Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

– Вважайте, маестро, що ваш гріх відпущено. Поцілунок у руку нічого не означає. Це звичайний вияв люб’язності… Я дозволяю таке багатьом.

Байдужість графині прикро вразила маестро, бо він вважав свій поцілунок запорукою того, що ця жінка йому належатиме.

А вона все мацала рукою в темряві й повторювала роздратованим голоском:

– Світло, увімкніть же світлої Де тут вимикач?

Світло спалахнуло, хоча ні Маріано не ворухнувся, ні Конча не знайшла жаданої кнопки. Під стелею студії загорілися три електричні лампи, і сліпучі вінчики білих дротинок вихопили з пітьми позолочені рами, барвисті килими, мерехтливу зброю, розкішні меблі, яскраві фарби на картинах.

Обоє примружилися, засліплені цим раптовим спалахом.

– Добривечір, – почувся від дверей медоточивий голос.

– Хосефіна!..

Графиня кинулася до подруги і палко її обняла, цмокнувши в обидві запалі червонясті щоки.

– Вам, мабуть, було темно? – провадила Хосефіна з посмішкою, яку Реновалес так добре знав.

Конча оглушила її зливою слів. Славетний маестро не захотів увімкнути світло. Йому подобаються сутінки – химери митця! Її карети досі немає, і вони оце якраз говорили про любу Хосефіну. Не вмовкаючи ні на мить, Конча раз у раз цілувала кволу жіночку, трохи відхилялася, щоб краще її роздивитися, і захоплено повторювала:

– Яка ж ти сьогодні гарна! Ти так покращала, відколи я тебе востаннє бачила, три дні тому.

Хосефіна все посміхалася. Спасибі, спасибі… Карета вже біля дверей. Їй це сказав слуга, коли вона спустилася вниз, почувши музику.

Графиня заквапилася йти. Несподівано згадала про тисячу невідкладних справ; перелічила людей, які на неї чекають. Хосефіна допомогла їй надіти капелюшок, і навіть крізь вуаль Конча ще кілька разів цмокнула подругу на прощання.

– До побачення, ma chére [19]19
  Моя люба (франц.).


[Закрыть]. До побачення, mignonne [20]20
  Любонько (франц.).


[Закрыть]. Ти пам’ятаєш школу? Ах, які ми були там щасливі!.. До побачення, maítre.

Вже у дверях вона обернулася, востаннє цмокнула Хосефіну і сумно поскаржилася, немов просила, щоб її пожаліли:

– Я так тобі заздрю, chere. Ти принаймні щаслива: ти зустріла чоловіка, який палко тебе кохає… Піклуйтеся про неї, маестро… Плекайте її, щоб вона завжди була такою гарненькою. Бережіть її, а то ми з вами посваримося.

VI

Реновалес, за своїм звичаєм, переглянув у ліжку вечірні газети і, перш ніж погасити світло, глянув на дружину.

Вона не спала. Лежала, натягши простирадло до підборіддя, й вороже дивилась на нього широко розплющеними очима. З-під мереживного нічного чепчика вибивались жалюгідні пасма рідкого волосся.

– Ти не спиш? – ніжно спитав художник. У його голосі бриніли нотки тривоги.

– Не сплю.

І повернулась до нього спиною.

Реновалес погасив світло і лежав у темряві з розплющеними очима, трохи занепокоєний, бо його лякало це тіло, з яким вони були накриті однією ковдрою; воно лежало зовсім поруч, але щулилося від огиди, не бажаючи до нього торкатися.

Бідолашна!.. Добряга Реновалес відчув пекучі докори сумління. Його совість зненацька прокинулась і, розгнівана й невблаганна, вчепилась у нього, мов лютий звір. Але ж те, що сталося цього вечора, було дрібничкою: якась мить забуття – і більше нічого. Нема сумніву, що графиня вже про все забула, а він, зі свого боку, не збирається починати знов.

Нічогеньке становище для батька родини, для чоловіка, чия юність давно минула, – ганьбити себе любовними походеньками, впадати на смерканні в меланхолійний настрій і цілувати білу жіночу ручку, наче закоханий світський хлюст! Святий боже! Як би сміялися друзі, побачивши його в такій позі!.. Треба гнати від себе цей «романтичний» настрій, що опановує його подеколи. Кожна людина мусить скорятися своїй долі, приймати життя таким, яким воно є. Він народився, щоб бути доброчесним; отож повинен берегти відносний спокій свого сімейного життя, втішатися його рідкими радощами і вважати їх винагородою за моральні муки, яких завдає йому хвороблива подруга. Віднині він задовольнятиметься лише грою своєї уяви, жадібно впиватиметься красою тільки на тих ілюзорних бенкетах, які іноді влаштовуватиме собі в думках. Триматиме свого плоть у шорах подружньої вірності, а це те саме, що добровільно зректися всіх утіх. Сердешна Хосефіна! Каяття за хвилинну слабкість, що здавалася йому тепер злочином, спонукало Реновалеса підсунутися до дружини, ніби, торкнувшись її теплого тіла, він сподівався дістати німе прощення.

Гаряче тіло, спалюване повільним вогнем лихоманки, відсахнулося від нього і скулилося, наче якийсь із тих полохливих молюсків, що ховаються в мушлю від найлегшого доторку… Вона не спала. Лежала в непроглядній темряві, майже не дихаючи, наче померла. Але чоловік виразно бачив в уяві її широко розкриті очі, її насуплене чоло і відчував страх, який охоплює людину в чорній пітьмі перед незнаною небезпекою.

Реновалес теж не ворушився, остерігаючись торкатися до дружини, що мовчки його відштовхнула. Утішав себе тим, що твердо покаявся і вже ніколи не дозволить собі Набути про дружину, дочку, про честь доброго сім’янина.

Він попрощається назавжди зі своїми юнацькими жаданнями, з веселою безтурботністю, притлумить у собі гострий голод до життєвих радощів. Його долю визначено: він житиме як і досі жив. Малюватиме портрети і все те, що йому замовляють, догоджатиме публіці, зароблятиме ще більше грошей. Спробує пристосувати своє мистецтво до ревнивих вимог дружини – нехай вона живе спокійно. Сміятиметься з примарної мрії людського марнолюбства, що її називають славою. Пхе, слава! Лотерея, виграти в якій можливо тільки знаючи смаки людей, які ще й не народилися! А хто спроможний угадати, які будуть у майбутньому мистецькі вподобання? Може, люди колись вихвалятимуть і вважатимуть за чудове те, що сьогодні він робить з огидою, і зневажливо сміятимуться з того, що йому так хочеться малювати. Єдине, чого варто прагнути, – це прожити якомога більше років у мирі та спокої. Його дочка вийде заміж. Може, чоловіком її стане його улюблений учень Сольдевілья, отой вихований і ґречний юнак, адже він до нестями закоханий у пустотливу Міліту. А як не він, то, скажімо, Лопес де Coca, молодий шаленець, залюблений в автомобілі, він подобається Хосефіні дужче, ніж його учень, бо ж не грішний тим, що має талант і хоче присвятити життя мистецтву. Отож Міліта народить йому онуків, він посивіє і стане величний, як бог-отець, а з ним доживе до глибокої старості й Хосефіна. Невблаганні роки притлумлять її жіночу вразливість і, оточена його увагою, підбадьорена атмосферою ласки, вона помалу заспокоїться, забуде про свої нерви.

Ця картина тихого родинного щастя тішила самолюбство художника. Він покине світ, не покуштувавши найсолодших плодів життя, зате вбереже душу від спустошливого вогню суєтних пристрастей.

Заколисаний цими мріями, художник незчувся, як задрімав. Уві сні побачив себе самого в розквіті тихомирної старості, такого собі дідугана з рум’яним зморшкуватим обличчям і сріблястим чубом, а поруч – стареньку бабусю, веселу, жваву і миловидну, з гладенько зачесаним білосніжним волоссям, і навколо цілий гурт дітлахів – одні колупалися в носі, інші, мов грайливі кошенята, качалися по підлозі, а найстарші, з олівцями в руках, малювали карикатури на немічну пару, і всі хором вигукували тоненькими, ніжними голосочками: «Дід і бабця старенькі! Які ж чепурненькі!»

Зрештою ця картина розпливлася і стерлась у його сонній уяві. Він уже не бачив ні старих, ні малечі, але дзвінкий дитячий крик усе лунав і лунав у його вухах, помалу віддаляючись.

Потім знову почав наближатися, ставав гучніший і гучніший, але водночас робився якимось жалібним, схожим на уривчастий плач, на розпачливий зойк тварини, що відчуває на горлі ніж різника.

Нажаханому художникові здалося, ніби поруч із ним заворушилася невідома страшна звірюка, якесь нічне чудовисько, що лоскотало його своїми вусиками і дряпало твердими гострими суглобами.

Він прокинувся, але мозок його ще був затуманений сном, і від страху й подиву в нього аж мороз пішов поза шкірою. Невидиме страховисько лежало біля нього і смикалося в агонії, дригало лапами, дряпало його пазурями й било своїм кощавим тілом. Моторошний, уриваний передсмертним харчанням зойк шматував темряву.

Від страху сон миттю розвіявся, і Реновалес прокинувся остаточно. Кричала Хосефіна. Його дружина качалася на ліжку, лементувала й хрипіла.

Клацнув вимикач. Сліпуче біле світло впало на жіночку, яка металася в нервових корчах: її худі руки та ноги були зведені судомою, очі – страхітливо вирячені, каламутні й закочені, ніби в умирущої; з кутиків перекривленого від плачу рота скапувала скажена піна.

Приголомшений від такого пробудження, чоловік спробував обняти дружину, ніжно пригорнути її, зігріти теплом свого тіла і заспокоїти.

– Облиш мене!.. – похлинаючись риданнями, закричала вона. – Пусти… Я тебе ненавиджу…

Кричала, щоб він пустив її, а сама вчепилася в нього, вп’ялася пальцями йому в горло, ніби хотіла задушити його. Реновалес, який майже не відчув болю, бо її кволі руки не могли завдати ніякої шкоди його могутній шиї, прошепотів лагідно й сумно:

– Дави, дави!.. Не бійся, мені не боляче. Може, від цього тобі полегшає…

Стомившися марно стискувати мускулясту чоловікову шию, вона зрештою відірвала від нього руки, прикро розчарована. Нервовий напад ще тривав, але на зміну йому вже прийшов плач; вона лежала й не ворушилася, ніби розчавлена розпачем, без інших ознак життя, крім хрипкого віддиху та сліз, що двома струменями лилися з її очей.

Реновалес схопився з ліжка і заходив по кімнаті у своєму чудернацькому нічному вбранні; він зазирав у всі кутки, ніби чогось там шукав і бурмотів якісь ласкаві заспокійливі слова.

Хосефіна вже не кричала, і крізь хрипіння стали прориватися окремі розбірливі звуки. Вона щось говорила, обхопивши руками голову. Художник спинився, дослухаючись, і був вражений, почувши, яка брудна лайка зривається з уст його Хосефіни; мабуть, страждання збурило її душу до самого дна – і на поверхню поспливали всі непристойності та брутальні слова, почуті на вулиці і відкладені в глибині пам’яті.

– Туди її… – і з такою природністю вигукувала класичну лайку, ніби повторювала її все життя. – Безсоромна хвойда! Потіпаха!

Вона викрикувала непристойність за непристойністю, і художник вухам своїм не вірив, приголомшений, що чує таке від своєї дружини.

– Але на кого це ти кричиш? Хто вона?

Хосефіна, мовби тільки й чекала цього запитання: вона підібгала ноги і звелась на постелі навколішки, поводячи головою на тонкій шиї і вп’явшись у нього поглядом. Кістки випинали в неї крізь шкіру, гладенькі пасемця короткого волосся стирчали в усі боки.

– Про кого ж, як не про неї! Про де Альберку!.. Про оту пишну паву! А ти здивований! Ти нічого не знаєш! Бідолашний!

Реновалес був готовий до цього; підкріплений благими намірами, він гордовито випростався, театрально підніс руку До серця і відкинув назад свою гриву, не помічаючи, який безглуздий у нього вигляд, відбитий у всіх дзеркалах спальні.

– Хосефіно, – урочисто виголосив він, переконаний, що каже щиру правду, – присягаюся тобі всім найдорожчим для мене, що твої підозри безпідставні. З Кончею в мене нічого нема. Присягаюся нашою донькою!

Жіночка розлютилася вкрай.

– Не присягайся! Не бреши!.. І не згадуй моєї доньки! Крутій! Лицемір! Усі ви однакові.

Чи він вважає її дурною? їй добре відомо, що діється навколо неї. Він розпусник і зрадливий чоловік; вона його розкусила вже за кілька місяців по одруженні. Богемник без ніякого виховання, волоцюга, що водиться з такими самими розбещеними приятелями. І його подруга теж добра штучка. Найперша повія в Мадриді – недаремно ж усі сміються з графа… Маріано й Конча швидко порозумілися… Одне одного варте… Глузують із неї в її власному домі, милуються потемки в студії.

– Вона твоя любка, – повторювала Хосефіна з холодною люттю. – Ну ж бо, чоловіче, признайся. Повтори ще раз свої непристойності щодо права на кохання і права на радість. Ти ж про це щодня розводишся з приятелями в студії, виправдовуючи цим паскудним і лицемірним базіканням свою зневагу до родини, до шлюбу… до всього. Твої слова гидкі, а твої вчинки ще гидші!

Лайливі слова шмагали Реновалеса, мов батоги, а він стояв геть приголомшений і, приклавши руку до серця, терпляче повторював з виразом людини, яку несправедливо образили:

– Я невинний. Присягаюся тобі. Між нами нічогісінько не було.

Потім зайшов з другого боку ліжка і знову спробував обняти Хосефіну, сподіваючись, що тепер зможе її заспокоїти, бо лють її немовби трохи вгамувалась, і потоки гнівних докорів раз у раз уривались плачем.

Але ці спроби ні до чого не призвели. Тендітне тіло вислизало у нього з рук, дружина відштовхувала чоловіка з виразом жаху й огиди:

– Пусти мене. Не чіпай. Ти мені осоружний.

Він помиляється, коли думає, що вона ненавидить Кончу. Пхе! Вона добре знає жінок і навіть ладна повірити – оскільки він весь час про це торочить, – що між ними справді нічого нема. Але тільки тому, що графиня стомилася від поклонників і не хоче отруювати життя Хосефіні, пам’ятаючи про їхню давню дружбу. Це Конча не захотіла, а він би ще й як захотів!

– Я знаю тебе як облупленого. Та й для тебе не таємниця, що я вгадую твої думки, по очах читаю. Ти зберігаєш вірність тільки через боягузтво, та й нагоди досі тобі не траплялося. Але голова твоя завжди напхана розпусними думками; в душі у тебе сама бридота.

Він навіть не встиг заперечити, бо дружина накинулася на нього знову і за одним разом вилила усі свої спостереження над поведінкою свого чоловіка, обтяживши кожне його слово та вчинок витонченими домислами хворої уяви.

Вона помічала все: і з яким захватом дивився він на вродливих жінок, що сідали перед його мольбертом позувати для портрета, і як вихваляв, в однієї – шию, у другої – плечі; а в якому майже святобливому екстазі милується він голими красунями на фотографіях та гравюрах, зроблених із картин інших художників, котрих він мріє наслідувати в їхньому розпусному малюванні.

– Якби я тебе покинула, якби раптом кудись пощезла, твоя студія перетворилася б на дім розпусти! Туди не змогла б зайти жодна пристойна особа. Там завжди виверталася б перед тобою яка-небудь гола потіпаха, щоб ти малював її соромітні принади.

І голос Хосефіни аж тремтів від гніву та гіркого розчарування, бо чи ж легко було їй весь час бачити, як він поклоняється культові краси, як постійно вихваляє жіночу вроду, не помічаючи, що його дружина – завчасно постаріла, негарна, хвора і змарніла – усе це бачить і чує, що кожне його захоплене слово ранить її, мов докір, нагадуючи, яка прірва розверзлася між її зів’ялою жіночністю та ідеалом, що заполонив думки чоловіка.

– Гадаєш, я не знаю, про що ти думаєш?.. Я сміюся з твоєї вірності… Брехня! Лицемірство! Що старіший ти стаєш, то дужче мордує тебе шалена хіть. Якби ти міг, якби мав досить мужності, то ганявся б, як навіжений, за тими бестіями з гарним тілом, що їх так вихваляєш… Ти просто грубий, неотесаний селюк і не маєш у собі нічого духовного. Тільки й думаєш що про форму, про людське тіло. І таку людину вважають митцем?.. Краще я вийшла б за якогось шевця, за одного з тих простих і добрих чоловіків, що в неділю водять спою бідну жіночку до таверни і кохають її, не знаючи жодної іншої.

Реновалес почав дратуватись. Його лаяли вже не за вчинки, а за думки. Це було гірше, ніж трибунал святої інквізиції. Отже, вона шпигує за ним щохвилини, не випускає його з-під нагляду Ні на мить; помічає його найвипадковіші слова чи жести; проникає в його мозок, знаходить підстави для ревнощів у його помислах та вподобаннях.

– Замовкни, Хосефіно… Це ганебно. Я так не зможу думати, не зможу творити… Ти шпигуєш за мною і переслідуєш мене навіть у моєму мистецтві.

Вона презирливо знизала плечима. Пхе, мистецтво! Чого воно варте – оте мистецтво?

І заход и лася паплюжити живопис та гірко каятись, що поєднала свою долю з художником. Такі, як він, не повинні одружуватися з порядними жінками, з тими, кого називають жінками домашнього вогнища. Доля таких, як він, – залишатись одинаками або жити з дівчатами без сорому й совісті, закоханими в своє тіло і ладними розгулювати голяка по вулиці, хизуючись своєю наготою.

– Я кохала тебе, ти знаєш? – провадила вона холодно. – Колись кохала, а тепер ні. Спитаєш чому? Бо знаю, що ти не будеш мені вірний, навіть якби присягався в цьому стоячи навколішки. Може, й не відходитимеш від мене, але думкою будеш далеко, дуже далеко, голубитимеш тих безсоромниць, яких так обожнюєш. У твоїй голові цілий гарем. Я нібито живу з тобою одна, та коли подивлюся на тебе, наш дім зразу наповнюється жінками, вони аж кишать навколо, набиваються в кожен закутень, глузують з мене; і всі гарні, мов служниці сатани, і всі голі, як диявольські спокуси… Залиш мене, Маріано. Не підходь, я не бажаю бачити тебе! Погаси світло.

А що художник не ворухнувся, то вона сама повернула вимикач і, захрускотівши в темряві кістками, натягла на себе простирадла та ковдри.

Реновалес залишився в густій пітьмі. Він навпомацки підійшов до ліжка і теж ліг. Більше не умовляв дружину; мовчав, ледь стримуючи глухе роздратування. Ніжне співчуття, яке допомагало йому витримувати нервові напади Хосефіни, розвіялось. Чого їй ще від нього треба?.. Чи буде коли цьому край?.. Він живе як аскет, притлумлюючи в собі пристрасті здорового чоловіка, з пошани і за звичкою зберігаючи цнотливу вірність дружині і шукаючи полегшення в полум’яних видіннях своєї уяви… І навіть це вона вважає за злочин! Своєю хворобливою думкою пронизує чоловіка наскрізь, угадує його помисли, невідступно стежить за ним і зриває завісу, за якою в години самоти він утішається бенкетами ілюзій. Навіть у його мозок проникає цей всевидющий погляд. Неможливо витерпіти ревнощі цієї жінки, пригніченої втратою своєї привабливості!

Хосефіна знову зайшлася плачем. Схлипувала в темряві, захлиналася слізьми, груди її хрипіли й важко здіймалися, ворушачи простирадла.

Спересердя чоловік зробився нечутливим і черствим.

«Стогни, голубонько! – думав він майже зловтішно. – Хоч ти й лусни від плачу, більш не почуєш від мене й слова».

Хосефіна, не витримавши його мовчанки, стала між риданнями викрикувати й слова. З неї глузують люди! Це не життя, а мука!.. Як, мабуть, сміються друзі славетного маестро та дами, що приходять до нього в студію, коли чують, з яким захватом він розводиться про красу в присутності своєї хворої й замученої дружини! Хто вона така в цьому домі, в цьому моторошному склепі, оселі журби? Нещасна ключарка, що охороняє художникове майно! А пан ще й вважає, ніби виконує свій обов’язок, бо не утримує, бачте, коханки, і мало виходить із дому! Наче це не він щодня ображає її своїм базіканням і виставляє на глум перед усім світом! О, якби ще жила її мати!.. Якби її брати не були егоїстами, що мандрують світом від посольства до посольства і зовсім не відповідають на її сповнені нарікань листи! Вони, бачте, цілком задоволені зі свого життя і вважають її божевільною – чого б то, мовляв, страждати, маючи знаменитого чоловіка і бувши такою багатою!..

Реновалес, невидимий у темряві, аж затулив обличчя долонями – так його розлютило це бубніння, у якому не було й крихти правди.

«Твоя мати!.. – подумав. – Нехай буде пухом земля цій нестерпучій дамі. Твої брати! Безсоромні жевжики, які канючать у мене гроші, щоразу як мене бачать… О господи!.. Дай мені снагу витерпіти цю жінку; дай смирення і спокій, щоб я залишився холодним, щоб поводився, як личить чоловікові!»

Він обзивав її подумки найзневажливішими словами, щоб якось дати вихід своїй люті і зберегти показну незворушність. Пхе! Вона вважає себе за жінку… ця каліка! Кожна людина повинна нести свій хрест, і його хрест – Хосефіна.

Але дружина, ніби вгадавши думки оцього чоловіка, з яким ділила ліжко, перестала плакати і заговорила тягучим голосом, що аж тремтів від зловтіхи й іронії.

– Від графині де Альберка ти не сподівайся нічого, – мовила вона зненацька з чисто жіночою непослідовністю. – За нею упадають десятки чоловіків, щоб ти знав. А молодість та елегантність для жінки важать куди більше, аніж талант.

– А мені що до того? – заревів у темряві Реновалес голосом, що зривався від люті.

– Я тобі це кажу, щоб ти не плекав даремних ілюзій… Маестро, тут ви приречені на невдачу… Ти вже старий, чоловіче, – не забувай, роки минають… Такий старий і негарний, що якби я познайомилася з тобою тепер, то не вийшла б за тебе, незважаючи на всю твою славу.

Завдавши цього удару, вона відразу втішилась і заспокоїлась; перестала плакати і, здавалося, заснула.

Маестро не ворушився. Випроставшись і підклавши руки під голову, він лежав горілиць і широко розкритими очима дивився в темряву, в якій раптом закружляли червоні цятки, потім стали розпливатися, утворювати вогняні кружальця. Від гніву нерви його напружилися до краю; останні дошкульні слова Хосефіни не давали йому заснути. Самолюбству художника було завдано глибокої рани, яка нила, проганяла від нього сон. Йому здавалося, що поруч лежить його найзаклятіший ворог. Він люто ненавидів це миршаве висмоктане хворобою тіло, якого міг торкнутися, простягши руку; йому здавалося, що воно зібрало в собі жовч усіх ворогів, з якими він будь-коли стикався в своєму житті.

Старий! Нікчемний! Невже ж він гірший за отих хлопчаків, що упадають за графинею де Альберка, він – чоловік, відомий усій Європі, той, на кого, бліднучи від хвилювання, дивляться захопленими очима всі сеньйорити, які розписують віяла та малюють акварелями пташок і квіти!

«Ми з тобою поговоримо про це згодом, сердешна жінко, – думав він, і губи його кривилися в невидимій у темряві злісній посмішці. – Ти ще побачиш, чи слава чогось варта, і чи справді мене вважають за такого старого, як ти гадаєш».

З хлоп’ячою радістю відновив він у пам’яті все, що відбулося в сутінках у його студії: згадав, як поцілував графині руку і як вона сиділа в солодкому забутті, згадав її слабкий опір і доброзичливість, що давали йому надію на більше. Він смакував ці спогади, втішаючись уявною помстою.

Потім, перевертаючись у ліжку, мимохіть торкнувся тіла Хосефіни, яка, здавалося, спала, і відчув майже огиду, ніби зачепив якусь тварюку.

Вона йому ворог: вона знівечила його талант, отруїла особисте життя, збила його на манівці як художника. Він певен, що створив би небачені шедеври, якби не спіткався з цією жіночкою, котра каменем повисла йому на шиї. Її німий осуд, її невсипуще стеження, її вузьколоба й нікчемна мораль добре вихованої панни обплутали його, мов путами, збили з обраного шляху. Її гнів та нервові вихватки приголомшували його, принижували, відбивали в нього всяку охоту до праці. Невже він має мучитись отак усе життя? Реновалес із жахом подумав про довгі роки, які йому лишається ще прожити, уявив собі свою життєву дорогу – одноманітну, закурену, нерівну і кам’янисту, уявив, що по ній доведеться іти й іти, напружуючи всі сили, не маючи змоги ні постояти, ні посидіти в прохолодному затінку, не маючи права ні на захоплення, ні на пристрасть, іти, тягнучи за собою важкий ланцюг обов’язку, на другому кінці якого волочитиметься завжди сварливий, завжди несправедливий ворог, що з хворобливою егоїстичною жорстокістю не спускатиме з нього інквізиторського погляду, пильнуючи кожну мить, коли ослабне активність розуму, коли прийде сон, коли він припуститься найменшої необачності, щоб викрасти його найінтимніші думки і потім пожбурити їх йому в обличчя з нахабством задоволеного своїм чорним ділом злодія. Оце таким має бути його життя!.. Господи!.. Ні, краще померти.

І тоді в темних закапелках його мозку голубою іскрою сяйнула моторошна думка. Реновалеса затопило жагуче бажання – таке несподіване, аж у нього мороз пішов поза шкірою від розгубленості та подиву. «От якби вона вмерла!..»

А чом би й ні?.. Завжди хвора, завжди сумна, вона, здавалося, затінювала його крильми своєї душі, чорними крильми крука, що зловісно кружляв над ним і кружляв. Він має право вирватися на волю, розбити на собі кайдани – адже він зрештою сильніший. Усе своє життя він прагнув слави, а слава – це омана, коли вона не є чимось більшим, аніж холодна пошана публіки, коли вона не дає митцеві справжньої творчої радості. Перед ним ще багато років діяльного життя; він ще не втратив змоги порозкошувати на грандіозному бенкеті втіхи; він ще зможе пожити, як декотрі художники, що ними він так захоплюється, ті, хто щодня п’яніє від насолоди, хто працює в атмосфері буйної волі.

«О, якби вона вмерла!..»

Йому згадалися якісь прочитані книжки, де інші, вигадані люди також бажали чужої смерті, щоб мати змогу вільно задовольняти свої вподобання і пристрасті.

Зненацька він ніби прокинувся від жаского сну, вирвався з обіймів кошмару і відчув глибоке хвилювання. Сердешна Хосефіна!.. Він жахнувся своїх думок; його охопило похмуре бажання розпекти своє сумління, щоб воно розжарилося, мов залізо в горні, яке шкварчить і сипле іскрами від найлегшого доторку. Не ніжність спонукала його знов пожаліти дружину, зовсім ні, він і тепер злився на неї. Але раптом подумав про роки злигоднів, що їх вони пережили разом; про те, як вона без жодної скарги, без жодного слова протесту пішла на великі жертви, щоб підтримати чоловіка в його боротьбі; подумав про її тяжкі пологи, нелегке материнство; про те, що вона вигодувала груддю їхню дочку, їхню Міліту, яка, здавалося, висмоктала всю снагу з материного тіла, і, мабуть, тому воно так знікчемніло. Який це жах – бажати її смерті!.. Нехай живе! Він усе витерпить, до кінця виконає свій обов’язок. Не треба, щоб вона вмирала, нехай краще помре він сам.

Але марно силкувався Реновалес знищити в собі ту думку. Жорстоке і страхітливе бажання, що прокинулося на дні свідомості, тепер опиралося, не хотіло відступати, сховатися й розчинитися в покручених борозенках мозку, звідки виповзло. Марно картав художник себе за ницість, ганьбив за жорстоку думку, прагнув розчавити її, стерти навіки. Здавалося, в ньому зродилась інша людина, позбавлена всякої совісті, нечутлива й черства до жалості та каяття, і це його друге «я» не хотіло нічого слухати; владне і незалежне, воно наспівувало й наспівувало йому у вуха так весело, ніби обіцяло невимовну втіху.

«Якби вона вмерла… Чуєш, маестро?.. От якби вона вмерла!»