого вчителя Люба Ангелова, більш відомого як Любо Диявол. Піонерські часи з важкими нічними переходами, безсонням, тремтінням від холоду, підкованими черевиками, не кажучи вже про дзижчання смерті, що кружляла круг тебе, немов вагаючись – ужалити зараз чи відкласти на потім. Перший дрож страху. І перше пересилення його. Все-таки встигаєш перебігти кам'янистим схилом і, хоч куля вже зачепила тебе за плече, знаходиш у собі сили кинути в них три «лимонки». Ангелова поранено серйозніше, і він до кінця життя накульгував. До кінця життя, а точніше – до того мосту у Венеції, де його вбили. А ти й досі живий. Просто неймовірно!

Мій давній кошмар. Настільки давній, що я вже майже забув про нього. Той кошмар, що переслідує мене після подій у Копенгагені, – зовсім інший. У ньому немає ні пострілів, ні зловісної кручі, є лише гола кімната, що тоне в напівтемряві, серед якої закляк Сеймур. Не пам'ятаю, коли розпочалася між нами розмова, та, мабуть, давно, і я намагаюсь пояснити йому, що вже пізно, нам годилося б розійтися як вихованим людям. «Ви вільні, Майкле, – з крижаною усмішкою киває американець, – я не смію вас затримувати, йдіть». Зникай швидше, кажу собі, поки йому не спало на думку щось інше, і, пробурмотівши щось на зразок «бувай», рушаю до виходу. А от виходу немає. Я певен, що він щойно був, а зараз немає. Обмацую рукою стіну, щоб пересвідчитись, але так воно і є – поки ми з Сеймуром розмовляли, двері зникли. Тим-то цей тип і затримував мене своїми балачками, здогадуюсь я, – щоб двері встигли зникнути. Аж раптом мені спадає на думку, що двері були, здається, на протилежній стіні, і я рушаю туди, ще раз попрощавшись із Сеймуром, та й цього разу опиняюсь перед глухою стіною. Так, цей тип умисне дурив мене тими розмовами. Двері зникли безслідно, а з ними й вікна. Я добре пам'ятаю, що було двоє вікон, а тепер немає жодного. Роззираюся по півтемній кімнаті й зустрічаю погляд Сеймура. Досить красномовний погляд, у якому застиг похмурий сміх. Відчуваю, як мене заполоняє не страх, а крижаний жах. Жах обмеженого простору й цілковитої безвиході. Такої безвиході, що мені не лишається нічого іншого, як прокинутися.

Мене знову відвідує той давній кошмар молодості. Незважаючи на те, що я вже прокинувся, ніяк не можу остаточно звільнитися від нього і якийсь час безтямно вдивляюсь у темряву, де зринають бляклі видіння.

Навіть не уявляю, скільки я проспав, це мене не дуже цікавить. У всякому разі, чи то від сну, чи від нічної прохолоди, голова болить уже менше, свіжий нічний вітер проникає у трохи прочинені віконниці. Підводжуся, щоб відчинити їх ширше. Адже вдень Сеймур тримає вікна щільно зачиненими. На фіолетово-чорному нічному небі невиразно. вимальовуються темні силуети дерев. Небо захмарене, без зірок.

Здається, з віком зміцнюються й кошмари. Це не на краще. Той, колишній кошмар з кам'янистим горбом, завжди підказував мені – треба щось зробити. А вже наступний, з темною кімнатою без дверей, немовби навіював думку про те, що зробити нічого не можна. Перший – то небезпека великого ризику. А другий – цілковита безвихідь. Що можна зробити в пастці, окрім як сидіти й чекати свого кінця.

І от мене знову переслідує той давній сон. Певно, тому, що другий сон уже заяложений. Певно, тому, що Сеймур перестав уявлятися мені кошмаром. Перетворився на сіре повсякдення. Можливо, тягар, але вже не кошмар.

Досить-таки ідіотська історія – і водночас така звичайна для мене. Час, коли ми з ворогом перестрілювалися в чагарниках і лісах, вже давно минув. Згодом довелося звикати не перестрілюватися, а ручкатися з противником, жартувати, укладати торговельні угоди, запрошувати на вечерю й розмовляти про погоду. Якщо прикинути, то, мабуть, вийде, що я провів більше часу серед ворогів, ніж зі своїми.

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно – і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись – аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір – над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву – нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже – не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями – я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно – мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички – суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і – хочете вірте, хочете ні – я так і не знайшов чогось поїсти – ніде нічого немає!

Наступного ранку я виходжу в кухню сполоснути обличчя й бачу там Сеймура, який порається біля електричної плитки.

– Не працювала, – каже він. – Але тепер усе гаразд.

– Ну то й що, як гаразд? Може, ви знайшли й дюжину свіжих яєць?

– Вам цієї ночі снилися яйця? – підводить на мене очі американець. – Мені снилися біфштекси. – Поставивши на плитку алюмінієву каструлю, він додає: – Яєць я не знайшов, але виявив пачку кави. Мабуть, це кава, судячи з кольору. Бо запаху – ніякого.

– Ніколи не думав, що ви можете варити каву й навіть лагодити електричні плитки, – зауважую я згодом, коли ми сидимо перед фаянсовими чашками з темною гарячою рідиною.

– Я можу робити мільйон справ. Здається, я вже казав вам, що замолоду пройшов усі етапи злиднів.

– І дуже тішитеся, що вирвалися з них.

– Людина ніколи не може вирватися із злиднів, Майкле. Вона може тільки змінити одні злидні на інші, – хитає головою американець.

Він виймає з рота сигарету, відпиває з чашки й констатує:

– Ця бурда зберегла з усіх своїх натуральних якостей лише гіркоту. Але й це краще, ніж зовсім нічого.

Сеймур кидає на підлогу недокурену сигарету, запалює другу й знову сьорбає напій.

– Цього ранку, здається, у вас трохи пригнічений настрій, – зауважує він. – Чим ви стурбовані?

– Учора в такий самий час я мав змогу замовити в ресторані при готелі смачний сніданок, але не скористався цим.

– Уявіть собі, що зі мною сталося те саме. Щиро кажучи, мені ніколи не хочеться їсти. Певно, це через тютюн.

– Не вірю, щоб вам і зараз не хотілося.

– Зараз навпаки.

Він невесело посміхається й додає:

– Тим і гарні незвичні ситуації, що вони несуть нам незвичні переживання.

– Я не шукаю таких переживань, Уїльяме. Я мав їх цілком досить.

– На жаль, нічого іншого я не можу вам запропонувати.

– Ви певні, що тут нічого не знайдеться їстівного?

– Я все обнишпорив. Два ящики віскі, щойно розпакована кава та ще вода в крані, – оце і всі наші харчові продукти.

– Могли б запастися бодай кількома ящиками мигдалю для віскі.

– Вілла – не моя, Майкле. І не згадуйте про мигдаль і таке інше, щоб не ковтати нам слинку.

Він має рацію. Я знаю це з власного досвіду, бо з позавчорашнього вечора нічого не їв. Тому в уяві моїй постають недавні обіди й вечері, всі ті смачні страви, яких я ледве торкався.

– Сподіваюсь усе-таки, що Мод повернеться раніше, ніж ми попухнемо з голоду, – кажу я.

– Сподівайтесь, – підбадьорює мене Сеймур. – Це сприяє кровообігу.

– Але ви не переконаєте мене, що сидите тут без будь-якого зв'язку з довколишнім світом…

– Авжеж, ні. В нашій роботі зв'язок завжди потрібний. Та що зробиш, коли тобі не відповідають…

Я намірююсь запитати щось іще, коли з галявини перед віллою долинає гуркіт мотора. Різкий гуркіт, не схожий на легеньке вуркотання «мерседеса».

– Якщо хтось спробує ввійти, вам доведеться зникнути, звичайно, крізь вікно, – швидко кидає Сеймур, підводячись і прямуючи до дверей.

Іду слідом за ним і припадаю очима до щілини між стулками дверей першої кімнати. На галявині зупинився військовий джип з чотирма американцями в уніформі й білих касках. Військова поліція. Двоє з них прямують сюди, недбало тримаючи в руках автомати. Сеймур виходить назустріч гостям. Обмін репліками, яких мені не чутно. Пред'явлення документів, яких я не можу побачити. Документ, здається, викликає повагу до Сеймура, бо суворі поліцейські стають привітливіші. Ще кілька реплік, потім гості козиряють і повертаються у джип.

– Шукають якогось бельгійця, – пояснює мені американець, коли гуркіт мотора затих удалині.

– Шукали мене, а знайшли вас, – уточнюю я в свою чергу. – Не дуже хвилюєтесь, що вас застукали?

– Чому ви вважаєте, що мене застукали? – зводить брови Сеймур. – Невже тільки ви можете мати два паспорти?

– Паспортів може бути й більше, а фізіономія завжди одна, Уїльяме.

– Не турбуйтесь. Тут навкруги живе стільки американців, що одну фізіономію навряд чи запам'ятають.

Він замовкає. Потім каже, ніби сам до себе:

– Отже, розшукують вас. Цього треба було сподіватися. Цікаво тільки, хто здійняв тривогу – Райєн чи Томас?

– Райєну байдуже до всього після того, як він забрав гроші.

– Банкноти були фальшиві всі до єдиного, Майкле. Службовий реквізит – і не більше. Невже ви припускали, що я віддам якомусь шахраєві справжні долари! У Райєна є всі підстави виказати вас, бо вас йому рекомендував Томас. Томас теж може це зробити після того, як ви уклали угоду з Райєном.

Він задумливо встромляє в кутик рота сигарету й клацає запальничкою.

– Як у нас з сигаретами? – запитую я, теж закурюючи.

– Цього більше ніж треба. Так само, як і віскі. А що, коли випити по склянці шотландського?

– Я згоден на все, аби якось притупити цей пекельний щем у шлунку.

В кімнаті півтемрява. Тепла півтемрява. І задушливо. Як і в тій кімнаті моїх кошмарів. Справді, тут є і двері, й вікна, а виходити не рекомендується. Віконниці щільно зачинені. Крізь щілини проникає якесь повітря, щоправда, в незначній кількості.

Ми сидимо біля низенького столика, зручно вмостившись у старих кріслах, що відгонять пліснявою, й без особливого задоволення п'ємо віскі. Все-таки нам пощастило бодай у тому, що працює холодильник.

– Так, Райєн чи Томас – ось у чому проблема, – вголос розмірковує Сеймур.

– Яке це має значення для вас? Адже ваша операція завершена.

– А ви, Майкле?

– Не переконуйте мене, що вас так турбує моя доля.

– Питання про вашу долю справді не розв'язане. А я не люблю нерозв'язаних питань. З учорашнім вибухом злетіли в повітря й готові розв'язання. Тепер доведеться чекати. Це дає нам можливість поміркувати.

– Дивно, що ви не зупинилися на найпростішому рішенні.

– Так. Ідея ліквідувати вас справді спокуслива. Проте я відхилив її ще тоді, як уклав з вами угоду.

Він замовкає, простягає руку до чарки, потім, передумавши, знову випростовується в кріслі.

– Я повинен виконати свої зобов'язання, Майкле, особливо тепер, коли ви виконали свої. Якщо не брати до уваги окремих, цілком природних спроб утекти, ви поводилися досить солідно.

– Краще скажіть, що знищити мене не в ваших інтересах.

– Можете розуміти це й так, – знизує плечима американець.

День минає якщо не уві сні, то принаймні в якійсь летаргії.

Лежиш на рипучому порохнявому дивані й обмацуєш поглядом півтемряву над головою, поки затуманиться в очах і ти опинишся в якомусь сновидінні, такому заплутаному, що не можна й переповісти. Все змішалося, все переплелося – то ти з Мод, то з Грейс, тільки це не Грейс, а Дороті, нарешті все-таки вириваєшся з цієї плутанини, поправляєш краватку й заходиш до кабінету генерала.

Генерал, як і треба було сподіватися, зустрічає тебе не з розкритими обіймами, не плескає по плечу, але терпляче вислуховує те, що ти марно намагаєшся пояснити йому, бо це все дуже складно, тим паче що ти раптом втратив голос і ледве шепочеш. Нарешті терпець шефові уривається й він суворо каже: «Не розумію. Голосніше». Ти з останніх сил напружуєш голос, щоб повідомити надзвичайно важливе, та натомість бурмочеш: «Я питаю, чи нема у вас чогось попоїсти».

Нарешті усвідомлюєш, що ти знову прокинувся чи перебуваєш у напівзабутті – це майже однаково, і тебе обсідають думки, настирливі, як осінні мухи, й такі ж надокучливі, як мухи, а ти навіть не завдаєш собі клопоту їх розігнати. Звичайно ж, з досвіду тобі відомо, що коли націлитися на щось важливе, справді дуже важливе, то всі інші думки розлетяться самі собою, наче мушва. Тільки зараз тобі не хочеться займатися важливими справами, бо в рівнянні вже багато невідомих, щоб розраховувати на правильне розв'язання.

Отой вибух… Для Сеймура він не більше ніж дрібна неприємність. Він навіть не знає, що саме сталося, чи удає, що не знає, хоч саме він, можливо, підготував цю акцію. Хоч не виключено, що Сеймур справді непричетний до аварії, і це навіть надає ще більшого блиску всій операції. Але ж між інтересами твоїми й інтересами Сеймура є певна дистанція.

Скандал третьої категорії – так сказав американець. Скандал, що залишається таємницею. Проте такий оглушливий вибух не може зберігатися в таємниці. Ним займеться передусім військова поліція, а потім і громадськість. Відгомін цього небажаного вибуху на напівзабутому складі може бути набагато гучнішим, ніж дехто сподівається. Атмосфера шпигуноманії, підготовка до наступних виборів, брак інших сенсацій у даний момент – і ось дрібний інцидент переростає в політичний скандал.

А для скандалу потрібні герої. Звісно, головні герої – Томас і Ерліх. Однак американці постараються залишити Томаса в тіні, а сам Ерліх – дуже дрібний герой. Хто стоїть за Ерліхом – таке буде перше запитання.

«Розшукують бельгійця». Таємничий бельгієць – ось що могло б підігріти цікавість публіки й дати привід для всіляких коментарів: представник лівих чи правих експериментів, зброя мафії, комуністичний агент. Коротше кажучи, нема чого дивуватися, якщо незабаром ти побачиш свій портрет на перших сторінках газет.

Звичайно, не виключено, що американці з самого початку зачинили двері перед носом допитливих: не втручайтесь у наші внутрішні справи! Можливо, ніхто й не розшукує бельгійця. Можливо, все це переховування на віллі, зачинені віконниці, голодування – лише акт чергової інсценівки Сеймура. Тримає тебе тут – мовляв, треба пересидіти, а насправді обмірковує якийсь новий хід. Це в його дусі. Заради такого він може навіть поголодувати. Якщо він потай не жує за стіною заздалегідь припасені сандвічі. Це припущення так обурює мене, що минає якийсь час, поки я знову збираюся з думками.

«Шукають якогось бельгійця, Майкле». – «Але ж я не бельгієць, Уільяме. Я – австрієць». – «Австрієць чи бельгієць, вони шукають вас. Можете мати сто різних паспортів, але фізіономія у вас одна, як ви справедливо зауважили».

Цілком імовірно, що мене таки розшукують. Власноручно штовхнувши мене в болото, Сеймур тепер прикидається моїм рятівником. Мовляв, я зштовхнув, але не хотів, щоб ви втонули, мені шкода вас. На жаль, роль рятівника не перекреслює його звичного амплуа: якщо Уїльям каже, що когось рятує, можна поставити на тій людині хрест. Хрест – на Грейс, а тепер, можливо, й на тобі.

Найімовірніше, що ти й досі потрібен йому. І це не так вже й погано, бо в цьому випадку він намагатиметься зберегти тебе ще якийсь час. А потім… Потім – прощавайте, Майкле, гадаю, ви й самі якось знайдете дорогу, маючи два паспорти. Прощавайте чи хай земля вам пером – яка різниця?

Сутеніє. Це наштовхує мене на думку, що можна ширше прочинити віконниці, аби відігнати сон і спожити, замість вечері, трохи вечірньої прохолоди. Щойно я висуваю голову надвір, як чую за спиною знайомий, трохи хриплий голос:

– Я вже казав вам, дорогий мій, що зайва реклама нам ні до чого.

– Яка реклама? Надворі майже темно.

– Так, «майже», та не зовсім.

Відступаю од вікна і влаштовуюсь у кріслі.

– Я оце встановив, що в холодильнику знову утворився лід. Як ви дивитесь на маленький аперитив перед вечерею?

– Я вважав би за краще одразу приступити до вечері, – відповідаю я.

– Ви нічого не виграєте, – хитає головою американець. – На вечерю – та сама рідина. Не забувайте, що наше віскі виготовляють із кукурудзи, а коли для вас навіть кукурудза не їжа…

Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:

– Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.

Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.

– Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? – питаю я.

– Протилежна сторона й досі мовчить, – коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

– Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

– Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

– Тим-то ви такий спокійний.

– Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це – маска.

– А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

– Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

– Людина завжди має що втрачати.

– Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

– Звичайно, ні.

– Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

– Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, – кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

– Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, – бурчить Сеймур. – Тільки ж ви не дурний. Ви – фанатик.

– І це я вже чув.

– Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, – привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики – цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші – у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

– Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

– Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять – у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.

Недокурок американця повільно описує червонясту параболу й ронить на підлогу кілька дрібних іскор, немов згасаючий фейєрверк. Потім клацає запальничка, і в темряві знову зринає бліде, трохи похмуре обличчя.

– Для вас не існує істин, – під'юджую я опонента. – Існують тільки химери.

– Істини якщо й існують, то поза вашим світом, поза світом віруючих. Ваші «істини» в лапках – ви одержали їх без особливих зусиль, як гарні діти легко одержують молитовник для церковної служби.

– Мушу вам признатися, що я ні від кого не одержав жодного молитовника.

– Одержали, як і всі фанатики. Одержали, бо всяка релігія, н тому числі й ваша, примушує своїх послідовників передусім проковтнути один-два постулати. Для набожних це існування бога, для нас – існування класової боротьби, прогресивного розвитку, людської могутності. Чи ви станете переконувати, що ці «істини» встановили самостійно й перевірили їх на практиці?

– Думаю, що я і сам встиг дещо встановити.

– Не думаєте, а уявляєте. Цей світ, Майкле, відкрили по ви й не ваші комуністи. Він виник ще до вас. Усі суспільства були двоїсті, вони базувалися на принципі: «ми й інші». І тому що «ми» завжди грабували «інших» – якщо «інші» не грабували «нас», – то між «нами» й «іншими» завжди існувала смертельна ворожнеча. Так було і, всупереч вашим наївним надіям, так буде й надалі.

– Однак, бувало, наставали й зміни.

– Ви не можете збагнути, що людство за самою своєю суттю двоїсте, що людське суспільство розвивається шляхом поділу, так само, як амеба. Авжеж, як амеба, тільки ще агресивніше. Одна частина відокремлюється від другої й накидається на неї, щоб знищити її й залишитися єдиною.

– Я не знав, що антагонізм у суспільстві – це закон природи.

– Отже, не знаєте азбучної істини. Антагонізм – це загальний закон, не тільки закон суспільства. Без антагонізму не було б магнетизму, полюсів, гравітації, електрики з позитивними й негативними зарядами матерії і антиматерії, світла й темряви, руху всесвіту, та й всесвіту взагалі.

– А я гадав, що людина створила свій людський всесвіт не внаслідок закону гравітації, а виходячи з логіки своїх розумових критеріїв, – зауважую я.

– Значить, ви ідеаліст, – відповідає Сеймур, і його недокурок знову окреслює плавну параболу. – Соромно такому, як ви, бути ідеалістом, Майкле. Ця мікроскопічна пліснява, що її ви величаєте людським суспільством і що виникла на корі мікроскопічної планети – так, так, нікчемна пліснява! – не може розвиватися за якимись самостійними законами, відмінними від законів великого всесвіту.

В розмові, якщо цю суперечку можна назвати розмовою, настає пауза: цей тип своєю риторикою завжди збиває мене з пантелику. Я не філософ, не дуже обізнаний з теоріями. Відчуваю, що він десь помиляється, та не можу встановити, де саме, тим більше що операція вгамування голодного шлунка досягла третьої чарки.

Так, цього разу операція розвивається успішно, я вже близький до блаженного стану невагомості; прохолодний вітерець, що струмує з вікна, – гарний додаток до крижаного віскі, і взагалі є всі умови для того, щоб опуститися в крісло й перестати сушити голову над питанням, де я і що мене чекає. Але цей тип дратує мене своєю риторикою, і я не маю наміру поступатися перед ним останнім словом.

– Гаразд, Уїльяме, – бурмочу я трохи згодом, – зважаючи на те, що ви не тільки поліцейський, а ще й професор, то, може, поясните мені, як проявляється ваш антагонізм у суспільстві, де немає експлуататорів і експлуатованих?

– Можу, тільки не уявляйте експлуататора неодмінно фабрикантом, а експлуатованого – робітником цього фабриканта.

– Спробую.

– В такому разі ви легко зрозумієте, що за будь-яких умов одні керуватимуть, а другі залишатимуться підлеглими,, одні одержуватимуть більше, другі – менше, одні міркуватимуть так, а другі – інакше…

– Одні працюватимуть краще, а другі – гірше, – продовжую я за нього. – Тільки це ще не антагонізм.

– Поки що ні, але згодом обов'язково стане антагонізмом, – заспокоює мене Сеймур. – В основі всієї людської діяльності лежить безмежна жадібність. Старий Ніцше називав її волею до влади, та він просто схильний все опоетизовувати. Воля до влади, зрештою, це жадоба володіти, нагромаджувати, якнайбільше грабувати. Тварина годується, але не робить запасів…

– Дз-дз-дз… – чемно озиваюсь я. – Ви забули про бджіл, Уїльяме. А ще про мурашок.

– Навіть вони не запасаються більше як на один сезон. А з людиною щось сталося, і її природний інстинкт самозбереження переродився у жадібність, вона тягне все, в тому числі речі, зовсім непотрібні для продовження роду.

– І як же ви пояснюєте ці аномалії? – цікавлюсь я.

– Як аномалії. Припускаю, що розвиток людського мозку не був біологічно запрограмований. Розвиток людського мозку і – це, власне, розростання пухлини. І те, що ви називаєте людським генієм, – звичайне ракове захворювання.

– Я вважав, що наш скромний інтелект все-таки наділений певними можливостями…

– Авжеж, порівняно з можливостями шимпанзе. Але це небезпечні можливості, Майкле. І зовсім некеровані. Щось на зразок атомної бомби в руках дурнів. Хіба так уже важко зрозуміти, що людський геній – це геній руйнування, що навіть тоді, коли щось усе-таки буде створено, воно неминуче зруйнується, бо до нього одразу ж простягнуться наші грабіжницькі руки або руки інших, простягнуться з вогнем і мечем, щоб перетворити все на руїни. Ваша велика історія – це музей руїн, дорогий мій. Кладовище – ото ваша історія.

– Саме ви енергійно взялися розширювати це кладовище…

– І ми, і ви…

– Будьте чесні, Уїльяме… Ми давно закликаємо: годі!

– Закликаєте «годі», бо починаєте задихатися в цій виснажливій гонці.

– Ваші коментатори твердять протилежне. На їхню думку, ми навіть маємо деяку перевагу в цій гонці.

– Так, але ви вже задихаєтесь. Ми багатші за вас і можемо дозволити собі триваліший час кидати на вітер величезні гроші.

– Хто «ви»? Монополії?

– Так, так, я знаю, що буде далі: народ, маси і таке інше. Ви навіть не усвідомлюєте, що саме думка про народ змушує нас підтримувати гонку. Я не відчуваю ніяких симпатій до вашої системи, але в чисто економічному відношенні перевага на її боці. Коли б не було цих колосальних витрат на озброєння, ваш добробут зростав би, як-то кажуть, в геометричній прогресії. Ну, а ці колосальні витрати лягають вам на плечі, не дозволяючи так швидко зростати.

– Ваш цинізм має підстави, – визнаю я. – І все-таки чим ви пояснюєте той факт, що Мод чи хтось інший так уперто мовчать?

– Якщо я цинік, то ви просто нахаба, дорогий мій. Не можна безцеремонно втручатися в технічну екіпіровку противника.

На протилежному боці столу чути легенький дзенькіт скла: Сеймур або наливає собі знову, або ж цокається сам із собою. І знову чути його хрипкуватий голос:

– Досі мені було просто незручно знайомити вас із нашою технічною екіпіровкою. Йдеться про зовсім примітивний радіозв'язок у радіусі восьмисот метрів…

– … За допомогою якого ви підтримували контакт з Мод під час позавчорашньої операції.

– Саме так. Звідки мені було знати, що після операції виникнуть ускладнення. Тому тепер у мене єдина апаратура для зв'язку – оцей малопотужний транзистор. Вісімсот метрів – я ж вам сказав. Мовчання означає, що для Мод небажано наближатися на таку відстань, бо дороги контролюються, або ж вона не наважується озватися, знаючи, що повідомлення можуть перехопити.

– Не виключено, що Мод просто захворіла.

– Мод не може захворіти, – категорично заперечує Сеймур.

– Або розбилася в автомобілі.

– Щоб Мод розбилася?

– Знаю, що це малоймовірно. Та іноді й малоймовірне…

– Облиште, Майкле. Легше місяць збити з його орбіти, ніж Мод – з шосе. Тим більше що Мод знає: вона не має; права потрапляти в аварію в такий момент.

– Зважаючи на вашу хворобливу підозріливість, така довіра до Мод мені здається просто дивною.

– Я знаю, з ким маю справу.

– А якщо її затримали військові?

Цього разу відповідь трохи затримується.

– Я обмізкував і цей варіант. Просто як теоретичне припущення. Військові можуть затримати вас, але не її. Навіть коли вони й зроблять це під якимось приводом, однаково нічого не доб'ються.

– Бо Мод – могила.

– Уявіть собі, що саме так.

– Сліпа довіра.

– Гарна організація і не більше. На Мод нитка обривається, Майкле.

– Вам це краще знати.

– Знаю. Бо якщо нитка не обірветься на Мод, вона дійде до мене. А коли дійде до мене, то може потягтися й до високого начальства. Такого ніяке високе начальство не допустить. Нитка завжди обривається хоч за один виток до високого начальства.