Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Розділ двадцять другий
Подорож триває

Вони влаштувалися па ніч у великому стозі сіна; перенесли туди свої речі, а човен витягли з води і приторочили цепом до дерева. На вечерю їм дісталися лише шматочки хліба, змочені в річковій воді.

Останні промені сонця освітлювали верхів'я дерев, але на лісових стежках уже лежали густі тіні. Затих пташиний гомін. Одразу кудись зникли джмелі і мухи.

І от уже в кущах і на траві замиготіли світлячки. Нові звуки оживили ліс: верескливо реготав пугач, огидно закричала сова: вона то жалібно плакала, як маленька дитина, то стогнала, як тяжкохворий, свистіла, пищала, а то просто ухала: «Уху! Уху!..» І цей крик. одразу, нагадав хлопцям човняра.

Їм стало страшно. В сіні щось зашаруділо. Генка висловив думку, що це гадюки. Але Жердяй запевнив його, що гадюк тут не буває. Знову прокричала сова.

– От розкричалася! – зіщулився Генка. – Не набридло їй.

– А ще буває лісовик так кричить, – сказав Жердяй.

Генка заворушився в сіні й засміявся:

– От-от, ти ще сьогодні про лісовиків не розповідав.

– У лісі лісовики водяться, – переконано сказав Жердяй, – а в болоті – болотні, моховики, боровики. У воді – водяні та ще русалки. А в хаті – домові.

– А сам ти їх бачив? – голосно позіхнув Генка.

– Хіба ж їх побачиш! – тихо засміявся Жердяй. – Їх тільки чаклун або відьма можуть побачити. А щоб людина побачила – цього не буває. А підеш в ліс – лісовик і почне тебе крутити… Крутить, крутить… П'ять верст пройдеш і знову на старе місце повернеш… Чому так буває? А тому, що лісовик крутить.

– Не тому, – сказав Мишко.

– А чому?

– От чому. Коли людина йде, то лівою ногою вона робить трохи більший крок, ніж правою, і поступово забирає вправо. А в результаті виходить коло. Зрозумів?

– Як же так? – Генка підвівся па лікоть. – Виходить, якщо я йду вулицею лівою стороною, то поступово перейду на праву?

– Ні, – заперечив Мишко, – на вулиці є орієнтир – сама вулиця. Людина йде і непомітно для себе самої весь час виправляє крок. А в лісі прямого орієнтира немає, і людина своєї ходи не виправляє. Правильно, Славко, так я пояснив?

Але у відповідь він почув лише тихе сопіння. Славик спав.

– Давайте й ми спати, – сказав Мишко, – а то завтра рано вставати.

З першими сонячними променями Мишко прокинувся і почав будити хлопців.

Жердяй встав одразу. Славці дуже не хотілося вставати, але він пересилив себе і, позіхаючи, поплентався до річки вмиватись. А Генка зарився к сіно і так скарлючився, що за нього не можна було вчепитися. Спав він навіть і тоді, коли хлопці потягли його до річки. І тільки після того, як його розгойдали, щоб кинути у воду, Генка прокинувся, вирвався і заявив:

– Даремно будили, я б і сам прокинувся снідати.

Але сніданку не було з чого готувати. Підтягнувши тугіше пояси, хлопці сіли в човен і рушили в дорогу.

Вони пропливли верст зо три. Раптом Генка потягнув носом раз, вдруге і сказав:

– Хлопці, каша!

Хлопчики теж принюхалися. Справді, пахло кашею, пшоняною, трохи підгорілою. Пахло так міцно, смачно, апетитно, що у хлопців аж сльози навернулися на очі.

– Пахне з правого берега, – діловито сказав Мишко. – Жердяй, прав туди, а ви, хлопці, наляжте.

Натхненні запахом каші, що з кожною хвилиною підсилювався, хлопці налягли на весла. Мишко стояв на носі човна, повертаючи власний ніс то в один, то в другий бік…

Незабаром вони побачили на пагорку білі намети червоноармійського табору. Біля конов'язі били копитами коні, блискотів на сопці довгий ряд умивальників, підвішених на перекладині між двома деревами, майоріли на вітрі червоні полотнища з лозунгами, виднілися щити на стрільбищі, рови і насипи. Але табір був безлюдний, червоноармійці, мабуть, були на навчанні. Тільки біля самого берега диміла похідна залізна кухня. Саме з неї і пахло кашею. Червоноармієць з червоним від жару обличчям орудував біля казана величезною шумівкою. Другий червоноармієць, стоячи навпочіпки, колов дрова і підкидав їх у топку.

Хлопці підійшли до кухні, кухар подивився на них скоса і, нічого не сказавши, одвернувся.

Хлопці стояли, хоч і розуміли, що стояти нерозумно. Але страшенно хотілося їсти, і вони не знали, як приступити до справи. Нарешті, Мишко запитав:

– Скажіть, будь ласка, товариші, тут вчора не було двох піонерів, двох хлопців у човні? Ми їх розшукуємо.

Кухар навіть не поглинув. А його помічник сказав:

– Не бачили. Може, й були. Не бачили.

Знову запанувала мовчанка.

Генка підлесливо подивився на спину кашовара:

– Вам не треба в чому-небудь допомогти?

Кухар подивився на нього скоса своїми сердитими очима, одвернувся і сказав:

– Ігнатюк, миски!

Другий червоноармієць встав, дістав з-під намету чотири глибоких алюмінійових тарілки. Кухар великим черпаком наклав у них каші, потім іншим, трохи меншим черпаком полив кашу маслом. Генка збігав до човна за ложками. Обпікаючись, хлопчики заходилися коло їжі. Деякий час чулося лише гучне плямкання і хлюпання каші. Коли тарілки спорожнилися, кухар знову повернув до них своє червоне, сердите обличчя, глянув кожному в очі і вдарив черпаком по казану:

– Ігнатюк, добавки!

Ігнатюк зібрав тарілки. Кухар наповнив їх новою порцією каші, трохи меншою за першу, але саме такою, як треба було, щоб наїстися досхочу. Кухар, хоч і не любив розмовляти, але добре знав свою справу.

– Ігнатюк, – сказав він, не повертаючись, – сухим пайком по порції хліба!

Ігнатюк виніс з-під намету по великому шматку хліба і віддав хлопцям.

– Кру-гом руш! – не обертаючись, скомандував кухар.

– Спасибі! – весело прокричали хлопці і побігли до човна.

У човні Мишко одібрав у всіх хліб, сховав у мішок і, піднявши догори палець, глибокодумно промовив:

– Світ не без добрих людей!..

Ситі і веселі хлопці енергійно веслували. Тепер уже зовсім близько Фролчин брід. А далі, якщо вірити Жердяєві, Ігор і Сева поплисти не могли…

– А от і Фролчин брід, – сказав Жердяй.

Річку перетинали дві колоди, що спиралися на вбиті в береги сваї. Це й був Фролчин брід. Здалеку чувся глухий шум.

– Біля млина вода шумить, – сказав Жердяй. – Тут вона, гребля, близько.

На березі лежав перекинутий догори дном човен. Напружившись, хлопці перевернули його.

– Ти знаєш цей човен? – з несподіваною тривогою спитав Мишко Жердяя.

Запинаючись від хвилювання, Жердяй сказав:

– Кузьміна човен, вбитого.

– Не може бути! – закричав Генка.

Але Жердяй добре знав усі човни на селі. Це був човен Кузьміна.

Приголомшлива звістка! Хлопці злякано перезирнулися. Знову Кузьмін, знову загадкове вбивство. І в цю пригоду замішані Ігор і Сева. Як опинився у них човен Кузьміна? Де вони його взяли? Адже коли Кузьмін і Микола попливли на Халзін луг, Ігор і Сева були вже в іноземців, тобто набагато нижче від Халзіного лугу. А з плоту вони зійшли ще нижче, біля Піщаної обмілини.

– Вони цей човен взяли випадково, – непевно промовив нарешті Мишко, – не знали, що він належав Кузьміну. Жердяй, ти певен, що це човен Кузьміна?

– Питаєш!..

– Припустімо, – продовжував Мишко, – але хлопці цього не знали і не могли знати. Просто знайшли покинутий човен. А витягли його на берег, щоб господар побачив і забрав.

– Неподобство! – сказав Генка. – З табору втекли, чужий човен захопили…

– Зачекай, не лайся, – зупинив його Мишко. – В усякому разі ясно: Микола ніколи не крав і не ховав човна. А це дуже важливо. Розшукаємо хлопців і про все дізнаємось. Ви бачите, човен ще мокрий, його нещодавно витягли з води. Можливо, навіть сьогодні вранці. Тут яке село близько?

Стуколово, – відповів Жердяй. – Версти три буде.

Хлопці залишили Жердин стерпти обидва човни, а самі вирушили н село.

Розділ двадцять третій
Утікачі

Дорога йшла спочатку берегом, потім узліссям, далі круто повертала в поле.

Узліссям за табуном корів ішов пастух, хлопець з перекинутим через плече пужалном. Два собаки одчайдушно загавкали на хлопців, але, підбігши до них, улесливо закрутили хвостами.

– Пройдемо ми цією дорогою в село? – спитав Мишко у пастуха.

– Пройдете, – відповів пастух. І довго потім дивився вслід хлопцям.

Село, здавалося, ще спало. На вулиці ні душі, всі ворота зачинені, собаки й ті не гавкали. Хлопці минули крамницю і побачили велику хату з написом: «Стуколовська сільрада».

Двері в сільраду були відчинені навстіж. Але всередині нікого не було. Самотньо стояв обшарпаний стіл з висунутими шухлядами. На стіні висів дерев'яний ящик телефону. Грюкала відчинена віконна рама. Рипіли під йогами мостини, фарба на них залишилася тільки біля стін, а посередині була витерта.

Хлопці вийшли з сільради і побачили дідуся, сторожа в кожусі, з калаталом у руках. Він підозріливо подивився на них і спитав:

– Ви чого?

Хлопці пояснили, що вони з табору, розшукують двох хлопців, які припливли сюди вчора на човні.

Сторож слухав їх мовчки, чи то пережовуючи щось, чи просто ворушачи губами. Потім суворо сказав:

– Ходімо!

– Куди?

– Там розберуть! Ходімо!

Нічого не розуміючи, хлопці пішли за ним. Кумедно шкутильгаючи у величезних драних повстяках, сторож якось дивно і в той же час з комічною підозріливістю позивав на хлопців.

Так вони дійшли до високої п'ятистінної хати.

– Заходьте! – суворо наказав сторож і ввійшов услід за ними.

У темних сінях Мишко намацав ручку дверей і смикнув її. Двері відчинилися. Хлопці увійшли в хату і побачили таку картину: за великим квадратним столом без скатерті сиділи Ігор, Сева і міліціонер. Звичайний міліціонер у формі. Його картуз і ремінь з пристебнутим пістолетом лежали на ослоні.

Біля печі поралася хазяйка. Задня половина кімнати була відгороджена ситцьовою занавіскою, і звідти чулися верещання і вовтузіння дітвори.

Ігор, Сева і міліціонер мирно їли картоплю з огірками. Але Мишко одразу зрозумів, що хлопці заарештовані. І йому стали зрозумілими і здивування пастуха і метушлива суворість сторожа.

– Ось, товаришу, – сказав сторож міліціонерові, – ще трьох привів. Цих двох розшукували.

З-за занавіски висунулася білява голова, за нею друга. За хвилину шестеро дітлахів, білявих, нестрижених, у довгих сорочках, вишикувалися перед занавіскою і мовчки втупилися в хлопців, що тільки-но ввійшли.

Побачивши своїх товаришів, Сева й Ігор перестали жувати і підвелися. Але попереджувальний жест міліціонера затримав їх на місці.

– Хто такі? – з поважним виглядом спитав міліціонер.

Мишко пояснив, хто вони такі і чого сюди прибули.

– Так, – сказав міліціонер, перекидаючи картоплю з долоні на долоню і дмухаючи на неї. – Документи у вас є?

У хлопців були комсомольські квитки, у Генки, крім того, членські квитки МОПР'у і Авіахіму. Все це вони поклали перед міліціонером. Той подивився скоса на документи і знову взявся за картоплю. Їв він її довго, і всі мовчки дивились, як це він робить. Навіть старий сторож, якому давно треба було йти на свій пост, не рухався з місця. Ігор, чорнявий, гостроносий, нервовий хлопчина з їжачком чорного волосся на голові, неспокійно позирав то на хлопців, то на міліціонера. Сева, товстий, повновидий, флегматичний, сидів, похнюпивши голову, потім, не підводячи голови, простяг руку, взяв огірок і захрумтів на всю хату.

Нарешті міліціонер витер губи й руки і почав розглядати документи. Робив він це так довго, що Мишко взяв під сумнів його грамотність. Але міліціонер назвав його прізвище, потім Генчине, Славикове і навіть помітив, що в Генки не сплачені членські внески в МОПР і Авіахім.

Все ж документи справили на нього деяке враження, і він, вийнявши з сумки аркуш паперу та олівець, почав складати протокол.

У відповідь на запитання, чи знає він «пред'явлених» йому хлопців, Мишко сказав, що знає, назвав прізвища Севи й Ігоря і їх московську адресу. Міліціонер звірився з показаннями Ігоря й Севи і переконався, що дані збігаються. На запитання, коли і чого Ігор і Сева поїхали з табору, Мишко відповів, що поїхали вони позавчора зранку з дурного розуму, про що свідчить залишена ними записка. З байдужим виглядом міліціонер підколов записку до протоколу.

На закінчення Мишко підписав протокол. У ньому все було записано правильно, хоча й з граматичними помилками.

– Чому ви їх затримали? – спитав Мишко.

– По підозрінню, – відповів міліціонер, затягуючи на собі пояс і поправляючи кобуру.

– Якому підозрінню?

– У співучасті.

– Якій співучасті?

– Співучасті у вбивстві громадянина Кузьміна.

– Що ви кажете! – закричав Мишко. – Цього не може бути!

– Є докази, – сказав міліціонер, надіваючи картуз. Він повернувся до сторожа: – Якиме Семеновичу, я в повіт подзвоню. А ти приглянь, – він промовисто кивнув головою на хлопців.

Сторож зачинив за міліціонером двері, присунув табуретку і сів з виглядом, який говорив про його тверду рішучість нікого звідси не випускати.

Тепер у хлопців була можливість поговорити.

– Добігалися? – спитав Генка.

Ігор і Сева похнюпили голови.

– Розкажіть, що сталося? – сказав Мишко.

– Ні в чому ми не винні! – відповів Ігор тремтячим голосом.

Сева засопів, але нічого до цього не додав.

– Чому вас затримали?

– От слово честі, – захникав Ігор, – ми ні в чому не винні! У нас розвалився пліт. Бачимо на річці човен, бездоглядний. Ми його взяли тільки доплисти сюди. А нам не вірять…

– Човен ви знайшли на Піщаній косі? – спитав Мишко.

– Так. А звідки ти знаєш?

– Знаю, – відповів Мишко з таким виглядом, з якого Ігор і Сева могли зробити висновок, що йому відомо не тільки це, а й багато чого іншого.

– Знатимете тепер, як з табору втікати! – додав Генка.

– Коли ви прибули до іноземців і коли поїхали від них? – спитав Мишко.

Вражені такою поінформованістю, Ігор і Сева розповіли, що до іноземців вони припливли в той же самий день, тобто у вівторок, а відплили від них наступного ранку, тобто в середу. І як тільки відплили, то майже одразу знайшли човен, пересіли в нього і попливли далі. І ось тут їх затримали.

– А червоноармійці вас годували?

– Годували.

– От бачите, а ви казали, що зразу припливли сюди. Треба точно розповідати, а ви плутаєте. От вам і не вірять.

Ігор і Сева знову похнюпили голови.

– Ми вас, звичайно, виручимо, – продовжував Мишко, – хоч ви цього й не заслужили…

– Щоб знали вдруге, як з табору тікати, – додав Генка.

Ігор і Сева ще нижче опустили голови.

– Вас, звичайно, не варт виручати, – продовжував Мишко, – викручуйтесь, як знаєте… Але ми вас виручимо тільки заради честі і репутації загону. Хоч, як видно, вам наплювати і на те, й на друге.

Ігор крутнув головою на знак протесту. Сева подумав і знову потягнувся за огірком.

– Так, так, – продовжував Мишко, – вам наплювати… Якби ви дорожили авторитетом загону, то не втекли б. Тепер уся Москва говорить, що в нашому загоні немає ні дисципліни, ні порядку. Вам це байдуже, звичайно… Що для вас загін, що для вас колектив? Але ми вболіваємо за репутацію загону і виручимо вас. Визволимо вас, повернемо в табір, і нехай усі обговорюють ваш вчинок. Подивимось, як ви виправдовуватиметесь, подивимось…

Мишко ще, мабуть, довго вичитував би Ігорю і Севі, але повернувся міліціонер і повідомив, що Ігоря й Севу наказано доставити в місто, до слідчого.

– Ми теж поїдемо, – заявив Мишко, – самих хлопців ми не відпустимо.

– Проїзд для всіх вільний, – відповів міліціонер.

Мишко взяв з собою Генку, а Славикові наказав разом з Жердяєм повернутись у табір. І ще він наказав Славикові нічого в таборі не розповідати про пригоди з хлопцями. І якщо приїдуть їх батьки, то сказати, що хлопці знайшлись і незабаром повернуться в табір.

Славик пішов до човна. Міліціонер з Ігорем і Севою вирушили на станцію. Слідом за ними попрямували Мишко з Генкою.

Розділ двадцять четвертий
В місті у слідчого

Слідчий виявився зовсім не таким, як уявляв собі Мишко. Мишкові завжди здавалося, що слідчий має бути високою, похмурою, зосередженою людиною, з настороженим і проникливим поглядом, зібраний, мовчазний, недовірливий.

А перед ними сидів невисокий чоловік, із звичайнісіньким обличчям, сіренькими очима, неуважний і, як здавалося Мишкові, розгублений. Завалений папками хиткий стіл був покритий подраним клаптем зеленого картону, обляпаного чорнилом і поцяткованого нерозбірливими написами та нічого не значущими малюнками.

Слідчий кілька разів виходив з кімнати, залишаючи на столі папери, і Мишка дивувало це: адже папери безперечні секретні. І взагалі все тут відкрито, співробітники голосно розмовляють, люди заходять і виходять. Це дуже похитнуло Мишкову повагу до установи, де, як він уявляв, провадилась таємна, небезпечна і самовіддана боротьба із злочинцями.

Ігоря і Севу слідчий, здавалося, зовсім не слухав. Він писав і писав щось стороннє: папір він передав іншому працівникові і при цьому сказав: «Це до справи Кочетова», і відразу ж брався писати інший. Коли Мишко розповідав про те, що на них напав човняр Дмитро Петрович, і про парубків у лісі, то слідчий був настільки неуважний, що Мишко ображено замовк.

Продовжуючи писати, слідчий нарешті спитав:

– Ви зможете показати місце, де знайшли човен?

– Звичайно, – відповів Ігор. – Біля Піщаної коси.

– Скільки до неї від Халзіного лугу?

На це питання відповів Мишко.

– Верст сім або вісім.

Слідчий підвів голову і, постукуючи по столу олівцем, сказав:

– Сім верст… Як же там опинився човен? Не могло ж його віднести течією: відстань велика, річка вузька і звивиста, човен обов'язково прибило б до берега. Отже, човен відігнали. Хто? Рибалін? Але навіщо йому відганяти човен на таку відстань, а потім повертатися назад? Припустімо, що вбивця не Рибалін, а хтось інший. І цей інший відігнав човен. Навіщо? Адже цим він тільки наводить на свій слід, виявляє свою присутність, тоді як його завдання – приховати свою присутність і звернути все на Рибаліна. Третє припущення: човен вкрала стороння людина. Але вбивство сталося учора вранці, і човен ви знайшли теж вчора вранці. Отже, він був відігнаний зразу ж після вбивства. І ця випадкова людина не могла не бачити того, що відбулося на березі, хоч би тіла вбитого Кузьміна.

Він замислився на мить, потім продовжував:

– Рибалін категорично заперечує свою причетність до вбивства. Докази проти нього тяжкі, але обставини ще неясні. Однією з обставин, до речі, найзагадковішою, і є те, що човен хтось відігнав. Коли б човен був на Піщаній косі, нам би легше було знайти людину, яка пригнала його туди. Але ви забрали човен і цим заплутали сліди. Тепер усе складніше.

Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.

– Все, що ви розповіли, – правда? – спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.

– Слово честі! – в один голос сказали Ігор і Сева.

Мишко заявив, що ручається за хлопців.

– Вірю, – сказав слідчий, – але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?

Знайомих у хлопців не було.

– Куди ж вас подіти? – задумався слідчий. – От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.

Він написав записку і передав її Мишкові.

– А до кого там звернутися? – спитав Мишко.

– Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.

Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…

– Ви їх ненадовго затримаєте? – спитав на прощання Мишко.

– Днів на два, не більше, – відповів слідчий.

Розділ двадцять п'ятий
Сєров

Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.

Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.

Масні губи, маленькі жваві карі очиці і сита усмішка надавали обличчю Сєрова такого виразу, ніби він щойно встав із-за багатого столу, але не від того, щоб знову повернутися до нього. Його квадратне тіло, потовщене на жирних грудях вигнутими накладними кишенями, лишалося в кріслі нерухомим, а голова вертілася на всі боки, як у тих ляльок, голови яких можна повернути задом наперед і навіть обернути кілька разів навколо осі.

– Написано двоє, а вас четверо, – сказав Сєров, переводячи жвавий погляд з одного хлопчика на другого.

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

– Це про них.

– Навіщо вони потрібні слідчому?

Мишко розповів про вбивство Кузьміна.

– Що за Карагаєво? – спитав Сєров.

– Карагаєво? Там, де колишня графська садиба.

– Знаю, знаю. – Сєров захитав головою і багатозначно підняв короткий, товстий палець. – Історична цінність.

Потім він докладно розпитав про обставини вбивства, про табір, про село, про те, як Ігор і Сева потрапили на річку і забрали човен. Слухаючи розповідь Мишка, він схвально кивав головою. Що саме він схвалював, хлопці так і не зрозуміли. А коли Мишко розповів про човняра, то Сєров навіть сплеснув руками і на обличчі його промайнув смуток: «От, мовляв, які справи творяться на білому світі…»

Але ще більше засмутився Сєров, коли дізнався, що Мишко не розповів слідчому про зустріч з іноземцями. Як же так? Треба ж було розповісти. Для слідства все важливо.

– Іноземні комуністи… – здивувався Мишко. – При чому тут вони?

Сєров жваво відповів:

– Я не кажу, що вони причетні, але іноземці! Адже ви не бачили їхніх документів. Може, вони й не комуністи. Треба бути насторожі.

Зашарівшись від хвилювання. Мишко сказав:

– І Рибалін нікого не вбивав, і іноземні комуністи тут ні при чому.

– Добре, добре, – одразу згодився Сєров, – це справа слідства, нехай вони займаються…

Він раптом зайшовся тонким, як у дівчинки, сміхом, а потім почав докладно розповідати про садибу, про її історичну цінність. Це гордість губернії, говорив Сєров, її інвентар зберігається в місцевому краєзнавчому музеї, у відділі «Побут поміщика XVIII століття». Хлопці, будучи свідомими комсомольцями, повинні берегти садибу, нічого в ній не займати і не псувати. Садиба, – сказав Сєров, – всенародне добро. Справжні революціонери повинні берегти і охороняти народне добро.

Говорив він швидко, весь час перебігаючи своїми жвавими карими очицями з одного хлопчика на іншого. Але хлопцям страшенно хотілося спати. Щоб не заснути, Генка крутився на стільці, Ігор кліпав очима, а Сева стріпував головою, яка щохвилини падала йому на груди. Мишко хотів перебити Сєрова, але йому не вдалося вставити жодного слова.

На закінчення Сєров сказав:

– Тепер щодо хлопців. Влаштувати їх в дитячий будинок я не можу. Немає вільних місць і немає вільних пайків.

Мишко з подивом глянув на Сєрова. Чого ж він їх тримав цілу годину? Наближається вечір, як і де тепер влаштувати хлопців?

– Немає вільних місць, немає вільних пайків, – повторив Сєров і нетерпляче засовався в своєму кріслі.

– Здрастє! – сказав Генка. – Що ж їм на вулиці ночувати?

Сєров замислився, потім спитав:

– У вас є знайомі в місті?

– Немає.

– Нікого?

– Нікого!

– Добре, – раптом сказав Сєров. – Я цих хлопців притулю днів на два у себе вдома. Не на вулиці ж їм справді ночувати. – Він з жалем похитав лисою головою. – Хороші там, в карному розшуку: викликають і залишають дітей на вулиці… От вам і безпритульність… Ми боремося з безпритульністю, а вони її створюють.

Сєров підвівся. І виявилось, що він хоч і широкоплечий та гладкий, але зовсім низький на зріст. Майже такий, як і хлопці.

– Ось так, – сказав Сєров, – притулю їх на два дні в себе. Будуть ситі.