Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

Розділ тридцять сьомий
Треба йти в ліс

Слідчий поїхав. Про свою розмову з ним Мишко розповів Генці і Славикові.

Генка заявив, що такому слідчому треба займатися справами про крадіжку курей, а не розшуками вбивці. І нема чого його слухати. Треба самим усе з'ясувати і довести, що Микола безвинний і, навпаки, винний човняр і його підручні. Коротше – треба йти в ліс.

Але Славик був трохи іншої думки:

– Біда наша в тому, що ми займаємось цією справою не на науковій основі. Пам'ятаєте з кортиком? Ми ходили в бібліотеку, провели серйозне дослідження і все встановили. А в даному випадку? В даному випадку ми користуємося чутками: граф був багатий, володів копальнями на Уралі, люди вірять, що тут закопано скарб і так далі. Адже все це чутки. А нам необхідне наукове обгрунтування. Хто такі графи Карагаєви? Чим насправді вони володіли на Уралі? Хто підтримує чутки про скарб? Ось про що нам треба дізнатися. Треба звернутись до першоджерел. І тоді ми не діятимемо наосліп, як зараз.

Мишко подумав і сказав:

– Одно одному не заважає: познайомимося з матеріалом і перевіримо, що вони роблять у лісі. А тому рушай, Славко, в Москву, посидь у Рум'янцевці і про все як слід дізнайся. До речі, час уже зібрати серед батьків продукти.

Славикові дуже не хотілося таскатися з продуктами.

– Як же я буду і в Рум'янцевці сидіти і продукти збирати? Треба робити щось одно.

– Нічого, нічого. Візами з собою Кита, він допоможе. Поки ти сидітимеш у бібліотеці, він обійде всіх матусь.

– З Китом, мабуть, можна, – згодився Славик.

– От і добре. А ми з Генкою підемо в ліс. Не зараз, а коли ти повернешся з Москви. Звичайно, можна піти всім загоном і довести, що ніяких мерців, ніяких графів без голів там немає. Але якщо піти всім загоном, то можна сполохнути бандитів. Вони перейдуть на інше місце, і тоді нічого не дізнаєшся. Ні, треба піти одному або вдвох з ким-небудь. І обов'язково з Жердяєм. Крім нього, ніхто не зможе провести на Голигінську гатку. Звичайно, Жердяй відмовлятиметься. Але ми його умовимо!

Славкк з Китом поїхали в Москву, а Мишко рушив до Жердяя. Жердяй був дома. Він сокирою обтісував кілки і підпирав ними похилений тин.

– Господарюєш?

– Доводиться.

– Від брата є що-небудь?

– А що від нього може бути? В тюрязі сидить..

– Послухай, Жердяй, – сказав Мишко, – у мене є новий план. Якщо ми його здійснимо, то зможемо довести, що твій брат невинний.

– Пробували вже, – зітхнув Жердяй, – для того й на човні плавали, тільки не знайшли нічого.

– А все ж ми довели, що хтось украв човен. І слідчий сам казав, що справа сумнівна. А тепер, якщо ти мені допоможеш, то ми ще переконливіше зможемо довести. От побачиш!

– Що я маю зробити?

– Ти знаєш, що Кузьмін раніше служив у графа лісником?

– Звідки мені знати?

– Так от: він раніше служив у графа лісником. Я точно узнав.

– Ну й що?

– Якщо він служив раніше лісником, значить, має якесь відношення до лісу. Так же?

– Виходить, що так.

– А хто ховається в лісі? Парубки, яким човняр возив мішки. Так?

– Виходить, що так, – повторив Жердяй, напружуючи всю свою догадливість, щоб зрозуміти, куди хилить Мишко.

– Отже, – закінчив Мишко, – є якийсь зв'язок між вбитим лісником і цими парубками в лісі.

Хоч висновок був дуже далекий від посилки, Жердяю це здалося переконливим. Можливо, тому, що він ніколи не вивчав логіки.

– Правильно, – сказав він, розкривши рота від подиву.

– От бачиш, – продовжував Мишко, поспішаючи закріпити у Жердяя це переконання, – значить, треба дізнатися, чи в лісі ті парубки і що вони там роблять, тоді ми напевно все з'ясуємо.

– Як же ми дізнаємось?

– Дуже просто: підемо вночі у ліс.

– Це на Голигінську гатку? – жахнувся Жердяй.

– Чому ж на Голигінську гатку? Просто підемо в ліс, і все.

– Нізащо не піду! – заявив Жердяй. – Хоч убий – не піду. І не кажи більше, не вмовляй.

Мишко підготувався до цієї відмови. Але він розумів, що без Жердяя йому в лісі нічого робити: вночі він один заблукає.

– Ех ти, – сказав Мишко, – рідного брата не хочеш з біди виручити!

– Якби ж я знав, що це братові допоможе… А то ж не знаю.

– Напевне допоможе, – наполягав Мишко. – Ти тільки поміркуй: твого брата можуть засудити, а ти не хочеш йому допомогти. Я стороння людина, і то хочу допомогти – іду вночі в ліс, не боюсь. А ти рідний брат і не хочеш, боїшся. І не соромно тобі!

Жердяй мовчав.

– Ти про матір подумай. Побивається ж вона? Правда побивається?

– Побивається, – похмуро відповів Жердяй.

– От бачиш! Вона побивається, доки слідство триває. А якщо його безвинного засудять? Вона й зовсім збожеволіє з горя. І тобі її не жалко. Ех, ти!

– Я йти не відмовляюсь, – сказав Жердяй, – тільки на саму гатку не піду. Дійдемо до гатки, і все.

– Гаразд! Ти нас тільки туди виведи, а все інше ми самі зробимо.

– А ще хто піде?

– Генка… Тільки ти дивись, Жердяй, нікому не кажи!

– Чого б я казав?

– І матері своїй не кажи, нікому, зрозумів?

– Зрозумів.

– Підемо сьогодні вночі.

– Вже сьогодні?

– А навіщо відкладати? Сьогодні й підемо. Приходь увечері в табір. Як тільки всі поснуть, ми втрьох і підемо.

– Добре, прийду, – відповів Жердяй і знову взявся за сокиру.

Розділ тридцять восьмий
Славикові розшуки

Надвечір Славик повернувся з Москви і розповів таке:

– Графи Карагаєви – родичі знаменитих Демидових. Був такий тульський коваль Демид Антуф'єв. Його син Микита постачав зброю Петру Великому. За це Петро подарував йому уральські заводи, дав дворянство і прізвище Демидов. Дочка одного з Демидових вийшла заміж за графа Карагаєва.

– Кому це цікаво? – презирливо скривився Генка.

– Слухай. Демидови були найбагатші люди в Росії. Навіть королівни за них виходили. Був такий Анатолій Демидов, так він одружився з рідною племінницею імператора Наполеона.

– Це вже ти брешеш!

– Слово честі! І Анатолій Демидов, щоб теж бути іменитим, купив в Італії князівство Сан-Донато і став іменуватися князем Сан-Донато.

У таке повідомлення не міг повірити навіть Мишко, хоч і знав, що Славик ніколи нічого не вигадує. Але, можливо, він прочитав якусь вигадку і повірив у неї? Хіба можна купити ціле князівство, можна сказати – цілу країну?

Але Славик наполягав на своєму. Він навіть образився:

– Якщо ви мені не вірите, то їдьте на Урал. Там ви побачите залізничну станцію, яка називається Сан-Донато.

– Чого ж ображатися? Розповідай.

– Я не ображаюсь. Але коли б ти в таку спеку цілий день просидів у Рум'янцевці, то теж образився б.

– Гаразд, розповідай, – примирливо сказав Мишко.

– Так от. Демидови були дуже багатими людьми. Мали на Уралі заводи і копальні. І були великими диваками. Наприклад, один Демидов, Прокіп, влаштував у Петербурзі таку п'янку, що п'ятсот чоловік вмерли від перепою…

– От бреше! – вереснув Генка і ляснув себе по колінах.

– Слово честі! Цей Прокіп у Англії був і за щось образився на англійців. Тоді він повернувся в Росію і скупив усе конопляне прядиво, щоб воно не дісталося англійцям. Адже вони імпортували з Росії головним чином конопляне прядиво, от він їх і провчив.

– Провчив… за власні грошенята.

– А що йому гроші? От, наприклад, інший Демидов – Павло. В 1835 році подарував цареві Миколі Першому алмаз, який коштував рівно півмільйона карбованців…

– Мабуть, був великий підлиза, – зауважив Мишко.

Генка знову не повірив:

– Один камінець коштує півмільйона золотом? Занадто дорого!

– Уяви собі – півмільйона, – продовжував Славик. – Це був знаменитий алмаз Сансі… От цікава історія. Цей алмаз був вивезений з Індії років п'ятсот тому і належав Карлу Сміливому Бургундському. Карла вбили на війні, і алмаз підібрав один швейцарський солдат. Але він не знав ціни алмазу, думав, що це просто красивий камінець, і продав якомусь попу за один гульден, тобто за карбованець. Піп, не будучи дурнем, продав алмаз португальському королеві Антону. Король Антон, теж добрий спекулянт, продав його за сто тисяч франків французькому маркізові Ле-Сансі. З того часу цей алмаз називається Сансі. Тепер слухайте, що трапилося далі. Слуга Сансі віз до нього цей алмаз. На слугу напали розбійники і вбили його. Але слуга встиг проковтнути алмаз. Сансі звелів розтяти труп свого слуги і знайшов алмаз у його шлунку.

– Веселенька історія, – зауважив Гонка, обмацуючи живіт у тому місці, де, на його думку, мав бути шлунок.

– Потім, – продовжував Славик, – королі знову почали спекулювати алмазом. Сансі продав його англійському королеві Якову Другому. Яків Другий – французькому королеві Людовіку Чотирнадцятому, потім він потрапив до Людовіка П'ятнадцятого. Одним словом, його довго перепродували, поки, нарешті, у 1835 році Павло Демидов не купив його для Миколи Першого…

От яка історія.

Хлопці помовчали. Потім Мишко сказав:

– Ти, звичайно, зробив серйозне дослідження. Але яке це має відношення до садиби?

– А те, що одна з дочок Демидова вийшла заміж за Карагаєва.

– Ну й що?

– Може, алмаз Сансі разом з приданим перейшов до графа Карагаєва.

– Але ж Демидов віддав алмаз Миколі Першому?

– Він міг віддати йому фальшивий. Адже все там трималося на шахрайстві.

Генка свиснув.

– Аякже… Спробуй обдури Миколу Першого з його Бенкендорфом.

– Бачиш, Славко, – сказав Мишко, – звичайно, важко припустити, що алмаз потрапив до графа. Але припустімо, що це навіть так. Що ж із того?..

– Як що? – образився Славик. – Може, саме його і шукають. Усі ж говорять, що тут завжди шукали скарби. Може, і тепер шукають.

– Можливо, – згодився Мишко. – Але це тільки підтверджує, що ми повинні йти в ліс. Чи цей алмаз, чи щось інше, але факт, що шукають. А коли шукають дорогоцінності, то і вбивають одне одного. А для нас важливо дізнатися, хто вбив Кузьміна, і тим самим виправдати Миколу.

– Хіба я заперечую? Я тільки вказую па те, що саме шукають.

– От і добре, – підсумував Мишко. – Значить, сьогодні вночі ми підемо в ліс.

Розділ тридцять дев'ятий
Костер

Сьогодні вночі вони підуть у ліс, на Голигінську гатку. Звичайно, від товаришів цього не втаїш. Але всі розуміли, що це не просто таємниця: якщо човняр пронюхає, що хлопці вирушили на гатку, то він може за ними прослідкувати, а потім і вбити в лісі. Він і його парубки на це здатні. Вбили ж вони Кузьміна.

На обличчях дітей був той серйозний, таємничий і навіть трохи урочистий вираз, який з'являється перед всякою важливою, а тим більше небезпечною справою. Всі поводились якнайкраще і всіляко намагалися догодити Мишкові й Генці – хтозна, в якому вигляді вони повернуться, та й чи повернуться взагалі. Мишкові так набридли ці жалісливі погляди, що він пішов на річку, на те місце, де любив сидіти вечорами і дивитися на полум'яніючий за далекими горами захід сонця.

До того ж у Мишка була ще одна таємниця, маленька таємниця, яка належала тільки йому одному: він складав вірш.

Раніше Мишко ніколи не складав віршів. Це заняття здавалося йому несерйозним. Інша справа, коли вірші пишуть справжні поети: Пушкін, Лермонтов, Некрасов… Або сучасні поети: Маяковський, Безименський… Це поезія. А те, що складають діти, не більше як римовані слова. І погано римовані. До шкільних поетів Мишко завжди ставився іронічно. Звичайно, якщо вірші пишуть для стінгазети, до якоїсь знаменної дати, то це вже нехай. Так – без віршів немає і стінгазети. Частушки для «Синьої блузи» теж потрібні – критика недоліків виходить гострішою. А от віршів від «настроїв» Мишко терпіти не міг, як не міг терпіти і самих цих «настроїв»…

«Настрої» бували звичайно у хлопчиків морально нестійких, далеких від громадського життя. А втім, траплялися «настрої» і в комсомольців, хоча й рідше. «Настрої» полягали в тому, що хлопець ходить зажурений, скучний, ніби у воду опущений. До всього він ставиться скептично, все йому здається дріб'язковим, мізерним, нецікавим. Та й саме життя уявляється йому зовсім непотрібним. Висловлюєтеся він філософськими афоризмами: «життя коротке й нецікаве», «все мине», «все повторюється», «якщо вже жити, то від життя треба все брати». Словом, верзе нісенітниці. Як правило, такий «занепадник» говорить про самотність, про те, що ніхто його не розуміє і ніколи не зрозуміє, і читає при цьому занепадницькі вірші. Та й сам складає занепадницькі вірші – про загадковий світ, про тлінність життя і таке інше…

Директор школи Олександр Іванович сказав якось на нараді, що «настрої» – неминучий супутник перехідного віку. Звичайно, Олександр Іванович людина розумна, досвідчений педагог, але все ж деякі поняття в нього старомодні. При чому тут перехідний вік? І що це за перехідний вік? Вік як вік. Мишко був твердо переконаний, що «настрої» є не що інше, як прояв моральної нестійкості. Звідси і складання занепадницьких віршів. Як тільки хтось починає складати вірші, значить у нього неодмінно почалися «настрої».

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає – молотом рубає», потім друга «біда – труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш:

 
Будем жити, не забудем,
Як до нас прийшла біда:
Ешелон на бій відходить
За Республіку Труда.
 
 
Широко розкриті днері
І стоять бійці у дверях
У розірваних шинелях,
І у порваних чоботях.
 
 
І, закутий ланцюгами,
Світ широкий скрізь палає,
Робітник його окови
Молотом важким рубає.
 
 
Хоч важко нам, і порвані дороги,
І вбиті падають бійці,
Ми рейки покладем, наріжем шпали,
Тунелі проведем і наведем мости.
 
 
Ми битву почали, в руках тримаєм молот,
Закутий в ланцюги широкий світ встає…
…
…
 

Останні два рядки Мишко ніяк не міг придумати. Не добиралися рими. До слова «встає» можна було б підібрати – в крайньому разі знову повторити «рубає», – але до слова «молот» Мишко ніяк не міг знайти рими. А замінити це слово Мишко не хотів. Дуже вже красиво воно звучало:

 
Ми битву почали, в руках тримаєм молот…
 

Молот, молот, молот… Яку ж риму до нього підібрати? Мишко гриз олівець, напружував пам'ять, але нічого вдалого підібрати не міг… Усі слова, що спливали в пам'яті, не. відповідали задуму. Молот, долот, золот…

Шукав Мишко риму і ввечері, під час костра.

А костер цього разу був не схожим на інші костри. Звичайна розмова не в'язалася. Ніхто не жартував, не розповідав веселих історій. Зіна Круглова спробувала було переказати смішну відповідь однієї селянки на уроці лікнепу, але її розповідь не здалась нікому ні смішною, ні цікавою. Всі усвідомлювали відповідальність моменту. Урочистий, романтичний настрій охопив і Мишка, його так і поривало прочитати свій вірш. І разом з тим було соромно: вожатий, а складає вірші. Але вірш так крутився у нього на язиці, що він не стримався і сказав:

– Знаєте, товариші, зараз, коли ми з Генкою і Жердяєм підемо на Голигінську гатку, мені здається, що ми там дізнаємося про щось дуже серйозне і важливе. І це допоможе нам не тільки виправдати Миколу, але й відкрити якусь таємницю. І мені зараз пригадалась історія з кортиком: Полевой, Нікітський і всі інші. І якось сам собою у мене склався вірш. Якщо хочете, я вам його прочитаю.

Усі висловили бажання послухати. Мишко випростався і, трохи хвилюючись і побоюючись, що він забуде якийсь рядок, прочитав вірш.

Діти мовчки слухали. Мовчанка панувала ще деякий час після того, як Мишко закінчив читати. Потім Генка спитав:

– А де ж кінець?

– Кінця я ще не придумав, – відповів Мишко.

Раптом йому стало дуже соромно. Вірш здався йому слабким, поганим, нехудожнім. Він побачив, що у вірші немає правильного розміру. І рима не вдалася. І взагалі все пишномовно, виспрено, не бере за серце. Не треба було його читати! І надало ж йому! Навіщо? Він же не збирається бути поетом. От і товариші мовчать. Розуміють, що вірш поганий, але не кажуть, не хочуть його образити. Навіщо він це затіяв? Мишко опустив руку в кишеню, непомітно зім'яв і розірвав аркуш з віршем на дрібні шматочки.

– Що ж, – сказав Славик, – вірш непоганий. Тільки ж кінця немає і розмір не всюди дотриманий. Потім, не римуються перший і третій рядки.

– Це не обов'язково, – зауважила Зіна.

– Але бажано. І потім, різні рядки мають різну кількість складів…

– А за ідеєю добре, – сказав Генка. – Я коли слухав вірш, так одразу ж згадав і станцію, і ешелон, і комісара Полевого. Ти, Славко, тому критикуєш, що не бачив цього. А ми з Мишком бачили. Правда, Мишко?

– Правда, – підтвердив Мишко. – Але для чого я склав цього вірша, ви не знаєте. Я дивлюсь, що ви сидите нудьгуєте, і вирішив трохи пас розвеселити. Я знаю, що вірш поганий, але мені хотілося трохи вас потішити і пожвавити наш нудний костер. От я взяв і на ходу склав цього вірша…

– Прямо зараз і склав? – висловив сумнів Генка.

– А то коли ж? Прямо в думці склав і прочитав. – Мишко підвівся. – Все! А тепер спати, по палатках. І майте на увазі: нічого з нами не трапиться. Ми скоро повернемось. Так що ніякої паніки. А от якщо ми й до ранку не повернемось, тоді шукайте нас у лісі, біля Голигінської гатки.

Розділ сороковий
Небезпечна експедиція

Табір затих. Мишко, Генка і Жердяй тихенько вилізли з своїх палаток і швидко пішли до лісу.

Повний місяць освітлював сплячий табір. Було так видно, що Мишко виразно бачив верхівки дерев. І синє небо над ними. І зірки.

– Як у ліс підемо: берегом чи лугами? – пошепки спитав Жердяй.

– Берегом, повз човняра, – теж пошепки відповів Мишко.

Три маленькі постаті посувалися степовою стежкою, що вела від табору до річки. Попереду Жердяй, за ним Мишко і останнім Генка. Жердяй ішов легко, нечутно. Мишко рішуче крокував за ним. А Генка, що встиг було в палатці заснути, тепер плентався позаду, позіхаючи і почуваючи себе страшенно нещасним від того, що не виспався. Він був хоробрим хлопчиком, але любив поспати.

Поблизу річки Мишко наказав хлопцям зачекати, а сам поповзом підібрався до човнової станції. Місяць заливав її своїм світлом. Човни на воді здавалися чорними поснулими рибами. Але нікого па станції не було. Тихо. Ні голосу, ні плескоту.

Так само поповзом Мишко повернувся до друзів, і вони рушили в дорогу.

До лісу було верст п'ять. Дорога спочатку звивалася понад берегом, потім заглибилася в поле. В місячнім сяйві все здавалося химерним і таємничим. Щось шелестіло в пшениці. Таємничі звірятка перебігали дорогу.

Двоє зелених очей з'явилися попереду і зникли.

– Заєць, – прошепотів Генка, стріпнувши з себе сонливість.

– Може, заєць, а може, й кіт, – сказав Жердяй. Ліс став перед хлопцями несподіваною чорною, похмурою громадою.

– Як підемо? – спитав Жердяй тремтячим голосом. Він усе ще сподівався, що Мишко побоїться піти в ліс і вони повернуться в табір.

Але Мишко і не думав повертатись.

– Веди нас до болота, тільки не цією стежкою, а іншою. І так, щоб не чутно було.

Услід за Жердяєм хлопці обійшли узлісся і заглибились у ліс.

Одразу стало темно. Місячне світло, ледве пробиваючись крізь густі крони дерев, тоненькими смужками лягало на стежку. Горбасті кореневища дерев, що перетинали її, здавалися клубками чорних заснулих гадюк.

Ліс жив нічним таємничим життям. Між деревами проносилися невидимі птахи. Це дрімлюга або кажан. Часто коротко, уривчасто хрустіла суха гілка, неначе хтось підкрадався. Мишко і Генка інстинктивно зупинялись. Але Жердяй ішов уперед, і хлопчики рухалися за ним. Якщо Жердяй не зупиняється – значить, ніякої небезпеки немає,

Йшли вони довго. Мишко зовсім перестав орієнтуватися. Без Жердяя їм, звичайно, не вибратися звідси. І як тільки Жердяй орієнтується тут? Незрозуміло…

Тимчасом ліс почав рідшати, дерева стали нижчі і менші. Нарешті хлопці вийшли ще на одне узлісся.

Жердяй зупинився і обернувся до Мишка. В місячному сяйві його обличчя здавалося мертвотно-блідим.

– Зараз буде болото, а там Голигінська гатка, – тремтячим голосом прошепотів Жердяй.

– Підеш? – тихо спитав Мишко.

Жердяй заперечно похитав головою.

– Добре. Лишайся тут. Чекатимеш нас. Не побоїшся?

Жердяй кивнув головою на знак того, що він згоден залишатися тут і чекати товаришів.

– Покажи, як іти.

Жердяй простягнув руку праворуч і зашепотів:

– Підете краєм лісу. Як дійдете до чотирьох дубів, так візьмете ліворуч, там просіка… А як просіку перейдете, там побачите болото… Там і починається гатка… А я тут посиджу, – додав Жердяй і сів під березою, прихилившись до неї спиною.

Мишко з Генкою пішли вперед. Вони обережно рухалися узліссям, весь час тримаючись лісу, щоб їх не було видно. Місяць світив з боку поляни, і тіні хлопців зливалися з тінями дерев.

Раптом Генка схопив Мишка за руку:

– Тихо! Чуєш?

Притулившись до дерева, хлопчики озирнулись. Мишкові теж здалося, ніби хтось крадеться за ними. Вони прислухалися. Все стихло.

Хлопці рушили вперед і знову відчули, що за ними хтось крадеться. Вони знову зупинилися. Пролунав ледь чутний хрускіт гілки. Хлопцям здавалося, що в лісі повно таємничих людей, які крадуться за ними. Вони відчули себе самотніми, оточеними ворогами. Генка притиснувся до Мишка. Мишко чув, як у Генки калатається серце.

Сам він теж добре-таки перелякався, і коли б поряд з ним не було Генки, перед яким він не мав права показати себе боягузом, Мишко чимдуж кинувся б тікати звідси.

Вони стояли, затамувавши подих, і прислухались до лісу, їм вчувалися таємничі звуки, шарудіння, обережні кроки, хрускіт гілля, шепіт людей, і. здавалося, якісь тіні рухаються в полі, на узліссі, між деревами.

– Давай повернемось, – ледве чутно, одними губами, прошепотів Генка.

– Боїшся? – так само пошепки спитав Мишко.

Генка кивнув головою:

– Боюсь…

Тоді з радістю в душі, але з таким виглядом, ніби він поступається перед Генчиним боягузтвом, Мишко знизав плечима і почав тихенько пробиратися назад.

Але не встиг він ступити й кроку, як за деревом побачив постать людини. Мишко завмер на місці. Людина вийшла з-за дерева. Це був Жердяй. Так ось хто крався за ними! Дивак! Тільки даремно налякав їх…

– Боязко одному сидіти, – тихо сказав Жердяй.

– Так якого ж ти дідька… – з обуренням почав Генка, зрадівши, що є на кого звалити свій переляк.

Але Мишко зробив йому знак мовчати. Він і сам сердився на Жердяя, але зараз не час і не місце для розмов: їх можуть почути…

Втрьох хлопчики відчули себе впевненіше. І вже перед Жердяєм ні Мишко, ні Генка не могли показати свого страху. Мишко знову повернув до Голигінської гатки. Генка й Жердяй рушили за ним.

Вони йшли весь час мовчки, ховаючись у тіні дерев.

Нарешті, вийшли на просіку. Коли б не Жердяй, Мишко нізащо не здогадався б, що це просіка, настільки густо заросла вона молодими ялинками.

Рухом руки Мишко наказав Жердяю іти попереду і показувати дорогу. Той жалібно глянув на нього, але скорився. І хоч Жердяй відчував поруч себе дихання Мишка, він щохвилини оглядався, щоб переконатися, чи Мишко тут, поряд з ним.

Вони пройшли ще приблизно версту. Ліс перейшов у дрібнолісся. Ще дужче запахло болотною гниллю. Грунт липнув і вгинався під ногами.

Раптом Жердяй зупинився і почав уважно вдивлятися в землю. Мишко і Генка теж нахилились і побачили поряд з собою глибоку яму завдовжки аршинів зо три і завширшки з аршин. Поряд височів горбочок свіжо-викопаної землі.

Хлопці оглянулись. На деякій відстані виднілась друга яма, потім третя.

Жердяй розвів руками, показуючи, що цих ям раніше не було.

Хлопці пройшли ще трохи. Просіка закінчилась. Жердяй зупинився, простягнув уперед тремтячу руку:

– Гатка…

Місяць освітлював темне горбасте болото. Місцями з нього стирчали чи то колоди, чи то повалені дерева. Білясті випари здіймалися над болотом, утворюючи таємничі постаті, які, здавалось, рухалися. Час від часу перебігали вогники – зелені, сині, жовті… І хоч Мишко знав, що це болотні вогні, а не щось інше, а білясті рухливі постаті, схожі на мерців у саванах, не що інше, як випари, що піднімаються над болотами, але і йому було моторошно. А Генка і Жердяй ледве трималися на ногах.

Хлопці стояли мовчазні, скам'янілі перед жахливою картиною нічного болота. Їм здавалося, що ось зараз якийсь із цих білястих рухливих привидів наблизиться: до них і вони побачать і мертвого графа і страшну бородату голову в його руках.

Раптом зовсім близько хлопці почули глухі рівномірні удари, неначе хтось грюкав під землею; Жердяй аж присів од страху й сховав голову в коліна.

Мишко з Генкою теж присіли. Але, як вони потім казали, не від жаху, а для того, щоб їх не помітили люди, які утворювали ці звуки. А це обов'язково мали бути люди. Ні в що надприродне Мишко й Генка не вірили.

Удари повторювались рівномірно через короткі, але точні проміжки часу. Мишко прислухався. Як тільки перший страх минув, він зрозумів, що звуки долітають не з-під землі і не з болота, а звідкись справа, з лісу, і зовсім зблизька.

Притиснувши палець до губів, він подав хлопчикам знак не рухатись, а сам, пригинаючись до землі, поповзом почав наближатися туди, звідки чулися незрозумілі звуки. Але за ним поповз Генка, а за Генкою – Жердяй. Цього разу він знову побоявся лишатись один. Вони проповзли кроків двісті. Удари лунали все ближче й ближче. Тепер стало зрозуміло, що десь копають і відкидають землю. Між деревами промайнула смужка місячного світла. Мишко обережно розсунув гілля…

Перед ним була маленька галявинка, а посеред неї яма. Два земляні бугри височіли по її краях. Біля ями сиділи два чоловіки і курили.

Це було зовсім близько. Дивно, як ці люди не почули наближення хлопчиків.

Хоч як змінюється обличчя при місячному сяйві, Мишко одразу впізнав парубків, яким човняр передав тоді мішки. Що ж вони копають у лісі? Напевне, ті ями, на які звернув увагу Жердяй, теж вони викопали.

Потім один парубок плюнув на недокурок, кинув його, підвівся, взяв лопату і стрибнув у яму. Те ж саме зробив і другий парубок. І все це без жодного слова.

Знову почулися рівномірні удари лопат.

Мишко подав Генці і Жердяєві попереджувальний знак і почав тихо відповзати назад. Генка і Жердяй поповзли за ним.

За кілька хвилин три маленькі в'юнкі тіні швидко промайнули краєм просіки, прямуючи назад, у табір.