Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Розділ тридцять четвертий
Самохарактеристики

По обіді всі посідали на лужку в затінку дерев. Головою обрали Славика: він був справедливим і вмів вести збори спокійно і тактовно.

Мишко проголосив коротке вступне слово. Він побіжно зупинився на сучасному моменті, вказав на складне міжнародне становище республіки, на мерзенні підступи капіталістів та імперіалістів і необхідність у зв'язку з цим підвищення відповідальності кожного комсомольця перед колективом і перед самим собою, перед своєю революційною і комсомольською совістю. Самохарактеристики, сказав Мишко, повинні допомогти кожному комсомольцеві і піонерові удосконалювати самого себе, допомогти йому побачити свої недоліки і якомога швидше позбутися їх. Тим більше, додав Мишко, що останнім часом мали місце факти несвідомості…

На цьому місці Славик перебив його і сказав, що висловлюючись таким чином, Мишко вже обумовлює характеристики деяких товаришів. Тому, як голова, Славик пропонує Мишкові зробити лише загальні зауваження і, по можливості, короткі, а про факти говорити конкретно при обговоренні того чи іншого товариша. Усі хором підтвердили, що Славик правий. Мишко не сподівався, що Славик зробить таке зауваження йому, вожатому (все ж і про авторитет треба думати). Але в думці він не міг не згодитися, що Славик має рацію: така традиція, і не треба її порушувати. Згнітивши серце, він згодився і запропонував почати обговорення з Генчиної ланки. Славик поставив цю пропозицію на голосування. За неї голосували всі, крім піонерів Генчиної ланки. Але їх була меншість, і обговорення почалося.

Першим у списку був Генка.

Слово взяв Бечка. Він підвівся, набрав серйозного вигляду і сказав:

– Останнім часом ми дуже здружилися з Генкою. Але саме тому, що я його друг, я зобов'язаний відверто сказати про його недоліки… Найголовніше в Генці – це нестійкість характеру. Не може він стримувати себе. Відчуває, що не треба цього робити, не треба цього говорити, а робить і говорить. Комсомолець повинен обдумувати і зважувати свої вчинки. А Генка не вміє ні обдумувати, ні зважувати. Тому він і потрапляє в різні історії…

Бечка нагадав історії, в які потрапляв Генка через свою нестриманість, і на закінчення сказав:

– У Генки, звичайно, багато ще й інших недоліків. Але той, про який я сказав, – головний. І Генці треба його позбутися якнайшвидше.

І хоч би хто-небудь захистив бідного Генку! Навіть Зіна Круглова, єдина дівчинка, з якою він дружив, схопилася і швидко заторохтіла:

– Генка недисциплінований. Як може така людина бути помічником вожатого загону? Замість того щоб бути прикладом, він сам на кожному кроці порушує дисципліну. Історія з тим, як він дражнив Ігоря і Севу, говорить сама за себе. А випадок у Москві з бабусею Ігоря, а ці нещасні цвяхи? Генці час кінець кінцем подумати про свій авторитет.

– Генка грубий, – сказала Некрасова Надя.

– Генка легковажний, – додала Некрасова Віра.

– Генка любить дражнити інших, – в один голос закричали Ігор і Сева.

– Генка базікало, не дає нікому й слова сказати, – заявив Кит.

І Генка з жалем згадав про віддані даремно порції каші.

А Наташа Бойцова сказала:

– Генка занадто самовпевнений. Він хвалькуватий і любить усе приписувати собі одному. Соромно так багато про себе думати. Нескромно. Це яскраво виражений індивідуалізм.

Останнім про Генку говорив Славик:

– Я думаю, головна біда Генки в тому, що він занадто імпульсивна людина. Всі його вчинки підпорядковані миттєвому почуттю, тобто імпульсу. А наші дії повинні бути підпорядковані не імпульсу, а тверезому врахуванню обставин.

Тут Славик пустився в довгі міркування про волю, характер, імпульси і навіть добрався до «категоричного імперативу» Канта, про який прочитав у якійсь філософській книзі. Книгу він не зрозумів, але слова «категоричний імператив» йому дуже сподобалися.

Кінець кінцем Славик вибрався із хащі філософських роздумів і закінчив Генчине обговорення такими словами:

– Перед Генкою стоїть серйозне завдання: перевиховати самого себе. Він безумовно чесний комсомолець, відданий справі революції, але його недоліки заважають йому давати суспільству ту користь, яку він міг би дати. І Генці треба серйозно задуматися над тим, що говорили про нього тут товариші.

Приблизно в такому ж дусі обговорили ще кількох членів Генчиної ланки.

Про Кита сказали, що його обжерливість – це вже не фізичний, а моральний недолік.

– Чого можна чекати від людини, яка думає тільки про їжу? – сказав Ігор про Кита. – Адже він усе підпорядковує інтересам свого шлунка. З часом з нього вийде міщанин-черевоугодник, він дбатиме тільки про своє матеріальне благополуччя. Згадаймо комсомольців часів громадянської війни! – з пафосом вигукнув Ігор. – Подумаймо про комсомольців капіталістичних країн, особливо фашистської Італії. Хіба вони думають про їжу? Уявімо, що серед них є ось такий Кит. І от він потрапляє, скажімо, в сигуранцу або дефензиву. Його там допитують і мордують голодом. Хіба Кит витримає муки голоду? Скажи, Кит, витримаєш?

Кит схилив голову.

Славик, як голова, зауважив Ігореві, що запитання задавати не можна. Критикувати критикуй, а якщо задавати запитання, то вийде сварка ї непотрібна полеміка.

– Ні, Кит не витримає катування голодом, – з гіркотою сказав Ігор, – отже, його фізичні потреби сильніші за його переконання. А така людина навіть не може бути комсомольцем. От коли ми з Севою вирішили поїхати в Італію бити фашистів…

Славик знову перебив його і сказав, щоб він про себе не говорив. Про нього і про Севу скоро говоритимуть інші, і якщо він побажає, то зможе тоді пояснити свій вчинок.

Але коли перейшли до обговорення Ігоря і Севи, то ні один, ні другий не захотіли пояснити свій вчинок. Та й що було пояснювати? Їх втеча викликала загальне обурення. Хіба вони діти? Хіба не розуміють, що ні в яку Італію вони б не потрапили, ніяких фашистів вони не побили б? Вся їхня витівка не тільки смішна. Вона пояснюється бажанням похизуватися, показати себе героями, а хіба це більшовицька риса?

– Від цього тхне есерівщиною, – сказав Мишко. – Таким собі дрібнобуржуазним індивідуалізмом. Що хочу, те й роблю, а на інших мені наплювати! Що мені товариші чи рідні! Нехай хвилюються, хай турбуються, а я вдовольню свою примху, і все! Отже, примха дорожча за всіх. Отже, особисті інтереси поставлені над громадськими. А це називається егоїзмом. А егоїзм – найогидніша відрижка буржуазної ідеології. От про що треба подумати Ігореві і Севі!

Розділ тридцять п'ятий
Самохарактеристики
(Продовження)

Другого дня збори почали зранку, щоб надвечір обов'язково їх закінчити.

Почали із Славика. Він поступився місцем головуючого Мишкові. Звичайно, на той час, доки його обговорюватимуть.

Першим про Славика говорив Генка:

– Славко, звичайно, хороший комсомолець. Чесний, справедливий і сумлінний. Але, – Генка зморщився, – нерішучий він якийсь. Нездатний до рішучої дії. В усьому вагається… «А чому?», «А навіщо?», «А для чого?..» Так не годиться! – Генка змахнув кулаком. – У всьому потрібні рішучість, сміливість, блискавичність! Де у Славка вольові якості? Головний недолік Славка – це уповільнена реакція. – Генка окинув усіх переможним поглядом: якщо потрібно, то й він уміє похизуватися вченим словом. – От. Треба тренувати свою волю. А з чого почати? Почати треба з фізкультури. Так, так, не смійтесь! Славик не займається спортом, не розвивається фізично, навіть ухиляється від ранкової зарядки. А що сказано? Сказано: «В здоровому тілі – здоровий дух». От як сказано. І це треба пам'ятати.

Але інші хвалили Славика. Його любили в загоні. Хвалив його і Мишко, але зауважив, що Славик трохи м'якотілий інтелігент. Щоправда, він виріс в інтелігентній сім'ї, батько його «спец». Але треба перевиховуватися, треба набувати пролетарських, робітничих якостей…

– А я не розумію, – заявила Зіна Круглова, – які це особливі робітничі, пролетарські якості? Людина залишається людиною, ким би вона не була: робітником, службовцем чи інтелігентом. Ідеологія справді може бути різною, але людські якості від цього не залежать. Інший робочий хлопчина за своїми людськими якостями гірший, ніж якийсь інтелігент. Так що соціальне походження тут ні при чому.

– Ні, при чому! – вигукнув Генка. – Адже буття визначає свідомість. У пролетаріату одна свідомість, у буржуазії – інша. А інтелігенція – це проміжний прошарок, і він хитається…

Славик образився:

– Виходить, я проміжний прошарок.

– Ти – ні, – примирливо відповів Генка. – Ти вихований при радянській владі. А я кажу про стару інтелігенцію.

Але Зіна Круглова стояла на своєму:

– Ні, я не згодна. У Славика, як і у всякої людини, є свої недоліки, але його інтелігентське походження тут ні при чому. Он Генка пролетарського походження, а недоліків у нього набагато більше.

Генка схопився і заявив, що його обговорення закінчено і нема чого до нього повертатися. Що ж до ролі інтелігенції, то він, Генка, цілком згодний з Мишком. Звичайно, всіх інтелігентів не можна стригти під один гребінець – Славик, наприклад, свій хлопець, – але соціальна суть інтелігенції як проміжного прошарку від цього не міняється.

Тому що Славик образився, Мишко вважав за необхідне роз'яснити свою позицію.

– Я мав на увазі от що, – сказав він. – В чому суть пролетарської психології? В тому, що пролетаріатові нічого втрачати, крім своїх кайданів. А буржуазія має власність, тримається за неї. Тому пролетаріат – за спільну справу, буржуазія – проти спільної справи. Інтелігенція ж серцем за пролетаріат, а своїм становищем зв'язана з панівними класами. От звідси її вагання і хитання. Я, звичайно, маю на увазі не Славка, а взагалі. У Славка цілком пролетарська психологія, але в характері ще є інтелігентська м'якотілість… А втім, я висловлюю свою особисту думку, і справа Славка – брати її до уваги чи не брати…

Самохарактеристики продовжувались. Обговорили вже більшість дітей. Всіх розібрали по справедливості, навіть самого «борця за справедливість» – Бечку Баранова. Про Бечку сказали, що він занадто вже хизується своєю боротьбою за правду. Ця боротьба перетворюється в нього на самоціль, його вже не стільки обурює неправда сама по собі, скільки приваблює поза борця за справедливість. Боротися з неправдою треба для того, щоб викоренити її, а не для того, щоб здобути славу непримиренного борця за справедливість. Мишко, як і всі, брав участь в обговоренні. Але його весь час цікавило одне питання: обговорюватимуть його самого чи ні?

Справа в тому, що вожатого загону, наприклад Колю Севастьянова, ніколи не обговорювали. Цілком зрозуміло – він старший… Тепер вожатим Мишко. Отже, і його не повинні обговорювати. Але, з іншого боку, він не старший, а такий самий комсомолець, як і інші. По суті, тут скоріше не загін, а маленький комсомольський осередок. Якби Коля Севастьянов був тут, то Мишка обговорювали б нарівні з усіма. Як же бути? Особливого бажання обговорюватись у Мишка не було. Він не боявся критики, але вже самий факт його обговорення покаже, що він хоч і вожатий, але все ж несправжній, не такий, як, припустімо, Коля Севастьянов. Однак заборонити обговорювати себе Мишко теж не міг. Це буде недемократично, товариші розцінять це як зазнайство. Добре, нехай вирішують самі. Може, вони й не збираються його обговорювати – адже звикли до того, що вожатий не обговорюється. А якщо навіть вирішать обговорювати, то що поганого можуть про нього сказати? Він був до всіх справедливий, з усіма однаковий. А якщо й вимагав чогось, то на те ж він і керівник.

Але потаємні Мишкові надії не справдилися. Коли закінчилось обговорення, Славик сказав:

– Товариші! Список вичерпаний. Лишився один Мишко. Він вожатий, і вожатого ми, як правило, не обговорюємо. Але Мишко наш товариш, однокласник і член нашого комсомольського осередку. Як ми зробимо? Мишко, твоя думка?

– Нехай товариші самі вирішують, – відповів Мишко не без потаємної надії, що всі стомились і будуть раді на цьому закінчити.

Але більшість висловилася за обговорення. Навіть переважна більшість. Проти був лише один Кит. Йому страшенно хотілося вечеряти. Сказати про це відверто після того, як його тільки що розкритикували за обжерливість, він не міг, а тому запропонував не обговорювати Мишка. Але інші з цим не згодились. Киту лишилося тільки кинути сумний погляд на казанки, що лежали біля погаслого вогнища.

Першою взяла слово Зіна Круглова.

– Я не збиралась говорити про Мишка, – сказала вона, – але мене вразила Мишкова нескромність…

Мишко здивовано подивився на Зіну.

– Так, так, – продовжувала Зіна, – у Мишка спитали, чи треба його обговорювати. Я думала, він скаже: «Звичайно, треба. Чим я відрізняюсь від інших?» Але замість цього, Мишко сказав: «Нехай товариші вирішують». Такою відповіддю Мишко поставив себе в особливе становище, він виділив свою персону з колективу. Це не скромно. Мишкові треба врахувати, що хоч він і вожатий загону, але такий самий комсомолець, як і інші. І не треба ставити себе у виключне становище.

Мишко криво посміхнувся, але в думці визнав справедливість цього звинувачення.

Справді, треба було прямо сказати, щоб обговорювали, і все. А він хотів відкрутитись од обговорення, От як треба зважувати кожне своє слово. Від товаришів нічого не сховаєш.

Потім слово взяв Бечка.

– Ми Мишка знаємо давно, – сказав він, – добре знаємо і його позитивні сторони, і недоліки. Але от ми побачили Мишка в новій ролі – вожатим. Загалом, треба сказати, що він справляється з своїми обов'язками задовільно. Не задається і не фасонить. Але в нього є один великий недолік: він дуже любить секретничати разом з Генкою і Славиком. Це секретничання оддаляє Мишка від колективу, ставить його над колективом. Звичайно, в минулому році Мишко, Генка і Славик відкрили таємницю кортика, але це не означає, що й тепер вони повинні секретничати.

Кит пробурчав:

– Як актив, так обов'язково секретничають! І потім, Мишко потурає деяким особам.

– Кому, наприклад?

– Генці, от кому.

– А…

Мишко підвівся і сказав:

– От що, товариші. Відносно Генки, я думаю, Кит неправий. Я ні для кого не роблю винятку, а для Генки тим більше. Що ж до секретів – у цьому доля правди є. Але скажучесно: без секретів важко обійтися. Згадайте історію з кортиком. Якби я не тримав її в секреті, то нічого б і не знайшов.

– Тоді була інша справа, – перебила його Наташа Бойцова. – Тоді ми ще не були ні піонерами, ні комсомольцями. А тепер зовсім інша справа.

– Так, не правильно, – згодився Мишко, – і тому мій секрет, про який говорив Бечка, я зроблю спільним. Але при умові, що він для всіх лишиться секретом.

Мишко оглянувся навколо і понизив голос.

– Всі ви знаєте, для чого Ігор і Сева їздили з слідчим на Піщану косу. Мова йде про те, щоб врятувати брата Жердяя, якого неправильно звинувачують у вбивстві. – Мишків голос перейшов у шепіт. – У нас є деякі дані, які стосуються човняра. Він недаремно тоді на нас напав. Але все треба перевірити. І тому нікому ні слова! От і весь наш секрет. Повторюю: тепер це наш спільний секрет, і нікому ні слова! – Мишко випростався, знову підвищив голос. – А тепер, коли самохарактеристики закінчені, кожен врахує, що про нього говорили, і постарається виправитись. Кожен повинен вирости справжнім комуністом, справжнім більшовиком, і якщо він не виховає. себе зараз, то потім уже пізно буде. Вчені говорять, що людський характер формується до вісімнадцяти років. Так що часу для перевиховання лишилося не дуже багато, треба поспішати. Ми тут полаяли одне одного. Але всі ми – члени однієї комсомольської сім'ї, і ті, хто вже в комсомолі, і ті, хто восени вступатиме. І на знак цього давайте закінчимо наш дводенний збір «Молодою гвардією».

Усі підвелися і заспівали:

 
Вперед, зорю стрічати
В упертій боротьбі
Нехай гудуть гармати —
Шлях прокладем собі.
 

Розділ тридцять шостий
Слідчий у таборі

Мишко розповів на зборі не все. Він лише поділився своїми підозрами відносно човняра, але нічого не сказав про старуху, про Сєрова, про бронзового птаха. Та й того, що він розповів, було досить. Тепер усім нетерпілося визволити безневинного Миколу і викрити злочинця – човняра. Але для Миколи вони поки що нічого не могли зробити і тому свої турботи спрямували на його сім'ю – на Марію Іванівну і на Жердяя.

Діти допомагали їм чим тільки могли. І на полі працювали, і на городі, і вдома. Хотіли навіть корову купити в складчину. Але виявилось, що корова коштує дуже дорого. Вони ділилися своїми мізерними пайками з Марією Іванівною, а Жердяй, той і зовсім харчувався у таборі. Особливо старалися дівчатка. Зате увага хлопчиків більше була звернена на човняра. Вони знали тепер кожен його крок. І кожен його крок тлумачився дуже багатозначно, про що негайно повідомлялося Мишкові. Кінець кінцем Мишкові так це набридло, що він заборонив хлопцям навіть підходити до човняра і взагалі до човнової станції. Але хіба хлопців зупиниш? Тим більше, що незабаром усе село було стурбоване приїздом слідчого.

Слідчий прибув у сільраду і багатьох туди викликав: човняра, Єрофєєва, кількох селян, навіть художника Кіндрата Степановича. Потім слідчий прийшов у табір, ніби для того, щоб поговорити з Ігорем і Севою. Ніби тому, що він їх майже ні про що не питав. Ігореві він задав лише одне питання: «Ну, як живеш?» На що Ігор відповів, що живе добре. Севі нездужалось, і він лежав у палатці. Слідчий поглянув на нього і відійшов від палатки, сказавши: «Якщо хворий, нехай спить», хоча Сева зовсім не спав і навіть трохи підвівся, побачивши слідчого.

Зате він довго ходив по табору. Мишко сказав йому, що табір оточений ось цим маленьким лужком, але слідчий обійшов увесь парк. І він так кружляв навколо табору і так докладно про все розпитував, що Мишко подумав: чи не підозрює він, що хлопці вбили Кузьміна?

Слідчий цікавився розпорядком життя табору. Коли встають, коли лягають, куди ходять на прогулянки чи на ігри і хто в цей час лишається в таборі. І чи є вночі чергові і який маршрут їх обходу. Мишко показав йому маршрут, і слідчий пройшовся ним.

Взагалі цей маленький чоловік поводився дуже дивно: пильно оглянув усі стежки, обслідував усі кущі, навіть, як здалося Мишкові, обнюхав дерева. І що він тут розглядає, незрозуміло! Човняр – біля своїх човнів, парубки – в лісі, а він тут ходить і щось винюхує…

– Може, ви й ліс оглянете? – насмішкувато запитав Мишко.

Слідчий спокійно відповів:

– Ліс великий, як його оглянеш…

– Саме тому, що він великий, там легше й сховатися.

Продовжуючи оглядати доріжку, слідчий сказав:

– Але ж це лише твої підозри.

– Що?

– Човняр і парубки в лісі.

– Миколу Рибаліна ви теж тільки підозрюєте, а заарештували.

– Проти нього докази, а проти цих немає доказів.

– І все ж Микола не винен, – заявив Мишко.

– Ніхто й не каже, що винен. Є докази, от і держимо. – І загадково додав: – Може, і для нього краще, що в місті держимо… А парубки копають і нехай собі копають.

– А що вони шукають? – спитав Мишко, здивований тим, що слідчий знає про цих парубків. Слідчий розсміявся:

– Певне, шукають те, що звичайно шукають у лісі: скарб. Я народився в цих місцях, і, скільки пам'ятаю себе, тут завжди скарби шукали. Було так землю перекопають, що й орати не треба. Граф був багатим і чудакуватим. Мав на Уралі копальні, добував дорогоцінне каміння, от і казали люди, що тут закопані дорогоцінності. Ніхто ніколи нічого не знаходив. А от вірять.

– Може, Кузьмін знав, де закопано скарб, але не хотів розповісти, вони і вбили його, – припустив Мишко.

– Навіщо ж вбивати? – заперечив слідчий. – Навпаки, коли б він знав, то вони б всіляко оберігали його, сподіваючись, що рано чи пізно він їм розповість. Тільки ж ніякого скарбу немає.

– А чому човняр напав на нас?

Слідчий знизав плечима:

– Важко сказати. Він твердить, що із-за човна: думав, що човен Кузьміна. Бреше, звичайно. Але до справи це не має ніякого відношення. Човняра ми знаємо: старий рецидивіст. Спеціаліст – валюта і дорогоцінне каміння. Але не вбивця. Ні, вбивати він не буде. Тим більше, що нещодавно з відсидки.

Мишко не знав, що йому й думати… Як же так! Відомо, що човняр злодій, рецидивіст, а він походжає собі на волі, немов нічого й не було…

І, ніби здогадавшись про Мишкові сумніви, слідчий сказав:

– Закон є закон. Саджати його поки що немає за що. А от скажи, – він повернувся до Мишка, – чи не зустрічався тобі тут, в садибі, зовсім незнайомий чоловік середніх років, не місцевий житель?..

– Нібито ні, не бачив…

– Подумай, – наполягав слідчий. – Може, бачив, зовсім випадково, мигцем… Тут, на річці, в селі… Може, твої товариші бачили?

Мишко напружував пам'ять, але нікого не міг згадати.

– Ні, я нікого не бачив. І мої товариші, здається, теж… Ми ж тут усіх знаємо.

– Не бачив так не бачив, – обірвав розмову слідчий. – Я просто так спитав…