Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

V

Поведінка маестро Реновалеса дивувала і навіть обурювала його друзів.

Графиня де Альберка розповідала всім, що її поєднує з художником тільки дружба – і то досить холодна.

– Він божевільний, – казала графиня. – То людина пропаща. Від колишнього Реновалеса лишилася сама тінь.

Вірний у дружбі Котонер сердився, коли чув, які небилиці розповідають про славетного маестро.

– Він не п’є. Усі ці балачки про нього – брехня. Вічна легенда про знаменитостей…

Котонер мав свою думку про Маріано. Він вважав, що той прагне надолужити прогаяне в юності і бодай у зрілому віці пізнати всі таємниці того бурхливого життя, про яке стільки наслухався і в яке досі не зважувався поринути.

Котонер дивився на витівки маестро поблажливо. Нещасний!

– Ти поводишся, як отой «грішник» на відомих лубкових малюнках, – казав він другові. – Скидаєшся на людину, яка до старості жила доброчесно, а потім розкаялась у цьому і жадібно кинулася шукати втіх. Ти виставляєш себе на посміховисько, Маріано.

Але як вірний товариш Котонер не покинув Реновалеса напризволяще в його новому житті. Кінець кінцем здався на умовляння і переселився до нього. Зайняв з усіма своїми вбогими пожитками одну кімнату й піклувався про Реновалеса, як рідний батько. Богемник майже співчував другові. Звичайна історія. Як-то кажуть: «Хто аж надто добре починає, той може погано скінчити». Отож і Реновалес після аж надто серйозного, сповненого напруженої творчої праці життя, мов хлопчисько, кинувся у вир безпутних розваг і втішається ницими радощами, вбираючи їх у звабливі шати ілюзій.

Не раз Котонер сердито бурчав на товариша. Навіщо покликав його жити до себе?.. Він же не буває вдома цілими днями… Реновалес любив вирушати у свої мандри сам-один, а друга залишав у будинку як довіреного мажордома. Одначе старий богемник знав про товариша геть усе. Студенти Академії образотворчих мистецтв, що збирались увечері групками біля порталу свого навчального закладу, часто бачили, як художник іде вулицею Алькала, закутавшись у плащ. Його показна таємничість тільки привертала загальну увагу.

– Он пішов Реновалес. Отой, у плащі.

Усім було цікаво, чого це раптом такий славетний чоловік ходить туди-сюди тротуаром, нечутно кружляє, як голуб у небі, немовби когось очікує. Подеколи, мабуть, стомившись блукати по вулиці, він заходив до кав’ярні, і захоплені погляди проводжали його й туди, до віконних шибок припадали обличчя цікавих. Бачили, як він стомлено опускається на табурет, зажурений, розчарований, і сидить, неуважно втупившись у келих із коньякові. Нарешті маестро одним духом випивав коньяк, розплачувався і поквапно виходив із виразом людини, яка прийняла сильнодіючі ліки. Затуляв обличчя полою плаща і знову прогулювався туди-сюди, позираючи жадібними очима на всіх жінок, які проходили самотою, раптово обертався і пильно дивився навздогін якимось скособоченим підборам та заляпаній багнюкою спідниці. Трохи повагавшись, рішуче зривався з місця і швидко зникав, мало не наступаючи жінці на п’яти. Юнаки знали, кому надає перевагу великий митець: жіночкам дрібненьким, хворобливим, тендітним – обличчя усні завжди були бліді, як пелюстки зів’ялої квітки, а очі – великі й сумні.

Навколо нього стала ширитися легенда про дивне збочення. Її розповідали один одному в своїх студіях вороги маестро, і ще з більшою насолодою гомонів про витівки художника Реновалеса простолюд, який завжди вважає, що славетний чоловік не може жити, як усі, і неодмінно мусить бути примхливим, дивакуватим і розбещеним.

По всіх закладах, де торгують людським тілом, – від таємних кімнат у досить пристойних будинках, що стоять на цілком респектабельних вулицях, до вогких і смердючих кишел, які ночами викидають свій товар на вулицю Жахіть, – ходила історія про такого собі сеньйора, повсюди викликаючи гучний регіт: він з’являвся закутаний у плащ, таємничий, слідом за вбогими накрохмаленими спідницями, що метлялися й шаруділи перед ним. Майже боязко заходив у похмурий під’їзд, піднімався покрученими сходами, які, здавалося, смерділи покидьками життя; увійшовши до кімнатки, квапив жінку, щоб скоріше роздягалася, сам зривав із неї одіж, так наче страшенно квапився, наче боявся, що вмре, перш ніж задовольнить свою хіть; спочатку нещасне створіння мало не з острахом дивилося на клієнта, в чиїх очах світився хижий голод, але потім, коли він безсило падав у крісло і втуплювався в неї очима, жінка ледь стримувалася від сміху. Гість сидів нерухомо і мовчки дивився, а повія лаяла його на всі заставки, бо ж не розуміла, чого йому від неї треба. Змерзнувши і геть розлютившись, вона зрештою хапалась за свою одіж, і тоді клієнт мов пробуджувався від сну. «Ще хвилиночку, ще», – казав він. Майже завжди після такої сцени гидливо кривився, прикро розчарований у своїх сподіваннях. Іншим разом живі манекени помічали в його очах вираз глибокого смутку, здавалося, він ось-ось заплаче. Кінець кінцем дивакуватий сеньйор закутувався в плащ і втікав; охоплений пекучим соромом, він присягався подумки більш ніколи сюди не вертатись, здолати в собі демона невситимої цікавості, що заохочував його роздягати всіх жінок, які стрічались йому на вулиці.

До Котонера теж доходило відлуння цих чуток. Маріано! Маріано! Старий художник не зважувався відверто вичитувати другові за його нічні походеньки – боявся, що маестро вибухне шаленим гнівом, адже вдача в нього крута. Навертати його на путь істини треба обережно. Але найдужче старий друг картав Маріано за те, що той оточував себе тепер усяким набродом.

Почуваючи себе юним, маестро шукав товариства молоді, і Котонер згадував усіх чортів, коли по закінченні якоїсь театральної вистави бачив товариша в тій чи іншій кав’ярні серед гурту нових друзів, що всі годилися йому в діти. То були здебільшого художники-початківці: декотрі мали сякий-такий хист, інші не мали за душею нічого, крім лихого язика, але всі тішилися, що дружать із великим митцем, хизувалися, що можуть бути з ним запанібрата, сміятися з його слабостей. Святий боже! Найзухваліші з них навіть осмілювалися вважати себе рівнею маестро і зверталися до нього на «ти», вважаючи митця славетною руїною і дозволяючи собі порівнювати його картини з тими, що їх створили б вони самі, якби, мовляв, захотіли. «Мистецтво, Маріано, тепер прямує новими шляхами».

– Як тобі не соромно! – вигукував Котонер. – Ти схожий на шкільного вчителя, оточеного дітьми. Це ж принизливо, щоб така людина, як ти, спокійно терпіла нахабні вихватки отих шмаркачів!

Реновалес добродушно заперечував. Вони дуже милі, і йому з ними весело. В їхньому товаристві він почував себе молодим. Вони ходять разом у театри та мюзик-холи, знайомляться з жінками, довідуються, де можна знайти добрих натурниць. З цими хлопцями він може з’явитися де завгодно, а сам він подекуди зайти не наважився б. Серед безтурботної молоді він забував, що вже старий і негарний.

– Вони мені потрібні, – казав митець, лукаво підморгуючи. – З ними весело, і вони мені багато чого показують… Адже тут не Рим і натурниць знайти нелегко, а ці хлопці знають, де їх шукати.

І вкотре починав розводитися про свої творчі плани: про оту картину, на якій він намалює Фріну, божественно прекрасну у своїй наготі – ця думка знову не давала йому спокою; про дорогий його серцю портрет, що й далі стояв на мольберті, – художник так і не намалював там нічого, крім голови.

Реновалес не працював. Колись він не міг жити, щоб не малювати, а тепер уся його бурхлива енергія виливалася в словах, переходила в палке бажання все побачити, познайомитися з «новими сторонами життя».

Коли вряди-годи в студію приходив Сольдевілья, маестро надокучав йому дивними проханнями.

– Ти мусиш знати гарних жінок, голубе; з таким гарненьким личком, як у тебе, ти, мабуть, добре погулював… Я піду з тобою, і ти мене познайомиш…

– Схаменіться, маестро! – вражено вигукував юнак. – Адже ще й півроку не минуло, як я одружився. Я нікуди не виходжу ввечері з дому!.. Навіщо так жартувати?

Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності… ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро – то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.

І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.

Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.

Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!

– Тату!.. Тату! – обурювалася дочка, суплячи брови.

Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.

Лопес де Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.

Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.

Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять – до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.

Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.

У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.

Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу – впливових друзів.

– Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, – казав йому Реновалес таємничим тоном. – Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу… сам побачиш…

І вів його до театру дивитись якусь виставу; сидів неспокійно, з нетерпінням чекаючи, коли на сцену вийдуть артисти. Тоді штурхав ліктем Котонера, який сидів із широко розплющеними очима, але куняв, занурений у солодку дрімоту, що завжди змагала його після ситої їжі.

– Поглянь-но… Придивися гарненько: третя справа… Ота невисока у жовтій шалі.

– Ну, бачу, і що з того? – сердито озивався друг, роздратований, що йому не дають подрімати.

– Придивись добре… На кого вона схожа? Чи не нагадує тобі когось?

Котонер у відповідь байдуже пирхав. На свою матір схожа, на кого ж іще? Чи йому не однаково? Але коли Реновалес казав, що та дівчина дивовижно схожа на Хосефіну й обурювався, що товариш цього не помітив, старий художник від подиву забував і про сон.

– Схаменися, Маріано, де твої очі? – вигукував він уїдливо. – Що спільного між отією тичкою з голодним обличчям і бідолашною небіжчицею?.. Ти бачиш якусь жалюгідну дівку і називаєш її Хосефіною… Тут і говорити нема про що.

Хоча в першу мить Реновалес сердився й обзивав друга сліпим, та зрештою давав себе переконати. Виходить, він помилився, якщо Котонер не помічає схожості. Той мусить пам’ятати небіжчицю краще: його спогади не скаламучені пристрастю.

Та минало кілька днів, і маестро знову підступав до Котонера з таємничим виглядом. «Щось таке покажу тобі… щось таке…» І, покинувши товариство веселих ефебів, котрі так дратували старого друга, вів його до мюзик-холу й показував іншу вульгарну жіночку, яка високо підкидала худющими ногами або ворушила животом і в якої, прозирало з-під машкари рум’ян висмоктане мало-кровне обличчя.

– А як тобі ця? – запитував маестро благально й боязко, ніби не вірив своїм очам. – Адже в ній щось таки є, правда?.. Ти згоден зі мною?..

Друг вибухав гнівом:

– Ти збожеволів! Що може бути спільного між сердешною Хосефіною – такою доброю, такою ніжною, такою благородною, й оцією… лахудрою?

Після кількох невдач, що змусили Реновалеса засумніватися у своїй пам’яті, він уже не зважувався надокучати другові. Тільки-но згадував, що хоче повести його на нову виставу, як Котонер глузливо кидав:

– Ще одне відкриття?.. Годі тобі, Маріано, викинь ці химери з голови. Як узнають люди, подумають – ти схибнувся.

Але одного вечора маестро, незважаючи на гнів Котонера, уперто став наполягати, щоб той пішов із ним подивитись на «Чарівну Фреголіну», дівчину-іспанку, яка співала в одному театрику в бідняцькому передмісті – її звучне прізвисько, виписане метровими літерами, красувалося на всіх перехрестях Мадрида. Ось уже два тижні Реновалес щовечора ходив на її виступи.

– Для мене дуже важливо, щоб ти її побачив, Пепе. Один лише погляд… Благаю тебе… Я певен, цього разу ти не скажеш, що я помилився.

Кінець кінцем Котонер здався на умовляння друга. Вони досить довго чекали появи «Прекрасної Фреголіни», дивлячись на виступи танцюристів та слухаючи пісеньок, що виконувалися під рев публіки. Оте чудо приберігали на завершення. Нарешті натовп у залі схвильовано загомонів і оркестр урочисто заграв добре відому всім шанувальникам цієї популярної співачки мелодію; на маленьку сцену бризнув сніп рожевого світла, і з’явилась «Чарівна».

Це була невисока, але струнка дівчина, така тендітна, що здавалася виснаженою від голоду. Найдужче впадало в очі її досить гарне личко, сумне і ніжне. З-під чорної, розшитої сріблястими нитками сукні, схожої на широкий дзвін, виглядали тоненькі худі ніжки. Над газовим декольте ледь випинали білосніжні опуклості, а над ними проступали туго обтягнені шкірою гострі ключиці, її очі так і вабили до себе – великі, прозорі, невинні і водночас хтиві. Пломінчики любострастя, що миготіли в них, ніби й не порушували їхнього наївного виразу. Стояла вона, як черниця, притиснувши руки до стану й відставивши лікті, і в цій позі боязкої соромливої дівчини співала фальцетом жахливі непристойності, що різко суперечили її скромній зовнішності. У цьому й полягала незвичайність «Чарівної Фреголіни», і тому публіка вітала кожне її лайливе слівце радісним ревом і з пошани до святобливої постави співачки не вимагала, щоб вона задирала ноги або ворушила животом.

Побачивши її, Реновалес штовхнув друга ліктем і завмер, тривожно чекаючи присуду. Краєм ока він стежив, як Котонер роздивляється співачку.

Друг цього разу зласкавився:

– Ай справді… щось таки є. Очі… постать… вираз обличчя… Схожа і навіть дуже схожа… Але ж поглянь, як по-мавпячому вона скривилася!.. А слівця!.. Ні, вона поводиться так, що всяка схожість зникає.

І ніби розгніваний, що ця безголоса і безсоромна дівуля така схожа на милу небіжчицю, він іронічно й замилувано став повторювати непристойні вирази, якими закінчувався кожен її куплет.

– Дуже гарно! Просто чудово!

Але Реновалес мовби й не чув глузувань друга. Вп’явшись очима у «Фреголіну», він раз у раз штурхав його й шепотів:

– Це вона, правда?.. Як викапана… І знаєш, Пепе, ця дівчина таки має хист і дуже мила.

Котонер насмішкувато похитував головою. Так, так, дуже мила. А коли по закінченні вистави Маріано сказав, що хоче залишитися на наступний сеанс і не підвівся, друг вирішив його покинути. Але зрештою зручно вмостився в кріслі і зібрався подрімати під музику та гомін публіки.

Нетерпляча рука маестро пробудила його з приємного забуття.

– Пепе!.. Пепе!..

Старий художник мотнув головою і сердито розплющив очі.

– Чого тобі?

Реновалес посміхався – солодко й лукаво. Зараз він простодушно запропонує якусь дурницю.

– Я подумав, а що як ми сходимо за лаштунки? Побачимо її зблизька…

Друг обурився. Маріано, мабуть, вважає себе молодим півником, не розуміє, на кого схожий. Ця артисточка лише посміється з них. Прикинеться цнотливою Сусанною*, на яку напали двоє дідів…

Реновалес замовк, але за мить знову розбуркав товариша.

– Може, ти сходив би сам, Пепе? Ти краще розумієшся на цих речах і сміливіший за мене. Скажеш, що я хочу намалювати її. Це ж не абищо, портрет моєї роботи!..

Котонер засміявся. Князівська простодушність, з якою маестро давав йому це доручення, щиро потішила старого богемника.

– Дякую, сеньйоре. Ваша довіра – для мене велика честь, але я не піду… Як можна бути таким йолопом, Маріано! Невже ти гадаєш, ніби ця дівчина знає, хто такий Реновалес, чи хоча б чула коли-небудь твоє ім’я?..

Маестро по-дитячому здивувався:

– Ну знаєш, усе ж таки моє ім’я… стільки писали про мене в газетах… про мої портрети… Скажи, що ти не хочеш, та й годі.

І він замовк, образившись, що товариш йому відмовив, та ще й запевняє, ніби його слава не досягла цього закутня. Друзі часом платять нам невдячністю, хоч як прикро це усвідомлювати.

Коли вистава скінчилася, маестро відчув: він не може піти просто так, «Чарівна Фреголіна» повинна знати, що він був тут. Отож купив у квіткарки весь барвистий кошик, який вона несла додому, засмучена невдалою торгівлею, і попросив негайно віднести квіти сеньйориті… «Фреголіні».

– Знаю, це Пепіті, – відразу уточнила жінка, наче йшлося про її подругу.

– І скажіть їй, що це від сеньйора Реновалеса… художника Реновалеса.

Жінка кивнула головою, повторивши ім’я. Гаразд, вона їй скаже: від Реновалеса. З таким самим виразом вона повторила б і всяке інше ім’я. Й анітрохи не здивувалася, коли митець подав їй аж п’ять дуро.

– П’ять монет!.. Зовсім здурів! – буркнув друг, втрачаючи до маестро всяку пошану.

Більше добрий Котонер не дав затягти себе в той театрик. Марно Реновалес щодня захоплено розводився про співачку, чудувався, що вона може так змінюватись. Тепер виходить на сцену в світло-рожевій сукні, дуже схожій на деякі з тих, що зберігаються в нього вдома, у шафах. На голові в неї капелюх, прикрашений квітами та черешнями, трохи завеликий і подібний до солом’яного капелюшка небіжчиці, який теж лежить десь у шафі. Ох, як та дівчина нагадує йому сердешну Хосефіну!.. Щовечора розбуджує в ньому щасливі спогади.

Оскільки Котонер відмовлявся супроводжувати його, Реновалес ходив дивитися на «Чарівну» в супроводі молодиків зі свого богемного почту. Ці хлоп’яки говорили про divette [32]32
  Співачка (франц.).


[Закрыть]захоплено і трохи зневажливо, мов лисиця з відомої байки, яка дивилася на недосяжний виноград і втішалася тим, що він дуже кислий. Вони бачили співачку тільки здалеку і вважали її гарненькою; її «лілейна», за їхнім виразом, врода променилася божественним сяйвом гріха. Ця дівчина була не для них; вона носила коштовні прикраси і, згідно з їхніми відомостями, мала могутніх покровителів, цілий гурт молодих сеньйорів у фраках, які віднедавна заповнювали ложі, а після вистави чекали «Фреголіну» на виході, щоб повезти її вечеряти.

Реновалес згорав від нетерплячки, не знаючи, як підступитися до неї. Щовечора посилав їй кошик квітів або великий букет. Співачка, мабуть, знала, від кого ці подарунки, бо шукала очима серед публіки отого негарного й уже немолодого сеньйора, обдаровуючи його ласкавого усмішкою.

Одного вечора маестро побачив, що з його куплетисткою привітався Лопес де Coca. Отже, зять зможе їх познайомити. Пристрасть додала художникові сміливості, і він дочекався Рафаеля на виході, щоб викласти йому своє прохання.

Він хотів би намалювати цю дівчину; годі знайти кращу натурницю для картини, яку він давно замислив. Кажучи це, митець червонів і заникувався, але зять посміявся з його боязкості й охоче взявся допомогти.

– А! Пепіта!.. Славна жіночка, хоча її кращі часи минули. Личко невинне, як у школярки, але подивилися б ви на неї десь-інде!.. П’є, як москіт… А вдачею тигриця!..

Потім споважнів і сказав, що є деякі перешкоди. Нині вона має «друга»– то один з його приятелів, хлопець із провінції, який прагне популярності. Він уже програв половину свого статку в казино, а тепер спокійно дивиться, як другу половину поглинає ця дівчина, бо завдяки їй він зажив певної слави. Лопес де Coca пообіцяв, що поговорить із нею – вони давні друзі. У вас же наміри цілком невинні – еге ж, тату?.. Умовити її неважко. Ця Пепіта має потяг до всього незвичайного. Вона трохи теє… романтична. Він розтлумачить дівчині, що, беручи її за натуру, славетний художник виявляє їй дуже високу честь.

– Не забудь за гроші, – збентежено пробелькотів маестро. – Я дам, скільки вона попросить. Не бійся видатись надто щедрим.

Якось уранці Реновалес гукнув Котонера і, не тямлячи себе від радості, сказав йому:

– Вона прийде! Пополудні буде тут!

Старий пейзажист запитально підняв брови:

– Хто прийде?

– «Чарівна Фреголіна»… Пепіта. Зять попередив мене, що домовився з нею, і сьогодні ж, о третій годині, сам її приведе.

Митець у розпачі окинув поглядом свою творчу майстерню. Ось уже відколи вона була геть занедбана. І слуга та двоє художників квапливо заходилися давати лад у просторому нефі.

Тремтячими руками маестро позносив Хосефінині портрети та полотно, на якому малював її голову, в куток і поставив їх лицем до стіни. Навіщо ці примари, коли з’явиться сама дійсність?.. Натомість він приладнав посеред студії велике чисте полотно, дивлячись на його незайману поверхню очима, сповненими надії. О, що він сьогодні створить! Яку снагу відчував в собі, яке бажання малювати!..

Незабаром двоє художників залишилися самі, але Реновалес ніяк не міг заспокоїтись, йому не подобалося то се, то те, а то раптом починало здаватися, ніби чогось бракує для цього візиту, про який він думав, здригаючись від тривоги. Квітів! Треба негайно принести квітів. Заповнити ними всі античні вази, щоб по студії розтеклися духмяні пахощі.

І Котонер, покликавши на поміч слугу, побіг у сад. Нещадно пограбувавши la serre [33]33
  Оранжерея (франц.).


[Закрыть], він повернувся з оберемком квітів. Старий богемник був слухняний і покірний, як справжній друг, але очі його іронічно поблискували. Стільки приготувань заради «Чарівної Фреголіни»! Маестро хвилювався страшенно, здавалося, він раптово впав в дитинство. Чекав, не міг дочекатися цього візиту, сподіваючись нарешті задовольнити своє нестямне, майже безумне бажання.

Квіти було поставлено у вази, але й на цьому Реновалес не заспокоївся. Треба щоб на якомусь столику в студії лежали цукерки і стояло шампанське, найкраще, яке трапиться Котонерові. Той сказав, що нехай усе це купує слуга, а з нього, мовляв, досить; він і так набігався, готуючись до візиту отієї дівчини, що цнотливо притискує лікті до стану, невинно всміхається і виспівує жахливі непристойності.

– Ні, Пепе, – заперечив маестро з благанням у голосі. – Сходи сам. Я не хочу, щоб слуга про це знав. Ану ж проговориться… Моя дочка завжди доймає його розпитуваннями.

Котонер не став сперечатися далі й пішов. Повернувшися за годину, він побачив, що Реновалес перекидає в натурницькій якийсь одяг.

Старий друг поклав на столик пакунки. Висипав солодощі на античні тарелі, розмотав загорнені пляшки.

– Сеньйорові все подано, – повідомив він з іронічною шанобливістю. – Може, сеньйор бажає чогось іще?.. Уся родина на ногах, готуючись до візиту цієї високої дами: твій зять її привозить, я виконую обов’язки служниці… Залишилося покликати твою дочку, щоб вона допомогла їй роздягнутись.

– Дякую, Пепе, дуже дякую! – вигукнув маестро з щирим почуттям, анітрохи не образившись.

До другого сніданку маестро вийшов акуратно зачесаний, ошатно вбраний, з підкрученими вусами. У петельці його найкращого костюма червоніла троянда. Богемник голосно зареготав. Що далі – то краще!.. Маріано таки збожеволів, виставляв себе на посміховисько.

Реновалес ледь чи й торкнувся їжі. Підвівшися з-за столу, пішов до студії і став насамоті схвильовано міряти її кроками. Як повільно тягнеться час!.. Дійшовши до стіни й рушаючи назад, він щоразу окидав поглядом усі три студії та дивився на стрілки старовинного годинника в оправі з саксонської порцеляни, що стояв на столику з кольорового мармуру, відбиваючись у глибокому венеціанському дзеркалі.

Ось і третя година. Маестро з тривогою подумав, що дівчина може і не прийти. Чверть на четверту… пів на четверту. Ні, таки не прийде – час уже минув. Ох ці жінки, завжди вони зв’язані якимись обіцянками та домовленостями, жодна хвилина їхнього життя не належить їм!

Раптом почулися кроки, і зайшов Котонер.

– Вона вже приїхала, ти її маєш… Вітаю, маестро!.. Розважайтеся! Ти вже досить мене поганяв і, сподіваюсь, не вимагатимеш, щоб я ще й лишився вам за компанію.

Він іронічно махнув на прощання рукою, і незабаром Реновадес почув голос Лопеса де Соси, що лунав ближче і ближче, – зять щось розповідав Пепіті про картини та меблі.

Вони зайшли в студію. В очах «Чарівної Фреголіни» світився подив; мабуть, її трохи лякала велична тиша, що панувала в цьому будинку, такому просторому, пишному і несхожому на всі ті, в яких їй досі – доводилося бувати!.. Усе тут старовинне, показне, історичне, а меблі такі дивовижні – аж острах бере!.. Співачка подивилася на Реновалеса з пошаною. Він здався їй шляхетнішим, ніж сеньйор, якого вона мигцем бачила в залі свого театрика. «О, це велика людина, – подумала Пепіта. – Він зовсім не схожий на тих чоловіків, з якими я досі мала справу!» До її тривоги домішувалось захоплення. Скільки, мабуть, грошей у цього пана, що живе в таких розкошах!..

Реновалес і собі дивився на співачку, схвильований, що бачить її так близько.

У першу мить його охопив, сумнів. Чи справді вона схожа на Хосефіну?.. Його збентежило її наквацьоване обличчя, що виднілося крізь вуаль, схоже на машкару із блідих рум’ян, на якій чорніли довгасті плями очей. Бо небіжчиця не малювалася. Але, заглянувши в очі Пепіти, митець знов страшенно схвилювався; схожість здалася йому разючою, і під товстим шаром рум’ян він помалу розгледів кожну рисочку Хосефіниного обличчя.

Divette роздивлялася картини, що висіли на стінах. Які гарні! Невже їх намалював цей сеньйор? Пепіті закортіло побачити й себе на картині – гордовитою і вродливою, Як оті дами. То він її малюватиме? І вона аж випросталася від гордощів, пишаючись, що її вважають красунею, тішачись не знаною досі радістю побачити себе на портреті, зробленому славетним художником.

Лопес де Coca попросив у тестя пробачення. Вони спізнилися через неї, бо з такими жінками хіба кудись устигнеш вчасно. Лягла спати аж на світанні, і він застав її ще в ліжку…

Зять відразу й попрощався, розуміючи, що він тут зайвий. Пепіта дівчина добра; зараз вона геть приголомшена його розповіддю та розкішним виглядом будинку. Тесть може робити з нею все, що захоче.

– Ну, дитино, я тебе залишаю… Цей сеньйор – мій тато, я тобі вже казав. Дивися ж, будь слухняною дівчинкою!

І він пішов, а Пепіта й Реновалес силувано засміялися. Хоч які обоє були збентежені, їх розвеселило це батьківське напучування.

Запала довга, ніякова мовчанка. Від страху та хвилювання маестро геть розгубився, не знав, що сказати. Дівчина здавалася не менш схвильованою. Цей занурений у глибоку тишу величний неф, що так вражав своїми розмірами та витонченою розкішшю, лякав Пепіту – адже досі вона не бачила нічого подібного. Дівчина відчувала той невиразний страх, який охоплює людину перед небезпечною операцією. Крім того, її непокоїв жагучий погляд цього чоловіка, що невідривно дивився на неї; щоки його тремтіли, а губи, здавалося, пересохли від нестерпної жаги…

Пепіта швидко заспокоїлась. Вона була звична до цієї сором’язливої мовчанки, коли вперше зустрічаються насамоті двоє незнайомих людей. Знала, що такі побачення завжди так: починаються, а кінчаються бурхливими пестощами.

Вона розглянулася довкола і професійно всміхнулася, бажаючи якомога скоріше покінчити з ніяковим становищем.

– То що, почнімо? Де мені роздягтися?

Почувши її голос, Реновалес здригнувся, ніби не чекав, що цей образ здатен говорити. Його вразила також прямота дівчини, здивувало, що вона нічого не розпитує.

Зять заздалегідь про все потурбувався: розтлумачив їй, що й до чого, підготував до всяких несподіванок.

Художник провів Пепіту в натурницьку і делікатно залишився за дверима, відвертаючись, сам не розуміючи чому, щоб не бачити її крізь прочинені двері. Настала тиша, потім зашаруділа, падаючи на підлогу, одежа, почулося клацання кнопок та застібок. Раптом маестро почув голос Пепіти – приглушений, далекий, трохи боязкий:

– А панчохи?.. Їх теж скидати?

Реновалесові була добре знайома ця нехіть роздягатися, властива всім жінкам, які позували вперше. Лопес де Coca, щиро прагнучи догодити тестеві, сказав їй, що доведеться позувати голою, і Пепіта тепер мовчки роздягалася, зі спокоєм людини, яка погодилась на всі умови: вона вважала, що безглуздо було б кликати її сюди для чогось іншого!

Художник пробудився зі своєї мовчанки і стривожено крикнув їй, що не треба роздягатися догола. В натурницькій є для неї одежа, хай перевдягнеться. Не повертаючи голови, він просунув у прочинені двері руку і навмання показав їй, що для неї приготував. Там була рожева сукня, капелюшок, черевички, панчохи, сорочка…

Подивившись на цю одіж, Пепіта запротестувала; вона гидувала вдягати спідню білизну, яка здалася їй уже ношеною.

– І сорочку? І панчохи?.. Навіщо? Досить буде й сукні.

Але маестро став її умовляти. Треба одягти все; це необхідно для картини. Тривала мовчанка, яка запала по цих словах, свідчила, що дівчина переборола огиду й натягає на себе ту стару білизну.

Вийшовши з натурницької, вона поблажливо всміхнулася, ніби глузувала сама з себе. А зворушений витвором своєї фантазії Реновалес аж поточився. В очах йому потемніло, у скронях загупало, а картини та меблі заворушились, мов вбиралися закружляти навколо нього.

Сердешна «Фреголіна»! Миле створіння з наквацьованим личком!.. Вона ледве стримувалася від сміху, уявивши, яким оглушливим ревом вітала б її публіка, коли б вона вийшла на сцену в такому вигляді. А як сміялися б її друзі, коли б вона з’явилася вечеряти, виряджена в ці шати двадцятирічної давності! Дівчина не знала, коли така одежа була в моді, але, мабуть, дуже давно.