Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Коли настала весна, Лопес де Coca – «безстрашний спортсмен», як називав його Котонер, – став щодня приходити пополудні в дім Реновалеса.

На вулиці, за штахетною огорожею, залишався стояти його автомобіль з мотором на сорок кінських сил. Цей величезний лімузин, покритий зеленим лаком, Лопес де Coca придбав нещодавно і надзвичайно пишався ним. Поки він ішов садом до будинку художника, шофер ще довго вибирав місце, де б поставити машину: то проїжджав трохи вперед, то давав задній хід.

В синьому дорожньому костюмі, у кашкеті з блискучим дашком, Лопес де Coca заходив у студію, де працював Реновалес; дивлячись рішучим поглядом капітана, що вирушає у кругосвітню подорож, він казав:

– Добривечір, доне Маріано… Я прийшов по дам.

І спускалася сходами Міліта в білому капелюшку з довгою синьою вуаллю, у довгому, аж до п’ят, сірому пальті. За нею з’являлася мати в такому самому вбранні, маленька й непомітна поруч із цією стрункою високою дівчиною, що пашіла квітучим здоров’ям.

Реновалес ставився до цих прогулянок дуже схвально. Віднедавна Хосефіна скаржилась на біль у ногах; подеколи почувала себе такою кволою, що днями не підводилася з крісла. Оскільки всякий інший рух завдавав їй болю, вона радо каталася в автомобілі, в якому можна було сидіти й не ворушитись і водночас долати великі відстані; заїжджати далеко від Мадрида і при цьому не докладати ніяких зусиль, ніби й не виходячи з дому.

– Веселої вам прогулянки, – казав художник, у душі радий, що залишається сам-один і якийсь час не відчуватиме на собі ворожих поглядів дружини. – Доручаю їх вам, Рафаеліто. Щоб ніяких безумств, гаразд?

На обличчі Рафаеліто з’являвся вираз обурення – навіщо йому це казати? На нього можна цілком звіритися.

– А ви з нами не поїдете, доне Маріано? Облиште свої пензлі хоч на часинку. Ми прокатаємось тільки до Пардо.

Художник просив вибачення: в нього багато роботи. Та й він чудово знає, що таке їзда в автомобілі, ганяти так швидко йому зовсім не до вподоби. Він не любить поглинати простір з майже заплющеними очима, нічого навколо не бачачи, бо все розпливається від стрімкого руху, ховається за хмарами куряви та піску. Йому куди приємніше дивитись на краєвид спокійно, без поквапу, мовчки й замислено, як людина, що хоче збагнути навколишній світ. Та й не годен він звикнути до речей, які належать не до його часу; він уже старий, і всі ці незвичайні новинки йому не до душі.

– До побачення, тату.

Міліта піднімала вуаль і цмокала батька своїми чуттєвими устами, показуючи в усмішці рівні гарненькі зуби. Після цього поцілунку був другий – церемонний, холодний; вони обмінювалися ним цілком байдуже, за давньою звичкою, тільки тепер Хосефіна кривила рот і намагалась уникнути найлегшого доторку до чоловікових губів.

Усі троє виходили. Мати спиралася на руку Рафаеліто і мляво пересувала ноги, ніби їй було дуже важко волочити своє хирляве тіло. На її блідому як смерть обличчі не було помітно й сліду хоча б слабенького рум’янцю.

Залишаючись сам у студії, Реновалес радів, як хлопчисько, що вирвався на волю. Працював весело й легко, голосно співав, з приємністю слухаючи, як відлунює його голос у нефах студій. Коли в такий час приходив Котонер, Маріано часто дивував його, з безсоромною легковажністю заводячи якусь непристойну пісеньку, з тих, що навчився у Римі, і портретист, найсвятіших пап весело підтягував другові, посміхаючись, мов старий фавн*, а в кінці вітав ці сороміцькі пустощі оплесками.

Угорець Теклі, що не раз складав їм компанію, повернувся на батьківщину з копією «Фрейлін». Прощаючись, він кілька разів розчулено притуляв до свого серця руку Реновалеса, захоплено називав його maestrone [21]21
  Великий майстер (італ.).


[Закрыть]. Портрета графині де Альберка в студії вже не було. Оправлений у розкішну раму, він висів тепер у салопі чарівної дами, милуючи зір її численних поклонників.

Не раз пополудні, коли дами виходили зі студії і глухе шарудіння автомобільних коліс та пронизливі гудки віддалялися, маестро та його старий друг розмовляли про Лопеса де Сосу. Непоганий хлопець; правда, трохи навіжений, але порядний і щирий – ось якої думки були Реновалес та його друг. Юнак пишався своїми вусами, що робили його трохи схожим на німецького кайзера, а сідаючи, завжди стежив, щоб його руки були на виду. Клав їх собі на коліна – нехай усі бачать, які вони в нього великі й сильні. З простодушною гордістю землекопа хлопець виставляв на загальний огляд свої набряклі вени та міцні пальці. Він тільки й розмовляв що про атлетичні розваги, і гак хизувався перед двома художниками, немов належав до зовсім іншої породи людей: хвалився своїми подвигами у фехтуванні, перемогами на дуелях, розповідав, що легко піднімає важезні гирі і може скочити на коня, навіть не черкнувши об сідло. Не раз, коли двоє художників захоплено говорили про якогось великого митця, Лопес де Coca несподівано втручався до розмови і повідомляв, що такий-то автомобіліст переміг у перегонах і виграв якийсь кубок. Він знав напам’ять імена всіх європейських чемпіонів, що вкрили себе лаврами безсмертя, бігаючи, стрибаючи, полюючи на голубів, гамселячи один одного кулаками або підкидаючи пудові гирі.

Якось пополудні юнак зайшов у студію до Реновалеса дуже схвильований. Сяючи, він показав художникові телеграму.

– Доне Маріано, тепер у мене буде «мерседес». Ось повідомлення, що мені його надіслали.

Художник подивився на хлопця, нічого не розуміючи. Про кого це він говорить, і чому в того чоловіка жіноче ім’я? Елегантний Рафаеліто поблажливо усміхнувся.

– «Мерседес» – найкраща марка автомобіля. Краща навіть за «папьярд», це ж усьому світу відомо! Машина німецького виробництва, коштує шістдесят тисяч франків. Іншої такої ні у кого в Мадриді не буде.

– Ну що ж, вітаю.

І художник, байдуже знизавши плечима, повернувся до своєї картини.

Лопес де Coca був багатий. Його батько, відомий фабрикант консервів, залишив синові чималий спадок і не можна сказати, щоб хлопець бездумно його розтринькував, бо ж він не грав у азартні ігри – цього ніколи не дозволяв собі, – не мав коханок – йому бракувало часу для таких пустих забавок, – і єдиною його розвагою був спорт, який зміцнює тіло. Хлопець мав власний каретник, де тримав свої розкішні екіпажі та автомобілі, з гордістю показуючи їх друзям. Це був його музей. Окрім того, Лопес де Coca володів кількома запрягами коней, бо нинішні захоплення не змусили його цілком забути про колишні вподобання, і він пишався не тільки своїм високим хистом автомобіліста, а й славою першокласного візниці. Коли в дні корид або з якоїсь іншої урочистої нагоди на іподромі відбувалися великі перегони, він не раз здобував перший приз на змаганнях колісниць, правуючи шестериком низеньких коней, обвішаних китичками та бубонцями, які під час бігу, здавалося, роздзвонювали про славу й багатство свого хазяїна.

Він пишався, що живе доброчесно, не дозволяючи собі жодної нерозважної витівки, жодної любовної пригоди, що життя його цілком присвячене спорту та хизуванню. Його прибутки були нижчі за витрати. Численна обслуга гаража-стайні, коні, бензин та костюми поглинали добру частку його маєтності. Але Лопес де Coca дивився на все це крізь пальці, хоча, звичайно, розумів, що так і розоритися можна, бо ж був хлопець розважливий і ощадливий, незважаючи на своє марнотратство. Усе це безумства молодості; коли він одружиться, то відразу обмежить витрати. Цілими ночами він читав, не можучи спокійно заснути, поки не перегляне свою «класику» – спортивні часописи, каталоги автомобілів, – і щомісяця купував за кордоном нову машину, викидаючи тисячі й тисячі франків і як чоловік серйозний постійно нарікаючи на зростання вексельного курсу валюти, на надмірні права митниць, на тупість поганих урядів, що гальмують поступ своїх країн. Кожен автомобіль при перевезенні через кордон значно дорожчав. І після всього цього політики ще сміють галасувати про відродження та прогрес!..

Він дістав освіту в отців-єзуїтів в Деустському університеті* і мав звання адвоката. Але, незважаючи на таке виховання, релігійним не був. Вважав себе вільнодумцем і любив модерн. Йому не до вподоби лицемірство та фанатизм. Він назавжди попрощався з добрими отцями, тільки-но помер його батько, який дуже перед ними схилявся. Проте Лопес де Coca зберігав до них певну пошану за те, що вони були його вчителями, до того ж він вважав їх усіх великими вченими. Та сучасне життя – це зовсім інше. Він багато читав, читав усе, що трапиться під руку, мав навіть власну бібліотеку – близько сотні французьких романів. Купував кожну книжку, яка надходила з Парижа і на обкладинці якої красувалася знадлива жінка, а всередині, під приводом ілюстрування розповідей про грецькі, римські або єгипетські звичаї, було намальовано безліч гарненьких голих дівчат та ефебів без іншого вбрання, крім пов’язок на волоссі або шапочок на головах.

Він був палким прихильником свободи, цілковитої волі і поділяв усіх людей на дві касти: особи достойні і ті, що такими не є. До перших зараховував своїх друзів з обраного товариства, старих завсідників казино, а також деяких персонажів, чиї прізвища з’являлися в газетах і журналах, що незаперечно свідчило про їхні високі чесноти. Усі інші для нього були просто набрід, який кишить повсюди: на вулицях міст – нікчемні людці з претензією на елегантність; на дорогах – бридкі нечеми і грубіяни, що лаються найнепристойнішими словами і погрожують тобі смертю, тільки-но якийсь хлопчисько кидається під колеса автомобіля з явним наміром, щоб пристойна людина його переїхала і вскочила через нього в халепу; а то котрась жіночка в білій блузці не хоче зійти з дороги, бо вдає, ніби глуха й не чує автомобільних гудків, – ну й дістає доброго штурхана, і теж кляне тебе на всі заставки… Людина, що заробляє всього дві песети, вважає себе, бачте, ціннішою за машину, яка коштує багато тисяч франків! Який же наш народ темний і неотесаний! А всякі йолопи ще й базікають про рівність та революцію!..

Котонер, якому коштувало неймовірних зусиль підтримувати свій костюмчик у стані, придатному для візитів та званих обідів, був приголомшений різноманіттям уборів Лопеса де Соси.

– Скільки краваток маєте ви тепер, Рафаелю?

Близько семисот; він оце саме нещодавно порахував. І засоромлений, що досі не має жаданої тисячі, сказав, що збирається поповнити свій гардероб у Лондоні, куди скоро поїде на змагання кращих британських автогонщиків, які розігруватимуть відомий кубок. Чоботи собі Лопес де Coca замовляв у Парижі, але шведському майстрові, тому самому, який обслуговує англійського короля Едуарда*; штанів у нього були десятки, і він ніколи не вдягав одних більше ніж вісім-десять разів; білизну носив один день, після чого дарував її своєму камердинерові; всі капелюхи шили йому в Лондоні. Щороку він замовляв собі вісім сюртуків – деякі виходили з моди, так і не вдягані; вони були в нього всі різного кольору, залежно від того, за яких обставин і в яку пору дня він носив їх. Один був особливо урочистий – темний, з довгими фалдами, похмурий і строгий; він замовив його по іноземних ілюстраціях, що зображували дуелі, як уніформу для урочистих нагод, тобто вдягав його лиш тоді, коли хтось із друзів у клубі звертався до нього як до людини надзвичайно авторитетної в питаннях честі і просив бути його секундантом.

Кравець Лопеса де Соси був у захваті від таланту свого замовника, його вміння з першого ж погляду вибрати підхожу тканину і серед безлічі моделей відразу вказати крій. Загалом, юнак витрачав на одяг близько п’ятьох тисяч дуро на рік і цілком серйозно казав двом художникам:

– Чи ж може витрачати менше людина, яка хоче мати пристойний вигляд?..

Лопес де Соса став бувати в домі Реновалеса після того, як художник намалював його портрет. Незважаючи на свої автомобілі та елегантні костюми, на те, що намагався обертатись лише серед людей, наділених шляхетними титулами, він так і не зумів пустити коріння в товаристві, яке називав вищим світом. Знав, що поза очі його називають «Красунчик у маринаді», натякаючи на батькове ремесло, і що сеньйорити, які нібито вважають його своїм другом, і в думці не припускають, щоб вийти заміж за «Консервованого хлопчика» (ще одне його прізвисько).

Своєю дружбою з Реновалесом Лопес де Coca дуже пишався. Він домігся, щоб славетний художник намалював його, заплатив не торгуючись, бо хотів побачити свій портрет на Виставці. Це був нічим не гірший за інші спосіб набути популярності, спосіб пропхати свою нікчемну особу поміж більших чи менших знаменитостей, яких малював художник. Після цього Лопес де Coca заприятелював з маестро і став повсюди говорити «мій друг Реновалес» таким тоном, ніби вони один без одного жити не можуть. Ця дружба неабияк підносила його в очах знайомих. До того ж він захоплювався художником цілком щиро – бо якось увечері, коли юнак довго й нудно розводився про свою вправність у фехтуванні, Реновалес відклав пензлі, зняв зі стіни дві старі шпаги і показав хлопцеві, що й він дещо вміє. От вам і дон Маріано! Як володів він кількома прийомчиками, що їх навчився колись у Римі!..

Часто буваючи в домі художника, Лопес де Coca зрештою відчув інтерес до Міліти, побачивши в ній дівчину, з якою можна б і одружитися. За браком гучніших титулів, бути зятем Реновалеса – це вже не абищо. Та й ходила слава, що художник дуже багатий; говорили й про його величезні гонорари, а він же працюватиме ще чимало років, збільшуючи своє багатство, яке колись перейде до дочки.

Лопес де Соса почав упадати за Мілітою, вдаючись до своїх найдійовіших засобів: щодня з’являвся в новому костюмі, щоразу під’їздив до брами або в розкішному екіпажі, запряженому баскими кіньми, або в якомусь із своїх автомобілів. Елегантний юнак зумів здобути прихильність матері, а це було вже щось! Такий чоловік годиться для її дочки. Тільки б не віддати її за художника! І бідолашний Сольдевілья даремно чіпляв на шию найяскравіші краватки, даремно красувався в жилетах скандального крою; суперник його затьмарював, а найгірше, що дружина маестро, яка раніше ставилася до нього майже а материнською ніжністю і казала йому «ти», бо ж знала його ще змалечку, тепер завжди була з ним холодна і стримана, наче давала зрозуміти, щоб він не мав ніяких надій на Міліту.

А дівчина, завжди весела й насмішкувата, була однакова з обома залицяльниками. Здавалося, вона не віддає переваги жодному. Доводила до розпачу молодого художника, товариша свого дитинства, то глузуючи з нього, то обдаровуючи його щирою приязню і довірою, як за часів, коли вони разом гралися, і водночас вихваляла витонченість Лопеса де Соси, сміялася в його товаристві, і Сольдевілья навіть мав підозру, що вони листуються між собою, немов уже заручені.

Реновалес тішився, бачачи, як дочка морочить голову обом хлопцям, що крутилися біля неї, переймаючись то розпачем, то надією. Не дівчина – вогонь! Хлопець у спідниці, більше схожа на чоловіка, ніж котрий-будь із її кавалерів.

– Я знаю її, Пепе, – казав він Котонерові. – їй треба дати волю – однаково вона вчинить по-своєму. Як тільки вибере того або того, слід негайно її одружити. Міліта не така, що зможе чекати. Якщо не видати її заміж відразу і за кого їй схочеться, вона може втекти зі своїм обранцем.

Батько виправдовував цю нетерплячку Міліти. Бідолашна! Чого тільки не набачилась вона вдома!.. Завжди хвора мати, що постійно лякає її сльозами, криками та нервовими зривами, батько, який вічно працює в студії, і єдине товариство – неприваблива «міс». Треба дякувати Лопесові де Coca, що він возить їх на прогулянки, та й Хосефіна після карколомної їзди повертається ніби трохи заспокоєна.

Реновалес волів би мати зятем свого учня. Цього хлопця він любив, як рідного сина, свого часу витримав великі битви, домагаючись для нього стипендій та призів. Щоправда, останнім часом Сольдевілья трохи розчарував його, ніби зрадив у чомусь, бо відтоді як завоював для себе певне ім’я, став хизуватися своєю незалежністю, вихваляючи за плечима маестро все те, що той відверто гудив. Але однаково приємно було думати, що Сольдевілья міг би одружитися з його дочкою. Зять – художник; онуки – художники; кров Реновалеса передалася б цілій династії живописців, що осяяли б Історію сліпучим промінням слави.

– Але навряд чи так буде, Пепе! Боюся, дівчина обере другого. Зрештою, вона жінка! А жінки цінують тільки те, що впадає в очі: елегантність, молодецтво, юність.

І в словах маестро прозвучав сум, так ніби він говорив про одне, а думав зовсім про інше.

Потім Реновалес завів мову про чесноти Лопеса де Соси, неначе той уже належав до його родини.

– Добрий хлопчина, правда, Пепе?.. Як на нас, Щоправда, трохи дуркуватий. Неможливо слухати його більше десятьох хвилин, не позіхаючи… Чудовий хлопець… але не нашої закваски.

Майже із зневагою Реновалес заговорив про сучасну молодь – хлопців дужих, наділених могутнім здоров’ям і незайманим, мабуть, без жодної борозенки, мозком; вони вриваються нині в життя з великим галасом, повсюди ними аж кишить. Що за люди! Захоплюються гімнастикою, фехтуванням, ганяють величезного м’яча, гасають на конях, влаштовують шалені автомобільні перегони; від короля до нащадка найнікчемнішого міщанського роду – усі кидаються сторчголов у цей вир дитячих розваг, наче покликання людини лише в тім, щоб накачувати собі м’язи, обливатися потом або пильно стежити за тією чи іншою грою. Мозок робиться млявим, а діяльність зосереджується в кінцівках тіла. Ці нові люди дужі, але розум у них анітрохи не розораний, окутаний туманом дитячої наївності. Таке враження, що все життя воші будуть чотирнадцятирічними; їм не треба йти далі, їм досить тієї втіхи, яку дає рух і гра м’язів. Багато з цих хлоп’яг залишаються дівичами або майже дівичами до того віку, в якому за давніх часів чоловік уже пересичувався коханням і байдужів до плотських радощів. Уся їхня увага спрямована на те, щоб бігти невідь-куди й невідь по що, їм нема коли спішитися й подумати про жінку. Кохання відступило перед могутнім натиском спорту. Юнаки живуть окремо, лише в чоловічому товаристві, атлетичні розваги дають їм досить втіхи, і вони нітрохи не цікавляться іншими радощами життя. Це великі діти з дужими руками; такий не побоїться вийти проти бика, але злякається, побачивши, що до нього підходить жінка. Вся їхня життєва снага витрачається на силові вправи. Так ніби розум цілком перейшов у руки, а череп залишився порожнісінький. Куди прямує сучасна молодь?.. Можливо, ми є свідками того, як утворюється нове людство, – здоровіше, сильніше, – людство, що не знатиме ні кохання, ні кипіння пристрастей, не знатиме іншої близькості, крім тієї, що спричинена сліпим інстинктом розмноження. А може, навіть це схиляння перед силою, це життя, коли чоловіки постійно перебувають у товаристві чоловіків, роздягаючись то для тих, то для інших атлетичних розваг, милуючись буграми м’язів та іншими окрасами здорового чоловічого тіла, розвинеться в огидне збочення, і все те, що ми нині бачимо, сприятиме відродженню античних звичаїв, коли атлети зневажали жінку і водночас принижували себе, наслідуючи її пасивність.

– Ми були зовсім іншої породи, правда Пепе? – казав Реновалес, лукаво підморгуючи. – Ми менше плекали своє тіло, але давали йому змогу втішатися. Хоч і не такі цнотливі, ми, зате, прагнули чогось вищого, ніж автомобіль чи спортивний кубок: у нас були свої «ідеали».

Потім митець знову заводив мову про хлопця, що хотів стати їхнім родичем, і сміявся з його розумових здібностей.

– Якщо Міліта обере його, я перечити їй не стану. Аби вони тільки порозумілися між собою. Він добрий хлопчина; мабуть, піде під вінець невинним. Але боюся, що коли мине відчуття новизни, він знов повернеться до своїх захоплень, і бідолашна Міліта стане ревнувати чоловіка до всієї отієї машинерії, що поглинає добру частку його маєтності.

Уже не раз вечорами Реновалес ще завидна відпускав натуру, якщо її мав, відкладав пензлі і виходив із студії. Повертався в пальті й капелюсі.

– Ходімо прогуляймося, Пепе.

Котонер добре знав, де закінчиться ця прогулянка.

Вони йшли попід огорожею Ретіро, неквапно спускалися вулицею Алькала. Там завжди прогулювалися групи людей – дехто, проминувши маестро, обертався й показував на нього пальцем. «Отой вищий – художник Реновалес». За кілька хвилин Маріано починав виявляти ознаки нервової нетерплячки; він замовкав і прискорював ходу; Котонер похмуро плентав за ним, щось мугикаючи крізь зуби. Коли доходили до мосту Кібели, старий художник уже знав, що мета їхньої прогулянки близько.

– До завтра, Пепе. Мені сюди. Маю навідатись до графині.

Одного з таких вечорів він не обмежився цим лаконічним прощанням. Відійшовши на кілька кроків, раптом обернувся і, трохи заникуючись, сказав товаришеві:

– Послухай-но… Як Хосефіна спитає, куди я ходжу, ти нічого їй не кажи… Я знаю, ти вмієш тримати язик за зубами, але з моєю дружиною треба бути насторожі, бо мені хотілося б уникнути зайвих непорозумінь. Ці дві не дуже між собою ладнають… Жінки є жінки!