Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Розділ двадцять шостий
Борис Сергійович

Вийшовши з губвно, хлопці зустрілися з директором московського дитячого будинку Борисом Сергійовичем, тим самим, що з Коровіним приїжджав кілька днів тому в садибу і розмовляв з «графинею».

Почувши, що хлопці були в Сєрова, він спитав:

– Наказав вам вибиратися з садиби?

– Ні, чому? – здивувався Мишко. – Ми у нього були зовсім в іншій справі… Я б вам розповів, та от, – він вказав на Ігоря й Севу. – Треба хлопців одвести…

– Я вас проведу, – сказав Борис Сергійович.

Дорогою Мишко розповів Борисові Сергійовичу про події останніх днів. Генка мальовниче прокоментував його розповідь. Борис Сергійович знизав плечима:

– Тут два дитячих будинки. Обидва наполовину вільні. Чому ж Сєров не влаштував хлопців туди! Незрозуміло.

– Він вирішив, що Ігореві й Севі в нього буде краще, – сказав Генка, – все-таки домашня обстановка.

– Сєров міг би так і сказати, – відповів Борис Сергійович, – але він послався на те, що дитбудинки переповнені, а це не так…

– Ми не могли відмовитися, – сказав Мишко, треба ж хлопців якось влаштувати.

– Ну звичайно, – згодився Борис Сергійович.

– А як же інакше? – підхопив Генка. – У Сєрова їх і нагодують, і напоять, і в ліжечко покладуть… «Годувала, напувала і постіль дала йому…» Щастить цим дурникам, слово честі! З табору втекли, всіх розтривожили, в безглузду історійку влипли і вийшли сухими з води. Їм би не в Сєрова на пуховиках відлежуватися, а посидіти б ці два дні в міліції…

– Звідки ти знаєш, що в Сєрова пуховики? – заперечив Ігор.

– Знаю. По рилу видно, що на пуховиках спить.

– Який проникливий! – засміявся Борис Сергійович.

Сєров жив на околиці, і їм довелося пройти через усе місто.

– Ну й місто! – патякав Генка. – Навіть трамвая немає. І зверніть увагу, як цікаво – всі вулиці називаються: Стрілецька, Сторожова, Гарматна, Солдатська, Ямська… Старовинне місто. Мабуть, тут колись фортеця була.

– Місто старовинне, – підтвердив Борис Сергійович. – Воно існувало ще до виникнення Москви.

– А ви в справі трудкомуни приїхали? – спитав Мишко.

– Так, – насупився Боис Сергійович.

Але як стоїть справа з трудкомуною, не розповів. Зате він докладно розпитав про вбивство Кузьміна. У відповідь на запевненя Мишка, що Рибалін до цього не причетний, Борис Сергійович сказав:

– Мені важко робити висновок. Я не знаю обставин. Але винний той, хто зацікавлений у вбивстві Кузьміна.

Нарешті вони дійшли до квартири Сєрова.

Це був одноповерховий будиночок з невеличким ґаночком і трьома віконцями з білими занавісками. За довгим парканом, пофарбованим, як і будинок, в яскраво-червоний колір і утиканим зверху довгими гострими гвіздками, виднілися верховіття яблунь і груш. Біля дверей на дротині висіла ручка дзвінка.

– Влаштовуйте свої справи, я зачекаю вас, – сказав Борис Сергійович і повільно пішов вулицею.

Хлопці піднялися на ґанок. Мишко смикнув ручку дзвінка. За дверима почувся металевий гуркіт, потім кроки.

– Хто там? – спитав жіночий голос.

– Ми від товариша Сєрова, – відповів Мишко.

Забряжчали засуви. Двері відчинилися. На порозі стояла висока вродлива жінка в яскравому халаті, на якому були намальовані зелені і жовті квіти.

– Нас прислав товариш Сєров… – почав Мишко.

– Я знаю, – промовила жінка, і її тонкі губи гидливо скривилися. – Хто залишається?

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

– От вони…

Вона відступила на крок назад і ширше розчинила двері.

– Проходьте!

Ігор і Сева нерішуче ввійшли в будинок. Жінка одразу захлопнула за ними двері.

Трохи спантеличені таким прийомом, Мишко й Генка стояли на ґанку.

– Я думав, що й нас обідом пригостять, – похмуро промовив Генка.

– Пригостять! Аякже! – відповів Мишко. – Діждешся! – І він з обуренням подивився на двері: навіть попрощатись не дали з хлопцями.

Але на кого схожа ця жінка? Безумовно знайоме обличчя. Можливо, на кого-небудь з жильців їхнього будинку на Арбаті?..

– Слово честі, – сказав Генка, – ще трохи – і я помру з голоду…

Розділ двадцять сьомий
Побут поміщика

Генка не помер з голоду. За годину хлопці разом з Борисом Сергійовичем вийшли з їдальні Нархарчу з животами, туго напханими щами і рисовою кашею.

За обідом Борис Сергійович розповів, що з трудкомуною поки що нічого не виходить. Заперечує Сєров, його підтримує дехто з місцевих керівників. Посилаються на історичну цінність садиби. Отже, сказав Борис Сергійович, завдання полягає в тому, щоб спростувати цю версію. А її можна спростувати. Він уже зібрав у Москві деякі дані. З цією ж метою він зараз піде в місцевий краєзнавчий музей. Там зберігається обстановка садиби. Можливо, в музеї знайдеться щось корисне.

– Нам Сєров теж розповідав про музей, – сказав Мишко. – Можна, і ми з вами туди підемо?

– Будь ласка.

– Ну от, – скривився Генка, – охота тобі плентатись у цей музей! Що там цікавого? Знову бивні мамонта. В який музей не зайдеш, скрізь бивні мамонта. Всі намагаються довести, що в їхній губернії колись водилися мамонти. А якщо й водились, яке це має значення?

– А що коли, крім бивнів мамонта, там є ще щось, і щось цікаве? – зауважив Борис Сергійович.

– Е-е ні, – заперечив Генка, – нічого, крім бивнів, там немає. Та ще, мабуть, рака з мощами якогось святого. Та й у тій раці одна либонь трухлятина і опіум для народу.

– Не хочеш, не йди, – сказав Мишко. – Іди на вокзал і чекай мене.

– Ні вже, як тинятися на вокзалі, то я краще піду в цей нещасний музей, – заявив Генка.

Виявилося, що Генка був правий. Перше, що вони побачили при вході в музей, були саме бивні мамонта. Покривлені, жовтуваті, вони прикрашали маленький вестибюль музею, свідчили, що й ця губернія не відстала од інших щодо мамонтів.

Від вестибюля по всій окружності музею тяглася довга анфілада кімнат. Кожна була «відділом». Відділ тваринного світу, корисних копалин, рослинного світу, кустарних промислів, землеробства, історії краю… А втім, історія краю займала декілька кімнат. На одній з них висіла табличка: «Побут поміщика XVIII століття». В цьому відділі і розмістили обстановку садиби.

Це була експозиція вітальні. За канатом стояли меблі з червоного дерева: стіл, диван, крісла і стільці, оббиті темно-червоним атласом, каміновий екран, на якому були намальовані китайські птахи, велика арфа з порваними струнами, два високих дзеркала з канделябрами по боках.

Були тут ще три шафи. В першій під назвою «Одяг поміщика» стояли манекени в старовинному парадному вбранні з медалями, орденами, зірками і блакитними стрічками через плече. В другій («Дозвілля поміщика») лежали довгі люльки, чубуки, гральні карти, більярдні кулі і шахи з слонової кістки. В третій («Відпочинок поміщика») стояв чомусь обідній сервіз, обкладений величезними пістолетами та іншою старовинною зброєю.

Генка прокоментував побут поміщика дуже несхвально:

– Навіщо такі довгі люльки? Як з них курити? Потягай за собою таку люлечку! Або кафтан. Як в ньому ходити? А халати… Якесь дрантя! І кому це цікаво? Відпочинок поміщика, дозвілля поміщика, кому це потрібно? Немає в нас ніяких графів, ніяких поміщиків, так навіщо ж виставляти їх напоказ?..

Але Мишко не слухав Генку. Його увагу одразу привернув бронзовий птах. Такий самий, як і в садибі, тільки значно менший. Він стояв на мармуровій підставці і круглими злими очима дивився на хлопців.

– Погляньте, Борисе Сергійовичу, – сказав Мишко, – такий самий орел, як і в садибі.

Борис Сергійович одірвався від таблиць на стіні, які він уважно розглядав.

– Цей птах намальований на гербі графів, – сказав він, – а от для чого зроблені ці бронзові статуї, не знаю. Можливо, графська примха. – І він знову повернувся до таблиць.

Мишкові раптом захотілося спати. От так завжди! Як тільки прийдеш в якийсь музей, так обов'язково тебе на сон клонить. Навіть у Третьяковській галереї. Чому в музеях так хочеться спати? Хочеться швидше пробігти по залах і вийти на вулицю.

Але Мишкові незручно було перед Борисом Сергійовичем. Він зібрав усю свою волю і продовжував оглядати картини і таблиці, що показували багатства графів і їх побут. На одній картині сікли кріпака. Він лежав на лавці прив'язаний за руки й ноги. По боках стояли два молодці в червоних сорочках, з прутами і з картинно піднятими руками, а на деякій відстані – сам поміщик у халаті з довгою, до самої підлоги, люлькою в зубах.

Потім висіла велика карта повіту, па якій різними фарбами було показано, що графи Карагаєви володіли такою самою кількістю землі, яку мали дві тисячі селянських дворів. Селянська земля була позначена червоним кольором, а графська – чорним. І вона являла собою великий масив з обох берегів Утчі, аж до річечки Халзан, тієї самої, де вбито Кузьміна…

Перед картою Борис Сергійович стояв особливо довго і навіть змалював її. І він поясний Мишкові, що після революції майже вся графська земля була розподілена між селянами. Тільки деяка її частина залишилась при садибі. Але і її позабирали місцеві куркулі. І якщо буде організована трудкомуна, то куркулі повинні будуть землю повернути.

– Аякже, – посміхнувся Генка, – так вони вам її і повернуть! Спробуйте візьміть у Єрофєєва…

Була тут ще одна карта. Вона зображала, якими багатствами володів граф у Росії. Крім Карагаєва, у нього було ще три маєтки і до того ж копальні на Уралі.

– Неподобство! – обурився Мишко. – Одна людина всім володіла, а інші не мали нічого! Це ж несправедливо! А правда, що на Уралі в нього були алмазні розсипища?

– Були, – підтвердив Борис Сергійович. – Старий граф наполегливо шукав на Уралі алмази. Та, здається, нічого істотного не знайшов. Адже алмази цінуються лише великі. А великих він не знаходив. Але через всю історію цього роду проходять якісь загадкові пригоди з дорогоцінними каменями. Хтось когось убивав, хтось божеволів. Перед самісінькою революцією старого графа навіть позбавили всіх прав, а багатствами заволодів його рідний син. Одним словом, грязні історії.

– Ну і дідько з ними! – сказав Генка. – Ходімо звідси. Навіть гидко стояти тут!

Коли вони виходили, Мишко озирнувся. І йому, як і того разу в садибі, здалося, що бронзовий птах зловісно дивиться їм услід…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ГОЛИГІНСЬКА ГАТКА

Розділ двадцять восьмий
Сенько Єрофєєв

Життя табору знов увійшло в свою звичну колію. Звичайний розпорядок дня – сигнал побудки, ранкова лінійка, підняття прапора, праця на селі, ігри, бесіда біля костра. Але відчуття того, що загін оточує якась таємниця, не кидало Мишка.

Провина Миколи Рибаліна не доведена, але він поки що і не виправданий. Зате човняр ходив наче й не було нічого. При зустрічі з Мишком він посміхався так, ніби тоді, на річці, нічого й не сталося. Навіть підморгнув одного разу.

Між човнярем і «графинею» існують якісь зв'язки. Вона щось відправляла в ліс. І куркуль Єрофєєв з ними заодно. Справді… В усьому цьому треба обов'язково розібратись: адже може потерпіти невинна людина!

Але як діяти? Піти в ліс, дізнатися, що це за парубки? Та де їх там шукати? Та й небезпечно. Сам би він, звичайно, пішов. А хлопці? Мало що може трапитись, а він за них відповідає.

Отже, залишається тільки одно: дізнатися, що повіз човняр у ліс. Дізнатися через Сенька Єрофєєва. Адже він теж переносив мішки в човен. Звичайно, так просто він не скаже. А спробувати можна. Дивись і проговориться…

Генка підтримав цей план.

– Але тобі незручно, – сказав він. – Ти вожатий, хлопці тебе соромляться. А мені Сенько все викладе, будь певен.

– Щось зробиш не так, – завагався Мишко. – Так зіпсуєш справу, що потім і не виправиш…

Але Генка запевнив його, що буде обережним і обачливим. Хіба він не виконував серйозних доручень!

Генка ще не обміркував плану дії. Як завжди, він сподівався на щасливий випадок. Важливо почати, а там видно буде.

Комсомольці й піонери обладнували клуб. Їм допомагали сільські діти. Тільки Сенько і Якимко не брали участі. Вони сиділи на купі колод, лускали насіння і, ліниво сперечаючись, грали в карти. Генка зупинився біля них і, прикинувшись зацікавленим, почав стежити за грою.

– Сідай з нами, – запропонував Сенько, тасуючи карти.

Генка сів на колоди.

– В карти не граю, а подивитись – подивлюсь.

– Не бійся, – посміхнувся Сенько, – не на гроші. На щиглі.

Генка поважно відповів:

– Зі мною грати важко. Я кого завгодно обіграю.

– Так уже й обіграєш?

– Точно тобі кажу. Дай колоду.

Генка взяв колоду, перетасував її і показав карточний фокус.

Фокус був нескладний. Але Сенько і Якимко були вражені. Так в усякому разі здалося Генці. Дуже вже здивовано дивилися вони на нього.

Задоволений своїм успіхом, Генка вдавано байдужим голосом промовив:

– Я ще й не таке можу відгадати. От погляну на людину і одразу скажу, що вона робила сьогодні і що вчора робила і позавчора.

– Це вже ти брешеш, – посміхнувся Сенько.

– Можу довести!

– Ну, що я вчора робив?

– Овва! Так я тобі й сказав.

– Звичайно, не скажеш: звідки тобі знати.

– Значить, не знаю?

– Не знаєш!

– Не знаю?

– Ні!

– А якщо знаю?

– Так скажи!

– Так от, – багатозначно сказав Генка, – якщо я тобі окажу, що ти робив учора, то ти мені скажеш, що ти робив позавчора.

– Добре.

– Вчора ти їздив до млина, – сказав Генка.

– Правильно! – пробурмотів Сенько. – Це ти міг і бачити…

– Де я міг бачити? У млині я не буваю. Просто подивився на тебе й відгадав. А тепер ти скажи, що ти робив позавчора.

Сенько спідлоба подивився на Генку:

– Думаєш, тільки ти один можеш відгадувати?

– При чому тут один чи не один? Ми з тобою домовились – от я й відгадав. Тепер скажи ти, що робив позавчора, а я тоді скажу, правду ти кажеш чи неправду.

– Який спритний! Думаєш, один ти мастак відгадувати? Є й інші.

– Я що завгодно відгадаю, – хрипко промовив Якимко, креслячи на піску великим загнутим пальцем фігури.

– Що ти можеш відгадати? – насмішкувато спитав Генка.

– А все, що хочеш.

– Правда, правда, – підтвердив Сенько. – Якимко все одгадає.

– Що ж він може відгадати? – продовжував допитуватися Генка.

– А що хочеш, – відповів Сенько і повернувся до Якимка: – От, Якимку, ми тут одну річ сховаємо, а ти знайди. Знайдеш?

– А чого ж…

– Гаразд. Давай…

Якимко поплентався до сарая.

– Не оглядайся! – дзвінко крикнув навздогін йому Сенько.

Якимко уткнувся обличчям у сарай.

– Так, – прошепотів Сенько і витягнув з-за пазухи яйце – звичайне куряче яйце. – Бачив? Нехай шукає. Повік не знайде.

Генка підозріливо глянув на Сенька. А що коли Сенько у змові з Якимком? Вони ж друзі. Можливо, вони його дурять. Що ж, нехай спробують!

– Давай сховаємо його під колоду, – запропонував він.

Сенько закрутив головою.

– Не годиться! Одразу знайде! От що ми зробимо. Одягнемо шапки, а під шапку і покладемо. Нехай шукає! Повік не знайде.

І не встиг Генка нічого відповісти, як Сенько підняв його кепку, обережно підсунув яйце і знову насунув Генці козирок на лоб.

– Здорово буде! – зашепотів Сенько. – Нізащо не знайде. А ми йому п'ять гарячих за це вліпимо,

«Добре, – подумав Генка. – Нехай яйце буде в мене. Але обдурити їм мене не вдасться».

– Все? – спитав він.

– Все!

– Добре, – сказав Генка, – тільки умова: повернімося до нього спинами, і нехай він так шукає.

– Навіщо?

– Щоб ти йому не підморгнув.

– Добре, – згодився Сенько.

Вони сіли спиною до Якимка.

– Давай, Якимку, можна! – гукнув Генка. – І якщо ти йому хоч слово скажеш, я не гратиму.

– Добре, добре, – пробурмотів Сенько.

Хлопці сиділи не обертаючись. Позад них почулися кроки і сопіння Якимка.

– Чого одвернулися? – спитав він.

– Шукай, шукай, – відповів Генка, торжествуючи в думці.

Спритно він їх обдурив! Ця штука, видно, у них давно розіграна. Сенько мав якимось умовним знаком показати Якимкові, де заховане яйце. А на те, що доведеться одвернутися, вони, звичайно, не розраховували.

Нехай пошукає!

І Генка позирав скоса на Сенька, побоюючись, що той подасть Якимці таємний знак. Але Сенько сидів спокійно, склавши руки на колінах. Спиною він, звичайно, нічого не міг зобразити. Попався! Тепер-то вже доведеться йому розповісти, що робив позавчора…

Хлопці, з насунутими на лоб кепками, сиділи на колоді не обертаючись. Якимко ходив і сопів позаду них.

– Відгадуй швидше, – сказав Генка. – Цілий рік шукатимеш!

– Зараз, зараз, – відповів Якимко…

Він засопів десь зовсім біля Генчиного вуха, і не встиг Генка опам'ятатись, як Якимко з усієї сили вдарив долонею по його голові, прямо по кепці. В ту ж мить липка смердюча яєчна рідина потекла Генці на лоб і очі.

Розлючений Генка схопився і зірвав з себе кепку. Рідина потекла ще дужче, заліплюючи очі. Яйце було тухле. Генці здавалося, що весь він від голови до ніг видихає нестерпний сморід.

– А ти казав, не відгадає! – зайшовся сміхом Сенько.

Якимко, як завжди, з понурим виглядом щось креслив па піску кривим нігтем ноги.

Кінцем сорочки і віхтем трави Генка витер обличчя й голову (носову хусточку він, як завжди, забув у палатці) і сказав:

– Гаразд, ваша взяла. Вдруге не обдурите!

– Там побачимо, – одрізав Сенько. – Надто багато ви про себе думаєте!

І вже зовсім вороже додав:

– Подумаєш, комсомольці!

Розділ двадцять дев'ятий
Цвях

Похмурий і засмучений повернувся Генка в клуб. Там кипіла робота. Замазували діри в стінах, вирівнювали долівку, споруджували сцену, лаштунки і завіси, склили вікна, в долівку вкопували стовпці, до них прибивали дошки – майбутні лави; діти писали лозунги, малювали плакати, ставили уздовж стін ялинки, а під стелею підвішували гірлянди з ялинки впереміжку з різноколірними паперовими прапорцями.

– Ну як? – спитав Мишко.

– Поки що нічого, – похмуро відповів Генка.

Не проговорився?.

Ні!

– А чому жовті плями на обличчі?

– Де?! – Генка мацнув рукою щоку. – Нічого, просто так… Вони мене, дияволи, з яйцем обдурили…

– А ти піймався?

– Я не знав.

– Не знав, як з яйцем обдурюють… Ех ти!

– Чого ж ти мене не попередив?

– Звідки я знав, що ти піймаєшся на такий дешевий обман?

Генка образився:

– І ти ще смієшся! Ну, попався, то ж з того? В усякому разі я поводився обережно. Сенько ні про що не здогадався. Так що можеш не турбуватися.

– А це головне, – примирливо сказав Мишко. – Гаразд! Про все, що нам потрібно, ми дізнаємось. А поки що бери цей плакат, лізь на драбину і прибий його ось тут, на стіні.

Засмучений Генка взяв плакат, підтягнув до стіни драбину, затиснув зубами чотири цвяхи і з молотком у руках поліз вгору.

Він прибивав плакат, але думка про невдачу, якої він зазнав, не виходила з голови. Як добре все йшло! А тепер Сенько сміятиметься з нього… При всіх. Дуже приємно!

Так роз'ятрюючи себе, він забив один цвях, потім другий. І коли виймав з рота третій, то помітив, що четвертого цвяха немає. Куди ж він подівся? Адже він не впустив жодного цвяха. Генка перелічив вбиті цвяхи – рівно три! Потім обережно провів язиком за однією щокою, за другою – немає!

Генка похолов: невже він проковтнув цвях?

Цвяхи маленькі, оббивні, проковтнеш – і не помітиш. Генка повільно спустився з драбини і ретельно оглянув підлогу. Може, він випустив цвях?.. Ні, ніде немає!.. Генка випростався, і в цю ж мить у нього закололо в животі, під грудьми… Закололо й перестало… Так і є – проковтнув цвях! Що ж воно буде?!

Витріщивши очі від жаху, Генка хапав себе то за груди, то за живіт. Він уже відчував, як цвях повільно посувається по його стравоходу. То тут заколе, то там… І от зараз на якомусь повороті цвях застряне і почне проколювати йому і кишки, і шлунок.

– Що з тобою? – спитав Славик.

Генка хапнув повітря і, ледве дихаючи, вимовив:

Проковтнув…

Що проковтнув?

– Цвях…

Ця приголомшуюча новина була повідомлена спочатку Мишкові, що саме підійшов, а потім Зіні Кругловій, Киту, Бечці. За кілька хвилин усі оточили Генку.

– Як же ти проковтнув його? – спитав Мишко.

Але Генка лише хапав повітря і показував руками як цвях рухається по животу.

– Може, ти його й не проковтнув? – з надією в голосі спитав Мишко.

Генка розчепірив чотири пальці і прошепотів:

– Було чотири, лишилося три…

– Треба його по спині вдарити, – запропонувала Зіна Круглова.

– Що ти, що ти! – закричав Бечка. – Від цього тільки гірше стане: заб'ємо цвях у кишки, І більше нічого. Блювотне – от єдиний засіб.

– Блювотне? – жахнувся Кит. – Ти з глузду з'їхав! Хіба ж можна так просто видирати цвях назад? Він обов'язково застряне. Пам'ятаю, я колись кістку проковтнув…

– Почекай ти з своєю кісткою! – зупинив його Мишко. – Знайшов час про кістки розповідати!..

– Треба Генку перекинути вниз головою, – запропонував Сашко Губан, – потрясти за ноги, цвях і вискочить.

Слухаючи ці приємні поради, Генка тільки повертав голову то в один, то в другий бік.

– А ви його в земську одведіть, – порадив Жердяй.

– Що за земська?

– Лікарня земська. В сусідньому селі.

– Він не дійде.

– А ви його конем. Попросіть у голови підводу і одвезіть.

Мишко з Жердяєм побігли до голови сільради. Через деякий час вони повернулися на підводі. Генка сидів на стільці і стогнав, щохвилини хапаючись то за груди, то за живіт.

Йому здавалося, що проковтнутий цвях мандрує по всьому тілу то вверх, то вниз, то вправо, то вліво.

Генку поклали на віз. На ньому, тримаючи віжки в руках, сидів художник-анархіст Кіндрат Степанович. Голова сільради доручив йому одвезти Генку в лікарню. Разом з Генкою поїхав Мишко. Своїм товаришам він наказав повернутися до клубу і бути обережними: ні в якому разі не брати цвяхів у рот.