Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Отож подорож стала справою вирішеною… У Венецію! Друг Котонер попрощався з Реновалесами: йому шкода розлучатися з ними, але його місце в Римі. Саме тими днями папа занедужав, і художник, сподіваючись, що найсвятіший отець помре, заготовляв полотна всіх розмірів, силкуючись угадати, хто ж буде його наступником.

Думаючи про минуле, Реновалес завжди з ніжним сумом згадував їхнє життя у Венеції. То були його найщасливіші роки. Окутане золотим сяйвом казкове місто посеред лагуни, яке ніби коливалося над збриженою водою, здалося йому таким прекрасним, що на якийсь час він навіть забув, як вабило його людське тіло, божественна нагота. Реновалеса причарували старі палаци, безлюдні канали, лагуна з її зеленавими тихими водами. Здавалося, в цьому старовинному місті, мертвому й вічно усміхненому, живе душа величної минувшини.

Вони оселилися в палаці Фоскаріні, масивній будівлі з червоними стінами, високі, обкладені білим каменем вікна виходили на водний провулок, що відгалужувався від Великого Каналу. Тут жили в давнину купці й мореплавці, що завоювали не один острів на сході Середземного моря і не раз в історії носили на голові блискучий золотий ріг венеціанських дожів*. Дух сучасності, утилітарний і непоштивий до старовинної величі, не пощадив і палац Фоскаріні, перетворивши його на багатоквартирний житловий будинок: прикрашені позолотою салони було перегороджено грубими перебірками, в оздоблених філігранними візерунками аркадах патіо обладнано кухні, в галереях, обкладених мармуром, якому сторіччя надали бурштинової прозорості, висіла мокра білизна, а там, де пообсипалась розкішна мозаїка, поналіплювали керамічних плиток.

Реновалес та його дружина винайняли квартиру, що виходила прямо на Великий Канал. Щоранку Хосефіна бачила крізь шибки заскленого балкону, як стрімко й нечутно відпливає до палацу чоловікова гондола. Гондольєр, звичний возити художників, голосно кликав свого signore pittore [14]14
  Синьйора художника (італ.).


[Закрыть]. Реновалес хапав скриньку з акварелями, хутко спускався вниз, і човен вирушав у подорож, петляючи звивистими вузькими каналами та повертаючи в обидва боки посріблений гребінь носа, ніби нюшив дорогу. Які то були чудові ранки! Глибока погідна тиша застоювалася між високих палаців, дахи яких майже затуляли небо над вузенькими вуличками, відкидаючи на сонні води густу тінь. Човняр куняв, лежачи на кормі або на носі гондоли, а Реновалес сидів біля чорних нош і малював свої венеціанські акварелі – його римський повірений був у захваті від цього нового жанру. Набивши руку, Реновалес робив ці малюнки так само легко, як копії з інших полотен. У водному лабіринті Венеції був один глухий канал, який Маріано називав своїм маєтком – такі великі мав він з нього прибутки. Безліч разів малював художник застояні тихі води цього завулка, за цілий день мережані лише хвильками, що розбігалися від його гондоли; два старі палаци з поламаними жалюзі, двері, вкриті патиною сторіч, сходи, що потріскалися під натиском бур’янів і трав, які буйно росли біля води, а в глибині – маленьку світлу арку під мармуровим місточком, за якою буяло життя залитого сонцем широкого й гамірного каналу, де пропливало безліч гондол. Забутий провулочок воскресав під Реновалесовим пензлем щотижня; художник міг малювати його з заплющеними очима, і, завдяки гендлярському хисту римського єврея, цей мальовничий куточок Венеції розходився в акварелях по всьому світі.

Вечори Маріано проводив з дружиною. Кілька разів вони прогулювалися в гондолі до островів Лідо, сідали там на піщаному березі й дивилися на збурене море Адріатики, вкрите до самого обрію шумовинням; здавалося, то мчить, охоплена панікою, отара сніжно-білих тонкорунних овець.

Іноді вони гуляли вечорами по набережній площі Святого Марка, під аркадами вишикуваних у три ряди палаців, дивлячись, як у глибині яскріє в останніх променях призахідного сонця світле золото собору, на стінах та банях якого, здавалося, кристалізувались усі скарби Венеціанської республіки.

Реновалес, під руку з дружиною, ступав повагом, немовби навколишня велич навіювала йому урочистий настрій. Тут стояла священна тиша, не порушувана ні гуркотом, ні гамором, що оглушують людину у великих столицях. Не чутно було ні торохтіння карет, ні цокоту кінських копит, ні криків вуличних торговців. Вистелена білим мармуром площа скидалася на величезний салон, у якому, ніби звані гості, прогулювались перехожі. В центрі площі збиралися венеційські музики у трикутних капелюхах з пишними чорними плюмажами. Від вагнерівського мідного грому*, що гуркотів у ритмі шаленого бігу валькірій*, ходили ходором мармурові колони, і, здавалося, оживав четверик золотих коней* з роззявленими в німому іржанні пащами, здиблених на карнизі собору святого Марка.

У небі пурхали зграї чорноперих венеційських голубів; полохаючись музики, вони або розліталися в усі боки, або падали дощем крил на столики якоїсь кав’ярні. Звідти круто злітали вгору, вкривали чорним покривалом флігелі палаців і, мов широченний плащ з металічним полиском, опускались на групи англійок у зелених вуалях та круглих капелюшках, дами кликали голубів і сипали їм пшеницю.

Хосефіна, радіючи, як дитина, відходила від чоловіка й купувала пакетик зерна. Потім висипала його на свої долоньки в рукавичках, і до неї відразу зліталися пернаті вихованці святого Марка. Лопочучи крильми, вони опускалися, мов казкові химери, на її заквітчаний капелюшок, стрибали на плечі, сідали двома рядочками на витягнутих руках, розпачливо хапалися лапками за її неширокі стегна, наміряючись оббігти кругом стану, а найзухваліші з майже людським лукавством дряпали їй груди, витягували дзьобик і ніби намагалися поцілувати крізь вуаль напіврозтулені губи. Вона сміялася, здригаючись від лоскоту, оповита живою хмарою. Чоловік дивився на неї і теж сміявся. Переконаний, що зрозуміє його лиш вона, він кричав по-іспанському:

– Яка ж ти гарненька!.. Так би й намалював тебе… І поцілував би, коли б не люди!..

У Венеції минув найщасливіший період їхнього життя. Хосефіна була спокійна, адже тут чоловік брав, за натуру лише куточки міста. Коли він виходив з дому, вона не відчувала ніякої тривоги, і жодна гнітюча підозра не закрадалась у її погідну душу. Оце справжній живопис, не те що в Римі, де чоловік замикався в чотирьох стінах із безсоромними дівулями, які вивертались перед ним голяка. Вона кохала його тепер із новою пристрастю, палко і водночас ніжно. Саме тоді народилася в них дочка, єдиний плід їхнього шлюбу.

Велична донья Емілія, довідавшись, що скоро стане бабусею, не могла спокійно всидіти в Мадриді. Сердешна Хосефіна сама в чужій країні, і нема кому доглянути її, крім чоловіка, хлопця, щоправда, доброго і, як кажуть, талановитого, але ж такого, попри все, ординарного!.. Коштом зятя вона приїхала до Венеції і прожила там кілька місяців, щодня кленучи це місто, в якому їй жодного разу не доводилося бувати під час своїх дипломатичних вояжів. Славна дама вважала гідними уваги лише столиці держав, їй дуже подобався Рим – адже, крім королівського, там є ще й папський двір. А Венеція… Пхе! Жалюгідний хутір, який подобається тільки писакам, що клепають романи, та ілюстраторам віял, провінційний закутень, де є лише кілька консулів і – жодного посла! До того ж у гондолі на донью Емілію нападала морська хвороба, і вона постійно нарікала на ревматизм, складаючи провину на вологий лагунний клімат.

Реновалес, який потерпав за життя Хосефіни, побоюючись, що зі своїм кволим здоров’ям вона може не витримати пологів, виявив бурхливу радість, коли йому дали на руки дівчинку. Тоді подивився на матір, що відкинула голову на подушку, мов нежива. У ту мить Реновалес був не менш блідий, ніж породілля. Ніжним і співчутливим поглядом він окинув її побіліле, спотворене недавніми муками личко, яке потроху м’якшало. Тепер Хосефіна може спочити! Сердешна! Як вона настраждалася! Художник навшпиньках вийшов зі спальні, щоб не потривожити важкого глибокого сну, в який поринула хвора після двох днів жорстоких страждань, і несамохіть замилувався крихітним створінням – сповите в тонкі пелюшки, воно лежало на пишних стегнах бабусі. Люба моя картинко! Він ніжно дивився на синювате личко, на роздуту голівку з кількома волосинками, шукаючи чогось свого у цій краплі людської плоті, яка ще не загусла й не набрала чіткої форми. Маріано не розумівся на немовлятах; він бачив першого в своєму житті новонародженого.

– На кого воно схоже, мамо?

Донья Емілія щиро здивувалася. Чи він сліпий? Як це на кого схоже? Звичайно ж, на нього! Дитя величенне – такі нечасто з’являються на світ. Просто неймовірно, що її бідолашна донька залишилася жива, народивши оце створіння. За здоров’я малої також можна не боятися; бач яка рум’яна – справжня сільська дівка.

– Це дитя з Реновалесів; воно твоє, Маріано, і нічиє більше. Ми – люди іншої породи.

Реновалес не став вдумуватися в слова тещі, він лише придивився й побачив, що дочка справді схожа на нього; художник милувався рум’яним тільцем і вихваляв здоров’я дитини, про яке бабуся говорила з осудом і розчаруванням.

Марно Реновалес та донья Емілія переконували Хосефіну, щоб вона не давала дитині грудь. Жіночка, хоч була зовсім квола і не вставала з ліжка, заплакала й закричала, як під час нервових нападів, що колись нагнали на Реновалеса такого страху.

– Не хочу, – заявила вона з притаманною їй утертістю. – Не хочу, щоб моя донька смоктала чуже молоко. Я сама вигодую своє дитя… Я його мати.

І довелось обом поступитися, дозволити, щоб дитина присмокталася, як вампір, до налитих материнським молоком грудей, тих самих, якими так захоплювався художник, коли вони були по-дівочому маленькі й пругкі.

Відразу як Хосефіна стала одужувати, її мати, вважаючи свою місію завершеною, повернулась до Мадрида. Вона нудилася в цьому тихому місті з його водяними вулицями; не чуючи вночі ніякого шуму, уявляла собі, ніби померла й лежить у могилі. Її страхала ця цвинтарна тиша, порушувана вряди-годи тільки криками гондольєрів. Тут у неї не було подруг, вона не могла «з блиском» з’явитись у вишуканому товаристві, ніхто в цьому болоті її не знав. Щогодини вона згадувала про вищий світ Мадрида, де вважала себе особою незамінною. Її глибоко вразило, з якою скромністю. охрестили онуку, і мало втішило навіть те, що дівчинці дали ім’я бабусі. Скромний кортеж помістився У дві гондоли: в одну сіли хрещені батьки, якими були сама донья Емілія та старий венеційський художник, приятель Маріано; в другу – Реновалес і два художнику один – француз, другий – іспанець. Не було на хрестинах патріарха Венеції, і навіть жодного єпископа. (А в Іспанії у неї стільки знайомих єпископів!) Був лише простий священик, який із прикрою поквапністю охрестив увечері в маленькій церковці онуку славетного дипломата. Донья Емілія поїхала, повторивши на прощання, що Хосефіна вбиває себе, що це безумство з її кволим здоров’ям давати дівчинці грудь; мати аж образилась, що дочка не схотіла піти за її прикладом, адже сама вона віддавала усіх своїх дітей годувальницям.

Хосефіна дуже плакала, розлучаючись із матір’ю, зате Реновалес майже не приховував радості, що донья Емілія нарешті їде. Щасливої дороги! Він уже ледве терпів цю пихату сеньйору, яка вважала, що зазнає приниження, дивлячись, як працює зять задля добробуту її дочки. Він дійшов згоди з тещею лише в одному: лагідно покартав Хосефіну за її вперте бажання давати дитині грудь. Сердешна маха гола! Витонченість її тіла, схожого на нерозпуклий бутон, безслідно зникла під пишними формами материнства. Набряклі під час вагітності ноги втратили колишні лінії; перса збільшились, налилися і вже не були схожі на магнолії зі стуленими пелюстками.

Хосефіна здавалася тепер міцнішою, але повнота її була нездорова, все тіло ніби розм’якло. Бачачи, як дружина втрачає привабливість, чоловік став любити її ще ніжніше. Бідолашна! Яка вона добра! Жертвує собою заради дочки!..

Коли дівчинці виповнився рік, у житті Реновалеса сталась велика зміна. Бажаючи «освіжитися в купелі мистецтва», подивитися, що діється за мурами в’язниці, в яку він добровільно себе замкнув, малюючи «за поштучну плату», Маріано покинув Хосефіну у Венеції і поїхав ненадовго до Парижа, щоб оглянути славетну Виставку*. Повернувся звідти мов наново на світ народжений, охоплений палким прагненням творити. Дружина здивувалась і налякалась, коди він сказав їй, що не хоче далі жити таким життям. Насамперед негайно порве зі своїм повіреним; більше не бруднитиме рук отією ляпаниною, навіть якби довелося жебрати. У світі творяться великі діла, і він відчуває в собі досить снаги, щоб прокладати в мистецтві нові шляхи, не відставати від тих сучасних художників, які справили на нього таке глибоке враження.

Він зненавидів стару Італію, куди з’їжджалися вчитись художники, послані тупими урядами своїх країн. Бо замість науки вони знаходять у цій країні лише ринок спокусливих замовлень, привчаються думати тільки про легкий заробіток, розніжуються і втрачають охоту до серйозної праці. Він має намір переїхати до Парижа. Але Хосефіна, яка досі слухала Реновалеса мовчки – його плани були для неї мало зрозумілі – тепер втрутилась і своїми порадами змінила чоловікове рішення. Вона також хоче виїхати з Венеції. Узимку місто видається їй надто похмурим – ллють і ллють нескінченні дощі, після яких місточки стають слизькими, а мармурові провулки – непрохідними. Якщо вже переселятися, то чом би їм не повернутись до Мадрида? Мама хвора; у кожному листі нарікає, що живе далеко від дочки. Хосефіна хотіла побачити матір, передчуваючи, що та скоро помре. Реновалес замислився; він теж був не проти повернутися до Іспанії, бо сумував за батьківщиною. Уявив, яку бучу він там здійме, здійснюючи свої нові задуми на тлі загального занепаду. Йому страшенно кортіло кинути виклик поважним академікам, що ставилися до нього прихильно за його колишні поступки.

І подружжя з маленькою Мілітою, яку називали так у сімейному колі, пестливо змінюючи ім’я «Емілія», повернулося до Мадрида. Реновалес прибув до столиці лише з кількома тисячами лір – незначними заощадженнями Хосефіни та виручкою від продажу частини меблів, що стояли в поділених перегородками залах палацу Фоскаріні.

Спочатку було нелегко. За кілька місяців по їхньому приїзді померла донья Емілія. Її похорон аж ніяк не відповідав ілюзіям, що їх завжди плекала славна вдова. На ньому були присутні хіба що два десятки її незліченних вельможних родичів. Бідолашна сеньйора, чи ж думала вона, що відразу по смерті про неї мало хто й згадає. Реновалес зрадів, бо зі смертю доньї Емілії порвався останній ланцюжок, що єднав їх із вищим світом. Вони з Хосефіною оселилися на вулиці Алькала, поблизу арени для бою биків, зайнявши горішній поверх із широкою терасою, яку художник перетворив на студію. Жили вони скромно й усамітнено: не мали друзів, не бували в світському товаристві. Удень Хосефіна доглядала дочку та поралася по дому – допомагала їй лише недолуга служниця, яку вони наймали за мізерну платню. Не раз траплялося, що Хосефіна раптом уривала свою роботу і поринала в глибокий сум, скаржилась на дивні і щоразу нові недуги.

Маріано майже не працював удома. Він малював на чистому повітрі. Його дратувало штучне освітлення студії, замкнутість простору. Він мандрував околицями Мадрида, їздив по ближніх провінціях, шукаючи людей простих і грубих, на чиїх обличчях, здавалося, ще грає відблиск незайманої іспанської душі. Взимку піднімався у Гвадаррамські гори й ходив там сам-один засніженими лісами, переносячи на полотно столітні сосни – чорні покручені стовбури, увінчані кошлатими білими шапками.

Коли відкрилася Виставка, ім’я Реновалеса прогриміло на ній, мов гарматний постріл, луною прокотилося і по вершинах захвату, і по темних проваллях осуду. Він не виставив тепер полотна великого і «сюжетного», як під час першого тріумфу. То були невеличкі картини: малюнки, що завдячували свою появу якійсь випадковій зустрічі, або перенесені на полотно куточки живої природи – люди і краєвиди, відтворені з дивовижною і відвертою правдивістю, яка обурила пристойну публіку.

Поважні патріархи живопису кривилися, мов від зубного болю, перед цими маленькими полотнами, що здавалося, палали серед інших картин, якихось тьмяних і невиразно сірих. «Звичайно, Реновалес – художник, – визнавали вони, – але ж у нього ні уяви, ні винахідливості, він тільки й уміє копіювати те, що бачить очима». Молодь, навпаки, згуртувалася навколо нового маестро… Спалахували незліченні диспути, палкі суперечки, лунали вигуки осуду й ненависті, а над усією цією битвою гриміло ім’я Реновалеса, мелькало щодня на шпальтах газет. Він мало не зробився знаменитим, як тореадор або оратор конгресу.

Цілих шість років тривала ця битва, і щоразу, коли Реновалес виставляв на загальний огляд якесь своє полотно, здіймалась буря осуду та оплесків; а маестро, чиє ім’я було в усіх на устах, весь цей час жив дуже скромно. Йому навіть доводилося нишком писати акварелі в давньому стилі і потай пересилати їх у Рим своєму колишньому повіреному. Але кожна битва має кінець. Публіка зрештою визнала ім’я, яке щодня траплялося їй на очі; вломлені мало помітним, але могутнім натиском громадської думки вороги, відступили, а маестро, як і всі новатори, тільки-но вляглося перше збудження від скандалу, став не таким зухвалим, почав пригладжувати й пом’якшувати свій стиль. Художник-бунтар, якого боялись, перетворився на модного живописця. До нього повернувся той легкий і стрімкий успіх, якого він був досяг ще на початку своєї кар’єри, але тепер його тріумф став остаточним, адже до цієї вершини він дістався крутими покрученими стежками, за кожним кроком витримуючи нелегкий бій.

Багатство, цей примхливий паж, прийшло знову – підтримувати мантію його слави. Він продавав картини по нечуваних в Іспанії цінах, а в устах шанувальників його прибутки ставали просто казковими. Не один американський мільйонер, вражений тим, що іспанський художник набув такої слави за кордоном і що репродукції з його картин друкують найвідоміші європейські журнали, купував полотна Реновалеса як предмети особливою шику.

Маестро, якому за останні роки злидні в’їлись до печінок, раптом відчув потяг до грошей, справжню жадібність, хоча раніше за ним нічого такого не помічали, його дружина з кожним роком ставала хворобливішою; донька підростала, і він бажав дати своїй Міліті блискуче виховання, хотів, щоб їй жилося, як принцесі. Вони мешкали в досить непоказному будинку, і Реновалес вирішив, що його дружина й дочка заслуговують на пристойніше житло. Отож він спрямував свій практичний розум, – який усі за ним помічали тоді, коли його не засліплював творчий шал, – на те, щоб перетворити пензель на знаряддя високих заробітків.

«Велика сюжетна картина приречена на загибель», – любив повторювати маестро. У сучасних житлах, тісних і скромно обставлених, немає місця для тих полотен, що у давнину прикрашали салони, голі стіни яких необхідно було чимось прикрасити. А в нинішніх кімнатах, схожих на оселі ляльок, можна уявити лише невеличкі картини, сповнені манірної краси. Сцени, вихоплені з життя, не пасують до такої обстанови. Отже, для заробітку лишається тільки жанр портрета, і Реновалес, забувши про свою славу новатора, усіма засобами став домагатися у вищому світі репутації портретиста. Він малював осіб королівської крові в усіх можливих позах і за всіма їхніми важливими заняттями. Зображував їх навстоячки і верхи на конях; у генеральських мундирах з пишними плюмажами і в темних мисливських плащах; на голубиному полюванні і за кермом автомобіля. Він переносив на полотно найвельможніших красунь, з лукавою майстерністю пом’якшуючи позначки часу: під його вправним пензлем тужавіло брезкле тіло; піднімалися обважнілі повіки та обвислі щоки, спотворені втомою, попсовані отруйною дією косметики. Завдяки цим послужливим фокусам, багатії стали вважати портрет роботи Реновалеса необхідною окрасою свого салону. Вони мусили мати такий портрет, бо полотна з підписом Реновалеса коштували тисячі дуро; володіти картиною цього художника було свідченням багатства не менш переконливим, ніж автомобіль найкращої марки.

Реновалес був багатий, як тільки може бути багатим художник. Отоді він і збудував собі біля Ретіро розкішний будинок, який заздрісники назвали його «пантеоном».

Він відчув нездоланне бажання зробити собі оселю на свій смак, як оті молюски, що із соків свого тіла виготовляють твердий панцир, який править їм і за житло, і за фортецю. У ньому пробудився прихований потяг до розкоші, до показної оригінальності, хвальковитої і комічної, потяг, який дрімає в душі кожного митця. Спершу він бачив у мріях Рубенсів палац у Антверпені: відкриті лоджії, в яких обладнано студії, густолисті сади, обсипані цвітом у будь-яку пору року, а на алеях – гізелей, жираф, барвистих птахів, табунці летючих рибок над дзеркальною поверхнею басейнів та інших екзотичних тварин, що були великому художникові за натуру, бо він завжди прагнув змальовувати природу в усій її пишноті.

Але побачивши свою ділянку – кілька тисяч квадратних футів сірої неродючої землі, обнесеної жалюгідним парканом, і згадавши про посушливий клімат Кастілії, Реновалес відмовився від цієї мрії. Оскільки рубенсівська пишнота виявилась для нього недосяжною, він вирішив утекти в класицизм, і в глибині невеличкого саду виросла будівля, подібна до грецького храму, яка мала правити йому і за студію, і за оселю. Над трикутним фронтоном здіймалися три схожі на канделябри триноги, надаючи споруді вигляду монументальної гробниці. Але маестро, щоб застерегти від помилки тих, хто спинятиметься по той бік штахетної огорожі, звелів вирізьбити на кам’яному фасаді лаврові вінки, палітри у вінцях із корон, а серед цих скромних символів – лаконічний напис золотими літерами середнього розміру: РЕНОВАЛЕС. Точнісінько як на крамниці. Усередині будинку було аж три студії. Працював художник лише в одній, а в двох інших на обтягнутих старовинними тканинами мольбертах були виставлені вже закінчені картини; художникові гості могли милуватися тут справжньою виставкою всякого театрального реквізиту: рицарськими обладунками і строкатими килимами; стародавніми корогвами, що звисали зі стелі; вітринами з безліччю коштовних дрібничок; глибокими диванами під натягнутими на списи барвистими східними балдахінами; столітніми скринями то розкритими бюро, що сяяли блідою позолотою.

Ці студії, де ніхто нічого не студіював, служили тій самій меті, що й анфілада розкішних салонів для чекання в будинку лікаря, котрий бере по сто песет за консультацію, або оббиті темною шкірою та обвішані строгими картинами вітальні юрисконсульта, який рота не розтулить, не урвавши доброго кусня від клієнтового статку. Той, хто чекав у якійсь із цих двох студій, схожих на церковні нефи, посеред речей, позначених патиною сторіч, проходив належну психологічну підготовку, щоб погодитися на величезні ціни, які заправляв за свою роботу маестро.

«Реновалес „досяг гавані“ і може спокійно відпочивати», – казали шанувальники. Але маестро чогось сумував: здавалося, його сумління підточує якась невидима недуга, і він не раз вибухав шаленими спалахами гніву.

Найнезначніший випад навіть дрібного ворога доводив його до нестями. Учні вважали, що його гнітить наближення старості. Роки скрути дуже на ньому позначилися: борода його посивіла, спина трохи згорбилась, і він здавався старшим років на десять.

У цьому білому храмі, на фронтоні якого золотом слави палахкотіло його ім’я, Реновалесові жилось невесело; він почував себе куди щасливішим у своїх скромних оселях в Італії і навіть тут, у Мадриді, коли вони жили на горішньому поверсі, поблизу арени для бою биків. Від тієї Хосефіни, якою вона була в перші місяці їхнього подружнього життя, залишилася бліда тінь, Гола маха солодких римських та венеційських ночей давно обернулася на туманний спогад. Коли вони приїхали до Іспанії, її оманливо-квітуча повнота жінки-матері куди й поділася.

Хосефіна худла й худла, ніби згорала на невидимому вогні. Її форми втрачали свою граційну округлість, тіло засихало і зморщувалось. Під блідою, в’ялою шкірою повипиналися кістки, а між ними позападали темні провалини. Сердешна маха гола! Чоловік щиро жалів дружину, гадаючи, що це відбилися на ній злидні й турботи, яких їм довелось зазнати, коли вони переселилися до Мадрида.

Заради неї він прагнув перемогти і стати багатим, здобути омріяний добробут. Її недуга, безперечно, морального походження: нервовий розлад, глибокий сум. Мабуть, вона дуже страждала, сердешна, опинившись у тому самому Мадриді, де колись жила у відносних розкошах, а тепер була змушена мешкати в убогому закутні, щодня боротися з нестачею грошей і братися за найтяжчу працю. Вона скаржилася на дивні болі, на слабість у ногах; важко падала в крісло, сиділа нерухомо цілими годинами і плакала невідомо чому. Майже зовсім утратила апетит, тижнями не мала й ріски в роті. Вночі переверталася з боку на бік у ліжку, мучилась від безсоння, а щойно розвиднялося, вже була на ногах, моторно бігала по всьому будинку, всюдисуща, як домовик, перекидала все догори дном, марудилась, шукала сварки зі служницею, з чоловіком, страшенно збуджувалась, а тоді впадала в зажуру, і на очі їй наверталися сльози.

Ці домашні знегоди псували настрій художникові, але кін сприймав їх терпляче. До колишнього кохання додалося ніжне співчуття. Якою ж вона стала слабенькою! Тільки глибоко запалі очі в темних колах, які блищать хворобливим полум’ям, – оце й усе, що лишилося від її краси. Бідолашна!.. Це злидні довели її до такого стану. Чоловік відчував докори сумління, думаючи про здоров’я подруги. Її доля – це доля солдата, який віддав життя задля слави свого генерала. Реновалес переміг, але на полі битви залишилась його дружина: вона полягла, бувши слабшою.

Окрім того, Маріано захоплювався материнською самопожертвою Хосефіни. В неї зовсім не було сили, зате Міліта пашіла здоров’ям і квітучим рум’янцем. Цей дужий і жадібний організм безжально висмоктав з матері всю снагу.

Коли художник забагатів і поселив свою родину в новому будинку, він сподівався, що тепер Хосефіна воскресне. Лікарі вірили в її швидке одужання. Того для, коли вони вдвох уперше обійшли салони та студії своєї нової оселі, задоволено оглядаючи меблі й коштовні прикраси, і старовинні, й сучасні, Реновалес обняв свою тендітну дружину за стан, нахилився до неї і ніжно полоскотав їй чоло кудлатою бородою.

Усе це тепер її – і будинок, і розкішні меблі, їй належать і гроші, які в нього лишились і які він ще зароблятиме. Вона тут пані, повновладна господиня. Може тратити скільки захоче – у неї є чоловік, який про все подбає. Тепер вона має змогу жити як світська дама, придбати кілька карет на заздрість своїм давнім подругам, пишатися з того, що вона дружина славетного художника – і далеко до неї тим, хто вийшов заміж заради графської корони… Чи щаслива вона?

Хосефіна мляво кивала головою і відповідала, що так, вона щаслива; навіть зіп’ялася навшпиньки і вдячно поцілувала уста, які ніжно промовляли до неї крізь хащі бороди; але обличчя її було, як і завжди, сумне, рухи кволі, і вся вона скидалася на зів’ялу квітку; здавалося, не існує такої радості, яка могла б розвіяти її журбу.

Минуло кілька днів життя у новому домі, враження новизни розвіялось, і з Хосефіною стало повторюватися те саме, що й раніше.

Не раз, заходячи до їдальні, Реновалес бачив: вона сидить і плаче, затуливши обличчя руками. На його стурбовані розпитування Хосефіна вперто мовчала, а коли він пробував обняти її й приголубити, як дитину, жіночка розлючувалась, немов їй завдано смертельної образи.

– Дай мені спокій! – кричала, дивлячись на нього ворожим поглядом. – Не торкайся до мене… Іди геть.

Іншим разом він довго шукав її по всьому будинку, марно допитуючись у Міліти, яка звикла до материних припадків і, з егоїзмом здорової дитини, ніби й не помічала їх – спокійно бавилась своїми незліченними ляльками.

– Не знаю, де вона, татуню. Мабуть, плаче десь нагорі, – незворушно відповідала дочка.

Маріано піднімався на верхній поверх і справді знаходив дружину або в спальні, або в гардеробній, посеред розкиданого одягу, або ще в якомусь куточку; вона сиділа просто на підлозі, спершись підборіддям на руки і втупившись у стіну, ніби споглядала щось таємниче, видиме тільки її очам… У такі хвилини вона не плакала; сиділа з виразом жаху в сухих очах, і марно намагався чоловік заговорити з нею. Вона не ворушилась, холодна й нечутлива до його пестощів, наче він був їй чужий, наче їх розділяла прірва байдужості.

– Я хочу вмерти, – казала вона серйозно і зосереджено. – Я зайва на цьому світі – хочу спочити.

Це могильне смирення невдовзі стало переходити у спалахи шаленої люті. Реновалес ніколи не міг збагнути, чого між ними вибухала сварка. Якесь його випадково слово, вираз обличчя або навіть мовчанка могли накликати бурю. У голосі Хосефіни раптом пробивалися злісні нотки, слова її впивались у чоловіка, як гострі ножі. Дружина вичитувала художникові і за те, що він робить, і за те, чого не робить, мовляв, і звички в нього погані, і малює він зовсім не те, що слід… Вилаявши чоловіка, вона починала клясти й інших людей, весь світ, а надто тих високих осіб, що складали клієнтуру художника і платили йому за портрети скажені гроші. Він може пишатися, що малює таких людей: майже всі вони мерзотники й злодії, ті огидні сеньйори. Її мати все життя оберталася в цьому світі й розповіла їй чимало всяких бувальщин. А жінок вона й сама добре знає: одні навчалися разом із нею в школі, інші колись були їй подругами. Вони й заміж повиходили лиш для того, щоб виставляти на посміх своїх чоловіків; кожна має за собою якусь історію; кожна з них більша хвойда, ніж ті, що чатують вечорами на тротуарах. А оцей будинок з його пишним фасадом, розмальований лаврами та золотими літерами, звичайнісінький дім розпусти! Одного дня вона прийде в студію й повиганяє всіх отих шльондр на вулицю, нехай малюють їхні портрети десь-інде.

– Побійся бога, Хосефіно! – мурмотів приголомшений Реновалес. – Не говори такого; викинь із голови свої жахливі химери. Аж не віриться, що ти можеш таке молоти. Дочка нас чує.

Хосефіна, зігнавши на чоловікові лють, заходилася плачем, і Реновалес мусив підводитись із-за столу й вести її до ліжка. Вона падала на постіль і вкотре уже викрикувала, що хоче вмерти.

Таке життя було для художника ще нестерпнішим через його подружню вірність, бо він досі, – може, тільки за звичкою, – любив дружину і не збирався зраджувати її.