Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Розділ шостий
Що робити далі?

Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.

Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.

– Не міряй на власний апетит, – зауважив Генка.

– Можете самі перевірити, – образився Кит. – Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…

– Не хвилюйся! – сказав Мишко. – Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.

Тепер образився Генка:

– Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…

– Нічого не вдієш, – сказав Мишко. – Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! – Він багатозначно підняв угору ложку. – А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.

Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:

– Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.

– Краще б уже ковбасну, – зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.

Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками,

«Діє безвідмовно, – говорив Генка про свій портфель. – Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».

А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.

– От що, Генко, – сказав Мишко, – батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.

– Все виясню, не турбуйся.

– Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.

– Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.

– Як ти спитаєш?

– Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…

– А навіщо?

– Помитись у лазні.

– Хто ж тобі повірить?

– Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.

– Це нічого.

– Ну от, – продовжував Генка, – а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.

– Битися, може, й не треба, – зауважив Славик.

– Битися, звичайно, не треба, – згодився Мишко, – але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… – він з презирством подивився на Славика. – Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.

Бечка раптом заявив:

– Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!

– Коли я примушував тебе одного таскати? – обурено заперечив Генка.

– Завжди примушуєш, – закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.

– Спокійно! – сказав Мишко. – Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.

Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.

Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.

– Тихше! – раптом прошепотіла Зіна.

Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…

Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…

Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?

Розділ сьомий
Васько Жердяй

Але то були не Сева і не Ігор.

До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.

Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.

– Ти, Жердяй, – розчаровано, протягом сказав Мишко.

– Я! – Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.

У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:

– В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.

– Дурниці, – вдавано байдужим голосом відповів Мишко, – знайдуться.

Жердяй непевно похитав головою:

– Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.

Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.

– Це що за гатка така? – спитала Зіна.

– Гатка? Це дорога лісова.

– Гатка – дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, – пояснив Славик.

– Правильно, – підтвердив Жердяй, – з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.

Генка нетерпляче запитав:

– Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?

– Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.

– Утопляться? – спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:

– Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.

– Знову ти вигадки розповідаєш, – посміхнувся Генка. – Не набридло тобі вигадувати?

– Не вигадую я, – серйозно відповів Жердяй, – все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.

– А хлопці наші до чого тут? – спитав Мишко.

– От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.

– Ох і сміхота! – закричав Генка. – Бабські казки!

Коровін невдоволено кинув:

– Дай послухати, що людина говорить!

– Мучаться, значить, їхні душеньки, – суворо і журно продовжував Жердяй, – так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий – голосно, ніби плаче, їй-богу!..

– Страшно! – прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.

Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:

– А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.

– І багатьох він потяг? – посміхнувся Мишко.

– Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.

– А за віщо їх покарали? – спитав хтось.

– А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже – скарб золотий царський заховали.

– Ну звичайно, – іронічно зауважив Генка, – скарб – це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.

Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:

– Про цих графів ти розповідаєш?

– Про них, – кивнув головою Жердяй, – про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.

Мишко позіхнув:

– Вигадки!

– Не кажи, – заперечив Жердяй, – старі люди розповідають.

– Мало що старі люди розповідають, – знизав плечима Мишко. – Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!

Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.

– Давай відбій! – наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:

– Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.

– Можна, – згодився Жердяй. – А книжки принесете?

– Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.

– Прийде! – впевнено відповів Жердяй.

Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.

– Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! – сказала Зіна.

– А чого боятися? – хвалькувато заперечив Генка. – Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.

– Лягай краще спати, – сказав Мишко, – а то завтра на поїзд запізнишся.

Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.

Місяць освітлював заснулий табір.

Але спали не всі.

Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.

Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.

Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.

Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.

Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.

Генка як ліг, так і заснув.

Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.

Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.

Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.

Розділ восьмий
Микола, Жердяїв брат

Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.

Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.

Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.

Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є – сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.

– На посту не сплять! – прошепотів Мишко повчально.

Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…

З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.

Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.

Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села – Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.

Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.

– Холодно, мабуть, купатися, – посміхнувся Микола.

– Холодно, – признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.

Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому – може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.

– Миколо, – сказав Мишко, – пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…

– Попрацюємо, – посміхнувся Микола. – От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.

– Не підведіть.

Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.

Микола перейшов у човен і сказав:

– Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?

Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.

На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах – стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.

Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові – похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…

– Ми чекатимемо вас у клубі, – сказав Мишко Миколі.

Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.

Розділ дев'ятий
На селі

Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.

– Туди поїдете зайцями, – сказав Мишко, – а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.

– Не треба нам ніякого квитка, – заявив Генка, – не вперше. Проїдемо.

– Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.

Коровін теж пішов на станцію – зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.

Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.

Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.

Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.

Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.

Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, – вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.

Але чомусь не було Жердяя.

– Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? – спитав Мишко.

– Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! – відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».

– Хто – він?

– Відомо… Лісовик…

Піонери засміялись.

Муха боязко озирнувся на всі боки:

– А ви не смійтесь. Гріх сміятися.

Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:

– Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.

Муха хитнув головою:

– То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.

– І без лісовика обійдемося, – сказав Мишко. – Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.

Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить – викине».

Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою – Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий – Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.

– А! – закричав Сенько. – Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? – Він видер у однієї з дівчаток книжку. – Знову проти бога? – Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?

– Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.

– Подумаєш, Вірка шмарката! – гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: – Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?

– У таборі лишилися, – відповів Мишко.

– Знаємо! – Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. – Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.

– А ти й радієш! – докірливо зауважив Муха.

– Мовчи, Мухо! – визвірився на нього Сенько. – Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.

– Не брав я твого плоту.

– Брешеш, брав! Удвох з Жердяєм і потягли. Свого немає, так чуже крадете, злодюги нещасні!

Починаючи про щось догадуватися, Мишко спитав:

– Що за пліт?

– Пліт мій Жердяй з Мухою вкрали, – сердито промовив Сенько. – Загнали, падлюки, і не кажуть куди. Злодюги!

– А чому ти думаєш, що це зробили саме вони?

– Кому ж іще? Жердяй – злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.

– Який брат?.. Якого Кузьміна?.. – нічого не розуміючи, спитав Мишко.

З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:

– Так ти не знаєш?

– Нічого не знаю…

– Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, – скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, – Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли – і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…

– Коли ж це трапилося, де? – з великим хвилюванням спитав Мишко.

– Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, – бандити.

– А де Жердяй?

– Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…

І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..

Але Муха сумовито промовив.

– Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!

Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.