Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Розділ п'ятдесят дев'ятий
Невже все втрачено?

Нічого не тямлячи і не розуміючи, Мишко повернувся в табір. Там панувала звичайна вечірня метушня. Діти готувалися до вечері, умивалися перед сном, мили ноги, складали гербарії і альбоми, готували постелі в палатках. Дівчатка виправляли помилки в зошитах своїх лікнепівців. Була та вечірня година, коли всі хоч і були стомлені за день, але не бажали, щоб день скінчився, коли особливо жваво, бо весь загін зібрався, день догоряє, і треба встигнути скористатися його останнім світлом.

Свої обов'язки Мишко виконував механічно. Думка про ганебну невдачу не виходила з голови. Так осоромитися! Отже, вени все робили даремно. І ці томливі ночі в музеї, і нічний похід на Голигінську гатку, і розшуки бронзового птаха в поміщицькому будинку, і відкриття тайника, і викрадення креслення – все це було ні до чого, марнування часу. А він же уявляв, що виявився розумнішим за інших… Тільки б ніхто не дізнався! Генка і Славик, звичайно, не базікатимуть – самі теж опростоволосились. Але як сказати їм правду? Адже авторитет кого буде підірваний назавжди.

А Генка і Славик, ні про що не догадуючись, були в чудовому настрої. Вони ходили обнявшись, таємниче перешіптувались і з добродушною поблажливістю поглядали на інших дітей: наївні дітлахи, граються собі і не знають, яка величезна, дивовижна, приголомшуюча таємниця незабаром буде їм відкрита!

Потім вони підійшли до Мишка. Генка таємниче прошепотів, що в одній книзі вони знайшли аркуш цигаркового паперу, яким в хороших книгах закладають малюнки, і якщо цей аркуш накласти на креслення, то все дуже точно перерисується. Мишко мовчки кивнув головою на знак того, що він дозволяє вирвати аркуш із книги і перенести на нього креслення.

Генка додав, що в цій книзі не один, а три таких аркуші і добре було б зробити три копії. Тоді кожний з них матиме креслення. На випадок, якщо якийсь загубиться. І взагалі корисно. В такій небезпечній справі можуть трапитися всякі несподіванки. До всього треба бути готовими.

Мишко згодився й на це.

Потім Генка заявив, що зараз уже темно. Креслення вони перемалюють завтра вранці, коли всі підуть у село. Мишко згодився. Славик зауважив, що його і Генку треба завтра обов'язково звільнити від роботи в клубі. Мишко не заперечував і проти цього. Він ні проти чого не заперечував. Однаково все марно. Але сказати хлопцям правду в нього не вистачало духу. Нехай уже займаються чимось, аби тільки ні про що не питали.

Прокинувся Мишко наступного ранку з головним болем, в тому розслабленому стані, який буває після безсонної і неспокійної ночі… Але, як завжди, він після сніданку вишикував загін і рушив з ним у село. Генка і Славик залишились черговими. Спеціально для того, щоб на дозвіллі перемалювати креслення.

Похмурі думки не залишали Мишка і в клубі. Ні в чому не беручи участі, він сидів і сумно поглядав на майбутніх піонерів. Вони були вже розбиті на ланки, знали закони і звичаї, завчили текст урочистої обіцянки, але ніяк не могли навчитись ходити в строю. Кожен знав, де правий і де лівий бік, але по команді «Направо!» – обов'язково повертався ліворуч, а по команді «Наліво!» – праворуч. По команді «Кругом» – усі натикались одне на одного і виходила «мала купа». Ходити в ногу і то не вміли. Що здавалося б простіше: «Лівою, правою, лівою, правою». Так ні, обов'язково зіб'ються. У одного крок великий, у другого маленький, один біжить вистрибом, другий ледве ноги переставляє, немов інвалід, третій тільки тим і займається, що наступає передньому на п'яти.

А як вони стоять в строю?! Один випнув живіт, другий виставив носки на піваршина. Накажеш не виставляти живіт – зігнеться в три погибелі. Хто прийшов босий, а хто в повстяках, і це в таку спеку! Даси команду «Рівняйсь направо!» – замість ліній виходить півколо: кожен вилазить наперед так, щоб як слід побачити правофлангового, хоча й пояснюєш, що треба бачити тільки п'ятого від себе.

А команда «По двоє розподілись». Ще не було випадку, щоб розподілилися без помилки. Той знову повторить «перший», той повторить «другий», а цей зовсім мовчить. «Ну кажи ж!» А він мовчить і, соромливо посміхаючись, дивиться на тебе. Особливо дівчатка. Соромляться вони, чи що?..

Але скільки не дивився Мишко на кумедні і незграбні повороти дітей, вони не могли відвернути його уваги від думки про креслення.

Добре, нехай креслення виявилось дурницею. Але ж щось є. Не тільки ж він, та й інші шукали і навіть досі шукають. «Графиня», припустімо, божевільна, з'їхала з глузду через алмази, але чоловік у зеленому костюмі – це факт, – його таємне листування з «графинею» теж факт. Убивство Кузьміна теж факт… Нехай немає ніякого скарбу, але ж ніякі алмази піонерам та комсомольцям і не потрібні. Їм тільки треба реабілітувати Миколу, довести, що він ні в чому не винен. Хіба ж вони відмовляться від цього тільки тому, що впіймалися на той же гачок із скарбом, на який уже попадалися десятки людей?..

Так роздумуючи, Мишко дивився на лужок, де марширували діти. Чому їм так важко дається стрій? Ось, наприклад, Муха. Він завжди нормально ходить, прудко бігає, а в строю чомусь шкутильгає, волочить ногу, припечатує один крок. Справжній «Руп Двадцять», як сказав лікар про молодого графа.

Одну хвилину!

Мишко навіть підвівся.

Але ж чоловік у зеленому костюмі теж шкутильгає і волочить ногу. Той самий чоловік у зеленому костюмі, якого вони бачили в музеї… Який таємно листується з «графинею»… Невже це і є молодий граф Карагаєв? Але ж усі графи втекли в Париж… А може, не всі? Можливо, він усе ще сподівається знайти алмаз, який так здорово заховав його батька… Цілком можливо! Тому він і не з'являється сюди – боїться, що його впізнають. А в середу приїде…

Розділ шістдесятий
Копії

Тимчасом Генка і Славик почали знімати копії.

Насамперед треба було знайти рівну дошку, щоб накласти на неї креслення.

– Подумаєш! – сказав Генка. – Навіщо така точність? Ми ж уже навіть місце знаємо. Перемалюємо для формальності, і все.

Але Славик був педант. І до того ж добре креслив. Генці довелось поступитися. Рівної дошки вони не знайшли, зате відшукали картонну папку з написом «Справа», поклали її на пень і закріпили на ріжках камінцями. На папку вони поклали креслення, а на креслення – аркуш цигаркового паперу.

Славик почав перекреслювати. Стоячи за його спиною, Генка стежив за кожним рухом олівця, давав поради і всіляко підганяв Славика… І навіщо така скрупульозність?! Раз-раз – і готово! Але Славик не звертав на нього уваги і креслив дуже акуратно. Коли він почав перемальовувати зображення бронзового птаха, Генка сказав:

– Навіщо ти птаха перемальовуєш? Він нічогісінько не означає.

– Його нанесено – значить, я повинен його перемалювати, – відповів Славик, продовжуючи працювати.

А саме з птахом і було найбільше мороки. Все інше було простим: лінії, кути, повороти. А птах на кресленні був зображений хоча й дрібно, але дуже старанно. Точнісінько такий, як і на поміщицькому будинку.

– Знаєш, скільки ти з цим птахом проморочишся, – наполягав Генка, – і зовсім даремно. Він же намальований умовно, просто як герб.

– А може, й не умовно.

– Кажу тобі, що умовно. І нема чого з ним морочитись. Ми ж уже й так усе знаємо.

Але сумлінний Славик акуратно перемальовував птаха.

– Роби як знаєш, – пробурчав Генка, – але на кресленні, яке ти робитимеш для мене, будь ласка, не малюй. Не треба мені цього орла.

І він з великим невдоволенням стежив за Славиковою роботою. Морочиться з орлом цілісіньку годину! І це тільки на першому кресленні! Скільки ж він з усіма трьома копіями морочитиметься?

Нарешті Славик перемалював орла і почав заштриховувати його.

– Для чого ти його заштриховуєш? – розізлився Генка.

– Для того, що на кресленні заштриховано.

– Але ж він не весь заштрихований, – закричав Генка, – а ти його всього заштриховуєш!

– Правда, – розгублено промовив Славик, роздивляючись креслення.

Справді, в орла був заштрихований тільки тулуб. Голова ж його була замазана суцільною чорною фарбою, а лапи, навпаки, не зафарбовані і не заштриховані.

– Це я із-за цигаркового паперу прогавив: погано видно крізь нього, – засмучено промовив Славик. – Доведеться перемальовувати.

Генка спробував стримати його. Навіщо перемальовувати?! Все одно ж орел зображений умовно і зовсім не потрібний. Яка різниця, заштрихований він чи ні? А якщо Славик хоче перемальовувати, то нехай віддасть цю зіпсовану копію йому, Генці, а решту може перемальовувати як завгодно.

– Будь ласка, – сказав Славик, відшпилюючи зіпсовану копію, – можеш взяти, решту я зроблю правильно. Точно так, як на кресленні.

– Ну й роби на здоров'я!

Генка недбало згорнув одержану від Славика копію і поклав у кишеню.

– Обережніше, – зауважив Славик. – Якщо загубиш, то можуть бути великі неприємності.

– Не турбуйся, будь ласка, я ще ніколи нічого не губив.

Розділ шістдесят перший
Орли

Славик закінчив перекреслювати саме перед тим, як діти повернулися з села.

Після обіду Генка і Славик повернули Мишкові креслення і показали йому копії.

Мишко мовчки подивився на не потрібні тепер нікому аркуші. Бідолашний Славик, працював над ними півдня. І як акуратно все перемалював!

– А де ж третя копія? – спитав Мишко тільки для того, щоб виграти час.

– Вона в мене, – відповів Генка, – я взяв собі зіпсовану.

– Чим же вона зіпсована? – спитав Мишко, все ще не наважуючись сказати хлопцям правду.

Генка поклав свою копію поряд з іншими, показав, чим вона зіпсована.

– А втім, – сказав він, – зіпсована вона лише на думку Славика. Цей орел не має абсолютно ніякого значення. Просто емблема графського роду, як і бронзовий птах.

– Так, – підтвердив Славик, – може, штриховка не має значення, але, оскільки вона є, я вирішив точно перемалювати.

Мишко тимчасом пильно розглядав креслення.

Справді, птах тут нічогісінько не означає: ні місця скарбу, ні дороги до нього. Дорога зображена лініями і поворотами. Вони вчора перевірили цю дорогу, і все виявилося правильним. Крім того, як розповідав лікар, уже сотні людей з допомогою креслення намагалися знайти скарб, значить вивчили креслення вздовж і впоперек. Усе це так… Але чому птах по-різному розмальований? Хоч яким малим є його зображення, хоч як стерлося креслення, а все ж виразно видно, що розкраска різна: голова чорна, тулуб заштрихований, лапи білі. Що це означає?

– Чого ти так розглядаєш? – спитав Генка, з цікавістю і навіть деяким занепокоєнням стежачи за виразом Мишкового обличчя.

– Міркую: що означає птах? Для чого він тут і чому по-різному розмальований?

– Але ж, Мишко, – Генка навіть скривився від невдоволення, – яке це може мати значення? Цим гербам та сама ціна, що й орлам на царських п'ятаках: емблема! Хоч копійка, хоч дві, хоч п'ятак, а всюди двоголовий орел… Ні про що не говорить і нічого не означає… І що тут гадати? Адже ми вже знаємо, де закопано скарб… Треба не гадати, а піти і викопати його. От і все!

– Ти в цьому переконаний?

– У чому?

– В тому, що ми знаємо, де закопано скарб.

Генка розвів руками.

– Але ж ми там були вчора…

Мишко помовчав, потім, зітхнувши, сказав:

– Ніякого скарбу там немає.

Генка і Славик втупилися в нього очима.

– Так, так, – повторив Мишко, – немає, не було і не буде!

Генка і Славик продовжували дивитися на Мишка – Генка ошелешено, Славик запитливо.

– Чого ви витріщилися на мене? – спитав Мишко. – Немає там ніякого скарбу, от і все…

– Так… але… як же креслення, і графиня, і взагалі все? – пробелькотів Генка.

– Ніяка вона не графиня, – зневажливо відповів Мишко.

– Але звідки ти знаєш, що там нічого немає? – спитав Славик.

– А от звідки…

І Мишко переказав друзям розповідь лікаря.

Такий жорстокий удар! Хлопці здавалися самі собі жалюгідними, нікчемними дурнями, безглуздими фантазерами… Як вони тепер дивитимуться всім в очі? Щоправда, ніхто нічого не знає, але всі бачили, скільки багатозначної таємничості вони на себе напускали… І невже треба розлучитися з мрією розгадати таємницю, розкрити секрет, який ніхто до них не міг розкрити? Це було жахливо!

І як тільки Мишко все розповів, у нього стало легше на душі. Виговорився нарешті…

– Що ж, дуже прикро, – сказав, помовчавши, Славик. – А втім, цього треба було сподіватись: якщо всі шукають і давно шукають, то чому саме ми повинні знайти?

Мишко знизав плечима:

– Так завжди буває. Всі не можуть знайти, а потім хтось знаходить. Так могло трапитись і з нами. Але не трапилось.

Генці ніяк не хотілось розстатися з думкою про скарб. Він мало не плакав.

– Але ж скарб є, адже алмаз справді захований! Значить, треба його шукати.

– Де ж його шукати?

– Де?.. Хоч би в лісі, – непевно відповів Генка.

– Ліс уже весь перекопаний. Живого місця немає. Якщо алмаз існує, то він захований, тільки не в лісі. Можливо, звичайно, що графиня і цей чоловік у зеленому костюмі знають місце… До речі, знаєте, хто цей чоловік у зеленому?

Мишко висловив свої підозріння щодо чоловіка в зеленому костюмі.

– Ну звичайно, – гарячився Генка, – це графський син! Ясно, як шоколад. Приїхав по алмаз. І діє заодно з графинею.

Славик, вислухавши уважно товаришів, сказав:

– Коли б графиня знала, де заховано алмаз, то давним-давно викопала б його. Алмаз вміщується в шлунку – значить, вміститься і в кишені. Ні! І графиня не знає, і графський син, якщо він справді графський син, теж нічого не знає. Вони шукають, як і човняр і всі інші. Але ніхто не може знайти. І ми навряд чи знайдемо. Креслення було нашим єдиним шансом. І цей шанс відпав.

«Так, це правда, – думав Мишко, – ніхто не знає, де закопано алмаз. Ніхто не зміг відгадати загадки, заданої старим графом. Але ж загадка відгадується? Всі керувалися кресленням, лініями, а лінії нічого не означають, вони не що інше, як фальшивий слід. І справа, може, не в них, а в орлі. Адже вказати тайник повинен саме птах. А ніхто на нього не звертав уваги. Ось і не знаходили. Але ж у таких планах не може бути нічого зайвого, нічого випадкового. Все повинно мати свій смисл».

– Чого ти розглядаєш креслення? – спитав Генка. – Адже тепер зрозуміло, що він липа.

– Липа, – згодився Мишко, – але все ж дивно: чому орел по-різному розфарбований? Дуже дивно.

Хлопці знову втупилися очима в орла. Але він їм ні про що не говорив. Орел як орел.

Мишко пригадав слова Бориса Сергійовича про цього птаха, сумнів Коровіна з того ж приводу.

– Між іншим, не всі переконані, що це орел. Наприклад, Коровін має сумнів, а він народився і виріс на Волзі, де водяться орли. І Борис Сергійович твердить, що це не орел, а гриф. Вірніше, він сказав, що у птаха голова грифа.

– Голова, може, й так. А в усьому іншому – орел. Не турбуйся, вже хто-хто, а я знаю.

Генці справді можна було вірити. Якщо не брати до уваги фізкультури, то біологія була єдиним предметом, з якого він добре вчився. Він був навіть старостою біогуртка і працював у шкільному живому куточку.

– Звичайнісінький орел, – продовжував Генка, – щоправда, трохи більший за степового. Значить, беркут. Беркут-халзан.

– Гаразд, – сказав Мишко, – що б там не було, іншого виходу в нас немає. Маршрут виявився неправильним. Отже, греби розгадати штриховку. Креслення є у кожного. Давайте думати.

Генка жалібно примовив:

– У мене штриховка неправильна. Як же я думатиму?

Розділ шістдесят другий
Халзан

Хлопці почали думати. А втім, думав увесь загін. Не про штриховку, а про бронзового птаха: кого саме він зображує? Це питання поставив Мишко. Адже в загоні є дуже знаючі товариші, можуть придумати щось істотне. Та й важко все тримати в секреті. Нехай уже хоч птахом займуться.

Незабаром весь загін поділився на дві групи.

Одна, очолювана Генкою, твердила, що це орел. Щоправда, у нього не зовсім звичайна голова, але це не більше як вільність художника.

Друга група, на чолі з Бечкою, вважала, що птах із родини грифів. Правда, у нього трохи короткувате занадто коренасте для грифа тіло, але це результат необізнаності того ж таки художника.

– Погляньте на форму голови, – говорив Бечка. – Хіба в орла буває така довга шия і така велика, плоска, плішива голова? Це може бути і кондор, і стерв'ятник, просто чорний гриф або сип білоголовий. Звичайно, коли б птах був у натурі чи хоч чучело, можна було б визначити по пір'ю і по кольору. Але голова безперечно вказує на те, що птах з родини грифів, а не з родини орлів.

– Ех ти, Бечка, Бечка! – заперечував Генка. – Де ти бачив таких маленьких кондорів? У кондора розмах крил досягає трьох метрів, а в цього немає і двох. Згоден, голова трохи дивна. Але в усьому іншому – орел. Так званий «орел справжній». До цієї родини належать: беркут, він же халзан, орел-могильник, він же карагуш, трохи менший за беркута, потім степовий орел, він же орел-курганник. Є ще підорлики, канюки, саричі, але вони маленькі. Так що безсумнівно це орел справжній.

Обидві групи сперечалися з ранку до вечора. Для доказів згадували зовнішній вигляд птахів, їх спосіб життя, спосіб гніздування, виховання пташенят, харчування. Добралися навіть до романів, у яких розповідалось, як птахи заносять у пазурах не тільки дітей і ягнят, а навіть коней і мисливців у повному мисливському спорядженні.

Сперечалися запекло, тим більше, що групи очолювали найзапальніші сперечальники: Генка і Бечка. Вони мало не побилися. Генка обізвав Бечку сипом білоголовим, Бечка Генку – халзаном.

– Ей, сип білоголовий, – кричав Генка, – іди сюди, посперечаємось!

– Катай далі, халзан нещасний! – відповідав йому Бечка.

– Як вам не соромно! – стримував їх Мишко. – Невже не можна дискутувати спокійно? Ми займаємось серйозним дослідженням, а ви переходите на особи. Уявіть собі, що було б, коли б справжні вчені теж так лаялись. На що перетворилася б Академія наук!

– Чого він мене сипом обізвав? – виправдувався Бечка.

– А хто почав? – заперечував Генка. – Ти ж мене перший обізвав халзаном. Цілісінький день тичеш: халзан, халзан… Який я тобі халзан!

Халзан… Халзан… Знайоме слово… Мишко поглянув спочатку на Генку, потім на Бечку… Халзан… Халзан…

– Ти кажеш – халзан? – перепитав Мишко.

– Так, халзан, – відповів Генка.

– Це беркут?

– Ну звичайно. Беркут, або халзан.

Халзан! Але ж так називається річечка. Та сама, на якій вбили Кузьміна… Халзан! Звідси і Халзін луг… Той самий, куди їздили Кузьмін з Миколою…

Мишко так сторопів від несподіванки, що Генка занепокоєно спитав:

– Ти що? Захворів?

– Халзан, – пробурмотів Мишко. – Халзан…

– Ну звичайно, халзан, – не розуміючи повторив Генка, пильно дивлячись на Мишка.

А той продовжував бурмотіти:

– Халзан… Халзан… Річка…

Генка розвів руками:

– Що ти бурмочеш? Халзан, ну й хал… І раптом Генка сторопіло подивився на Мишка. Потім він прошепотів.

– Халзан…

Його голос поступово підвищувався:

– Халзан… Халзан…

Він підскочив і ляснув себе по колінах:

– Халзан! Хай йому дідько! Халзан!

Але Мишко вже отямився:

– Спокійно! Без паніки! Значить, халзан?

– Ну звичайно, халзан, – таємниче зашепотів Генка. – Я відразу подумав: орел – халзан і річка – Халзан.

– Відразу ти, мабуть, нічого не подумав. А зараз, дивлячись на мене, догадався. І не хвастай.

Генка навіть образився:

– Але ж я перший сказав про халзана. А цей сип білоголовий, – він зневажливо глянув на Бечку, – товче про своїх грифів, тільки й товче…

Отже, знайдена перша ланка, можливо, найважливіша. Секрет бронзового птаха в ньому самому, а не в фальшивому маршруті, який спантеличив стількох людей.

І є перший орієнтир – річка Халзан. У районі річки закопано скарб. Тепер зрозуміло, чому на Халзіному лузі вбито Кузьміна. Вбивство пов'язане з скарбом. І це доводить безневинність Миколи Рибаліна – Микола ж ніякого алмаза не шукав. Правда, це знімає підозру і з човняра – він же шукає в лісі і, мабуть, нічого не знає про Халзан. Ну що ж… Кінець кінцем головне – виправдати Миколу. А знайти справжнього винуватця – це вже інша справа. Може, він виявиться, коли вони розшукають скарб. Але де ж шукати на річці? Вона хоч і неглибока, але досить довга. На нових картах, мабуть, не поначена, а на старих тягнеться далеко, через кілька повітів.

Отже, бронзовий птах має дати ще якісь вказівки, безумовно пов'язані з назвами орлів, так само як і річка Халзан.

Генка, знанням якого Мишко тепер дуже довіряв, знову перерахував усіх відомих йому орлів. Деякі дуже підходили. Особливо орел степовий, він же курганник. І якщо ця назва означає те ж саме, що й халзан, то виходить такий ланцюг: річка Халзан – степ – курган. Слово честі, здорово! Оце так Генка, розуміється на птахах! Не те що Бечка. Значить, біля річки, в степу, є курган, у ньому сховано скарб. Чудово, просто здорово!

– Абсолютно правильно, – авторитетним тоном підтвердив Генка, – абсолютно правильно і логічно. Халзан – степ – курган. А всякі грифи тут ні до чого. Хоч трохи грамотний орнітолог [1]1
  Орнітолог – спеціаліст по птахах.


[Закрыть]ніколи не сплутає цих двох видів. Орел є орел, гриф є гриф. Халзан – східна назва беркута, але ми знаємо, що рід Карагаєвих походить із Золотої Орди. Монголи жили в степу і, напевне, насипали кургани. Значить, і з погляду зоології, і з погляду етнографії все абсолютно правильно. Треба йти на Халзан.

Але Славик, який завжди сумнівався, заперечив:

– Припустімо, що все це так. Річку ми знаємо – Халзан. Але степ? Ніякого степу тут немає. Припустімо, що рівнина і є степ. Добре. А курган? Який курган? Їх тут безліч, але ми їх бачили тільки на правому березі Утчі. І всі вони давним-давно розкопані. Навіть експедиції перестали їздити.

– Завдання, звичайно, не з легких, – згодився Мишко, – але в такому ділі і не буває легких завдань. Завтра рано-вранці вирушимо на Халзан.

– Зваж на те, що завтра вівторок, а в середу приїжджає цей тип Карагаєв.

– От і постараємось усе відшукати до його приїзду.