Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Розділ тридцятий
У лікарні

Всю дорогу Генка стогнав, корчився, хапався за живіт і крутив головою. Кожен поштовх воза на вибоїнах роз'їждженої мостової завдавав йому нестерпного болю. Він так жалібно дивився на Мишка, що в того краялось серце від жалю. Він боявся, що Генка от-от помре, і йому здавалося, що Кіндрат Степанович їде надто повільно і більше зайнятий своїми розумуваннями.

– Нічого страшкого від цього цвяха не буде, – міркував Кіндрат Степанович. – Перетравиться в шлунку, та й квит. Оббивний цвях це що? Дурниця! От я ще коли в Москві жив, обладнували ми з приятелем Великий театр…

– Ви обладнували Великий театр? – з сумнівом спитав Мишко.

– А то хто ж, – байдуже відповів Кіндрат Степанович. – Обладнували ми Великий театр. Актори там, диригенти, словом, вся дирекція. А приятель мій візьми та й проковтни костиль. Великий такий залізний костиль. Дюймів, мабуть, зо два буде. Не жарт…

– Ну й що?

– А нічого, перетравився. Кожного дня по дві пляшки горілки випивав для кращого згоряння, от і перетравився той костиль. А цвяшок це що? Дурниця. І ні до якого лікаря не треба їхати. Тільки даремно людей потурбували.

– Жалко одвезти хвору людину? – образився Мишко.

– Хвору не жалко. А тут що, дурниця!

– Чого ж ви поїхали?

– Влада.

– Так ви ж не визнаєте влади.

– Примус.

Мишко згадав про човен.

– Коли ми пливли на вашому човні, то човняр Дмитро Петрович накинувся на нас, хотів його одібрати.

– Дурень! – коротко відповів художник.

– Хто дурень?

– Дмитро Петрович. І авантюрист.

– Чим же він авантюрист?

– Усе скарбів шукає. А тих скарбів тут давним-давно немає.

Почувши таке повідомлення, Мишко здивовано втупив очі в художника.

– Вже про ці скарби всі забули, – продовжував; Кіндрат Степанович, – а він все шукає. Божевільний! І Софія Павлівна божевільна.

– Хто це Софія Павлівна?

– А та, що в поміщицькому будинку живе. Графська економка.

– Так от, виявляється, хто вона, – протягом сказав Мишко. – А я думав, графиня…

– Яка гам графиня!.. – сказав художник і боляче стьобнув коня батогом.

Лікарня стояла на краю сусіднього села. Великий дерев'яний будинок з кількома верандами і кількома входами був оточений безліччю підвід. На східцях ґанку і просто на траві сиділи селянки. Діти найрізноманітнішого віку бігали, билися, плакали і галасували неймовірно.

Охаючи і корчачись від болю, Генка зліз з підводи і, підтримуваний Мишком, поплентався до лікарні. Не звертаючи уваги на обурення великої черги, вони ввійшли в кабінет.

Лікар, сивуватий, огрядний чоловік із скуйовдженою бородою, в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, схилившись, обмацував хворого, який лежав на дерев'яному тапчані. Самого хворого не було видно, тільки стирчали ноги у великих чоботях. Лікар повернувся до хлопчиків, суворо спитав:

– Що таке?

Мишко вказав на Генку:

– Він цвях проковтнув.

Генка ледве втягнув ноги в кабінет, йому здавалося, що все це – і лікар, і лікарня – лише ввижається йому, а його самого вже давним-давно немає на цьому світі.

Лікар звелів чоловікові в чоботях встати і, виписавши рецепт, відпустив. Потім з-під пенсне уважно подивився на Генку:

– Коли це трапилося?

– Ебе-бе-бе-кур-да-є, – тільки й зміг промовити Генка.

– Годину тому, – відповів за нього Мишко. – Він прибивав плакат у клубі, тримав цвяхи в роті і один проковтнув.

– Великий цвях?

– Оббивний.

Лікар знову подивився на Генку. В цьому погляді Генка прочитав смертельний вирок.

– Роздягайся!

Генка почав з галстука. Звичним рухом руки смикнув кінець галстука, другою рукою придержав вузол. І в ту ж мить, як тільки він взявся за вузол, відчув на своїй долоні маленький холодний металевий предмет…

Невже цвях?! Генка остовпів і виряченими очима дивився на лікаря.

– Роздягайся швидше, – сказав той, щось записуючи в журналі.

– Зараз, – пробурмотів Генка.

Він відчував на своїй долоні металевий предмет, але не наважувався обмацати його. Боявся, що це саме цвях, а не щось інше…

Та нічого не вдієш, треба роздягатися. Генка нерішуче затиснув долоню і цілком ясно відчув у ній цвях. Так воно і є! Він його зовсім не проковтнув. Він його впустив. Цвях застряв у галстуці. Хай йому дідько! В нього вже нічого не болить… Але як признатися?

Затиснувши в кулані цвях, Генка повільно роздягався. Коли він залишився в одних трусах, лікар сказав:

– Лягай!

Усе ще тримаючи в кулаці цвях, Генка ліг на холодне простирало. Лікар сів на кушетку і поклав пальці на Генчин живіт. Від цього холодного дотику в Генки по всьому тілу забігали мурашки. Він побачив над собою обличчя лікаря, який допитливо на нього дивився крізь скельця пенсне. Невже лікар розуміє, що ніякого цвяха він, Генка, не проковтнув? Генка заплющив очі і лежав, міцно затискуючи в кулаці цвях і намагаючись засунути кулак собі під бік.

Лікар легенько натиснув на живіт:

– Болить?

– Ні.

Лікар натиснув ще в кількох місцях. Нічого, крім холоду від його пальців, Генка не відчував.

– Повільно піднімай руки, – наказав лікар, – і якщо відчуєш різь у шлунку, скажи.

Генка почав повільно піднімати руки. Щоб його стиснутий кулак не викликав підозри, він стиснув і другий кулак…

Його руки вже були у вертикальному положенні. Генка почав повільно опускати їх за голову. Ніякої різі він не відчував. Усе, що наказував йому лікар, він виконував автоматично, розуміючи, що рано чи пізно його обман розкриється. Краще б він справді проковтнув той цвях!

– Розтули кулаки, – почув він ніби здалеку голос лікаря.

Генка розтулив один кулак, марно намагаючись в другому кулаці засунути цвях якось між пальців. Але це в нього не виходило, і він не розтуляв кулака.

– Розтули кулаки;– повторив лікар, – обидва!

Генка раптом встав і сказав:

– Цвях знайшовся.

Лікар і Мишко здивовано дивилися на нього. Тоді він розтулив кулак.

– Ось він!

– Гм! Де ж він був? – запитав лікар.

– В галстуці. Коли я розв'язував галстук, то й намацав його там. Я його, виявляється, випустив з рота прямо на галстук.

– Чому ж ти одразу не сказав?

– А я хотів перевіритись. Можливо, я справді проковтнув цвях, тільки інший.

– І ніде в тебе нічого не болить?

– Ні, – відповів Генка вже зовсім весело, проте намагаючись не дивитися на Мишка, який з похмурим виглядом стояв біля дверей,

– Добре, – досить миролюбно сказав лікар, – встань і кілька разів присядь.

Генка кілька разів присів. Потім за наказом лікаря зробив ще кілька рухів, перехилявся, повертався в різні боки. Він слухняно робив усе це, хоч і не розумів для чого: адже цвяха в ньому немає.

Лікар помив руки, наказав Генці одягтись і знову сів за стіл. Він записав Генчине прізвище і сказав:

– Поїдеш до міста.

– Чого? – сторопів Генка.

– На рентгенівське дослідження.

– Але ж у мене нічого немає, ніякого. цвяха! – закричав бідолашний Генка.

– Ти сам хотів перевіритись.

– Та ж у мене нічого не болить.

– Це не має значення. Предмет міг залягти в такому місці, де не дає ніякого болю. Тимчасово, звичайно. А потім будуть неприємності.

Лікар повернувся до Мишка:

– Де ваш табір?

– У Карагаєво.

– В селі?

– Ні, в садибі.

– Он воно як! – Лікар насмішкувато подивився на Мишка. – Скарби шукаєте?

– Які скарби? – здивувався Мишко. – Ніяких скарбів ми не шукаємо.

– Добре, йдіть. А в місто ви його одвезіть сьогодні ж. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів Мишко.

Вони мовчки вийшли з лікарні і зупинилися на ґанку.

Генка безтурботно зиркав на всі боки, вдаючи, що нічого особливого не трапилось. Мишко докірливо дивився на нього:

– Ти усвідомлюєш, що ти наробив?

– А що такого я зробив?

– Ще питає!

– Що я наробив? Думав, що проковтнув цвях. Що ж мені було – мовчати? Мовчати і чекати, доки він мене проколе наскрізь? Ну, перевірився. Нічого не виявилось. І все гаразд.

– Але чому саме з тобою трапляються всі ці пригоди? – закричав Мишко. – Ні з ким більше, тільки з тобою. То те, то інше. Підняв усіх на ноги, всіх розхвилював, примусив коня у голови просити. І все це даремно! Тільки виставив нас на посьміховисько. Все! Поїдеш до міста, і нехай там тебе просвічують.

Розділ тридцять перший
Сільський живопис

Генка їздив на рентген. Але нічого в його животі не виявили. Тільки кишки і шлунок. Так, повернувшись з міста, він заявив Мишкові.

Того ж дня, надвечір, повернулися в табір і Сева з Ігорем. Вони виїжджали на Піщану косу, показували слідчому місце, де знайшли човен. Потім їх відпустили додому.

Ігор і Сева почували себе героями. Вони ходили по табору з таким виглядом, ніби зробили щось надзвичайне. Вони не змогли здійснити свій головний задум – утекти в Італію бити фашистів, – але зате своєю участю в слідстві в справі Рибаліна нібито поставили себе в особливе і виключне становище.

Хоч вони дуже пишались і хвастали, нічого істотного Мишко від них не дізнався. На Піщаній косі вони показали слідчому місце, де взяли човен. Слідчий обміряв це місце рулеткою, сходив до села, потім до залізничної станції. Для чого це він робив, Ігор і Сева не знали…

Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

– Про що ж він вас розпитував? – насторожився Мишко.

– Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

– І ви йому розповідали?

– Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

– Менше фасоньте! – сказав Мишко. – Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

– Приступати?

– Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

– Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

– А добре буде?

– В найчудовішому вигляді, – промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, – за найостаннішим словом… Великий театр робили…

– Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, – попередив Мишко.

– Безкоштовно так безкоштовно, – зітхнув художник.

– Фарб теж мало.

Кіндрат Степанович знову зітхнув:

– Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.

– Якому лісникові?

– Кузьміну, вбитому.

– Хіба він був лісником?

– Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…

Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців – чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?

Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.

Мишко виділив для цього Бечку і Севу.

Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.

Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.

Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави – смугасті, як зебри. Завіса – схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю – одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою – по лозунгу: «Анархія – мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»

Мишко жахнувся.

Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.

У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради – молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав:

– Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.

– Які там гроші? – заперечив голова.

– Хоч і невеликі, та народні, – сказав Єрофєєв.

– Гроші пропали, нема про що тепер говорити, – насупився голова.

– Хіба я про гроші? – заперечив Єрофєєв. – Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.

Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.

Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…

А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».

Розділ тридцять другий
«Зелень»

Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.

Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі – половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім дітьми, для яких, крім цієї гри, нічого не існує. І якщо хто-небудь програє, то обов'язково виконає фант, яким би безглуздим він не був. Навіть хлопчики і ті втягувалися в гру. Мишко помічав, що Генка й Славик носять при собі жмутики зеленої трави. Дійшло до того, що сам Мишко одного разу, зовсім мимоволі, несподівано для себе самого раптом сказав Зіні Кругловій: «Покажи свою зелень!» Зіна здивовано глянула на нього і вийняла зелену стрічечку. Але тут Мишко спохватився і зневажливо сказав: «Не соромно тобі займатися такою дурницею». Одним словом, зробив вигляд, що зажадав від Зіни зелень тільки для того, щоб спіймати її на цій безглуздій грі. І ось до чого це призвело.

Якось Мишко був у сільраді. Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з повіту і наказали голові послати людину в сусіднє село Борки і передати, щоб голова Борківської сільради негайно з'явився в повіт.

Голова сказав: «Добре», і повісив трубку. Але тому, що в селі нікого не було, всі працювали в полі, то він і попросив Мишка послати когось із своїх хлопців.

Мишко повернувся в табір і наказав іти Генці. Той відповів: «Єсть». Але плентатись в Борки йому не хотілося. Зловивши Бечку на відсутності зелені, Генка передоручив це йому. Бечка, не будучи дурнем, цілу годину ходив по табору, питав усіх про зелень і нарешті впіймав одну з сестер Некрасових, якій і передав доручення. Сестра Некрасова передоручила Наташі Бойцовій. Наташа знову обіграла Генку. Той уже вдруге піймав Севу. Коротше кажучи, надвечір виконавицею стала найменша в таборі дівчинка, Лара. Вона пройшла трохи дорогою, але далі йти побоялася, посиділа й повернулась.

Прохання голови виявилось невиконаним. Коли наступного дня Мишко спробував розібратися, хто ж винен, то не добився толку. Кожен звертав на іншого. До одних і тих самих це доручення попадало кілька разів, і розібратися було абсолютно неможливо.

А доручення лишилося невиконаним. Із Борок ніхто в повіт не з'явився, і голові сільради Івану Васильовичу за це попало.

Голова страшенно образився на Мишка.

– Я думав, од вас допомога буде, – похмуро сказав він, – а тепер бачу, що допомоги ніякої. І коней даремно ганяли. І клуб зіпсували. І навіть в такій простій справі підвели. А мені від цього неприємності. І човен ваші хлопці вкрали, сліди заплутали, тепер із-за цього все село тягають. Не гаразд, не гаразд виходить!

Цього Мишкові нічим було заперечити. Голова правий. Але хіба тільки з помилок складалась їхня робота на селі? Хіба мало вони зробили? Ну, невдало розмальований клуб, але ж клуб є! Скільки бесід провели з дітьми! Незабаром тут буде загін. А ліквідація неписьменності? Дванадцять чоловік уже читають по складах. А легко хіба було організувати? Ніхто не хотів іти, соромились, кожного доводилося вмовляти, за кожним ходити. Дуже важко було навчати грамоти при цих умовах. А все ж навчали і дечого добились. І докоряти тепер клубом і тим, що не сходили в Борки, несправедливо.

Та Мишко не виправдовувався. Похвалятися своїми заслугами нема чого, а в чому винні, в тому винні.

– Не гаразд вийшло, – згодився Мишко, – але клуб ми перефарбуємо своїми силами, а тих, хто винен і не пішов у Борки, покараємо. А відносно човна, то це справа слідчого, і не будемо про це зараз говорити.

Голова нібито трохи заспокоївся. Але ж справа не в тому, заспокоївся він чи не заспокоївся. Справа в тому, що в загоні розхиталася дисципліна. Історія з зеленню, розмалювання клубу… Хіба Бечка не міг прийти і повідомити, що анархіст псує клуб! А втеча Ігоря і Севи? А Генчина історія? Погано з дисципліною. Треба підтягувати. І підтягувати негайно. Не відкладаючи.

Увечері Мишко оголосив, що через два дні призначаються самохарактеристики.

Розділ тридцять третій
Що таке самохарактеристики?

Самохарактеристики – це самообговорення. Кожного комсомольця обговорюють на загальних зборах осередку. Кожен може виступити і сказати про даного комсомольця все, що хоче. Які в нього позитивні якості і які недоліки (в основному, звичайно, недоліки). Який він комсомолець, який товариш, як виконує завдання і доручення. Які його моральні якості: чи чесний він, правдивий, сміливий, безкорисливий… А той, про кого говорять, повинен мовчати. Заперечувати тут нічого. Слухай, що про тебе кажуть товариші, мотай собі на вус і виправляйся. Інакше на наступних самохарактеристиках тебе ще більш розкритикують.

Процедура, звичайно, не дуже приємна. Сиди і слухай, як тебе лають. Особливо погано тим, хто стоїть на початку списку. На них спрямовується перший запал. А втім, і останнім погано: ті, кого вже обговорили, полегшено зітхнувши, навалюються на тих, хто стоїть в кінці списку. Але особисті рахунки ніколи не зводилися. Досить було комсомольцям відчути хоч би натяк на це, як усі починали кричати: «Особисті рахунки!», «Особисті рахунки!» Діти були дуже чутливими і непримиренними до будь-якої неправди, нещирості, несправедливості. Та й у кого повернувся б язик сказати неправду тут, у колективі, перед лицем своїх товаришів…

Усі побоювалися самохарактеристик. Навіть найкращі, найбездоганніші. Навіть такі, які нічого поганого за собою не знали. Навіть Мишко, Славик, Зіна Круглова, Наташа Бойцова, дуже добра і справедлива дівчинка. Всі хвилювалися перед самохарактеристиками. Кожен знав за собою той чи інший недолік і кожен розумів, що товариші знають не тільки цей недолік, а й багато інших, яких він сам за собою не помічав.

Але перед самохарактеристиками всі поводилися по-різному. Одні лишалися такими самими, якими були раніше, інші одразу ж змінювалися до невпізнання.

Наприклад, Генка. Просто дивно було бачити, на яке невинне ягнятко перетворився він у той день і в ту годину, коли дізнався, що будуть самохарактеристики. Таким став добрим, хорошим, уважним, послужливим! Особливо намагався здружитися з тими, від кого чекав критики. Але критикували його звичайно всі. І він намагався прихилити до себе всіх.

До всіх він тепер лагідно посміхався. Ні на кого не підвищував голосу. Якщо хто в чому провинився, то він захищав винного і говорив: «Чого з ким не трапляється? Треба бути терплячим до недоліків інших людей». І при цьому підлесливо дивився в очі тому, хто провинився: запам'ятай, мовляв, як я тебе захищав. Навіть обжорі Киту він двічі віддав свою порцію, посилаючись на те, що йому самому не хочеться їсти.

Дієслова наказового способу зовсім зникли з його мови. Піонерам своєї ланки він нічого не наказував, а лише лагідно говорив: «Я б на твоєму місці зробив так…» Або: «Це, звичайно, справа твоя, але на твоєму місці я б зробив так…» Привітне і доброзичливе «на твоєму місці» не сходило тепер з його язика.

І це Генка, самовпевнений Генка! Нікого й нічого він не боявся, крім товаришів. Боявся їх поганої думки про себе.

Особливо підлещувався він до «борця за справедливість» – Бечки. Ходив з ним обнявшись, намагався дістати йому медикаменти (Бечка завідував санітарною частиною), переконував усіх неохайних виконувати Беччині розпорядження.

Але саме від Бечки йому й дісталося найбільше на самохарактеристиках.