Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

Розділ п'ятдесят п'ятий
У таємничому будинку

Чергувати біля Кита призначили Славика і Бечку. Бечка сидітиме в челядні, а Славик – надворі. Обом було наказано в разі найменшої небезпеки подати сигнал двома короткими і одним довгим свистком.

Низькі масивні двері, на яких облупилась темно-коричньова фарба, ледве трималися на іржавих цвяхах і завісах. Хлопці відчинили їх і побачили невеличкий коридорчик, захаращений всяким мотлохом…

Китові теж хотілося побачити, що за дверима, але йому дали рисового відвару, і він одчепився.

Отже, коридорчик був завалений всяким мотлохом: тут були поламані крісла, перекошена етажерка, умивальник з тріснутою мармуровою дошкою і порожнім чорним овалом замість дзеркала, скрині, корзини, бочки. Але Мишко помітив, що середина коридорчика була звільнена від мотлоху і являла собою вузеньку доріжку, її, звичайно, зробила «графиня», щоб безшумно підходити до дверей і підслухувати, що робиться в челядні. Другий кінець доріжки упирався в залізні гвинтові сходи.

На всякий випадок хлопці накреслили схематичний план будинку. Ніша з бронзовим птахом виходила на фасад, ближче до його лівого кутка, а челядня була позаду будинку, ближче до правого. Таким чином, їм доведеться: по-перше, піднятись у мезонін, по-друге, із задньої половини будинку перейти в передню, по-третє, перейти будинок з правого кутка в лівий. Завдання не з легких, якщо треба потай, нечутно пробиратися в незнайомому будинку.

Доки двері в челядню були відчинені, можна ще було розрізнити накидані тут речі, але як тільки Мишко зачинив двері, коридорчик поринув у темряву. Світло тільки ледве-ледве пробивалося зверху крізь узорні прорізи в чавунних сходинах гвинтових сходів. І тому що тут, внизу, було темно, а вгорі світло, здавалося, що там є люди, і підійматись туди було боязко.

– Може, зробимо простіше? – прошепотів Генка. – Повернемось назад у двір, заліземо на веранду, потім карнизом доберемося до ніші. А то ж заблудимося у будинку.

– З двору не можна – побачать, – теж пошепки відповів Мишко. – А якщо боїшся, то залишайся.

– Нічого я не боюсь! – буркнув у відповідь Генка.

Мертва тиша панувала навколо. Не чути було навіть голосного плямкання Кита – мабуть, доїв рисовий відвар.

Намагаючись не зачепити нічого в темряві, хлопці підійшли до сходів. Першим почав підійматися Мишко, за ним Генка. Як тільки вони ступили на чавунні східці, сходи захиталися і забряжчали під їх ногами. Якщо в будинку хтось є, то обов'язково їх почує. Генці здавалося, що сходи зараз розваляться: незрозуміло ж, на чому вони тримаються. Сходи були дуже вузькі, круті, сходини являли собою маленькі металеві трикутнички. Генка оступився і подряпав коліно. В думці він кляв поміщицький лад, який прирікав дворових людей підійматися ось такими спіралями. Доводилось крутитися дзигою, одно плече впиралось у стіну, друге – в залізний стовп, а голова стукалась незрозуміло об що.

Нарешті вони піднялись на другий поверх. Тут вони знову побачили коридор, трохи більший за нижній. Широке, на всю надвірну стіну, вікно робило його схожим на галерею. На вікні, були густі переплетіння з різноколірного скла, здебільшого побитого. Хлопчики побачили подвір'я і сараї. Значить, вони все ще на задній половині будинку.

У коридорі було двоє дверей, високі і колись білі, одні – посередині, другі – в кінці.

Хлопці тихенько відчинили перші. Перед ними постав майже порожній зал, безладно обставлений старовинними меблями.

Під стелею висіла величезна люстра, на якій було безліч скелець. Високі стрілчасті вікна подекуди були забиті дошками, а подекуди завішені якоюсь подобою гардин. Крізь них видно було парк, садок, річку, а ось і прапорець на щоглі табору. Вигляд цього маленького гострокутного червоного прапорця, що час від часу коливався на слабкому вітерці, одразу заспокоїв і розвеселив хлопців. Вони вже не думали ні про яку небезпеку, їм здавалося, що вони грають у веселу, захоплюючу гру. Їм було весело при думці, що вони все бачать, навіть табір, але їх ніхто не бачить… До того ж вони добралися тепер до фасаду, а це вже щось значить.

У залі було троє дверей: одні – через які хлопці ввійшли сюди, і двоє по боках. Але бокові двері були замкнені. Хлопцям довелося повернутись у коридор і відчинити інші двері.

Вони вели в третій коридор, такий самий за розміром, як і другий, але тільки з одним круглим віконечком і невеликими одностулчастими дверима праворуч.

Хлопці відчинили їх і побачили дві невеликі суміжні кімнати. Перша була порожня, а друга замкнена. Хлопці зазирнули в замкову щілину і побачили ліжко з неприбраною постіллю, нічний столик, шафу, бюро з півкруглою кришкою і два великих м'яких крісла. Там, мабуть, була спальня «графині».

У тій кімнаті, де зараз стояли хлопці, вгору піднімалася сходова кліть. Забита з усіх боків дошками, вона нагадувала величезну дерев'яну коробку. Безсумнівно, вона вела в мезонін. Але починалася кліть у спальні «графині», а спальня була замкнена. Отже, «графиня» навмисне влаштувала тут свою спальню, щоб ніхто не міг піднятись по сходах у мезонін.

Хлопці спробували відімкнути двері в спальню, але вони не піддавались. У щілину видно було, що двері замкнені на два замки. Не ламати ж їх!

Тоді хлопці спробували, чи міцна дерев'яна обшивка на сходовій кліті. Дошки ледве трималися. Трохи натиснути ломиком – і вони відійдуть разом з цвяхами… Але у хлопців не було з собою ніякого інструмента. Мишко наказав Генці спуститися по гвинтових сходах униз, у нижній коридор, і пошукати там ломик.

– Навіть не ломик, а якусь залізяку, – сказав Мишко, – щоб її можна було просунути під дошки. Тільки обережно, тихо…

Генка незабаром повернувся з каміновими щипцями в одній руці і великим, хоч і поламаним утюгом – у другій. Хлопчики заклали щипці під дошки і, тихенько стукаючи по них утюгом, відірвали дві дошки.

Через утворену діру хлопці пролізли на сходи. Вони були дерев'яні, прямі, досить широкі і вели в мезонін – низьке квадратне приміщення, захаращене всяким мотлохом. Як і внизу, серед цього мотлоху була прокладена вузенька доріжка до вікон. Їх було троє: двоє крайніх – засклених, а середнє – закрите віконницями. Віконниці замикались простою іржавою защіпкою. Хлопці відкинули її, розчинили віконниці. В ніші стояв бронзовий птах.

Птах стояв спиною до хлопчиків. Висота його була близько метра, розмах. крил – метрів півтора.

Звідси було чудово видно всю навколишню місцевість. Усі підходи до будинку.

Табір був як на долоні. Маячили постаті дітей, і було цілком очевидно, що вони просто байдикують: одні бездумно сновигають туди й сюди, інші займаються чимось зовсім незрозумілим: метушаться, кудись біжать, їхня поведінка здавалась безглуздою і смішною.

Але не слід відвертати увагу. Треба якнайшвидше відкрити бронзового птаха.

Як і того разу, в музеї, Мишко двома пальцями правої руки спочатку обережно, а потім сильніше натиснув йому на очі.

Так і є! Голова птаха відкинулась назад. Отже, і тут тайник. Усе передбачено правильно, все точно!

Мишко засунув руку в тайник, намацав там папір і витяг його.

Це була згорнена трубкою звичайна калька з кресленням. Хлопці розв'язали стьожку і розгорнули креслення. На ньому були якісь лінії і цифри…

Але розбиратись зараз у кресленні не було часу. Треба забрати його з собою, перерисувати і до повернення «графині» покласти назад.

Хлопці закрили птаха, накинули защіпку на віконниці, спустилися на другий поверх, вставили на те ж саме місце дошки від сходової кліті і по гвинтових сходах добралися до челядні.

Тут вони щільно причинили двері і забили їх, намагаючись загнати цвяхи в свої попередні гнізда. Інакше «графиня» догадається, що двері відчиняли.

Розділ п'ятдесят шостий
Креслення

Кит давно з'їв свій рисовий відвар і лежав тепер, солодко примруживши очі і ліниво потягуючись. У челядні було темно і пильно. Крізь низенькі віконечка на підлогу падали тоненькі короткі сонячні промені, і в них роїлись тисячі порошинок.

– Ходімо, Славко, – сказав Мишко і непомітно кивнув йому на знак того, що все гаразд, – а ти, Бечко, лишайся тут. Зараз ми пришлемо тобі заміну.

– Пришліть чогось попоїсти, – простогнав Кит.

– Хочеш ти видужати чи ні? – розсердився Бечка. – Невже ти не можеш один день, лише один день побути на дієті?

– Не можу, – зітхнувши, признався Кит.

Залишивши їх сперечатися з цього приводу, Мишко, Генка та Славик вийшли з челядні.

Забувши про свою обіцянку прислати Бечці заміну, вони обігнули табір, вийшли в поле, забрались у невеличкий гайок, посідали там і почали розглядати креслення.

Це була калька розміром в звичайний писальний канцелярський аркуш паперу. На його краях були позначені сторони світу: П. П. З. С, тобто північ, південь, захід, схід.

Над другою літерою «П» був намальований фасад поміщицького будинку. Від нього вгору, точно на північ, піднімалась пряма лінія, що повертала спочатку на північний захід, потім на захід і далі знову піднімалась на північ. Там, де лінія кінчалась, були намальовані чотири дерева.

Над кожним відрізком шляху стояла цифра «1», а під кожним поворотом був позначений його кут: 135 градусів, ще раз 135 градусів і, нарешті, 90 градусів. Більш нічого на кресленні не було, якщо не брати до уваги малюнка бронзового птаха в правому верхньому кутку. Але птах означав усього-на-всього графський герб.

Хлопці мовчки розглядали креслення, потім перезирнулись. Вони не знали, вірити чи ні. Невже таємниця в їхніх руках? Адже з допомогою креслення вони безумовно все знайдуть!

Першим порушив мовчанку Генка. Зовсім спокійно, як само собою зрозуміле, він сказав:

– Усе гаразд. Можемо хоч зараз вирушати за скарбом.

– Гаразд то гаразд, зауважив Славик, – тільки незрозуміло, якими одиницями тут позначена довжина відрізків. «Один», а що означає «один»?

Генка поблажливо посміхнувся:

– Верстами. Колись усе міряли верстами.

– І аршинами, і сажнями… – заперечив Славик.

– Дивак, – засміявся Генка, – коли б аршинами або сажнями, то це було б поряд з будинком. А тут намальовано ліс, а ліс звідси саме за чотири версти. А втім, – Генка знизав плечима, – можна спочатку перевірити і за чотири аршини і за чотири сажні. Але я певен, що це версти. Вже якщо ховати, то ховати якомога далі.

Мишко запропонував не сперечатись, а міркувати логічно.

– Давайте міркувати логічно, – сказав він. – Значить, так: лічити треба починати від будинку, мабуть, прямо від того місця, де стоїть бронзовий птах. Згодні?

Хлопчики були згодні.

– Отже, – продовжував Мишко, – від будинку треба пройти точно на північ одну версту.

– Або аршин, сажень, а можливо, метр чи кілометр, – не здавався Славик.

– Можливо, – згодився Мишко, – хоч підтримую Генку: позначено, звичайно, у верстах. І давайте міркувати у верстах, умовно звичайно.

– Якщо умовно, тоді інша справа, – згодився Славик.

– І не перебивай, – коротко зауважив Генка. – Давай, Мишко, кажи далі.

Мишко продовжував:

– Будемо міркувати далі. Значить, проходимо точно на північ одну версту і повертаємо на північний захід під кутом сто тридцять п'ять градусів.

– Повернули… – підказав Генка.

– Повернули, – продовжував Мишко, – і пройшли ще одну версту…

– Тут знову повернули, – підказав Генка.

– Так, тут повернули прямо на захід під кутом знову сто тридцять п'ять градусів і пройшли ще одну версту. І вже тут…

– … повернули востаннє, – голосно і нетерпляче промовив Генка.

– Так, повернули востаннє під кутом дев'яносто градусів, пройшли прямо на північ ще одну версту і…

– … підійшли до чотирьох дерев, – вигукнув Генка, схоплюючись з місця, – встромили лопаточки в землю, підрили і знайшли все, що нам потрібно. І, може, навіть знаменитий алмаз Пансі.

– Не Пансі, а Сансі, – поправив його Славик. Хлопців охопив веселий і навіть буйний настрій.

– Подумати тільки, – реготав Генка, – ці дурники там шукають, шукають, риють, риють… Спітніли, бідолахи, схудли, все риють, а де треба рити, не знають. А ми знаємо.

Мишко не стрибав і не шаленів, як Генка. Він лежав горілиць і, самовдоволено посміхаючись, говорив:

– Так, тепер справа в наших руках. Звичайно, невідомо, що там. Навряд чи алмаз Сансі-Пансі. Але якщо так здорово закопали і так наполегливо шукають, то безперечно щось дуже цінне.

А Генка реготав.

– Ні! Але графиня, графиня! Береже це креслення, стереже його, леліє, все жде не діждеться, коли повалять радянську владу і повернеться її графин. А креслення вже у нас…

При згадці про «графиню» Мишка охопило збентеження. Якщо з допомогою креслення так легко знайти скарб, то чому «графиня» не зробила цього? Парубки ж копають у лісі з її відома, адже вона послала їм якісь мішки.

Про те ж саме подумав і Славик.

– Дивно, чому цього скарбу досі не знайшли, – сказав він. – Креслення лежить щонайменше шість років після революції, графиня про нього знає. Значить, знають і човняр, і парубки. А саме ж вони й копають у лісі.

– Вона всім їм морочить голову! – вигукнув Генка. – Невже не зрозуміло? Ми ж самі бачили, як човняр слідкував за графинею. Значить, він їй не довіряє. А чому? Та тому, що вона йому весь час вказує не ті місця і навіть не говорить, що в неї є креслення.

– А чому сама не викопає?

– Хіба ж така стара баба впорається? Хіба вона зможе викопати? А коли б і могла, то не хоче. Навіщо їй? Куди вона подінеться з коштовностями? Графиня зобов'язана зберегти їх до приїзду графина.

Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. – Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.

Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.

– У мене крок – рівно аршин, – сказав Мишко, – так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.

– А лопати? – вигукнув Генка. – Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?

Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід запам'ятають місце і дорогу.

– Ну й даремно! – пробурчав Генка.

Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.

Розділ п'ятдесят сьомий
Шукачі скарбів

Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.

– Неподобство! – кричав розлючений Бечка. – Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!

Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.

З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.

Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.

– Умова, – сказав Мишко, – доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!

Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.

Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.

Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.

За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.

Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут – сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.

Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.

Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.

Генка витер з лоба піт:

– Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.

– Маршрут досить примітивний, – зауважив Славик, – прямо дорогою.

– І правильно. Не захотів бити свої графські ніжки по ямах і вибоїнах.

Хлопчики пройшли ще версту на захід. Дорога круто, під прямим кутом, повернула на північ.

Нарешті вони пройшли останню версту. Дорога кінчалася біля самісінького узлісся. Далі стіною стояв ліс. Той самий, яким вони йшли на Голигінську гатку.

– Ясно, – сказав Генка, показуючи на дерева, – скарб закопано під цими чотирма березами.

Мишко і Славик теж поглянули на берези. Так, мабуть, тут. У всякому разі на цій галявині. Вона була нерівною, горбкуватою. У Мишка на мить майнула підозра, що тут уже копали, але свіжих слідів землі ніде не було, всі бугри заросли травою. Можливо, тут колись корчували пні. В усякому разі на кресленні вказано саме це місце. Отже, під одним з горбочків. Нічого, всім загоном вони тут усе перекопають. А граф, виявляється, не такий уже й простак! Всі шукають у лісі, а він закопав на самому узліссі, на зовсім видному місці, де ніхто й не догадається шукати.

Хлопці сіли на трапі. В лісі шуміли верховіття дерев, свистіли і верещали пташки. Десь далеко гавкав собака.

Генка гмукнув і прошепотів:

– А ті дурники на болоті шукають. Гей, шукачі скарбів!

– І все ж дивно, що вони копають саме в цьому лісі, – сказав Славик.

– І нічого дивного, – заперечив Генка. – Вони чули дзвін, та не знають, де він. У лісі! А де в лісі?

– А коли ми починатимемо? – спитав Славик.

– Я вважаю, відкладати не слід, – вставив Генка. – В середу ж має приїхати той тип у зеленому костюмі. А сьогодні вже п'ятниця.

– Відкладати не слід, – згодився Мишко, – але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.

– Згоден, – сказав Генка. – Але коли ж почнемо копати?

– Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, – заявив Мишко.

Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв – човняру.

– Про таку справу не скаже, – заспокоїв його Мишко. – Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії. Адже скарб – це державне майно. Все має бути зроблено згідно з законом.

Генка засмутився:

– Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!

Розділ п'ятдесят восьмий
Розповідь лікаря

Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді – з кортиком, тепер – з бронзовим птахом.

Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.

У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:

– Добре, що ти прийшов, йому, – він кивнув на Кита, – можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.

От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:

– Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.

– Такий ненажера?

– Страшенний.

– Невже ти не можеш стриматись? – спитав лікар у Кита.

– Не можу, – зітхнувши, признався Кит.

– І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, – сказав лікар, – а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.

Мишко в розпачі промовив:

– Якщо він встане, то все загине.

– Що загине?

– Взагалі… – спохватився Мишко. – Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.

– Завжди знайдемо, куди хворого покласти, – відповів лікар, – а йому досить лежати.

– Можна встати? – спитав Кит, відкидаючи ковдру.

– Звичайно.

Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.

Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.

Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.

– Що означає цей бронзовий птах? – спитав Мишко. – Стовбичить і стовбичить тут.

Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.

– Знаменитий птах, – засміявся лікар. – Через нього багато людей збожеволіло.

– Та невже? – спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.

– Давня і довга історія, – сказав лікар, – і, якщо правду сказати, нецікава.

– Розкажіть, будь ласка, – попросив Мишко. – У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.

– Довга, довга історія, – повторив лікар. – Іншим разом.

– Я вас дуже прошу, розкажіть, – благально промовив Мишко. – Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.

– Гаразд, – згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. – Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви – древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.

– Виходить, про Голигінську гатку це правда? – здивувався Мишко.

– Так, – підтвердив лікар, – історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.

– Про це я щось чув, – сказав Мишко.

– Так от, – продовжував лікар, – в роду у них була пристрасть до коштовних каменів, просто манія. Особливо в останнього графа. Великий був любитель. І камені добре знав. Але фантазер і містифікатор. Він на широку ногу вів уральські розробки, але знаходив дріб'язок. А дріб'язку і ціна невелика. Вартість алмаза збільшується залежно від збільшення його розміру майже в геометричній прогресії. Знаходив він дріб'язок, а чутки поширював, ніби знайшов щось визначне. Під час перевірки все це виявлялось блефом. Так забрехався, що йому не тільки перестали вірити, а мало навіть не притягли до суду за якусь підробку. Взагалі вся його діяльність загрожувала розоренням. Саме тоді й почався цей процес. Син спробував оголосити старого божевільним. Навіть мене хотіли використати для цього, але їм не пощастило. Я їм мало всю справу не зіпсував. Так і бояться мене з того часу. А втім, знайшлися люди, які допомогли синові відсудити спадщину раніш, ніж батько помер. Старий граф поїхав за кордон. Але він не залишився в боргу і добре посміявся з свого невдячного спадкоємця.

Лікар і Мишко дійшли до дрожки. Лікар сів на неї, закурив і продовжував:

– Спадкоємець його, скажу тобі, був хоча й бельбас, але страшенний негідник. Досить непривабливу роль у справі відіграла й ця особа, – лікар кивнув на будинок.

– Графиня?

– Яка вона графиня? А втім, у свій час – красуня. – Лікар на мить замовк, якась тінь промайнула по його обличчю. – Красуня, – повторив він, – тільки від краси вже нічого не лишилося… Так от, молодий граф… його тут селяни називали Руп Двадцять… Він трошки шкутильгав від народження, хоча чоловік показний. І ось як батько йому помстився…

Лікар знову замовк, ніби пригадуючи всю цю історію, потім продовжував:

– Найдивовижніше те, що старий граф розповідав не тільки вигадки. Напередодні процесу він оголосив, що знайшов два алмази розміром майже п'ятдесят каратів кожен. І навіть показував ці алмази. Ніхто йому, звичайно, не вірив. Але алмази виявилися справжніми. Це підтвердили голландські ювеліри. І ось граф надіслав синові листа приблизно такого змісту:

«Один алмаз я взяв з собою, другий сховав. Якщо в тебе вистачило розуму вигнати мене з дому, то побачимо, чи вистачить у тебе розуму на те, щоб знайти цей брильянт. На місце, де він захований, вказує наш родовий герб». Ось приблизно що написав старий граф. Це була жорстока помста. Розшуки алмаза стали лихом і нещастям цієї сім'ї. Шукали його аж до революції, все тут перекопали, всі пересварилися, деякі збожеволіли, потруїлися і перестрілялися.

– І не знайшли його? – хвилюючись запитав Мишко. Він ледве стримався, щоб не вигукнути: «Я знаю, де цей тайник! Я знаю, де сховано алмаз!»

Лікар заперечливо хитнув головою.

– Тут таке було… Але ні, нічого не знайшли…

Намагаючись не показати свого хвилювання, Мишко спитав:

– Але ж граф написав, що це пов'язано з родовим гербом. Що ж він мав на увазі?

Він спитав про це, не підводячи очей: боявся, що викаже себе.

Лікар перекинув ногу через дрожку, сів на неї верхи, вийняв з шкіряної кишеньки батіг, який стримів там.

– Що він мав на увазі? Герб. Ось цього самого орла, – лікар показав батогом на фасад панського будинку, де в променях надвечірнього сонця золотився бронзовий птах. – Цей орел і мав дати відповідь.

Удавано сміючись, Мишко спитав:

– Як же орел може вказати? Він же безсловесний птах.

– Так, звичайно, але всередині цього бронзового птаха є тайник…

– Що ви сказали? – ледь чутно пробелькотів Мишко. Лікар поглянув на нього:

– Що з тобою?

– Ні, я просто так, – намагаючись оволодіти собою, неприродно посміхнувся Мишко. – Я ніяк не міг уявити, що всередині птаха може бути тайник.

– Авжеж, тайник, – підтвердив лікар, – і дуже простий. Треба натиснути птахові на очі, і голова його відкидається. Звичайна пружина…

Мишко приголомшено дивився на лікаря, а той спокійно, не помічаючи його стану, продовжував:

– У цьому тайнику лежить план, креслення. За планом виходило, що алмаз закопано в лісі, тут недалеко, приблизно за чотири версти… От і перекопали весь ліс, і досі ще є диваки, копають… Зараз, правда, трохи заспокоїлись, але є ще, копають…

– І всі знають про цей план? – пробелькотів бідолашний Мишко.

– Так, звичайно. Спочатку тримали його в секреті, але всі бачили, що вони копають у лісі. Потім це перестало бути таємницею. Копії креслення були майже в кожній селянській хаті…

– Але, може, може… це несправжній план, – промовив приголомшений Мишко.

– План один. Його всі тут напам'ять знали. Версту на північ, ще версту на північний захід, потім версту, здається, прямо на захід, не пам'ятаю вже, давно було. Цей план тут усі напам'ять знали, навіть частушки про нього виспівували:

 
Версту пройдеш —
Алмаз знайдеш,
Другу пройдеш —
Брильянт знайдеш.
Третю пройдеш —
Нічого не знайдеш…
 

Щось на зразок цього… – Лікар смикнув віжки. – От і вся історія… Ну добре… Значить, ви свого хворого стримуйте, не давайте йому багато їсти. Нехай дієти дотримується.

– Дієти… так… звичайно… – нічого не тямлячи, повторив Мишко, ошелешено дивлячись на широку спину лікаря в чорному сюртуці, що здригалася на вибоїнах дороги, на величезного коня, який важко ступав і ліниво одмахувався хвостом від мух і ґедзів…