Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, – прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» – і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана*. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої діяльності Природи, тут, в Іспанії, прикривалося чернечим каптуром або жебрацькими лахами. Осяйні краєвиди, перенесені на полотно, ставали похмурими й темними; країна сонця перетворювалася під пензлем на країну сірого неба, що низько нависало над землею могильно-зеленого кольору; а її люди оберталися на суворих ченців. Художник не малював того, що бачив, він переносив на полотно те, що відчував, частку своєї душі, а душа його тремтіла від страху перед небезпеками життя земного та перед муками потойбічного; була вона сумна, сумна – аж чорна, ніби обвуглена на кострищах Віри.

Ота гола жінка, яка поклала кучеряву голівку на схрещені руки, спокійно й невимушено відкривши кущики волосся під пахвами, стала символом пробудженого мистецтва, доти зневаженого й занедбаного. Здавалося, це легеньке тіло ледь торкається зеленого дивана та мереживних подушок і ось-ось злетить угору, підняте могутньою силою воскресіння.

Реновалес думав про двох майстрів, однаково великих і разом з тим таких несхожих. Один вражав монументальною величчю – спокійний, бездоганний і незворушний, він височів над обрієм Історії, мов грандіозний палац, на мармурових стінах якого за ціле сторіччя не з’явилося жодної тріщини. З усіх боків однаковий фасад – благородний, довершений і строгий, без крихти фантазії, без жодної примхливої деталі. То була сама поміркованість, розсудлива і зрівноважена, не здатна ні палко захоплюватись, ні втрачати самовладання; ні пориватись уперед, ні запалюватись. Другий був наче висока гора довільних химерних обрисів, помережана звивистими тріщинами та шерехатостями, як усе, що створено самою Природою. З одного боку – нагромадження голих, безплідних скель; з другого – долина, вкрита квітучими травами; внизу сад, у якому розливаються п’янкі пахощі і співають пташки; а на самій вершині чорна корона з хмар, що гримлять і метають блискавки. То була уява, яка стрімко мчала вперед, лиш іноді спинялася на хвильку, відсапувалась і знову зривалась шалено бігти, втупивши погляд у нескінченність і не відриваючи ніг від землі.

Життя дона Дієго можна описати двома словами: «Він малював». Оце й уся його біографія. Мандруючи по Іспанії чи Італії, він дивився нові картини – ніщо інше його не цікавило. При дворі короля-поета*, посеред любовних інтриг та маскарадів, він жив, як чернець, що дав обітницю живопису, завжди перед полотном і натурою: сьогодні блазнем, завтра маленькою інфантою – і не знав інших жадань, окрім доскочити вищого придворного титулу й нашити на своє чорне вбрання хрест із червоної матерії. То була висока душа, ув’язнена в холоднокровному тілі, яке ніколи не тривожило художника нервовим розладом, ніколи його творчого спокою не порушували спалахи шалених пристрастей. Через тиждень по смерті дона Дієго впокоїлася й лагідна донья Хуана*, його дружина, і вони знов поєдналися, ніби не могли існувати порізно після тривалого спільного паломництва по цьому світі, спокійної мандрівки без пригод.

Гойя теж малював, але й водночас – «жив». То було життя художника і блискучого гранда: цікаве, як роман, і сповнене таємничих любовних пригод. Відхиливши завісу до його студії, учні часто бачили на колінах маестро складки розкішних шовкових суконь. Вродливі герцогині тієї доби любили, щоб цей дужий арагонець, такий мужній і грубувато-галантний, підмальовував їм щоки, і сміялися, як божевільні, від цих ніжних і інтимних доторків. Милуючись божественною наготою жінки, що лежала на розкиданій постелі, він переносив її на полотно, скоряючись нездоланному пориву, владній необхідності обезсмертити красу, і відблиск легендарної слави великого іспанського художника падав на всіх красунь, увічнених його пензлем.

Малювати без страху й без упереджень, горіти в екстазі, відтворюючи на полотні осяйну наготу, вологий бурштин жіночого тіла з його блідо-рожевими відтінками морської мушлі, було заповітним прагненням Реновалеса. Він мріяв жити, як славетний дон Франсіско [6]6
  Франсіско Гойя.


[Закрыть], цей вільний птах, що гордо стовбурчив своє пишне яскраве пір’я серед сірої одноманітності людського курника. Жадав бути вільним від забобонів, відрізнятися від загалу не тільки глибшим розумінням життя, а й пристрастями, вподобаннями, смаками.

Та ба! Його життя було схоже на життя дона Дієго: безвиразне й одноманітне, мов рух годинникової стрілки. Він малював, але – не жив; його картини хвалили за точність відтворення, за гру світлотіні, за вміння передати на полотні невловний Колір повітря і зовнішні форми предметів, але чогось йому бракувало, і це «щось» нуртувало у нього в душі і рвалося на волю, марно намагаючись пробити шкаралупу буденності.

Згадавши про романтичне життя Гойї, він замислився над своїм власним. Його називали видатним майстром; платили великі гроші за всі його картини, а надто ті, що були зроблені на чужий смак, зовсім інакше, ніж вимагала від нього совість митця. Він жив спокійно, ні в чому не знав нестатку. Мав розкішну, як палац, студію, – її фотографії не раз друковано в ілюстрованих журналах, – мав дружину, яка вірила в його геніальність, і майже дорослу дочку. Його оточував цілий гурт учнів, і кожен з них аж затинався від хвилювання, коли йому доводилось висловлювати свою думку про твори вчителя. Від колишнього богемного життя тільки й лишилося в нього, що кілька продавлених фетрових капелюхів, довга борода, густі скуйовджені патли і певна недбалість в одязі; та коли його високе становище «національного генія» цього вимагало, він діставав із шафи обвішаний орденами фрак і врочисто з’являвся на офіційних прийомах. У банку на його рахунку лежали тисячі дуро. Не раз прямо в студії, з палітрою в руці, художник розмовляв з повіреним про те, на який щабель суспільної ієрархії піднявся він із своїм річним прибутком. У світському товаристві ім’я Реновалеса було добре відоме, а для дам стало модою замовляти йому портрет.

Колись він здобув скандальну славу за сміливі експерименти в техніці колориту, йому закидали також, що він надто по-своєму бачить природу, але з його ім’ям ніколи не пов’язувано жодної спроби вчинити замах на норми суспільної добропристойності. Жінки його були простими іспанками, мальовничими й негарними; якщо він коли й малював голе тіло, то це були або зрошені потом груди селянина, або білі, як молоко, пухкенькі немовлята. Він був достойний і чесний маестро, що жив зі свого хисту, як інші живуть з торгівлі або комерції.

Чого ж йому тоді бракує?.. Гай-гай!.. Реновалес іронічно посміхнувся. І в пам’яті його стрімкою лавиною спогадів прокотилося раптом усе його життя. Він знову прикипів поглядом до жінки на полотні, схожої на перламутрову амфору, з осяйним білим тілом, із закинутими за голову руками, з гордовито піднятими персами й очима, що дивилися на нього, мов на давнього знайомого, і повторив подумки з гірким сумом:

– Гойїна маха!.. Маха гола!..

II

Спогадуючи перші роки свого життя, Маріано Реновалес, надзвичайно сприйнятливий до зовнішніх вражень, відчував, як у вухах починають дзвеніти удари молотів. Від сходу сонця й аж поки на землю спустяться сірі сутінки, співало і стогнало на ковадлі залізо, здригалися стіни будинку і двигтіла підлога горішньої комірчини, де грався Маріано, повзаючи біля ніг блідої хворобливої жінки з глибоко запалими серйозними очима, яка раз у раз відривалася від шиття і цілувала малюка поривчасто й палко, ніби боялася, що скоро їх розлучать.

Під дзенькіт тих невтомних молотів, що гупали, відколи Маріано себе пам’ятав, він щодня схоплювався рано-вранці і збігав униз до кузні погрітися біля розпаленого горна. Його батько, лагідний велетень, зарослий густою щетиною й вимазаний сажею, ходив по кузні – перевертав залізяччя, напилював щось терпугом і, даючи накази ковальчукам, так кричав, що голос його перекривав брязкіт металу. Двоє захеканих хлопців з розхристаними грудьми вимахували над ковадлом молотами, і залізо, то червоне, а то тільки призолочене, бризкало снопами іскор, розквітало тріскотливими букетами, пускало під чорну стелю рої вогняних мух, що відразу ж гинули, гасли й чорніли, осідали кіптявою по кутках.

– Обережно, малий! – гукав батько, кладучи на кучеряву голівку сина свою величезну долоню.

Хлопчик любив дивитися на яскраві барви розжареного заліза, вони приваблювали його, і він з дитячою безпосередністю не раз навіть пробував схопити вогняні бризки, що сяяли на підлозі, мов зорі, які попадали з неба.

Батько виганяв малого з кузні, і коли за Маріано зачинялися закіптюжені двері, перед його очима відкривався широкий косогір, по якому збігали поля червонозему, омиті потоками сонячного світла, розділені прямими межами та кам’яними валами; внизу – зеленіла долина, стояли ряди тополь понад звивистою кришталевою річкою, а за долиною бовваніли гори, вкриті до самих вершин густими темними борами. Із села, на околиці якою стояла кузня, а також із хутірців, розкиданих по долині, приходили селяни й замовляли ковалеві серпи, норі осі до возів, лемеші до плугів, приносили лагодити старі лопати та вила.

Безугавний дзенькіт молотів, здавалося, хвилював хлопця, розбуджував у ньому гарячкове прагнення щось робити, відривав його від дитячих розваг. У вісім років він хапався за мотузку ковальських міхів і смикав її, заворожено дивлячись на снопи іскор, що вилітали з розжареного вугілля під подмухом повітряних струменів. Добрий циклоп* радів, що син у нього росте здоровий і дужий, як Усі в їхньому роду. Сільська малеча вже побоювалася кулаків Маріано. Хлопець весь у батька. Від бідолашної матері, кволої та хворобливої, він успадкував тільки любов до тиші й самоти і, коли згасала в ньому гарячкова жадоба діяльності, міг годинами сидіти й мовчки дивитися на поля, на небо або на струмочки, що збігали з гори, стрибаючи по камінчиках ріні, і на самому дні долини зливалися з річкою.

Хлопець не любив ходити до школи, літери викликали в нього непереборну відразу. Його дужі руки тремтіли від напруги, коли він силкувався щось написати. Зате батько та люди, що бували в кузні, дивом дивувалися, бачачи, як легко Маріано може намалювати будь-яку річ. Малюнки його були прості, майже наївні, але дуже точні, і кожен легко міг упізнати, що саме на них зображено. Хлопцеві кишені завжди були напхані деревним вугіллям, і він не проминав жодної стіни або достатньо гладенького й світлого каменя, щоб не накидати вуглиною якийсь предмет, що привабив його чимось особливим, помітним лише йому. Уся кузня знадвору була чорнісінька від малюнків Маріанільйо: бігали по стінах свині святого Антонія маленькими рийками і закрученими хвостиками, ті, що блукали селом та відгодовувались коштом громади, а на храмове свято розігрувались у лотерею. Серед тієї тлустої компанії виднілися профілі коваля та його підручних з підписами внизу, щоб нікому не доводилося гадати, хто ж то такий.

– Поглянь-но, жінко! – кричав коваль до своєї хворої дружини щоразу, як бачив новий малюнок. – Ходи сюди й подивися, що витворяє наш син. Чортеня, а не хлопець!..

Коваль страшенно пишався синовим хистом і навіть змирився, що Маріано покинув школу і тікає від міхів. З ранку до вечора хлопець гасав з вуглиною в руках по долині та вулицях села і замальовував чорними рисками скелі і білі стіни будинків, доводячи до розпачу сусідок. У шинку на сільському майдані Маріано зобразив голови найвідоміших пияків, і шинкар з гордістю всім їх показував, але нікому не дозволяв доторкатися до стіни з остраху, що малюнки зітруться. Цей витвір був предметом особливих гордощів для коваля, коли в неділю, після служби божої, він заходив сюди перехилити чарчину з друзями. На стіні церкви Маріано намалював святу діву, перед якою спинялися, благочестиво зітхаючи, побожні старі селянки.

Слухаючи, як усі вихваляють синові малюнки, батько дуже тішився і червонів, наче хвалили його самого. Звідки могло взятися таке чудо? Адже всі в їхньому роду були люди прості. І коваль згідливо кивав головою, коли сільські власті казали йому, що хлопця треба вивести в люди. Він, звичайно, не знає, що тут можна зробити, але де свята правда – його Маріанільйо не створений клепати залізо, як його батько. Він може стати великою людиною, як скажімо, дон Рафаель, отой сеньйор, що малює святих у головному місті їхньої провінції і там-таки, у просторому будинку, повному всяких картин, навчає дітей малювати, а влітку відпочиває з дружиною та дітьми в їхній долині, де має власний маєток.

Той дон Рафаель був чоловік показний і дуже поважний; такий собі багатодітний святий, на якому навіть сюртук здавався рясою. Говорив він солодко, мов чернець, цідячи Слова крізь кущувату сиву бороду, яка закривала майже все його худе рожеве обличчя, У сільській церкві висіла одна його незвичайно гарна картина: пречиста діва зображена такими ніжними, такими осяйними барвами, що в молільників аж ноги підгинались від хвилювання. До того ж очі образа мали чудесну властивість дивитися на кожного, хто споглядав його, хоч би де він стояв. Справжнє чудо І Просто неймовірно, що таку божественну красу створив той самий сеньйор, який улітку щодня ходить у їхню церкву до заутрені? Один англієць хотів купити картину і пообіцяв за неї стільки золота, скільки вона заважить. Ніхто того англійця ніколи не бачив, але всі лиш саркастично посміхалися, згадуючи його пропозицію. Так вони й віддадуть картину! Нехай ті єретики хоч показяться з усіма своїми мільйонами! Пречиста й далі висітиме в їхній церкві, на заздрість усьому світові, а надто жителям сусідніх сіл.

Коли місцевий священик зробив візит донові Рафаелю, щоб поговорити про ковалевого сина, великий чоловік сказав йому, що вже знає про хист Маріано. Він бачив у селі його малюнки; хлопчина справді здібний, і шкода, що немає кому спрямувати його на добру путь. Після священика прийшов сам коваль зі своїм сином. Обидва аж затремтіли від хвилювання, коли опинились у великій коморі маєтку, де великий художник обладнав собі студію, і побачили зблизька тюбики з фарбами, палітру, пензлі та оті ніжно-блакитні картини, на яких уже проступали рожеві Щічки херувимів і осяяне екстазом обличчя матері божої.

Настав кінець літа, і коваль вирішив зробити так, як порадив йому дон Рафаель, адже добрий сеньйор сам захотів допомогти хлопчикові, щоб той не випустив з рук свого щастя. Кузня дає засоби до прожиття. Тільки й того, що тепер доведеться промахати молотом кілька зайвих років, самому годувати себе до смерті, бо ж не буде кому заступити його біля ковадла. Маріано судилося бути великою людиною, і гріх ставати йому поперек шляху, відмовлятися від допомоги доброго покровителя.

Мати, зовсім квола й недужа, гірко заплакала, немовби подорож до головного міста провінції була мандрівкою на край світу.

– Прощай, сину. Вже я тебе не побачу.

І справді, Маріано більш ніколи не побачив того безкровного обличчя з великими безвиразними очима, що тепер майже цілком стерлося з його пам’яті, обернулось на білу пляму, на якій він марно силкувався розгледіти бодай одну рисочку.

У місті почалося для нього нове життя. Тут він зрозумів, чого прагнули його руки, водячи вуглиною по білих стінах. Тихими вечорами, поки дон Рафаель сперечався з іншими сеньйорами в учительській або підписував у канцелярії папери, хлопець блукав під склепіннями стародавнього монастиря, в якому був провінційний музей, і там він уперше відкрив для себе мистецтво.

Маріано жив у домі свого покровителя і був йому за служника й за учня. Носив листи до сеньйора декана та до кількох каноніків – друзів учителя, з якими той часто прогулювався або запрошував їх до своєї студії. Не раз доводилося йому бувати в приймальнях монастирів, де він передавав крізь густі грати листи дона Рафаеля якимось білим або чорним примарам; приваблені його квітучим виглядом сільського парубійка і знаючи, що він збирається стати художником, черниці надокучали йому розпитуваннями; постійне життя за мурами тільки розпалювало їхню цікавість. Потім почали передавати йому крізь шафу-вертушку пухкі кренделі, зацукровані лимонні часточки або якісь інші вироби монастирської цукерні і на прощання напучували його тоненькими ніжними голосочками, просіяними крізь залізні грати:

– Будь добрий, Маріаніто! Учися, молися богу. Живи по-християнському, і господь допоможе тобі навчитися малювати, як дон Рафаель, – а таких художників, як він, на світі небагато.

Реновалес не міг без усміху згадувати про ту дитячу наївність, з якою він захоплювався своїм учителем, вважаючи його найгеніальнішим у світі художником!.. На уроках у школі образотворчих мистецтв він щоранку обурювався з поведінки товаришів, отих шибеників, що повиростали на вулицях. Як тільки вчитель відвертався, ці діти ремісників жбурляли одне в одного хлібною м’якушкою для стирання малюнків, глузували з дона Рафаеля, обзивали його «святенником» та «єзуїтом».

Вечори Маріано просиджував у студії, поруч з учителем. Як хвилювався він, коли дон Рафаель уперше дав йому в руки палітру і дозволив перемалювати на старе полотно маленького святого Іоанна, якого щойно закінчив на замовлення однієї релігійної громади!.. Поки хлопчик трудився з перекривленим від напруги обличчям, учитель, не відриваючись від полотна, по якому легко ковзав його божественний пензель, напучував учня на добрий розум.

Живопис має бути релігійним. Найперші в світі картини надихалися вірою в бога; життя без релігії неодмінно заводить людину в болото огидного матеріалізму та гріховних спокус. Живопис повинен бути ідеальним, відтворювати лише прекрасне. Малювати речі слід такими, якими вони мусять бути, а не такими, які вони є насправді. Треба дивитися вгору, на небо, бо лише там справжнє життя, а не тут, на землі, падолі сліз. Маріано мусить приборкати свої інстинкти, це йому радить він, його вчитель. Мусить перебороти в собі бажання малювати неприкрашену дійсність, зображувати людей, тварин і краєвиди такими, як вони постають перед його очима, у всій їхній грубій матеріальності.

Він повинен навчитися бачити все в ідеальному світлі. Багато художників були мало не святими: тому і тільки тому їм щастило надати небесної краси обличчям своїх мадонн. І бідолашний Маріано силкувався навчитись «ідеалізму», перейняти хоч крихту того блаженного й лагідного смирення, яким аж променився його вчитель.

З плином часу Маріано все детальніше знайомився з методами, якими користувався дон Рафаель, створюючи свої шедеври, що викликали вигуки захвату в його друзів-каноніків та в багатьох сеньйор-замовниць. Коли великий живописець збирався почати одну із своїх «Пречистих», що помалу заповнювали церкви та монастирі їхньої провінції, він підводився дуже рано, сповідався, причащався і лише потім приходив у студію. Завдяки цьому, він відчував приплив духовної сили та смиренного натхнення, і якщо в процесі роботи його охоплювала зневіра, він знову вдавався до цих надійних ліків.

А ще художник має берегти невинність. У п’ятдесят років дон Рафаель дав обітницю цноти. Трохи запізно, звичайно, і не можна сказати, що раніше він не знав про цей, такий певний засіб досягти високого ідеалізму в божественному живопису. Просто його дружина передчасно постаріла від численних пологів. Виснажена надокучливою вірністю та доброчесністю маестро, вона могла тепер бути йому тільки подругою, з якою вони часто молилися разом увечері, перебираючи чотки та співаючи гімни святій трійці. Було в дона Рафаеля кілька дочок, що гнітили його сумління, нагадуючи про ганебні поступки ницому матеріалізмові; але декотрі з них уже постриглися в черниці, інші теж збиралися піти тією самою дорогою, й душа Художника очищалася, ставала все ідеальнішою, в міру Того, як ці живі докази його аморальності зникали з дому й ховались по монастирях, де підтримували славу батька як геніального живописця.

Іноді, малюючи Пречисту, – а всі вони були у нього однаковісінькі, наче він штампував їх під трафарет – великий художник починав вагатись. У таких випадках він відкладав пензля і таємниче казав учневі:

– Маріаніто, завтра повідомиш «сеньйорів», щоб не приходили. У нас буде натура.

І студію закривали для священнослужителів та інших поважних друзів художника. Ступаючи карбованим солдатським кроком, приходив Родрігес, муніципальний жандарм. З-під жорстких, мов жмутики дроту, вусів стримів недопалок цигарки, рука лежала на ефесі шаблі. Його вигнали з жандармерії за жорстокість та пияцтво й, опинившись без роботи, він, невідомо яким дивом, став натурником дона Рафаеля. Благочестивий живописець, який трохи побоювався цього чолов’яги, під тиском його надокучливих прохань виклопотав для нього посаду муніципального жандарма, і Родрігес користався тепер з кожної нагоди, щоб висловити собачу відданість і вдячність маестро; він дружньо поплескував його по плечу своїм величезним ручиськом і дихав йому в обличчя тютюновим димом та горілчаним перегаром:

– Доне Рафаелю! Ви для мене, як батько рідний! Хай-но спробує хто зачепити вас – відчикрижу йому і оце, й оте!

У глибині душі потішений такою відданістю, містичний художник, однак, червонів і махав руками, обурюючись із грубої відвертості цього солдафона, який називав своїми іменами соромітні органи, що їх збирався відчикрижити.

Зайшовши до студії, жандарм кидав на підлогу кашкета, віддавав Маріано важку шаблюку, потім, як людина, що добре знає свої обов’язки, діставав із скрині білу вовняну туніку та синій клапоть матерії у вигляді плаща і спритним завченим рухом накидав на себе обидві одежини.

Маріано дивився на перевдягнутого жандарма зачудованим поглядом, але не бачив у всьому цьому нічого смішного. То були чудеса мистецтва; таємниці, відкриті лише таким, як він, хто має щастя жити поруч із великим маестро.

– Готово, Родрігесе? – нетерпляче запитував дон Рафаель.

Смокчучи недокурок, який уже обсмалював йому вуса, Родрігес виструнчувався під синьою лахманиною, що звисала з нього пишними складками, схрещував руки і втуплював свій звірячий погляд у стелю. Маестро потрібна була натура лише для того, щоб намалювати мантію святої діви, досконало зобразити складки небесних шат, з-під яких не проступатиме найменшого натяку на округлості людського тіла. Йому й на думку не спадало взяти за натуру жінку. Це означало б скотитися до грубого матеріалізму, уславити плоть, піддатися гріховній спокусі. Родрігеса з нього досить: художник повинен бути ідеалістом.

Натурник стояв перед живописцем, застигши в благочестивій позі; тіло його було сховане під численними складками ясно-голубої хламиди, з-під якої стриміли тупі носаки солдатських чобіт; задерши вгору потворну приплюснуту голову з густою кучмою сплутаного волосся, жандарм кахикав і пахкав цигаркою, випускаючи клуби диму, але не відривав погляду від стелі і не розмикав величезні ручиська, складені на грудях, мов для палкої молитви.

Маестро та його учень з головою поринали в роботу, в студії западала мертва тиша, і знуджений Родрігес подеколи не витримував мовчанки; спершу він гарчав щось нерозбірливе, потім із того гарчання проривалися окремі слова – і натурник у захваті починав розповідати про свої подвиги за тих героїчних часів, коли він служив у жандармерії і міг «відбити кому завгодно бебехи», а потім скласти протокол, що це на нього вчинено напад. Такі спогади збуджували «пречисту». Величезні ручиська розмикалися, тремтіли від людиновбивчої жаги. Елегантні складки мантії розмаювались, налиті кров’ю очі вже не дивились у височінь – і хрипкий голос захоплено розповідав про грандіозні побоїща, про те, як чоловіків хапали за найчутливіше місце, і вони падали на землю, корчачись від лютого болю, як розстрілювали в’язнів, посилаючись потім на спробу до втечі, а щоб надати оповіді якомога більше блиску, Родрігес гордо бив себе кулаком у груди і розцвічував свою мову слівцями та вигуками, що не лише торкалися найінтимніших людських органів, а й виставляли в соромітному вигляді найперших осіб сонму небесного.

– Родрігесе! Родрігесе! – вигукував нажаханий маестро.

– Слухаюсь, доне Рафаелю!

«Пречиста» пересувала язиком цигарку з одного кутика рота в другий, знову складала руки на грудях, виструнчувалась, аж туніка підсмикувалась угору, відкриваючи панталони з червоними торочками, і знову звертала погляд у височінь; в очах натурника палахкотів екстаз, а на губах застигала щаслива посмішка, ніби на стелі він бачив всі оті звитяжні подвиги, якими щойно похвалявся.

Маріано мучився перед своїм мольбертом. Він міг малювати лише те, що бачив перед собою, і його пензель, відтворивши на полотні ясно-голубу мантію, не знав, як узятися до голови. Марно хлопець кликав на поміч усю свою уяву. Хоч як він старався, на полотні неминуче проступала схожа на жахливу машкару пика Родрігеса.

І учень щиро захоплювався вправністю дона Рафаеля, з-під чийого пензля замість лютої мармизи жандарма з’являлася голова в осяйному німбі і бліде обличчя – по-дитячому безтурботне, гарненьке й ніжне.

Цей фокус здавався хлопцеві найдивовижнішою таємницею мистецтва. Чи ж пощастить йому досягти колись такого чародійного вміння, яким володіє вчитель?

З плином часу різниця між творчою манерою дона Рафаеля та його учня проступала дедалі помітніше. У школі навколо Маріано завжди юрмились інші учні, вихваляючи його малюнки. Для них він був визнаним авторитетом. Декотрі вчителі, вороги маестро, нарікали, що такий незаперечний талант скніє біля цього «святенника-мазія». Дон Рафаель дивом дивувався, бачачи, що витворяє Маріано поза його студією: він малював людей і краєвиди, тобто те, що перед очима, речі, які дихають вульгарністю мирської марноти.

Поважні сеньйори, друзі художника, почали визнавати на учнем певні здібності.

– Вашого рівня, доне Рафаелю, він, звичайно, не досягне ніколи, – казали вони. – Йому бракує благочестя, відчуття ідеального. Намалювати справжній образ йому не до снаги, але як світський живописець – він піде далеко.

Маестро, який любив хлопця за слухняність та моральну незіпсутість, марно намагався повернути його на путь істини. Адже досить Маріано наслідувати в усьому вчителя – і його майбутнє забезпечене. Сина дон Рафаель не має, і свою студію та славу залишить у спадок учневі. Чого ж тобі ще треба, Маріано? Ти ж на власні очі переконався, як смиренний слуга господній може збити собі пензлем достаток! Завдяки своєму ідеальному світобаченню, він, дон Рафаель, придбав собі маєток, та ще й багато земельних угідь (орендарі божественного живописця приходили до нього в студію, і прямо перед святими образами точилися нескінченні суперечки про орендну плату). Щоправда, часи нині безбожні, церква збідніла і не може платити так щедро, як у минулі сторіччя, але замовлення надходять часто, а свята діва в усій своїй небесній чистоті є справою трьох днів… Але юний Реновалес тільки болісно кривився, наче його посилали на муку:

– Не можу, маестро. Мабуть, я зовсім тупий – не вмію вигадувати. Малюю лиш те, що бачу.

І коли на уроках живої натури він побачив голі тіла, то заходився малювати їх із таким шалом, наче допався до найп’янкішого трунку. Дон Рафаель жахався, натрапляючи в закутках свого дому на ескізи, що відтворювали безсоромну наготу з усією відвертістю. Непокоїло його й інше: на малюнках учня він бачив глибину, якої сам не сягав ніколи. Помітив навіть, що шанувальники уже не так палко захоплюються його мистецтвом. Добряги каноніки, як і завжди, були в захваті від його святих дів. Але вже не один замовив свій портрет Маріано, вихваляючи вправність його руки.

Якось дон Рафаель рішуче підступив до учня.

– Ти знаєш, я люблю тебе, як сина, Маріаніто, але зі мною ти тільки марнуєш час. Я нічого не можу тебе навчити. Твоє місце не тут. Гадаю, тобі треба їхати до Мадрида. Там багато таких, як ти.

На той час мати Маріано вже померла. Батько все ще працював у кузні. Кілька дуро, що їх син заробив за портрети і привіз додому, здалися ковалеві справжнім багатством. Він просто не міг повірити, що знаходяться люди, які платять гроші за малювання. Та лист від дона Рафаеля розвіяв його сумніви. Якщо цей розумний і вчений сеньйор радить, щоб син їхав до Мадрида, значить, так треба.

– Що ж, сину, їдь у Мадрид, але поквапся заробляти гроші, бо батько вже старий і не довго зможе допомагати тобі.

І шістнадцятирічний Маріано опинився в Мадриді. Сам як палець, не маючи ні вчителя, ні порадника, окрім своєї любові до живопису, він несамовито віддався роботі. Цілими тижнями просиджував у музеї Прадо, змальовуючи голови з картин Веласкеса. І здавалося йому, що досі він жив, мов сліпий. Працював він і на горищі, яке разом з кількома товаришами винаймав за студію, а ночами писав акварелі. Ці малюнки, а також копії картин, він продавав і сяк-так зводив кінці з кінцями, бо того, що надсилав батько, на прожиття не вистачало.

І ось тепер Реновалес із сумом згадував про ті роки бідності, тяжких злиднів; про зимові ночі, коли він тремтів від холоду на своєму вбогому ліжку, про страшенно несмачні страви, що їх подавали в таверні неподалік від Королівського театру, страви, які готували невідомо з чого; про палкі суперечки в кутку якоїсь кав’ярні, під ворожими поглядами офіціантів, роздратованих тим, що гурт патлатих молодиків захопив кілька столиків, замовивши на все товариство лише три чашечки кави та кілька пляшок води…

Весела юнь легко витримувала всі ці злигодні, а зате – яке пересичення ілюзіями, який розкішний бенкет надій! Що не день – нове відкриття. Реновалес мчав неозорими степами мистецтва, мов дике лоша, бачачи, як попереду відкриваються нові й нові обрії, мчав серед бучного шуму, схожого на передчасну славу. Старі художники казали, що він – єдиний із молодих, «хто подає надії», а товариші оголосили Маріано «чудо-митцем». Охоплені шалом іконоборців, вони протиставляли його невправні картини творінням давніх визнаних майстрів, цих «жалюгідних буржуа від мистецтва» – молодь вважала за свій обов’язок виливати на їхні лисини якомога більше жовчі і в такий спосіб утверджувати переваги нової генерації живописців.