Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Він перейшов до салону навпроти, і звідти теж випливло йому назустріч обличчя дружини поміж обличчями багатьох його друзів.

Але коли ж він усе це створив? Не міг згадати і дивом дивувався, що так багато намалював цілком несвідомо. Здавалося, все життя він тільки те й робив, що писав Хосефіну.

Художник пройшов усіма коридорами, побував у кожній залі, у кожній кімнаті, де висіли картини, і скрізь бачив дружину, в найрізноманітніших образах: і похмуру, й усміхнену, і вродливу, і з сумним хворобливим обличчям. Бачив її на ескізах, на простих рисунках вуглиною, помічав начерки її голови в куточках незавершених полотен; і з кожного малюнка вона дивилася на нього пильним і невідривним поглядом, позначеним то сумною ніжністю, то виразом гіркого докору. Де ж були його очі? Він жив посеред усього цього й нічого не помічав; щодня минав Хосефіну і не звертав на неї уваги. Тепер дружина ніби воскресла; тепер вона сідатиме з ним за стіл, лягатиме в ліжко, ходитиме по дому, і він завжди відчуватиме на собі погляд очей, які колись проникали йому в саму душу.

Небіжчиця не померла; воскрешена його рукою, вона дивилась на нього з усіх боків. Хоч куди він ступав, куди повертався – всюди бачив її обличчя; вона вітала його мало не в кожних дверях, кликала з глибини кімнат.

У трьох студіях чекала на нього ще більша несподіванка. Тут було все, що він малював під напливом натхнення, тільки для себе, а не для продажу, і все це нагадувало про небіжчицю. Картини, які мали вражати уяву гостей, були нижче, на рівні людського зросту; стояли на мольбертах або висіли на стінах поміж розкішними меблями; а вище до самої стелі тяглися ряди давніх етюдів, полотен без рам, давніх і забутих картин; і з першого ж погляду Реновалес побачив, як з цієї мішанини живопису виринає те саме загадкове обличчя.

Звикши до всього, що його оточувало, він жив досі, не підводячи вгору очей, неуважно ковзаючи по стінах поглядом і нічого не бачачи, не вглядаючись в отих зовні несхожих жінок, що дивилися на нього з однаковим виразом. Не раз приходила сюди ввечері і графиня, приваблена інтимною атмосферою студії. Але навіть перська ширма, яка висіла на списах перед глибоким диваном, не могла сховати коханців від сумних і пильних очей, що, здавалося, множились на стінах під стелею!..

Щоб заглушити в собі голос сумління, він заходився рахувати картини, з яких дивилося привабливе личко дружини. Їх було дуже багато: в них відбилося ціле життя художника. Переводячи погляд на нову картину, він щоразу намагався згадати, де й коли намалював її. У ту пору, коли він ще палко кохав дружину, то постійно відчував потребу й бажання зображувати на полотні те, чим милувався з глибокою ніжністю і любов’ю. Згодом він прагнув полестити їй, огорнути її пестливою оманою, переконати, що вона – єдиний предмет його мистецького поклоніння, і малював її лише туманно схожою на себе, окутував її риси, вже позначені руйнівною печаттю хвороби, легким серпанком ідеальності. Жити – для нього означало малювати, і, як більшість художників, він брав за натуру тих, хто завжди був поряд із ним. Дочка забрала у свій новий дім цілу купу живопису: усі картини, ескізи, малюнки та акварелі, що зображували її й у тому віці як вона ще гралася з котом, сповиваючи його в ганчір’я, мов у пелюшки, і вже гордовитою дівчиною, за якою упадали Сольдевілья та її нинішній чоловік.

Мати ж залишилася вдома, і ось тепер, після смерті, її багатоликий образ несподівано огорнув митця, мов густий туман. Усі навіть незначні події життя ставали для Реновалеса сюжетами картин та малюнків. Він згадував, як щоразу радів, коли бачив дружину в новому вбранні. Колір змінював її, і вона ставала для нього зовсім іншою жінкою; коли він схвильовано казав їй про це, дружина сприймала його слова як вияв захвату, а насправді то була тільки радість бачити перед собою нову натуру.

Усе Хосефінине життя було відтворене чоловіковим пензлем. На одному полотні вона йшла лукою, у білій сукні, замріяна і неуважна, як Офелія*; на іншому – стояла в крислатому капелюшку з перами і вся в коштовностях – схожа на багату і самовдоволену міщаночку. Чорна ширма правила за тло її декольтованого бюсту з ледь помітними рисками ключиць над мереживною крайкою і гордо випнутими персами, маленькими й округлими, мов яблука кохання. Ще на іншому полотні вона була в блузці з короткими рукавами, в довгому, до землі, білому фартусі, насуплене чоло прорізала тоненька зморшка стурбованості та втоми, і весь вигляд цієї жінки свідчив про те, що їй нема коли дбати про свою зовнішність. Намальований у часи, коли їм жилося скрутно, цей портрет був образом дбайливої господині, мужньої подруги, яка, не маючи служниці, усе робила сама, своїми делікатними руками, прагнучи, щоб митцеві нічого не бракувало на їхньому сумному горищі, щоб його не обсідали дрібні прикрощі, поки він докладає відчайдушних зусиль, намагаючись пробити собі дорогу.

Цей портрет зворушив Реновалеса і глибоко засмутив. Такий сум людина відчуває, коли серед розкошів і достатку раптом згадує, як тяжко їй колись жилося. Вдячність до вірної подруги знов розбудила в ньому докори сумління.

«О Хосефіно! Бідолашна моя Хосефіно!»

Коли прийшов Котонер, він побачив, що маестро лежить долілиць на дивані, обхопивши голову руками, ніби спить. Старий художник спробував розворушити друга, заговоривши про вчорашню церемонію. Великий успіх. Усі газети пишуть про нього та про його промову, визнають за ним справжній літературний хист і твердять, що в письменстві він міг би досягти не меншого, ніж у живопису. Читав він про це чи ні?..

Реновалес у відповідь лише знуджено махнув рукою. Виходячи вранці на прогулянку, він переглянув газети на столі, де лежала пошта. Побачив свій портрет між вузенькими шпальтами промови, але читати вихваляння не став – відклав на потім. Усе це мало його цікавить. Він думає про інше… сумно йому.

І на стривожені розпитування Котонера, який подумав, що товариш захворів, тихо проказав:

– Зі мною все гаразд. Це просто меланхолія, нудьга від неробства. Хочу працювати, а сили чогось нема.

Несподівано він замовк і показав рукою на портрети Хосефіни, ніби то були його нові, щойно намальовані картини.

Котонер здивувався… Таж вони тут висять хтозна-від-коли. Він що, вперше їх бачить?

Маестро поділився з другом своїм недавнім відкриттям. Він жив серед оцих портретів і зовсім не помічав їх: тільки дві години тому роздивився, що вони тут.

– Ти трохи «схиблений», Маріано. Живеш, нічого Навколо себе не бачачи. Навіть не знаєш, що Сольдевілья одружився з дуже багатою дівчиною. Бідолашний хлопець хтозна-як засмутився, що вчитель не прийшов до нього на весілля.

Реновалес знизав плечима. Що йому до всього цього? Запала довга мовчанка, маестро був замислений і сумний. Раптом він поривчасто підвів голову.

– Що ти скажеш про ці портрети, Пепе? – стривожено запитав він. – Це вона? Я не помилявся, коли малював її? Може, я бачив її не такою, якою вона була в житті?..

Котонер засміявся. А таки справді маестро «схиблений». Отаке запитувати! Таж ці портрети – просто чудо, як і все інше, що він малює. Але Реновалес, охоплений сумнівом, правив своєї. Він же не про те питає – про схожість! Хоче знати, чи така була Хосефіна в житті, як на цих малюнках!

– Точнісінько така, – відповів богемник. – Таж твої портрети, чоловіче, тим і вражають, що люди на них, як живі.

Котонер говорив упевнено, хоча в душі його ворушився сумнів. Атож, це Хосефіна, але якась не зовсім звичайна, ідеалізована. Риси обличчя її, та вони мовби світяться внутрішнім сяйвом, від чого здаються гарнішими. Цю ваду Хосефіниних портретів Котонер зауважив давно, але мовчав.

– А якою Хосефіна тобі здавалась? – провадив маестро. – Гарна вона була? Подобалася тобі як жінка? Скажи мені, Пепе, відверто… по щирості. Дивина, та й годі – але я не можу згадати, якою вона була.

Котонер розгубився від цих розпитувань і відповідав трохи збентежено. Що це на нього раптом найшло? Хосефіна була просто чудова. Не жінка – ангел, він завжди згадуватиме її з глибокою вдячністю. Він плакав за нею, як за рідною матір’ю, хоча вона майже годилася йому в дочки. Адже небіжчиця так любила бідолашного богемника, так щиро піклувалася про нього.

– Таж я не про це, – урвав його маестро. – Я питаю, якою Хосефіна тобі здавалася? Вона справді була вродлива?

– Так, чоловіче, – рішуче відповів Котонер. – Вона була вродлива… вірніше, симпатична. Тільки перед смертю її трошки спотворило… Клятуща хвороба. А взагалі, вона була ангел.

Заспокоєний цими словами, маестро довго дивився на свої витвори.

– Атож, вона була гарна, – мовив він, розтягуючи слова і не відводячи погляду від портретів. – Тепер я бачу це й розумію. Яка дивина, Пепе; здається мені, я сьогодні зустрів Хосефіну, повернувшись із далекої подорожі. Я забув про неї і вже не пам’ятав як слід її обличчя.

Знову запала довга мовчанка, а тоді маестро спитав у друга з тривогою в голосі:

– А як вона ставилася до мене?.. Чи справді мене кохала? Ти гадаєш, це від кохання вона іноді поводилася… так дивно?

На це запитання Котонер відповів одразу, не вагаючись.

– Чи кохала вона тебе!.. Таж вона тобою марила, хлопче! Жодного чоловіка так не кохали, як кохала тебе Хосефіна! Усе що було між вами – то тільки ревнощі, від надміру почуттів. Я знаю це краще, аніж будь-хто; таким друзям, як я, що вільно заходять у дім, мов домашні собаки, жінки мають звичай довірятись у всьому, розповідають їм таке, чого ніколи не сказали б чоловікові… Повір мені, Маріано, ніхто ніколи так тебе не кохатиме. Роздратування та примхи – то були хмаринки, які швидко розвіюються. Я певен, ти вже й не пам’ятаєш про них. А любила вона тебе завжди, це почуття ніколи в ній не згасало. Можеш мені вірити, я це кажу напевне; сам знаєш, таємниць від мене Хосефіна не мала, і я був єдиною людиною, кого вона могла терпіти в свої останні дні.

Ці слова явно втішили Реновалеса, і він аж наче повеселішав.

Надвечір вони вийшли вдвох прогулятися і неквапом рушили до центру Мадрида. Реновалес говорив про свою юність, про їхнє життя в Римі. Сміявся, нагадавши Котонерові про його славнозвісний асортимент пап; у пам’яті художника зринали веселі витівки в студіях, гамірні банкети, а згодом – товариські вечірки в маленькій затишній їдальні їхньої квартири на Віа Маргутта, коли він повернувся до Рима одружений; згадував, як приходив богемник та інші друзі художники на чашку чаю до молодого подружжя; як галасливо сперечалися вони про живопис, викликаючи невдоволення сусідів, як боязко всміхалася до всіх його Хосефіна, ще не звикнувши до ролі господині дому, не звикнувши бачити себе без матері й у чоловічому товаристві.

Ці галасливі молодики, патлаті й грізні, мов розбійники, наївні і прискіпливі, як діти, здавалися їй напрочуд цікавими й милими.

– Чудові то були часи, Пепе!.. Надто пізно ми розуміємо, яке це щастя – молодість!

Гуляючи без якоїсь певної мети, вони так захопилися розмовою та спогадами, що й незчулись, як опинилися на площі Пуерта дель Соль. Уже смеркало, засвітились електричні ліхтарі, і перед вітринами крамниць замерехтіли на тротуарі жовті відблиски.

Котонер подивився на годинник на будинку міністерства.

Чи маестро сьогодні піде до графині де Альберка?

Реновалес ніби прокинувся. Атож, треба йти. На нього там чекають… Але так і не пішов. Друг подивився на нього майже обурено, наче не міг збагнути своїм розумом дармоїда, як це можна відмовитись від запрошення на обід.

Художник відчував, що сьогодні неспроможний пробути цілий вечір із Кончею та її чоловіком. Подумав про графиню майже з відразою; вона таки коли-небудь урве його терпець своїми зухвалими пестощами, з якими постійно до нього чіпляється, і рано чи пізно в нападі відвертості він про все розповість графові. Ганебно й непорядно жити отак «утрьох», а для цієї вельможної дами, здається, нема більшої втіхи.

– Вона мені обридла, – мовив Реновалес, відповідаючи на здивований погляд друга. – Несила її терпіти; липне до мене, як смола, ні на мить не дає спокою.

Ніколи досі він не розмовляв із Котонером про свої любовні взаємини з графинею де Альберка. Але другові цього й не треба було, він усе розумів і без слів.

– Зате вона красуня, Маріано, – сказав він. – Диво, а не жінка. Ти знаєш, я від неї просто в захваті. Для Твоєї грецької картини хіба знайдеш кращу натуру?

Маестро подивився на нього співчутливо – як можна верзти таку нісенітницю! Він відчув гостре бажання висміяти графиню, принизити її і в такий спосіб виправдати свою байдужість до неї.

– Гарний фасад, більше нічого… обличчя й тіло…

І, нахилившись до друга, тихо прошепотів, ніби відкриваючи страшну таємницю:

– Знаєш, які в неї гострі коліна… А вдає з себе казна-що.

Котонер роззявив рота й зареготав сміхом сатира, аж вуха затремтіли. Так може сміятися лише старий парубок, якому стали відомі приховані вади недосяжної для нього красуні.

Маестро не відпустив товариша. Йому хотілося побути сьогодні з ним; дивився на нього з ніжною приязню, бо знаходив у ньому щось від небіжчиці. Ніхто краще не знав Хосефіни, як оцей їхній друг. У тяжкі хвилини вона звіряла йому душу, а коли нерви доводили її до божевілля, слова цього розважливого чоловіка знімали напругу, і вона виливалася потоками сліз. З ким же й поговорити про неї, як не з ним?..

– Ходімо пообідаємо разом, Пепе. Підемо до італійців, влаштуємо собі римський банкет: замовимо равіолі [29]29
   Равіолі – італійська страва, схожа на пельмені.


[Закрыть], пікатту [30]30
   Пікатта – смажена телятина з петрушкою.


[Закрыть]– все, що захочеш, і пляшчину або дві к’янті, скільки зможемо випити. А потім хильнемо шипучого asti, воно краще за шампанське. Згода, друзяко?

Вони взялися за руки і пішли з високо піднятими головами, усміхаючись, ніби двоє юних художників-початківців, що зуміли продати картину і прагнуть відсвяткувати цю велику подію добрим обідом, забувши на короткий час про свою вбогість.

Реновалес поринув у спогади і говорив, не змовкаючи. Чи пам’ятає Котонер оту тратторію в одному з провулків Рима, трохи далі за статую Паскіно, але не доходячи до Governo Vecchio [31]31
  Старий палац уряду (італ.).


[Закрыть]. Ту корчму держав колишній кухар одного кардинала, і в ній було тихо, немов у церкві. На вішалках там завжди чорніли капелюхи священнослужителів. Веселий художник трохи обурював своєю легковажністю Поважних і статечних відвідувачів тратторії: священиків – службовців папських установ або тих, які приїздили до Рима клопотатися про підвищення; крутіїв-адвокатів у засмальцьованих сюртуках, що приходили сюди з папками паперів із Палацу правосуддя, який стояв поряд.

– А які там були макарони! Ти пам’ятаєш, Пепе? Як смакували вони Хосефіні!

Друзі приходили до тієї корчми увечері, веселою компанією. Маріано й Хосефіна, яка тримала чоловіка під руку, а з ними палкі шанувальники таланту молодого художника, чия слава зароджувалася вже тоді. Хосефіна страшенно любила розгадувати кулінарні таємниці й усякі традиційні секрети святкового столу князів церкви, які приходили на цю вулицю посидіти в затишній тратторії під аркадами. На білій скатертині бурштиновою плямою мерехтіло вино з Орвієто у пузатій пляшці з тоненькою шийкою. То була золотава й густа, по-церковному солодка рідина; улюблений трунок старезних пап, що обпікав, мов полум’я, і не раз ударяв у голови, покриті тіарою.

Якщо ніч була місячна, то, вийшовши з тієї тратторії, вони прямували до Колізею* помилуватися громаддям залитих голубим сяйвом руїн. Тремтячи від страху, Хосефіна спускалася в чорні тунелі, навпомацки пробиралась між обваленим камінням, поки не опинялася на уступах амфітеатру перед мовчазною ареною, що, здавалося, була гробницею усього римського народу. Хосефіна бачила в уяві, як стрибають по цій арені грізні хижаки, люто озираючись навсібіч. Зненацька лунав моторошний рик, і з темного воміторію вискакувало чорне страховисько. Хосефіна злякано зойкала і хапалась за чоловіка, а всі інші сміялися. То був Сімпсон, північно-американський художник, що згинав удвоє свій довжелезний тулуб і бігав навкарачки, з лютим ревом стрибаючи на товаришів.

– Ти пам’ятаєш, Пепе? – за кожною фразою перепитував Реновалес. – Які то були часи! Як нам було весело! Якою чудовою подругою була сердешна, поки її не вразила недуга!

Вони пообідали, розмовляючи про дні молодості і за кожним словом згадуючи небіжчицю. Потім аж до півночі гуляли вулицями, і Реновалес знов і знов повертався в розмові до тих часів, говорив і говорив про Хосефіну, ніби все своє життя не переставав кохати її й на мить. Зрештою Котонерові обридло слухати про одне й те саме, і він попрощався з маестро. Що це в того за нова манія?.. Сердешна Хосефіна була премила жінка, але ж цілий вечір вони розмовляли тільки про неї, неначе на цьому світі більш нема про що говорити.

Реновалес повертався додому, охоплений якоюсь дивною нетерплячкою; навіть узяв візника, щоб прибути якомога скоріше. Він хвилювався, йому здавалося, ніби вдома хтось чекає на нього. Ніби в його палаці-будинку, досі холодному і порожньому, тепер оселився невловний і невидимий дух, кохана душа, що духмяними пахощами розтеклася по всьому дому.

Коли заспаний слуга відчинив двері, митець одразу кинув погляд на акварель і радісно всміхнувся. Йому хотілося сказати «добривечір» отій голівці, що ласкаво дивилась на нього.

Так само усміхаючись, вітався він по думки з усіма Хосефінами, які виходили йому назустріч із темряви, коли він умикав світло в залах та коридорах. Ці обличчя, на які вранці він дивився з подивом і страхом, уже не лякали художника. Вона його бачить, знає, про що він думає, і, звичайно, прощає його. Хосефіна завжди була така добра!..

На якусь мить він став і завагався. Йому раптом закортіло піти в студію і засвітити всі люстри. Він побачить Хосефіну на повен зріст, у всій її привабливості; поговорить із нею, попросить у неї прощення в глибокій, як у храмі, тиші… Але маестро опанував себе. Що за нісенітниці спадають йому на думку? Чи він геть схибнувся?.. Провів долонею по чолу, ніби хотів стерти свої дивацькі примхи. Це, напевне, asti так задурманило йому голову. Спати!..

Уклавшись на доччиному ліжку і вимкнувши світло, він відчув себе зле, Ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік. Його охопило несамовите бажання втекти з цієї кімнати й повернутися до подружньої спальні, ніби там лише міг він знайти спочинок і сон. О, їхнє венеціанське ліжко, розкішне ложе білявої догареси, яке знає всю історію Хосефіниного життя! На ньому стогнала вона від кохання, на ньому проспали вони безліч ночей, на ньому він звіряв їй пошепки свої мрії про славу й багатство, на ньому народилася їхня донька!..

З відчайдушною рішучістю, яку вкладав у всі свої вчинки, маестро знов одягнувся і рушив у спальню, скрадаючись і намагаючись ступати якомога нечутніше, ніби боявся розбудити слугу, що спав неподалік.

Обережно, наче злодій, повернув у дверях ключ і навшпиньках попрямував до ліжка. Зі старовинного ліхтаря, що висів під стелею, якраз посередині кімнати, лилося неяскраве рожеве світло. Він акуратно поклав на ліжко матраци. Не було ні простирадел, ні подушок, ні жодного укривала, а в давно нежилому помешканні стояв холод. І все ж таки яка щаслива чекає на нього ніч! Як добре йому тут слатиметься! Під голову можна покласти й тверді диванні подушки. Він накрився пальтом і ліг одягнений. Погасив світло, щоб нічого не бачити, щоб помріяти, населивши темряву солодкими вигадками уяви.

На тих матрацах спала Хосефіна, тут лежало її тендітне тіло. Він бачив дружину не такою, якою вона була незадовго до смерті – худа, хвора, висмоктана недугою. Уява митця прогнала цей сумний образ і замінила його прекрасною ілюзією. Він милувався зовсім іншою Хосефіною – гарненькою юною жінкою, і то не такою, якою вона була насправді, а такою, якою він її бачив очима закоханого і якою малював.

Його пам’ять переносилася через довгий проміжок часу, темний і бурхливий, як розхвильоване море; від сьогоднішньої туги він повертався прямо в щасливу молодість. Реновалес не хотів згадувати про тяжкі роки, коли вони з дружиною запекло воювали, похмурі і дратівливі, неспроможні прямувати далі однією стежкою… Життєві прикрощі розтанули, як дим. Думав він лише про часи, коли вона кохала його, згадував її усмішку, доброту, згадував, яка вона була лагідна і слухняна. Яка глибока ніжність поєднувала їх напровесні життя, коли вони Лежали, обнявшись, на цьому ліжку, де тепер він скулився один – самотній і сумний!..

Митець тремтів від холоду, бо пальто, яким він укрився, не могло замінити ковдру. Гострі зовнішні відчуття розбуджували спогади, і уламки минулого виринали із глибин пам’яті. Холод нагадав йому про сльотаві ночі у Венеції, коли над вузенькими провулками та пустельними каналами годинами лилася з неба вода, і в глибокій урочистій тиші міста, що не знало ні цокання кінських копит, ні торохтіння коліс, ляпотіли й ляпотіли по мармурових сходах краплі дощу… Вони з Хосефіною лежали в цьому ліжку, під теплою ковдрою, а навколо були ті самі меблі, що й тепер угадувалися йому в темряві…

Крізь шибки великого вікна з різьбленою рамою проникало тьмяне сяйво від ліхтаря, що висів над ближнім канальцем. По стелі бігла світляна смуга, а на ній тремтіли відблиски води, наче снували одна за одною чорні поперечні нитки. Міцно обнявшись, вони дивилися на стелю і милувалися цією грою світла й води. Уявляли, як холодно й вогко на водяній вулиці, горнулися одне до одного й тішилися взаємним теплом, радіючи, що вони разом, – а тиша була така глибока, ніби враз настав кінець світу і тільки їхня спальня залишилася оазою серед холоду й темряви.

Подеколи тишу розтинав моторошний крик: «А-о-о-о!» То застережливо кричав гондольєр, перед тим як звернути в бічний канал. Мерехтіла на стелі світляна смуга, по ній ковзала тінь гондоли, схожої на мініатюрну іграшку, а на кормі, занурюючи у воду весло, згиналась і розгиналась істота завбільшки з муху. І двоє закоханих, думаючи про тих, хто пливе зараз під дощем та пронизливим вітром, відчували ще глибшу, ще любостраснішу втіху палко горнулись одне до одного під м’якою пестливою ковдрою, і зливалися устами, щоб порушити спокій цього затишного кубельця безтурботними розвагами молодості й кохання…

Реновалесові вже не було холодно. Він неспокійно крутився на матрацах. Металеві закрайки диванної подушки впиналися йому в обличчя, а він простягав у темряву руки, і в глибокій тиші лунав його жалібний безпорадний стогін: то був плач дитини, яка вимагає неможливого, яка просить, щоб їй подали з неба місяць.

– Хосефіно! О Хосефіно!