Текст книги "Ранок дня не визначає"
Автор книги: Богомил Райнов
Жанр:
Шпионские детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)
Одне лихо – тут аж два входи, крім службового й отого, де приймають товари. Два входи з двох різних вулиць. Я стою біля одного з них, курячи сигарету й оглядаючи юрбу. Треба шукати оптимальне вирішення проблеми, а не стовбичити перед цим входом, тоді як Петко може пройти другим.
Дві жінки, певно, не знайшовши в магазині того, що шукали, розмовляють, зупинившись біля мене.
– Краще заглянемо до Херті, – каже одна.
– Або в другий «Кауфгоф», – пропонує її подруга.
Отже, існує ще й другий «Кауфгоф». Тепер варіант з чатуванням біля одного з них взагалі відпадає. Треба знову все обміркувати й зважити.
Марно гадати, яке саме місце Радев і Лазаров вважали найзручнішим для зустрічі. Такі досвідчені люди навряд чи влаштовуватимуть побачення в одному й тому ж місці, знаючи, що їх можуть помітити й запам'ятати. Сьогодні вони випадково здибаються біля валіз, а на завтра призначать зустріч біля акваріумів.
Зараз це не так важливо. Ситуація змінилася, змінилися й міркування. Виникає питання – як діятиме за нової ситуації мій колега? Радев буде там, де найбільш імовірно, що його шукатимуть. Не біля акваріумів і червоних рибок. Але не виключено, що біля рибальського спорядження. Радев – завзятий рибалка, це всі знають. І, коли йому випадає вільний час, він відпочиває на річці чи якомусь озері. Радев знає, що про це відомо всім. Тож не треба великого розуму, щоб дійти висновку: де ж, до біса, шукати в універмазі рибалку, як не біля рибальського спорядження!
Отже, кілька входів, дві кав'ярні й два стенди рибальського спорядження. Кількість об'єктів не дуже зменшилась, але тепер вони надійніші. Треба тільки вирішити – обходити їх цілий день за певним розкладом чи ризикнути й затриматись на одному з них. Коротше кажучи, спробувати самому знайти Радева чи дати йому можливість знайти тебе.
Обидва способи мають свої плюси й мінуси. Перший, якщо пощастить, скоріше дасть результат, але може статися й таке, що ми розминемося. Хоча коли двоє ходять в одному й тому ж місці, вони не можуть розминатися безконечно. Звичайно, зупинитися на розі й стовбичити там до повного отупіння – набагато надійніший спосіб. Але ж отаке цілоденне вештання комусь та впаде в око. А мені аж ніяк не хочеться привертати увагу.
Думка про те, що не варто привертати до себе увагу, виникає водночас з тим, як я помічаю, що молода жінка, зупинившись біля магазину навпроти, майстерно розподіляє свою увагу між дамськими сумочками й моєю персоною. Коли врахувати, що у вітрині сумочки наймодніші, то самий факт, що мною цікавляться такою ж мірою, як і ними, мав би мене тішити.
Перше поривання в таких випадках загальновідоме: розчинитися в натовпі. Проте я давно вже переріс вік перших поривань, так само як і вік ілюзій. Якщо людина за мною стежить – це не тому, що я їй сподобався як модний артикул, а тому, що в неї така професія. Цікаво тільки: хто дав їй завдання?
Починаю досить нахабно розглядати даму. Зовні вона не богиня, але заслуговує на увагу: трішки вилицювате округле обличчя, інші частини тіла ще округліші. Одне слово, породиста німкеня.
Мій нахабний погляд одразу ж помічено й розшифровано. Замість привітно посміхнутися жінка повертається до мене спиною й повільно віддаляється. Вона не з тих, що займаються любов'ю. Скоріше, з інших.
Тепер саме час зникнути в натовпі, поки дама не зробила.»кругом!». Шмигнувши знову в «Кауфгоф», швидко минаю нижній поверх, протискаючись крізь натовп, і службовим ходом виходжу на вулицю навпроти. Треба залишити цей квартал, хоча б тимчасово. І використати перерву для того, щоб зазирнути в другий «Кауфгоф».
Я мав би бути вдячний цій дебелій німкені за те, що вона перегнала мене з одного магазину в інший. Бо саме там я виявляю Петка. Вже аж під вечір, коли ледве тримаюсь на ногах від ходіння туди-сюди. Звичайно ж, знаходжу його біля стенда рибальського спорядження.
Я підійшов до нього, коли він зосереджено перевіряв механізм спінінгової котушки. Справді людина без нервів. Поліція розшукує його скрізь і всюди, а він розважається спінінгом!
– Здоров був, Земляче, – бурмочу я, не дивлячись на нього й удаючи, що прилип до стенда.
«Дивись не на мене, а на котушку», – слід було б додати мені, але для такого старого лиса, як Петко, це зайве. Він саме так і робить – крутить собі котушку. Поки він порпається з рибальським причандаллям, я підходжу ближче до нього й наче ненароком торкаюсь його плаща.
– Паспорт, гроші й інструкції – в кишені твого плаща, – кидаю я. – Вирушай першим же поїздом на Пассау.
– Ех, братику, бувай здоровий…. – тихо каже Петко перед тим, як залишити рибальський рай.
«І все ж у нього є нерви, – думаю я, виходячи на вулицю. – Від хвилювання він сказав мені «братику» замість «земляче».
День догоряє. Небо вже потемніло, ясніє тільки вузька смужка над цинковими дахами, перетята дротами й телевізійними антенами. Неонові вогні освітлюють вітрини. Перехожі поспішають додому з останніми покупками. Час і мені подумати про «домашні справи».
Другий «Кауфгоф» міститься біля вокзалу. Це строкатий торговельний квартал, де багато не тільки магазинів, а й кінотеатрів, кабаре, східних ресторанів. Допитливий турист може тут придбати національну локшину «кускус», фальшивий золотий годинник або венеричну хворобу – все за доступними цінами. Біля вітрин юрмляться гастарбайтери [1]1
Так називають робітників з Південної Європи, які працюють у ФРН.
[Закрыть], вештаються шахраї, вичікуючи свою жертву, між сусіднім баром і готелем навпроти курсують повії.
Локшина «кускус» мене не приваблює. А от половиною смаженого курчати (після того, як цілий день нічого не їв) нехтувати не треба. Заходжу в якийсь «Вінервальд» [2]2
Віденський ліс.
[Закрыть]. Кажу «якийсь», бо «Вінервальд», так само як і «Кюрасао», – не назва окремого ресторану, а мережа закладів, в даному випадку головний спеціалітет закладу – курча.
Неонове світло над «Вінервальдом» – зелене, атмосфера всередині – сонна. Вибираю стіл далі від входу й вітрини й замовляю офіціантці в тірольському вбранні вищезгаданий спеціалітет. Якщо вже мені судилося потрапити в пастку, то хай. хоч не з порожнім шлунком.
Ота загадкова жінка, що з'явилася вранці перед «Кауфгофом»… Коли це не якесь приємне непорозуміння, присутність тієї жінки свідчить про увагу з боку Сеймура до моєї скромної персони. Мої вчорашні дії мали на меті приховати зв'язок із Шмітхагеном, але вони не можуть повністю приховати мене самого. В разі, якщо американець установив за мною нагляд, моє прибуття в готель помітили, а водночас і засікли мій автомобіль – марку, колір, номер. Відтепер сіренький непомітний «БМВ» стає моєю ахіллесовою п'ятою.
Дівчина в тірольському вбранні розвантажує переді мною велику тацю – курча, картопля, салат, пиво; дарує мені коротку усмішку – смачного! – і йде собі. Апетиту мені не позичати. Так само як і тем для роздумів. Так що жування їжі супроводжується пережовуванням проектів на майбутнє.
Якщо тільки не йдеться про приємне непорозуміння, то мій «БМВ» уже під контролем. Найкраще було б залишити його. Та, на жаль, це неможливо. Автомобіль для мене – єдиний спосіб непомітно перетнути кордон в якомусь маленькому віддаленому прикордонному пункті. Звичайно, за умови, якщо Сеймур не визначив наперед моєї долі. Коли ж він це вже передбачив, – моє становище однаково безнадійне, з автомобілем чи без автомобіля. Як тільки мої характерні прикмети разом з даними, взятими з конторки «Чорного цапа», й відповідними вказівками будуть передані федеральній поліції – затримати мене буде справою кількох годин.
Чим я ризикую? Щонайменше – засудять за умисне вбивство; це те, чого я ледве уникнув у Копенгагені. Та обставина, що я подорожую з фальшивим паспортом, не багато додасть до моїх гріхів. Не варто думати про такі дрібниці, коли тебе чекає довічне ув'язнення.
Так, довічне ув'язнення. Саме це мене лякає. А втім, Сеймур сказав: вам ніщо не загрожує, їжте спокійно.
От я і їм. Що виграє американець, воскресивши давно забуту історію? Звичайно, нічого. Навіть якщо він з якихось причин хотів учинити наді мною розправу, чому він не зробив цього, коли я був у його руках? Навіщо було відпускати мене, щоб потім ганятися знову? Адже я тепер міг би бути вже за межами Федеративної Республіки, коли б не ця неминуча затримка в Мюнхені заради Петка. Я не обманув Сеймура, сказавши, що їду в Кельн, та Сеймур не з тих, хто одразу ж вірить у те, що йому сказали. Навпаки, він був переконаний, що, наляканий зустріччю з ним, я щодуху тікатиму додому. І, незважаючи на це, дозволив мені втекти.
Ні, між моїми здогадами й реальними фактами явна невідповідність. Та жінка справді схожа на «хвіст» – у мене на такі речі набите око, – але де гарантія, що вона стежила саме за мною? Навіть якщо її послав американець, це ще не означає, що він має намір затримати мене. Коли б він цього хотів, то послав би за мною не цю породисту німкеню, а якогось «горилу».
За чверть години я берусь за каву й приходжу до твердого висновку, що все з'ясується, як тільки я повернуся до свого «БМВ». Дуже ризикована перевірка, але вона неминуча. Без автомобіля я ні на що не здатний. І, зрештою, якщо існує якась небезпека, краще довідатись про це тут, біля автомобіля, аніж потім, на кордоні, в присутності осіб в уніформі. Розраховуюсь з офіціанткою і виходжу.
Дев'ять годин. Вечірня вулиця залита світлом, але перехожих не густо. Я міг би шмигнути в якийсь кінотеатр і взагалі відкласти на потім свою появу на Променаде-плац [3]3
Площа для пішоходів.
[Закрыть], де залишив свій «БМВ». Але якщо я під наглядом, зволікання не допоможе. Думка про кіно – це думка про втечу. А втеча – не завжди найрозумніший варіант.
Автомобіль стоїть недалеко від будинку «Дрезденер Банк». Глянувши в той бік, я відчуваю: оте знайоме неприємне почуття знову тягарем лягає мені на серце. «БМВ» щільно затиснуто спереду і ззаду двома іншими машинами. Це вже не випадковість. Я міг би повернутися назад, поки мене не помітили. Ще є така можливість, та чи буде мені з цього якась користь?
Упевнено наближаюсь до автомобіля. Що й казати – його добре забарикадували. Якби мені тільки вдалося бодай на півметра посунути отой зелений «мерседес» попереду…
– Це вам не вдасться, – чую спокійний жіночий голос саме в ту мить, коли намагаюсь втілити в життя свій задум.
Дама виходить з-під темної арки, де вона знайшла собі захисток, й ступає кілька кроків до мене. Навряд чи треба пояснювати, що це ота породиста німкеня.
– То ввімкніть двигун і подайтеся трохи вперед, – зауважую я, припиняючи свої марні фізичні вправи. – Все одно треба якось розійтися.
– Навіщо розходитись? – так само спокійно запитує дама. – Ви краще заходьте!
Вона відчиняє праві дверцята «мерседеса» й запрошує мене сідати на оте місце поруч з водієм, яке називають місцем мерців.
– Оце так! – бурмочу я. – Ми поїдемо до вас?
– Може, коли-небудь, – відповідає жінка. – Але не тепер.
– Отже?
– Вас хоче бачити один ваш знайомий.
– Хто саме? У мене багато знайомих.
– Могли б уже й здогадатися, – каже вона.
І оскільки я ще вагаюсь, нетерпляче додає:
– Ну ж бо, мені стає холодно.
«Коли б ти знала, як зараз мені», – відповідаю я. Але тільки в думках.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Ресторан на першому поверсі з краєвидом на Карл-плац. Затишний заклад з модерними меблями, кельнери в смокінгах, – одне слово, рангом вищий за «Вінервальд». Сеймур влаштувався за столиком біля широкого вікна. Він ледь помітно киває нам і каже:
– Прошу. Я гадав, що ми всі разом повечеряємо, але ви дуже спізнились. Я вже впорався з цією марудною справою, тепер ваша черга.
– Я не голодна, – зауважує дама, коли ми сідаємо. – Хіба що випила б чогось, бо трохи змерзла.
– Я теж повечеряв, – заявляю я в свою чергу.
– Це справді нетактовно з вашого боку, Альбере, – бурчить американець. – Десь тиняєтесь, а я вас тут чекаю.
Альбер… Отже, він уже щось знає про мою персону. Власне, знає моє нове ім'я – з тих, якими я вже користувався. Альбер Каре – бельгієць за національністю, торговець за фахом. Чому б не повернутися до нього знову, коли ця особа нічим не скомпрометувала себе! Оформити документи не так просто.
Метрдотель уже виструнчився біля столу.
– Я б винила скотч [4]4
Шотландське віскі
[Закрыть], – каже дама.
– Я теж.
– Три скотчі, – замовляє Сеймур. І, коли чоловік у смокінгу відходить, додає:– Сподіваюсь, ви вже познайомились?
– Щойно почула від вас його ім'я, – відповідає жінка. І, глянувши на мене, відрекомендовується – Мене звати Мод.
– Її звуть Мод, Альбере, – підтверджує американець. – Запам'ятайте це ім'я.
– Його неважко запам'ятати.
– Думаю, ви станете якщо не друзями, то принаймні добрими знайомими. Це буде тільки на користь нашій спільній пращ. Але не плутаймо працю з розвагою.
Розвага зводиться до того, що ми вдвох з Уїльямом мовчки випиваємо принесений напій, тоді як дама ледве торкається келиха губами. Потім Мод, немов за невидимим знаком Сеймура, підводиться.
– А ми з вами, Майкле, – запитує американець, коли ми залишаємося самі, – вип'ємо ще чогось чи теж підемо?
Я не бачу потреби напиватися, тим паче, що Сеймур навряд чи почне тут серйозну розмову.
– Певно, ви чекаєте пояснення? – каже Сеймур, коли ми опиняємось на вулиці. – Тож і почну з пояснень.
Однак він не квапиться – чи то обмірковує, як розпочати, чи тому, що нам треба спуститися ескалатором у підземний перехід. І лише після того, як ми вибираємося з-під Карл-плац і вже простуємо майже безлюдною Нойхаузерштрассе, Сеймур подає голос:
– Учора ввечері я казав, що вам не треба мене боятися. Сказане залишається в силі, але за певних умов.
– Учора ввечері не йшлося про умови.
– Авжеж. І мені дуже незручно, що, зробивши такий жест, я тепер змушений залякувати вас. Але ж, Майкле, ви знаєте, яка в нас професія: людина не часто може діяти згідно зі своїми особистими бажаннями.
Я лишаю поза увагою ці узагальнення, чекаючи, що буде далі.
– Коли б я не запросив вас завітати до «Чорного цапа», напевно, ми більше не побачилися б. Але що вдієш – одна випадковість тягне за собою другу. Один з моїх помічників побачив вас у холі готелю. Тільки-но ми розлучилися з вами, він прийшов до мене в кімнату й сказав про це. На ваше щастя, він не знає, хто ви насправді, але колись бачив вас у компанії іншої людини, яка в даному випадку нас цікавить.
– Ну то й що з того, що бачив?
– Ідеться тільки про те, щоб ви впізнали ту людину, Майкле.
– Вирішили використати мене…
– Не хвилюйтесь. Я не вимагаю від вас зради. Той тип не з ваших людей. Швидше навпаки: він західний агент.
– Я не підтримував зв'язків з такими людьми.
– Підтримували. Хоч і не дружні. Отже, ви не діятимете всупереч своєму сумлінню. Ви зрозумієте це, коли побачите його. Зрештою, я не можу примусити вас сказати: «Я його знаю…»
– Але що це за людина?
– Це скажете нам ви. Ми його знаємо під одним прізвищем, ви – під іншим. У нас виник сумнів: чи не працює він на двох шефів? Тільки заспокойтесь: він постачає інформацію не про вас, а про наших союзників. Ні для кого не секрет, що союзники шпигують один за одним.
– Ваша історія не дуже тримається купи, Уїльяме.
– Правда завжди менш переконлива, ніж брехня. Коли б мені треба було піднести вам брехню, я б скроїв її так, що вона трималася б купи.
– Що вам треба від мене конкретно?
– Власне, нічого. Точніше: маленька послуга. Ви супроводжуватимете Мод або її подруг. Будете кавалером. Якщо не помиляюсь, ви, здається, колись мали до цього нахил.
Кілька хвилин ми мовчки йдемо вздовж яскраво освітлених вітрин. Пішохідна зона майже безлюдна. Де-не-де обнімається молода парочка чи похитується якийсь любитель мюнхенського пива.
– Не розумію, чого ви чекаєте, чому не погоджуєтесь? – нарешті запитує американець.
– Чекаю, коли ви заговорите серйозно.
– Я кажу цілком серйозно: супроводжуватимете туди-сюди даму, а вона питатиме вас: «Чи знаєте ви цю людину?» Єдине, що вимагається від вас, це точно відповідати на запитання.
– Ото і все?
– Так. Хоч звучить це для вас трохи дивно.
Дуже дивно, то правда. Не тому, що здається неймовірним, щоб Сеймур зацікавився особою, з якою я колись мав якісь справи. Якщо Уїльям захоче щось про когось довідатись, він зможе зробити це через інші канали, не звертаючись до мене. Хіба що вирішив скомпрометувати ту особу зв'язком зі мною, довести, що вона зв'язана з комуністами. Або ж він використовує мене зовсім з іншою метою, яку я в даний момент не можу розгадати.
Американець зупиняється, дістає пачку сигарет, пропонує мені й закурює сам.
– Над чим ви ламаєте голову, Майкле?
– Ви настирливо називаєте мене Майклом, – зауважую я.
– Це просто звичка. Я чудово знаю, що ви не Майкл. Так само як і не Альбер.
– Так записано в моєму паспорті…
– О, в паспорті! Не мені вам пояснювати, що самого імені замало, щоб воно служило прикриттям. На вас давно заведено досьє, де зібрано необхідні дані – письмово і в фотознімках.
Він замовк, мовби чекаючи, поки я щось скажу. Та я нічого не кажу, і він веде далі:
– Звісно, ви залишитесь Майклом тільки для мене, і то коли ми самі. З усіма іншими вам слід поводитися так, як завжди, не розкриваючи справжнього свого обличчя. Майте на увазі: те, що мені відомо про вас, відомо тільки мені одному. Жінки нічого не знають.
– Яку ж версію щодо мене ви приготували для жінок?
– Навіщо готувати мені, коли ви самі все зробили. Ми сприймаємо вашу легенду – і все.
– Якщо ви з усім погоджуєтесь, то чому б вам не прийняти мою пропозицію?
– Яку? Сісти в автомобіль і чкурнути?
– Атож.
– Це неможливо, Майкле. Після того, як моя людина побачила вас, це вже неможливо.
– А якщо я все-таки спробую?
– По-перше, це буде марна спроба. І по-друге, вона обернеться для вас катастрофою.
– В якому розумінні?
– Не змушуйте мене вдаватися до погроз. Ви все чудово розумієте. Можливо, ви нікого не вбивали, але для західної поліції ви – вбивця. Не хочу повторювати, хто ви такий для нас, там, за океаном.
Справді, він не погрожує. Просто доводить до мого відома те, що мені й без нього зрозуміло. Мені не випадає особливо мудрувати, тим паче відмовлятись. І що незначніші умови американця, то краще моє становище як сторони, що домовляється, хоч це не домовленість, а ультиматум.
– Гаразд, Уїльяме, я здаюсь. Якщо мої функції зводяться тільки до ідентифікації…
– Так, так, – уриває мене Сеймур. – Я розумію, що ви хочете сказати, тому не вичерпуйте свій запас слів. Розумію і те, що ви не вірите жодному моєму слову. А втім, облишмо це, факти самі переконають вас. Я не меркантильний, але сподіваюсь хоч на якусь вдячність за свою великодушність. Маю на увазі, що ви не вдаватиметесь до будь-яких спроб чкурнути. Якщо я вам кажу, що зараз у вас немає ніякої можливості звільнитися, ви повинні мені вірити.
– Кожний з нас рано чи пізно від усього звільняється, Уїльяме.
– Це міг би сказати я, людина, що не чіпляється за життя. Але не ви. Будьте лояльний до мене, і я вам обіцяю, що ви повернетесь додому, не йдучи на компроміси з власним сумлінням.
– Учора ввечері ви також обіцяли…
– Досі я своєї обіцянки не порушив. Заперечувати зайве.
– А тепер, – каже Сеймур, неквапом повертаючись назад, – ходімо до вашого автомобіля. Потім я проведу вас до готелю, де зупинилася Мод. Кімнату для вас замовлено. Дальші директиви одержите завтра вранці. Я особисто не зможу весь час ходити з вами. Як кавалер ви матимете справу переважно з дамами. І, знаючи вашу схильність використовувати жінок у власних цілях, хочу попередити: не тіште себе ілюзіями щодо цих дам. Вони професіоналки. В дечому вони, на мою думку, навіть педантичніші й настирливіші, ніж я. Отже, не заважайте проведенню операції, яка, судячи з усього, має пройти легко й без ускладнень навіть для вас.
І він повів мене до невідомого готелю й невідомої мети.
Готель «Чотири пори року» відзначається не лише своєю довгою назвою, а й просторими холами; щоб надати їм благородного старовинного вигляду, використано багато килимів, картин, люстр і дзеркал. Взагалі у великих готелях звикли завойовувати престиж головним чином розкішними холами, в яких звичайно тиняється кілька сумних суб'єктів, а от про житлові приміщення там дбають значно менше. Цілком логічно: хол підбиває тебе зняти кімнату саме в цьому готелі, а коли ти вже кімнату зняв, то сприймаєш її скромний вигляд з філософським спокоєм.
Власне, в мене кімната гарна. Шпалери кольору бляклого золота, старовинні меблі з оливково-зеленою оббивкою і, що найголовніше, – велике м'яке ліжко. Після того, як я усунув чи принаймні віддалив від себе смертельну загрозу, після того, як я не спав майже цілу ніч, цілком природно розраховувати на порцію глибокого цілющого сну.
Але сон не йде до мене. Широке ліжко, замість заколисувати, дратує своєю м'якістю. Коли б воно було твердіше, думаю я, то давно б уже заснув. Дехто, борючись з безсонням, рахує до тисячі або до десяти тисяч. Я ж у таких випадках задовольняюсь тим, що підводжусь і викурюю дві-три сигарети.
Курю й розмірковую. Наміри Сеймура зараз мене не цікавлять. Вся увага зосереджена на тому, що треба зробити насамперед, і на тих перешкодах, які доведеться подолати найближчим часом.
Дехто каже: не муляй очі начальству, бо тобі знайдуть якусь роботу. Інші, навпаки, заперечують: з будь-якого приводу біжи порадитись з шефом, переклади на нього всю відповідальність і зайвий раз продемонструй, який ти діяльний. Обидва принципи сформульовані, певно, людьми гарячими й запальними. Ллє для мене ці принципи однаково непридатні. В наших сферах усе трохи інакше. Спочатку тебе викликають, щоб дати завдання, а наступного разу ти повинен дати звіт про те, як його виконав. Місяці між цими аудієнціями можеш використовувати на власний розсуд – зламати собі карк або ж розважитися.
Та іноді буває, що саме в ці місяці відчуваєш гостру тугу за своїми, ти відчуваєш, як тобі бракує їх – і генерала, і навіть отого кислого полковника, який завжди дивиться на тебе так, наче ти зацідив кулаком йому в хвору печінку. Коли тебе охоплює такий настрій, єдині ліки – скористатися зв'язком.
Таємний агент з кінофільмів має в своєму розпорядженні велику кількість секретної зброї, такої ж мініатюрної, як і ефективної. Агент з життя часто позбавлений такого арсеналу, але в будь-якому випадку тримає в резерві принаймні дві речі: зв'язок із Центром і канал для відступу. Так у будь-якому випадку. Якщо ж зв'язків і каналів більше, це тільки полегшує працю.
Кількість каналів і зв'язків, які є в мене тепер, дорівнює абсолютному нулю. Неприпустиме становище за незвичайної ситуації, але це так. Хто міг знати наперед, що раптом виникне потреба рятувати когось у Мюнхені! Потреба виникла ніби між іншим. І в пастку я потрапив також між іншим.
За цілковитої ізоляції, в якій я опинився, лишається єдина – непевна – можливість вийти на зв'язок – це Людина з Вісбадена. За інших обставин цю можливість треба було б відкинути. Питання контактів у нашій роботі завжди строго узгоджується з деякими іншими питаннями, як-от: навіщо, з ким, коли і як. І взагалі не заведено ходити в гості без дозволу. Це за нормальних обставин. А якщо немає іншого виходу…
Невідомо, в якому становищі той чоловік з Вісбадена – чи не перебуває він сам під наглядом. Невідомо, як зв'язатися з ним після того, як ти опинився в полоні. Невідомо, яку залишити адресу, щоб тебе знайшли свої. Невідомо навіть, чи зможуть вчасно передати твоє послання, бо, якщо його одержать уже після того, як ти опинишся в якомусь поліцейському підвалі, навряд чи буде велика користь від твоїх письмових вправ…
Безліч питань, які треба обміркувати. Отож кури й думай. Кажуть, що курити шкідливо, але мислити завжди корисно. Якщо не розв'яжеш своїх проблем, то хоча б прожени безсоння…
Коли і як я заснув, не знаю. Прокидаюсь тому, що біля моєї голови м'яко, але настирливо дзеленчить телефон. Розплющую очі. Надворі вже день.
– Альбере, ви вже снідали? – лунає в трубці приємний жіночий голос.
– Ні. Під час сну я ніколи не снідаю.
– Тоді ми могли б поснідати разом десь за півгодини…
– Гаразд. Я встигну зібратися.
Півгодини, звичайно, цілком досить, щоб поголитися, прийняти душ і вдягтися. Але наказовий тон, яким дама говорила зі мною, мені не сподобався, і я виходжу до неї аж через сорок хвилин.
Мод сидить за столом, ніяк не виказуючи свого ставлення до того факту, що я спізнився. Десята година ранку. Простора їдальня порожня.
– Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, – ввічливо кажу я. – Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.
Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:
– Я гадала, що торговці – народ пунктуальний.
Голос, як завжди, люб'язно-приємний.
– Саме так, – підтверджую я, вмостившись навпроти неї. – Але для мене торгівля – це лише хобі. Справжнє моє покликання – неробство.
– Що вам принести: каву, чай? – перебиває нашу розмову кельнер.
– Каву, – відповідаю я.
– Дві кави, – уточнює дама.
Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.
– І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.
Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.
– Посміхніться, – кажу я. – Сьогодні буде чудовий день.
Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.
– Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.
– Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.
– Я ні на чому не наполягаю, – м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. – Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.
Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.
– Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, – доповідаю я, наливаючи каву.
– Так-так, не соромтесь.
Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».
Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.
– Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?
– Наш спільний знайомий вам про це казав, – відповідає Мод.
Сеанс наближається до кінця – дама взялася за кефір.
– Я маю на увазі сьогоднішній день.
– Поїдемо до Франкфурта.
Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.
– У вас гарні очі, – кажу я.
– Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, – каже Мод, підводячись. – Почекайте мене в холі.
Що й казати: службова особа.
У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.
– Ви куди? – запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». – Ми поїдемо разом.
– Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.
– Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.
– Тоді сідайте в мій.
– Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, – наполягає жінка.
– Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…
– Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.
Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї – легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.
Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.
Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура – Грейс, хоч її окуляри були не темні.
Якщо не брати до уваги окуляри, то схожість між Грейс і Мод така сама, як між небом і землею. Та була струнка, нервова, агресивна, з багатьма комплексами. А ця – «в здоровому тілі – здоровий дух», спокійно-самовпевнена й холодно-доброзичлива. Ані крихточки від муштри Грейс. Чисте, матово-біле обличчя, під блідо-ліловою попліновою блузкою вирізняється великий бюст, масивні стегна обтягує спідниця з сірої англійської фланелі. Ні, у Сеймура не такий смак. Службова особа – і тільки.
Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.
Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа – рослини й квіти – поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків – того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, – така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.
– У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, – кажу я трохи згодом.
– Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.
– У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..
– Не розумію, чим вам не подобається мій голос? – байдуже видає Мод.
– Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…
– В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви – мовчатиме і мій магнітофон.
– Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.
Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.
Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, – незважаючи на гучну назву, – такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує:
– Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.
– Я не голодний. Краще посплю.
– Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.
– Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.
– Гаразд.
Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя – в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.
Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.








