Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Розділ п'ятдесятий
Челядня

Коли Севу на носилках принесли до поміщицького будинку, двері в челядню були відчинені. Це означало, що можна заходити. Діти ввійшли.

Челядня являла собою велике, дуже низьке приміщення. Якщо стати навшпиньки, то рукою можна дістати до стелі, зробленої із старих, почорнілих від часу колод, рівно витесаних і з багатьма подовжніми щілинами! З таких самих колод, прокладених у пазах клоччям, були зроблені стіни.

Усе тут було старим, почорнілим, задимленим. Стіл, довгий, вузький, спирався на розхитані козли і тягнувся вздовж стіни, його кришка, збита з вузьких тонких дощок, розсохлася. За столом виднілась прибита до стіни вузька лава. Більше нічого в челядні не було, якщо не брати до уваги підвішеної до стелі довгої, від стіни до стіни, жердини. Для чого ця жердина – було незрозуміло.

Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.

Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.

Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.

Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись – перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.

Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.

– Тільки спробуй! – пригрозив йому Мишко. – Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.

З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.

– Бачиш, яка в тебе нестійка температура, – сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?

Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне – вилежати. Лежати й лежати.

Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?

Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:

– Скоро видужає ваш хворий?

Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху:

– Йому вже краще. Він завтра встане.

«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:

– Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!

– Ми розгубилися, – виправдувалися сестри Некрасови, – ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…

– Я завтра їду в місто, – сказав Мишко, – і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?

Розділ п'ятдесят перший
Ніч у музеї

Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо – то сторож ходить, то студентки, – а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.

Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи – один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору – задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.

Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.

Почулися човгаючі кроки сторожа.

Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…

Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері – сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок – двері замкнені.

Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!

Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх – двері були замкнені.

Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.

Хлопці повернулись у відділ побуту поміщика. Генка лишився в коридорі, готовий в разі небезпеки попередити товариша.

Мишко зняв канат. Спокійно, не кваплячись, він досліджував бронзового птаха.

Насамперед Мишко старанно, сантиметр за сантиметром, обмацав його, шукаючи якусь щілину або отвір: може, птах одмикається ключем? Але ніякого отвору не знайшов. Під його пальцями була шершава бронза і більше нічого. Тоді Мишко спробував крутити окремі частини птаха: голову, чубок на голові, одне крило, за ним друге крило, лапу, потім другу лапу. Він намагався повернути кожен кіготь на лапах птаха, кожну пір'їну на крилах. Нічого не оберталося, не відкривалося, не рухалося з місця.

Мишко розхвилювався. Невже вони нічого не дізнаються? Невже даремно лишилися тут на всю ніч, ховалися, рискували? Головне, нічого не видно… Засвітити кишеньковий ліхтарик? Ні, небезпечно! З вулиці можуть помітити світло, і тоді будуть страшенні неприємності, їх обвинуватять в намаганні щось викрасти з музею. Ганьба і їм, і всьому загону… Але головне, не хвилюватися. Спокійно. Треба взяти себе в руки. Знову почати все з початку. Відкривається ж він якось!

– Ну що? – тихо спитав Генка, підходячи до Мишка.

– Стій на своєму місці і не розмовляй, – прошепотів у відповідь Мишко.

Генка повернувся на свій пост. Мишко знову взявся за дослідження. А може, ніякого тайника у птахові немає? Ні, Славик не міг помилитися… Славик даремно ніколи нічого не скаже, це не Генка… От Генка міг би нафантазувати, а Славик ні.

Роздумуючи так, Мишко продовжував досліджувати птаха… Він намагався зібрати всю свою холоднокровність. Головне, не хвилюватися, не метушитися, досліджувати його сантиметр за сантиметром.

Мишко морочився дуже довго. Генка вже кілька разів підходив і просин дати спробувати йому.

– От побачиш, Мишко, – нетерпляче шепотів він, – я одразу знайду.

Мишко проганяв його, але кінець кінцем поступився. Дозволивши Генці шукати, він сам став на його пост.

– Тільки дивись, обережно, – попередив він, – а то зламаєш, і тоді все пропало…

– Не турбуйся, – промимрив у відповідь Генка.

Хоч Генка сопів з усієї сили, важко дихав і щохвилини бубонів: «Ага, от, от є, намацав», він теж нічого не знайшов.

Знову взявся Мишко, і знову безрезультатно. Вже перша смуга світанку лягла на підлогу. Мишко поглянув на свій величезний годинник – п'ята година ранку. А музей відкривається о дев'ятій.

Вони знову почали гарячково шукати. Тепер вони взялися за підставку, невелику круглу колону з кольорового каменю. До її вершини наглухо був прикріплений птах.

Але колона була зовсім рівною. Вони обережно нахилили її. І під колоною нічого не було.

Можливо, Славик помилився і справа зовсім не в птахові, а в чомусь іншому? Хлопці ретельно оглянули стіл, крісла, всі предмети, що були в кімнаті. Тільки шафи вони не могли дослідити – шафи були замкнуті.

Але розшуки не дали ніяких результатів.

Мишко поглянув на годинник. Пів на дев'яту. О дев'ятій відкриють музей. Сторож може прийти з хвилини на хвилину. Навіть дивно, чому він не приходить. Адже треба прибрати приміщення.

Хлопчики перевірили, чи не лишилось якихось слідів їх розшуків, і знову сховалися за портьєру, чекаючи, коли прийде сторож.

Розділ п'ятдесят другий
Друга ніч у музеї

Прислухаючись до скрипу дверей, хлопці стояли у своїй схованці. Але всюди було тихо. Мишко знову поглянув на годинник. Рівно дев'ять. Що це означає?

Мишко щохвилини дивився на годинник. Стрілки годинника хоч і повільно, але неухильно рухалися вперед. От уже чверть на десяту. От уже пів на десяту. В чому ж справа? Адже на табличці біля входу в музей ясно написано: «Музей відкрито з 9-ої до 7-ої. Перерва на обід з 2-ої до 3-ої. Щоденно, крім…»

І раптом Мишко сторопіло подивився на Генку:

– Генко, який сьогодні день?

– Як який? Понеділок.

– Це вчора, коли ми приїхали сюди, був понеділок.

– Правда. Значить, сьогодні вівторок.

– Вівторок, – повторив Мишко. – Але ж у вівторок музей закритий.

– Чому?

– Та ж на табличці написано: закритий по вівторках.

– От так штука! – сказав протягом Генка. – Влипли!

– Хай йому чорт, як же я цього не врахував! – скрушно промовив Мишко. – Адже я знав, що у вівторок музей закритий. Але ми поїхали в понеділок, ї в мене зовсім вилетіло з голови, що ми тут залишимось до вівторка. Як же я не збагнув? От дурень, слово честі!

– Все тому, що ти дієш і вирішуєш сам, ніколи ні з ким не радишся, – сказав Генка.

Нагода здалася йому слушною, щоб почати з Мишком серйозну розмову про його відрив од колективу.

– Знайшов час мораль читати! – розсердився Мишко. – Що ви всі мораль читаєте? Славик, Зіна, тепер ти!

– А вони вже з тобою говорили? – здивувався Генка.

– Говорили… Але не в цьому справа. Треба вибиратися звідси. Ох, який же я дурень!

Вони тихенько вийшли із своєї схованки і підійшли до задніх дверей. Двері були замкнені. Хлопці прислухалися. З двору долинали збуджені вигуки, сміх. Мабуть, там гралася дітвора.

Потім вони пішли до вхідних дверей, відсунули засув і зняли великий металевий гак. Двері не відчинялися: вони були замкнені на замок. А ключ у сторожа. Значить, через двері їм не вибратися.

Хлопці засунули засув, накинули гак і повернулися до кімнат. Лишалась єдина можливість – вікна. Але вікна виходили на вулицю, а між рамами була прокладена металева сітка.

Потяглися години нудного чекання. Неспокійна, безсонна ніч і голод зовсім змучили хлопців. Мишко ще так-сяк тримався, а Генка присів на підлогу і куняв, поклавши голову на коліна.

Тоді Мишко вирішив, що вони спатимуть по черзі. Спочатку Генка, потім він. Генка одразу ж вмостився на дивані і заснув.

Мишко ходив по музею. Гнітюча тиша, задушливе повітря одурманювали його. Але він мужньо боровся із сном. Він ходив безперестану, боячись сісти хоч на мить.

Трохи розважив його відділ фауни. Чучела звірів, птахів, під якими поряд з російськими назвами стояли химерні латинські. Комахи і кузьки за склом. Миша польова, миша домашня. І навіщо? Миша польова ще туди-сюди, але миша домашня… Хто її не бачив?

Минуло дві години. Мишкові хотілося спати. Але він не будив Генку. Якщо Генка не виспиться, то обов'язково засне на чергуванні.

І ще добрих дві години ходив Мишко, ніби в тумані.

Нарешті він розбудив Генку. Той довго потягувався, ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним.

– Через дві години розбудиш мене, – сказав йому Мишко, – а головне, не засни. Якщо вже дуже захочеш спати, то краще розбуди мене, зрозумів?

– Ні про що не турбуйся, – позіхаючи і потягуючись, відповів Генка.

Мишко ліг на диван і відразу ж заснув.

Він прокинувся сам… Було вже темно. Мишко поглянув на свій «будильник»… Що це?! Він проспав вісім годин! Мишко схопився. Де ж Генка? Розшукуючи його, Мишко пройшовся коридором, другим, обійшов усі кімнати. Генки не було.

Куди ж він подівся? Не міг же він піти без нього! На всякий випадок Мишко оглянув обоє дверей. Вони все ще були замкнуті.

Куди ж подівся Генка? Мишко неабияк розхвилювався. Може, він заліг десь і спить?

Мишко обшарив усі кутки – Генки ніде не було.

Хлопець стояв зовсім розгублений, як раптом почув хропіння. Мишко прислухався. Хропіння доносилося з кімнати, де був розміщений відділ «Релігія – опіум для народу». Так, справді, чути хропіння. Але де ж Генка? Мишко знову прислухався і похолов: хропіння долітало з домовини, що стояла посеред кімнати. На ній було написано, що це рака. В ній нібито зберігалися чиїсь нетлінні мощі, але кожен може переконатися, що ніяких мощей у раці немає.

Тремтячи від страху, Мишко підійшов до раки і підняв віко.

Так і є! В раці спокійнісінько, підклавши долоню під голову, спав Генка.

Лишити пост! Заснути! Мишко так штовхнув Генку, що мало не перекинув раку.

– Що ж такого? – виправдувався Генка, вилізаючи з раки. – Все одно ніхто сюди сьогодні не прийде… А ходитимеш – можуть кроки почути… Зате ми обидва чудово виспались.

– Але яке ти мав право лишити пост? – гарячився Мишко. – Якщо вже ти так хотів спати, то міг розбудити мене!

– Шкода було, – відповів Генка. – Розумієш, мені тебе було шкода. Жерти ж у нас нічого, чим же нам заглушити голод? Тільки сном. І, як бачиш, нічого не трапилось.

Звичайно, нічого не трапилось, але все ж для годиться Мишко як слід вилаяв Генку.

Виспавшись, вони почували себе набагато краще. Якби не нестерпний голод, то було б зовсім добре.

І знову потяглися години…

Знову захотілося спати. Хлопці то ходили, то куняли, то ходив один Мишко, а дрімав Генка… Кінець кінцем заснули обидва…

Розділ п'ятдесят третій
Незнайомий

Прокинувшись вранці, Мишко насамперед поглянув на годинник. Вісім годин. Він зараз же розбудив Генку, і добре зробив: не минуло й кількох хвилин, як дзвякнув замок задніх дверей і в музей зайшов сторож.

Хлопці сховалися за занавіску. Генка, правда, запропонував залізти в раку, але Мишко не погодився: тут їм усе видно, а в раці вони будуть немов у пастці.

Хлопці стояли за портьєрою. Вони чули шурхотіння віника і брязкання совка – сторож підмітав підлогу. Задні двері були відчинені, звідти віяло свіжою вранішньою прохолодою, з подвір'я виразно чулися дитячі голоси. Через ці двері сторож кілька разів виходив, виносив сміття. Але парадні двері все ще були зачинені.

Хлопці ледве стояли. Далися взнаки ці дві жахливі ночі. Дихати було нічим. Сторож, ледар, навіть кватирки не відчинив! А час посувався страшенно повільно.

Коли сторож підмітав біля них, хлопці затамували подих. Вони боялися, що сторож відкине портьєру, тут же стільки сміття. Але сторож, мабуть, розсудив, що коли вже за портьєрою не виміталося рік, то навіщо робити це зараз? Він навіть зачепив віником Мишкові ноги. Зараз він обов'язково відкине портьєру… Але ні! Човгаючі кроки сторожа віддалилися. Віддалилися звуки віника і совка.

Дев'ята година! Зараз сторож відкриє музей. Мишко гарячково рахував хвилини: як тільки старий відімкне двері і повернеться назад, одразу ж треба виходити на вулицю.

Дзвякнув, падаючи, гак, стукнув відкинутий дерев'яний засув, заскрипів ключ у замку, сліпуча смуга сонячного проміння впала на підлогу біля коридора. Отже, двері відімкнуті. Приготуйся! Зараз старий піде назад.

Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.

Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.

Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.

– Малюватимете? – спитав сторож.

– Невеликий рисунок, – відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.

– Накажете стільчик?

– Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.

Сторож почовгав далі.

Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти – сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.

І раптом трапилося найнесподіваніше…

Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.

Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!

Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.

– На все добре, щасливо залишатися, – сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.

Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:

– Дякую, дякую… І вам щасливо…

Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.

Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.

– Знову прийшли?

– У понеділок не встигли всього закінчити, – відповів Мишко.

– В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, – похитав головою сторож.

– Тепер усі вивчають поміщицький побут, – пояснив Мишко, – от і ходять сюди.

– І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, – сказав старий і поплентав далі.

– Старорежимний дідуган, – прошепотів навздогін кому Генка.

Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.

Мишко натиснув дужче – і раптом голова птаха відкрилась.

У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.

«Наступна середа денним».

Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…

Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.

ЧАСТИНА П'ЯТА
ТАЄМНИЦЯ БРОНЗОВОГО ПТАХА

Розділ п'ятдесят четвертий
Кит об'ївся

«Середа денним»… Зрозуміти неважко: хтось приїде в середу денним поїздом. І записка призначена для «графині». Тайник у музеї служить для переписки між нею і чоловіком у зеленому костюмі.

Середа… І Кузьміна вбили в середу…

Але якщо є тайник у маленькому птахові, то чого б йому не бути й у великому, у тому, що стоїть у садибі. Треба перевірити. Тільки як?

Звичайно, тепер, коли діти потрапили в челядню, їх шанси добратися до бронзового птаха збільшились. Але… Але Сева катастрофічно швидко видужував.

Мишко примушував його тримати термометр по пів години. Але стовпчик ртуті ніяк не підіймався вище тридцяти шести і шести десятих. Потім приїхав лікар і заявив, що Сева здоровий і завтра може встати, вийти надвір. Отже, треба залишати челядню. Що ж робити?

Ех, коли б хтось захворів! Мишко ходив по табору, з надією зазирав кожному в обличчя і питав, як хто себе почуває. Але всі почували себе чудово… Ніхто ні на що не скаржився. Тоді Мишко сказав Бечці:

– Ми спохвачуємось, коли хтось захворіє. А за правилами медицини треба запобігати захворюваності.

Бечка образився:

– Я весь час товчу про профілактику, а мене ніхто не слухає! І ти перший.

– Добре, добре, – не хотів з ним сперечатися Мишко, – але, доки нас не викурили з госпіталю, треба ним скористатись. Оглянь усіх, і якщо хтось здасться підозрілим, то одразу клади в госпіталь. А завтра ми викличемо лікаря. Оглядай як слід. Якщо помилишся і покладеш у ліжко здорового, теж не біда. Краще помилитись в цей бік, ніж в інший.

Бечка старанно взявся за діло. Усім зміряли температуру. Ця процедура тривала довго, бо в таборі був лише один градусник. Доки один його тримав, Бечка іншому оглядав горло. Він вважав себе великим спеціалістом по горлу. Його мати служила прибиральницею саме в тій лікарні, де лікували вухо, горло і ніс.

– Розкрий-но дужче пащу, – говорив Бечка, заглядаючи кожному в рот, а через те, що він був низький на зріст, то ставав при цьому навшпиньки.

Потім він глибокодумно об'являв:

– Та-ак… Почервоніння… Погані справи…

Він ладен був учепитися в кожного і тягти в госпіталь.

Але кому хотілося лягати в госпіталь у таку спеку! І справжній хворий не признався б у своїй хворобі. Кінець кінцем усім це набридло. Набрид Бечка, який своїми бровами залазив у рот, набрид безглуздий термометр… І Мишко бачив, що його витівка нічого не дасть. Хіба здорову людину переконаєш, що вона хвора? Мишко махнув на все рукою. Нічого не вдієш, доведеться завтра звільнити челядню. Доведеться розстатися з такою чудовою можливістю проникнути в будинок і оглянути бронзового птаха.

І все ж рятівник з'явився… З'явився він в образі змученого і стражденного Кита, який щохвилини стогнав і хапався за живіт. Кит об'ївся!

Мишковим радощам не було меж. Кит, звичайно, видужає, не вперше він об'їдається. Полежить день-другий і встане, наче нічого й не було. Ясно, він об'ївся, коли їздив з Славиком у Москву по продукти. Але Мишко не допитувався, чим об'ївся Кит. Важливо, що він справді-таки об'ївся, а це найголовніше і найприємніше. Завтра приїде лікар, дасть йому касторки або англійської солі, а зараз його треба покласти на місце Севи, якого вже тримали буквально силоміць.

Кита негайно ж поселили в челядню. Сева щодуху кинувся бігти від неї якнайдалі.

Коли «графиня» дізналася, що замість одного хворого в будинку з'явився інший, вона нічого не сказала. Повернулась і вийшла. Але незабаром приїхав лікар. А Мишко ж його не викликав.

– Що знову трапилося? – спитав лікар. Він зліз із дрожки і прив'язав коня до дерева, хоч при першому ж погляді на важкого, ледачого коня було зрозуміло, що він і сам не зрушить з місця.

– Ще один хлопець у нас серйозно захворів, – повідомив Мишко.

– Поглянемо, – похмуро промовив лікар, прямуючи до будинку.

Огляд Кита підтвердив, що він справді хворий. Лікар навіть припускав, що в нього дизентерія. Але Мишко пояснив, що такі розладнання шлунка у Кита бувають систематично, приблизно раз на два тижні.

Лікар виписав ліки і попередив, що хворому не можна майже нічого їсти, чим дуже засмутив Кита.

Потім, ще більше насупившись, лікар вийшов до «графині», яка чекала його біля веранди.

Про що вони там розмовляли, Мишко не чув. Через деякий час лікар повернувся зовсім похмурий і, від'їжджаючи, сказав:

– Хлопчик нехай лежить, доки я не дозволю йому встати. Тримайте його на суворій дієті. Він повинен вилежати. А на всякі побічні обставини не звертайте уваги.

З цього Мишко зробив висновок, що «графиня» сама викликала лікаря і вимагала, щоб він виселив дітей з будинку. Але нічого з цього не вийшло.

Наступного ранку «графиня» виїхала в місто. Звичайно, щоб наскаржитися на дітей і добитись їхнього виселення з садиби…

Ну що ж, нехай їде! Вона гадає, що Сєров сильніший за всіх, але помиляється. Під час її відсутності можна буде пробратися далі в будинок і оглянути бронзового птаха. Нічого поганого в цьому немає. Адже будинок не її власність, а державна. Вона всього-на-всього хранителька. Отже, це не житло, а народне добро. От і все.