Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

На третій місяць хвороби Хосефіна вже не могла лежати в постелі. Легко, наче пір’їнку, дочка піднімала її, садовила в крісло, і хвора сиділа в ньому – малесенька, непомітна, з незнайомим кощавим личком, на якому, здавалося, не було нічого, крім глибоких очниць та гострого носа.

Котонер, дивлячись на Хосефіну, ледь стримував сльози.

– Сама тінь від неї лишилася! – казав він. Ніхто б її тепер не впізнав!

Коли хвора кашляла, здавалося, вона бризкає навколо себе отрутою смерті. На губах їй виступала піна. Зіниці раптом збільшувалися, і очі спалахували дивним світлом, наче дивилися кудись у далеч крізь людей і речі. Ох, її очі! Як боявся їх Реновалес!

Якось пополудні вони вп’ялися в нього, і він аж похолов. Ці очі пропікали йому чоло, бентежили і жахали його.

Реновалес і Хосефіна були самі. Міліта поїхала до себе додому. Котонер спав у кріслі в студії. Хвора, здавалося, трохи ожила і заговорила, поглядаючи мало не з жалем на свого чоловіка, який сидів перед нею.

Вона помирає; нема сумніву – смерть її близько. І Хосефіна заплакала – чи не востаннє спалахнув у ній вогник життя, перед тим як навіки згаснути.

Реновалес запротестував із гарячковістю людини, яка знає, що говорить нещиро. Помирає?.. Нехай навіть про це не думає!.. Вона житиме – попереду в неї ще багато щасливих років.

Хосефіна всміхнулася майже співчутливо. Не треба брехати, адже вона все чудово знає; вона вже бачить, як витає навколо неї смерть – невідчутна й невидима. Говорила Хосефіна тихо, але урочисто – так звучить голос, що скоро навіки замовкне, так висловлюється душа, що має ось-ось покинути тіло.

– Помру я, Маріано, і це станеться навіть раніше, ніж ти гадаєш… але пізніше, ніж хотілося б мені. Помру, і ти заживеш спокійно.

То вона такої про нього думки! Та чи ж він бажав її смерті?.. Від несподіванки й щирого каяття Реновалес підхопився на ноги й обурено замахав руками, заметушився так, немовби з нього грубо зірвали одежу і він опинився голий перед людьми.

– Ти мариш, Хосефіно… заспокойся… Ради бога, не верзи такої нісенітниці!

Дружина посміхалася. Її жалюгідне личко болісно скривилося, але раптом воно погарнішало і полагідніло, як буває з людиною, коли вона вмирає, не марячи, при повній ясності розуму. Хосефіна заговорила до чоловіка з глибоким співчуттям, з неземною жалістю людини, яка споглядає каламутний потік життя, уже виходячи з його вод, уже ступивши ногою на берег вічної темряви, вічного спокою.

– Я не хотіла б покинути цей світ, не сказавши тобі: мені відомо все. Сиди спокійно… не заперечуй. Ти добре знаєш, яку владу маю я над тобою. Не раз помічала, як ти лякався, коли бачив, що я легко прочитала твої думки… Ось уже багато років, як я переконала себе, що між нами все скінчено. Жили ми з тобою останнім часом ніби й по-божому – разом їли, разом спали, з необхідності допомагали одне одному; але я заглядала у твою душу, у твоє серце і… нічогісінько там не бачила – жодного спогаду, жодної іскри кохання! Я була для тебе дружиною, доброю подругою, яка дбає про дім і звільняє чоловіка від дрібних життєвих турбот. Ти багато працював, щоб створити для мене добробут, щоб я задовольнилася і дала тобі спокій. Але кохання?.. Його не було… Багато людей живуть, як жили ми… дуже багато… майже всі. Але я так не могла… Я уявляла собі життя зовсім іншим… І тому мені не шкода з ним розлучатися… Не дратуйся і не кричи. Ти ж не винен, бідолашний Маріано… Ми обоє зробили помилку, що одружилися.

Вона лагідно просила в нього прощення, і з якоюсь майже ангельською добротою говорила про безжальну жорстокість життя, що з ним мала скоро розлучитися. Такі чоловіки, як він, – це люди виняткові; вони повинні шити самі, окремо від усіх, наче великі дерева, що висмоктують із ґрунту всі соки, і там, де розповзлося їхнє коріння, не може рости ніщо інше. Вона ж не могла залишатись самотньою; була слабка, потребувала ніжності, любові. Їй би поєднати свою долю із звичайним чоловіком, таким, як і вона, людиною з нормальними людськими вподобаннями. А художник заманив її на свій невторований шлях, і вона впала серед дороги, постаріла ще замолоду, не маючи снаги товаришити йому в цій непосильній для неї подорожі.

Реновалес метушився коло дружини і раз у раз вигукував:

– Годі тобі молоти дурниці! Ти мариш! Я завжди кохав тебе, Хосефіно. І тепер кохаю…

Її погляд дивно затьмарився, а в зіницях блиснули вогники гніву.

– Замовкни і не бреши! Я знаю, яка купа листів лежить у тебе в студії, за книжками на одній з полиць. Я прочитала їх усі до одного, я підстерігала, коли їх приносили. Знайшла твою схованку ще коли там було тільки три листи. Ти вже знаєш, що я бачу тебе наскрізь, читаю твої думки. Отож даремно ти від мене ховався. Твої любовні походеньки мені відомі…

Голова в Реновалеса пішла обертом, і підлога мало не вислизнула з-під його ніг. Яке незбагненне чаклунство!.. Ця жінка з її непомильним чуттям знайшла навіть листи, які він так старанно ховав.

– Брехня! – вигукнув він, щоб приховати своє збентеження. – То не кохання! Якщо ти прочитала листи, то знаєш це не гірше за мене. Ми з Кончею тільки друзі. То листи жінки-приятельки, яка трошки несповна розуму!

Хвора сумно всміхнулася. Атож, спочатку була тільки дружба, ба навіть менше: лукава гра примхливої жінки, яка розважалася, морочачи славетного митця й розбуджуючи в ньому почуття закоханого підлітка, Хосефіна добре знала свою шкільну подругу і була певна, що далі цього не піде; тому й висловлювала зневажливе співчуття цьому безпорадному велетню, який закохався, наче останній йолоп. Але потім сталося щось надзвичайне, щось для неї незрозуміле, і її передбачення не збулися. Тепер її чоловік і графиня де Альберка – коханці.

– Не заперечуй, немає сенсу. Я знаю напевне, і ця впевненість мене й убиває. Я здогадалася про все, побачивши, який ти буваєш іноді неуважний; ні з того ні з сього щасливо всміхаєшся, ніби смакуєш спогади. Я здогадалася про це, почувши, як весело ти вранці наспівуєш, а коли вертаєшся додому, то весь пахтиш парфумами. Далі можна було й не читати ваших листів… Ти, бідолашний чоловіче, приходиш додому і гадаєш, що все лишається за дверима, а її пахощі летять за тобою, викривають тебе… Вони тривожать мене навіть зараз.

І вона роздимала ніздрі, з болісним виразом втягуючи в себе повітря, заплющувала очі, ніби хотіла сховатися від видінь, які розбуджували в ній ці пахощі. Чоловік уперто заперечував, зрозумівши, що інших доказів його невірності в дружини немає. Усе брехня, вигадки її хворої уяви!..

– Ні, Маріано, – прошепотіла хвора. – Вона в тобі, вона заполонила твою уяву: я ж усе бачу. Раніше в голові у тебе витали тисячі безглуздих фантазій – усе голі жінки, розпусниці, якими ти завжди мариш. А тепер ти тільки про Кончу й думаєш; вона – твоє бажання, втілене в плоть… Залишайтеся ж і будьте щасливі. А я піду… на цьому світі місця для мене немає.

На мить вона замовкла, і в очах її знов заблищали сльози на згадку про перші роки їхнього подружнього життя.

– Ніхто не любив тебе так, як я, Маріано, – мовила вона з тужливою ніжністю. – Тепер же дивлюся на тебе, як на чужого, без любові, але й без ненависті. А проте жодна жінка не кохала свого чоловіка так пристрасно й палко!

– Я обожнюю тебе, Хосефіно. Люблю тебе, як і тоді, коли ми вперше зустрілись. Ти пам’ятаєш?

Але в голосі його звучала фальш, незважаючи на всі зусилля говорити з щирим почуттям.

– Не силкуйся, Маріано, нічого в тебе не вийде. Все скінчено. Ти мене не кохаєш, та й мої почуття вже давно мертві…

На її обличчі промайнув вираз глибокого подиву. Невже справді вона так спокійно прощає і така байдужа на порозі небуття до чоловіка, який стільки змушував її страждати? їй уявився величезний квітучий сад. Квіти здавалися вічними, але ось настала зима, і вони зів’яли й осипались. А думка Хосефіни полинула далі, долаючи холод і смерть. Сніги почали танути, і знов засяяло сонце: прийшла нова весна, а з нею нове кохання, і голі віти вкрилися зеленню, розпустили листячко.

– Хто знає! – прошепотіла хвора з заплющеними очима. – Можливо, ти ще згадаєш про мене, коли я помру… Можливо, відчуєш хоч крихту любові і вдячності до жінки, яка тебе так кохала. Людина завжди прагне того, що для неї навіки втрачене…

Знесилена від перенапруги, хвора замовкла й поринула в тяжку дрімоту, іншого спочинку вона тепер не знала. Після цієї розмови Реновалес відчув, що він жалюгідний нікчема у порівнянні зі своєю дружиною. Вона прощає чоловікові, хоча знає геть усе про його любовну пригоду: читала лист за листом, стежила, як змінюється вираз його обличчя, стежила за кожною його усмішкою, викликаною спогадами про зрадливе кохання, вдихала майже невловний запах парфумів, який струмів від нього, і, мабуть, цілими ночами мучилася у виснажливому безсонні, уявляючи собі квітуче тіло суперниці. І Хосефіна мовчала! І помирає без жодного слова осуду! І він не впав їй у ноги, вимолюючи прощення! І навіть не зітхнув, не зронив хоча б однієї сльозинки!

Він тепер боявся бути з нею наодинці. Міліта знов перебралася в батьківський дім, щоб доглядати матір. Маестро ховався в студії і прагнув за роботою забути про це жалюгідне тіло, яке лежало під одним дахом із ним і в якому помалу згасав вогник життя.

Але марно накладав він на мольберт фарби, брав у руку пензель і готував полотна. Далі мазанини справа не посувалася; здавалося, він зовсім розучився малювати! Раз у раз стривожено обертався, бо йому вчувалося, ніби Хосефіна заходить до студії, щоб продовжити ту розмову, в якій так проявилася її душевна велич і його нікчемність. А то Реновалеса охоплювало нездоланне бажання подивитися, як там дружина, і він підступав навшпиньках до спальні, зазирав у двері і бачив, як Хосефіна, схожа на живий кістяк, туго обтягнений жовтою шкірою, слухає дочку і посміхається моторошною посмішкою живого мерця.

Хоча тіло її зовсім висохло, вона худнула й далі, танула на очах.

Часом вона поринала в болісне марення, і дочка, стримуючи сльози, погоджувалася на фантастичні подорожі, які задумувала мати; вони поїдуть з Мілітою далеко-далеко й оселяться в чудовому саду, де немає чоловіків, немає художників… Жодного художника!

Хосефіна прожила ще майже два тижні. Охоплений жорстоким егоїзмом, Реновалес нарікав на таке життя, не міг дочекатися, коли ж нарешті можна буде відпочити. Якщо дружина однаково мусить померти, то чом не помре якомога скоріше і не поверне спокій усім у домі?

Сталося це надвечір; маестро лежав на дивані, у студії, і перечитував напахченого листа, сповненого ніжних докорів. Скільки днів уже вона, Конча, не бачила його! Як здоров’я хворої? Вона розуміє, що його обов’язок бути вдома; почалися б усякі розмови, якби він до неї приходив. Але як їй тяжко від цієї вимушеної розлуки!..

Художник не дочитав листа до кінця, бо в студію зайшла Міліта. Вона була схвильована, а в очах застиг переляк; такий моторошний жах охоплює кожну людину, коли вона чує, як зовсім поруч прошелестіла смерть, навіть якщо її появи давно чекають.

Голос Міліти уривався риданнями. Мама… вона саме розмовляла з нею, втішала її, обіцяла, що скоро вони вирушать у далеку подорож… і раптом хрипіння… голова її стала хилитись і впала на плече… одна мить… і все скінчено… як пташенятко!

Реновалес кинувся в спальню, зіткнувшись із Котонером, який вибіг йому назустріч з їдальні. Вони побачили Хосефіну в кріслі – скулену, зморщену. Здавалося, що смерть зібгала це тіло і на кріслі лежить тільки згорток одежі.

Дужій Міліті довелося підхопити батька на руки, виявити мужність людини, яка в критичний момент зберігає спокій і самовладання. Реновалес здався на волю дочки; ще тримаючи в руці лист графині, він уткнувся обличчям у плече Міліти, охоплений награним розпачем артиста.

– Тримайся, Маріано! – зі сльозами в голосі утішав його Котонер. – Будь чоловіком… Міліто, відведи батька в студію… Щоб не бачив її…

Маестро дав себе повести. Він тяжко зітхав, але марно силкувався заплакати. Сльози не виступали. Він не міг навіть зосередитись на своєму горі: його увагу відвертав внутрішній голос, голос великих спокус.

Хосефіна померла, і він нарешті вільний. Сам собі хазяїн, без ярма на шиї. Ніхто тепер не гнутиме його до землі, і він піде своєю дорогою. Спізнає всі радощі, які є на світі: втішатиметься коханням, не знаючи ні страху, ні докорів сумління, грітиметься в променях слави!..

Для нього починалося нове життя.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Лише на початку наступної зими повернувся Реновалес до Мадрида. Смерть дружини приголомшила його, і здавалося, він ніяк не міг повірити, що це сталося, що тепер він сам собі господар. Всяке бажання працювати в нього пропало, і він цілими днями бездумно лежав у студії на дивані, ніби снив наяву. Котонер пояснив собі цей стан друга, як мовчазне, глибоко затаєне горе. Але старого художника сердило, що тільки-но померла Хосефіна, як графиня стала вчащати до Реновалеса – провідувати славетного маестро та «свою любу» Міліту.

– Поїдь куди-небудь, – порадив другові старий богемник. – Ти тепер вільний, і тобі однаково, де жити: тут чи десь-інде. Тривала мандрівка піде тобі на користь. Це розважить тебе.

І Реновалес подався в мандри, радіючи, немов студент, який уперше вирвався з-під батьківської опіки. Самотній, багатий, ні від кого не залежний, він вважав себе найщасливішою людиною в світі. Його дочка була заміжня, мала тепер свою окрему сім’ю. Він тішився приємною незалежністю, його ніщо не турбувало, в нього не було ніяких обов’язків, крім солодкого обов’язку прочитувати безліч невимовно ніжних листів Кончі, що летіли йому назустріч у його мандрах. Яке це щастя – свобода!..

Він трохи пожив у Голландії, уперше побував у музеях цієї країни. Потім, почуваючи себе вільним, як птах, скорився раптовій забаганці і вирушив до Італії, де кілька місяців тішився безтурботним життям: нічого не робив, гостював по студіях різних художників і отримував почесті, належні знаменитому маестро, там, де колись долав життєві злигодні, убогий і нікому не відомий. Після Італії поїхав до Парижа, а потім здався на умовляння графині, що кликала його в Біарріц, де проводила з чоловіком літо.

Кончині листи ставали чимраз наполегливішими: їхня розлука надто затяглася, і вона не дочекається, коли вони знов будуть разом. Час йому повертатися – досить уже мандрувати світом. Вона страшенно нудьгує, бо кохає його й не може без нього жити. А для більшої переконливості ще й посилалася на свого чоловіка; сліпий, як завжди, граф де Альберка сам наполягав, щоб дружина запросила митця пожити якийсь час у їхньому домі, в Біарріці. Бідолашний маестро, ставши вдівцем, мабуть, дуже сумує, і добрий вельможа щиро прагнув утішити художника в його самотності. Тут він розважиться; вони стануть для нього новою родиною.

Отож більшу половину літа й усю осінь Маріано прожив у цьому затишному будинку, де почував себе, як дома. Вгадуючи в Реновалесові справжнього господаря, слуги ставилися до нього з пошаною. Знудьгувавшися за коханцем, графиня віддавалася любощам з таким шалом, що художник змушений був стримувати її, умовляв не забувати про обережність. Благородний граф де Альберка оточив гостя приязню й співчуттям. Сердешний славетний друг! Яке це горе – втратити кохану дружину! І в палкого любителя орденів з’являвся на обличчі вираз щирого жаху, коли він пробував уявити й себе вдівцем, без своєї любої дружини, яка так його ощасливила.

На початку зими Реновалес повернувся в Мадрид. Знов опинившись у своєму домі, він не відчув ані найменшого хвилювання. Тепер, коли в тиші лунали лиш його кроки, то студії, зали й кімнати здавалися йому якимись надто просторими, холодними і лункими. Нічого не змінилося, ніби він не був тут лиш кілька днів, а не цілий рік. Друг Котонер приходив у дім і наглядав за роботою воротаря, воротаревої жінки та старого служника, який прибирав у студіях – єдиних слуг, що зосталися в Реновалеса. Не видно було пороху на речах і. не відчувалося затхлості, якою завжди просякнуте повітря в помешканнях, що тривалий час стоять замкнені. Все було чисте, блискуче, немовби життя не уривалося в цьому домі й на мить. Вливаючись потоками у вікна, сонце й повітря розвіяли атмосферу хвороби, що панувала в домі, коли Реновалес вирушив у свою подорож, атмосферу, в якій йому вчувалося шарудіння невидимого плаща смерті.

Це був наче новий будинок, зовні подібний до колишнього, але весь просякнутий свіжістю і лункий, ніби зовсім порожній. Ніщо не нагадало Реновалесові про небіжчицю – ні в його студії, ні в інших кімнатах. А в спальню він просто не схотів заходити – не спитав навіть, у кого від неї ключ. Спати ліг у колишній доччиній кімнаті, на її дівочому ліжку, з приємністю думаючи, що відтепер житиме у цьому схожому на розкішний палац будинку життям тверезим і скромним. Поснідав у їдальні, сидячи скраєчку столу, пригнічений пишнотою цієї зали, що здавалася йому тепер величезною й непотрібною. Неуважно подивився на крісло біля каміна, в якому часто сиділа небіжчиця. Крісло ніби чекало, щоб прийняти в свої обійми те малесеньке, як у пташеняти, тільце. Але художник не відчув ніякого хвилювання. Не міг навіть чітко уявити Хосефіниного обличчя. Воно в неї так часто змінювалося!.. Найвиразніше згадувалося йому останнє – ота жахлива машкара живого мерця; але він гнав ту примару від себе з егоїзмом щасливого й дужого чоловіка, який не бажає засмучувати себе прикрими спогадами.

Ніщо в домі не нагадувало йому про неї. Вона пішла звідси навіки і не лишила по собі жодного сліду – ні на стінах, об які вона так часто спиралася, знесилена, ні на підлозі, до якої ледь торкалася своїми маленькими ніжками. Усе зникло, розвіялось. У Реновалесовій душі лишилося від довгих років їхнього шлюбу тільки прикре й болісне почуття, неприємний спогад, який спонукав його ще нестямніше віддаватися радощам свого нового життя.

Його перші дні, прожиті в порожньому домі, були днями гострих і досі не звіданих насолод. Після другого сніданку він лягав на дивані в студії і спостерігав за блакитними колечками диму, що піднімалися від його сигари. Повна воля! Сам-один на світі! Усе його життя належить тільки йому – життя без турбот, без страху. Він може робити що йому заманеться, іти куди завгодно, і ніякі очі не стежитимуть за ним, нічий гірко скривлений рот не тривожитиме своїми докорами його блаженного спокою. І ці двері студії, на які він завжди поглядав зі страхом, уже ніколи не впустять ворога. Він може зачинити їх і відгородитися від світу; може відчинити і впустити до студії галасливу і строкату юрму, усіх, кого забажає: безліч голих красунь, що позуватимуть йому для грандіозної вакханалії; чорнооких загадкових баядерок з оголеними животами, які танцюватимуть на килимах студії у млосному забутті; він утілить тепер у життя всі свої розвихрені фантазії і бажання, усе те, чим досі тішився тільки в уяві, про що палко мріяв, коли страждав у рабстві… І ніхто, ніхто не стане йому на заваді!

Проте щасливе відчуття свободи чомусь не надихало Реновалеса на працю, а, навпаки, тримало його в стані солодкої бездіяльності; він тішився, що може робити тепер усе, що захоче, але, хоч як дивно, нічого робити йому не хотілося. Колись він шаленів від люті, нарікаючи на свої кайдани. Думав, які створив би шедеври, коли б йому воля! Яку скандальну славу здобув би своїми сміливими пошуками! Аби тільки порвати ланцюг, що приковує його до жалюгідної міщаночки, яка хоче пристосувати мистецтво до своїх нікчемних запитів, переробити його на свій смак, – щоб воно стало «бездоганним» і сповненим пустої пихи, як її світські візити, – впорядкувати його, як упорядковують домашні витрати!..

Та ось міщаночки не стало на світі, а митець поринув у якусь приємну дрімоту; він дивився на незакінчені картини, початі ще рік тому, на покинуту палітру, як дивиться боязкий закоханий на предмет своїх мрій, і говорив собі з награною самовпевненістю: «Нікуди воно від мене не дінеться. Почну завтра».

Наставало завтра, минало півдня, Реновалес з’їдав другий сніданок, а все ніяк не міг узятися за пензель. Читав іноземні газети та журнали з мистецтва, з професійним інтересом стежив, що виставляють і над чим працюють відомі європейські живописці. Іноді його навідував хтось із колег, художників-невдах, і тоді він розводився про зухвалість творчої молоді, про її непоштивий наступ на авторитети; в його словах відчувався черствий егоїзм уславленого митця, який починає старіти і гадає, що з ним закінчується епоха геніїв, що ніхто не прийде йому на зміну. Потім його розбирала сита дрімота, як це завжди траплялося з Котонером, і він відчував приємну млявість у тілі, ліниву втіху від солодкого неробства. У нього досить багатства, щоб жити, не знаючи горя. Дочка, єдина спадкоємиця, отримає по його смерті навіть більше, ніж сподівається. Він добре попрацював і має повне право відпочити. Живопис, як і всі інші мистецтва, – це тільки красива брехня, а наївні люди, щоб досягти на цій ниві успіху, хвилюються й метушаться, мов очманілі, і навіть починають люто ненавидіти один одного. Яка дурість! Чи ж не краще завжди зберігати безтурботність і спокій, втішатися невибагливими людськими радощами, відчувати, що ти живеш? Чого він досягне, написавши ще кілька картин, які потім виставить у одному з величезних палаців, заповнених понівеченими за довгі століття полотнами, на яких, можливо, не збереглося жодного мазка, покладеного їхніми авторами? Чи ж не однаковісінько для людства, яке кожен десяток століть спостерігає великі переселення народів і не раз бачило, як розсипаються на порох величні монументи, витесані з мармуру або граніту, що такий собі Реновалес створить кілька гарних іграшок із полотна та фарб, які може спалити один недокурок сигарети або знищити сильний протяг за кілька років чи вода, що крапля за краплею просочуватиметься крізь стіну?..

Але він одразу забував про ці песимістичні міркування, коли бачив своє ім’я в газеті або журналі, чув, як його називають «славетним маестро», або хтось із учнів чи шанувальників цікавився, що він тепер малює.

Поки що відпочиває, приходить до тями після пережитого горя. Бідолашна Хосефіна!.. Але плани в нього грандіозні, він відчуває в собі нові сили і готовий створити куди кращі полотна, ніж досі творив. Після таких урочистих запевнень маестро і справді відчував шалений потяг до праці і починав перелічувати картини, які виплекав у своїй уяві, обіцяв, що створить абсолютно оригінальні речі. Він зараз обмірковує сміливі колористичні експерименти, нові прийоми в техніці живопису, до яких нещодавно додумався. Але всі ці нахваляння так і залишалися словами, ніколи не втілювалися на полотні. Щось сталося з його волею, колись такою могутньою. Він тепер не страждав і тому нічого не прагнув. Давши йому змогу витати в емпіреях самовдоволення й безтурботності, небіжчиця забрала з собою його гарячковий потяг до роботи, його творчий неспокій.

Коли Реновалесові щастило подолати солодку, схожу на приємне сп’яніння млявість, що не давала йому й ворухнутись, він ішов пополудні навідати дочку, коли та була в Мадриді, бо Міліта часто вирушала з чоловіком в автомобільні мандри. Потім прямував у дім де Альберка, де нерідко затримувався до півночі.

Обідав він там майже щодня. Слуги ставились до дона Маріано з пошаною, вгадуючи, яке місце займає він біля їхньої пані. Граф звик до товариства художника і прагнув бачити його не менше, ніж графиня. Раз у раз заводив розмову про портрет, який Реновалес намалює з нього і який буде до пари портретові Кончі. Він позуватиме трохи згодом, коли отримає ще кілька іноземних орденів, яких бракує в його колекції нагород. Слухаючи простодушну мову доброго сеньйора, маестро мимоволі відчував докори сумління, а тим часом графиня з непристойним зухвальством закохано дивилася гостеві в очі, нахилялася до нього мало не падаючи йому в обійми і під столом тулилася ногою до його ноги.

А тільки-но граф виходив, як вона палко обіймала Маріано, не звертаючи уваги на слуг. Їй здавалося солодшим кохання, оточене небезпеками. І митець дозволяв голубити себе, гордий і самовдоволенні!. Адже це він на початку їхньої пригоди домагався кохання і благав взаємності, і тепер йому було приємно з поблажливою зверхністю приймати поклоніння Кончі, пристрасної й переможеної.

Не відчуваючи ніякого потягу до праці, Реновалес, щоб підтримати свій авторитет, вирішив домагатися офіційних почестей, якими вшановують заслужених маестро. З дня на день відкладав ту мить, коли візьметься за велике творіння, що викличе навколо його імені нову хвилю захвату. Почне свою знамениту картину, яка зображуватиме Фріну на березі моря, коли настане літо і він зможе податися у якийсь безлюдний куточок на узбережжі, прихопивши із собою красуню, що буде йому позувати. Можливо, пощастить умовити графиню. Хто знає!.. Вона завжди всміхається так задоволено, коли чує з його уст хвалу своїй прекрасній наготі.

Але поки що маестро хотів, щоб люди шанували його ім’я за колишні заслуги, захоплювалися картинами, які він уже створив. Він сердився, коли газети вихваляли молодих, а про нього згадували лише мимохідь як про метра живопису, як про давно померлого художника, чиї картини скоро будуть виставлені в музеї Прадо. Його поймав глухий гнів актора, який помирає від заздрощів, коли на сцені з успіхом виступають інші.

Він хоче працювати, ось-ось візьметься до роботи. Та час минав, а Реновалес не робив анічогісінько: в голові була порожнеча, руки не слухалися, і він соромився признатись у цьому навіть найближчим людям, згадуючи, як легко колись йому малювалося.

«Це мине», – запевняв він себе з переконаністю людини, що не сумнівається в своєму таланті.

Якось, віддавшись на волю примхливої уяви, художник порівняв себе із собакою: коли той голодний – то гавкав, а коли ситий – то лагідно виляє хвостом. Так і йому бракує невдоволеності й неспокою, як було за тих часів, коли він стільки всього жадав і був завжди знервований; коли, роздратований до краю родинними прикрощами, накидався на полотно, як на ворога, і малював у якійсь нестямі, не відчуваючи в руці пензля. Навіть коли він забагатів і став славетним, йому ще було чого прагнути: «Якби я мав спокій! Якби я був господарем свого часу! Коли б жив сам-один, без турбот, без родини, як має жити справжній митець!..»

І ось тепер мрії його збулися – чого йому ще чекати? Але художник почував себе млявим і знесиленим, йому нічого більше не хотілося, немовби тривога й неспокій були для нього тими внутрішніми острогами, які підстьобували його натхнення.

Реновалеса мучила жадоба слави. Йому здавалося, він гине в невідомості, коли кілька днів про нього ніде не згадували. Мав таке враження, що молодь відвернулась від нього, зарахувавши його до «корифеїв», і дивиться в інший бік, захоплюється іншими маестро. Самолюбство митця змушувало його прагнути популярності з жадібністю початківця. Він, той, хто свого часу так глузував з офіційних почестей та з академій, порівнюючи їх з оборами для худоби, раптом згадав, що кілька років тому, після чергового тріумфу, його обрали членом Академії образотворчих мистецтв.

Котонер був неабияк здивований, побачивши, що Маріано став надавати такої ваги цій почесті, якої не домагався і з якої завжди кепкував.

– То були жарти молодості, – поважно мовив маестро. – Життя не можна вічно сприймати за смішки. Час і посерйознішати, Пепе; ми вже старі, і нам не личить глузувати з того, що в своїй основі заслуговує пошани.

До того ж він, Реновалес, виявив велику нечемність. Оті поважні люди, яких художник так часто порівнював з найрізноманітнішими особинами тваринного світу, мабуть, прикро вражені, що минуло стільки років, а він не потурбувався зайняти своє законне місце. Треба з’явитись на академічну сесію. І Котонер, за дорученням Реновалеса, став провадити підготовку до цієї події. Він мав залагодити все: починаючи з оповіщення, яке треба було надіслати отим шановним панам, щоб вони призначили дату врочистої церемонії, І кінчаючи промовою нового академіка. Бо ж Реновалес майже зі страхом довідався, що повинен виголосити промову… Ще б пак не боятися! Таж він і пера тримати в руці не вміє – звик тільки до пензля. У дитинстві він майже не вчився – і тому навіть у листах до графині де Альберка мав звичай висловлювати свої палкі почуття за допомогою гарненьких малюночків, а не слів!

Старий богемник розвіяв побоювання друга. Він добре знає свій Мадрид. Життя за лаштунками світу, що проявляє себе на шпальтах газет і журналів, не становить для нього ніякої таємниці. Реновалес виголосить промову, і не менш блискучу, ніж будь-котрий з академіків.

Отож якось пополудні Котонер привів до студії такого собі Ісідро Мальтрану, приземкуватого й негарного молодика з величезною головою і зухвалим виразом обличчя, який спершу справив на Реновалеса найнеприємніше враження. Лацкани його досить пристойного пальта були притрушені попелом від цигарки, а комір – лупою з голови. Художник відчув, що від гостя тхне горілчаним перегаром. Спочатку Мальтрана заговорив пишномовно і називав Реновалеса «маестро», але незабаром уже фамільярно звертався до нього на прізвище. Він походжав по студії, як у себе вдома, ніби бував тут щодня, і не звертав найменшої уваги на прегарні статуї та декоративні оздоби.

Він готовий узятися за написання промови. Це його професія. Академічні сесії та замовлення депутатів конгресу – для нього головне джерело прибутку. Зрозуміло, що маестро не обійдеться без його допомоги. Він же тільки художник!..

І славетний Реновалес ствердно кивнув головою – цей нахабний Мальтрана почав йому навіть подобатись. Якби йшлося про те, щоб намалювати для цього торжества картину, він би знав, що робити. Але промова!..

– Гаразд, ви матимете промову, – сказав Мальтрана. – Це для мене неважко: я знаю, що писати. Поговоримо про здорові традиції: полаємо недосвідчену молодь за всякі витівки та невиправдані експерименти, що двадцять років тому, коли ви самі починали, здавалися вам доречними, а тепер – передчасними… Ви ж захочете, гадаю, дати прочухана модернізмові?

Реновалес усміхнувся. Йому сподобалася відвертість, з якою цей молодик говорив про його майбутню промову, і він значуще повів рукою туди-сюди. Звичайно! Але щоб не дуже… Найкраще – це золота середина.

– Зрозуміло, Реновалесе. Полестити старим і не посваритися з молоддю. Ви таки справжній маестро, відразу видно. Будете задоволені зі своєї промови.

Тільки-но Реновалес зібрався заговорити про винагороду, як гість сам, з невимушеністю ділової людини, оголосив ціну. Це коштуватиме дві тисячі реалів; він уже казав Котонерові. Тариф невисокий, він бере за ним лише з людей, яких дуже шанує.