Текст книги "Бронзовий птах"

Автор книги: Анатолий Рыбаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Розділ десятий
Загадкове вбивство

Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.

Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти – бандити…»

Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…

– Здрастуйте! – сказав Мишко, входячи в хату.

Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.

Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.

На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні – портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.

– Чого в клуб не йдеш? – спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.

Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.

Мишко кивнув головою на двері:

– Ходімо!

– Миколу нашого заарештували, – сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.

– Я чув, – відповів Мишко. – Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.

Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:

– Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. – Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: – Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… – Вона здригалась і повторяла: – Таке лихо… Таке лихо…

– Треба їхати до міста і захищати його, – сказав Мишко.

Марія Іванівна витерла очі фартухом:

– На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?

– Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.

Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.

Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.

– Питає його міліціонер, – знову заговорила Марія. Іванівна: – «Ти вбив?» – «Ні, не я». – «А хто?» – «Не знаю». – «Як же не знаєш?» – «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». – «А чому один пішов?» – «Атому, що Кузьмін на Халзан пішов».

– Що за Халзан? – спитав Мишко.

– Річечка тут маленька, – пояснив Жердяй. – Халзан зветься. Ніби струмочок. Ну, й луг – Халзін.

Марія Іванівна продовжувала свою розповідь:

– От і каже йому Микола: «Кузьмін на Халзан пішов. Верші там у нього розставлені. А я вже як став до села підходити, дивлюсь – за мною біжать. Кажуть, Кузьміна вбили. Побігли ми туди. Справді, лежить Кузьмін». – «А стріляв хто?» – «Не знаю». – «А човен де?» – «Не знаю». А міліціонер говорить: «Спритний ти, брат на вигадки». Не те, щоб розібратись…

Мишко намагався уявити і луг, і вбитого Кузьміна, і Миколу, і натовп навколо них, і міліціонера… А може, поблизу орудують бандити… Мишко подумав про Ігоря і Севу. Адже і їх могли бандити пристукнути. От що робиться…

Мишкові не хотілося залишати самих Жердяя і Марію Іванівну. Але Коровін із своїм директором уже, мабуть, прийшли із станції. Треба йти в табір.

– Ви тільки ні про що не турбуйтеся, – сказав він, підводячись, – усе з'ясується. Микола не сьогодні-завтра повернеться додому. Та його і взяли в місто як свідка.

– Де там, – зітхнула Марія Іванівна. – Не скоро її правду, доведеш.

Розділ одинадцятий
«Графиня»

Директор дитячого будинку Борис Сергійович був високим, сутулуватим, ще молодим чоловіком у червоноармійській гімнастьорці, кавалерійських галіфе і запорошених коричньових чоботах. Але він був в окулярах. Це здивувало Мишка: військова, та ще й кавалерійська форма, і раптом – окуляри! Якось не в'яжеться…

Окуляри робили молодого директора суворим і навіть похмурим на вигляд. Він скоса і навіть, як здалося Мишкові, несхвально подивився на палатки, ніби йому не подобався і табір, і взагалі все. Мишка це образило. З того часу, як його призначили вожатим, він став дуже вразливим, йому здавалося, що дорослі ставляться до нього якось зневажливо, не так, як до справжнього вожатого загону. Не звертаючи уваги на Бориса Сергійовича, Мишко продовжував вичитувати Зіні за те, що її ланка запізнилася з обідом. Хоча Борис Сергійович і директор, а він, Мишко, теж вожатий загону і начальник цього табору.

А втім, по дорозі в садибу Мишко переконався, що директорові взагалі тут усе не подобається. Борис Сергійович зиркав на всі боки і так багатозначно мовчав, що Мишко починав відчувати себе винним у тому, що садиба занедбана.

Вони вийшли на головну алею і одразу ж побачили «графиню». Старуха нерухомо стояла на терасі, піднявши голову вгору, в тій самій позі, в якій її вже бачили хлопчики, коли ховались у конюшні. Здавалося, що вона чекає на них. І наближатися до цієї нерухомої постаті було досить-таки моторошно.

Вони зупинилися біля нижніх східців тераси. Але старуха до них не зійшла. І так вони всі мовчки й нерухомо стояли: старуха наверху, а директор з хлопцями внизу.

Борис Сергійович спокійно, із знайомим уже Мишкові незадоволенням поглядав на старуху, на її обрамлене сивим волоссям обличчя з гачкуватим носом і брудно-попелястими бровами. І Мишко бачив, як під його поглядом усе неспокійнішою стає «графиня» і її великі округлі очі з хвилюванням і ненавистю стежать за пришельцями.

І чим більше спостерігав Мишко цю сцену, тим більше подобались йому впевненість і холоднокровність Бориса Сергійовича. І дивно – Коровін теж тримався так, ніби цієї старухи не було тут і зовсім. А як приходив сюди з Мишком, так «в серці похололо».

Нарешті старуха запитала:

– Чого вам треба?

– Будьте ласкаві спуститись сюди, – відповів Борис Сергійович голосом педагога, перекопаного, що учень обов'язково виконає його наказ.

Старуха зробила кілька кроків і зупинилась. Але знову ж таки на двоє-троє східців вище від Бориса Сергійовича і хлопчиків.

Потім вона пихато промовила:

– Слухаю вас.

Відповіді не було. Борис Сергійович ніби й не помічав старухи.

Мишко був у захопленні від його витримки. От що значить справжній керівник! Нічого не говорить, навіть і слова не вимовляє, а наказує… От кого треба наслідувати!

І тільки після того, як «графиня» зробила ще кілька кроків і опинилася на одній сходинці з Борисом Сергійовичем, він сказав:

– Я директор московського дитячого будинку номер сто шістнадцять. Дозвольте взнати, хто ви.

– Я хранителька садиби, – заявила старуха.

– Чудово, – сказав Борис Сергійович. – Передбачається організувати тут дитячу трудову комуну. Я б хотів оглянути будинок.

Старуха раптом заплющила очі. Мишко злякався, йому здалось, що вона зараз умре. Але з старухою нічого не трапилося. Вона постояла з заплющеними очима, потім відкрила їх і сказала:

– Цей будинок – історична цінність. Я маю на нього охоронну грамоту.

– Покажіть, – сухо промовив Борис Сергійович. Старуха витягла з-під хустки папір, подержала його в руках і подала Борисові Сергійовичу.

Він узяв і, за своєю звичкою незадоволено морщачись, почав читати.

Подавшись уперед і скосивши очі, Мишко з-за плеча Бориса Сергійовича теж заглянув у папір.

З лівої сторони стояв, ніби наляпаний, великий штамп, на якому розійшлося фіолетове чорнило.

Текст був віддрукований на машинці. Зверху великими буквами: «Охоронна грамота». Нижче звичайними: «Свідчиться, що жилий будинок у колишній садибі Карагаєво, як такий, що являє велику історичну цінність, перебуває під охороною держави. Всім організаціям і особам використовувати будинок без особливого на те дозволу губнаросвіти забороняється. Порушення охоронної грамоти розцінюється як псування цінного державного майна і карається за законами Республіки. Заст. зав. губернським відділом народної освіти Сєров». А в кіпці йшов дрібний, але довгий підпис цього самого Сєрова.

– Все правильно, – сказав Борис Сергійович, повертаючи папір, – і все ж тут буде організована комуна.

– Будь ласка, не наказуйте мені, – старуха закинула голову, – і прошу більше не турбувати.

Вона повернулась, піднялася по сходах і зникла за високими дубовими дверима.

Борис Сергійович обійшов садибу, оглянув сараї, стайні, сад, ставок і поле, що розкинулось за садибою.

І Коровін теж довго і уважно дивився на поле. Потім Борис Сергійович сказав:

– Під самісінькою Москвою – і поміщики збереглися. На шостому році революції. Дивовижно!

Коли вони залишали садибу, Борис Сергійович обернувся і знову поглянув на будинок. Зупинились і хлопчики. В яскравих сонячних променях бронзовий птах сяяв, наче золотий. Він дивився круглими злими очима, ніби ладен був знятись і кинутись на них.

– Ефектний птах, – зауважив Борис Сергійович.

– Звичайнісінький орел, – зневажливо сказав Мишко.

– Справді? – відповів Борис Сергійович, але, як здалося Мишкові, з деяким відтінком сумніву в голосі.

Розділ дванадцятий
Нові плани

Борис Сергійович і Коровін поїхали в Москву. Через годину мали приїхати Генка та Бечка. Хоч в душі в Мишка ще жевріла надія, що вони розшукали втікачів у Москві, він був майже переконаний, що саме Ігор і Сева забрали Сеньчин пліт і попливли на ньому вниз по річці… А що як все-таки…

Приїхали Генка та Бечка і заявили, що Ігоря і Севи в Москві немає.

Генка вдавав, що він дуже втомився, хоч обидва мішки таскав Бечка, Генка взяв один перед самісіньким табором, аби тільки показати, що й він працював.

У мішках виявилося багато хліба: по чверті, по півхлібини і навіть дві цілих буханки.

– Я намагався окрайцями збирати, – вихвалявся Генка. – Якщо мені давали середину, то я говорив: «Не можна! Погана випічка! Може бути заворот кишок».

І Генка, театрально розмахуючи руками, показував, як він усе це говорив.

Потім Кит вийняв з мішка декілька кульків з крупами, пакунок з сухими фруктами для компоту і трохи борошна – річ дуже цінна, бо з неї можна пекти оладки.

– Нам цієї крупи надовго вистачить, – патякав Генка. – Якщо економно витрачати – до кінця табору. Якщо, звичайно, Кит не злопає всю цю крупу сирцем. От із цукром слабувато. Ніхто не дав, Зате є трохи цукерок.

Ці злиплі цукерки Мишко наказав тут же перелічити і видавати поштучно: дві цукерки на день – до ранкового і вечірнього чаю.

Потім Кит витягнув шматок сала, пакунок з оселедцями, топлене масло у воскованому папері, десятків зо два крутих яєць.

На додаток до всього Генка вручив Мишкові гроші – тридцять вісім карбованців.

– Урожай добрий, – схвально зауважив Мишко. – Бачиш, Генко, що значить тебе посилати.

Генка хотів розповісти, хто з батьків що дав, але Мишко зупинив його:

– У нас усе спільне, отже немає ніякого значення, хто що дав. Як тільки продукти опинилися в мішку, вони належать усьому загонові. І нема чого про це говорити. Краще розкажи, про що ти дізнався дома в Ігоря і Севи.

– Прийшли ми до Севиної мами, – почав розповідати Генка, – я їй чемно так кажу: «Здрастє!» Вона мені теж відповідає: «Здрастє!» Потім я кажу: «От приїхали за продуктами». А вона питає: «Як там мій Сева?» Я відповідаю: «Здоровий. Купається – «А коли він повернеться?» – це вона питає. «Найближчим часом» – відповідаю я. «Чого?» – «За книжками». – «Дуже добре. Передавайте йому привіт». Ми розпрощались і пішли. Приблизно так само було і в Ігоря.

– Приблизно, та не так, – вставив борець за справедливість Бечка.

– Починається! – пробурмотів Генка.

– А як було в Ігоря? – спитав Мишко, передчуваючи, що Генка чогось накоїв.

– Як тільки ми вийшли від Севиної мами, – почав Бечка, – так Генка й каже: «Щось дуже підозріло Севина мама з нами розмовляла. Може, Сева уже приїхав, ховається від нас, а мамі своїй наказав нічого нам не говорити. Ні, в Ігоря ми будемо розумнішими, вони нас не обдурять». Я його ще попередив: «Не вигадуй, Генко, а то нашкодиш». Попереджав же я тебе, попереджав?

– Розповідай, розповідай, – похмуро промовив Генка. – Я потім відповім.

– Так от, – продовжував Бечка, – приходимо ми до Ігоря, а там бабуся – мама чергує на роботі. «Ну, – шепоче мені Генка, – цю старушенцію ми обкрутимо круг пальця». Я спробував його стримати, але Генка мене не слухає і каже: «Здрастє, ми до Ігоря». А бабуся відповідає: «Ігоря немає, він у таборі». Тоді Генка підморгує їй і каже: «Ви нас не бійтеся. Ми теж втекли з табору. А тепер нам треба порадитися з Ігорем, що робити далі». Бабуся кліпає на нас очима, видно, нічого не розуміє, а Генка торочить своєї: «Давайте, каже, скоріше свого Ігоря, нам теж ніколи». Бабуся спочатку оніміла, хапає повітря, а потім як заголосить: «Матінко моя! Виходить, наш Горик утік з табору! Куди ж це він? Та де ж це він? Що ж тепер робити? Треба скоріше матері сповістити! Треба зразу ж в міліцію бігти!..» Правильно, Генко, так же було?

– Добре, добре, розповідай.

– Тут, звичайно, Генка перелякався, почав говорити, що навмисне збрехав. Я теж почав переконувати, що Генка просто пожартував; коли б Ігор справді втік, то ми не брали б для нього продуктів. Ледве-ледве стареньку заспокоїли. Але хоч ми її на деякий час і заспокоїли, вона все одно Ігоревій мамі все розповість. От побачите!

– Ти безвідповідальна людина, Генко, – сердито сказав Мишко. – Тобі не можна нічого доручати! Мало того, що Ігор і Сева через тебе втекли, ти ще їх рідних розхвилював. Тебе ж попереджали! Тепер кінець! Знайдемо хлопців і виженемо тебе з ланкових.

– Як же так? – плаксиво пробурмотів засмучений Генка. – Я комсомолець, я призначений…

– Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш – усе навпаки робить!

Розділ тринадцятий
Художник-анархіст

Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?

На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!

Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.

Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.

– Звуть його Кіндрат Степанович, – розповідав Жердяй про анархіста, – художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний – слова не дозволить сказати, якщо з похмілля – то й зовсім прожене, а якщо тверезий – тоді, може, й дасть човна.

Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.

Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.

Стіни – одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.

Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.

– Ми до вас, Кіндрате Степановичу, – сказав Жердяй.

– Чого? – запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.

Жердяй кивнув на Мишка:

– Начальник загону до вас прийшов.

Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.

– Комсомол?

– Комсомол, – відповів Мишко.

– А я хто, тобі відомо?

– Ви художник.

– А за переконанням?

– Не знаю, – ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.

– За переконанням я є анархіст-макснмаліст, – поважно пояснив Кіндрат Степанович.

– Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, – сказав Мишко.

– Анархісти-максималісти, – продовжував Кіндрат Степанович, – не визнають влади. По відношенню до радянської влади – нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… – Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: – От так… – І знову почав стругати.

– А човна дасте? – спитав Мишко.

– Навіщо?

Мишко ухильно відповів:

– Нам треба з'їздити в одне місце.

– Анархісти негативно ставляться до власності, – пишномовно сказав Кіндрат Степанович. – Чому човен мій?

Мишко знизав плечима:

– Кажуть, що ваш.

– Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.

– Отже, нам можна взяти човен?

– Беріть, – продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.

– Спасибі! – зрадів Мишко. – Ми його повернемо в повній цілості.

Жердяй непомітно штовхнув його в бік:

– Ключ проси!

– Тоді дайте нам ключ від човна, – сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.

– Ключ… Важка справа…

– Чому? – занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.

– Ключ – це особиста власність.

– Ну так що ж?

– Човен – громадська власність, користуйтесь, а ключ – власність особиста, можу й не дати.

– Так що ж нам, замок ламати?

Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:

– Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.

– А ми всім загоном, – зміркував Мишко.

Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:

– В міліцію заберуть.

– Так ви ж не визнаєте міліції, – єхидно зауважив Мишко.

Зовсім ослаблим голосом художник відповів:

– Ми не визнаємо. Вона нас визнає.

– Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, – признався Мишко.

Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:

– Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. – І, подумавши, додав: – Обмін – це можна.

– Який обмін?

– Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.

– Що за підряд? – здивувався Мишко.

– Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.

– Але ж ми будуємо його безкоштовно.

– Погано, – похилив голову художник. – Праця повинна винагороджуватись.

– Але ж анархісти не визнають грошей, – знову з'єхидничав Мишко.

– Я й не кажу – оплачуватись, кажу – винагороджуватись, – пояснив анархіст.

– Комсомольці вам за це картоплю прополють, Кіндрате Степановичу, – сказав практичний Жердяй.

– Експлуатація, – задумливо пожував губами художник.

– Яка ж це експлуатація! – заперечив Мишко. – Ви вклали в човен свою працю, а ми вам допоможемо своєю працею.

– Хіба що так, – міркував уголос Кіндрат Степанович. – А коли прополете? Час не чекає. – І він глянув у вікно, крізь яке виднівся зарослий бур'яном город.

– Як тільки повернемось, – відповів Мишко. – Днів через два.

– Ну гаразд, – згодився нарешті художник, – а відносно клубу подумайте. Я його так оформлю, що й у Москві такого не знайдете.

Він зняв із стіни і подав Мишкові поржавілий ключ.

– Добре, – радісно говорив Мишко, ховаючи ключ у кишеню. – Відносно клубу ми подумаєм обов'язково.

Жердяй знову підштовхнув його.

– Весла!

– А де весла? – спитав Мишко.

– Весла… – промовив Кіндрат Степанович сумовито.

Мишко злякано подумав, що він знову почне розумувати про власність і не дасть весел.

– Весла і кочети. Інакше як же ми на ньому поїдемо?! – рішуче сказав Мишко.

– І кочети… – зітхнув Кіндрат Степанович.

Йому дуже хотілося ще поговорити, але, мабуть, згадавши і про прополку і про клуб, він ще раз зітхнув і сказав:

– Весла і кочети в сараї візьмете. А потім на місце поставите.