Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Щасливі й трохи стомлені від зливи привітань, наречені взялися за руки, пройшли крізь натовп гостей і, під музику тріумфального маршу, зникли.

Оркестр перестав грати, і люди посунули до столів, заставлених пляшками, холодними закусками та солодощами, а навколо розгублено метушилися слуги, не знаючи, що робити, бо безліч рук миттю розхапали тарілки з підрум’яненими біфштексами та ножики з перламутровими колодочками, що лежали біля кожної страви. Після обряду вінчання гості, здавалося, відчули нестерпний голод, і тепер ці чемні й добре виховані люди, усміхаючись, штурхали одне одного ліктями, наступали дамам на шлейфи суконь, а взявши штурмом столи, розпорошилися по студіях – збуджені і веселі, кожен із тарілкою в руках; молоді люди самі хапали зі столів пляшки з шампанським і ходили по залах, наливаючи дамам у келихи. З тактовною безтурботністю гості швидко спустошували столи. Слуги квапливо їх накривали, проте піраміди сендвічів, фруктів і солодощів зменшувались на очах, пляшки миттю зникали. Ляскання корків, що вилітали з пляшок, не вщухало ні на мить.

Реновалес мотався, наче служник, розносив тарілки та келихи знайомим дамам, що сиділи далеко від столів. Сеньйора де Альберка поводилась, як господиня дому, і ганяла художника в усі кінці з безперервними дорученнями.

Під час одного такого рейду художник здибався з Сольдевільєю, своїм улюбленим учнем, якого давно не бачив. Хлопець здавався сумним, хоча знаходив якусь розраду в тому, що його жилет – з гаптованого квітами чорного оксамиту і з золотими ґудзиками – викликав справжній «фурор» серед молоді.

Реновалесові захотілося втішити свого улюбленця. Бідолашний хлопчина! Уперше маестро дав зрозуміти, що знає його «таємницю».

– Я хотів би для своєї дочки іншої пари, та, на жаль, не судилося. Працювати, Сольдевілья! Вище голову! Ми повинні віддавати всю свою любов самому тільки мистецтву!

І повернувся до графині, задоволений, що так великодушно втішив сердешного хлопця.

Опівдні свято закінчилося. Молодята з’явилися знову, вже в дорожніх костюмах: він – у лисячій шубі (незважаючи на спеку), у шкіряному шоломі й високих гетрах; вона – в довгому плащі і в тюрбані з густих вуалей – ніби одаліска, яка втекла з гарему.

Біля дверей на них чекав новісінький автомобіль з потужним мотором, що його жених придбав саме для весільної подорожі. Заночують воші за кілька сотень кілометрів звідси, в центрі Старої Кастілії, в маєтку, який дістався Лопесові де Coca в спадок від батьків і в якому він ще не був жодного разу.

«Модерний шлюб» – як висловився Котонер; подружня інтимність прямо в дорозі, за тактовною спиною шофера. Завтра вони вирушать у мандри по Європі. Заїдуть аж до Берліна, а може, й далі.

Лопес де Coca міцно потиснув усім руки з виразом капітана, що вирушає в кругосвітню подорож, і пішов оглянути перед дорогою автомобіль. Міліта дала себе обняти, і на її вуалях залишилися краплини материних сліз.

– До побачення! Нехай щастить тобі, доню!..

Так закінчилося весілля.

І Реновалес та його дружина залишилися самі. Без дочки вони відчули себе ще самотнішими, а прірва між ними стала ще глибшою. Ходили сумні, похмурі й дивились одне на одного як чужі. Раніше, коли в домі дзвенів Мілітин голос, вони, розмовляючи з дочкою, іноді перекидалися словом і між собою. А тепер їхнє життя стало схоже на життя скутих одним ланцюгом каторжників, що ненавидять одне одного, але змушені день і ніч бути разом.

В пошуках порятунку від цієї самотності, яка сповнювала їх страхом, вони просили молодих оселитися з ними. Будинок великий, місця вистачило б на всіх. Але Міліта висловилася проти, лагідно, однак рішуче, і чоловік підтримав її. Вони повинні жити біля його каретника й гаража. Та й чи дозволив би йому тесть розмістити в цьому домі зібрану ним велику колекцію бичачих голів і закривавлених костюмів славетних тореадорів, дорогоцінні експонати, які викликають цікавість і захват не тільки у його друзів, а й у багатьох чужоземців?..

Коли художник і Хосефіна залишилися самі, їм здалося, що за один місяць вони постаріли на багато років; їхній будинок раптом став схожий на занедбаний стародавній храм – зовсім порожній, наповнений лункою тишею. Реновалес хотів, щоб Котонер перебрався до них, але богемник рішуче відмовився. Він приходитиме в їхній дім їсти, проводитиме з ними більшу частину дня. Реновалеси – його єдина родина, але він хоче зберегти свободу; в нього багато друзів, йому щодня доводиться в когось бувати – а жити якось інакше він просто не може.

Як настали по-справжньому теплі дні, маестро умовив дружину поїхати в те місце, куди вони вибирались щоліта: то був безлюдний і мало кому відомий куточок андалузького узбережжя, де стояло маленьке рибальське село. Свого часу художник намалював там чимало картин. У Мадриді Реновалес нудився, бо графиня де Альберка поїхала з чоловіком у Біарріц і потягла за собою й доктора Монтеверде.

Отож художник з дружиною вибралися до моря, але прожили там не більше місяця. Маестро встиг намалювати лише дві картини. Хосефіна почувала себе погано. Біля моря їй спершу навіть покращало. Вона пожвавішала і цілими годинами сиділа на піску, засмагаючи на сонці і дивлячись на море безвиразними очима хворої, що знудьгувалася за теплом. Чоловік малював поряд, завжди оточений купкою якихось обшарпанців. Хосефіна повеселішала, вона іноді співала, а то й усміхалася до маестро, ніби прощала йому й бажала про все забути. Але несподівано знову засумувала і відчула велику слабість у тілі. Сонячний пляж і приємне життя на свіжому повітрі раптом стали пригнічувати її, вона відчула ту огиду, яку хворі подеколи відчувають до світла й шуму і ховаються від усього цього під ковдрою. Хосефіна занудьгувала за своєю сумною мадридською домівкою. Там їй краще, там її оточують бодай спогади, і вона почуває себе впевненіше, не так боїться гнітючого страху, що невідступно скрадається за нею. А ще – їй хочеться побачитися з дочкою. Реновалес мусив давати зятеві телеграму. Годі вже їздити по Європі – мати хоче бачити Міліту.

Реновалес і Хосефіна повернулися до Мадрида в кінці вересня, а невдовзі прибули й молодята, задоволені своєю мандрівкою, а що дужче тим, що опинилися в знайомому середовищі. Лопес де Coca зазнав гіркого розчарування, познайомившись з людьми, які були від нього багатші і засліплювали його своїми розкішними екіпажами й автомобілями. Його дружина прагнула обертатися в колі своїх подруг: нехай захоплюються її багатством та високим становищем у світському товаристві. Міліту прикро вразило, що в тих країнах, де вони мандрували, нею ніхто не цікавився, усім було до неї байдужісінько.

Побачивши дочку, Хосефіна, здавалося, ожила. Міліта навідувала їх часто, приїжджаючи пополудні і хизуючись своєю елегантністю, яка ще більше впадала в очі серед літа, коли весь вищий світ Мадрида роз’їхався по курортах. Міліта забирала матір і катала її на автомобілі, виїжджаючи за місто і здіймаючи хмари куряви на дорогах. Траплялося, що й Хосефіна зусиллям волі долала свою кволість і виряджалася до дочки – та мешкала в будинку, що виходив фасадом на вулицю Олосага. Мати милувалася там модерним комфортом, яким була оточена тепер Міліта.

Маестро вочевидь нудився. Ще напоєний світлом і яскравими барвами середземноморського узбережжя, він нічого не міг робити у цю пору в Мадриді, та й замовлень на портрети не було. До того ж Реновалесові бракувало товариства Котонера: той вирядився в одне глухе кастільське містечко, відоме своїми історичними пам’ятками, і в кумедною пихою тішився там почестями, що їх виявляли йому як генію, жив у палаці прелата і нищив своєю нездарною реставрацією розписи в соборі.

Самотність розбудила в Реновалесові сум за графинею де Альберка. Та й вона не давала йому забути про себе, щодня надсилаючи листа за листом. Писала йому в село на андалузькому узбережжі, а потім у Мадрид: розпитувала, як він тепер живе, цікавилась найнезначнішими подробицями, а про себе розповідала стільки, що в кожному конверті надходила ціла повість.

Кончине життя поставало перед очима художника хвилина за хвилиною, ніби він постійно був поруч із нею. Вона розповідала йому про «Дарвіна» – називаючи так Монтеверде; нарікала на його холодність та байдужість – він, мовляв, відповідає на її палкі почуття лише жалістю. «Ох маестро, я дуже й дуже нещаслива!» Іноді листи були тріумфальні й оптимістичні: графиня нетямилася від щастя, і художник читав між рядками про її втіху, про жагуче сп’яніння після одного із зухвалих побачень у її домі під самим носом у довірливого графа. Та й не тільки між рядками, бо часто вона з безсоромною відвертістю розповідала йому геть усе, наче своїй близькій подрузі, наче не вважала Реновалеса за чоловіка.

В останніх листах Конча була сама не своя від радості. Граф вирядився в Сан-Себастьян, куди його викликало королівське подружжя. На нього покладено високу дипломатичну місію, хоча він і не обіймає ніякої урядової посади. Але його обрали як одного з найродовитіших іспанських грандів, щоб він вручив князькові якоїсь крихітної німецької держави Золоте Руно. Бідолашний сеньйор, який сам марно домагався цієї відзнаки, мав утішитися тепер тим, що з помпезною урочистістю вручить її іншому. Реновалес угадав у всьому цьому руку графині. З її листів струменіла радість. Тепер вони залишаться з «Дарвіном» тільки вдвох, бо ж благородний сеньйор повернеться не скоро. Її чекає подружнє життя з доктором – без ризику, без тривог!..

Реновалес читав ці листи з простої цікавості. Кончині звіряння більше не бентежили його, і він анітрохи не хвилювався, бо звик уже до свого становища довіреної особи; бажання його охололо через відвертість цієї жінки, що знайшла такий певний спосіб розхолодити його: звіряла йому всі свої таємниці. Реновалесові лишалося пізнати ще тіло Кончі, бо ж душу її він знав, як жоден з її коханців, і це вже починало навіювати на нього нудьгу. Відстань і розлука сповнили художника холодною байдужістю. Прочитавши чергового листа, він щоразу думав одне й те саме: «Схиблена жінка… Ну навіщо мені її таємниці?»

Минув тиждень, протягом якого Реновалес не отримав із Біарріца жодного листа. Газети докладно повідомляли про місію вельможного графа де Альберка. Він уже був у Німеччині з усім своїм почтом, готуючись почепити почесну відзнаку через князівське плече. Здогадуючись, чому мовчить графиня, Реновалес не відчував ні хвилювання, ні заздрощів, і лише зловтішно посміхався. Без графа вона, звичайно, аніскілечки не нудьгує.

Нарешті він отримав від неї звістку, та ще в найнесподіваніший спосіб. Якось надвечір, коли сонце вже торкалося обрію, Реновалес вийшов з дому, збираючись піти прогулятися біля іподрому, щоб помилуватися з того узвишшя Мадридом. Та не ступив він і кілька кроків по вулиці, як перед ним постав хлопець у червоній лівреї, розсильний якогось агентства, і простяг йому листа. Художник здивовано підняв брови, пізнавши графинин почерк. Усього чотири рядки – квапливих, нерівних. Сьогодні пополудні прибула експресом із Франції зі своєю покоївкою Марі. Тепер сама вдома. «Приходьте… Негайно… Жахливі новини – я помираю». І маестро побіг до графині, хоча звістка про її близьку смерть не справила на нього особливого враження. Обійдеться чимось легшим. Він давно звик до фантастичних перебільшень Кончі.

У великому палаці графа де Альберка стояли сутінки, лунка тиша, і на всьому лежав шар пилюки, як завжди буває в покинутих надовго будинках. З усієї челяді залишався тільки воротар. Перед сходами гралися його діти, ніби ще не знали про повернення сеньйори. Меблі нагорі були в сірих чохлах, а бронза та дзеркала потьмяніли під товстим шаром пороху. Марі відчинила перед художником двері й повела його темними салонами із застояним повітрям; штор на зачинених вікнах та балконних дверях не було, і крізь жалюзі соталося слабеньке світло.

В одній із кімнат валялося кілька нерозпакованих дорожніх валіз, кинутих і забутих у поспіху раптового приїзду.

Пройшовши майже навпомацки через увесь безлюдний дім, Реновалес побачив пляму світла біля дверей у спальню графині – єдине помешкання, в якому помітно було ознаки життя і куди вливалося останнє проміння призахідного сонця. Конча сиділа у глибокому кріслі біля вікна, осяяна помаранчевими барвами надвечір’я. Чоло її було нахмурене, в очах розпач.

Побачивши художника, вона випросталась, мов розправлена пружина, схопилася на ноги, простягла руки і кинулась до нього, наче за нею хтось гнався.

– Маріано! Маріано! Він утік!.. Він покинув мене назавжди!..

То був жалібний зойк. Конча обняла художника і схилила голову йому на плече. З очей її крапля за краплею закапали на бороду маестро сльози.

Ошелешений Реновалес лагідно відсторонив графиню і посадив її знову в крісло.

– Стривайте, стривайте! Хто втік?.. Говоріть ясніше… «Дарвін», чи що?

Еге ж, він. Усе скінчено. Графиня насилу вимовляла слова – болісна гикавка не давала їй говорити. Розлютована, що її покинуто, а самолюбство її розтоптано, вона тремтіла всім тілом. Він утік від неї, та ще в найщасливіші для них дні, коли Конча була певна, що міцно його тримає, коли вони втішалися свободою, якої досі не знали. Сеньйорові, бачте, набридло. Він, мовляв, ще кохає її – як писав у листі, – але бажає бути вільним, щоб мати змогу продовжити свої наукові студії. Мовляв, покидав її, глибоко вдячний за те, що вона була до нього такою доброю. Він, бачте, переситився її палким коханням, хоче оселитися десь за кордоном, стати великим ученим і більше не думати про жінок. Так він пише в тих кількох рядках, які надіслав їй на прощання. Брехня, все брехня! Вона здогадується: тут зовсім інше. Нікчема втік з однією повією, на яку накинув оком на пляжі у Біарріці. Справжня мацапура, але обдарована відьомським чаром. Мабуть, вона зводить чоловіків з розуму хитромудрими тонкощами гріха. Пристойні жінки, бачте, вже не задовольняють цього розбещеного панича. А може, образився, що не дали йому кафедри, що не обрали його депутатом. Господи! Хіба ж вона в цьому винна? Хіба не зробила усе від неї залежне?..

– Ох, Маріано! Мабуть, я таки помру. Це вже не кохання, а люта ненависть! Мене спопеляє гнів. О якби той красунчик попав зараз у мої руки… я б його задушила! Подумати лишень – скільки дурниць я вчинила заради нього!.. Господи, де були мої очі?

Довідавшись, що її покинуто, вона відчула тільки одне бажання: якнайскоріше зустрітися зі своїм добрим другом, порадником, «братом»; їхати в Мадрид, щоб побачити Реновалеса й висповідатись перед ним! Розповісти йому геть усе, навіть таке, про що не може згадувати, не червоніючи.

Вона не має в світі нікого, хто б любив її некорисливо, нікогісінько, крім маестро; раптом їй здалося, що вона сама-самісінька серед пустелі, а навколо непроглядна ніч – і тоді вона щодуху кинулася шукати його, просити в нього тепла й розради.

Тепер, коли художник був поряд, Кончі ще нестямніше захотілося знайти в нього захист. Вона знов підбігла до Реновалеса, рвучко обняла його, забилася в істериці й заголосила, ніби їй загрожувала хтозна-яка небезпека.

– Маестро, крім вас, у мене немає нікого. Маріано, ви моє життя! Ви ніколи мене не покинете? Завжди будете моїм братом?..

Реновалес усе ще не міг отямитися від несподіванки. Адже ця жінка досі завжди його відштовхувала, а тепер сама кинулася йому в обійми, знеможено повисла в нього на шиї. Художник спробував випручатися з її рук, але вони чіпко його тримали.

Коли минув перший подив, він відчув, що залишився незворушний. Цей розпач ураженого самолюбства був йому неприємний – адже Конча страждала через іншого чоловіка.

Ось вона перед ним – його жадана, його омріяна жінка, б’ється в істериці й тулиться до нього, можливо, навіть не усвідомлюючи, що робить, у глибокому забутті, в розпачі; але в цю вирішальну мить художник несподівано відчув чи то страх, чи то гостру нехіть, засмучений, що його мрія збувається не з добровільної згоди жінки, що не пристрасть, а гірке розчарування штовхнуло графиню в його обійми.

Конча горнулася до нього, прагнула відчути себе під захистом цього сильного чоловіка.

– Маестро! Друже! Ви не покинете мене ніколи! Ви добрий!

Вона уже не плакала, а цілувала його в шию, зволоженими очима дивилась йому в обличчя. Вони майже не бачили одне одного; у кімнаті стояв таємничий присмерк, усі речі розпливалися, мов уві сні. Небезпечна гра – як і тоді, коли вони сиділи вдвох у Реновалесовій студії і вперше відчули взаємний потяг.

Зненацька Конча з жахом випручалася й утекла від маестро у найгустішу темряву, рятуючись від його жадібних рук.

– Ні, ні, не треба! Це принесе нам нещастя! Залишимося друзями… тільки друзями… і навіки!

Вона вигукувала ці слова щиро, але голос її звучав слабко, ледь чутно: то був голос жертви, яка не здається й хоче боронитися, але не має на це сили. Художник, якого в сутіні було майже не видно, відчув тваринну втіху варвара, що довго голодував, а тепер грабує взяте приступом багате місто.

Коли він прокинувся, була вже ніч. На шибках вікон мерехтіли червоні відблиски вуличних ліхтарів.

Художник здригнувся, наче від холоду. Мав таке враження, ніби виринає з духмяної хвилі, яка давно-давно накрила його з тихим плюскотом. Почував себе знеможеним і кволим, неспокійним, наче хлопчисько, який накоїв шкоди.

Поруч нього зітхала графиня. Яке безумство! Усе сталося проти її волі, вона передчуває, що це принесе їм великі нещастя. Страх Кончі бентежив Реновалеса, пробуджував його з приємного забуття, напоєного солодкою млостю вдоволеного бажання.

Вона перша опанувала себе. Підвелася на ліжку, відбившись чорним силуетом на світлому тлі вікна, й озвалася до художника, що присоромлено мовчав, принишкнувши в темряві.

– Зрештою… це мало статися, – спокійно сказала графиня. – Ми гралися в небезпечну гру, й інакше скінчитися вона не могла. Тепер я розумію, що завжди тебе кохала, що ти єдиний, кого я можу кохати.

Реновалес теж сів на ліжку, і їхні дві тіні злилися в одну на мерехтливому тлі вікна. Вони обнялися міцно-міцно – наче прагнули розчинитися одне в одному.

Кончині руки ласкаво відгорнули з художникового чола пасма його буйного волосся… Вона подивилась на нього закоханими очима, легенько поцілувала його в уста і ніжно зашепотіла:

– Маріано, владарю мого серця… Я кохаю тебе, обожнюю. Буду твоєю рабинею… Не кидай мене ніколи… А як покинеш, я всюди поповзу за тобою навколішках… Ти не знаєш, як я тебе кохатиму!.. Тепер ти мій – ти ж бо цього хотів… мій любий генію… страхопуде коханий… велетню… ідоле мій!

V

Якось – було це наприкінці жовтня – Реновалес помітив, що його друг Котонер чимось стурбований.

Маестро жартівливо розпитував про його роботу реставратора в старовинній церкві. Старий художник повернувся до Мадрида гладшим, веселішим, він весь аж лиснів якимось ситим попівським полиском. «Ти привіз од своїх каноніків міх здоров’я» – сказав йому Реновалес. Єпископський стіл, заставлений смачними стравами, був для Котонера солодким спомином. Він з усіма подробицями розповідав, що на ньому було, і на всі лади вихваляв тих добрих сеньйорів, котрі, як і він, не мучаться від суєтних жадань і знають одну тільки пристрасть: смачно й вишукано попоїсти. Маестро сміявся з простодушності добрих отців, уявляючи, як пополудні, після відправи, вони вбираються біля риштувань і милуються роботою Котонера; а з якою, мабуть, шанобою ловили кожне слово з уст дона Хосе домашні священики та інші мешканці єпископського палацу, й дивувалися, що художник, який дружив з кардиналами і вчився живопису в самому Римі, може бути таким простим і добродушним.

Того дня, після другого сніданку, Котонер здався Реновалесові надто серйозним та мовчазним, і маестро став допитуватися в друга, що його непокоїть. Комусь не сподобалася його реставрація? Чи, може, йому треба грошей?.. Котонер заперечливо похитав головою. Йдеться не про нього. Його турбує стан здоров’я Хосефіни, з нею щось негаразд хіба це не помітно?

Реновалес тільки знизав плечима. Те саме, що й завжди: неврастенія, діабет, усі оті задавнені хвороби, від яких вона не хоче лікуватись, нехтуючи приписи лікарів. Вона ще більше схудла, але стала ніби трохи спокійніша. Плаче менше – щоправда, майже не розмовляє і, здається, прагне одного – забитися в якийсь куток і сидіти, сумно дивлячись перед собою й нічого не бачачи.

Котонер знов похитав головою. Воно й не дивно, що Реновалес нічого не помічає.

– Ти живеш дуже дивним життям, Маріано, Коли я повернувся зі своєї подорожі, то не впізнав тебе – ти зовсім змінився. Раніше не міг жити, щоб не малювати, а тепер цілими тижнями пензля не береш до рук. Куриш, співаєш, ходиш по студії і раптом вибігаєш із дому і мчиш… сам знаєш куди. І я знаю, і дружина твоя, мабуть, здогадується… Отже, розважаємося, маестро?.. А до іншим нам нема ніякого діла! Та пора тобі, чоловіче, спуститися з хмар. Подивися, що робиться коло тебе, вияви хоч крихту уваги до хворої.

І добрий Котонер став сердито вичитувати маестро. Хіба можна так поводитися, як він? Раз у раз аж спалахує, ніби від нетерплячки, вибігає з дому, а коли повертається, то на устах у нього грає усмішка, очі замріяні – одразу видно, куди й чого ходив.

Старий художник був стривожений тим, що Хосефіна віднедавна тане просто на очах, хоча, здавалося б, куди вже їй далі худнути? Бідолашна кашляє, і цей якийсь поганий кашель – то глухий, то хрипкий і надривний, – від якого її всю аж трусить, турбував Котонера.

Треба показати її лікарям.

– Лікарям! – вигукнув Реновалес. – А навіщо? Цілий факультет медицини побував у цьому домі! – і яка з того користь? Вона нікого не хоче слухати, відмовляється від будь-якого лікування – можливо, навмисне, щоб подратувати мене. Нічого страшного з нею не коїться – ти просто її не знаєш. Хоча від неї справді лишилися самі кістки та шкіра, а побачиш – вона ще переживе і тебе й мене.

Голос художника аж тремтів од гніву. Мабуть, для нього стала зовсім нестерпна похмура атмосфера цього будинку, в якому він не знає іншої втіхи, крім спогадів про радощі, які спізнав у чужому домі.

Котонер таки домігся, щоб Реновалес покликав лікаря – той був його давнім другом.

Хосефіна роздратувалася, зрозумівши, що стан її здоров’я викликає тривогу. Вона почуває себе добре. Застудилася – тільки й того, восени вона завжди застуджується. І в її сердитому, ображеному погляді художник прочитав, що дружина вважає його піклування чистісіньким лицемірством.

Коли хвору було оглянуто, художник і лікар вийшли в студію, щоб поговорити сам на сам. Здавалося, лікар не знав, що сказати. Робити якісь певні висновки рано… Важко вгадати справжні можливості цього змученого організму, що так чіпко хапається за життя… Тож лікар удався до ухильних рекомендацій, як часто роблять люди його фаху. Треба б вивезти її з Мадрида… подихати чистим повітрям… змінити спосіб життя…

Реновалес заперечив. Куди ж вони поїдуть на початку зими, їй і серед літа захотілось додому! Лікар знизав плечима і виписав рецепт. З виразу його обличчя було ясно, що він вважає себе зобов’язаним щось написати, не може піти, не залишивши хоч якогось папірця. Він порадив чоловікові постійно стежити за станом хворої і розтлумачив йому, яких симптомів слід остерігатися. Перед тим як піти, ще раз знизав плечима, засвідчивши цим свою цілковиту розгубленість.

– Зрештою… Хто знає… Буває по-всякому! Організм людини здатний на несподівані реакції, він таїть у собі чудові резерви для самозахисту…

Ці загадкові втішання стривожили Реновалеса, і він почав нишком спостерігати за Хосефіною. Прислухався до її голосу, пильно дивився на неї, коли вона його не бачила. Вони вже не спали разом. Після одруження Міліти батько переселився в доччину кімнату, і вони розбили ланцюг, що приковував їх, наче рабів, до спільного ложа, де вони вже давно не могли спокійно відпочивати. Але Реновалес вважав за свій обов’язок щоранку провідувати дружину.

– Тобі добре спалося? Може, чогось треба?

Вона дивилась на нього вороже, відчуженим поглядом.

– Нічого мені не треба.

А для більшої переконливості ще й поверталась до нього спиною.

Художник сприймав її неприховану ворожість із лагідним смиренням. Це його обов’язок – ану ж вона скоро помре! Але така можливість анітрохи не хвилювала його, він лишався байдужим і лютував на самого себе. Немилосердно картав себе за бездушність, за цілковиту байдужість до стану хворої, за те, що не відчуває до дружини нічого, крім скороминущих докорів сумління.

Якось пополудні, в домі графині де Альберка, після зухвалих розваг, якими коханці ніби кидали виклик священному спокою гранда, що вже повернувся з подорожі, художник боязко заговорив про свою дружину.

– Я тепер приходитиму рідше – хай це тебе не дивує. Хосефіна дуже хвора.

– Справді дуже? – перепитала Конча.

І в очах її замиготіли зловтішні вогники, які здалися Реновалесові знайомими: ті самі, що не раз танцювали перед ним у темряві, турбуючи його совість, мов відблиски пекельного полум’я.

– Важко сказати. Але, думаю, якось обійдеться.

Він відчував потребу брехати. Утішав себе, применшуючи серйозність хвороби. Сподівався розвіяти цією брехнею та самооманою гостру тривогу, яка шпигала його, мов голками. У такий спосіб він намагався знайти собі виправдання, поводився як людина, що дурить сама себе, вдаючи, ніби не усвідомлює всієї ваги свого злочину.

– Нічого страшного, – казав він дочці, яка, стривожена виглядом матері, щовечора приходила ночувати з нею. – Нежить, зимова простуда. Коли потепліє – все минеться.

Він звелів топити в усіх кімнатах; у будинку стало жарко, як у печі. Не відчуваючи найменшого хвилювання, художник раз у раз голосно повторював собі, майже викрикував, що в дружини тільки застуда, а тим часом внутрішній голос твердив: «Брехня! Вона помирає. Помирає, і ти це знаєш!»

Симптоми, про які казав йому лікар, з’являлися з моторошною закономірністю, нанизувались один на один. Спершу він помічав тільки, що Хосефіну майже весь час трясе, як у лихоманці, а надвечір її аж судомило. Потім вона стала жахливо пітніти – від рясного поту простирадла на її ліжку були вранці мокрі як хлющ. Це жалюгідне тіло прямо на очах тоншало, усихало, мовби згорало на невидимому вогні. Вона кашляла безупину, тяжко хрипіла і скаржилася на постійний біль під грудьми. Дочка годувала її, мов дитину, з ложечки, але через кашель і блювоту Хосефіна не могла нічого ковтнути. Язик у неї став зовсім сухий. Вона жалілася, що всередині їй пече як вогнем.

Так проминув місяць. Реновалес, у своєму оптимістичному завзятті, намагався переконати себе, що хвороба далі не зайде.

– Вона не помре, Пепе, – заявляв він рішуче, ніби був готовий зчепитися з кожним, хто наважиться йому заперечити. – Правда ж, не помре, лікарю? Ви згодні зі мною?

Лікар, як завжди, тільки знизував плечима. «Хто знає… Цілком можливо». А що хвора рішуче відмовлялася від будь-якого обстеження, то він довідувався про розвиток хвороби лише по симптомах, із розповідей дочки й чоловіка.

Незважаючи на те, що з Хосефіни лишились самі кістки та шкіра, її тіло раптом почало набрякати. Збільшився живіт, одна нога розпухла, а друга навпаки – зовсім висохла.

Реновалес раз у раз надокучав лікареві розпитуваннями. Що він думає про всі ці симптоми? Лікар опускав голову. Він не знає. Треба почекати – природа багата на несподіванки. Але якось таки набрався духу і, під приводом того, що йому треба виписати рецепт, зайшов у студію поговорити з чоловіком хворої віч-на-віч.

– Мушу вам сказати правду, Реновалесе… Мені несила далі витримати цю комедію милосердя… – може, вона й добра для інших, але ж ви чоловік мужній… У вашої дружини скоротечні сухоти. Можливо, їй залишилося жити всього два-три дні, можливо – ще кілька місяців. Але вона помирає, і я не знаю від цього ліків. Якщо хочете, пошукайте іншого лікаря.

Помирає!.. Реновалеса як громом ударило. Він не міг отямитися, наче ніколи не вірив у можливість такого кінця. Помирає!..

Коли лікар вийшов твердою ходою людини, яка щойно скинула з себе важкий тягар, художник подумки повторив це слово, але воно не справило на нього ніякого враження. Його огорнула тупа байдужість. Помирає! Невже й справді може померти ця вічно хвороблива жіночка, що так знівечила йому життя?..

Він і незчувся, як заходив по студії, голосно вигукуючи:

– Вона помирає! Вона помирає!

Він повторював це, щоб схвилювати себе, щоб застогнати і заридати від горя, але не відчув нічого.

Хосефіна скоро помре, а він спокійнісінький! Йому хотілося заплакати, умитися гіркими слізьми, він мучився, як мучиться людина, що відчуває гостру потребу виконати свій обов’язок і не може цього зробити. Закліпав очима, набрав повні груди повітря і стримав віддих, намагаючись уявити собі всю глибину свого нещастя. Але очі його залишились сухими, а думка вперто не хотіла пройматись розпачем. Він прикидався перед самим собою, лише вдавав, що жаліє смертельно хвору дружину. Щось вигукував, ходив по студії, але й далі нічого не відчував, мовби так і не повірив у можливість цієї смерті.

Йому стало нестерпно соромно, він здавався самому собі справжнім страховищем. Охоплений поривом, який колись змушував святих самітників накладати на себе тяжку покуту за грішні мислі, пригнічений гірким каяттям, Реновалес дав собі слово не відходити від хворої. Він більше не вийде з її кімнати, витримає її мовчазну зневагу, буде з нею до останньої миті, забувши про сон і голод. Він аж холонув від страху, думаючи про свою черствість, і палко бажав спокутувати її великодушними й благородними вчинками.

Тепер Міліта вже не сиділа ночами біля постелі матері і повернулась додому, не надто потішивши цим чоловіка, який дуже зрадів, коли несподівано дістав змогу знов зажити парубоцьким життям.

Котонер приходив щодня і йшов додому тільки опівночі. Реновалес не лягав спати. Він мовчки блукав по яскраво освітлених кімнатах; раз у раз заходив до спальні й дивився на Хосефіну, що лежала зрошена потом, тіпаючись від жахливого кашлю, занурена в передсмертну дрімоту і така висхла, така маленька, що її жалюгідне тіло здавалося під укривалами тільцем дитини. Решту ночі маестро просиджував у кріслі, багато курив. Очі його були розплющені, але мозок затуманювався, поринав у сон.

Думки художника витали далеко. Марно він картав себе за жорстокість: здавалося, його заворожила таємнича сила, куди могутніша, ніж докори сумління. Він забував про хвору і запитував себе, що зараз робить Конча; в уяві бачив її зовсім голу, знеможену від любощів; з усіма подробицями згадував їхні побачення – ніжний шепіт, жагучі слова, палкі обійми. А коли зусиллям волі проганяв від себе ці видіння, то підходив, наче для покути, під самі двері кімнати, в якій лежала хвора і прислухався до її уривчастого дихання; болісно кривив обличчя, але так і не міг заплакати, не відчував суму, хоч як прагнув його відчути.