Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

Розділ шістдесят сьомий
Граф Карагаєв

Середа!

Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.

«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.

Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.

Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік у зеленому зійшов з поїзда не на їхньому полустанку, а на наступному.

Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.

Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, – це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.

Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.

– Коли ви повернетесь? – запитав чоловік у зеленому костюмі.

– Хвилин через сорок.

– Я чекатиму тут.

«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.

Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.

Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.

Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…

Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.

– Він згоден, – сказала «графиня».

– Скільки людей?

– Він і ще двоє в лісі.

– Коли зможуть бути на місці?

– Через дві години.

Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.

– Нехай будуть через три.

– Добре, передам.

– З ломами і лопатами.

– Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.

– У чому?

– Ну… в цьому… з Кузьміним.

– Звідки він знає, що я – це я?

– Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».

– Він стежив за вами?

– Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.

– Я сам небезпечний.

– Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?

Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:

– Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.

– Але Рибаліна звільняють.

– Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.

– Ви переконані, що це справжнє місце?

– Безперечно. І подумати: стільки років він нас обдурював! Тварюка!

«Графиня» лицемірно промовила:

– Не кажіть так, Олексію! Він мертвий, і він ваш батько. Господи, коли я подумаю…

– Ах, облиште своє голосіння! – з досадою промовив Карагаєв. – Кращі роки змарнував, шукаючи цей камінь. Лишився в Росії. Хай йому чорт! – Він ляснув себе по лобі. – І як я не догадався відкрити склеп на скелі? Ідіот!

Мишко кинув швидкий, але дуже докірливий погляд на Славика. Виявляється, правильно: скеля – склеп… Ось тобі й орел-ягнятник…

Славикові нічого не залишилось, як тільки винувато заморгати очима.

– Все-таки краще без човняра та його людей, – сказала «графиня».

– Склеп завалений. Мені одному не впоратись. Я вже пробував.

– Може, покликати інших?

– Наприклад?

– Єрофєєва, ще кого-небудь.

– Ні! Віддаю перевагу бандитам. Легше домовитись, дешевше і напевне не продадуть.

– Але вони можуть убити вас.

– Я озброєний.

Вони помовчали. Потім Карагаєв сказав:

– Тепер ідіть. Попередьте його: через три години.

Розділ шістдесят восьмий
Склеп

Отже, треба діяти! Діяти негайно і рішуче!

Мишко нічим не дорікав друзям. Про що тепер говорити? Тільки коли зникли з очей і Карагаєв і «графиня», він повернувся до Славика.

– Ну як, – «приватна справа»?

– Ні, не приватна, – відповів присоромлений Славик.

Те ж саме визнав і Генка. Він чекав товаришів у таборі. Чоловіка в зеленому Генка на станції не бачив, але з поїзда зійшов слідчий. Проте куди він подівся, Генка не помітив. Слідчий зійшов з поїзда і зник.

– Так, – сказав Мишко. – Шкода, що він не зайшов у табір. Вбивця ж тут. Жартувати не можна. Біжи, Генко, в село і дізнайся, чи немає там слідчого.

Генка побіг у село. Але слідчого там не було. Хлопці дуже схвилювалися. Що їм робити? Йти на скелю немає рації. Тепер вони вже не випередять графа. Залишалося тільки одно: розповісти про все Борисові Сергійовичу.

Борис Сергійович уважно вислухав хлопців. Їх розповідь була незвичайною. Але Борис Сергійович нічим не виявив, що сумнівається в її правдивості. Він підвівся і сказав:

– Треба йти!

На Халзін луг вирушили всім загоном. Навіть Кит категорично відмовився чергувати на кухні. По дорозі Борис Сергійович запросив з собою голову сільради і двох селян-понятих. Але звістка про те, що зараз на Халзіні мають знайти скарб, миттю облетіла все село. Загін ще не дійшов до скелі, як їх догнав великий натовп селян. Серед них крокував навіть лікар. Отже, новина вже долетіла і до сусіднього села.

Незабаром скелю оточив щільний натовп. Зовсім несподівано Мишко побачив серед людей човняра і обох парубків з лісу. Але чоловіка в зеленому костюмі не було.

Сонце ховалося за горизонт. Останні його промені освітлювали самотню скелю і схвильований натовп людей навколо неї.

Один бік скелі був стрімкий. Другий, пологий, був усипаний каменями різного розміру. Майже біля самої вершини лежали три величезних валуни. Для того щоб піднятися на шпиль, треба було їх обійти.

Оглянувши валуни, Борис Сергійович і Мишко побачили під ними свіжі сліди лопати чи кирки: хтось пробував зрушити камені з місця.

Борис Сергійович покликав голову сільради і кількох селян. Швидко запрацювали ломи й лопати. Валуни були підкопані. Борис Сергійович попросив людей розступитися. Один за одним усі три валуни скотились із скелі.

Показалась кам'яна могильна плита. Вона заросла мохом і травою, навіть важко було відразу розібрати, що це плита. Але коли навколо неї розчистили землю, її обриси виступили зовсім чітко.

– Могилку псують, – зітхнув Єрофєєв. Не по-божому.

Хтось із селян засміявся:

– Могилка ж не на місці. Їй слід на кладовищі бути, а вона он куди забралась.

Плиту підкопали, потім підважили її ломами і підняли. З'явилася невелика заглибина.

Натовп присунувся до ями. Всім хотілося побачити, що там є.

– Одійдіть, громадяне, – сказав голова, – всім покажемо.

І в цю мить до скелі підійшли «графиня» і Карагаєв. Ніхто з натовпу не звернув на них уваги: всі були захоплені склепом. Лише Мишко і човняр невідступно стежили за ними. І Єрофєєв, очевидно, відразу пізнав молодого графа і не зводив з нього очей.

У заглибині під плитою лежала чорна металева шкатулка. Борис Сергійович підняв її. Вона була замкнута. Ударом каменя Борис Сергійович збив замок і відкрив шкатулку. Там лежала брошка, усипана блискучими каменями. Посередині її блищав великий брильянт… Борис Сергійович високо підняв брошку і показав її натовпу.

І раптом, розштовхуючи натовп, до Бориса Сергійовича підійшов Карагаєв. Слідом за ним ішла «графиня».

– Ця шкатулка належить мені, – сказала «графиня».

– Можливо, – чемно відповів Борис Сергійович, не віддаючи шкатулки.

– Дайте її, – сказала «графиня», простягаючи руку. Але Борис Сергійович не віддав їй шкатулки.

– Я не можу вам її віддати. Вона буде здана органам влади, а вже потім ви можете пред'явити на неї своє право.

І тут трапилось найнесподіваніше. Карагаєв вихопив шкатулку з рук Бориса Сергійовича.

Це було так зухвало і несподівано, що всі розгублено застигли на своїх місцях.

Борис Сергійович зблід і зробив крок до Карагаєва:

– Що це значить? Поверніть негайно!

Карагаєв вихопив з кишені пістолет… Натовп шарахнувся вбік. Карагаєв, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій шкатулку, повільно відступав до підніжжя скелі… І тут його застиг різкий окрик, що пролунав, як команда:

– Здати зброю!

Карагаєв озирнувся. Позаду стояли слідчий і два червоноармійці. А біля червоноармійців стояв Микола Рибалін. Він глянув на Мишка і посміхнувся йому своєю звичною привітною посмішкою.

Розділ шістдесят дев'ятий
Підсумки і недоробки

Щодня прибували нові групи трудколоністів. Від станції на підводах доставляли інвентар. Комунари ремонтували будинок, будували сараї, навіси, обладнували майстерні.

А нашому маленькому загонові вже час було від'їжджати. Серпень золотив листя на деревах, ночі ставали довші, спати в палатках було вже холодно.

Та й усі справи були, по суті, закінчені. Миколу Рибаліна виправдано. Таємниця бронзового птаха розкрита. Садиба належала трудкомуні. Навчено грамоти дванадцять чоловік. Піонерський загін у селі організовано.

Останнім часом загін діяльно допомагав комунарам. Кит – той просто не вилазив з кухні. Та всі розуміли, що пора їхати. Комунари заново планували сад. Із делікатності вони не казали, що палатки загону їм заважають, але піонери це чудово розуміли. Звичайно, можна переставити палатки на інше місце, але якщо вже зніматися з обжитого місця, то зовсім.

А жаль розлучатися з садибою, з селом, з комунарами…

– Ви обов'язково приїжджайте до нас у наступному році, – посміхаючись, говорив Микола Рибалін. – Знову тесляруватимемо. Новий клуб збудуємо, теплий, щоб і взимку користатись ним.

Єрофєєв лицемірно зітхав:

– Та вже попрацювали дітки, спасибі їм, допомогли громаді. І безневинну людину захистили.

Але очиці його дивилися підозріливо і насторожено, і ніхто йому не вірив.

Художник-анархіст заявив, що він теж їде в Москву.

– Більше там простору для талановитої людини, – говорив він, – є де розвернутися. Театри, вивіски, фасади. Вам, діти, коли щось треба буде для школи оформити, то, будь ласка, з великим задоволенням.

Мишко поспішив його запевнити, що в їхній школі вже давно все оформлено.

Діти від'їжджали в Москву вечірнім поїздом. Вони вже згорнули палатки, скотили ковдри, уклали речі. Перед від'їздом запалили великий прощальний костер.

На костер прийшли комунари на чолі з Борисом Сергійовичем і сільські діти.

Мишко відкрив збір такими словами:

– Це наш останній костер. Треба підсумувати все, що ми тут зробили. Але ми говоритимемо не про те, що ми зробили, а, навпаки, про те, чого ми не встигли зробити. Це буде корисно для тих, хто тут залишається. Хто хоче висловитись?

Першим слово взяв Славик.

– Ми організували тут загін. Але в нього вступило тільки тридцять два чоловіки. Мало! Треба, щоб усі діти в селі стали піонерами.

– Погано ми працювали по ліквідації неписьменності, – сказала Зіна Круглова. – Навчили лише дванадцять чоловік. А треба, щоб усе село стало грамотним.

– У селі немає лікарні, – сказав Бечка, – доводиться ходити в сусіднє село. Це несправедливо. Медицина – могутня зброя в боротьбі з релігійними забобонами.

– Якісь слабкі у нас інтернаціональні зв'язки, – заявили Ігор і Сева. – Тільки два листи надіслали німецьким піонерам. А фашизм підводить голову. Треба звернути на це як найсерйознішу увагу.

Після того як усі виступили, Мишко сказав:

– Усе правильно. І ми сподіваємося, що комунари дороблять. Краще, ніж ми.

Борис Сергійович від імені трудкомуни запевнив, що все, чого не довели до кінця піонери, дороблять комунари.

– Тепер усе, – заявив Мишко. – Можемо рушати.

Але Генка раптом закричав:

– Ні не все! Є ще одна недороблена справа.

– Яка?

– Пам'ятаєте, Мишко читав нам свій вірш. Вірш, загалом, непоганий. Але там не вистачало двох останніх рядків. Я їх склав.

– Давай кажи, – сказав Мишко, – тільки швидше., йому стало дуже соромно, коли Генка почав про вірш. Мишко сподівався, що всі про нього забули.

– Так от, – Генка відставив назад йогу. – Так от, остання строфа Мишкового вірша починалася так:

 
Ми битву почали, в руках тримаєм молот,
Закутий в ланцюги, широкий світ встає…
 

І на цьому обривалось. Я пропоную закінчити так:

 
Але ми сильні, і дух наш молод,
Вперед, товариші, за мною! —
 

І він викинув руку вперед, закликаючи всіх іти за собою.

Але такий кінець дітям не сподобався.

– Чому саме за тобою? – сказали одні. – Хіба ти заслужив, щоб усі йшли саме за тобою?

– Скидається на плагіат, – говорили інші. – Перший рядок зідраний з пісні «Ми ковалі…». Там «дух наш молод» і тут «дух наш молод», і рима одна: молот – молод…

– Ще гірше, ніж у мене, – сказав Мишко. – А втім, над цими рядками попрацюємо в Москві. Звичайно, хто матиме бажання. А зараз поспішімо, інакше запізнимось на поїзд.

Борис Сергійович запропонував підводу, яка б довезла речі до станції. Але діти відкинули цю пропозицію. Вони не матусині синки і вміють ходити в повному похідному спорядженні.

Піонери навантажились своїм нехитрим майном. Загін вишикувався і покрокував на станцію.

Москва

1955–1956