Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

II

На початку весни, коли мадридці вже були повірили, що настала тепла погода і найнетерплячіші почали шукати літні капелюхи та капелюшки, раптово повернулася зима; вона підкралася підступною ходою, затягла хмарами небо, покрила сніговим саваном висохлу й потріскану від яскравого сонця землю, сади, в яких уже розбруньковувалися листочки й розпускалися перші квіти.

У салоні де Альберка знову запалав камін, перед яким грівся цілий гурт сеньйорів, що складали товариство «прекрасній графині» в ті дні, коли вона «залишалася вдома», тобто не головувала ні на яких зборах і не робила візитів.

Прийшовши одного такого вечора в салон графині, Реновалес захоплено став оповідати, який чудовий вигляд має Монклоа під сніговим покривалом. Він оце якраз звідти – ох і прегарне ж видовище! Ліс, що вже був почав нуртувати першими весняними соками, тепер стоїть занурений у глибоку зимову тишу, зненацька накритий білим саваном. Як шкода, що в тому лісі блукає стільки диваків, охоплених фотографічною манією: швендяють зі своїми апаратами по всіх закутках і плямують чистий сніг!

Графиня виявила палку дитячу цікавість. Вона хоче побачити це видовище: завтра ж неодмінно там побуває. Марно друзі намагалися відрадити її, запевняючи, що погода ось-ось зміниться. Завтра вигляне сонце, і сніг розтане; ці несподівані завірюхи цілком залежать бід непостійності примхливого мадридського клімату.

– Ну й нехай, – уперто мовила Конча. – Однаково я забрала собі в голову побувати в Монклоа. Скільки років я вже туди не навідувалась. Таке життя – нема коли й угору глянути!..

Отже, завтра вранці вона поїде в Монклоа дивитись, як тане сніг… Ні, вранці, мабуть, не зможе. Встає вона пізно, та й треба ж прийняти всіх отих дам-активісток, що приходять до неї радитися з питань жіночого руху. Отже, пополудні: вона вирушить туди зразу після другого сніданку. Шкода, що маестро Реновалес о цій порі працює і не зможе товаришити їй! Він же так чудово вмів бачити природу своїми очима митця і стільки разів розповідав їй, яке гарне призахідне сонце, коли дивитися на нього, стоячи біля палацу Монклоа; мовляв, це майже те саме, що милуватися надвечірнім Римом з вершини Монте Пінчіо!.. Художник відповів галантною усмішкою. Він знайде можливість вибратися завтра в Монклоа; там вони й зустрінуться.

Графиня була явно стурбована цією обіцянкою і стривожено поглянула на доктора Монтеверде, прагнучи побачити, що її картають за легковажність і непостійність. Але прекрасній дамі довелося зазнати розчарування: той залишився байдужим.

Щасливчик доктор! Як ненавидів його маестро Реновалес! То був дуже вродливий молодик, тендітний, як порцелянова статуетка; усе в ньому було аж надміру гарне, і через це його обличчя здавалося якимось несправжнім, ніби намальованим. Чорний, як вороняче, крило, аж із синім полиском чуб, розчесаний на проділ, облямовував біле чоло; очі ніжнооксамитові, трохи звужені, з гладенькими білками кольору слонової кістки, що ледь рожевіли в кутиках – справжні очі одаліски; губи – дві ясно-червоні смужки під кущиками їжакуватих вусів; обличчя матове, як пелюстки камелії, а зуби мерехтливо-блискучі, мов разки перламутру. Конча дивилася на доктора Монтеверде з побожним захватом; розмовляючи, не відводила від нього очей, ніби в усьому радилася з ним поглядом, нарікала в душі, що він не досить деспотичний, бо жадала бути його рабинею, прагнула, щоб він завжди її осаджував, сварив за кожну примху, за непостійність і легковажність.

Реновалес зневажав цього молодика, висловлював сумніви щодо його чоловічої снаги, відпускав на його адресу найдошкульніші слівця зі свого грубого лексикону.

Монтеверде був доктор наук і чекав, коли в Мадриді звільниться якась кафедра, щоб узяти участь у конкурсі на вакансію. Графиня де Альберка виявляла йому свою високу протекцію, захоплено розповідаючи про Монтеверде всім поважним сеньйорам, які мали вплив в університетському світі. Палко вихваляла вона доктора і перед Реновалесом. Це, мовляв, великий учений, і вона страшенно рада, що його вченість не заважає йому вдягатися з витонченою елегантністю і бути вродливим, як ангел.

– Я не бачила гарніших зубів, ніж у доктора Монтеверде, – казала графиня при всьому товаристві, дивлячись на красеня у лорнет.

Часом вона до того заглиблювалася в свої думки, що могла перебити розмову найнедоречнішим зауваженням:

– А чи помітили ви, які в доктора руки? Ще витонченіші, ніж мої! Зовсім як жіночі.

Художник обурювався з таких вихваток Кончі, що часто траплялися в присутності її чоловіка.

Його приголомшувала незворушність цього обвішаного стрічками та орденами сеньйора. Чи він геть сліпий? А граф, із батьківською теплотою в голосі, завжди казав одне й те саме:

– Ох і Конча! Що на думці, те й на язиці. Не зважайте на неї, друже Монтеверде. Моя дружина часом буває пустотлива, як мала дівчинка.

Доктор лиш усміхався – йому явно лестила атмосфера поклоніння, якою оточувала його графиня.

Він написав книгу про еволюцію живих організмів – чарівна дама була в захваті від цього геніального твору. Художник з подивом і заздрістю спостерігав, як змінюються її смаки. Вона геть забула і про музику, і про поезію, і про пластичні мистецтва, які колись так впливали на її пташиний розум, приваблюваний усім, що блищить або дзеленчить. Тепер вона дивилася на будь-яке мистецтво як на приємну, але непотрібну забавку, що могла розважати людство лише в добу його дитинства. Часи міняються, і треба бути серйозними. Наука, наука і ще раз наука – тож вона й стала покровителькою, доброю подругою і порадницею ученого. І Реновалес не раз бачив на столах та кріслах різні наукові трактати з багатьма нерозрізаними сторінками; гарячково їх погортавши і нічого не розуміючи, графиня швидко знуджувалась і втрачала до них усяку цікавість.

Завсідники її салону, здебільшого літні вже сеньйори, приваблювані сюди красою графині і безнадійно в неї закохані, лише посміхалися, слухаючи, як поважно розводиться вона про науку. Ті, хто мав ім’я в політиці, простодушно захоплювалися й дивувались. Скільки всього знає ця жінка! Знає багато такого, про що вони навіть не чули. Інші її поклонники – відомі лікарі, професори університету, вчені, які давно закинули науку – також ставилися до розбалакувань графині з певною поблажливістю. Для жінки, зрештою, не так уже й погано. А вона, раз у раз підносячи до очей лорнет, щоб помилуватися вродою свого доктора, з педантичною неквапністю говорила про протоплазму, про розмноження клітин, про зажерливість фагоцитів, про антропоїдних і пітекоїдних мавп, про дископлацентарних ссавців та пітекантропа, з премилою самовпевненістю розводилася про таємниці життя, вимовляючи химерні наукові слівця не менш упевнено, ніж імена осіб із світського товариства, з якими вчора обідала.

Вродливий Монтеверде, на її думку, був перший серед найславетніших учених. Книжки світил, що ними так захоплювався доктор, навіювали на неї смертельну нудьгу, і марно силкувалася вона проникнути в таємницю їхніх рядків. Зате безліч разів перечитала книжку Монтеверде, чудесний твір, придбати який радила всім своїм подругам, хоча вони ніколи не читали чогось серйознішого за романи, друковані в журналах мод.

– Це великий учений, – заявила графиня одного вечора, коли вони розмовляли з Реновалесом наодинці. – Він лише починає, але я його підштовхну, і він стане генієм. Який блискучий розум! Шкода, що ви не прочитали його книги!.. Про Дарвіна чули? Невже ні? То Монтеверде геніальніший за Дарвіна, куди геніальніший!

– Охоче вірю, – мовив художник. – Цей Монтеверде гарненький, як немовля, а Дарвін, мабуть, був потворний дід.

Графиня завагалася – розсердитись чи засміятись – і зрештою тільки насварилася на Реновалеса лорнетом.

– Краще мовчіть, лихий чоловіче… Ви просто нестерпні, маестро! Вам годі збагнути, що таке ніжна дружба, чисті взаємини і братня любов, яка ґрунтується на спільному захопленні наукою.

З якою гіркотою сміявся маестро над цими чистими взаєминами і братньою любов’ю! Він усе чудово бачив, та й Конча не надто стереглася й не приховувала своїх почуттів. Монтеверде був її коханцем, як раніше один музикант, – і за тих часів графиня тільки й говорила що про Вагнера та Бетховена, та так, ніби вони щодня приходили в її дім, – а ще раніше юний і вродливий герцог, який влаштовував для своїх гостей кориди, вбиваючи безневинних молодих бичків і вітаючи закоханим поглядом графиню де Альберка, що сиділа в ложі у білій мантильї і з гвоздиками на грудях. Її любовні взаємини з доктором ні для кого не були таємницею. Тому поважні сеньйори, які складали товариство графині, щовечора завзято перемивали йому кісточки, казали, що він неук, а його книжка – то костюм арлекіна, набір клаптів із чужих творів, грубо зшитих зухвалістю невігласа. Усіх їх мучили люті заздрощі. Страждаючи від мовчазного старечого кохання, завсідники салону графині де Альберка аж трусилися, бачачи тріумф цього хлопчиська, що викрав у них божество, поклоняючись якому, вони звеселяли свою самотню старість.

Реновалес гнівно себе картав. Та марно силкувався перебороти звичку, яка щовечора приводила його в дім графині.

«Більше я туди не піду, – люто повторював він подумки, коли знов опинявся у своїй студії. – Нічогеньку роль обрав ти собі, Маріано! Підспівуєш любовному дуетові у хорі всіх отих старих йолопів… Ох і штучка ж ця графиня!»

Але назавтра знову йшов до неї. Згадував, як зверхньо й пихато тримається Монтеверде, з яким зневажливим виразом приймає вияви захвату від своєї коханки, і в серці його оживала надія. Незабаром Кончі обридне ця лялька з вусиками, і вона зверне очі на нього, на справжнього чоловіка.

Художник відчував, як змінився його характер. Він був тепер зовсім інший і докладав чималих зусиль, щоб удома не помітили цієї його переміни. Розумів, що закохався, і в душі радів, як завжди радіє в таких випадках людина в зрілому віці, вбачаючи в цьому повернення молодості, розбруньковування другого життя. Його вабило до Кончі, бо він палко прагнув порушити нудне одноманіття свого існування, стати таким, як інші, покуштувати терпкого трунку невірності, вирватися на мить за суворі й високі мури, що замикали пустище його шлюбу, яке дедалі більше заростало будяками та бур’яном. Опір, який чинила йому графиня, дратував його, розпалював у ньому жадання. Він не міг збагнути до пуття, що саме відчуває: може, то був просто фізичний потяг, а може, поранене самолюбство, гірке розчарування від того, що ним знехтували, коли він спустився з верховин доброчесності, на яких так довго сидів з дикою гордістю, вірячи, що проміння його слави осяває весь світ і досить тільки простягти руки, як усі земні насолоди стануть йому приступні.

Він почував гірке приниження від своєї невдачі; аж кипів від глухого гніву, коли порівнював себе, вже літнього сивочубого чоловіка, з тим гарненьким хлопчиком від науки, який, здавалося, звихнув графиню з розуму. Ох, жінки, жінки! Ще й вихваляються своїми інтелектуальними захопленнями, маніряться у захваті перед знаменитостями!.. Усе брехня! Якщо вони й люблять талант, то лише в належній оправі, у молодому й гарному тілі…

Проте Реновалес був упертий і твердо постановив подолати опір графині. Він без каяття згадував про сцену, яка відбулася між ним і дружиною уночі в спальні, коли та зневажливо заявила, що з графинею в нього нічого не вийде. Презирливе пророкування Хосефіни тільки підохочувало його не звертати з обраного шляху.

Конча манила і відштовхувала його водночас. Не було сумніву, що закоханість маестро лестить її марнославству. Вона сміялася з його пристрасних освідчень, обертаючи їх на жарт, відповідала завжди в одному тоні: «Будьте ж серйозні, маестро! Це вам аж ніяк не личить. Ви велика людина, ви – геній. Полиште цей вираз закоханого студента для хлопчаків». Але коли він, розлютований цим витонченим глузуванням, присягався собі, що більш ніколи сюди не повернеться, вона, здавалося, вгадувала його думки і ставала ласкавою, виявляла до нього жвавий інтерес, пробуджуючи в художника надію на близький тріумф.

Коли він ображено замовкав, графиня сама заводила розмову про кохання, про вічну пристрасть, яка поєднує високоінтелектуальні натури, пристрасть, що ґрунтується на гармонії думок; і правила ці небезпечні теревені, аж поки маестро підбадьорювався і знов переходив у наступ, пропонуючи своє кохання і дістаючи у відповідь ту саму доброзичливу й водночас іронічну посмішку – немов графиня дивилась на нього як на велику нерозумну дитину.

Отак і жив маестро між надією і розпачем, то підбадьорюючись, то занепадаючи духом, але ніяк не міг визволитись від цієї жінки, що наче заворожила його. З винахідливістю закоханого школяра він шукав зустрічей віч-на-віч, вигадував приводи, щоб з’явитися до графині в незвичний час, коли не було жодного із завсідників її салону, і бліднув від гніву, застаючи в неї вродливого доктора і відчуваючи навколо себе ту порожнечу, яка завжди огортає непроханого гостя в момент його нежданої появи.

Непевна надія зустрітися з графинею в Монклоа, провести з нею цілих півдня, не маючи перед очима отого гурту нестерпних сеньйорів, що крутились навколо неї зі своєю слинявою закоханістю, не давала йому заснути всю ніч і весь наступний ранок, наче й справді його чекало любовне побачення. Чи ж вона прийде? Чи не була її обіцянка миттєвою примхою, яку вона відразу й забула?.. Він послав записку колишньому міністрові, з якого писав портрет, щоб той не приходив сьогодні до студії, і відразу після другого сніданку взяв візника, звелівши, щоб той поганяв щодуху, щоб летів, а не їхав…

Він наче боявся спізнитись, хоча добре знав, що її доведеться чекати ще не одну годину, якщо взагалі вона з’явиться; але художника охопила шалена і безглузда нетерплячка. Невідь-чому він раптом повірив, що чим раніше він буде в призначеному місці, тим скоріше приїде туди графиня.

Митець зійшов на майдані в Монклоа, перед невеликим палацом. Візник поїхав назад до Мадрида широкою алеєю, яка збігала на пагорб і губилася за аркою безлистого гілля.

Реновалес став прогулюватися сам-один по майдану. На синьому клаптику неба, на який накочувалися хвилі хмар, яскраво сяяло сонце. Там, куди не досягали його промені, було холодно. З гілля скапували краплі, по стовбурах стікали темні прозорі цівки, а внизу, під деревами, дзюркотіли струмочки – стояла відлига і все навкруг сочилося водою. Здавалося, ліс плаче від приємного лоскоту під пестливими променями сонця, яке зривало з дерев останні клапті білого покривала.

У величній тиші, посеред якої опинився Реновалес, мовчки нуртували могутні сили полишеної на саму себе Природи. Під поривами вітру сосни, здавалося, бриніли, мов струни велетенської арфи. Майдан був затоплений крижаною тінню дерев. Угорі, над фронтоном маленького палацу, літало кілька голубів – вони кружляли спіраллю навколо старої щогли для прапора та почорнілих від негоди класичних бюстів, прагнучи піднятися над верхівками сосон і погрітися в сонячному промінні. Стомившись літати, птахи лопотіли крильми й сідали на іржаві поручні залізних балконів, прикрашаючи стару будівлю тремтливим білим візерунком, гірляндою з шурхотливого пір’я. Посеред майдану пускав угору струмінь води мармуровий лебідь з круто вигнутою до неба шиєю – від дзюркотливого фонтану, здавалося, віє по затінених місцях крижаним холодом.

Реновалес прогулювався туди-сюди. Там, куди не проникали сонячні промені, під його ногами хрускотіла льодова кірка. Він сперся на чавунну балюстраду, що півколом охоплювала майдан. Поміж переплетеним чорним гіллям, на якому вже повитикалися перші бруньки, митець побачив гірське пасмо, що замикало обрій? то були Гвадаррамські гори, снігові примари, які зливалися з кучугурами хмар. Трохи ближче чітко вирізнялися гори Пардо з темними, покритими сосновим бором вершинами, а ліворуч простягалися гребені Каса де Кампо, на схилах яких уже зеленіла, відливаючи жовтавим полиском, перша весняна травичка.

Під ногами в художника розстелялися поля Монклоа, садочки, розбиті на старовинний лад, деревця розсадника, який тягся понад берегом річки. По дорогах, що зміїлися внизу, котили розкішні карети – віддзеркалене на їхніх лакованих стінках сонце здавалося вогненним клубком. Луки, листя дерев – усе було омите й блищало від талого снігу. Одвічна зелена нота мінилася безліччю варіацій – від чорного кольору до жовтого – і всміхалася, відчувши пестливий доторк сонця після холодної сніжної купелі. Вдалині, лунко розкочуючись у надвечірній тиші, раз у раз гриміли постріли з рушниць. То полювали в Каса де Кампо. Поміж колонадами стовбурів і на зелених килимах лук мерехтіла призолочена сонцем вода; світлі плями ставків, канали, що де-не-де проглядали крізь розриви зеленої скатертини, калюжки після відлиги – здавалося, то лежать у траві довжелезні блискучі шпаги.

Реновалес ледь чи й дивився на краєвид; сьогодні він нічого навколо себе не помічав. Голова його була заклопотана зовсім іншим. Побачив, як алеєю наближається елегантний берлин, і відступив від балюстради, щоб вийти назустріч. Це вона! Але берлин проминув його, не спиняючись, і велично й неквапно покотив далі, а за віконцем екіпажа він побачив закутану в хутра стару сеньйору із запалими очима й проваленим ротом – голова її аж тряслася від старості влад із погойдуванням карети. Берлин проїхав до невеличкої церкви, що стояла біля палацу, і художник знову лишився сам.

Ох, мабуть, вона не приїде! Серце почало підказувати, що він чекає даремно.

По майдану забігали якісь дівчатка в розлізлих черевичках; гладеньке волоссячко спадало їм на шиї й блищало масляним полиском. Реновалес не помітив, звідки вони взялися. Мабуть, то були діти сторожа палацу.

Алеєю ішов доглядач парку з рушницею за плечима і мисливським рогом на поясі. Ще далі з’явився чоловік, весь у чорному, схожий на лакея; обабіч нього йшли два величезні пси, два датські доги, сірі із синім полиском; вони ступали з гідністю, стримані й поважні, але горді, що мають такий грізний вигляд. Карети ніде не було видно. О господи!..

Маестро сів на кам’яну лавочку і зрештою витяг невеличкий альбом, який завжди носив із собою. Він став малювати дівчаток, що гасали довкола фонтана. Це був спосіб згаяти час, щоб чекання не здавалося таким довгим. Одну за одною намалював він усіх дівчаток; потім став спостерігати, як вони збираються групками, але незабаром діти зникли за палацом і побігли вниз до Глибокого Каналу. Реновалес, не маючи чим розважитись, підвівся з лави і кілька разів пройшовся туди-сюди, притупуючи ногами. Вони в нього дуже змерзли; холод і даремне чекання геть зіпсували йому настрій. Походивши, він сів на іншу лаву, неподалік від лакея в чорному. Собаки нерухомо сиділи на задніх лапах біля його ніг. Велично спочивали, мов якісь поважні особи; їхні сірі очі світились розумним блиском, мружачись і поглядаючи на сеньйора, що пильно на них дивився і водив олівцем у розгорнутому зошиті, покладеному на коліно. Художник намалював собак у кількох різних позах і так захопився цією роботою, що зрештою забув навіть, чого, власне, сюди прийшов. Ох і гарні ж звірюги! Реновалес любив тварин, в яких краса поєднувалась із силою. Якби жив сам і міг робити все, що заманеться, то перетворив би свій дім на звіринець.

Лакей з собаками нарешті пішов геть, і художник знов залишився сам. Неквапною ходою пройшли кілька парочок – вони звертали за палац і зникали в садочках на схилі гори. Потім – гурт семінаристів у розмаяних рясах, що лишали за собою той специфічний запах здорової, цнотливої і брудної плоті, який чути по казармах та монастирях… А графині нема й нема!..

Художник знову сперся ліктями на балюстраду. Почекає ще з півгодини, не більше. День хилився до вечора; сонце ще було височенько, але краєвид раз у раз ніби огортався тінню. Хмари, що скупчилися в оборах на видноколі, зрештою вирвалися на волю і тепер мчали небесними луками, схожі на якихось казкових звірів, штовхаючись і випереджаючи одна одну в шаленій гонитві, немовби хотіли проглинути вогняну кулю, що повільно ковзала вниз по чистому клаптику синього склепіння.

Зненацька Реновалес відчув, як його ніби шпигнуло у спину, в тому місці, де серце. Ніхто до нього не торкнувся; це так попереджали його нерви, що якось по-особливому напружились і аж тремтіли від шаленої нетерплячки. Він відчував, що вона вже близько, ось-ось буде. Й, обернувшися, справді її побачив. Вона йшла по алеї, вся в чорному, в підбитій хутром шкіряній жакетці. Руки були сховані в невеличкій муфті, обличчя прикрите вуаллю. Її висока і струнка постать чітко вирізнялася на жовтавій землі, ніби ковзала від стовбура до стовбура. Карета поверталася назад, мабуть, щоб чекати її нагорі, біля агрономічного училища.

Вони зустрілися посеред майдану. Графиня простягла йому долоньку в рукавичці, зігріту в муфті, й обоє попрямували до балюстради.

– Я така зараз люта… Мене аж тіпає від злості. Не думала, що з’явлюся сюди; зовсім про вас забула, маестро, слово честі. Згадала тільки коли вийшла з дому голови кабінету міністрів і, знаючи, що зустріну вас тут, приїхала, щоб ви розвіяли мій поганий настрій.

Крізь вуаль Реновалес побачив, що її очі сердито блищать, а в кутиках гарненьких уст залягли злі складки.

Графиня швидко заговорила, прагнучи вилити гнів, що клекотів у неї в душі; вона нічого навколо себе не помічала – наче була в своєму салоні, де все їй знайоме.

Оце щойно зробила візит голові кабінету міністрів, щоб переговорити з ним про «свою справу»: бідолашний Пако – її чоловік – мріє про Золоте Руно, і від здійснення цього бажання залежатиме його щастя. Лише цього йому бракує, щоб вивершити піраміду хрестів, почесних ключів та орденських стрічок, яку він нагромадив навколо своєї особи, від черева до шиї, покривши цією славною мантією весь тулуб і не залишивши вільним жодного квадратного міліметра. Отримати Золоте Руно – і можна вмирати!.. Чому б не зробити таку приємність Пако, чоловікові доброму, нездатному скривдити навіть муху? Що їм варто нагородити його цією іграшкою, аби він став щасливим?..

– Уже не існує на світі друзів, – гірко мовила графиня. – Цей перший міністр – тупий бевзь, що забув про давню дружбу, тільки-но побачив себе на чолі уряду. А як він колись зітхав біля мене, наче тенор у сарсуелі*, як упадав за мною (повірте, я не вигадую) і хотів заподіяти собі смерть, бачачи, що я його не терплю, вважаю за вульгарного хлюста і йолопа!.. Сьогодні та сама історія: раз у раз потискує мені руку та закочує очі, «ах, люба Кончо», «ах, чарівна Кончо» та інші улесливі слова – так само він щебече і в парламенті, цей старий канарок. Коротше кажучи, з Руном нічого не вийде: йому, мовляв, дуже шкода, але уряд не дає згоди.

І графиня, ніби вперше помітила, де вона є, спрямувала свій розгніваний погляд на темні пагорби Каса де Кампо; там і далі гриміли постріли.

– І після цього вони ще й сміють ставити людині на карб, коли в неї з’являються бунтівні думки. Я анархістка – ви мене чуєте, Маріано? Щодалі більше почуваю себе революціонеркою. Не смійтеся, я не жартую. Бідолашний Пако, цей агнець божий, аж тремтить від страху, коли я висловлюю перед ним свої погляди. «Жінко, подумай, хто ми з тобою такі. Нам треба бути в злагоді з урядом». Але я бунтую, бо надто добре знаю ту компанію: ватага циніків. Чому не дати моєму Пако Золотого Руна, якщо бідоласі так хочеться його мати? Чи повірите, маестро, мене лютить ця країна, така боягузлива і покірна. Треба, щоб тут настав дев’яносто третій рік, як у Франції*. Якби я була вільна, а не обтяжена всякими дурницями: високим походженням, становищем у світі, – то сьогодні неодмінно вчинила б щось відчайдушне. Бомбу кинула… Ні, бомбу не кидала б; краще б узяла револьвер і…

– Бах-бах-бах! – гукнув художник, весело засміявшись.

Конча відступила від нього на крок.

– Не жартуйте, маестро, – мовила вона сердито. – Чи ви хочете, щоб я пішла?.. Або дала вам ляпаса?.. Мої слова куди серйозніші, ніж вам здається. Сьогодні мені не до жартів!

Але вдача в графині була мінлива, і після цих сердитих слів вона раптом усміхнулася, немов згадала щось дуже втішне.

– Проте не в усьому я зазнала сьогодні невдачі, – мовила вона після тривалої мовчанки. – Не з порожніми руками звідти пішла. Перший міністр не хоче нажити в моїй особі ворога й, оскільки з Руном нічого не вийде, запропонував мені компенсацію. Одне депутатське місце на перших же часткових виборах.

Реновалес широко розкрив від подиву очі.

– І навіщо воно вам, те депутатське місце? Кого ви вбираєтесь на нього посадити?

– Кого! – передражнила Конча з награним здивуванням. – Кого!.. Кого ж я можу посадити на нього, нерозумний ви чоловіче?.. Не вас же, який нічого в цьому не тямить, а вміє тільки махати пензлем… Це місце для доктора Монтеверде, і він там звершить великі діла.

У тиші над майданом пролунав гучний регіт художника.

– Дарвін – депутат більшості! Дарвін говоритиме «так» або «ні»!..

І ще довго сміявся, напустивши на себе вираз комічного жаху.

– Смійтеся, смійтеся, лихий чоловіче, роззявляйте ширше рота, трусіть своєю апостольською бородою… Який же ви дотепник! Ну що в цьому такого дивного?.. Але годі, більше не смійтеся. Чи ви хочете, щоб я зараз пішла? А таки піду, як не замовкнете!..

Деякий час обоє мовчали. Графиня відразу ж і забула про свій клопіт, у її пташиному мозку жодне враження не затримувалося надовго. Розглянулася навколо зневажливим поглядом, бажаючи дошкулити художникові. То ось чим він так захоплювався? Тільки й того?

Прогулюючись, вони неквапом попрямували до старих садків, що росли на терасах косогору, за палацом. Спускалися пологою стежкою, що в’юнилася між чорних скель, обминаючи обліплені мохом урвища.

Тиша була глибока-глибока. Плюскотіла вода з розталого снігу, стікаючи по стовбурах дерев і утворюючи внизу струмочки, які петляли косогором, майже невидимі під травою. В деяких затінених місцях збереглися схожі на клубки білої вовни снігові кучугури, яких ще не здолала відлига. Пронизливо щебетали якісь пташки, ніби десь дряпали алмазним різцем по склу. Обіч сходів видніли постаменти з надкришеного почорнілого каменю, нагадуючи про статуї та квіткові вази, які колись на них стояли. Невеликі садочки, обмежені геометрично правильними лініями, розстеляли над кожною терасою темний грецький орнамент свого гілля. На відкритих місцях дзюркотіла вода, стікаючи в ставки, обгороджені іржавими балюстрадами, або падаючи в потрійні чаші високих фонтанів, що пожвавлювали пустку своїм безперервним плюскотом. Дзюркотлива, крижана вода була і в повітрі, і на землі, вона ще дужче охолоджувала цей і так холодний краєвид, над яким висіло неяскраве сонце, схоже на червоний мазок, що не має в собі ні крихти тепла.

Вони йшли під зеленими арками поміж величезних і мов неживих дерев, обплутаних до самих верхівок покрученими пагонами плюща, ішли, торкаючись столітніх стовбурів з позеленілою і пожовтілою від вологи корою. З одного боку стежки круто піднімався вгору схил пагорба, з вершини якого долинало дзеленчання невидимого бубонця, і коли-не-коли на синьому тлі неба виринав силует корови. З другого боку – тягся старий парапет зі стовпчиків, пофарбованих у білий колір, а за парапетом, далеко внизу, видніли темні квітники, де в сумній самотині, посеред пустки й занедбаності день і ніч плакали цівками сліз старі фонтани. На косогорах, поміж деревами, тяглися ожинові хащі. Стрункі кипариси, прямі, елегантні сосни з гінкими стовбурами утворювали колонаду, своєрідні штахети, крізь які сочилися сонячні промені, урочисте сяйво апофеозу, що мережало землю золотими смугами та довгими тінями.

Художник захоплено вихваляв навколишній краєвид. Це єдиний куточок у Мадриді, гідний уваги митця. Тут колись працював великий дон Франсіско. Так і здається, що за поворотом стежки вони побачать Гойю: він сидить перед мольбертом і супить чоло, невдоволено поглядаючи на вродливу герцогиню, свою натурницю.

Сучасні костюми, на думку Реновалеса, не пасували до цього тла. Він вважав, що серед такого краєвиду потрібне строге вбрання; блискучий камзол, напудрена перука, шовкові панчохи і щоб поруч ішла жінка у вузенькій сукні з високою, під самими грудьми, талією.

Графиня всміхалася, слухаючи художника. Розглядалася навколо з великою цікавістю: ні, прогулянка не така вже й погана. Їй здається, вона бачить усе це вперше. Дуже гарно! Але, на жаль, вона не створена, щоб жити на природі.

Для неї найкращий краєвид – це крісла якогось салону, а щодо дерев, то їй більше до вподоби декорації лісу в Королівському театрі, які з’являються під акомпанемент музики.

– За містом мені стає нудно й сумно, маестро. Природа, полишена на саму себе, нецікава і примітивна.

Вони вийшли на галявинку, де був ставок з низенькими пілястрами, що залишилися від колишньої балюстради. Вода, яка була врівень із берегами, від розталого снігу ще піднялася і тепер переливалася через кам’яну закрайку, розтікалася навкруги тоненькою плівкою і дзюркотіла вниз косогором. Графиня спинилася, боячись замочити ноги. Намагаючись ступати там, де сухіше, художник вийшов уперед і взяв графиню за руку, щоб провести її. Вона слухняно пішла за ним, сміючись і підбираючи шлейф сукні.

Коли вийшли на суху стежку, Реновалес не випустив цієї тендітної долоньки, відчуваючи крізь рукавичку її ніжне тепло. Конча не відсмикувала руки, ніби не помічала, що художник її тримає, але на устах у неї майнула ледь помітна посмішка, а в очах – вираз лукавства. Маестро здавався збентеженим. Він вагався, ніби не знаючи, з чого почати.

– Ніякої надії? – спитав він слабким голосом. – Ви, як і раніше, анітрошки мене не кохаєте?

Графиня засміялася – гучно й весело.

– Ну от, починається. Так я і знала. Недаремно вагалася, чи приходити. У кареті кілька разів повторювала собі: «Ти робиш дурницю, дівчино, що їдеш у Монклоа. Ти згинеш там від нудьги. Тебе чекає тисяча перше освідчення».

Потім змінила тон і вдавано суворо стала вичитувати йому:

– Але ж, маестро, хіба не можна розмовляти з вами ні про що інше? Чому ми, жінки, такі нещасливі, чому кожен чоловік, з яким хочеш просто погомоніти, вважає за свій обов’язок освідчитися тобі в коханні?

Реновалес запротестував. Нехай вона говорить так про когось іншого, але не про нього, бо він справді в неї закоханий. Може заприсягнутися, може повторити їй це навколішках, щоб повірила, – закоханий до нестями! Але графиня глузливо передражнила його, притуливши руку до серця і безжально засміявшись.