Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

– Треба якось жити, Реновалесе… У мене дитина.

На ці слова голос його споважнів, а негарне цинічне обличчя навіть прибрало благородного виразу, освітившись турботливою батьківською любов’ю..

– У мене дитина, любий маестро, заради якої я нічим не гребую. Як доведеться, то й крастиму. Дитя – єдине, що я маю на цьому світі. Його бідолашна мати померла в лікарні… Я мріяв чогось досягти в житті, але малюк не дає думати про дурниці. Коли доводиться обирати між надією стати знаменитим і певністю заробити на хліб… я заробляю на хліб.

Та розчулився чоловічок лише на мить, і на його обличчі знову з’явився зухвалий вираз гендляра, який пробивається крізь життя, закутий у панцир цинізму, у всьому зневірившись і оцінюючи на готівку кожен свій вчинок. Отже, про ціну домовились: гроші він отримає, як принесе промову.

– Ви, звичайно, захочете опублікувати її, – мовив Мальтрана, перш ніж піти, – і тоді я вичитаю верстку, без додаткової оплати. Це тільки для вас, бо я щирий шанувальник вашого таланту.

Кілька тижнів Реновалес клопотався лише церемонією свого вступу до академії, наче це мало стати найважливішою подією в його житті. Графиня й собі дуже цікавилась приготуваннями. Вона подбає, щоб усе було урочисто й вишукано, як на сесіях Французької Академії, описаних у газетах і романах. Будуть присутні всі її подруги. Великий художник прочитає свою промову під доброзичливими поглядами публіки, під шелестіння віял і зацікавлений шепіт. Він матиме грандіозний успіх, і багато митців, які прагнуть пробитись у вищий світ, показяться від заздрощів.

За кілька днів до урочистої церемонії Котонер приніс другові невеликий пакуночок. То була його промова, видрукувана красивим шрифтом – І вже оплачена. Спонукуваний інстинктом актора, що хоче справити на сцені якнайкраще враження, Реновалес півдня ходив сягнистими кроками по всіх трьох студіях і голосно читав промову; в одній руці він тримав зошита, а другою енергійно вимахував за кожною фразою. А таки знає своє діло цей нахабний хлопчисько Мальтрана! Його витвір вразив уяву простодушного митця, який щось тямив тільки в живопису: один за одним ішли блискучі й дзвінкі, ніби звуки сурми, фрази, щедро начинені іменами – безліччю імен; вихваляння в риторичному тремоло [28]28
   Тремоло (муз.) – швидшій повтор одного звука.


[Закрыть]; історичний екскурс – такий повний, такий завершений, ніби від початку світу людство жило тільки думаючи про Реновалесову промову і впорядковуючи свої діяння так, щоб той потім міг об’єднати їх у струнку систему.

Митець аж тремтів од піднесення, повторюючи низку славетних грецьких імен, багато з яких «звучали» просто чудово, хоч він і не знав до пуття, чи то були великі скульптори, чи поети-трагіки. Натрапивши далі на імена Данте й Шекспіра, Реновалес одразу почув себе впевненіше. З цими він знайомий куди ближче; знає, що вони нічого не малювали, але їх конче треба згадати в будь-якій поважній промові. Ну, а коли прочитав рядки, де йшлося про сучасне мистецтво, то відчув під собою твердий ґрунт і посміхнувся майже поблажливо. Той вискочень Мальтрана не дуже-то тямить у цьому ділі – й оцінки його поверхові. Але пише просто чудово, і він, Реновалес, однаково не зміг би висловитися краще…

Художник читав і читав уголос свою промову, аж поки вивчив багато абзаців напам’ять. А ще він хотів навчитися правильно вимовляти важкі імена; за відповідними роз’ясненнями звертався до друзів, яких вважав інтелектуалами.

– Я хочу справити добре враження, – відверто признавався він. – Я, звичайно, тільки художник, але однаково не бажаю виставляти себе на посміх.

У день прийому він поснідав набагато раніше звичайного. Ледь чи й торкнувся їжі; академічна церемонія, якої він досі ніколи не бачив, викликала в нього певний неспокій. До цієї тривоги домішувався ще й клопіт, який він завжди мав, коли кудись вибирався і треба було подбати про свій зовнішній вигляд.

За довгі роки подружнього життя вія звик не турбуватися дрібними повсякденними потребами. Якщо йому доводилось іти кудись у святковому, парадному вигляді, його вдягала дружина або дочка. Хосефіна пильно стежила за порядком у домі і звільняла чоловіка від буденних турбот навіть тоді, коли між ними запала глибока ворожнеча і вони майже перестали розмовляти.

Котонера якраз не було; слуга поніс графині запрошення, які вона попросила в останню мить для кількох своїх подруг. Реновалес вирішив одягтися сам. О другій годині мають з’явитися зять і дочка. Лопес де Coca неодмінно хотів підвезти тестя до академії в автомобілі, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб і на нього впаде промінчик офіційної слави, якою мають ушанувати художника.

Кінець кінцем Реновалес таки зладнав із дрібними труднощами, що доймали його з незвички, і вдягся. Рухи його були незграбні, як у дитини, що вдягається без допомоги матері. Вже у фраці і з пов’язаною краваткою він задоволено подивився на себе в дзеркало й полегшено відітхнув. Нарешті!.. Лишилося начепити ордени та перев’язь. Де ж їх шукати, ці почесні іграшки?.. Після Мілітиного весілля він жодного разу їх не чіпляв; бідолашна небіжчиця тримала всі його відзнаки в себе. Як він їх тепер знайде? Реновалес подумав, що час уже, мабуть, пізній, ось-ось з’являться дочка із зятем, а він досі не готовий, і квапливо став шукати свої нагороди, бігаючи з кімнати в кімнату, засапавшись і лаючись від нетерплячки; шукав навмання, з розгубленістю людини, яка нічого не пам’ятає. Зайшов до кімнати, яка правила дружині за гардеробну. Можливо, його відзнаки лежать десь тут. Рвучко й нервово повідчиняв двері великих шаф, що стояли під усіма стінами… Одяг, одяг і одяг…

До смолистого запаху дерева, який нагадував про величну лісову тишу, додавалися якісь тонкі й таємничі пахощі: пахощі років, мертвої краси, згаслих спогадів – схоже відчуття охоплює людину, коли вона нюхає засушені квіти. Ці пахощі струміли від розвішаної в шафах одежі: від безлічі костюмів та суконь – білих, чорних, рожевих, синіх, темно– і світло-сірих, – від пожовклих мережив, що зберегли ледь чутні пахощі жіночого тіла, до якого колись торкалися. Усе життя небіжчиці було пов’язане з якимись речами в цих шафах. Дбайливо і майже забобонно берегла вона тут усе вбрання, яке будь-коли мала.

Художник дивився на цю одежу і хвилювався, як хвилюється людина, коли перед нею несподівано з’являються давно забуті друзі. Рожева спідниця нагадала йому про щасливу пору життя у Римі; синій костюм пробудив в уяві площу Святого Марка, і Реновалесові здалося, ніби над ним зашелестіли крила голубиної зграї, а десь далеко-далеко загриміли бурхливі ритми валькірій, що мчать у бій. Дешеві темні костюми, які Хосефіна носила в Мадриді, коли їм доводилося жити в злиднях, висіли в глибині однієї з шаф і скидалися на вбрання черниці, що зреклася радощів життя. З високої полиці всміхався йому солом’яний капелюх, прикрашений червоними квітами, пагінцями винограду та пшеничними колосками – веселий, як шепіт літнього лісу. О, він теж добре йому знайомий! Скільки разів дряпали йому чоло ці зубчасті солом’яні криси, коли на заході сонця вони гуляли з Хосефіною околицями Рима, і він нахилявся, обхоплював свою жіночку за стан і шукав її уста, що тремтіли від приємного лоскоту, а тим часом удалині, в блакитному тумані, дзеленчали бубонці овечих отар і грали на сопілках пастухи.

Про щасливе минуле, про давні радощі оповідав художникові цей запах молодості, що довго пробув в ув’язненні і тепер струменів із шаф, як струменить із запорошеної пляшки старе благородне вино. П’янкі пахощі залоскотали Реновалесові в ніздрях, і він аж затремтів. Мав таке відчуття, ніби впав у запашне озеро, і хвилі стрімко накочуються на нього, кидають його в усі боки, мов уламок дерева. Це був запах юності, яка ніби поверталась до нього, ледь чутний фіміам, що пробуджував у серці тугу за колишнім щастям. Це були пахощі шовковистих і м’яких кущиків, які відкрилися під пахвами у чарівної жінки, що заклала руки за голову; пахощі нерозпуклих магнолій кохання, пахощі прегарного білого тіла, що світилося перламутровим сяйвом того незабутнього вечора в Римі, коли він глибоко зітхнув і захоплено мовив:

– Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як маха з картини Гойї… Ти моя маха гола!

Стримуючи дихання, як нирець під водою, він поринав у глиб шаф і розпачливо витягував перед собою руки, ніби бажав піднятися звідти, якомога скоріше опинитися на поверхні, ковтнути свіжого повітря. Натикався на якісь картонні коробки, на згортки зі стрічками й мереживами, але ніяк не міг знайти те, що шукав. Його тремтячі руки відгортали старий одяг, і від сколихнутих шлейфів суконь прямо йому в обличчя, мов дим, текли давні пахощі, такі тонкі, що він відчував їх скоріше уявою.

Реновалеса охопило бажання негайно тікати звідси. Однаково його відзнак у шафах немає. Мабуть, вони десь у спальні. І вперше після смерті дружини він наважився повернути у дверях ключ. Запах минулого, здавалося, полетів за ним, окутав його щільною хмарою. Художникові раптом здалося, ніби з нескінченності простяглися довжелезні руки й ніжно обняли його. Він уже не боявся зайти до спальні.

Увійшов і став навпомацки шукати в темряві вікно. Зарипіли дерев’яні віконниці, і до кімнати зненацька хлюпнуло сонце, аж художник замружився і закліпав. А коли очі його звикли до світла, він побачив, що до нього всміхаються блискучі венеціанські меблі – ніжно і наче боязко.

Прегарна спальня митця! Художник не заходив сюди цілий рік і тепер мимоволі замилувався чудовими меблями; на великій шафі, мов три ясні місяці, блищали голубим сяйвом три дзеркала – такі вміють виготовляти лише майстри Мурано; чорне дерево було оздоблене тонкими перламутровими інкрустаціями та коштовними камінцями; у всьому відчувався творчий геній давньої Венеції, що постійно спілкувалася з народами Сходу. Ця обстанова була найкоштовнішим набутком Реновалесової юності; примхою закоханого, який хотів оточити свою подругу королівською пишнотою, примхою, що її потім довелося оплачувати кількома роками напруженої праці.

Ця розкішна спальня супроводжувала їх усюди, вони не розлучалися з нею навіть у ті часи, коли їм доводилось особливо сутужно. У ті нелегкі роки він малював на горищі, а Хосефіна сама куховарила; їм бракувало навіть стільців, їли вони з однієї миски, і Міліта гралася ганчір’яними ляльками; але в побіленій крейдою злиденній кімнатці, неторкані й оточені священною шанобою, стояли ці меблі, що колись належали білявій догаресі – стояли як надія на щасливе майбутнє, як запорука кращих часів. Бідолашна Хосефіна щодня протирала їх і милувалася ними, з простодушною вірою чекаючи, коли все чудодійно зміниться, і вони перевезуть їх до палацу.

Художник окинув спальню досить спокійним поглядом. Він не помітив тут нічого незвичайного, і ніщо його надто не схвилювало. Обачний Котонер заховав крісло, у якому вмерла Хосефіна.

Величне ліжко з монументальними, оздобленими художнім різьбленням і блискучою мозаїкою, бильцями з чорного дерева мало звичайнісінький вигляд: на ньому купою були складені ковдри. Реновалес засміявся із самого себе, з того, що досі боявся переступати поріг спальні і навіть жодного разу не відмикав її. Смерть не залишила тут ніякого сліду. Ніщо не нагадувало про Хосефіну. У кімнаті стояв важкий дух, запах пилюки й вологи, що стоїть у всіх приміщеннях, які довго не провітрюються.

Час минав, і треба було шукати ордени. Реновалес, уже звикнувши до помешкання, відчинив шафу, сподіваючись знайти їх там.

Зарипіли, відчиняючись, дерев’яні дверці, і відразу ж потекли пахощі, схожі на ті, які розливалися в сусідній кімнаті. Тільки тут вони були ще тонші, ще невловніші і якісь далекі-далекі.

Реновалес подумав, що чуття обманюють його. Але ж ні; із глибини шафи таки плинув ніби прозорий невидимий дим, окутував його і, здавалося, ніжно голубив. Тут не було одягу, і художник відразу помітив на поличці футляри, які так довго шукав. Але навіть не простягнув руку, щоб їх узяти – стояв і не ворушився; він дивився на тисячі дрібничок, які належали Хосефіні, і, здавалося, забув про все на світі.

Дружина знову постала перед ним, як жива, ще відчутніша, ніж у гардеробній, серед свого старого одягу. Її рукавички ніби берегли тепло та обриси пальців, які колись пестливо куйовдили густу чуприну митця. Її комірці нагадали йому про ніжну, наче виточену із слонової кості шию: на ній були ледь помітні ямочки, які він любив лоскотати губами.

З болісною цікавістю він торкався то тієї речі, то іншої. Ось старе, акуратно згорнуте віяло – але як воно схвилювало його! На протертих складках видніли потьмянілі фарби – голова, яку він намалював на прохання сеньйорити де Торреальта, ще коли вони були тільки друзями. В одній коробці мерехтіли таємничим блиском дві величезні перлини в оправі, оздобленій діамантами: міланська коштовність, перший по-справжньому цінний подарунок, який він купив Хосефіні на площі перед собором святого Марка. Він тоді саме отримав поштовий переказ від свого римського повіреного і зразу ж витратив усі гроші на цю коштовну дрібничку, яку його дружина прийняла, радісно почервонівши й подивившись на нього глибоко вдячним поглядом.

Пальці схвильованого художника нишпорили серед усяких коробочок, стрічок, хустинок та рукавичок, і раз у раз перед його очима поставав якийсь спогад, так чи інак пов’язаний з ними. Бідолашна небіжчиця жила для нього, тільки для нього, ніби її власне життя було нічого не варте, ніби воно набирало значущості лише в поєднанні з його життям. Серед стрічок та картонних коробочок, наче святі реліквії, зберігалися фотографії, зроблені в місцях, де минала його юність: руїни античного Риму, гори цієї стародавньої священної країни, канали Венеції – пам’ятки з минулого, що були для неї, безперечно, дуже дорогі, бо нагадували їй про чоловіка. А між фотографіями він побачив сплющені крихкі пелюстки: там були і пишні троянди, і скромні польові квіти, цілий гербарій невідомих Реновалесові і ніби позбавлених змісту спогадів, але він відчував, що за кожною пелюсткою ховається щось дуже важливе, що вони нагадували Хосефіні про якісь щасливі хвилини з їхнього життя, хвилини, що давно стерлися з його пам’яті.

Портрети художника – і зовсім юного, і вже у зрілому віці – лежали скрізь: пообмотувані стрічками, поховані під стосами тонких хусточок. Потім митець натрапив на кілька пачок старих листів – чорнило від давності поруділо, а почерк викликав у Реновалеса якусь бентежну тривогу. Щось у ньому було знайоме, невиразно пов’язане з минулим, як обличчя людини, чиє ім’я ніяк не спадав на пам’ять. Ото йолоп!.. Та це ж його власний почерк, кривий і кострубатий почерк хлопця, що вправно орудував лише пензлем. На цих пожовклих згорнутих аркушах зберігався цілий життєпис, вони були свідками його інтелектуальних зусиль висловлюватись «красиво», як ті, хто пише романи. Не бракувало жодного з його листів: були тут і написані відразу по тому, як вони з Хосефіною заручилися і звіряли паперу те, чого ще не зважувались вимовити уста; і листи з італійськими марками, що рясніли пишномовними запевняннями в коханні – тоненькі аркушики, які він надсилав їй, коли в товаристві друзів-митців вирушав на кілька днів до Неаполя або оглянути якесь мертве місто в папських володіннях; і листи з Парижа, що надходили до старовинного венеційського палацу, в яких він з тривогою розпитував про здоров’я малої Міліти.

Отож його листи були тут усі до одного. Сповнені кохання, перев’язані стрічечками, вони зберігалися, мов святі реліквії, мов чиєсь муміфіковане життя – просякнуто бальзамом і сповите бинтами. Хосефінині листи мали іншу долю. Її кохання, звірене паперу, давно розвіялось, перетворилося на ніщо; якісь листи позалишалися в кишенях його старих костюмів, інші згоріли в полум’ї готельних камінів, ще інші, можливо, потрапили в чужі руки, і чужі люди жорстоко сміялися з наївних і ніжних слів. Реновалес зберігав лише кілька листів, та й ті від іншої жінки і, подумавши про це, художник відчув пекучі докори сумління, глибоке каяття людини, яка усвідомлює, що вчинила дуже погано.

Він розгортав пожовклі аркуші і прочитував по кілька рядків із кожного: читав із подивом і простодушним захопленням, ніби ті листи писав не він, а хтось інший. Скільки в них пристрасті! Аж не віриться, що він міг так висловлюватись, так кохати свою Хосефіну!.. Просто неймовірно, що така палка ніжність згасла і в останні роки вони геть збайдужіли одне до одного. Реновалес уже не згадував, які прикрощі отруювали їхнє подружнє життя і знову бачив свою дружину юною і привабливою: вона лагідно всміхалась і дивилася на нього закоханими очима.

Він читав і читав, листа за листом, і ніяк не міг відірватись від них. Захоплювався сам собою, дивувався, що серед буяння плотської жаги прожив молодість так цнотливо; атож, він кохав тільки свою дружину, його почуття до неї завжди було невинним і чистим. І Реновалес відчував тепер гостру втіху, пронизану легким сумом, немов старий дід, що дивиться на свій давній портрет і спогадує весну свого життя. Он яким він, виявляється, був! І здалося йому, що з глибини його душі озвався докірливий голос: «Авжеж, колись ти був добрим і чесним».

Він так поринув у читання, що геть забув про час. Раптом у ближньому коридорі затупотіли кроки, зашаруділа сукня й озвався доччин голос, а на вулиці пролунав автомобільний гудок: то квапив Реновалеса його зять. Художник злякано здригнувся – він не хотів, щоб дочка спіймала його на гарячому; поквапно витяг із футлярів ордени та стрічки і зачинив шафу.

Академічна церемонія скінчилася для Реновалеса майже провалом. Графині він видався дуже показним – блідий від хвилювання, на грудях – сузір’я коштовних світил, біла маніжка перетнута кількома кольоровими смугами. Серед загальної цікавості він підвівся і, тримаючи в руці зошит, став читати свою промову. Але незабаром у залі знявся гомін, що зрештою майже заглушив його голос. Читав він глухо, з поквапністю школяра, який прагне якомога скоріше відбубоніти урок, не замислюючись, що говорить. Здавалося, він бурмоче монотонну й нудну молитву. Наче й не було довгих тренувань у студії, коли він так домагався виразності звучання і ретельно відпрацьовував ефектні театральні жести! Мабуть, його думки витали десь-інде, далеко, дуже далеко від цієї урочистої церемонії, а його очі не бачили нічого, крім літер. Елегантна публіка розійшлася, задоволена з того, що була зібралася зайвий раз. З промови нового академіка сміялося багато уст за газовими віялами – дами раділи, що хоч так можуть дошкулити своїй любій подрузі графині де Альберка.

– Просто жах, голубонько! Як же нудно він бубонів!

II

Прокинувшись наступного ранку, маестро Реновалес відчув владне бажання подихати свіжим повітрям, опинитися на світлі, на просторі, і вийшов з дому прогулятися. Не спиняючись, пройшов проспектом Кастельяна аж до безлісих пагорбів, які починалися за виставочним палацом.

Учора ввечері він обідав у домі де Альберка, де на честь його вступу до академії влаштували невеличкий бенкет. На ньому були майже всі поважні сеньйори, постійні гості графині. Господиня дому сяяла радістю, наче святкували її власний тріумф. Граф виявляв до славетного маестро знаки глибокої шани, бо ж той щойно зробив найбільший крок до вершин мистецької слави. Відчуваючи глибоку повагу до всіх відзнак, граф замилувано видився на медаль академіка, мабуть, єдину, якої він ніколи не зміг би приєднати до своєї колекції нагород.

Спав Реновалес уночі дуже погано. Шампанське, випите на банкеті в графині, не розвеселило його, – навпаки, він став ще сумніший. Повернувся додому з якимось страхом, наче там на нього чекало щось незвичайне, щось таке, чого він не міг збагнути своїм стривоженим розумом. Скинув святковий костюм, у якому промучився кілька годин, і ліг у постіль, дивуючись, звідки могло взятися те невиразне почуття страху, що турбувало його по дорозі додому. Нічого надзвичайного в себе він не побачив, кімната мала такий самий вигляд, як і вчора або позавчора. Стомлений після академічної церемонії, отупілий і розм’яклий від з’їденого та випитого на банкеті, художник спав міцно і за всю ніч не прокинувся жодного разу; але сон його був важкий, тривав цілу вічність і часто уривався кошмарами.

Уже пізно вранці його розбудили кроки слуги, який прибирав у сусідній кімнаті. Побачивши розкидану й зім’яту постіль, відчувши краплі холодного поту на чолі і слабість у всьому тілі, він зрозумів, що спав погано і цілу ніч перевертався з боку на бік.

Голова його була важка, і він ніяк не міг пригадати, що ж йому примарилося. Знав тільки, що сон був сумний, і, може, навіть уві сні він плакав. Пам’ятав, що з темряви, яка клубочилася на межі підсвідомого, знов і знов виринало чиєсь бліде обличчя. То була не Хосефіна; обличчя ніби її, але воно світилося якимось неземним виразом.

Та поки Реновалес умивався, вбирався, поки слуга допомагав йому одягти пальто, в голові йому помалу прояснилося, і, доклавши чималих зусиль, він таки зібрав нічні спогади докупи і вирішив, що то могла бути й вона… Атож, мабуть, таки вона. Тепер йому ясно згадалося, що й уві сні він відчував пахощі, ті самі, які огортали його з учорашнього дня, які полетіли за ним в академію і збивали його, коли він читав промову, а потім потекли за ним на банкет і густим серпанком зависли між ним та Кончею, отож хоч він і дивився на неї, але не бачив її.

Вранішнє повітря освіжило голову художника, а неозорий краєвид, що відкривався з пагорбів за Виставкою, миттю стер із його пам’яті нічні видіння.

Над невеличким плато поблизу іподрому завивав вітер, який зривався з гірських верхів’їв. Реновалес ішов проти вітру, і йому вчувався шум далекого моря. На обрії, над дахами червоних будиночків та верхівками голих, як віники, зимових тополь, чітко виділялося на синьому небі блискуче пасмо Гвадаррамських гір; над засніженими гребенями здіймалися високі вершини, схожі здалеку на велетенські кристали солі. З протилежного боку, в глибокій улоговині, темніло шатро Мадрида; поміж чорними Дахами та шпичастими вежами мерехтів серпанок, у якому далекі будівлі здавалися синіми, як гори на обрії.

Вкрите миршавою рідкою рослинністю, помережане рівчаками з твердими закам’янілими стінками, плато де-не-де яскраво виблискувало під сонцем. Уламки кахлів, битий посуд, консервні бляшанки мерехтіли й мінилися, мов дорогоцінне каміння, розсипане поміж чорними круглими намистинками, які всіювали землю там, де пройшли отари овець.

Реновалес стояв тепер за виставочним палацом і якийсь час дивився на нього. Жовті стіни з червоним цегляним орнаментом угорі ледь виднілися з-поза пагорбів, плаский цинковий дах блищав, мов поверхня спокійного озера, а посередині здіймала в небо своє чорне черево величезна опукла баня, схожа на готовий злетіти аеростат. Від одного крила палацу долинала музика сурм, ритмічна мелодія, яка звучить під цокіт кінських копит, коли скачуть строєм кавалеристи, здіймаючи хмари куряви. Перед якимись дверима палацу поблискували на сопці шаблі та лаковані трикутні капелюхи.

Художник усміхнувся. Збудовано той палац для митців, а оселилися в ньому жандарми. Мистецтво входило туди лише раз у два роки, витісняючи на якийсь час охоронців порядку та їхніх коней. Статуї виставлялися в залах, де пахло ячменем і солдатськими черевиками. Але це тривало недовго; незабаром маневри європейської культури закінчувалися, непроханого гостя виганяли, й у виставочному палаці залишалося тільки справжнє, тільки національне: охоронці даної богом влади зі своїми росінантами*, які щодня з’являлися на вулицях Мадрида, охороняючи священний спокій цієї клоаки.

Маестро перевів погляд на чорний купол, і в його уяві постали дні, коли в палаці відбувалася виставка. Він побачив стовписько патлатих і галасливих молодиків – і смирних та підлесливих, і роздратованих та непримиренних, – що з’їжджаються сюди з усіх міст Іспанії, прихопивши свої картини і плекаючи найсміливіші честолюбні мрії. Митець усміхнувся, подумавши, скільки прикрощів довелося йому витерпіти під цим дахом, як важко іноді було вирватися з оточення бунтівливого плебсу від мистецтва, що не давав йому проходу, вихваляючи його не так за картини, як за становище впливового члена журі. В очах цієї молоді, що дивилася на Реновалеса зі страхом і надією, він був тим, хто розподіляє призи. Того дня, коли виносилося рішення, звістка про появу Реновалеса викликала незвичайне пожвавлення, назустріч йому вибігали цілими юрмами, штовхалися в галереях, вітаючи його з підкресленою шанобливістю. На очах у багатьох аж сльози виступали – так кортіло їм сподобатись великому маестро. Декотрі йшли попереду нього, і, вдаючи, ніби його не бачать, гучно викрикували: «Реновалес? Та це ж найславетніший художник усіх часів! Після Веласкеса…» А надвечір, коли в ротонді вивішували на колонах два аркуші зі списками премійованих, маестро обачно зникав, знаючи, чим усе це закінчиться. У душі кожного митця є щось дитяче, і тому молоді «генії» не могли спокійно пережити краху своїх сподівань. Тепер уже ніхто не прикидався, кожен виявляв, який він є насправді. Одні ховалися десь за статуями, розгублені, пригнічені, – і плакали, розтираючи, кулаком сльози. Думали, що доведеться повертатися в свою глушину, що марно стільки витерпіли і вистраждали задля надії, яка так і не справдилася. Інші, з червоними вухами та побілілими губами, кокошилися, мов півні, і гнівним поглядом дивилися на двері виставочного палацу, наче сподівалися побачити крізь них такий собі претензійний особняк біля Ретіро із грецьким фасадом та золотими літерами вгорі. «Шахрай!.. Яка ганьба, що долю талановитої молоді вручили цьому нездарі, цьому блазневі, який давно себе вичерпав!» Гай-гай! Звідси починалися всі неприємності, всі прикрощі, які траплялися у творчому житті маестро. Щоразу, коли він дізнавався про якусь несправедливу образу, брутальний випад або жорстоку і несправедливу статтю на шпальтах тієї чи іншої дрібної газетки, яка шпетила його на всі заставки, він згадував про ротонду Виставки, про обурений рев мальовничої юрми молодиків перед двома аркушами, де був написаний їхній вирок. З подивом і співчуттям думав Реновалес про сліпоту отих юнаків, які зневірювалися у житті через одну невдачу і ладні були пожертвувати радощами, безтурботністю, віддати здоров’я за сумнівну славу своєї картини, славу ще недовговічнішу, ніж нетривке полотно. Кожна медаль була для них сходинкою нагору, а призи – чимось на зразок військових погонів… І сам він був колись молодим! І теж змарнував кращі роки життя в цих битвах інфузорій, які запекло воюють у краплі води, гадаючи, що підкоряють собі неозорий світ!.. Яке відношення до вічної краси має честолюбство молодиків, котрі мріють здобути собі офіцерську нашивку і претендують бути суддями його творчості!

Маестро повернувся додому. Прогулянка допомогла йому забути про нічні марення. Розслаблене і мляве тіло, здавалося, ожило й відчуло могутній приплив енергії. У ногах приємно лоскотало, кров пульсувала в скронях, і по всьому тілу розливалася хвиля тепла. Він тішився, що почуває себе так бадьоро й весело, що організм його Працює безвідмовно і гармонійно.

Ідучи своїм садом, Реновалес стиха наспівував. Усміхнувся воротарці, коли вона відчинила йому хвіртку, і негарному жвавому песику, що підбіг із радісним скавулінням і лизнув йому ногу. Прочинив скляні двері і з гамірного зовнішнього світу потрапив у звичну глибоку тишу. Ноги грузли в м’яких килимах: не чутно було нічого, крім таємничого шарудіння картин, які вкривали стіни від підлоги до стелі, похрускування невидимої шашелі в рамах та ледь чутного шелестіння протягів. Тут, на нижньому поверсі, висіли всі етюди, що їх будь-коли намалював художник, малюнки, виконані під напливом скороминущого натхнення, – завершені й незавершені, – а також картини та ескізи декотрих його друзів – відомих художників або улюблених учнів. Міліта, коли була дівчинкою, любила гратися серед цих декорацій, що тяглись далеко в глиб темних коридорів.

Почепивши капелюх на вішалку й поставивши ціпок, маестро раптом прикипів очима до акварелі, що висіла неподалік і чомусь ніби вирізнялася серед інших картин. Він неабияк здивувався, чого це раптом звернув на неї увагу, адже досі завжди проминав її, не помічаючи. Малюнок був непоганий, але зроблений недосить упевнено, явно недосвідченою рукою. Хто ж його автор? Напевне, Сольдевілья. Але, підступивши зовсім близько і роздивившись акварель, митець посміхнувся… Та це ж його власний малюнок! Чимало відтоді збігло води!.. Він спробував пригадати, коли й де намалював цю річ. Щоб допомогти своїй пам’яті, невідривно дивився на зображену на акварелі чарівну жіночу голівку з очима, побитими мрійним серпанком. Хто ж це був йому за натуру?

Зненацька на обличчя художникові набігла тінь. Він відчув збентеження й сором. Ото йолоп! Та це його Дружина в юності, Хосефіна, якою він так часто милувався і яку з радістю малював!

Він склав провину за свою неуважність на Міліту і вирішив, що накаже прибрати звідси цей етюд. Портретові його дружини не місце в передпокої, біля вішалки.

Після сніданку він сказав служникові, щоб той зняв акварель і повісив її в одному з салонів. Той поглянув на нього з подивом.

– Таж портретів сеньйори у домі безліч!.. Ви стільки разів її малювали!

Реновалес роздратовано перебив слугу. Стільки разів! Якби ж то він знав, скільки разів малював її… Охоплений несподіваною цікавістю, художник не зразу пішов у студію, а заглянув спершу до вітальні, де колись Хосефіна приймала гостей. Він знав, що там висить на найпочеснішому місці великий портрет дружини, який він намалював у Римі: гарненька жіночка в мереживній мантильї, у чорній спідниці з потрійним воланом, а в руці – черепахове віяло. Справжнісінький Гойя. Якусь мить він дивився на привабливе личко, затінене чорним мереживом: бліде аристократичне чоло, темні, пойняті східною млостю очі. Якою гарною була тоді Хосефіна!

Щоб краще роздивитися на портрет, художник підняв штору. Світло розлилося по темно-червоних стінах, заблищало на рамах інших, менших картин.

І тоді художник з подивом побачив, що гойєподібний портрет тут не один – були й інші. Обличчя дружини виринало з усіх куточків вітальні, дивилося на нього з кожної стіни. Воно проступало на маленьких етюдах, де були зображені простолюдинки або вельможні дами XVIII сторіччя; на акварельних портретах мавританок; у гречанок із застиглими суворими обличчями, ніби перенесених із картин на архаїчні сюжети Альма-Тадеми*. Усе, що висіло у вітальні, усе, що він намалював, було Хосефіною, мало її обличчя або відтворювало її риси в нечітких лініях спогадів.