Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

Розділ вісімнадцятий
У чому ж справа?

І все ж хлопці веслували щосили, важко дихаючи і оглядаючись назад. Їм здавалося, що зараз із-за повороту знову з'явиться човняр. І не сам, а з тими парубками, що залишилися в лісі…

Але жах, який спочатку додав сили Генці і Славикові, поступово минав. Вони раптом відчули себе зовсім знесиленими і заявили, що не можуть більше веслувати. Мишко і Жердяй змінили їх.

Опинившись на кормі, Генка першим порушив мовчанку. Позираючи з дружелюбною посмішкою па Славика, він сказав:

– А Славко наш, га? Як човняра смикнув!.. От уже від кого не чекав!

Ніхто йому не відповів.

– А от Жердяйчик наш перелякався, – продовжував Генка. – Прямо душа в п'яти сховалася.

Жердяй почервонів:

– Вам то що? Взяли та й поїхали в Москву, і все, а мені з матір'ю тут залишатися.

– Ну й що?

– А те, що заріжуть вони нас, от що! – переконано відповів Жердяй.

– Так уже й заріжуть… – посміхнувся Генка.

– А ти думаєш… Це тобі не Москва. Заріжуть, і все. Не перший випадок.

– Хто – вони, і кого вони зарізали? – спитав Мишко. Але у відповідь Жердяй тільки засопів і ще старанніше почав веслувати.

Славик, що сидів на носі, сказав:

– І все ж незрозуміло, чого це човняр. причепився до нас. Невже він справді думав, що ми пливемо на човні вбитого Кузьміна.

– Ех ти, свята простота! – закричав Генка. – Хіба він не може човна розрізнити?..

– У Кузьміна однопарний, а цей двопарний. Іншого двопарного у нас в селі немає, – сказав Жердяй.

– От бачиш! – підхопив Генка. – Ні, тут справа в іншому.

– В чому ж?

– Він боявся, що ми підемо в ліс і побачимо тих парубків і мішки. От чого він боявся. Недарма човнова станція мені здавалася підозрілою.

– Правильно, але при одній умові, – сказав Славик.

– При якій?

– А при тій, що в мішках щось таємне…

Генка театрально підняв руки до неба:

– Це вже занадто! Тут явна банда, а ти сумніваєшся! Нас тільки-но намагалися втопити, а тобі здається, що нічого не трапилося. Що ти за людина, не розумію!

– Які тепер банди? – сказав Славик.

– Бачили такого! – закричав Генка. – «Які банди!» Справжнісінькі, бандитські! І Кузьміна вони вбили, це вже точно!

Жердяй перестав веслувати і злякано подивився на Генку.

– Чому ти вважаєш, що вони вбили Кузьміна? – спитав Славик,

– А хто ж? Його брат? – Генка кивнув на Жердяя. – Скажи, Жердяй, вбивав твій брат Кузьміна?

– Не вбивав він його, – промовив Жердяй і знову взявся за весла.

– А хто вбив?

– Не знаю.

– А я знаю, – уперто повторив Генка, – вони й убили.

Мишко не втручався в розмову. Все, що тільки-но трапилося, здавалося йому диким, неймовірним…

Звичайно, про човен Кузьміна Дмитро Петрович вигадав – це тільки привід, щоб затримати їх. Вже хто-хто, а він знає кожен човен на селі. Так у чому ж справа? Через тих двох парубків? Навряд… Парубки вже давним-давно сховалися в лісі. А от до вбивства Кузьміна це може мати безпосереднє відношення. По обличчю човняра видно, що він убивця. Побачив Жердяя в човні і злякався, що Жердяй докопається до справжнього винуватця… От і хотів повернути їх назад, щоб вони не натрапили на справжній слід…

А що як?.. Мишко навіть похолов. А що як це зв'язано не лише з убивством Кузьміна, але й із зникненням Ігоря й Севи? Може, з ними щось трапилось? І саме тому човняр не хотів пропускати їх уперед… Може, Ігор і Сева стали випадковими свідками вбивства або натрапили в лісі на парубків і ті вбили хлопчиків, боячись, щоб вони їх не викрили… Все може бути в такий неспокійний час. На селі точиться боротьба. То тут, то там убивають то селькора, то сільського активіста… Мало в яку перепалку могли потрапити хлопці… Що ж робити? Він же відповідає за хлопців.

Саме в цю мить пролунав голос Генки:

– Праворуч по борту курінь!

Розділ дев'ятнадцятий
Дивна зустріч

На березі, в затінку дерев, стояв маленький курінь, зроблений з гілок і листя. Біля нього горіло невелике багаття. Біля вогнища сиділи чоловік і жінка.

– Давайте спитаємо, чи не бачили вони хлопців, – запропонував Мишко.

Хлопці поклали весла на борти. Човен сповільнив хід. Мишко приставив долоні до рота:

– Алло! На березі!

Чоловік і жінка повернулися до хлопців. Обоє були у великих рогових окулярах.

– Скажіть, – гукнув Мишко, – тут не пропливали двоє хлопців на плоту?

Чоловік і жінка перезирнулися. Потім, ніби по команді, знову повернулися до хлопчиків, але нічого не відповіли.

– Глухі, чи що? – пробурмотів Мишко.

– Та це ж непмаии, – заявив Генка. – Поглянь, як безглуздо розпливлась морди непмана… Він товстий, лисий, в окулярах; у неї теж волосся пофарбоване…

Мишко знову гукнув:

Ви двох хлопчаків не бачили на плоту?

Чоловік і жінка знову перезирнулися. Потім чолові підвівся і гукнув:

– Не розумій…

Хлопчики витріщили на нього очі…

– Іноземець, – розгублено пробурмотів Генка.

Перед ними справді стояв іноземець – дебелий лисий чоловік у рогових окулярах, у сорочці з короткими рукавами, в сірих штанях-гольф, що спускалися трохи нижче колін на сірі, теж явно закордонні панчохи. Літній чоловік у штанях гольф міг бути тільки іноземцем.

– Не розумій! – знову гукнув іноземець, засміявся і заперечливо похитав великою, круглою, лисою головою.

– Поговорити з ними, чи що? – нерішуче сказав Мишко.

– А що ж, – підтримав Генка, – поглянемо, що за іноземці такі. Шпрехен зі дейч…

Хлопчики підігнали човен до берега, вийшли з нього і підійшли до куреня.

Чоловік дивився на хлопчиків і посміхався. Жінка сиділа біля вогнища, помішуючи в той же час ложкою в казанку. Вона зміряла хлопчиків пильним поглядом. Хлопчики потягли носом повітря: з казанка пахло шоколадом.

– Ви далеко кричать, а ми пльохо розумій руські, – сказав іноземець.

Біля куреня лежали два рюкзаки з ремінцями і блискучими застібками, два фотоапарати на тоненьких ремінцях, консервна банка з яскравою етикеткою, два термоси і ще якісь дрібні речі закордонного походження.

«Іноземні туристи, – вирішив про себе Мишко, – буржуазія. Пролетарі по закордонах не катаються…»

Те ж саме подумали Генка і Славик. Хлопчики неприязно поглядали на представників капіталістичного світу, що так несподівано з'явилися на березі Утчі. Як сюди потрапили ці хижаки і акули?

– Ви повторяйт ваш питання, – сказав іноземець.

Зблизька виявилося, що він не такий уже й лисий. На голові у нього було волосся, але дуже рідке і біле, як пушок. І весь він, огрядний, рожевощокий, нагадував велику відгодовану дитину.

Мишко повторив своє запитання:

– Тут не пропливали двоє хлопців на плоту?

– Пльот? Що значить пльот?

– Це як човен, – пояснив Мишко і показав руками, – такий чотирикутний, із колод…

Іноземець радісно закивав головою.

– Розумійт, розумійт! – Він обернувся до жінки і сказав якесь іноземне слово, потім знову радісно закивав головою: – Пльот. Розумійт! Від слова «пліть», «плавять». Зрозуміло… Були тут два хлопчик, пайонір, гальстух, – він доторкнувся до своєї шиї, – пайонір, хорош пайонір. Був тут, був…

– Коли?

– Ночував. Не ця ніч, а після ця ніч… Вчора ранок далі пліть на свій пльот… Пльот лагодив і поїхав.

У Мишка відлягло від серця. Нарешті! Отже, Ігор і Сева живі й здорові і нічого з ними не трапилось.

З дальшої розмови з'ясувалося, що Ігор і Сова припливли сюди позавчора ввечері, переночували, вчора до півдня лагодили пліт і попливли далі. Отже, вчора, в середу, під час убивства Кузьміна, Ігор і Сева спокійнісінько сиділи тут, розмовляли з іноземцями, і подія на Халзінім лузі їх зовсім не торкалася. Ну й чудово! Хоч з цим усе гаразд… Тепер уже їх напевно можна буде наздогнати. Відстань між ними вимірювалася двома днями, а зараз тільки одним. До вечора і наздоженуть…

З казанка апетитно пахло шоколадом. Хлопці кидали на казанок голодні погляди і, не соромлячись, принюхувалися. Генка просто тремтів від жадібності.

Жінка сказала щось чоловікові. Посміхаючись, він промовив:

– Хлопшики, кофей пити.

От іще! Будуть вони пригощатись у буржуїв! Мишко заперечливо хитнув головою, збираючись вимовити якусь чемну формулу відмови, але Генка прошепотів:

– Давай об'їмо капіталістів…

Мишкові така пропозиція здалася слушною. Тепер, коли вони з'ясували, що з Ігорем і Севою все гаразд, можна було особливо не поспішати. Поїсти їм все одно треба. А якщо вони самі варитимуть обід, то ще більше згаять часу.

Хлопці посідали навколо багаття. Тільки Жердяй стояв. Він дуже соромився – адже в своєму селі він ніколи не бачив іноземців, – і тільки після того як Мишко звелів йому сісти, Жердяй присів навпочіпки, але на чималій відстані від багаття.

Жінка налила димучого кофе в металеві стаканчики, які вона вийняла один з одного. З шкіряного несесера витягла малесенькі ложечки і щипчики для цукру. Все це жінка проробила досить спритно, але мовчки, без усмішки. В неї було коротко підстрижене волосся з рудуватим відтінком, вже посивіле. За окулярами навколо очей виднілася густа сіточка зморщок. Руки худі, загорілі, а на зап'ястях білі смужки.

«Мабуть, зап'ястя не загоріли через браслети, – подумав Мишко, – а тепер вона браслети залишила в готелі. Боїться, що пограбують. А хто їх пограбує, кому вони потрібні?..»

На серветці лежали тонюсінькі скибочки хліба, намазані чимось коричньовим. Славик і Мишко взяли по бутерброду і один передали Жердяю. Але Генка як допався до бутербродів, то вже не міг одірватись від них. За хвилину серветку очистили. Славик штовхав його кілька разів, але Генка ніби осатанів. А він же й не обжора, не Кит, просто проголодався хлопець та й з пустощів вирішив об'їсти буржуїв…

А втім, усі проголодались. І цей маленький бутерброд, схожий на цигарковий папір, тільки роздражнив апетит.

Хлопці забули про делікатність, необхідну в зносинах з представниками іноземної держави.

Жінка не встигала намазувати бутерброди. Чоловік відкрив нову банку консервів, потім сардини і, нарешті, банку згущеного молока. Все це хлопці знищили, особливо ж натиснули на хліб. Кажуть, що іноземці їдять мало хліба, але ж вони не іноземці.

По тому, як зніяковіло заглянув іноземець у свій рюкзак і, нарешті, вивернув його, хлопці зрозуміли, що всі іноземні запаси знищені. А втім, вони вже були ситі. Наніть трохи осовіли. Їм дрімалося. Адже в таборі вони звикли спати після обіду.

Мишко поглянув на свій «будильник» і сказав:

– Хвилин з двадцять відпочинемо і поїдемо далі. А то незручно одразу вшиватися.

Обважнілі від їжі хлопці лягли навколо багаття. Жердяй і той вмостився зручніше.

Розділ двадцятий
Несподіваний поворот

– Комсомоль, – посміхаючись, сказав іноземець, вказуючи на комсомольські значки хлопців. – КІМ… Інтернаціональ.

– Так, – відповів Мишко не без виклику і теж перекручуючи слова, уявляючи, мабуть, що іноземець так краще зрозуміє його, – ми є комсомольці.

– Карашо, карашо. Комсомоль – карашо, Інтернаціональ – карашо.

«Прикидається, буржуазія нещасна! – подумав Мишко. – Не любиш ти ні комсомолу, ні Інтернаціоналу». Потім запитав:

– Мандруєте? Вояж?

– О так, так, – закивав головою іноземець, – ми є мандрівники. Ходити, їздити, Росія кароша країна, красива країна…

– Подобається вам у нас? – насмішкувато запитав Генка, погладжуючи свій туго напханий живіт.

– О, подобається, дуже подобається… Дуже карашо.

«Знаємо, як вам у нас подобається, – подумав Мишко. – Хіба капіталістам у нас може подобатись? Живцем з'їли б нашу республіку!»

– Як там у вас лорд Керзон поживає? – розв'язно запитав Генка.

Іноземець гидливо скривив обличчя:

– О, лорд Керзон… То некарашо – лорд Керзон, дуже некарашо… Фуй, Керзон… Керзон – це пльохо.

– Значить, Керзон нехорошо? – насмішкувато перепитав Мишко, йому навіть неприємно стало, що іноземець так прикидається. Якщо вже маєш переконання, то відстоюй їх.

Іноземець заперечливо похитав головою:

– Некарашо, дуже некарашо. Керзон… Ультиматум. Торі… Імперіалізмус…

– А Муссоліні хорошо?

– О, – іноземець енергійно закрути головою, – Муссоліні зовсім некарашо. Фашизмус… Комуніст, соціаліст – убивать. Диктатур… Зовсім некарашо…

– А чому у вас є всякі Керзони і Муссоліні? – єхидно запитав Мишко. І, бачачи, що іноземець не зрозумів його, енергійно махнув рукою: – Керзон, Муссоліні – геть!

Іноземець радісно закивав головою:

– О., так… Звичайно… Геть Муссоліні, геть… Керзон – геть!

«Хитрий!» подумав Мишко і сказав:

– От ви їх і геть.

Іноземець задумливо хитнув головою і, повільно добираючи слова, сказав:

– Час… Революцій не робить, революцій приходять. «Який політично підкований! – подумав Мишко. – Вже такі, як ви, звичайно, ніякої революції не зроблять…»

А іноземець з серйозним і багатозначним виразом обличчя, трохи напруженим через необхідність пригадувати російські слова, продовжував:

– Криза… безробітній… війна… Пролетаріят – некарашо… Комуніст – агітація… капіталіст його в тюрма. – Він раптом засміявся і схопив себе за кисті рук: – Кайдани, тюрма! – І смішно зморщився: – Некарашо – тюрма…

Мишко дивився на золотий перстень іноземця, на білі смужки на кистях жінки і подумав, що дуже добре сміятися, коли носиш золоті персні і браслети.

Іноземець перехопив його погляд, засміявся і вказав на руки жінки:

– Кайдани – три рік… Тюрма – десять рік.

Жінка тим часом перемивала чашки.

Хлопці одразу навіть не зрозуміли, про що говорить іноземець. Які десять років тюрми? Які три роки кайданів?.. І лише Славик першим усе збагнув:

– Ви комуністка? – спитав він у жінки. Іноземець, посміхаючись, повторив Славикове запитання на незнайомій хлопцю мові.

Жінка засміялася, тицьнула себе пальцем у груди і сказала:

– Комунісьт! – потім вказала на чоловіка: – Комунісьт, – потім знову на себе: – Румен, – потім знову на свого супутника. – Куба, Емерика…

Хлопчики мовчали, приголомшені таким несподіваним поворотом справи. Ті, що здалися їм буржуями, виявилися комуністами. Вони, певно, делегати Комінтерну. Адже нещодавно відбувся конгрес. Як же вони так опростоволосились, так безсоромно об'їли їх! І як вони могли їм здатися капіталістами? Які капіталісти мандруватимуть по берегах Утчі? Капіталісти відпочивають у всяких там Баден-Баденах… Таж коли придивитися, то відразу видно, що це комуністи і революціонери. Одягнені хоч і по-іноземному, але просто, як робітники… У чоловіка добре, розумне обличчя, привітна посмішка, сильне підборіддя. У жінки теж вольове обличчя, і сиве волосся, є і зморшки. І вони віддали хлопчикам усю свою їжу. Хіба капіталісти поділилися б з ними? Ох, як негарно вийшло!

– Значить, ви з Куби? – перепитав Мишко тільки для того, щоб порушити незручну мовчанку.

– Куба, Куба, – засміявся кубинець.

– Капаблапка! – сказав Генка.

– О так, так, Капаблянка, чемпьоне…

– Хорошо на Кубі?

– Карашо, дюже карашо. – Кубинець вказав на землю: – Ходити земля карашо, – потім він обвів рукою навколо шиї, ніби зображуючи зашморг, показав на дерево: – Висіти на дереві пльохо, дюже пльохо. – Він засміявся: – Мені треба висіти, а я утікав…

Хлопчики з захопленням дивилися на кубинця. Цей товстий, веселий, на вигляд такий звичайний чоловік, був засуджений до смертної кари і зумів утекти від катів, зумів добратися до Росії! Яким мужнім, яким відважним треба бути! А він сидить на березі Утчі, відкриває банки з консервами і сміється, ніби нічого й не трапилось! Оце так люди! Добре було б поговорити з ними, розпитати, дізнатись, як ідуть справи з світовою революцією. Але треба шукати Ігоря і Севу. Та й після такого непорозуміння хлопці почували себе незручно. Вони встали і почали прощатися.

– До побачення, – говорили вони, тиснучи руку кубинцю.

А Генка додав:

– Якщо йтимете берегом і берегом, то обов'язково до нас у табір потрапите.

Кубинець не зрозумів Генку І тільки весело посміхнувся у відповідь.

Румунці хлопчики потиснули руку особливо шанобливо: на цих руках були кайдани!

Потім вони спустилися до човна.

Власне, ніхто не говорив, що їм треба зробити, але кожен розумів це. Вони поскладали всі свої продукти в один мішок, тільки хліб хлопчики залишили собі: адже іноземці його майже не їдять.

Кубинець і румунка стояли на березі, поглядаючи на приготування і не розуміючи їх значення. Мишко поспішав: можливо, кубинець посміхався тому, що у хлопчиків стільки продуктів, а їх вони залишили без усього.

Нарешті; мішок був укладений. Мишко виніс його з човна і поклав біля ніг кубинця і румунки. Вони спочатку не зрозуміли, але потім, зміркувавши, замахали руками:

– Не треба, не треба, візьміть, не треба…

Але Мишко вже відштовхнув човен і стрибнув у нього.

Кубинець підняв мішок і, простягнувши його хлопцям, пішов берегом услід за човном. Але Генка і Славик налягли на весла. Човен почав швидко віддалятись.

На березі стояв кубинець з мішком у руках. Він розгублено посміхався і хитав головою. А маленька руда румунка стояла нерухомо, уважно і серйозно поглядаючи вслід хлопцям. Скісна тінь від білої берези лягала на її худенькі плечі.

І тоді Мишко підняв руку і крикнув:

– Рот фронт!

Жінка мовчки підняла стиснутий кулак.

Кубинець засміявся, опустив мішок і теж підняв стиснутий кулак:

– Рот фронт! До побачення! Рот фронт!

Розділ двадцять перший
Пліт

… Зникли з очей і кубинець, і румунка, і їх маленький курінь з гілок. Знову потяглися ліси, поля, луки, переліски, яруги, вітряки.

– Некрасиво вийшло, – сказав Славик, веслуючи, – поставилися до них як до буржуїв, накинулись на їжу.

– Все, Генка! – не повертаючись, відповів Мишко. – «Непмани», «буржуї»! Завжди лізе з своїми дурними ідеями!..

– Мене штани гольф збили з пантелику, – виправдувався Генка. – Дивлюсь, гольф, ну й подумав, що буржуй.

Мишко знизав плечима:

– Хіба можна по штанях судити про людину? І мене збив з пантелику. А я одразу подумав, що це іноземні комуністи.

– А якщо подумав, то й далі думав би! – огризнувся Генка. – У кожного своя думка.

– А хто на бутерброди накинувся? – зауважив Славик.

– Ніби з голодної губернії приїхав! – посміхнувся Мишко. – Соромно було дивитись!

Генка збирався знову огризнутись, але Мишко підвівся і крикнув:

– Пліт!

На великій піщаній обмілині лежав пліт – благенька споруда з коротких тонких колод, скріплених корою, порваною мотузкою та іржавим дротом. Кріплення розірвалось, і колоди плоту роз'їхались у різні боки. В такому стані він не був придатний для використання.

– Сеньчин пліт, – сказав Жердяй.

– Точно?

– Точно. Ось цей дріт мій. А кілок Якимко притяг, з огорожі вийняв. Сеньчин пліт.

Хлопці зійшли на берег. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч маячило село. За полями, на відстані кілометра, здіймався залізничний насип. По ньому повільно йшов товарний поїзд. За поїздом тягнувся довгий хвіст диму.

Хлопці обміркували становище.

Тут Ігор і Сева залишили пліт. Куди ж вони пішли?

– Вони пішли на станцію, – сказав Генка.

– А може, в село? – гадав Славик.

– Чого?

– За вірьовками. Хочуть полагодити пліт і плисти далі.

– На такій руїні!..

– От що, – сказав Мишко. – Генка з Славком нехай рушають на станцію, а ми з Жердяєм попливемо в село. Як воно називається, Жердяй?

– Грачині Висілки.

– У Грачині Висілки й підемо. Можливо, хлопці туди заходили. Якщо не за вірьовками, то, може, за продуктами. А ви із станції повертайтесь у село. Ми вас чекатимемо, тільки особливо не затримуйтесь. – Мишко поглянув на годинник: – Ого, вже пів на п'яту! От і день промайнув.

Генка і Славик попрямували на станцію. Мишко з Жердяєм повернулися в човен і попливли до села Грачині Висілки. Підійматись до села їм не довелося. Біля берега купалися сільські дітлахи. І вони сказали, що справді вчора ввечері тут були два піонери. Приплили вони на човні, розпитали, яке село буде далі, і поплили вниз.

– На човні? – здивувався Мишко. – А які вони з себе, ці піонери?

З розповіді дітей було зрозуміло, що це саме Ігор і Сева. Один худорлявий, чорний, горбоносий, другий біленький, товстенький.

Звідки ж у них човен? От ще новина!

– А який же в них човен? – спитав Мишко.

Діти пояснили, що човен був звичайнісінький. Але такого човна в селі не було, це був чужий човен, і Сева з Ігорем поплили на ньому далі.

– Далі ніж до Фролчиного броду не попливуть, – сказав Жердяй. – Там кладки всю річку перегороджують. А за кладками – млин з греблею.

– А далеко до Фролчиного броду? – спитав Мишко.

– Верст десять буде, – непевно відповів Жердяй. – До ночі дістанемося.

– Так треба ж іще Генку і Славка дочекатися, – похмуро промовив Мишко. – Поки повернуться Генка і Славик, день вже закінчиться.

Денна спека змінилася вечірньою прохолодою. Комарині рої закружляли над річкою. Її далечінь оповивав туман. Довгі тіні лежали на воді. І тільки за далекими горами спалахували останні бронзові відблиски сонця.

Нарешті прийшли зі станції Генка і Славик, стомлені, сердиті, запорошені. Як виявилось, станція була зовсім не близько. До того ж у селі на них накинулись собаки, дідько б їх узяв! І зовсім це не станція, а всього-на-всього нещасний полустанок. Тут зупиняється тільки один поїзд о десятій годині ранку. І ніяких хлопців ніхто не бачив.

У кількох словах Мишко роз'яснив становище. Хлопці сіли в човен і рушили далі.

Зразу ж за селом їм заступили дорогу корови. Вони стояли у воді на всю широчінь річки. Хлопці веслували обережно. Славик, який стояв на носі, завзято розмахував руками, але корови тільки насторожено скоса на нього позирали і не рухалися з місця.

– Н-но, руш, чого стала! – кричав Славик.

– Кому ти кажеш «но»? Це ж не коні, – сказав Генка. – Треба кричати «алльо».

– Алльо! – закричав довірливий Славик.

Але й цей окрик не вплинув на корів.

Генка аж боки рвав од сміху.

І тільки розмахуючи веслами і піднявши страшенний лемент, хлопці примусили корів посторонитися і проклали собі шлях.

Деякий час вони пливли без особливих пригод.

Погасли останні промені сонця. Річка одразу стала мовчазною. Мовчали й хлопці. Дуже вже безлюдно і тоскно було навкруги.

– А де ж Фролчин брід? – спитав Мишко.

– Скоро має бути, – відповів Жердяй.

Швидко спускалася ніч. Береги втрачали свої обриси. Нічого не вдієш, доведеться зупинитися на ночівлю, інакше в темряві вони можуть не побачити Ігоря і Севу.