Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Анатолій Рибаков
БРОНЗОВИЙ ПТАХ

_{Художнє оформлення та ілюстрації А.М. Іовлєва}

ЧАСТИНА ПЕРША
УТІКАЧІ

Розділ перший
Надзвичайна пригода

Генка і Славик сиділи на березі Утчі.

Штани у Генки були закочені за коліна, рукава смугастого тільника – за лікті, руде волосся стирчало в різні боки. Він з презирством поглядав на малесеньку будку човнової станції і, бовтаючи ногами в воді, говорив:

– Подумаєш, станція! Почепили на курник рятувальний круг і думають, що станція!

Славик мовчав, його бліде, ледь прихоплене рожевим загаром обличчя було замисленим. Меланхолійно жуючи травинку, він роздумував над деякими сумними подіями табірного життя…

І треба ж було всьому трапитися саме тоді, коли він, Славик, залишився в таборі за старшого! Щоправда, разом з Генкою. Але ж Генці до всього байдуже. От і зараз він, наче нічого й не було, сидить собі і бовтає ногами в воді.

Генка справді бовтав ногами і роздумував про човнову станцію:

– Станція! Три розбиті корита! Терпіти не можу, коли люди ламаються! Навіщо фасонити! Написали б просто: «прокат човнів» або «пункт» – скромно, добре, по суті. А то «станція»!

– Не знаю, що ми Колі скажемо! – зіткнув Славик.

– При чому тут ми? А якщо він дорікатиме, то я йому одверто скажу: «Коля! Треба бути об'єктивним! Ніхто тут не винен! І взагалі, в житті без пригод не буває». – І він з філософським виглядом додав: – Та без них і життя було б нецікавим.

– Без кого – без них?

– Без пригод.

Вдивляючись у дорогу, що вела до залізничної станції, Славик сказав:

– У тебе немає почуття відповідальності.

Генка презирливо покрутив у повітрі рукою:

– «Почуття», «відповідальність»!.. Красиві слова… фразеологія… Кожен відповідає за себе. А я ще в Москві попереджав: «Не треба брати в табір піонерів». Правда ж, попереджав? Не послухали.

– Нема чого з тобою говорити, – байдуже відповів Славик.

Деякий час вони сиділи мовчки. Генка – бовтаючи ногами в воді, Славик – пожовуючи травинку.

Червневе сонце пекло немилосердно. В траві невтомно сюрчав коник. Річка, вузька і глибока, прикрита купами, що нависли з берега, звивалася між полями, тулилася до підніжжя пагорбів, сторожко обминала села і ховалася в лісах, спокійна, темна, холодна…З села, що притулилося під горою, вітер доносив далекі звуки сільської вулиці. Але саме село на цій відстані здавалося безладним нагромадженням залізних дахів, і дерев'яних та солом'яних покрівель, які потопали в зелені садів. І тільки коло річки, біля в'їзду на пором, чорніла густа мережка стежок.

Славик продовжував вдивлятися в дорогу. Поїзд із Москви вже, мабуть, прибув. Отже, зараз Коля Севастьянов і Мишко Поляков будуть тут… Славик зітхав'.

Генка посміхнувся.

– Зітхаєш? Типове інтелігентське охкання-зітхання!.. Ех, Славко! Славко! Скільки разів я тобі говорив…

Славик встав, приставив долоню козирком до лоба:

– Ідуть!

Генка перестав бовтати ногами в воді і виліз на берег.

– Де? Гм!.. Справді, йдуть. Попереду – Мишко. За ним… Ні, не Коля… Хлопчак якийсь… Коровін! Слово честі, Коровін, колишній безпритульний! І мішки на собі таскають…

– Книжки, мабуть…

Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:

– Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче – Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…

Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.

Розділ другий
Неприємна розмова

Мишко і Коровін кинули на землю мішки.

– Чого ви тут? – запитай Мишко.

На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку – адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.

– Так просто. – Генка обмацав мішки. – Книжки?

– Книжки.

– А де Коля?

– Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…

– Он воно що, – протягом сказав Генка. – А кого ж пришлють замість нього?

Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.

– Кого ж пришлють? – перепитав Генка.

Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ – командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:

– Поки що мене призначили.

«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?

Але скромне і чемне «поки що» не справило бажаного враження. Генка витріщив очі:

– Тебе? Який же авторитет буде в нас на селі? Колю всі поважали… І старі.

Тоді Мишко кинув друге рятівне слово.

– Я відмовлявся, але райком затвердив. – І, відчувши за собою авторитет райкому, суворо запитав – Як же ви кинули табір?

– Там Зіна Круглова лишилась, – поспішно відповів Генка.

Ось що значить, якщо спитати суворіше… А Славик і поготів якимось вибачливим тоном почав:

– Бачиш, Мишо…

Але Генка перебив його:

– Ну що, Коровін, в гості до нас приїхав?

– У справі, – відповів Коровін і гучно втягнув носом повітря. Дебелий, кремезний, у форменому одязі трудколоніста, він здавався товстим і незграбним. Обличчя його лисніло від поту, і він весь час відмахувався од мух.

– Розжирів ти на колоністських хлібах, – зауважив Генка.

– Харчують нічого собі, – відповів простодушний Коровін.

– А в якій справі ти приїхав?

Мишко пояснив, що дитбудинок, в якому живе Коровін, перетворюють на трудову комуну. І розміститься трудколонія тут, в садибі. Завтра сюди прибуде директор. А Коровіна раніше послали. Дізнатися що і як.

Із скромності Мишко не сказав про те, що це, власне, його ідея. Вчора він зустрів Коровіна на вулиці і дізнався від нього, що дитбудинок шукає під Москвою місце для трудової комуни. Мишко сказав, що знає таке місце, їх табір розташований в колишній поміщицькій садибі Карагаєво. Щоправда, це Рязанська губернія, але від Москви недалеко. Садиба пустує. У величезному поміщицькому будинку ніхто не живе. Чудове місце. Нічого кращого для комуни не придумаєш… Коровін розповів про це своєму директорові. Директор наказав йому їхати з Мишком, а сам обіцяв приїхати на другий день.

Ось як було насправді. Але Мишко не розповів про це, щоб хлопці не подумали бува, що він хвастає. Він їм тільки повідомив, що тут буде трудкомуна.

– Ф'ю! – засвистів Генка. – Так і пустить їх графиня в садибу!

Коровін запитливо поглянув на Мишка:

– Хто така?

Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:

– В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.

Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:

– Як не пустить? Адже садиба державна.

Мишко поспішив його заспокоїти:

– От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? – І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: – Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.

Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:

– Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…

– Ага, – перебив його Генка, опускаючи мішок, – я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!

Потім він заканючив:

– Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…

Мишко розсердився:

– Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».

– Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.

– Куди втекли?

– Фашистів бити.

– Яких фашистів?

– Італійських.

– Дурниці ти мелеш!

– Прочитай сам.

Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».

Мишко прочитав записку раз, потім удруге, знизав плечима:

– Дурниця якась!.. Коли це трапилось?

Генка почав плутано пояснювати:

– Вчора, цебто сьогодні. Вчора вони полягали спати разом з усіма, а вранці прокидаємось – їх немає. Тільки ось ця записка. Щоправда, мені вони ще вчора здалися дуже підозрілими. Надумали черевики чистити! Ніякого свята немає, а вони раптом черевики чистять… Смішно…

І він неприродно засміявся, запрошуючи й Мишка теж посміятися над тим, що Ігор і Сева надумали чистити черевики.

Але Мишкові було не до сміху.

– Де ви їх шукали?

– Скрізь. І в лісі, і в селі…

– Може, вони з жиганами злигалися? – сказав Коровін. – У нас, якщо хто втече, – значить, шукай жигана поблизу. Він підбив. І обов'язково в Крим тікають. Зараз усі в Крим тікають.

Мишко махнув рукою:

– Які тут жигани! Просто оці помічники всіх порозпускали. – І він зміряв Славика і Генку поглядом, що виражав найглибшу зневагу.

– При чому тут ми? – в один голос закричали. Генка і Славик.

– При тому! Раніше не тікали, от при чому!

Генка притиснув руки до грудей:

– Чесне благородне слово…

– Не треба твого благородного слова! – обірвав його Мишко. – Ходімо в табір!

Генка і Славик взяли на плечі мішки. Хлопчики рушили в табір.

Розділ третій
Садиба

Стежка, якою йшли хлопчики, петляла між ланами.

Генка торохтів без упину. Але розмовляти він міг, тільки розмахуючи руками. Мішок з книжками якось непомітно, сам собою знову опинився на плечах у Коровіна.

– Якщо вам навіть пощастить перебороти графиню, – патякав Генка, – то все одно організувати тут комуну, налагодити господарство буде дуже важко. Відверто скажемо – неможливо. В садибі нічого немає. Тільки один будинок. Реманенту ніякого. Ні живого, ні мертвого. Ні борони, ні сохи, ні плуга, ні воза. І думаєш, все це селянам дісталося? Нічого. подібного. Куркулі розтягли. Слово честі! Тут, брат, Коровін, такі куркулі, яких, можливо, більш ніде й немає. Ти собі уявити не можеш, що вони витворяють.

– А що?

– Ех ти, дивак! Адже ми сюди приїхали, щоб створити піонерський загін. А всі проти нас. По-перше, куркулі. По-друге, релігія. По-третє, несвідомість батьків: не пускають дітей в загін. Даємо спектакль – повно-повнісінько. Оголосимо після спектаклю збори – всі розбігаються.

– Справа зрозуміла, – глибокодумно зауважив Коровін.

– Атож, – підхопив Генка. – А самі сільські діти… Скільки в них забобонів! Тільки н розмов, що про нечистих і чортів. Попрацюй. тут з ними!

– Важко, значить?

– Нелегко, – скрушно підтвердив Генка. Але тут же хвалькувато додав: – Але ж ми і важчі справи вирішували. Якщо треба організувати – значить, організуємо. Ось книжечки їм привезли, – він торкнув рукою мішок, який замість нього ніс Коровін, – спектаклі ставимо, в лікнепі працюємо, ліквідуємо неписьменність. Побачиш, ми тут найперші організуємо піонерський загін. Правда, Мишко?

Мишко нічого не відповів. Він мовчки простував дорогою і думав про те, як невдало починається його робота в ролі вожатого загону. Першого ж дня зникли два піонери. Куди вони поділись? Без грошей, без харчів далеко не втечуть. Але мало що може трапитися з ними в дорозі. Можуть і в лісі заблукати, і в річці утопитися, і під поїзд попасти… Така неприємність!

Повідомити батьків чи не треба? Мабуть, не варт. Навіщо даремно хвилювати? Адже все одно втікачі знайдуться. А батьки всіх збудоражать. Піднімуть на ноги всю Москву. Клопоту не збудешся. В школі, в райкомі тільки й розмов буде, що про цю пригоду. А на селі вже, мабуть, пускають плітки, що піонери втікають, отже, не треба посилати дітей в загін. От що накоїли Ігор і Сева… Підірвали авторитет загону. Загін цілий місяць працював у таких важких умовах, і на тобі!

Ці його невеселі думки перебив Генчин вигук:

– А от і садиба!

Хлопчики зупинились.

Перед ними, високо на горі, в гущавині дерев стояв двоповерховий поміщицький будинок. Здавалося, що на ньому кілька дахів і багато димарів. Велика півкругла веранда, обгороджена бар'єром з білих кам'яних стовпчиків, розділяла будинок на дві рівні частини. Над верандою височів мезонін з двома вікнами по обидва боки і нішею посередині. До будинку, перетинаючи садок, вела широка алея, спочатку рівна, земляна, а потім у вигляді пологих кам'янистих східців, які поступово переходили в кам'яні сходи, що двома крилами огинали веранду.

Генка прицмокнув язиком:

– Красиво?

Коровін шумно потягнув повітря.

– Господарство – ось що важливо!

– А господарства там ніякого немає, – запевнив його Генка.

Справді, садиба була занедбаною. Садок заріс. Лавочки вздовж алей були поламані, велика гіпсова ваза на клумбі розбита, ставок покрився отрутно-зеленастою тванню. Все здавалося мертвим, похмурим.

І тільки тоді, коли хлопчики заглибились у садок, дзвінкі дитячі голоси порушили цю гнітючу тишу…

За поламаною огорожею на галявині біліли палатки. Це і був табір. Діти бігли назустріч хлопчикам. Попереду – Зіна Круглова. На своїх товстих, коротких ногах вона бігала швидше за всіх…

Розділ четвертий
Загін

Власне кажучи, тут був не весь загін, а лише п'ятнадцять найстарших дітей. Серед них дев'ять комсомольців. Решта мали вступити в комсомол восени. Але називали вони себе загоном, а як же інакше?

Три палатки стояли під деревами навколо лужка. Посередині височіла щогла, на якій майорів у повітрі прапорець. Збоку горіло вогнище. На двох триніжках лежала вже добре обгоріла палиця. Біля вогнища поралися чергові, готували обід. Дуже пахло підгорілим молоком.

– Усе гаразд, – швидкою скоромовкою доповідала Зіна, – листа червоноармійцям надіслали, заняття в лікнепі вчора провели. Прийшли вісім чоловік замість дванадцяти. А про Ігоря і Севу вони, – Зіна кивнула на Генку і Славика, – вже, мабуть, тобі розповіли.

При згадці про Ігоря і Сову діти загаласували. Всіх перекричав Борка Баранов. Вій ніяк не ріс, і його, як і раніше, називали Бечкою. Але він став неабияким борцем за правду, йому здавалося, що коли б не він, Бечка, то в світі запанували б неправда і несправедливість. І він голосніше за всіх закричав:

– Вони втекли через Генку!

– Що ти брешеш, Бечка нещасний! – обурився Генка. Але Мишко наказав Бечці розповідати.

Як завжди, коли він боровся за правду, Бечка почав дуже урочисто.

– Я розповім усю правду. Мені нема чого перебільшувати і вигадувати.

– Ближче до діла, – нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.

– Так от, – продовжував Бечка, – коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо – і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.

А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.

– Генко, це правда? – спитав Мишко.

– Правда, правда! – закричали піонери з Генчиної ланки.

– Він весь час дражниться! – пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.

– Генко, це правда?

Генка знизав плечима:

– Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!

– Ах, смішно! – закричав Мишко.

Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.

Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.

Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову,

– Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.

Генка відразу пожвавішав:

– Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…

Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.

Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.

Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.

– Прочешете ліс, – сказав Мишко. – Генка з своєю ланкою – з боку села, ланка Славка – від річки, ланка Зіни – від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.

Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.

Мишко і Коровін пішли в садибу.

У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.

Розділ п'ятий
Поміщицька садиба та її мешканці

Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.

– Подивимось спочатку, чи дома господарка, – сказав він Коровіну.

– А як ти дізнаєшся?

– А от побачиш, – загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.

Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.

– Дома, – з досадою прошепотів Мишко.

У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.

У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.

– Бачив?

– Бачив, – прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.

– Орел.

Коровін непевно хитнув головою:

– Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.

– Орли бувають різні, – зашепотів Мишко, – на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?

– Бачу.

– Так от, якщо віконниці відчинені – значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться – відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!

– А мені це ні до чого, – байдуже відповів Коровін, – все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?

– Звичайно, неправильно, – згодився Мишко. – І забирайте садибу якнайскоріше… От що! Давай пошукаємо хлопців у сараях. Може, вони там заховалися. Сидять і насміхаються з нас.

Ховаючись поза кущами, хлопчики обійшли будинок, підійшли до задньої стіни конюшні і через малесеньке розбите віконечко залізли туди.

Затхлий запах трухлявих колод, гнилих дощок, застарілого гною вдарив їм у ніс. Перегородки між стійлами були розібрані; там, де лежали підпорні колоди, в землі чорніли ями. Хлопчики здригнулися: зграя горобців, яку вони спочатку не помітили, знялась і з галасом вилетіла з конюшні. Обережно ступаючи по розбитій дерев'яній підлозі, Мишко і Коровін перебралися з конюшні в сарай.

Тут було ще темніше. Вікон не було зовсім, а ворота, хоч і зняті з завіс, були прихилені до прорізу і не пропускали світла. Тхнуло мишами, прілою соломою, протухлим борошняним пилом.

Мишко вхопився за крокви, підтягнувся і видерся на сінник. Потім допоміг піднятись і незграбному Коровіну. Зогниле перекриття вгиналося під ногами. Дах зсередини був укритий грудочками осиних гнізд. Крізь дірки в даху синіло небо.

Друзі обійшли сінник, через слухове вікно перебралися в сусідній сарай. Тих, кого вони шукали, не було. А втім, шукав лише Мишко. Коровін визначав міцність колод. Він з жалем прицмокнув губами на знак того, що все тут дуже старе.

Тією ж дорогою хлопчики повернулися назад. Тепер їм треба було оглянути сарай, який називався машинним: раніше в ньому зберігався сільськогосподарський реманент. Він стояв на відшибі. Щоб потрапити в нього, треба було перебігти частину майданчика, на видноті перед будинком.

Мишко вже збирався вислизнути з сарая, як раптом відсахнувся назад, трохи не збивши Коровіна, який стояв за ним. Коровін хотів подивитися, що так схвилювало товариша. Але Мишко міцно стиснув йому руку і кивком голови вказав на будинок.

На верхній приступці сходів стояла висока, худа старуха в чорному платті і чорній хустці. її сива голова була схилена, обличчя порите довгими зморшками, гострий гачкуватий ніс загнутий донизу, як у птаха. Ця чорна, нерухома постать здавалася похмурою і зловісною в пустинній мовчанці занедбаної садиби,

Хлопчики стояли нерухомо.

Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.

– Бачив? – прошепотів Мишко.

– Прямо в серці похололо, – важко віддихуючись, відповів Коровін.