Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Коли Реновалеса висунули на римську стипендію і дехто став заперечувати, в мистецькому світі Мадрида знялася справжня буря. Молодь, яка сліпо вірила в нього і вважала його своїм славним ватажком, погрозливо заворушилася, побоюючись, що «діди» провалять її кумира.

Коли, з огляду на очевидні переваги, стипендію Реновалесу таки присудили, на честь нової знаменитості було влаштовано кілька банкетів, про нього писали в газетах, ілюстровані журнали надрукували його портрет, і навіть старий коваль приїхав до Мадрида, щоб, розчулено плачучи, нюхнути й собі фіміаму, яким обкурювали сина.

У Римі Реновалес зазнав жахливого розчарування. Співвітчизники зустріли його досить холодно: молоді побачили в ньому суперника і чекали, коли він виставить свої перші картини, сподіваючись на провал; старі, які давно жили на чужині, дивилися на нього з недоброзичливою цікавістю. «Мабуть, там, на батьківщині, цей хлопчисько наробив стільки шуму серед невігласів тільки тому, що він син простого коваля!.. Але Рим – не Мадрид. Ось побачимо, на що здатен цей „геній“.

Та Реновалес не зробив нічого за перші місяці перебування в Римі. Коли хтось із прихованою зловтіхою запитував про його картини, Маріано у відповідь лише знизував плечима. Він приїхав сюди не малювати, а вчитися: за це й платить йому гроші держава. І понад півроку він тільки робив ескізи, з вуглиною в руці вивчав у відомих музеях творіння славетних майстрів. Ящики з фарбами так і стояли нерозпаковані в кутку його студії.

Невдовзі він зненавидів це велике місто за те життя, яким жили в ньому художники. Навіщо тоді стипендії? Про навчання тут ніхто й не думав. Рим був не школою, а торжищем. Приваблені великим напливом художників, сюди стікалися юрми гендлярів живописом. А художники – і старі, і початківці, і знамениті, і нікому не відомі – усі прагнули жити легко й приємно, тому не могли встояти перед спокусою грошей і виготовляли картини на продаж, малюючи так, як підказували їм німецькі євреї, що шастали по студіях, відбираючи полотна модних сюжетів і модних розмірів, і потім розвозили їх по Європі й Америці.

Буваючи в студіях, Реновалес бачив там лише „модні сюжети“: або пани в камзолах, або обшарпані маври чи калабрійські селяни. Картини були гарненькі й вималювані до останньої рисочки. Малювали або з манекенів, або брали за натуру чочарів [7]7
   Чочари – селяни римської Кампаньї.


[Закрыть], яких щоранку можна було найняти на площі Іспанії, біля паперті церкви святої Трійці: незмінну селянку – смагляву, чорнооку з великими сережками у вухах, у зеленій спідниці, чорному корсажі та білій тоці [8]8
   Тока – жіночий головний убір.


[Закрыть], сколотій шпильками; типового, завжди однакового діда в овечому кожусі, шкіряних личаках та гостроверхому, прикрашеному стрічками капелюсі, що вінчав його білосніжну й величну, як у отця небесного, голову… В Римі художники оцінювали один одного в тисячах лір, тобто хто скільки виторговує за рік; особливою пошаною користувалися кілька славетних маестро, що нажили ціле багатство, продаючи паризьким та чікагським мільйонерам картини-мініатюри, яких ніхто ніколи не бачив. Реновалес був щиро обурений. Це майже те саме, що „мистецтво“ його невігласа-вчителя, хоча й „світське“, як сказав би дон Рафаель! І задля цього їх посилають до Рима!..

Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.

Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.

У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з Раскіна*, що починався зі слів: „Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті“. Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені… Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.

Маріано в розквіті своєї юності схилявся тільки перед чоловічою силою та вправністю і не жадав інших розваг. Радий, що в Римі було простіше простого знайти натурницю, він приводив до себе в студію якусь чочару, роздягав її і з насолодою змальовував жіноче тіло. Сміявся веселим і гучним сміхом доброго велетня, розмовляв із жінкою невимушено, так само, як із тими дівчатами, які зустрічались йому, коли він увечері повертався сам-один в Іспанську академію; але щойно закінчував малювати, наказував натурниці одягатись і… гайда на вулицю! Він був цнотливий тією цнотою, яка властива лише здоровим і дужим чоловікам. Маріано обожнював людське тіло, але тільки й прагнув що переносити на полотно його форми. Відчував огиду до тваринного парування – без любові, без взаємного потягу, – до випадкових зустрічей, коли чоловік і жінка дивляться одне на одного з острахом і внутрішньою осторогою. Єдине, чого він хотів – це вчитися, а жінки тільки перешкода на шляху до великих задумів. Надмір енергії він витрачав у атлетичних розвагах. Любив приголомшити товаришів своєю силою, і після кожного з таких подвигів почував себе свіжим, збадьореним, спокійним, ніби щойно викупався. Фехтував на Віллі Медічі з художниками-французами; брав уроки боксу в англійців та американців; вибирався з німецькими художниками в ліс поблизу Рима, на далекі прогулянки, про які потім не один день точилися розмови по кав’ярнях Корсо. Перехиляв з товаришами безліч келихів за кайзера, якого не знав і до чийого здоров’я йому було байдужісінько; горланив могутнім голосом традиційне „Gaudeamus igitur“ [9]9
  «Радіймо» (лат.) – середньовічний студентський гімн.


[Закрыть], тоді обхоплював за стан двох дівчат-натурниць, що брали участь у прогулянці, носив їх, мов пір’їнки, по всьому лісі, потім легко опускав на траву. І щасливо всміхався, коли добродушні німці – у своїй більшості кволі або короткозорі – щиро захоплювалися його силою, порівнювали його із Зігфрідом* та іншими героями-богатирями своєї войовничої міфології.

Якось на карнавалі іспанці влаштували кавалькаду з „Дон-Кіхота“, і Маріано виступив у ролі кабальєро Пентаполіна*, „рицаря з закасаним рукавом“. Під гучні оплески та вигуки натовпу, що вирував на Корсо, їхав, випроставшись у сідлі, красень-паладин, показуючи величезний тугий біцепс.

Коли настала весна, художники якось уночі урочисто рушили через весь Рим до єврейського передмістя, щоб покуштувати перших артишоків, популярної римської страви, у приготуванні якої здобула бучну славу одна стара єврейка. Реновалес із прапором у руках виступав попереду „артишокової процесії“, заспівуючи гімни, що уривалися криками всяких звірів, а товариші весело марширували слідом, почуваючи себе сміливими й зухвалими під проводом такого могутнього ватажка. З Маріано можна було не боятись нікого. Розповідали, як у одному з провулків кварталу Трастевере він перестрів двох бандитів, відібрав у них ножі й обох прибив до смерті.

Та несподівано атлет замкнувся в академії і перестав з’являтися в місті. Кілька днів про це тільки й розмов було скрізь, де збирались художники. Реновалес малює; скоро має відкритися мадридська виставка, і він хоче послати туди картину, що виправдала б його стипендію. Зачинив перед усіма двері своєї студії; не хоче слухати ні зауважень, ні порад; картина має бути такою, як він задумав.

Незабаром товариші забули про Реновалеса, і він спокійно закінчив роботу й послав своє творіння на батьківщину.

Виставка стала для нього тріумфом; він ступив перший упевнений крок до майбутньої слави. Тепер йому соромно й совісно було згадувати про той галас, який знявся тоді навколо його „Перемоги під Павією“*. Люди юрмилися перед величезною картиною, забувши про інші виставлені полотна. А що тими днями уряд тримався твердо, кортеси не засідали, жоден тореадор не попав бикові на роги, то газети, за браком актуальніших новин, стали одна поперед одної подавати репродукції Реновалесової картини та розводитися про неї; друкували портрети автора, – і у фас, і в профіль, і великі, й малі; в усіх подробицях описували життя художника в Римі та його дивацтва, розчулено згадували про бідолашного старого коваля, що десь у глухому селі клепає собі залізо і навіть гадки не має, яку славу здобув його син.

Одним стрибком перескочив Реновалес із мороку невідомості до осяйного апофеозу. „Діди“, які мали винести йому присуд, виявили доброзичливість із відтінком поблажливого співчуття. Дике звірятко приручалося. Реновалес побачив світа й тепер повертається до добрих давніх традицій, стає таким самим художником, як і інші. На його картині були мазки, покладені, здавалося, пензлем Веласкеса, фрагменти, гідні самого Гойї, деталі, що нагадували манеру Ель Греко. Від самого ж Реновалеса там не було майже нічого, і ця суміш різнорідних стилів якраз і стала головною прикметною рисою полотна. Саме тому всі так захоплювалися картиною, а її автор здобув першу премію.

Чудовий, дебют. Одна вдова-герцогиня, велика покровителька мистецтва, котра за все життя не придбала жодної картини чи статуї, але збирала в своєму салоні відомих скульпторів і художників, знаходячи в цьому дешеву втіху і вважаючи, що таке оточення додає світській дамі блиску, висловила бажання, щоб їй представили Реновалеса. Досі молодий художник уникав світського товариства, але запрошення такої вельможної дами зламало його впертість. Чом би йому й не познайомитися з вищим світом? Він піде, нехай навіть там доведеться удавати з себе іншу людину. Отож Реновалес пошив собі перший фрак і побував на кількох бенкетах у герцогині, де всіх насмішив своєю манерою сперечатися з академіками. Відвідав він також інші салони і на кілька тижнів опинився в центрі уваги вищого світу, трохи скандалізованого його „нетактовними вихватками“, але задоволеного, що колишній зухвалець дав себе приручити. Молоді сеньйори шанували його за те, що він володів шпагою, як святий Георгій мечем. Хоча цей художник і син коваля, особа він досить пристойна. Дами зваблювали його найчарівнішими усмішками: кожна сподівалася, що модний живописець захоче зробити їй приємність і задарма намалює її портрет, як уже намалював портрет герцогині.

У ту пору світського життя, коли щовечора після сьомої Реновалес красувався у фраці й не малював нічого – тільки жінок, що хотіли здаватися вродливими і довго радилися з художником, у якому вбранні їм позувати, – у ту пору й познайомився Реновалес зі своєю майбутньою дружиною Хосефіною.

Коли Маріано вперше побачив її серед стількох блискучих і гордовитих дам, що теревенили не вмовкаючи, він відчув до неї потяг з любові до контрасту. Його вразило, як боязко, скромно і непримітно трималась ця дівчина. Невеличка на зріст, граційна, з напрочуд тендітним станом, вона була гарна, але тільки вродою, яку дає молодість. Те створіння, як і молодий художник, перебувало в цьому товаристві лише завдяки поблажливості всіх інших; дівчина так нітилася, так боялась привернути до себе увагу, ніби займала позичене місце. Завжди бачив її Реновалес в одній і тій самій вечірній сукні, яка всім своїм виглядом свідчила, що її не раз перешивали, аби не відстати від моди. Рукавички, квіти, стрічки здавалися новенькими й елегантними, але на них ніби було написано, з якими зусиллями нашкребли грошей, щоб їх придбати. Дівчина розмовляла на „ти“ з сеньйоритами, які з’являлися в салонах у розкішних уборах, викликаючи загальний захват та заздрощі. Її мати, велична носата сеньйора в окулярах у золотій оправі, була запанібрата з найвельможнішими дамами. Та, незважаючи на таку інтимність, навколо матері й дочки відчувалася якась порожнеча. До них ставилися приязно, але з помітним відтінком зневаги, з домішкою співчуття та жалості. Вони були бідні. Батько дівчини, дипломат досить високого рангу, помер, не залишивши дружині інших засобів до існування, крім удовиної пенсії. Два його сини перебували десь за кордоном як аташе посольства й докладали неймовірних зусиль, щоб жити на свою невелику платню так, як вимагало їхнє високе становище. Мати й дочка жили в Мадриді, розпачливо, чіпляючись за суспільство, в якому народилися – покинути його означало б для них повний крах. Удень вони ховалися на третьому поверсі мебльованого будинку, серед решток колишньої розкоші, і відмовляли собі геть у всьому, щоб мати змогу достойно з’являтися ввечері поміж тих, хто був колись їм рівнею.

Дехто з родичів доньї Емілії – так звали матір – допомагав їй утримуватись на поверхні, не грішми, звичайно, – про це й мови не могло бути, – а позичаючи то се, то те з предметів розкоші, щоб мати з дочкою зберігали хоч якусь подобу благополуччя.

Одні родичі давали їм на якийсь день свою карету, щоб вони могли проїхатися по бульварах Кастельяна й Ретіро, вітаючи подруг у зустрічних екіпажах; інші відступали їм ложу в Королівському театрі – якщо того вечора не чекали напливу блискучої публіки. Співчутлива рідня згадувала про дочку з матір’ю і на випадок іменин, вечірнього чаю абощо. „Хоча б не забути про Торреальта. Бідолашні!“ І назавтра, перераховуючи гостей на бенкеті, репортери згадували також про вродливу сеньйориту де Торреальта та її благородну матір, удову відомого, незабутньої пам’яті дипломата». І донья Емілія, вбрана у незмінну чорну сукню, з’являлася майже скрізь. Забуваючи про свою бідність і не втрачаючи надії на кращі часи, вдова дипломата набридала «тиканням» та довірчими розмовами світським дамам, чиї дівчата, на відміну від її дочки, були багаті й не голодні, а коли бачила поруч якогось поважного літнього сеньйора, то намагалася приголомшити його величчю своїх спогадів: «Коли ми були послами в Стокгольмі…» «Коли моя подруга імператриця Євгенія…»*

Дочка доньї Емілії, дівчина боязка й сором’язлива, здавалося, краще за матір розуміла їхнє справжнє становище. Вона майже весь час сиділа біля старших дам і лише іноді наважувалась підходити до молодих сеньйорит, своїх колишніх шкільних подруг, які тепер дивились на неї згорда, вбачаючи в ній таку собі дівчину-компаньйонку, що була їм рівнею лише завдяки спільним спогадам. Мати сердилася, що дочка така несмілива. Вона повинна багато танцювати, бути веселою й балакучою, як усі інші; жартувати й говорити дотепи, нехай навіть грубуваті, щоб чоловіки потім переказували їх один одному і створювали їй славу розумної дівчини. Чи ж годиться з її освітою ховатися по кутках? Вона ж донька відомого дипломата, який завжди був у центрі уваги в найблискучіших салонах Європи! Дівчина, яка навчалась у коледжі Святого Серця в Парижі, розмовляє по-англійському і навіть трохи по-німецькому, цілими днями сидить і читає, якщо не чистить рукавички або перешиває сукню!.. Чи, може, вона не хоче заміж? Чи, може, їй подобається жити у цій жалюгідній норі, на третьому поверсі – їй, що носить таке славне ім’я!

Хосефіна тільки сумно всміхалася. Вийти заміж! У тому товаристві, де вони обертались – це нездійсненна мрія. Усі ж бо знають про їхню бідність. Молодики, що упадають коло жінок у салонах, гоняться лише за багатством. Коли хто й підходив до Хосефіни, приваблений її блідою красою, то лиш для того, щоб прошепотіти їй на вухо безсоромні слова, запропонувати під час танцю зовсім не ті заручини, умовити її на інтимні взаємини, що підтримуються з обережністю, запозиченою в англійців, на любовні розваги, які минають без сліду, на розпусту, принадну хіба для дівчат, котрі вміють удавати з себе цнотливих і після того, як натішаться ницими радощами плотського парування.

Реновалес і сам не помітив, як почалася його дружба з Хосефіною. Може, цьому сприяло те, що вони були такі різні, він – велетень, а вона – дівчинка, яка ледве сягала його плеча і здавалася п’ятнадцятирічною, хоча мала вже повних двадцять. Його тішив її ніжний, ледь шепелявий голос. Він сміявся, уявляючи, як хапає в обійми це зграбне тендітне тіло: чи не зламається вона в його могутніх руках, ніби вощана лялька? Маріано навмисне вчащав у ті салони, куди ходили мати з дочкою, і часто весь вечір просиджував поруч із Хосефіною; охоплений почуттям братньої довіри, він розповідав їй геть усе: про своє дитинство, про те, що зараз малює, про свої плани і сподівання, – так ніби вона була його товаришем по студії. Дівчина слухала Реновалеса, дивлячись на нього темними очима, які, здавалося, всміхались йому, і ствердно кивала головою, хоч і не завжди розуміла, що він каже; їй подобався цей юнак, подобалась його палка й несамовита вдача. Він був зовсім не схожий на тих, кого вона досі знала.

Бачачи їх у такій дружбі, невідомо хто – мабуть, котрась із Хосефіниних подруг – задля сміху пустив чутку: художник Реновалес і сеньйорита Торреальта – наречені. Отоді обоє й зрозуміли, що кохають одне одного, хоча досі не прохопилися про це й словом. Мабуть, щось більше, ніж просто дружба, не раз приводило Реновалеса вранці на Хосефінину вулицю; він дивився вгору на вікна, сподіваючись побачити за шибками її мініатюрний силует. Якось увечері, в домі герцогині, коли вони опинилися вдвох на галереї, Реновалес узяв її руку і так боязко підніс до своїх уст, що вони ледь торкнулися лайкової рукавички. Він соромився своєї сили, боявся здатися грубим, боявся зробити боляче цій дівчині – такій витонченій, такій тендітній. Вона могла легко висмикнути свою долоньку з його зухвалої руки, але натомість схилила голову й заплакала:

– Який ви добрий, Маріано!..

Дівчина відчувала глибоку вдячність за те, що вперше в житті її покохали, покохав чоловік, який здобув уже певну славу і міг знайти собі щасливішу жінку, але обрав її, принижену й усіма забуту. Усі скарби ніжності, що нагромадилися в її замкнутому скривдженому серці, несподівано так і вихлюпнули назовні. О, як любитиме вона чоловіка, який обдарує її своїм коханням, визволить від цього злиденного животіння, своїми дужими й ніжними руками піднесе до рівня тих, хто зневажає її!..

Благородна вдова де Торреальта, дізнавшись, що художник сватається до її доньки, спершу обурилась. «Син коваля!» «Славетний, незабутньої пам’яті дипломат!..» Але цей спалах гордощів ніби відкрив матері очі, й вона подумала, що вже стільки років дочка її ходить із салону в салон, і ніхто досі не виявив до неї найменшого інтересу. Отакі вони, ті чоловіки! Зрештою, знаменитий художник – не така вже й дрібниця: вдова згадала, скільки писали в Газетах про останню Реновалесову картину; але найдужче вона схвилювалася, коли почула, які гроші заробляють художники за кордоном. Кажуть, за невелику картину, що її можна взяти під пахву, їм платять часом не одну сотню тисяч франків. А що як і Реновалес стане одним із таких щасливців?

Вона почала набридати своїм незліченним родичам, у кожного запитуючи поради. Дівчина не має батька, і їм не можна нехтувати нагодою. Одні байдуже відказували: «Художник!.. Пхе!.. Не так уже й погано», – ухиляючись від прямої відповіді і цим даючи зрозуміти, що, на їхню думку, однаково – вийти заміж за художника чи за податкового інспектора. Інші несамохіть ображали її своїм схваленням. «Реновалес? Таж це художник з великим майбутнім. Чи можете ви сподіватись на краще? Маєш дякувати долі, що він звернув увагу на твою дочку». Але найдужче вплинула на вдову і змусила її остаточно зважитись думка її славетного кузена маркіза де Тарфе, чоловіка, якого вона шанувала не менше за самого монарха, бо ж маркіз із незапам’ятних давен очолював дипломатичну службу країни, що два роки отримуючи портфель міністра закордонних справ.

– На мою думку, це просто чудово, – кинув вельможа поквапно, бо на нього чекали в сенаті. – Така тепер мода, а відставати від свого часу ніколи не слід. Я хоч і консерватор, але в душі ліберал, вільнодумець і людина сучасних поглядів. Буду радий протегувати твоїм молодятам. Мені подобається цей шлюб: престиж мистецтва, поєднаний із престижем давнього роду. Простолюдин, який завдяки високим заслугам домігся честі злити свою кров із кров’ю аристократії!..

Своєю парламентською красномовністю, а надто обіцянкою протегувати молодим маркіз де Тарфе, чий титул не мав ще й п’ятдесятирічної давності, розвіяв останні сумніви гордовитої вдови. Вона навіть заговорила з Реновалесом перша, розуміючи, що художник почуває себе в цьому чужому для нього світі дуже невпевнено, і йому нелегко зважитися на таку розмову.

– Я все знаю, Маріаніто, і даю свою згоду.

Але їй би не хотілося відкладати весілля. А що думає про це він? Реновалес нетерпеливився ще дужче, ніж мати. Хосефіна була для нього жінкою незвичайною, зовсім не такою, як інші, що майже не збуджували в ньому бажання. Його цнотливість самобутнього трудівника обернулася на гарячку, на палке жадання якомога скоріше зробити своєю цю чарівну лялечку. До того ж цей шлюб дуже тішив Реновалесове самолюбство. Його наречена була бідна, мала в посаг лише трохи одежі, зате походила з вельможного роду. Серед її рідні були генерали, міністри, і всі вони належали до вищої аристократії. Якби зібрати докупи герби та корони незліченних родичів Хосефіни та сеньйори де Торреальта, вони заважили б не одну тонну. Звичайно, це блискуче панство не дуже-то помічає бідних матір і дочку, але хай там як, а невдовзі він породичається з ними! Ото буде новина для його батька Антона, який у глухому селі клепає собі залізо! Як заздритимуть йому товариші в Римі, ті, що жили з натурницями-чочарами, а потім змушені були одружуватись на них зі страху перед кинджалом достойного калабрійця, який не спиниться ні перед чим, щоб дати своєму онукові законного батька!

Газети багато писали про цей шлюб, повторюючи, з незначними варіаціями, слова маркіза де Тарфе: «Мистецтво поєднається з престижем давнього роду». Відразу по весіллі Реновалес збирався їхати з Хосефіною до Рима. Він уже все там підготував для нового життя, витративши кілька тисяч песет – приз за свою картину та гонорар за портрети, виконані для сенату на замовлення маркіза, який незабаром мав стати його високим родичем.

Один римський друг Реновалеса – усім відомий Котонер – найняв для нього помешкання на Віа Маргутта й умеблював кімнати згідно з розпорядженнями та художніми вподобаннями Маріано. Донья Емілія хотіла залишитися в Мадриді, біля одного із своїх синів, який мав намір влаштуватися на службу в Міністерство закордонних справ. Молодятам заважають усі сторонні люди, навіть мати. І донья Емілія змахнула рукавичкою невидиму сльозу. До того ж їй не хочеться повертатись до країни, де колись вона була високою особою. Тут, у Мадриді, де всі її принаймні знають, вона почуватиме себе краще.

Весілля художника Реновалеса й сеньйорити де Торреальта стало неабиякою подією. Присутні були всі до одного родичі, бо кожен боявся прискіпливості вельможної вдови, яка знала напам’ять свою рідню аж до шостого коліна.

За два дні до весілля приїхав у Мадрид коваль Антон – у новому костюмі, коротких панталонах і крислатому фетровому капелюсі. Він збентежено позирав на всіх цих людей, що дивились на нього з посмішками, як на якусь дивовижу. Знайомлячись із Хосефіною та її матір’ю, він низько вклонився і з селянською шанобливістю назвав свою невістку «сеньйоритою».

– Не треба, тату. Називайте мене дочкою і кажіть мені «ти».

Хосефіна здалася старому ковалеві дівчиною простою, і він відчув до неї ніжну вдячність, побачивши, як закохано дивиться вона на його сина, але «тикати» так і не зважився і докладав відчайдушних зусиль, щоб говорити тільки в третій особі і в такий спосіб уникнути небезпеки.

Донья Емілія, велична і гордовита, в окулярах у золотій оправі, справила на нього куди більше враження. Звертаючись до неї, він називав її «сеньйора маркіза», бо в своїй простоті не міг навіть припустити, щоб ця поважна дама могла бути чимось меншим, аніж маркізою. Вдова, обеззброєна такою глибокою шанобливістю, визнала, що цей мугиряка не позбавлений певного природженого благородства, і це допомогло їй поставитися поблажливо до його безглуздих коротких штанів.

Побачивши, скільки високого панства зійшлося на вінчання його сина в домашню каплицю маркіза де Тарфе, старий розхвилювався і не міг стримати сліз.

– Тепер я можу й померти! Тепер можу й померти!

Знов і знов повторював він ці сумні слова, ніби й не помічаючи хихотіння слуг; мабуть, несподіване щастя, яке прийшло після тяжкого трудового життя, здалося ковалеві провісником близької смерті.

Молодята вирушили в подорож того самого дня. Сеньйор Антон уперше поцілував невістку в чоло, скропивши їй личко сльозами, і повернувся в своє село, твердячи, що бажає вмерти, наче йому не було вже для чого на світі жити.

По дорозі до Рима Реновалес і його дружина спинялися в кількох містах Лазурового узбережжя, в Пізі та Флоренції; ті дні, пов’язані зі спогадами про перші інтимності, були для них приємні, але здалися їм невимовно сірими, коли вони приїхали до Рима й оселились у своєму будиночку. Лише в Римі почався для них справжній медовий місяць, біля власного вогнища, де їхню самотність не порушували готельні слуги і куди не міг проникнути жоден нескромний погляд.

Хосефіна, яка звикла до. життя, таємно обмежуваного в усьому, до вбогості їхньої квартири на третьому поверсі, де вони з матір’ю ніби ховалися, приберігаючи всі рештки колишньої розкоші для виходу в світ, була в захваті від вишукано обставленої, затишної квартирки на Віа Маргутта. Друг, якого Маріанр попросив підготувати тут усе до їхнього приїзду, вже згаданий Пепе Котонер, художник, що брав у руки пензель лише вряди-годи і весь свій мистецький запал вкладав у захоплення Реновалесовим талантом, дуже добре виконав доручення.

Зайшовши до спальні, Хосефіна радісно заплескала в долоньки. Вона з дитячим захватом дивилася на венеціанські меблі з чудовими інкрустаціями на перламутрі та чорному дереві; цю по-князівському розкішну обстанову Маріано придбав на виплат.

О, перша їхня ніч у Римі! Як запам’яталась вона Маріано!.. Хосефіна лежала на своєму монументальному ліжку – на таких спочивали колись догареси – і ліниво, й солодко потягувалась. Перш ніж ковзнути під тонкі простирадла, вона розкинула руки й випростала ноги з невимушеністю жінки, якій уже немає чого ховати. Рожеві пальчики на маленьких округлих ступнях ворушились і, здавалося, кликали до себе Реновалеса. Маріано стояв біля ліжка і, наморщивши чоло, дивився на дружину серйозним поглядом. У ньому нуртувало бажання, якого він не міг до кінця збагнути. Йому хотілося дивитися на Хосефіну, милуватися нею; після кількох ночей у готелях, де за тонкою перебіркою лунали чужі голоси, він досі її не знав.

То була не примха закоханого, а пристрасне бажання художника, потреба митця. Його очі прагнули милуватись її красою.

Вона опиналася, залившись рум’янцем сорому, трохи обурена цим прагненням, що ранило її найінтимніші почуття.

– Не дурій, Маріаніто. Лягай уже й не верзи нісенітниці.

Але він наполягав, чимраз дужче розпалюючись. Вона має знехтувати свої міщанські забобони. Мистецтво сміється з такої надмірної соромливості. Людська краса існує для того, щоб показувати її в усій осяйній величі, а не Ховати, принижену та обмовлену.

Він не збирається малювати свою дружину, не сміє просити в неї такої великої ласки. Але мусить бачити її, хоче милуватися нею – без брутальних жадань, у побожному захваті.

Ніжно й обережно, щоб не зробити їй боляче, він узяв у свої ручиська її тендітні ручки і став тягти до себе, а вона із сміхом опиналась і затуляла долоньками груди. «Божевільний, дурненький, не лоскочи мене… Ой боляче!» Та помалу, переможена його впертістю, відчуваючи в душі таємну жіночу гордість, що її вроді так поклоняються, Хосефіна піддалась і дозволила роздягти себе, мов малу дівчинку; вона тихенько скрикувала, ніби він робив їй страх як боляче, але вже не опиналась.

Визволене з-під мережив тіло засяяло перламутровою білістю. Хосефіна соромливо заплющилася, а сп’янілі від захоплення очі художника вп’ялися в гармонійні округлості, що рожевіли на білосніжному простирадлі.

Обличчя Хосефіни було не бозна-яке гарне. Але тіло! Він неодмінно подолає забобонну соромливість дружини й одного дня намалює її!..

Немовби стомившись від цього безмовного позування, тендітна жіночка зігнула руки в ліктях, підклала їх під голову і, не розплющуючи очей, граційно вигнулася, випнувши чарівні білі горбочки.

У пориві захвату Реновалес упав перед ліжком навколішки і став палко обціловувати це тіло, проте не відчув найменшого плотського збудження.

– Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як Венера. Ні, не як Венера. Краса тієї богині холодна й стримана, а ти – жінка. Ти схожа… Знаєш, на кого ти схожа?.. На Гойїну маху – з її ніжною грацією, з її чистою звабою… Ти моя маха гола!