Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

III

Життя Реновалеса геть змінилося. Щиро кохаючи дружину і побоюючись, щоб достойна вдова де Торреальта не стала нарікати – мовляв, донька «славетного, незабутньої пам’яті дипломата» нещаслива у принизливому для себе шлюбі з художником, він енергійно почав заробляти пензлем гроші, прагнучи, щоб Хосефіні нічого не бракувало.

Він, що досі так зневажав «практичне» мистецтво, тобто малювання картин на продаж, і ганив за це товаришів, тепер став їх наслідувати, але з тим шалом, з яким заходжувався коло будь-якого діла. Не в одній студії знялися крики протесту проти цього невтомного конкурента, що одразу понизив ціни. Він уклав угоду терміном на рік з одним гендлярем-євреєм – із тих, що вивозили твори живопису за кордон, – зобов’язавшись малювати картини тільки для нього, за певну поштучну плату. Реновалес працював з ранку до вечора, змінював сюжети, якщо цього вимагав його повірений. «Годі малювати чочаро, тепер беріться за маврів». Потім і маври падали на ринку в ціні, і на полотнах Реновалеса з’являлися хвацькі мушкетери, що весело схрещували шпаги в дуелях, рожеві пастушки в стилі Ватто* або дами з напудреним волоссям, які під музику цитр* сідали в позолочену гондолу. Щоб освіжити асортимент, він часом малював якусь сцену в храмі, – пишну процесію людей у гаптованих ризах із золотими кадилами, – або вакханалію, відтворюючи по пам’яті, без натури, пишні округлості бурштинових тіл Тіціана. Коли каталог вичерпувався, знову входили в моду чочаро, і Реновалес заходжувався коло них. Художник мав напрочуд легку до роботи руку, малював по дві картини на тиждень. Щоб заохотити свого живописця до праці, повірений часто приходив до нього ввечері і з ентузіазмом людини, що міряє мистецтво на години й квадратні п’яді, милувався, як легко бігає по полотну пензель. Потім ділився з художником радісними новинами.

Остання з Реновалесових «Вакханалій» висить в одному шикарному нью-йоркському барі. Його «Процесія в Абруццах» прикрашає палац багатого російського вельможі. А картину, на якій перевдягнені в пастушок маркізи танцюють на вкритому фіалками лузі, придбав один франкфуртський єврей, барон і великий банкір… Гендляр радісно потирав руки і розмовляв з митцем з відтінком поблажливості. Ім’я Реновалеса стає, завдяки йому, відомим, і він не заспокоїться, поки не доб’ється для свого художника всесвітньої слави. Його колеги за кордоном уже просять у листах, щоб він надсилав їм тільки полотна «сеньйора Реновалеса», бо саме на них найбільший попит на ринку. Але Маріано, тяжко страждаючи від приниження свого таланту, грубо перебивав єврея. Усе те, що він тепер малює, – бридота. Якби мистецтво було таким, він би краще довбав каміння де-небудь на будівництві шляху.

Але його обурення проти гендлярського живопису розвіювалось, коли він бачив, як розкошує Хосефіна в їхньому будиночку, що ставав дедалі гарнішим і затишнішим, перетворювався на кубельце, гідне його кохання. У цій оселі вона почувала себе щасливою, завжди мала до своїх послуг власну карету, мала повну волю щодо вбрання та прикрас. Нічого не бракувало Реновалесовій дружині; навіть добряга Котонер був у неї на побігеньках, завжди готовий дати пораду чи виконати будь-яку її забаганку; ночував він у бідняцькому передмісті, в комірчині, що правила йому за студію, а вдень невідступно був коло молодого подружжя. Хосефіна стала господинею грошей; ніколи досі не бачила вона по стільки банкнотів разом. Коли Реновалес подавав їй жмут лір, отриманих від повіреного, вона весело вигукувала: «Гроші, грошенята!» – і бігла ховати їх з милою гримаскою ощадливої господині… щоб уже завтра дістати їх зі схованки й розтринькати з дитячою безтурботністю. Цей живопис просто чудо. Її знаменитий батько – хоч би що там казала мати – ніколи не мав стільки грошей, мандруючи світом, від котильйону до котильйону, та представляючи своїх королів.

Поки Реновалес працював у студії, Хосефіна прогулювалася бульваром Пінчо, вітаючись із свого ландо з дружинами незліченних послів, з представленими їй у якомусь салоні мандрівницями-аристократками, що були проїздом у Римі, та з цілою хмарою дипломатів, акредитованих при двох дворах: Ватикані і Квіріналі*.

Завдяки дружині, художник опинився у найвишуканішому світському товаристві. Небогу маркіза де Тарфе, незмінного міністра закордонних справ Іспанії, приймали як свою у вищому римському світі, найдипломатичнішому в Європі. У жодному з двох іспанських посольств не відбувалося банкету, де не були б присутні «славетний художник Реновалес зі своєю елегантною дружиною», а невдовзі проміння їхньої слави досягло й інших посольств, і їх стали запрошувати всюди. Мало яка ніч обходилася без балу або прийому. А що всі дипломатичні місії були тут подвійні – одні при королі Італії, другі – при Ватикані, – банкети та вечірки відбувалися ще частіше. Цей роздвоєний світ сходився докупи майже щоночі і знаходив досить розваг і втіхи в своєму колі.

Коли Реновалес, стомлений після дня роботи, приходив на смерканні додому, Хосефіна вже чекала на нього, майже вдягнена, а Котонер допомагав йому вбратись у вечірній костюм.

– А орден! – вигукувала Хосефіна, побачивши, що чоловік уже у фраці. – Як ти можеш, любий, забувати про орден? Там же всі щось чіпляють на себе, хіба не знаєш?

Котонер похапцем шукав орден – великий хрест, яким іспанський уряд нагородив Реновалеса за його картину, – і митець із широкою стрічкою через білу маніжку та блискучим хрестом на фраці виходив з дружиною, щоб згаяти вечір серед дипломатів, аристократів-мандрівників та кардинальських племінників.

Інші художники нетямилися від заздрощів, чуючи, як часто приходять до Реновалеса в студію іспанські посли, консул та дипломати, акредитовані при Ватикані. Колеги не визнавали його таланту, запевняли, що всіма цими почестями він зобов’язаний високому походженню Хосефіни. Обзивали його світським хлюстом і підлесником, твердили, що одружився він лише заради кар’єри.

Одним із тих, хто часто навідувався в студію Реновалеса, був падре Рековеро, прокуратор дуже могутнього в Іспанії чернечого ордену, такий собі посол у каптурі, що мав великий вплив при папському дворі. А коли святий отець не сидів у студії, художник був певен, що той у нього вдома, вислуховує якесь прохання Хосефіни – вона дуже пишалася дружбою із цим впливовим ченцем, веселим і вишукано елегантним під своєю грубою рясою. Реновалесова дружина завжди мала до нього справи; мадридські подруги не давали їй перепочинку зі своїми нескінченними дорученнями.

Вдова де Торреальта, як могла, сприяла славі дочки та зятя, розповідаючи всім знайомим, що її Хосефіна займає в Римі дуже високе становище. Маріаніто, казала вона, заробляє мільйони; її донька у великій дружбі із самим папою; в їхньому домі завжди повно кардиналів, а найсвятіший отець лише тому не зробив їм візиту, що нікуди, сердега, не виїздить із Ватикану. І дружина художника мало не щодня посилала до Мадрида або чотки, які полежали на гробниці святого Петра, або реліквії з римських катакомб. Раз у раз вона просила падре Рековеро дістати дозвіл на якесь одруження, ускладнене тими чи тими формальностями, не нехтувала й іншими проханнями мадридських дам, близьких подруг своєї матері. Пишні церемонії римської церкви захоплювали її своєю яскравою театральністю, і вона була дуже вдячна добродушному ченцеві за те, що той ніколи не забував про неї і завжди приберігав зручне місце. Без Хосефіни не відбувалося жодного прийому прочан у соборі святого Петра, коли серед пишних віял урочисто з’являвся на ношах сам папа. Іншим разом добрий отець таємниче повідомляв, що завтра співатиме Паллестрі, знаменитий кастрат папської капели, й іспанка схоплювалася з постелі ще й на світ не благословлялось, залишаючи чоловіка в ліжку, щоб послухати невимовно ніжний голос ченця-євнуха, чиє безбороде обличчя красувалося на вітринах крамниць поміж портретами балерин та модних тенорів.

Реновалес добродушно підсміювався з незліченних турбот та пустих розваг своєї дружини. Сердешна! Нехай собі радіє, нехай тішиться життям: заради цього він і працює. Щоправда, супроводжувати її Маріано міг лише на вечірні раути. Удень він доручав Хосефіну вірному Котонерові, який був при ній невідлучно, мов родрігон [10]10
   Родрігон – старий слуга, що супроводжує даму.


[Закрыть], носив їй пакунки – коли вона вибиралася до крамниць, виконував обов’язки управителя дому, а інколи й кухаря.

Реновалес познайомився з ним під час свого першого перебування в Римі. Це був його найкращий друг. Старший на десять років, Котонер ставився до молодого художника як захоплений, відданий учень, і любив його як молодшого брата. Весь Рим знав Котонера, підсміювався з його картин – щоправда, малював той лише вряди-годи – і любив цього художника за доброту й послужливість, за веселу гідність, з якою він провадив своє паразитичне життя. Коли наставало літо, сеньйор Котонер – невеличкий, огрядний, лисий, трохи капловухий, чимось схожий на безтурботного й добродушного фавна – завжди знаходив притулок у замку якогось кардинала в околицях Рима. Взимку його щодня бачили на Корсо. Закутаний у свою зеленясту крилатку, рукави якої метлялися, мов кажанячі крила, він був тут дуже популярний. Починав Котонер у себе на батьківщині як пейзажист, але йому захотілося малювати людей, зрівнятися з великими майстрами, і він приїхав до Рима в супроводі єпископа своєї провінції, який вважав його титаном живопису. Відтоді так і залишився в цьому великому місті, досягши неабияких успіхів. Він знав імена й біографії всіх художників; ніхто не міг зрівнятися з ним умінням жити в Римі ощадливо, ніхто не знав так, як він, де можна купити ту чи ту річ найдешевше. Не було іспанця, якому Котонер не зробив би візиту, коли той приїздив до Рима. Діти відомих художників ставились до нього майже як до няньки, бо кожного він не раз заколисував на руках. Щороку він виступав у ролі Санчо Панси в кавалькаді Дон-Кіхота – у його житті це щоразу була велика й тріумфальна подія. Сюжет Котонерових картин був завжди однаковий: портрет папи. Він виготовляв їх у трьох різних розмірах і складав у комірчині, що була йому і за студію, і за спальню. Його друзі кардинали, яким він часто робив візити, жаліли povero signore Cotoner [11]11
  Бідолашного синьйора Котонера (італ.).


[Закрыть]і за кілька лір купували в нього портрети найсвятішого отця, завжди страхітливо потворні, щоб потім подарувати їх якій-небудь сільській церкві, де картина викликала щире захоплення, бо ж намальовано її в самому Римі і не ким-небудь, а художником – приятелем його превелебності.

Кожна така купівля була великою радістю для Котонера; він заходив у студію Реновалеса з високо піднесеною головою й удавано скромною усмішкою на устах.

– Щойно продав картину, хлопче. Папу… Отого великого… Що два метри заввишки.

І з раптовим спалахом віри у свій хист починав розмову про майбутнє. Інші жадають призів, тріумфів на виставках; його прагнення куди скромніші. Він буде цілком задоволений, коли йому пощастить угадати, хто стане папою, як помре папа нинішній, і намалювати заздалегідь десятки його портретів. Ото був би тріумф – викинути цей товар на ринок уже на другий день після конклаву! І Котонер, який чудово знав кожного з кардиналів, перебирав подумки весь священний колегіум, з упертістю азартного гравця сушив собі голову, кому ж із п’яти чи шести претендентів на святий престол пощастить домогтися тіари.

Він жив на подачки високих священнослужителів, але до релігії був байдужий – ніби спілкування з церковною верхівкою знищило у ньому всяку віру. Дідуган у білих ризах та високе панство в червоних мантіях навіювали йому пошану тільки тому, що були багаті і давали йому можливість провадити свій жалюгідний портретний промисел. Котонер боготворив лише Реновалеса. Буваючи в студіях інших художників, він вислуховував дошкульні жарти на свою адресу з незворушною посмішкою людини, яка звикла все терпіти; але нехай ніхто не сміє говорити погане про Маріано, засумніватись у його хисті. Вія вважав, що Реновалес здатен створювати тільки шедеври, і в своєму сліпому поклонінні щиро захоплювався картинами, які сходили що два-три дні з другового мольберта для єврея-повіреного.

Подеколи Хосефіна, завжди несподівано, навідувала чоловіка в студії; Реновалес малював, вона гомоніла з ним, хвалила полотна, що подобалися їй гарним сюжетом. Під час таких візитів вона любила, щоб чоловік був сам і малював з уяви, маючи перед собою лише якусь одежину, напнуту на манекен. Хосефіна відчувала огиду до живої натури, і марно переконував її Реновалес, що без цього годі обійтися. Її чоловік має досить хисту, щоб малювати гарні картини, не дивлячись на якихось брутальних селюків, а надто жінок, отих розпатланих самиць з очима, як жарини, і зубами, як у вовчиць – у тиші й самоті студії вони здавалися їй страхітливими. Реновалес сміявся. Яка ж вона дурненька! Ревнивиця! Чи ж він здатен, коли малює, думати про щось інше, окрім мистецтва!..

Одного дня, несподівано зайшовши до студії, Хосефіна побачила на помості, призначеному для натури, голу жінку, що лежала на якихось шкурах, виставивши жовтаво-перламутрові на колір задні округлості свого тіла. Художникова дружина стиснула губи і вдала, ніби не бачить тієї жінки; неуважно слухала вона Реновалеса, який пояснював їй, навіщо йому знадобилася гола натурниця. Він якраз малює вакханалію і ніяк не може обійтися без живої натури. Це необхідність: людське тіло не намалюєш «по пам’яті». Натурниця, спокійнісінька наодинці з художником, засоромилася своєї наготи перед цією елегантною дамою. Вона відразу ж прикрилася шкурою і шмигнула за ширму, де квапливо вдяглася.

Повернувшись додому, Реновалес остаточно заспокоївся, бо дружина зустріла його, як завжди, весело, ніби вже й забула, яка прикрість спіткала її пополудні. Вона сміялася, слухаючи славного Котонера; після вечері пішли б театр, і коли настав час лягати спати, художник уже й не пам’ятав про те, що сталося вдень у студії. Він майже заснув, коли раптом його розбудило глибоке придушене зітхання, ніби хтось задихався поруч.

Засвітивши світло, він побачив, що Хосефіна, зціпивши кулачки, розмазує по обличчю сльози; груди її судомно здіймалися, вона дригала ногами, мов розлючена дитина, збивши в жмут простирадла й скинувши додолу пухову ковдру.

– Не хочу! Не хочу! – стогнала вона, тремтячи од гніву.

Художник схопився з ліжка, стривожений і наляканий. Вій безпорадно ходив по спальні, пробував відірвати її долоні від очей, але не зміг, незважаючи на свою силу, бо Хосефіна шалено випручувалась.

– Що сталося? Чого ти не хочеш?.. Що з тобою?

А вона все стогнала і схлипувала, качаючись на ліжку та дригаючи ногами в нападі нервового шалу.

– Не чіпай мене. Я тебе не люблю… Не торкайся… Не хочу з тобою жити, не хочу. Я піду звідси… Піду до матері.

Наполоханий цим вибухом люті у своєї завжди такої лагідної жіночки, Реновалес геть розгубився й не знав, як її заспокоїти. Бігав напівроздягнений по спальні та по суміжній туалетній кімнаті, граючи своїми атлетичними м’язами; подавав їй воду, хапався навіть за пляшечки з парфумами, ніби то були заспокійливі краплі; потім опустився біля постелі навколішки і став цілувати зведені судомою ручки, що відпихали його, плутаючись у бороді та буйній чуприні.

– Не чіпай мене!.. Кажу, не чіпай! Я бачу, ти не любиш мене. Я піду від тебе…

Художник був настраханий і приголомшений цим нервовим нападом у своєї коханої лялечки: він не зважувався доторкнутись до неї, боячись зробити їй боляче… От тільки розвидниться, і вона назавжди покине цей дім. Чоловік не любить її; ніхто не любить її, крім матері. Художник виставляє свою дружину на посміх… І знову й знову сипалися нарікання й докори без ніякого пояснення, аж поки художник нарешті почав здогадуватись, у чім річ. То вона так розгнівалась через натурницю? Через ту голу жінку? Авжеж, через неї; вона не потерпить, щоб у студії, яка для них наче другий дім, перед її чоловіком виверталися безсоромні дівулі. І Хосефіна аж тіпалася від обурення й жаху, пальчики її рвали сорочку на грудях, відкриваючи принади, якими так захоплювався Реновалес.

Стомлений від цієї сцени, знервований криками та слізьми дружини, художник не міг стриматися від сміху, довідавшись про причину її невдоволення.

– Он як! То все це через натурницю?.. Заспокойся, дівчино. Більше в мою студію не зайде жодна жінка.

І пообіцяв усе, чого вимагала від нього дружина, аби скоріше покінчити з цією прикрою сценою. Коли знову запала темрява, Хосефіна все ще зітхала і схлипувала; але тепер її пригортали дужі чоловікові руки, вона поклала голівку йому на груди і жебоніла, мов ображена дитина, яка бажає виправдатись за свою вередливість. Маріано нічого не варт зробити для неї таку приємність. Вона кохає його – дуже, дуже! – і кохатиме ще палкіше, як він шануватиме її погляди. Він може називати її міщанкою, примітивною жінкою, але вона хоче залишитися такою, якою досі була. І, власне, що йому за потреба малювати голих дівчат? Чи ж він не здатен зображувати на полотні щось інше? Нехай малює дітей у кожушках та абарках [12]12
   Абарки – взуття із сириці.


[Закрыть], які грають на козиці, кучеряві й рожевощокі, мов хлопчик Ісус; старих селянок з темними зморшкуватими обличчями; лисих дідів з довгими бородами. Нехай малює яких завгодно «стилізованих» типів, але не треба молодих жінок, гаразд? Не треба голих красунь. Реновалес на всі прохання відповідав «так» і міцно пригортав кохану дружину, яка ще вся тремтіла від недавнього гніву. Обоє з якоюсь тривогою потяглися одне до одного, прагнучи забути про те, що сталося, і ніч закінчилася для Реновалеса щасливо, у взаємних палких проявах замирення.

На літо вони винайняли в Кастельгандольфо villino [13]13
  Невеличка вілла (італ.).


[Закрыть]. Котонер подався в Тіволі з почтом якогось кардинала, і подружжя жило само на природі у товаристві лише двох служниць та ще служника, який допомагав художникові в його роботі.

Хосефіна була щаслива на цьому відлюдді, далеко від Рима; тут вона могла розмовляти з чоловіком коли хотіла, і її не мучила постійна тривога, як у місті, де він працював у своїй студії. Цілий місяць Реновалес байдикував. Здавалося, він геть забув про живопис: ящики з фарбами, мольберти, всяке художницьке причандалля, доставлене сюди з Рима, усе стояло забуте й нерозпаковане у повітці й саду. Вечорами вони з Хосефіною вирушали на далекі прогулянки і неквапно поверталися додому вже в сутінках; обнявшись, дивилися на тьмяно-золоту смугу. вечірньої заграви, яка згасала на обрії, й наспівували ніжних і жагучих неаполітанських пісень, що дзвінко лунали над зануреними в глибоку тишу полями. Опинившись на самоті одне з одним, вільні від будь-яких турбот та світських обов’язків, вони знову відчули п’янкий захват кохання, як у перші дні свого подружнього життя. Але «демон живопису» дрімав недовго. Незабаром він змахнув над Реновалесом своїми невидимими крильми, і художника наче овіяло невідпорними чарами. Він став нудитися в години спеки, позіхав у своєму плетеному кріслі-гойдалці, викурював люльку за люлькою, не знаючи, про що говорити. Хосефіна теж почала відчувати смертельну нудьгу і боролася з нею, читаючи який-небудь англійський роман з життя аристократів, сповнений туманної моралі – до таких книжок вона приохотилася ще коли вчилась у школі.

Реновалес знову почав малювати. Слуга розпакував художницьке причандалля, і Маріано схопив пензель та палітру з ентузіазмом юного початківця. Творив для себе, в якомусь побожному захваті, наче прагнув очиститись після цілого року принизливої залежності від замовника-гендляра.

Зблизька вивчав природу, малював чарівні куточки краєвиду, негарні смагляві обличчя, які дихали селянською простотою і стриманістю. Але така творчість, здавалося, не вдовольняла його. Ніжне, глибоко інтимне життя з Хосефіною будило в ньому потаємні, невиразні жадання, в яких він боявся признатися навіть собі. Щоранку, коли дружина з’являлася перед ним майже гола, свіжа й рожева після купання, він дивився на неї жадібними очима.

– Ех, якби ти лиш захотіла!.. Якби забула про свої забобони!..

У відповідь на ці вигуки Хосефіна всміхалася, бо її жіноче самолюбство тішилося таким поклонінням. Реновалес нарікав, що його творчий геній мусить поневірятися в пошуках прекрасного, тим часом як найдовершеніше творіння – поруч. Він розповідав їй про Рубенса*, цього художника і вельможу, про те, як він оточив Єлену Фурман* князівською розкішшю, і та красуня без усяких упереджень вивільняла від покровів свою квітучу казкову вроду і була чоловікові за натурницю. Реновалес вихваляв прекрасну фламандку. Митці живуть у своєму окремішньому світі; міщанська мораль і вульгарні забобони для них не існують. Вони скоряються тільки законам краси і вважають цілком природним те, на що звичайні люди дивляться як на гріх…

Хосефіна заперечувала чоловікові, сміючись, сварила його за такі бажання, але дозволяла милуватися собою. Щодень поведінка її ставала невимушенішою, розкутішою. Підводячись уранці з постелі, вона тепер охоче ходила голою, надовше розтягувала купання та обтирання, а художник тим часом крутився навколо дружини та вихваляв принади її тіла. «Оце – Рубенс у чистому вигляді; а ось Тіціанові барви… Дай-но глянути, дівчино, підніми руки… отак… Ой леле!.. Ти ж викапана маха гола з картини Гойї!..» А вона слухняно робила все, що він просив, і знадливо та мило всміхалася, ніби їй було приємно бачити, як на обличчі чоловіка, щасливого, що володіє нею як жінкою, і нещасного, що не може взяти її за натурницю, вираз захвату змінювався виразом прикрого смутку.

Якось увечері, коли віяв гарячий вітер і в усі кутки проникала задуха римських околиць, Хосефіна здалася. Рятуючись від жахливого сіроко, вони сховалися в будинку, позачиняли віконниці й поскидали з себе майже весь одяг. Вона не хоче бачити свого чоловіка таким засмученим, не хоче чути його нарікань. Якщо вже він такий божевільний, якщо йому так кортить задовольнити свою примху, вона не стане йому суперечити. Він може намалювати її, але тільки ескіз, картину – ні в якому разі. Коли йому набридне змальовувати голе тіло, він порве полотно. Ніби й не було нічого.

Художник з усім погоджувався, прагнучи якомога скоріше стати з пензлем у руці перед жаданою наготою. Три дні працював він у нестямній гарячці, не відриваючи захопленого погляду від гармонійних округлостей жіночого тіла. Хосефіна скоро звикла до своєї наготи і спокійно лежала, забуваючи, в якому вона вигляді, адже жінці властиво вагатися й соромитись лише до того, як вона ступить перший крок. Розморена спекою, Хосефіна засинала, а чоловік тим часом малював і малював.

Коли картину було завершено, Хосефіна не змогла приховати свого захоплення. «Який у тебе талант! Невже справді… я така… гарна?» Маріано був задоволений. Це його найкраще творіння, його шедевр. Можливо, ніколи більше не зазнає він цього чудесного злету духовних сил, того стану, який звичайно називають натхненням. Хосефіна милувалася й милувалася полотном – так само іноді вона роздивлялася себе вранці у великому дзеркалі в їхній спальні. Зі спокійною безсоромністю тішилася своєю красою, захоплено споглядала кожен куточок тіла, а найдовше дивилася на плавний вигин живота, на горбики тугих персів, – о, вона могла пишатися цими геральдичними знаками квітучої молодості! Засліплена красою тіла, зображеного на полотні, Хосефіна майже не помічала обличчя, ледь накиданого м’якими прозорими фарбами. Коли погляд її спинився на ньому, вона розчаровано вигукнула:

– Таж воно так мало на мене схоже! Це не моє обличчя!..

Художник усміхнувся. Справді, це не її обличчя. Він навмисне змінив його риси, тільки обличчя – більше нічого. Це машкара, поступка суспільним забобонам. Так ніхто її не впізнає, і його велике творіння, його картина може бути виставлена на загальний огляд і викликати захват у всьому світі.

– Бо ми не знищимо цієї картини, – провадив художник, і голос його затремтів. – Це був би злочин. За все своє життя я вже не зможу створити такого дива. Ми не знищимо її, правда, дівчинко?

«Дівчинка» довго мовчала, не відриваючи погляду від картини. Реновалес тривожно вп’явся в дружину очима й побачив, як на обличчя її набігає хмарка, наче тінь на білу, освітлену сонцем стіну. Художникові здалося, що земля втікає у нього з-під ніг: насувалася буря. Хосефіна зблідла: з очей тихо скотилися дві сльозинки, ніздрі затремтіли від стримуваних ридань; за першими сльозинками скотилися ще дві, потім ще й ще.

– Не хочу!.. Не хочу!..

Художник почув той самий хрипкий, сердитий і деспотичний голос, який так налякав і стривожив його тієї ночі в Римі, коли Хосефіна вперше дала волю своєму гніву. Жіночка з ненавистю дивилась на голе тіло, що світилося ніжним перламутровим сяйвом із глибини полотна. Здавалося, її охопив переляк – так буває зі сновидою, коли він зненацька прокинеться посеред людної площі й відчує на собі тисячі поглядів, які жадібно обмацують його голе тіло, – і від жаху не знає, що робити, куди тікати. Як може вона погодитись на таку ганьбу?

– Не хочу!.. – розлютовано кричала вона. – Порви її, Маріано, порви!

Але Маріано сам, здавалося, от-от заплаче. Порвати це диво! Чи ж можна вимагати від нього такої дурості? Тут не її обличчя; ніхто не впізнає, що це вона. Навіщо ж позбавляти його бучного тріумфу?.. Але дружина нічого не слухала. Вона качалася по підлозі, корчилась і стогнала – як і тієї жахливої ночі, – заламувала руки й викручувала їх, дригала ногами, болісно кривила рот і, ридаючи, кричала:

– Не хочу!.. Не хочу!.. Порви її!

Не тямлячи себе від люті, жіночка нарікала на свою долю і кляла Реновалеса. Вона, сеньйорита, і має терпіти оцю ганьбу! Мов найпослідуща повія! Чи ж могла вона подумати, що чоловік запропонує їй таке безчестя!..

На художника так і сипались дошкульні образи, верескливий голос шмагай його, як батогом. Обурений до глибини душі Цією зневагою до свого таланту, Реновалес відвернувся від дружини і дав їй качатися по підлозі; зціпивши кулаки й дивлячись у стелю, він ходив із кутка в куток по спальні і бурмотів усі прокльони – іспанські та італійські, – які тільки були в ужитку серед його колег-митців.

Зненацька він став як укопаний, наче прикипів до підлоги від жаху й подиву. Хосефіна, і досі гола, стрибнула на картину, мов оскаженіла кішка. Її нігті дряпонули по полотну згори вниз, розмазали свіжі фарби, сколупнули ті, що вже висохли. Потім вона вихопила з ящика для фарб ножик і р-р-раз!.. Полотно протяжно застогнало й розпалося надвоє під натиском білої ручки, що, здавалося, аж посиніла від люті.

Реновалес не ворухнувся. На мить його охопив гнів, і він хотів кинутися на неї, але гнів відразу перейшов у дитячий розпач, і йому схотілося заплакати, забитися в куток, заховати голову, що розколювалась від болю, затулити долонями залите слізьми обличчя. Хосефіна, засліплена шалом, бісилася й далі коло картини: топтала ногами дерев’яний підрамник, шматувала полотно, бігала навколо своєї жертви, мов розлютована тигриця. Художник сперся чолом об стіну, і його могутні груди здригнулися від ридань – він плакав від своєї безпорадності. До батьківської туги за знищеним творінням рук своїх додалось гірке розчарування. Уперше Реновалес зрозумів, яке чекає на нього життя. Як помилився він, одружившися з цією сеньйоритою, для якої мистецтво – тільки засіб здобути славу й багатство, яка ніколи не зможе переступити через забобони вищого світу! Звичайно, він кохає її, та й вона кохає його не менше. Але що з того! Чи не краще було б, якби він лишився сам, не залежав ні від кого і жив тільки мистецтвом, а коли б знадобилася йому подруга, знайшов собі вродливу і просту, небагату на розум дівчину, наділену всіма принадами гарненького звіряти, яка любила б свого володаря і сліпо йому скорялась.

Протягом наступних трьох днів художник та його дружина майже не розмовляли. Спідлоба поглядали одне на одного, пригнічені тяжкою сімейною сваркою. Але безлюддя, на якому вони жили, вимушене перебування разом – усе це спонукало їх шукати замирення. Хосефіні аж страшно було дивитися, в якому сумі й розпачі блукає з кутка в куток цей велетень, тяжко зажурений і мовби недужий; і вона заговорила до нього перша. Обняла його, поцілувала в чоло і лащилася, аж поки домоглася від нього кволої усмішки. Хто кохає свого чоловіка?.. Його Хосефіна. Його «маха… гола». Але про те, щоб малювати її голою, треба забути назавжди. Ніколи не повинен він і згадувати про таку бридоту. Що скажуть їхні численні друзі? Пристойний художник про таке не думає, адже на світі стільки гарних речей, щоб їх малювати. Вони житимуть, палко кохаючи одне одного, і він більше не засмучуватиме її своїми безглуздими забаганками. Потяг до тіла – це ганебна збоченість, якою він заразився, коли жив серед богеми.

І Реновалес піддався пестливим умовлянням дружини, пішов на замирення, примусив себе не думати про своє загублене творіння і всміхнувся з покірливістю раба, який любить свій ланцюг, бо він забезпечує йому спокійне життя.

Як настала осінь, вони повернулись до Рима. Реновалес знову почав працювати на свого повіреного, але той, за кілька місяців, висловив невдоволення. Не те щоб signore Маріано став малювати погано, звичайно ж ні; але його кореспонденти нарікають на певну одноманітність сюжетів у творах живописця. Гендляр порадив художникові подалися в мандри; скажімо, пожити якийсь час в Умбрії і малювати селян на тлі суворих краєвидів і старих церков. Або, – і це найліпше, – переселитися до Венеції. Які шедеври міг би створити signore Маріано на тих каналах! Ось так і виник у художника намір покинути Рим.

Хосефіна не стала заперечувати. Це життя з щоденними прийомами в незліченних посольствах почало набридати їй. Коли розвіялися чари перших вражень, Хосефіна помітила, що світські дами ставляться до неї з образливою поблажливістю, так ніби вона опустилася на щабель нижче, поєднавши своє життя з художником. Окрім того, «акредитовані» при посольствах молоді люди усіх рас та відтінків шкіри, – і біляві, й чорняві, – які шукали розради в своєму парубоцькому житті, не виходячи за межі дипломатичного світу, дозволяли собі надто зухвалі вихватки, коли кружляли з нею у вальсі або виписували фігури котильйону. Очевидно, її вважали легкою здобиччю, адже шлюб із художником не міг бути доброю рекомендацією в аристократичних салонах. Вони зверталися до неї по-англійському або по-німецькому з цинічними пропозиціями, і їй доводилося терпіти і стримуватись, кусаючи губи, бо поруч стояв Реновалес, який не розумів ані слова і, здавалося, радів, що елегантні юнаки, чиї манери він намагався наслідувати, виявляють до його дружини таку увагу.