Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Розділ чотирнадцятий
Завжди готові!

На час своєї відсутності Мишко вирішив залишити в таборі за старшу Зіну Круглову. Генка легковажний, Славик нерішучий, а Зіна хоч і дівчина, але хлопці її поважають і навіть побоюються.

Але щоб Генка і Славик не образилися, Мишко вирішив їх взяти з собою в поїздку. Отже, разом з Жердяєм їх поїде четверо. Двоє – на веслах, третій – за рулем, четвертий – дозорним на носі.

Повернувшись у табір, Мишко наказав Генці готувати спорядження, а Славикові – провізію.

– Розраховуйте на два дні, – сказав Мишко. – Ти, Генко, перевір човен: чи не тече, як приладнані кочети і весла. Приготуй на всякий випадок запасне весло і жердину. Візьми кілька вудок. Не забудь компас, сокиру, вірьовку, відро, казанок, ліхтарик з батарейкою. І свистки для кожного. І два прапорці для сигналізації.

– А палатку?

– Не треба. І так переночуємо. До речі, сірники не забудь. Усе! Записав?

– Записав! – Генка провів під списком товсту лінію.

Мишко повернувся до Славика:

– Тепер ти, Славко! Продукти покладеш у два мішки – на той випадок, якщо розділимося попарно. Кожному кухоль, ложку, ніж. Продукти: одну хлібину, локшини на дві варки, крупи якоїсь теж на дві варки, трохи масла, чаю, вісім штук цукерок. Усе!

Генка запротестував.

– Голодуватимемо! А яйця, сало?

– Треба товаришам якнайбільше залишити. А ми наловимо риби. Не забудь солі.

– Можна картоплі взяти, – запропонував Славик.

– Правильно, – згодився Мишко. – І пам'ятай: жодного паперового пакунка, тільки з матерії. Все спорядження треба підігнати так, щоб ніщо не рипіло, не бовталось, а головне, не брязкало і не дзвякало. Зрозуміло? Ти, Генко, помаж кочети і візьми з собою клапоть полотна: може, доведеться обв'язати весла, щоб було тихо.

– Не турбуйся, Мишко, – запевнив Генка. – Все буде зроблено якнайкраще.

– Ми, звичайно, все зробимо, – сказав розсудливий Славик, – але, чесно кажучи, я сумніваюсь в успіху нашої поїздки.

– Ти завжди в усьому сумніваєшся! – розсердився Генка.

– Сева і Ігор мають перед нами перевагу на дві доби, – продовжував Славик, – і ми їх ніколи не наздоженемо.

– Ми не наздоженемо таких тюхтіїв? – закричав Генка.

Мишко сказав:

– По-перше, вони пливуть на плоту, а ми на човні, а це втричі швидше. По-друге, вони роблять багато зупинок: і продуктів їм треба купити, і маршрут вони знають погано, і сплять вони, мабуть, до півдня. І, нарешті, по-третє, не вічно ж вони збираються плисти по річці! Десь же вони мають зупинитись і перейти на залізницю. Отже, на цьому місці вони залишать пліт. Ми цей пліт побачим. І по цьому сліду шукатимемо їх.

– Зрозуміло тепер? – насмішкувато підсумував Генка. – А якщо не зрозуміло, то сиди тут і вари з Китом кашу.

Надвечір усе було наготові. Спорядження й продукти склали в човен, а самого його перевірили, змазали, підвели ближче до табору і приставили до нього вартових. Відплиття було призначено на четверту годину ранку. Щоб не запізнитися, Жердяй лишився ночувати в таборі.

Увечері біля вогнища Мишко, звертаючись до свідомості піонерів, переконував їх слухатися в усьому Зіни.

– Обстановка дуже складна. Я вже не кажу про міжнародне становище, про це всі знають. Але навіть тут неспокійно. Сева й Ігор втекли. А тут це загадкове вбивство. Можливо, тут поблизу блукають бандити. І поміщицька садиба з старою бабою теж дуже підозріла. Так що нам треба бути пильними. Дисципліна насамперед.

Зіна Круглова, щоб підсилити враження, додала:

– Ця старорежимна графиня візьме та й спалить садибу, щоб комуні не дісталася.

– Навіть дуже просто, – підтвердив Мишко, виключно для підтримки Зіниного авторитету. В те, що старуха спалить садибу, він, звичайно, не вірив.

– Тільки подумати, – закричав Генка, – одна людина займає такий домище! Двісті дітей розмістити можна. Неподобство, слово честі!

– Неподобство, – згодився Славик. – Але яке це має відношення до Ігоря й Севи? Садиба, вбивство Кузьміна – при чому тут Ігор і Сева?

– А при тому, що точиться класова боротьба, – повчально промовив Мишко, – зрозумів? Даремно людей не вбивають. І графиня, мабуть, теж чекає, коли повернуться різні там поміщики та князі. От і береже для них садибу.

Славик з сумнівом похитав головою і сказав:

– Навряд чи є люди, які сподіваються на повернення старого режиму.

– Не хвилюйся, є, – запевнив його Мишко. Жердяй сказав:

– Куркулі в нас на селі кажуть… Потім лорд цей самий англійський…

– Лорд Керзон, – підказав Мишко.

– От-от… Керзон цей самий… Написав Леніну листа…

– Ультиматум.

– Так кажуть, тепер радянській владі кінець.

Усі розсміялися.

– Ех ти, Жердяйчик! – закричав Гонка. – Не діждуться ваші куркулі кінця радянської влади. І графиня теж не діждеться. І граф її, білоемігрант, теж не діждеться!

– Керзон поставив перед нами зухвалі вимоги, – сказав Мишко, – зовсім зарвався. Вимагає, щоб ми відкликали своїх представників з Ірану і Афганістану. Бачили таке? Англійські капіталісти бояться, що їх колонії не захочуть більше бути колоніями. Зрозуміло? Народи Сходу! Ану лиш, Славко, почитай газету, яку сьогодні Генка з Москви привіз.

Славик розгорнув газету. Зверху, ліворуч, було написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а праворуч – «Бережіть газети, їх у нас мало!»

Славик голосно прочитав і про ультиматум Керзона, і про демонстрації проти ультиматуму під лозунгом: «Руки геть від Радянської Росії!»

– Чув? Нас підтримують робітники всього світу, – пояснив Мишко. – І ніякі капіталісти нам не страшні.

Жердяй замислено сказав:

– І ще кажуть, що Ленін зовсім хворий.

– Що ж з того, що хворий? Перевтомився, от і хворий. Слухай… – Мишко взяв у Славика газету і голосно прочитав: – «Резолюція робітників Держзнаку… Надати Володимирові Іллічу тримісячну відпустку і зажадати від нього точного виконання припису лікарів, щоб він міг відновити свої сили для блага трудящих». Зрозуміло? – сказав Мишко, згортаючи газету. – Ленін відпочине і видужає. Так що нехай ваші куркулі не радіють.

Несподівана думка прийшла йому в голову, і він сказав:

– Знаєте що, друзі? Зараз усі пишуть Леніну, давайте і ми напишемо.

Всі здивувалися. Про що вони можуть написати Леніну?

А Мишко вже захопився своєю ідеєю. Забувши, що він твердо вирішив бути таким же спокійним і незворушним, як директор дитячого будинку Борис Сергійович, він схопився і, розмахуючи руками, сказав:

– Напишемо, щоб він скоріше видужував.

– Правильно! – підтримав його Генка. – Всі пишуть.

Зіна Круглова сказала:

– Якщо навіть Ілліч не прочитає нашого листа, то йому про нього розкажуть. І Леніну буде приємно, що всі про нього пам'ятають, люблять його і бажають йому здоров'я.

І діти, галасуючи і перебиваючи одне одного, склали такого листа Володимирові Іллічу Леніну:

«Дорогий Іллічу! Ми, юні піонери і комсомольці, посилаємо тобі палкий пролетарський привіт. Ми хочемо, щоб ти скоріше видужав. Ми хочемо боротися за робітничу справу так само, як борешся ти все своє життя. Ми завжди готові захищати і зміцнювати Радянську Росію. Видужуй скоріше, дорогий наш Іллічу!»

ЧАСТИНА ДРУГА
ПОГОНЯ

Розділ п'ятнадцятий
Човнова станція

Мишко уперся погою в слизький від нічної роси берег, зштовхнув човен у воду, переліз через борт і видерся на ніс.

Поїхали!

Білястий туман оповивав річку. Береги ледь виднілися. Кущі верболозу сягали майже до середини річки. Товсті стовбури дерев лежали над самісінькою водою. Генка і Славик мало не зачіпали за них веслами. Але Жердяй, що сидів на кормі, майстерно правив човном по вузькій, звивистій річечці.

Мишко засік час. Якщо вони пересуватимуться з швидкістю вісім кілометрів на годину, то до вечора досягнуть гирла річки. Туди приблизно сімдесят чи вісімдесят кілометрів.

Міркуючи так, Мишко пильно позирав на всі боки. В цей передранковий час річка здавалась якоюсь зовсім незнайомою. Все раптом стало великим, глибоким, таємничим, химерним: несподівано високі дерева, верховіть яких не було видно, кущі, що здавалися непролазними… Чому вони ніяк не можуть обійти мисок, за яким має бути човнова станція? Може, в темряві він не помітив її?

Мишко підвівся. Саме в цю хвилину вони обігнули мис. Одразу посвітлішало. Мишко побачив маленьку будку човнової станції. І тут же помітив жінку, що наближалася до станції. Мишко впізнав її. Це була «графиня». Чого вона прийшла сюди так рано? Мишко квапливо прошепотів:

– Тихо! Не веслуйте!

Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.

Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.

На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.

Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.

Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися – це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.

Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.

Всі дивилися вслід човну: хлопчики – з своєї схованки, старуха і Єрофєєв – з берега, Сенько – з підводи.

Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.

Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…

Розділ шістнадцятий
На річці

Першим порушив мовчанку Генка.

– Цікаво, що вони повезли в човні? – промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. – Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?

– Не вчора, а позавчора, – відповів точний Славик, – і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.

– «Перевезти», ага! – перекривив його Генка. – Так рано, щоб ніхто не бачив! І Єрофєєв, куркуль і глитай, із своїм Сеньком примазалися. – Він повернувся до Мишка: – Знаєш, Мишко, давай краще висадимо Славика.

– Навіщо?

– Він усю дорогу сумніватиметься: «Нічого такого», «Нічого особливого», «Нічого в нас не вийде», «Нічого ми не знайдемо…» Так і канючитиме…

У відповідь Мишко тільки відмахнувся. Але що все це означає? «Графиня», човняр, Єрофєєв – усі вкупі. Щось відправляють, уночі, таємно…

– Можливо, старуха інвентар вивозить, щоб комуні не дістався, – припустив він.

– Який у неї інвентар! – сказав Жердяй. – Немає в неї ніякого інвентаря.

– Що ж, по-твоєму?

– А я звідки знаю!

– Гаразд! – вирішив Мишко. – Все одно нам плисти вниз. Шукатимемо Ігоря й Севу і заодно подивимось, куди човняр одвезе ті мішки. Головне – щоб він не побачив нас. Їдьмо!

Жердяй відштовхнув човен од берега. Генка і Славик змахнули веслами. Приставивши бінокль до очей, Мишко вдивлявся в далечінь. Човняра не було видно. Але нічого, вони наздоженуть його.

Звивиста річка крутилася в глибокій, вузькій долині. Високий правий берег був дуже підмитий – над водою жовтіли ніздрюваті вапняки, біліли химерні крейдяні урвища. На низькому лівому березі тягнулися вузькі смужки заливних лук і торфових боліт. Крізь каламутну воду дно виднілося тільки на дуже мілких місцях – грузьке, покрите тванню. В деяких місцях вода швидко крутилася – на дні били джерела.

Хлопці поминули село, поромну переправу, а човняра все не було. Невже на чотирьох веслах вони не можуть його наздогнати? Мишко подав знак причалити до берега, виліз із човна і піднявся на горбочок, намагаючись звідти побачити човняра.

Широка панорама долини відкрилася перед ним: безкраї поля, темні ліси, тихі переліски, поодинокі вітряки, білі дзвіниці церков, на близьких полях вози з піднятими в небо голоблями… Сонце повільно підіймалося з-за обрію. Його навкісні промені розсували далину, покриваючи все навколо яскравими барвами. Але вузька чорна смужка річки ховалася за пагорбами і заростями, і там не можна. було нічого побачити.

Мишко повернувся до човна. Вони з Жердяєм змінили Генку і Славика і попливли далі. Тепер Генка сидів за рулем, а Славик з біноклем у руках – на носі.

– Натиснемо, Жердяй, – говорив Мишко, з усієї сили налягаючи на весла. – Ти, Генко, за рулем обережніше…

– За мене не турбуйся, не вперше, – не забарився з відповіддю Генка.

У тільнику і підкочених штанях, з кормовим веслом в руках він мав дуже мальовничий вигляд.

– Ти, Славко, – продовжував командувати Мишко, – пильнуй! І стеж не тільки за човнярем. Головне – Ігор і Сева. Приглядайтеся, чи немає плоту або якихось інших слідів.

– Поки що нічого не видно, – відповів Славик, – ні човняра, ні хлопців, ні плоту, ні слідів.

Так пливли вони ще з півгодини, щосили налягаючи на весла. Мишко саме хотів було зробити заміну, як раптом Славик, не одриваючи бінокля від очей і повертаючи ним то в один, то в другий бік, сказав:

– Тихше, хлопці! Здається, човняр…

– Де?

Мишко і Жердяй підняли весла. Гонка трохи підвівся, вдивляючись уперед.

– Знову зник, – повертаючи бінокль, сказав Славик. – Тільки що за тим поворотом я бачив повен. Ага, от він знову промелькнув…

– Скільки до нього?

– З кілометр, – непевно промовив Славик.

– Зараз буде Халзін луг, – хвилюючись, сказав Жердяй.

– До берега! – тихо скомандував Мишко.

Коли вони з Жердяєм вистрибнули на берег і поглянули на річку, то побачили, що човняр не веслує. Човен його похитувався на воді, а сам він, повернувши голову, вдивляється в берег.

– На Халзін луг дивиться, – прошепотів Жердяй, білий як полотно.

А ти чого хвилюєшся? Нічого хвилюватися.

Човняр, як і раніш, дивився на луг, зрідка повільним рухом весла вирівнюючи човен. Ага, не хоче підпливати до місця, де вбили Кузьміна…

Генка не стерпів і теж зійшов на берег. Тепер вони втрьох, як і човняр, дивилися па Халзін луг.

Вкритий яскраво-зеленою травою, чалитий сонячним світлом, він тягнувся помад лівим берегом Утчі і правим берегом малесенької, майже пересохлої річечки Халзан, що впадає в Утчу.

В зеленій одноманітності лугу було стільки спокою, що хлопчикам здавалося, ніби звідти чується одноманітне дзижчання комарів і дзвінке сюрчання коників. Місце було зовсім відкритим. Кілька самітних дерев схилили до землі своє низьке гілля. І тільки на березі досить густо росли кущі. Звідки ж стріляли у Кузьміна? І чому Микола не чув пострілу? І хто вкрав човен? Дивно…

Нарешті човняр змахнув веслами. Човен поплив далі. Хлопчики в ту ж мить сповзли з берега і рушили слідом за ним. На веслах – Генка і Славик, на носі – Мишко, на кормі – Жердяй.

Тепер вони трималися від човняра на такій відстані, щоб за якимсь поворотом його можна було розглянути в бінокль.

Човняр то з'являвся, то зникав за частими поворотами річки. Він сидів на веслах, обличчям до хлопчиків, які пливли за ним, і їм доводилося поводитись дуже обережно, щоб не потрапити йому на очі. Перед кожним поворотом річки Мишко вистрибував на берег і дивився в бінокль, де човняр. В розпалі погоні вони зовсім забули про мету своєї мандрівки.

– Зараз лісисті місця почнуться, – сказав Жердяй, – скоро я вам стежечку покажу… Якщо цією стежечкою йти, то прямо на Голигінську гатку і вийдеш.

– Ту саму, де мертвого графа закопано?

– Ту саму.

– Так далеко від садиби?

– Річкою далеко. А лісом близько.

Човняр знову зник за довгим закрутом річки, прикритим густими заростями. Щоб не упустити його з очей, Мишко наказав швидше веслувати. Генка і Славик налягли на весла. Човен вискочив за поворот. І Мишко відразу ж переконався в необачності свого вчинку… Метрів за триста від них човняр, простуючи по воді, витягав свій човен у маленьку бухточку біля двох білих каменів… Хлопців урятувало тільки те, що човняр стояв до них спиною і, хлюпаючи по воді ногами, не чув шуму їх весел.

Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.

– Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, – прошепотів Жердяй.

Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.

Тишу на річці порушив триразовий крик сови.

Розділ сімнадцятий
Човняр

Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця – тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.

Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.

Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки – все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…

Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.

З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий – у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.

Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.

Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.

І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…

Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.

Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:

– Далеко пливете, товариші?

Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.

Так, пливемо, – спокійно відповів Мишко.

Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.

Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.

З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:

– І Жердяй з вами?

Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.

Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:

– Знайомий човен.

– Так, – відповів Мишко, – це човен Кіндрата Степановича.

– Он як? – недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. – Значить, Кіндрата Степановича? – перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.

Але Мишко міцно тримав його.

_ Так, Кіндрата Степановича, – повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.

– Цікаво, – глузливо, протягом сказав човняр. – Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.

Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:

– Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.

Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:

– Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.

Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.

– Що некрасиво? – насупився Мишко. – Чого ви нас соромите?

– Брехати негарно, – докірливо сказав човняр. – Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…

– Чий же? – посміхнувся Мишко.

– Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. – Човняр вказав на Жердяя. – Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.

Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.

– Негарно, негарно, – нахабно посміхаючись, повторив човняр. – Жердяй хоче брата визволити – розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..

Тремтячи від обурення, Мишко закричав:

– Яке ви маєте право?

– Кожен повинен допомагати правосуддю, – глузуючи, відповів човняр.

Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.

Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…

Човни вдарились об берег. Мишко зіскочив на ніс:

– Зараз же відпустіть, чуєте!

– З радістю б, та не можу, – розсміявся човняр.

Але не встиг він скінчити, як Мишко стрибнув у його човен і схопив ланцюг.

– Не чіпай! – зарепетував човняр і схопився з місця, піднявши високо в руках весло.

Та Мишко одним рухом зірвав ланцюг з гака і перекинув його у свій човен. Потім він випростався:

– Вдарте! Спробуйте!

Дмитро Петрович стояв, піднявши весло, обличчя його було бліде, спотворене люттю. Він ударив би Мишка, але Генка і Славик уже лізли в його човен. Генка так наліг всім тілом на борт, що човен накренився… Човняр похитнувся і закричав:

– Не лізь, сволото!

Він нахилився до Генки, намагаючись дістати його веслом, і в ту ж мить Славик, тихий, сором'язливий Славик схопив з другого боку човняра за ноги і смикнув до себе. Дмитро Петрович полетів у воду.

– Назад! – закричав Мишко.

Хлопці поспіхом залізли у свій човен. Викрикуючи прокляття, Дмитро Петрович кинувся за ними. На нього злякано дивився Жердяй, зіщулений і очманілий від жаху.

– Веслуйте! – закричав Мишко.

Генка і Славик квапливо, стикаючись веслами, почали веслувати. Дмитро Петрович був уже зовсім близько. Він шарпнувся до корми, але промахнувся. Генка і Славик ударили веслами раз, вдруге… Набираючи швидкість, човен мчав річкою. Відстань між ним і човнярем дедалі збільшувалась… Дмитро Петрович постояв деякий час, повернувся і пішов до берега.

Човен мчав дедалі швидше. Поворот… За ним другий… От і дерево, під яким вони ховалися… От і два білих камені… Ще поворот. І вони виплили на рівний довгий відтинок річки, що відходив вбік од лісу. Тут їх човняр уже не наздожене.