Текст книги "Маха гола"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

– Так, так… Я цю пісеньку знаю – краще не марнуйте сили, повторюючи її. Знаю напам’ять. «У грудях наче вулкан… Не можу без тебе жити… Якщо не покохаєш, заподію собі смерть…» Усі ви кажете одне й те саме. Ані натяку на щось оригінальне… Маестро, заклинаю вас богом! Не виставляйте себе вульгарним залицяльником. Ви ж велика людина, а белькочете такі дурниці!..

Реновалес аж розгубився – такої рішучої і глузливої відсічі він не сподівався. Але Конча, ніби їй стало жаль художника, поквапно додала з ніжністю в голосі:

– Яка вам потреба закохуватись у мене? Чи гадаєте, я менше вас шануватиму, як ви не зробите того, що вважають за свій обов’язок усі чоловіки з мого оточення?.. Я вас люблю, маестро, і бачити вас – для мене радість. Мені буде дуже прикро, як ми посваримось. Я люблю вас як друга, найщирішого і найближчого свого друга. Люблю за те, що ви такий добрий; величенна дитина, бородатий хлопчисько, який не знає анічогісінько про життя, але має великий-великий хист!.. Я хотіла зустрітися з вами сам на сам, щоб мати час спокійно поговорити і сказати те, що оце кажу. Я люблю вас, як нікого іншого. Ні з ким не почуваю себе так добре, як з вами. Будьмо ж друзями; або братом і сестрою – як хочете… Але не чіпляйте ви на себе цю трагічну машкару! Розвеселіться хоч трошки, славетний маестро! Засмійтеся своїм гучним сміхом, що завжди так веселить мою душу!

Але маестро лишався похмурим, дивлячись у землю і люто кошлатячи густу бороду.

– Усе це брехня, Кончо, – грубо відповів він. – Правда в тому, що ви закохана, що ви без тями від отого блазня Монтеверде.

Графиня всміхнулася, наче груба мова художника їй полестила.

– Ну що ж, Маріано, це правда. Ми кохаємо одне одного. Мені здається, я ще так не кохала жодного чоловіка. Нікому досі я не казала цього. Ви перша людина, якій я довірилася, бо ви мій друг, бо коли я з вами, то просто не знаю, що зі мною коїться, бо вам я розповідаю про себе все. Ми кохаємо одне одного; власне, це я кохаю його, кохаю куди палкіше ніж він мене. Моє кохання – це водночас і вдячність. Я не плекаю ілюзій, Маріано. Тридцять шість років! Тільки вам наважуюсь сказати про свій вік. Поки що я маю досить пристойний вигляд – зуміла себе зберегти. Але ж він набагато молодший: ще кілька років, і я могла б йому бути матір’ю.

Вона замовкла на мить, ніби налякана такою різницею в літах між своїм коханцем і собою; але відразу ж додала з несподіваною самовпевненістю:

– Він також кохає мене, я знаю. Я для нього порадниця, я надихаю його; каже, що коли він зі мною, то відчуває, як у ньому зроджуються нові сили для наукових пошуків; що завдяки мені стане великою людиною. Але я кохаю його сильніше, набагато сильніше. У почуттях різниця між нами, мабуть, не менша, ніж у літах.

– Але чому, чому не покохаєте ви мене? – спитав художник із сльозами в голосі. – Я вас обожнюю – от ролі і поміняються. Я вас оточу довічним поклонінням, а ви тільки дозволятимете кохати вас, дозволятимете дивитись на вас як на богиню, завжди бути біля ваших ніг.

Конча засміялася знову, комічно передражнивши глухий голос, палкі рухи і жагучий погляд художника.

– «Але чому, чому не покохаєте ви мене?..» Маестро, ну не будьте ж дитиною! Про таке не запитують: у коханні ми над собою не владні. Я не люблю вас так, як вам хочеться, бо цього просто не може бути. Задовольніться тим, що ви мій найближчий друг. Знайте, що з вами я, мабуть, відвертіша, ніж із самим Монтеверде. Атож, вам я розповідаю про такі речі, про які йому ніколи не розповіла б…

– Що мені з того! – люто вигукнув художник. – Я жадаю вас, жадаю впиватись красою вашого тіла, жадаю кохання…

– Заспокойтеся, маестро, – мовила вона з награною соромливістю. – Ох який же ви! Нащо говорите мені всі ті непристойності, що спадають вам на думку, коли ви роздягаєте поглядом жінку!.. Не хочу, не хочу вас слухати!..

Потім додала з материнськими нотками в голосі, немов вичитувала маестро за нерозважливість:

– Не така вже я навіжена, як мене вважають, і завжди думаю про наслідки, до яких можуть призвести мої вчинки… Маріано, подивіться на себе як слід, огляньтеся на своє оточення. Ви маєте дружину, маєте дочку, яка не сьогодні-завтра вийде заміж і зробить вас дідусем. А ви ще думаєте про всякі безумства! Я не здалася б на ваші умовляння, навіть якби кохала вас… Який жах! Обманювати Хосефіну, свою шкільну подругу! Сердешна жінка – така лагідна, така добра… і завжди недужа. Ні, Маріано, – ніколи цього не буде. На таке можна зважитися лише коли чоловік вільний. Я не змогла б знайти в собі мужність кохати вас. Я пропоную вам тільки дружбу – не більше…

– Не треба мені вашої дружби! – сердито вигукнув Реновалес. – Більше я не з’являтимусь у ваш дім, зроблю неможливе й забуду вас. Ця мука нестерпна. Мені житиметься спокійніше, як я перестану вас бачити.

– Ви мене не покинете, – мовила Конча лагідно, і в її голосі прозвучала впевненість у силі свого чару. – Ви залишитеся поруч зі мною, коли справді мене кохаєте, і станете моїм найкращим другом… Не будьте дитиною, маестро, ви ще побачите, яку втіху можна мати з нашої дружби, хоча тепер ви цього й не розумієте. Для вас я берегтиму те, чого не знатимуть інші: інтимність, довіру.

І вона поклала на лікоть художника свою тендітну ручку, сперлася на нього якось особливо невимушено і подивилася йому прямо в очі; в її зіницях світилося щось загадкове і таємниче.

До них долетів протяжний гудок; почулося глухе шарудіння коліс, які підминали під себе дорогу, і внизу під ними стрімко промчав автомобіль. Реновалес спробував роздивитися на людей-ляльок, що були в машині, здалеку схожій на іграшкову. Можливо, за кермом сидить Лопес де Coca, а оті дві жінки у вуалях – його дружина й дочка.

Художник відчув гострий напад каяття, подумавши, що саме в ту мить, коли він, про все забувши, благав кохання, повз них, можливо, проїхала Хосефіна і нічого не побачила, нічого не помітила.

Вони довго стояли нерухомо, спершись на балюстраду, і мовчки дивились крізь колонаду дерев на блискуче сонце, густо-червоне, як стигла черешня, що заходило, осяваючи обрій спалахами пожежі. Багряні хмари, бачачи, що воно вмирає, підступно підкрадались до нього і жадібно всмоктували його світло.

Конча в захваті милувалася заходом сонця, як милується людина видовищем, що його бачить лише вряди-годи.

– Погляньте, маестро, на оту величезну хмару – яка ж вона чорна! Схожа на дракона… Ні, мабуть, на бегемота; подивіться, які в нього товсті ноги – мов башти. Він біжить до сонця і зараз його проглине! Уже роззявив пащу! Проковтнув, проковтнув!

Краєвид відразу потемнів. Сонце зникло в череві страховища, яке затулило весь небокрай. Його горбата спина їжилася срібними шпичаками, а черево, ніби не можучи втримати в собі розжарену кулю, бризкало дощем блідого проміння. Так і не змігши перетравити вогняний клубок, воно зрештою згоріло й розвіялось димом, розлетілось чорними клаптями, і знову над обрієм викотився червоний диск, омивши золотом небо й землю, сипнувши в тихі води ставків табунці вогняних рибок.

Реновалес, спершись на балюстраду, торкався ліктем графині і вдихав її пахощі, відчував тепло її пругкого тіла.

– Вертаймося, маестро, – мовила вона з якоюсь тривогою в голосі. – Мені холодно… Та й з таким супутником, як ви, ніколи не почуваєш себе спокійною.

І квапливо рушила назад до майдану, бо, добре знаючи чоловіків, відчувала, як небезпечно залишатися з Реновалесом насамоті. На його блідому і схвильованому обличчі вона помітила наближення вибуху, відчайдушного і брутального.

На терасі біля Глибокого Каналу художник і графиня проминули двійко закоханих, що неквапно спускалися вниз, тулячись одне до одного; вони ще не наважувалися обнятись, мабуть, чекали, коли звернуть на першу стежечку. Юнак ніс перекинутий через руку згорнутий плащ, хизуючись, мов кавалер з античної комедії; тендітна і бліда дівчина, не обдарована іншою красою, крім краси юності, куталася в благеньку мантилью і йшла, не відриваючи від свого супутника наївного й закоханого погляду.

– Якийсь студент із своєю модисточкою, – мовив Реновалес, коли юнак із дівчиною їх проминули. – Вони щасливіші, ніж ми з вами, Кончо. Їхня прогулянка дасть їм куди більше втіхи.

– Ми вже з вами старі, маестро, – відказала вона з фальшивим сумом у голосі, явно не маючи на увазі себе, а тільки свого супутника.

Реновалес обурився – це був останній спалах його пристрасті.

– Але чому, чому не можу я бути таким щасливим, як той хлопчак? Хіба не маю я на це права?.. Кончо, ви не знаєте, хто я такий. Ви звикли ставитись до мене як до хлопчиська і забуваєте, що я художник Реновалес, славетний маестро. Мене знають у всьому світі.

І з грубою нескромністю став розводитись про свою славу, і що більше говорив, то дужче дратувала його холодність цієї дами; він хизувався своїм славетним ім’ям, мов осяйним плащем, який має засліплювати жінок. І такий чоловік, як він, мусить терпіти, коли його відтручує отой нікчемний докторисько?

Графиня посміхалася з виразом жалості. В її очах спалахували іскорки співчуття. Дурненький! Мала дитина! До чого ж наївними бувають ці генії!

– Атож. Ви великий художник, маестро. Тому я пишаюся вашою дружбою. Навіть визнаю, що вона підносить мене в очах світу і в моїх власних… Я люблю вас і захоплююсь вами.

– Не треба мені захоплення, Кончо! Я жадаю кохання!.. Щоб ми належали одне одному! Кохання без меж…

Вона все сміялася.

– Ох, чоловіче! Йому треба кохання!..

Її очі іронічно блищали і, здавалося, промовляли до нього. Таж він анітрохи не знає жінок. Коханню байдуже до таланту, воно на цьому не розуміється і навіть пишається своїм невіглаством! Його вабить лише аромат молодості, духмяні пахощі розквітлого життя.

– Будьмо друзями, Маріано, тільки друзями. Ви звикнете, і наші взаємини даватимуть вам глибоку втіху… Не будьте таким «матеріалістом» – аж не віриться, що ви митець. Вам бракує ідеалізму, маестро, дуже бракує.

У такому тоні – поблажливому й співчутливому – графиня говорила аж поки вони розлучилися біля карети, що вже чекала на неї.

– Ми друзі, Маріано. Тільки друзі… зате справжні.

Коли стало сутеніти, Конча поїхала, а Реновалес вирішив пройтися пішки; він вимахував руками і гнівно зціплював кулаки. Опинившися сам, відчув новий напад люті і подумки лаяв графиню найпослідущими словами, адже тепер його не сковувала її присутність. Як вона потішається з нього! Як сміялися б вороги, побачивши його таким слухняним і безвільним у руках жінки, яка мало не щодня міняє коханців! Але він мусить завоювати її, нехай навіть ціною дальших принижень. Для нього це справа честі – заволодіти нею бодай один раз, а потім помститися, відштовхнувши її. Вона плазуватиме біля його ніг, а він гордо скаже: «Так я роблю з усіма, хто мені чинить опір!»

Але відразу ж усвідомив своє безсилля. Завжди він скорятиметься цій жінці, яка так холодно до нього ставиться, ніколи не втрачає самовладання і вважає його простачиськом. Охоплений глибоким розчаруванням, він став шукати заспокоєння у думках про свій дім, про хвору дружину, про подружній обов’язок, який приковує його до неї, і відчув гірку втіху людини, що жертвує собою, покірливо несучи свій хрест.

Отже, вирішено. Він утече від цієї жінки. І ніколи більше її не побачить.

III

І він перестав бачитись із графинею – два дні не ходив до неї. А на третій йому принесли невеличкого голубого листа у вузенькому конверті. Від тонкого аромату парфумів, якими був напахчений лист, художник аж затремтів.

Графиня нарікала, що він не приходить, і ласкаво йому вичитувала. Їй конче треба його бачити, так багато йому сказати. Справжній любовний лист, який митець поквапився сховати, боячись, що, перечитуючи його, повірить у те, в чому ще не було ніякої певності.

Реновалес удавано обурився.

«Я піду до неї, – думав він, ходячи по студії, – але тільки для того, щоб сказати їй правду в очі, щоб покінчити з цим раз і назавжди. Якщо вона гадає, ніби мене можна морочити, то помиляється. Вона не знає, що я коли схочу, стаю твердий, мов граніт».

Бідолашний маестро! Тим часом як в одному куточку його мозку формувалися горді фрази «гранітного чоловіка», в іншому – солодкий облудний голос наспівував:

«Іди негайно – користайся нагодою. Мабуть, вона вже кається, що відштовхнула тебе. Вона чекає на тебе і буде твоєю».

І художник, охоплений нетерплячкою, помчав до графині. Та нічого це змінилося. Вона стала ласкаво йому докоряти. Чому він так довго не приходив? Хіба не знає, як вона його любить? Після тієї розмови в Монклоа вона ніяк не могла заспокоїтись, гадаючи, що він образився. Й отак за розмовами вони просиділи години дві у кімнаті, що була графині за кабінет, аж поки пополудні почали сходитися її поважні друзі, постійне товариство німих обожнювачів, а останнім з’явився Монтеверде з безтурботним спокоєм коханця, якому ніхто не загрожує.

Художник пішов від графині, не досягти майже нічого. Єдине, що вона йому дозволила – де двічі поцілувати їй руку. Звичайний вияв світської чемності. Щоразу, як він пробував просунутись далі, торкнутися губами вище ліктя, чарівна дама владно спиняла його.

– Далебі, я розгніваюся, маестро, і більше не прийматиму вас наодинці!.. Ви порушуєте нашу умову!

Реновалес заперечував. Вони ні про що з нею не умовлялись. Але Конча осаджувала його, то розпитуючи про Міліту і вихваляючи її вроду, то цікавлячись, як почуває себе бідолашна Хосефіна, така лагідна, така мила жінка; вона, Конча, мовляв, дуже піклується її здоров’ям і днями її навідає. Маестро ніяковів, мучився докорами сумління і не зважувався наступати далі – чекав, поки розвіється прикре почуття.

Після цього візиту Реновалес знову прийшов до графині, потім ще й ще. Він відчував потребу бачити її, звик щодня слухати, як ці чарівні уста палко вихваляють його талант.

Не раз шалена вдача митця бунтувала, і він відчував бажання скинути з себе ці ганебні кайдани. Ця жінка наче причарувала його. Кликала до себе з будь-якого дріб’язкового приводу, здавалось, тішилася з його страждань; гралася ним, мов іграшкою. Зі спокійним цинізмом розводилась про Монтеверде та їхнє кохання, говорила про це так, ніби доктор був її чоловіком. Їй кортіло розповідати комусь про своє таємне життя, вона відчувала той нездоланний потяг до відвертості, який часом охоплює злочинця і змушує його в усьому зізнатись. Поступово стала звіряти маестро усі свої любовні таємниці, розповідала, не червоніючи, про найінтимніші подробиці побачень із Монтеверде, що часто відбувалися в її ж таки домі. Вони безсоромно зловживали сліпотою графа, який наче схибнувся після невдачі з Руном. Страх бути спійманими на гарячому сповнював коханців відчуттям якоїсь хворобливої втіхи.

– Вам я розповідаю про все, Маріано. Не знаю, що зі мною коїться, коли я з вами. Люблю вас, як брата. Ні, не брата… Скоріше, як подругу, котрій у всьому можна звіритись.

Залишаючись наодинці з собою, Реновалес відчував огиду, коли згадував про відвертість Кончі. Вона й справді така, якою її вважають: дуже принадна, дуже вродлива, але геть аморальна жінка. Ну, а себе самого він лаяв найнепристойнішими словами, яких навчився за часів богемного життя у Римі, і порівнював себе з усіма рогатими тваринами, що їх міг пригадати.

«Більше не піду до неї. Це ж ганьба… Нічогеньку собі роль обрав ти, маестро!»

Але досить було йому не прийти до графині два дні, як з’являлася Марі, покоївка-француженка сеньйори де Альберка, з напахченим листом, а іноді лист прибував поштою, скандально вирізняючись серед іншої художникової кореспонденції.

«Ну що за жінка! – вигукував Реновалес, поквапно ховаючи яскравий конверт, що так і впадав у вічі. – Яка необережність! Рано чи пізно Хосефіна зверне увагу на ці листи».

У своєму схилянні перед геніальним другом Котонер вважав, що перед ним не може встояти жодна жінка – тож і сеньйора де Альберка, звичайно, без тями закохана в маестро. Старий богемник сумно хитав головою.

– Це погано скінчиться, Маріано. Ти мусиш порвати а цією сеньйорою. Подумай про спокій свого домашнього вогнища! Бачу, не минути тобі лиха.

Листи завжди були однакові. Нескінченні нарікання на короткі перерви в його візитах. «Cher maitre, сьогодні вночі я не могла заснути, думаючи про вас…», а в кінці неодмінний підпис: «Ваша шанувальниця і добра подруга Coquillerosse» [22]22
  Лиха черепашка (франц.).


[Закрыть]таке войовниче прізвисько обрала вона для листування з художником.

Писала вона безладно, в найнесподіваніші години дня, скоряючись примхам своєї уяви та постійно збуджених нервів. Кілька разів схоплювалася з ліжка навіть опівночі або вдосвіта: ніяк не могла заснути і щоб якось розважити себе у безсонні заповнювала чотири аркуші дрібненьким почерком, звертаючись до доброго друга: у всіх подробицях розповідала йому про графа, про те, що чула від подруг, повідомляла останні плітки про людей з «великого палацу», нарікала на збайдужіння свого доктора. А іноді це були тільки чотири рядки – лаконічні, розпачливі. «Приходьте негайно, любий Маріано. Дуже пильна справа», – тривожно волали літери.

І маестро кидав свою роботу й одразу біг до графині, яка приймала його, лежачи в ліжку, у своїй пропахченій парфумами спальні, куди вже багато років не заходив сеньйор, схиблений на орденах.

Художник з’являвся стривожений, – напевне, сталося щось жахливе, – а Конча, неспокійно крутячись під гаптованими ковдрами та відгортаючи з чола золоті пасма, які вибивалися з-під мереживного чепця, говорила і говорила; слова злітали у неї з уст безладно, мов пташине цвірінькання, так наче від нічної тиші вона захворіла на недорікуватість. Їй спали на думку геніальні ідеї; наснилася страшенно оригінальна наукова теорія – Монтеверде буде в захваті. І з поважним виглядом викладала своє відкриття маестро, який кивав головою, не розуміючи жодного слова і дратуючись, що такий гарненький ротик – і верзе такі нісенітниці.

Іншим разом графиня починала розповідати, яку промову готує вона на урочисті збори жіночої ліги – це, мовляв, буде справжній шедевр красномовства. Висовувала з-під простирадел руки кольору слонової кістки і, ніби й не помічаючи, як збуджується Реновалес, спокійно брала з пічного столика кілька почерканих олівцем аркушиків. Добрий друг має сказати їй, хто найбільший художник у світі, бо вона залишила у своїй промові чисте місце для цього імені.

Протеревенивши годину, а то й більше під жагучим поглядом художника, вона нарешті переходила до термінової справи, до розпачливого волання, через яке маестро покинув свою роботу і примчав до неї. Це завжди були питання життя або смерті: ішлося не більше, не менше, як про її честь. То він мав намалювати щось на віялі тієї чи іншої сеньйори-чужоземки, котра мріяла вивезти з Іспанії хоч якийсь малюночок великого маестро. Та дама попросила Кончу про це вчора ввечері на дипломатичному рауті, знаючи про її дружбу з Реновалесом. А то графиня кликала його, щоб попросити якийсь «малюночок», ескізик, будь-яку дрібничку з тих, що валяються по всіх кутках його студії, для добродійницької лотереї, організованої жіночою лігою на користь бідолашних дівчат, які втратили незайманість і яких графиня та її подруги заповзялися вивести на шлях доброчесності.

– Не кривіться, маестро; не будьте таким скнарою Це тільки маленькі жертви, що їх вимагає дружба. Усі гадають, ніби я маю на славетного маестро великий вплив і надокучають мені проханнями, змушуючи давати сотні обіцянок… Ніхто ж бо вас добре не знає; ніхто не уявляє, який ви розбещений, неслухняний і лихий чоловік!

І ласкаво дозволяла поцілувати себе в руку, посміхаючись майже співчутливо. Але щойно відчувала лоскіт бороди і доторк гарячих уст до своєї білої пухкенької ручки вище ліктя, відразу відштовхувала його, сміючись і соваючись під ковдрою.

– Пустіть мене, Маріано! А то закричу! А то покличу Марі! Більше я не прийматиму вас у спальні. Ви не заслуговуєте такої довіри… Спокійно, маестро, спокійно, а то розповім про все Хосефіні!

Не раз, стривожено прибігши на поклик графині, Реновалес знаходив її блідою, з синцями під очима, наче вона всю ніч плакала. Побачивши маестро, Конча заливалася слізьми. Вона така нещаслива в коханні, байдужість Монтеверде завдає їй нестерпних мук. Вона не бачить його цілими днями – він уникає побачень з нею. Ох, ці вчені! Договорився до того, що заявив їй, ніби жінка – це велика перешкода для серйозних наукових студій. А вона ж кохає його безумно, скоряється йому, мов рабиня, терпить усі його химери, любить його так палко, як може любити тільки жінка, яка набагато старша від свого коханця і розуміє, що вона йому не рівня.

– Ох, Реновалесе! Не закохуйтеся ніколи. Це пекло! Ви навіть не уявляєте, який ви щасливий, що нічого не знаєте про такі речі.

Але маестро не зворушували сльози графині, а її відвертість тільки дратувала його. Вимахуючи руками, він ходив по спальні, ніби був у себе в студії, і говорив до Кончі з грубою прямотою, як до жінки, що вже відкрила йому всі свої таємниці і слабості. Сто чортів! Йому нема ніякого діла до всього цього. То вона покликала його лиш для того, щоб він вислуховував таку маячню?.. Графиня схлипувала, мов дитина, скулившись під ковдрами та простирадлами. Вона сама як палець на цьому світі і страшенно нещасна. У неї нема іншого друга, крім маестро – він для неї і батько, і брат. Кому ж, як не йому, може розповісти вона про своє горе? В один із таких моментів, побачивши, що художник мовчить, уже трохи зворушений її слізьми, Конча осміліла і сказала, чого від нього хоче. Він повинен піти до Монтеверде і добре вичитати йому, сказати напрямки, щоб поводився по-людському й не примушував її страждати. Доктор схиляється перед художником. Це один із найпалкіших його шанувальників. Вона певна, що досить маестро сказати Монтеверде кілька слів, і той повернеться до неї покірний, мов ягнятко. Треба йому показати, що вона не сама, що в кому її захистити, що ніхто не зможе безкарно насміятись з неї.

Але Конча навіть не встигла викласти своє прохання до кінця. Художник зціпив кулаки і широкими кроками заходив по кімнаті, несамовито лаючись. Він аж кипів від люті.

– Прокляття! Цього тільки й бракувало! Скоро ви попросите, щоб я почистив вам черевики. Чи ви з глузду з’їхали, сеньйоро? За кого ви мене маєте? Я не бажаю терпіти ваші витребеньки… Для цього у вас є граф. Дайте мені спокій.

Але вона уткнулась головою в подушки і невтішно заплакала. Отже, на цьому світі більше немає друзів! Маестро такий самий, як і всі інші: не догодиш усім його забаганкам, то й дружба для нього не дружба. Стільки слів, стільки обіцянок, а на ділі він не здатен навіть на малесеньку жертву.

Нараз вона опанувала себе і трохи підвелася на ліжку, – насуплена, розгнівана, холодна, мов ображена королева, – світячи крізь мережива таємничою білістю прегарного тіла. Ну що ж, їй тепер усе ясно: вона помилилася, розраховуючи на нього. А коли Реновалес, розгубившись від цього спалаху гніву, хотів щось сказати на своє виправдання, вона суворо й гордовито спитала:

– То ви згодні чи не згодні? Рахую до трьох: один… два…

Гаразд, він виконає її прохання. Він уже впав так низько, що може скотитися ще трохи – нічого від цього не зміниться. Прочитає докторові напучення, скаже йому у вічі, що тільки йолоп може нехтувати таким щастям. (Ці слова художник вимовив щиро, і голос йому аж затремтів від заздрощів). Чого ще хоче від нього його чарівна мучителька? Нехай просить сміливо, він усе зробить. Як треба, викличе на дуель графа з усіма його орденами і вб’є його, щоб вона стала вільною і могла поєднатися зі своїм докториськом.

– Жартівник! – вигукнула Конча, переможно всміхаючись. – Ви милий, як ніхто в світі, але й дуже-дуже лихий. Підійдіть-но до мене, злюко.

І, відгорнувши рукою пасмо чуприни, схоже на віття плакучої верби, поцілувала художника в чоло, весело засміявшись, коли той весь затремтів від цієї ласки. Реновалес відчув, як ноги йому підгинаються, а руки самі хапають у обійми це тепле, духмяне тіло, що так і вислизало з тонкої сорочки.

– Я ж поцілувала вас тільки в чоло! – закричала Конча. – Як сестра брата, Маріано! Спокійно!.. Ви робите мені боляче!.. Я подзвоню!

І таки подзвонила, бо відчула, що слабне й ось-ось поступиться, не зможе вирватися з цих палких і владних обіймів. У лабіринті коридорів та кімнат задзеленчав електричний дзвоник, двері в спальню відчинилися, і зайшла Марі – вся в чорному, з накрученим волоссям, тактовна й мовчазна. Її бліде усміхнене личко говорило, що вона звикла бачити все, здогадуватися про все, завжди зберігаючи незворушний вираз.

Графиня простягла Реновалесові руку, спокійна і люб’язна, так ніби прихід покоївки урвав їхнє прощання. Шкода, що він уже йде; увечері вона сподівається зустріти його в Королівському театрі.

Коли художник опинився на вулиці, ковтнув свіжого повітря й відчув себе серед людей, йому здалося, ніби він прокидається від жаского сну. На душі було страшенно гидко. «Ну й відзначився ж ти, маестро!» Він з відразою подумав, як принижує свою гідність, скоряючись усім забаганкам графині; а тепер навіть скотився до такої ганьби, що погодився стати посередником між нею та її коханцем. Але на чолі він і досі відчував ніжний доторк Кончиних уст; і досі був окутаний атмосферою спальні, напоєної пахощами її духмяного тіла. Похмурі думки поволі розвіялись, і митець підбадьорився. Не так уже й погано посуваються справи; хоча цей шлях і неприємний, він приведе його до мети.

Не раз вечорами Реновалес ішов до Королівського театру, скоряючись Кончі, яка хотіла бачити його там, і майже всю виставу просиджував у її ложі, розмовляючи з нею. Міліта сміялася з такої переміни батькових звичаїв – адже колись він лягав увечері рано і вже вдосвіта вставав працювати. А що мати вічно була недужа, то тепер Міліта виконувала обов’язки господині й виряджала маестро з дому; весело кривляючись і сміючись, вона допомагала батькові вдягти фрак, причісувала його, поправляла йому краватку.

– Татуню, я тебе не впізнаю: ти став світським хлюстом. Коли візьмеш мене з собою?

Батько виправдовувався, напустивши на себе поважний вираз. Цього вимагає його професія; художникам треба жити світським життям. Ну, а її він із собою візьме, неодмінно візьме… іншим разом. Бо сьогодні мусить іти сам: у нього справи, він має переговорити у театрі з багатьма людьми.

Сталася з ним іще одна зміна, яку теж відразу помітила насмішкувата, весела Міліта. Тато помолодшав.

Під безжальними ножицями його патли з кожним тижнем коротшали, а борода зрештою перетворилася на дрібний підлісок тих дрімучих хащів, що колись надавали йому суворого й дикого вигляду. Він не хотів зробитися таким, як усі; мусив щось зберегти від своєї артистичної зовнішності, бо ж люди, зустрічаючи великого Реновалеса, повинні впізнавати його. Але в межах цього бажання митець намагався не дуже вирізнятися серед елегантної, вишукано вбраної молоді, яка оточувала графиню.

Ця переміна не залишилася непоміченою й для інших. Студенти Академії образотворчих мистецтв показували на нього пальцем з райка Королівського театру, а ввечері спинялися серед вулиці й дивились, як він іде в блискучому шовковому циліндрі, що увінчував підкорочену гриву, і в розстебнутому пальті, між розгорнутими полами якого виднів елегантний жилет вечірнього костюма. В захопленій уяві студентів великий маестро завжди стояв з пензлем у руці у своїй студії, вергаючи громи перед мольбертом, дикий, розлючений і неприступний, як Мікеланджело. Отож, побачивши художника зовсім іншим, юнаки проводжали його заздрісними очима. «Ох і розважається наш маестро!» Вони щиро вірили, що за нього змагаються всі світські красуні, бо, на їхню думку, жодна жінка не здатна встояти перед чоловіком, який так гарно малює.

Вороги Реновалеса – титуловані художники, котрі ніде не могли за ним устигнути – в розмовах між собою кляли його на всі заставки: «Блазень! Егоїст! Мало йому тих грошей, які заробляє, то він тепер хизується поміж аристократів! Хоче набрати ще замовлень на портрети і загребти собі геть усе».

Котонер, який іноді залишався на вечір, щоб скласти товариство дамам, дивився, як Реновалес виряджається з дому, і сумно всміхався, хитав головою. «Ох, Маріано! Надто рано ти одружився! В юності, охоплений жагою слави, тільки й думав що про мистецтво, а тепер, на порозі старості, хочеш надолужити прогаяне». Багато людей уже сміялися з маестро, здогадуючись про характер його взаємин із графинею де Альберка, про безнадійну закоханість, що змушувала митця не відходити від Кончі та Монтеверде, вдаючи з себе некорисливого посередника, терплячого й доброго батька. Скинувши із себе свою дику машкару, славетний маестро обернувся на бідолашного невдаху, про якого всі говорили з жалістю; його порівнювали з Гераклом у жіночому вбранні*, що пряде біля ніг прекрасної спокусниці.

Мимоволі зустрічаючись із Монтеверде біля графині, художник зрештою подружився з ним. Уже не вважав його за дурнуватого й неприємного молодика. Бачив у ньому щось від своєї коханої і любив бути в його товаристві. Ставився до Монтеверде з тією спокійною приязню, без нотки ревнощів, з якою декотрі коханці ставляться до чоловіка своєї полюбовниці. Вони сиділи разом у театрі, прогулювались удвох, по-дружньому розмовляючи, і доктор часто приходив до художника в його студію. Своєю дружбою вони збивали з пуття людей, і ті вже не знали напевне, хто ж із двох є володарем сеньйори де Альберка, а хто лише претендує на цю роль, і зрештою погодилися на тому, що, напевне, внаслідок мовчазної згоди, двоє чоловіків мирно змінюють один одного, і вся трійця живе щасливо і безтурботно.

Монтеверде був палким шанувальником маестро, і той як людина славетна і багато старша ставився до доктора з батьківською поблажливістю. Він сварив його, коли графиня була ним незадоволена.

– Ох ці жінки! – казав доктор, знуджено махаючи рукою.

– Ви не знаєте, що це таке, маестро. Вони тільки перешкода на шляху до слави. Ви досягли тріумфу, бо не дали їм узяти над собою гору, бо ніхто ніколи не бачив, щоб ви мали коханку, бо ви чоловік по-справжньому сильний і мужній. Я захоплююсь вами!

«Мужній чоловік» пильно дивився в очі Монтеверде, чи той, бува, не глузує з нього. Йому кортіло відшмагати цього хлопчиська, який так зневажливо ставиться до того, про що сам він палко й нестямно мріє.

Конча звіряла маестро свої найпотаємніші думки. Признавалася в тому, в чому ніколи не наважилася б признатись докторові.

– Вам я розповідаю геть усе, Маріано. Не можу тепер жити, щоб вас не бачити. Знаєте, що я думаю? Доктор – це ніби мій чоловік, а ви – обранець мого серця… Не робіть такого обличчя… Сидіть спокійно, а то подзвоню… Я кажу це щиро… Надто люблю вас, щоб миритися з тими брутальними намірами, які ви плекаєте.