Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Подеколи Реновалес заставав її страшенно збуджену і знервовану. Тоді голос її звучав хрипко, а тонкі пальці ворушилися, наче вона хотіла вгородити у когось нігті. Це були жахливі дні, коли графиня перекидала все в домі догори дном. Марі бігала своєю нечутною ходою із салопа в салон, переслідувана безперервним дзеленчанням дзвінків; граф тікав на вулицю, мов переляканий школяр. Конча нудилася, усе їй остогидало – у такі хвилини вона ненавиділа своє життя. Коли з’являвся художник, графиня мало не кидалася йому в обійми.

– Заберіть мене звідси, Маріаніто. Я помираю з нудьги. Від цього життя так і кортить накласти на себе руки. Мій чоловік!.. тут і сказати нічого. Мої подруги!.. дурепи, що перемивають мені кісточки, тільки-но я одвернуся. Мій доктор!.. непостійний і легковажний вітрогон. А поклонники, що збираються в моєму салоні!.. Які то йолопи й дурні! Пожалійте ж мене, маестро. Заберіть звідси куди-небудь далеко. Ви повинні знати інший світ, ви ж бо митець…

Ох, якби вона не жила на такій видноті, якби маестро не був відомий усьому Мадриду! Збуджена до краю, графиня складала найбезумніші плани. Вони вийдуть уночі під руку з Реновалесом, вона – закутана в шаль, він – у плащі та капелюсі з опущеними крисами. Маріано буде її чуло [23]23
   Чуло – мадридський чепурун із простолюду.


[Закрыть]. Вона граційно вихилятиметься й стукатиме підборами, як це роблять жінки з простолюду, й обоє підуть, мов два нічні голубки, у якесь найогидніше кубло; там нап’ються і зчинять бійку, він хоробро її захищатиме, а ніч перебудуть у поліційному відділку.

Художник обурювався. Що за безглузді примхи? Але вона хилила на своє.

– Смійтеся, маестро, смійтеся… Роззявляйте рота… страховище ви патлате! Що такого в моїх словах? Хоч ви й носите артистичну гриву та богемне вбрання, а проте ви звичайнісінький міщанин, пліснява душа… Ви просто нездатні утнути для розваги щось справді оригінальне.

Згадуючи двійко закоханих, які зустрілися їм у Монклоа того пам’ятного вечора, Конча ставала меланхолійною й сентиментальною. Їй також хотілося б «побути гризеткою»; прогулюватися під руку з маестро, ніби вона модисточка, а він якийсь дрібний службовець, і закінчити прогулянку в шинку; потім він колихатиме її на зеленій гойдалці, вона скрикуватиме від радості, літаючи то вгору, то вниз, і спідниця метлятиметься навколо її ніг… Це, маестро, ніяке вам не безумство. Звичайна собі розвага… але така буколічна!..*

Як шкода, що їх обох так добре знають! Але вони зроблять принаймні ось що: якось уранці перевдягнуться й вирушать у передмістя; підуть на Растро, ніби парочка молодят, яка хоче обставити собі дім: такі собі «компаньйон» і «компаньйонка», як кажуть у народі. На тій околиці Мадрида їх ніхто не впізнав. Згода, маестро?

Кінець кінцем художник з усім погоджувався. Але коли приходив наступного дня, Конча здавалася збентеженою, кусала губи і зрештою голосно реготала, згадуючи, які дурниці вчора верзла.

– Ото, мабуть, ви сміялися з мене!.. Бувають дні, коли я сама не своя, роблюся як божевільна.

Реновалес охоче погоджувався. Атож, вона таки божевільна. Але це божевілля, що проявлялося то в шалених вихватках, то в скороминущих нападах нудьги і сповнювало його то розпачем, то надією, було куди приємніше, ніж те, яке чатувало на нього вдома; тягуче, мовчазне, невблаганне, воно ховалося у глибині хворобливо блискучих, завжди заплаканих очей, що дивилися на нього з відразою, але повсюди стежили за ним; а коли з жалості чи каяття він пробував виявити хоча б найменшу ніжність, у тих очах спалахувала ворожість, і вони робились гострі, як ножі…

О, яка то була нестерпна й тяжка комедія! Перед дочкою та друзями їм доводилося розмовляти між собою, і він, відводячи погляд убік, щоб не зустрітися з дружиною очима, намагався бути уважним, лагідно докоряв їй, що вона нехтує порадами лікарів. Спершу в неї знаходили тільки неврастенію, потім виявили ще й діабет. Маестро нарікав, що хвора чинить пасивний опір будь-якому лікуванню. Кілька днів виконує приписи, а потім із незмінною байдужістю усе кидає. Не така вона вже й хвора, як гадають. Від її недуги ліків немає.

Уночі в спальні між подружжям западала мертва мовчанка, а між їхніми тілами ніби виростав свинцевий мур. Їм уже не треба було прикидатися, і вони дивились одне на одного з глухою ворожістю. Нічне життя стало для них мукою, але ні він, ні вона не зважувалися покинути спільне ложе. Давня звичка добровільно приковувала їх до цього помешкання, до меблів, що нагадували обом про щасливі часи молодості.

Реновалес засинав глибоким сном здорової стомленої від праці людини. Його останні думки були про графиню. Він бачив її в тумані, що клубочиться десь на межі несвідомості; засинаючи, думав, що скаже їй завтра; а уві сні збувалася його давня мрія: Конча стояла перед ним на високому п’єдесталі, гордовита, гола й прекрасна, затьмарюючи сяйвом свого живого тіла найславетніші мармурові статуї. Раптово прокинувшись, він простягав руки і доторкався до тіла дружини – миршавого, твердого, то спалюваного вогнем лихоманки, то холодного, як крига. Відчував, що вона не спить. Цілу ніч не склеплювала очей, але не ворушилася, немовби вся її життєва сила зосереджувалась у погляді, яким вона невідривно дивилась на щось у темряві. Лежала, як мрець. Для художника вона була мов камінь на шиї, мов важезна свинцева гиря; вона з’являлась страшною примарою і проганяла видіння другої жінки в ті рідкі хвилини, коли та починала вагатись, схилялася до нього і була готова впасти йому в обійми… І знову прокидалось у душі маестро жахливе бажання, страховинною потворою виринала з глибин свідомості зловісна думка, нагадуючи, що не вмерла, що тільки сховалась у якомусь куточку мозку, щоб з’явитися ще жорстокішою, ще невблаганнішою.

«А чом би й ні?» – озивався в ньому немилосердний демон, і солодкі ілюзії починали кружляти в його уяві, мов рої золотих метеликів.

Він ще спізнає і кохання, і славу, і радість, відродиться до нового життя як митець і омолодиться, як доктор Фауст* – аби тільки жаліслива смерть прийшла йому на поміч і обрубала ланцюг, що приковує його до печалі й хвороби.

Але на такі думки в ньому відразу ж озивався голос протесту. Хоча Реновалес жив, не думаючи про бога, релігійне почуття жевріло в його душі не згасаючи, й у важкі хвилини життя він завжди звертався до надлюдських, чудотворних сил. «Господи, збав мене від цієї жахливої думки. Оборони від лихої спокуси. Не доведи, щоб моя дружина померла. Нехай вона живе, навіть якщо мені судилось загинути».

І назавтра, змучений докорами сумління, він ішов проконсультуватися до когось із своїх друзів-лікарів. Перевертав догори дном весь дім, організовуючи лікування згідно з ретельно розробленим планом, розподіляв по годинах ліки. І тільки тоді заспокоювався й повертався до живопису, до своїх чоловічих проблем, не згадуючи більше про хвору, переконаний, що тепер її життя поза всякою небезпекою.

Якось після другого сніданку Хосефіна з’явилась до нього в студію, і художник, побачивши її, відчув якийсь неспокій. Давно вже не заходила вона сюди в той час, коли він працював.

Сісти не захотіла. Стала перед мольбертом і, не дивлячись на чоловіка, заговорила тихим смиренним голосом. Реновалеса аж страх пробрав від такої незвичної поведінки.

– Маріано, я прийшла поговорити з тобою про дівчину.

Пора її видати заміж. Рано чи пізно це має статися – і чим скоріше, тим краще. Вона, Хосефіна, незабаром помре, і їй буде легше розлучитися з життям, знаючи, Що дочка добре влаштована.

Реновалес запротестував – палко й бурхливо, як людина, котра не дуже вірить у те, що каже. Дурниці! До чого тут смерть? І навіщо їй помирати? Адже зараз вона почуває себе краще, ніж будь-коли! Треба тільки слухатись лікарів.

– Я скоро помру, – сухо повторила жінка. – І тобі відразу стане легше жити. Ти це чудово знаєш.

Художник хотів був ще дужче обуритись, але, зустрівши холодний погляд дружини, лише покірно знизав плечима. Не варт сперечатися; йому треба зберегти спокій. У нього багато роботи, пополудні він, як завжди, мав піти в дуже важливих справах.

– Ну гаразд, кажи далі. Міліта збирається заміж – але за кого?

Бажаючи підтримати свій батьківський авторитет, виявити якусь ініціативу, а ще тому, що дуже любив свого учня, художник заговорив про нього. Чи не Сольдевілья обранець їхньої доньки? Непоганий хлопчина і з перспективами на майбутнє. Міліту він кохає без тями – он який ходить засмучений, бідолаха, коли дівчина не дуже з ним привітна. Кращого чоловіка для Міліти годі й бажати.

Хосефіна урвала чоловікові розбалакування, кинувши сухо й різко:

– Я не хочу, щоб моя донька одружувалася з художником – ти це чудово знаєш. Досить нам і того, який дістався матері.

Міліта одружиться з Лопесом де Coca. Дівчина не заперечує. Хлопець уже говорив з нею, дістав згоду і тепер звернеться до батька.

– А чи ж кохає вона його? Ти гадаєш, Хосефіно, що такі справи можна вирішувати на твій смак?

– Атож, вона його кохає і хоче заміж. А втім, дочка вдалася в тебе: так само погодилася б вийти й за другого. Чого вона прагне – це волі, їй не терпиться якомога скоріше втекти од вічно хворої і сумної матері. Вона цього не каже і, мабуть, сама не розуміє, що в неї на думці, але я про все здогадуюсь.

Хосефіна піднесла до очей руку і мовчки витерла сльози, ніби, згадавши дочку, на якусь мить забула про свою ворожість до чоловіка.

Щоб скоріше покінчити з цією тяжкою сценою, Реновалес заговорив сердито й різко. Усе це нісенітниці, вигадки її хворобливої уяви. Вона повинна думати насамперед про те, як вилікуватись, а не про всякі дурниці. До чого ці сльози? їй хочеться видати дочку за отого панича з його автомобілями? Гаразд, хай буде так. Не хочеться? То хай дівчина залишається з ними.

Це її справа, і ніхто перечити їй не збирається. Весілля, так весілля, – хоч і завтра! Він до цього не має. ніякого діла, і з ним зовсім не обов’язково радитися. І годі про це, в нього клопоту досить й без того.

Зрештою Хосефіна пішла зі студії, щоб спокійно виплакатися десь-інде, а він з полегкістю зітхнув, радий, що тяжка розмова позаду.

Лопес де Coca йому подобається. Чудовий хлопець!.. Зрештою це справа Міліти – обрати собі нареченого. Йому нема коли надто заглиблюватися в такі справи. У нього інші турботи.

Переговоривши з майбутнім зятем, Реновалес став залишатися вечорами вдома, щоб надати родинним посиденькам більш-менш патріархального вигляду. Міліта та її наречений розмовляли в кутку вітальні. Котонер блаженно перетравлював ситий обід і весело базікав, силкуючись викликати кволу посмішку на обличчі дружини маестро, що сиділа в іншому кутку й тремтіла від холоду. Реновалес, у халаті, читав газети, заколисуваний атмосферою мирного домашнього вогнища. Побачила б його таким графиня!..

Одного вечора у вітальні пролунало ім’я графині де Альберка. Міліта з дитячою жадібністю перебирала в пам’яті світських дам – друзів їхнього дому, – які неодмінно відзначать її скоре весілля коштовним дарунком.

– Конча не приходить до нас, – мовила дівчина. – Давненько ми її тут не бачили.

Запала важка мовчанка, ніби ім’я графині війнуло на всіх холодом. Котонер щось замугикав крізь зуби, вдаючи, мовби нічого не чув; Лопес де Coca заходився шукати на кришці фортепіано якісь ноти і заговорив про них, намагаючись звернути розмову на іншу тему. Відчувалося, що він теж про все знав.

– Вона не приходить, бо не мав в цьому потреби, – озвалася зі свого кутка Хосефіна. – Твій батько щодня бігає до неї, щоб вона нас не забувала.

Реновалес обурено підняв голову, наче йому перебили приємний сон. Хосефіна дивилася прямо на нього, але без гніву. Як і тієї ночі, коли між ними відбулася тяжка сцена, в очах дружини світилася безжальна зневага. Вона не сказала більше нічого – але в її погляді маестро прочитав:

«Дарма стараєшся, чоловіче. Ти геть схибнувся через ту жінку, ходиш за нею, мов тінь, але вона не для тебе – для інших. Я добре знаю її… І знаю, як тобі там доводиться. Ти зробився посміховиськом для людей! Та й для мене… Як я тебе зневажаю!..»

IV

Весілля Реновалесової дочки з елегантним Лопесом де Coca відбулося на початку літа. Газети присвятили цій події не одну шпальту, оглядачі світського життя розводилися про те, що «слава та блиск мистецтва поєдналися з престижем аристократизму й багатства». Ніхто вже не згадував про прізвисько «Красунчик у маринаді».

Маестро Реновалес не поскупився на витрати. Міліта – його єдина донька, і він видасть її заміж із королівською пишнотою. Щоб увесь Мадрид, уся Іспанія знали про цю подію, щоб і на Міліту впав промінь з ореолу батькової слави.

Список весільних подарунків був довгий. У ньому фігурували всі знайомі маестро: світські дами, високі політичні діячі, славетні митці і навіть особи з королівської родини – кожне зі своїм приношенням. Дарами можна було заповнити велику крамницю. Обидві студії для почесних гостей перетворилися на ярмаркові павільйони з безліччю столів, завалених усякими речами – справжня виставка тканин та коштовностей, яку відвідали всі, навіть давно забуті Мілітині подруги, котрі, бліднучи від заздрощів, приходили її привітати.

Графиня де Альберка також прислала подарунок – коштовний і яскравий. Мабуть, вона не хотіла лишитись непоміченою поміж друзями дому. Навіть доктор Монтеверде подарував якусь дрібничку, хоча ніколи не бачив ні молодого, ні молодої, і ніщо не поєднувало його з цією родиною, крім дружби з маестро.

Вінчання мало відбутися вдома – для цього в одній студії обладнали щось подібне до каплиці. Усі справи, пов’язані зі шлюбною церемонією, взявся залагодити Котонер, щасливий показати, який вплив він має серед духовних осіб.

Реновалес заходився коло вівтаря – він хотів, щоб навіть у дрібницях тут було видно руку художника. На тлі старовинних гобеленів повісив давній триптих і поставив середньовічний хрест; витерті від пороху та павутиння предмети культу, що досі правили за декоративні прикраси студії, мали тепер на короткий час сповнитися своєї релігійної значущості.

Весь дім славетного маестро барвистими хвилями затопило море квітів. Реновалес хотів, щоб квіти були всюди, і замовив їх із Валенсії та Мурсії в необмеженій кількості; квітами були прикрашені всі одвірки й карнизи, на столах та по кутках студій громадилися величезні букети, перед фасадом будинку тяглися від колони до колони різнобарвні гірлянди, збуджуючи цікавість натовпу, що юрмився потойбіч штахетної огорожі: жінки в шалях та хлопчаки з великими кошиками на головах, пороззявлявши роти, витріщалися на це диво, стежили, як виходять і заходять слуги, заносячи в будинок пюпітри для нот та контрабаси у лакованих футлярах, і чекали, що ж відбудеться далі на цьому незвичайному весіллі.

Реновалес ходив по дому з раннього ранку, за всім наглядаючи. На його маніжці красувалися дві орденські стрічки, а на грудях сяяло сузір’я мерехтливих золотих світил. І Котонер почепив на себе кілька відзнак – орденів папського двору. Маестро задоволено видивлявся на себе в усі дзеркала, милувався і своїм другом. Їм треба бути чепурними: таке свято, як сьогодні, буває раз у житті. Він не давав товаришеві спокою, знов і знов розпитуючи, як ідуть приготування до церемонії – чи не забули вони чогось. Оркестром диригуватиме маестро Педраса, великий друг Реновалеса. Гратимуть усі найкращі музиканти Мадрида – здебільшого оркестранти Королівської опери. Хор буде непоганий, але з відомих співаків пощастило залучити лише тих, хто постійно живе в столиці. На жаль, театральний сезон уже закінчився…

Котонер дав господареві звіт у своїй діяльності. Точно о десятій прибуде нунцій його святості монсеньйор Орланді, Котонерів великий друг: ще молодий красень-прелат, з яким художник заприязнився в Римі. Досить було Котонерові сказати йому два слова, щоб він погодився виявити маестро Реновалесові високу честь – власноручно обвінчати молодят. На те й друзі, щоб при нагоді до них звертатись. Радіючи, що зумів піднятися над власною незначущістю, портретист найсвятіших отців повів друга від салону до салону, показуючи, як ведуться приготування; маестро схвалював усі його розпорядження.

В оцій студії розміститься оркестр і буде влаштовано lunch [24]24
  Легка закуска, ленч (англ.).


[Закрыть]. Два інші нефи – для гостей. Чи, бува, чогось не бракує?.. Двоє художників оглянули вівтар з його канделябрами і тьмяними гобеленами, раками [25]25
   Рака – кам’яна гробниця, в якій зберігаються «святі мощі».


[Закрыть]та хрестами із старого матового золота, що, здавалося, всмоктує в себе світло, зовсім не віддзеркалюючи його. Усе начебто як годиться. Стіни були обвішані старовинними картинами, вінками та гірляндами квітів, що затуляли барвисті етюди пензля маестро та його незакінчені полотна світського змісту, які порушували б скромну і підкреслено благочестиву обстанову цього нефу, перетвореного на каплицю. Підлога була почасти застелена яскравими килимами, перськими й мавританськими. Перед вівтарем – два стільчики для молитви навколішках, а за ними – всі розкішні сидіння, які знайшлися в студії, – для найпочесніших гостей: білі крісла XVIII століття з вигаптуваними пасторальними сценками, складані грецькі стільчики, дубові різьблені трони, венеціанські крісла, темні стільці з довжелезними бильцями. Справжня антикварна колекція – строката й химерна.

Зненацька Котонер вражено ступив крок назад. Яка неуважність! Ото знеславилися б, якби він не додивився!.. У глибині студії, якраз навпроти вівтаря, що почасти затуляв вітражне вікно, височіла гола мармурова жінка. Осяяна денним світлом, яке лилося крізь шибки, вона прикривала однією рукою лоно, а другою – перса. Цю прекрасну статую – Венеру Медіцейську* – Реновалес привіз із Італії. Сліпучо біла антична краса гордо сяяла на тлі мертвотної жовтизни святих речей, розставлених під протилежною стіною. Звикши весь час бачити статую, обидва художники уже кілька разів пройшли сьогодні повз неї, не звертаючи уваги на її наготу, що стала ніби ще зухвалішою й прекраснішою, коли студія обернулась на молитовню.

Котонер зайшовся сміхом.

– Ото був би скандал, якби вона так і залишилась тут!.. Що сказали б дами! А мій друг Орланді подумав би, що ти зробив це навмисне, бо він тебе вважає трохи вільнодумцем… Нумо, хлопче, до діла; давай-но помізкуємо, чим цю даму прикрити.

Після довгих пошуків вони знайшли в якійсь із студій, де все було поперекидано й попереставляно, великий клапоть індійської бавовняної тканини, розмальованої слонами та квітами лотоса; накинули це покривало на голу богиню, закутали її аж до п’ят, і тепер вона стояла, ніби якийсь таємничий сюрприз, приготований для гостей.

Почали з’їжджатися запрошені. Перед брамою цокотіли кінські копита і скрипіли, розчиняючись та зачиняючись, дверці карет. Екіпажі підкочували один за одним, гомін людських голосів щодалі наростав. У передпокої шаруділи по підлозі довгі шлейфи шовкових суконь і сновигали туди-сюди слуги – забирали в гостей плащі та пальта, давали за них номерки, як у театрах, і відносили одежу в кімнату, що тепер правила за гардеробну. Усі слуги були у фраках якогось невиразного кольору, чисто поголені, з довгими бакенбардами. Керував челяддю Котонер, а Реновалес тим часом зустрічав гостей: чемно кланявся й усміхався дамам у білих та чорних мантильях, потискував руку чоловікам, декотрі з яких були в яскравих, обвішаних регаліями мундирах.

Дивлячись на цей парад, що проходив церемоніальним маршем через його студії та салони, маестро відчував глибоке хвилювання. Солодкою музикою відбивалось у його вухах шарудіння шлейфів, шелестіння віял, якими обмахувалися дами, слова гостей, що вітали митця з весіллям доньки та вихваляли його художній смак. Гості прибували радісно збуджені, охоплені тим самим бажанням подивитися на людей і показати себе, з яким з’являлися на театральні прем’єри та на світські бали. Їх тішила і гарна музика, і те, що в церемонії братиме участь сам папський нунцій, і приготування до грандіозного ленчу, а надто впевненість, що завтра їхнє ім’я неодмінно надрукують у якійсь газеті, в розділі світської хроніки, а може, ще й дадуть фотографію. Весілля Емілії Реновалес було неабиякою подією.

У натовпі елегантного люду, що накочувався хвилями, затопивши весь дім, кілька юнаків поквапно встановлювали фотоапарати. Отже, робитимуть знімки! Ті, хто мав зуб на художника, згадуючи, яку купу грошей він злупив за портрет, тепер великодушно прощали його жадібність. Цей маестро живе як вельможа… А Реновалес ходив і ходив, обертався на всі боки, потискував руки, говорив люб’язності, розмовляв про се про те і сам не знав, куди піде наступної миті. Вийшовши в передпокій, він на хвилину спинився перед вікном і побачив осяяний сонцем куточок саду, дерева, квіти, а за огорожею – чорне з’юрмисько: веселий натовп милувався незвичайним видовищем. Митець вдихнув пахощі троянд та жіночих парфумів і відчув, як роздимає йому груди солодка радість. Чудова це штука – життя. Дивлячись на простолюд, який юрмився на вулиці, Реновалес із гордістю подумав, що батько його був сільський коваль. Святий боже! Як високо він піднявся!..

Художник відчув вдячність до багатого бездіяльного люду, що підтримував його добробут, а сьогодні зійшовся на весілля його дочки; митець хотів догодити цьому добірному товариству і надокучав Котонерові всякими порадами. Старий друг огризався на маестро з гордовитою самовпевненістю людини, яка розуміється на своєму ділі. Твоє місце, мовляв, у домі, серед гостей. Дай мені спокій, я й без тебе чудово знаю, що мені робити. І, повернувшись до Маріано спиною, Котонер давав розпорядження слугам та показував дорогу всім, хто заходив, з першого погляду визначаючи, до якого стану належать новоприбулі. «Прошу сюди, сеньйори».

З’явилася група музикантів, і він провів їх через чорних хід, щоб вони могли зразу пройти до своїх пюпітрів, не змішуючись із гостями. Потім заходився лаяти кухарчуків, які загаялися з приготуванням до ленчу і тепер проштовхувались крізь натовп, несучи над головами гостей великі кошики із закусками.

Раптом Котонер побачив над сходами плюшевий капелюх із китицями, а під ним – бліде обличчя над шовковою, підперезаною ліловим фахіном [26]26
   Фахін – шовковий пояс, відзнака військових і вищого духовенства.


[Закрыть]сутаною з ліловими ґудзиками, яка посувалася вгору між двома простими чорними рясами. Старий художник покинув свій пост і кинувся назустріч отцям:

– Oh, monsignore! Monsignore Orlandi! Va bene? Va bene? [27]27
  О монсеньйоре! Монсеньйоре Орланді! Усе гаразд? Усе гаразд? (італ.)


[Закрыть]

Зігнувшись у шанобливому поклоні, він поцілував прелатові руку, з гарячим зацікавленням спитав про його здоров’я, ніби забувши, що бачився з ним тільки вчора, і рушив попереду, прокладаючи шлях крізь натовп гостей, який вирував у салонах.

– Нунцій! Нунцій його святості папи римського!

Чоловіки з поважністю достойних людей, які вміють шанувати осіб, наділених владою, переставали сміятись та розмовляти з дамами, схилялися у поштивому поклоні і на ходу хапали витончену й бліду, мов у античної красуні, руку, щоб поцілувати величезний діамант персня… Жінки піднімали голови й зволоженими очима дивились на монсеньйора Орланді, славетного прелата, дипломата церкви, аристократа із старовинного римського роду – високого, худорлявого, з білим, як облатка лицем, чорним волоссям і владним поглядом палахкотючих очей.

Кожен його рух був сповнений гордовитої грації, як у тореадора на арені. Жінки жадібно припадали устами до його руки, а він дивився на шеренгу схилених перед ним у шанобливому поклоні чарівних голівок непроникним і таємничим поглядом. Котонер ішов попереду, прокладаючи дорогу крізь натовп і пишаючись своєю роллю. Яку повагу викликав його друг, «красень-прелат»! Яка це велич – релігія!..

Він провів монсеньйора Орланді до ризниці, тобто до кімнатки, в якій перевдягалися натурники й натурниці. Котонер тактовно залишився за дверима; однак щомиті до нього виходив хтось із домашніх священиків нунція, жвавих юнаків із гнучким дівочим станом, напахчених тонкими парфумами. Вони ставилися до старого художника шанобливо, вважаючи його за високу персону, і раз у раз просили, щоб signore Котонер допоміг їм знайти ту або іншу річ, яку монсеньйор велів доставити сюди вчора; щоб уникнути дальших розпитувань, богемник зрештою зайшов у натурницьку і став допомагати своєму знаменитому другові обрядитися для священної церемонії.

Море людей у салонах раптом завирувало; розмови стихли, і всі з’юрмилися біля одних дверей. Потім розступилися, утворивши прохід.

Спираючись на руку статечного сеньйора, що був весільним батьком, з’явилася наречена, вся в білому: біла, з кремовим відтінком сукня, сніжно-біла вуаль, перламутрово-білі квіти. Яскріли тільки уста й здоровим рум’янцем пашіли щоки. Дівчина всміхалася на всі боки, не відчуваючи ні скутості, ні соромливості, задоволена, що на неї звернена загальна увага. За нею йшов наречений під руку з Хосефіною, яка здавалася ще меншою, ніж була. Оглушена цим гамірним торжеством, що порушило болісний спокій її життя, вона вся зіщулилась у своїй бальній сукні, яка висіла на ній мішком.

Реновалеса не було на церемонії виходу молодих; він забігався, вітаючи та зустрічаючи гостей. В одному з кутків салону, за віялом, яке майже затуляло обличчя дами, несподівано почувся мелодійний сміх. Хтось торкнув художника за плече і, обернувшись, він побачив бундючного графа де Альберка під руку з дружиною. Граф висловив своє захоплення студіями: який артистичний смак! Графиня весело й трохи насмішкувато привітала митця з цією урочистою подією, такою важливою у його житті. Отже, настав момент, коли він має відступити в тінь, назавжди попрощатися з молодістю.

– Вас відтручують, любий маестро. Скоро вас називатимуть дідом.

І весело засміялася, побачивши, як збентежився й почервонів художник. Він збирався щось відповісти графині, але в цю мить Котонер сіпнув його за рукав і потяг за собою. Що він собі думає? Молоді уже стоять перед аналоєм, монсеньйор Орланді приступав до виконання своїх обов’язків, а місце батька досі порожнє. Реновалес пішов за ним і цілих півгодини страшенно нудився, неуважно спостерігаючи за священнодійством прелата…

Удалині, в останній студії, гучним акордом озвалися струнні інструменти, і полилася музика – світська, але таємнича, містична; вона котилася мелодійними хвилями від зали до зали, бриніла в повітрі, напоєному пахощами прив’ялих троянд…

І відразу ж приємний голос під акомпанемент кількох інших голосів, грубіших, заспівав молитву, пронизану любоеграсними ритмами італійської серенади. Над гостями, здавалося, прокотилась хвиля глибокого зворушення. Котонер, який стояв неподалік аналоя і стежив, щоб монсеньйорові нічого не бракувало, неабияк розчулився, слухаючи музику, споглядаючи цей натовп високих гостей і милуючись театральною урочистістю, з якою виконував вінчальний обряд римський вельможа. Дивлячись на Міліту, що стояла навколішках, така вродлива у своїй білосніжній вуалі, старий богемник аж закліпав, стримуючи сльози. Дарма, що був бездітний, він так хвилювався, ніби видавав заміж власну дочку.

Реновалес витягував шию і поверх білих та чорних мантилей шукав поглядом очі графині. Подеколи вони дивились на нього, насмішкувато поблискуючи; а то назорювали Монтеверде в натовпі сеньйорів, що стояли біля дверей.

Потім на якусь мить художник захопився церемонією обряду. Ох і довгий же він!.. Музика нарешті стихла. Монсеньйор повернувся до вівтаря спиною і ступив кілька кроків до молодих, простягши перед собою руки і показуючи, що збирається говорити. Запала глибока тиша, і над головами принишклих гостей зазвучав голос італійця – м’який і співучий. Іноді прелат заникувався і замінював іспанські слова іншими, зі своєї рідної мови. Нагадавши молодому подружжю про шлюбні обов’язки, він з ораторським натхненням став вихваляти їхнє високе походження. Про молодого монсеньйор Орланді сказав небагато: він, мовляв, належить до касти привілейованих, з якої походять проводирі людства – отже, його обов’язки очевидні. Що ж до молодої, то вона спадкоємиця художника із світовою славою, дочка митця.

На згадку про мистецтво римський прелат розпалився і заговорив так красномовно, наче був художником, а не священнослужителем, у словах його бринів захват і глибока переконаність людини, яка весь вік прожила серед прекрасних, майже античних розписів та скульптур Ватикану. «Після бога – немає нічого вищого за мистецтво…» Цими словами прелат дав зрозуміти, що наречена шляхетніша. за багатьох із тих, хто дивиться тепер на неї. Потім він став звеличати її батьків. У високих і зворушливих виразах згадав про узи чистого кохання і християнської вірності, які поєднують Реновалеса та його дружину на порозі старості і які, звичайно, поєднуватимуть їх до самої смерті. Художник опустив голову, боячись зустрітися з глузливим поглядом Кончі. Хосефіна сховала обличчя в мереживо своєї мантильї й глухо ридала. Котонер визнав за доречне тактовно кивати головою на знак схвалення прелатових слів.

Потім оркестр гучно заграв «Шлюбний марш» Мендельсона*. Гості засовали стільцями та кріслами, дами ринули потоком до нареченої і, одна поперед одної, стали її вітати; ті, хто відстав, вигукували свої поздоровлення через голови, намагаючись перекричати тих, що прибігли першими. Знявся такий гамір, аж у ньому потонули звуки духових інструментів та бренькіт струн. Монсеньйор, закінчивши обряд, відразу втратив свою значущість, і гості більше не звертали на нього уваги. Майже ніхто не помітив, як він рушив зі своїми священиками до натурницької. Наречена тільки розгублено всміхалася, опинившись у тісному колі жінок, що обіймали її й цілували. На Мілітиному обличчі застиг вираз подиву. Як усе просто! То вона вже одружена?..

Рангом Котонер побачив Хосефіну. Вона проштовхувалася крізь натовп і шукала когось поглядом. Її обличчя було рожеве від збудження. Інстинкт розпорядника підказав старому художникові, що пахне небезпекою.

– Берись за мою руку, Хосефіно. Ходім ковтнемо свіжого повітря. Тут і задихнутися можна.

Вона взяла Котонера під руку, але замість іти за ним, сама потягла його за собою, пропхалася крізь натовп гостей, що з’юрмилися навколо дочки, і спинилася, побачивши нарешті графиню де Альберка. Обачний друг аж затремтів од страху. Так він і думав: вона шукала суперницю.

– Хосефіно!.. Хосефіно!.. Не забувай – ми на весіллі Кіліти!..

Але його застереження було зайве. Побачивши давню подругу, Конча сама підбігла до неї. «Люба моя! Як давно ми з тобою не бачились! Дай-но поцілую тебе… Ще разочок». І лунко цмокала хирляву жіночку, мов у пориві щирої радості. Хосефіна спробувала була опиратися, але відразу й здалася; звичка та виховання перемогли, і вона тільки всміхалася – сумно й знічено. Навіть сама поцілувала графиню у відповідь, правда, холодно й байдуже. До Кончі в неї не було ненависті. Якби чоловік не упадав за нею, то упадав би за якоюсь іншою; справжня її суперниця, грізна й недосяжна, жила в його уяві.