Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)
Безіл знову застогнав:
– На ранок я прохмелів і збагнув, що накоїв. Мене скував страх. Потім сюди приїхала поліція – ще один віслюк, отой начальник поліції. Я його боявся, а щоб це приховати, повівся з ним грубо.
Діна виглянула у вікно й сказала:
– Під'їхала машина. У ній чоловіки.
– Мабуть, поліція, – кинула міс Марші.
Безіл Блейк устав. Він раптом зробився спокійний і рішучий. Навіть усміхнувся. Потім сказав:
– Отже, мені доведеться за це відповідати, так? Гаразд. Діно, люба, тримайся. Зв'яжися зі старим Сімсом – він адвокат нашої родини. Поїдь до матері й признайся, що ми одружилися. Вона не вкусить. І не хвилюйся, я цього не робив. Все має бути гаразд, розумієш, серце моє?
У двері постукали, і Безіл гукнув:
– Увійдіть!
У дверях з'явився інспектор Слек зі ще одним чоловіком і сказав:
– Містер Безіл Блейк?
– Так.
– Я маю ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтесь у вбивстві Рубі Кіні вночі на двадцяте вересня цього року. Попереджаю: все, що ви казатимете, може бути використане проти вас на суді. А зараз ходімо зі мною, прошу. Ви дістанете можливість зв'язатися зі своїм адвокатом.
Безіл кивнув головою, подивився на Діну, але не торкнувся її, тільки сказав:
– До побачення, Діно!
«Міцненький горішок» – промайнуло в інспектора Слека. Легенько вклонившись, він привітався з міс Марпл і подумав: «А ця стара кицька метка, її не обдуриш! Гарно ж ми прокрутили з килимком! І чоловік з автопарку біля студії допоміг, засвідчив, що молодик пішов з вечірки об одинадцятій, а не о дванадцятій. Не думаю, що його хлопці давали фальшиві свідчення, просто вони були п'яні, а на другий день Блейк їм сказав, що поїхав о дванадцятій ночі, і вони йому повірили. Ну що ж, цей уже попався. Йому пахне Броадмур [6]6
Психіатрична лікарня для злочинців.
[Закрыть]– він божевільний, його не повісять. Спочатку, мабуть, задушив Рівз, вивіз її за село, пішки повернувся до Дейнмута, взяв свою машину, що стояла десь на бічній алеї, помчав на вечірку, тоді повернувся до Дейнмута, притяг сюди Рубі Кіні, задушив її, підкинув у бібліотеку старого Бентрі, потім гайнув на своїй машині до кар'єру, підпалив чужу машину й приїхав сюди. Божевільний!»
Коли поліцейські з Безілом поїхали, Діна Блейк обернулася до міс Марші і промовила:
– Я не знаю, хто ви така, але ви повинні зрозуміти одне: Безіл цього не робив!
– Я знаю. І знаю, хто це зробив. Але це не так легко довести. Те, що ви щойно сказали, може допомогти. Ви наштовхнули мене на одну ідею… Я ніяк не могла збагнути, який же зв'язок… Отже, що там було?
20
– Я вдома, Артуре! – оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.
– Це просто чудово!
Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:
– Щось сталося?
– Ні. Нічого. А що таке?
– Ну, не знаю, – непевно мовила місіс Бентрі. – Все якось не так, хіба ні?
Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, – подумала місіс Бентрі. – Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:
– Ну, то як там у Дейнмуті?
– О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.
– Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.
– І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?
– Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…
– Що ж ти робив, поки мене не було?
– А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.
– А як минуло засідання Редфордшірської ради?
– Я… ну… Знаєш, я не поїхав.
– Не поїхав? Але ж ти мав головувати!
– Розумієш, Доллі, сталася якась помилка. Мене спитали, чи я не проти, коли замість мене головуватиме Томпсон.
– Зрозуміло! – відрубала місіс Бентрі. Вона стягла рукавичку й кинула її в кошик на сміття.
Старий Бентрі ступив був до кошика, але жінка спинила його:
– Не треба. Облиш її. Я ненавиджу рукавички!
Полковник Бентрі стривожено подивився на дружину. Місіс Бентрі твердо промовила:
– Ти у четвер вечеряв з Дафсами?
– А, це? Вечерю відклали. У них захворів кухар.
– Ідіоти! – кинула місіс Бентрі й запитала: – Ти вчора ходив до Нейлорзів?
– Я їм зателефонував, сказав, що мені недобре, й вибачився. Вони мене зрозуміли.
– Авжеж, – сумно мовила місіс Бентрі. Вона сіла за письмовий стіл, узяла садові ножиці й спокійнісінько повідрізала один по одному пальці в своєї другої рукавички.
– Що ти робиш, Доллі?!
– Мені хочеться нищити, – відказала місіс Бентрі. Потім підвелася. – Де ми сядемо після вечері, Артуре? У бібліотеці?
– Ну… е-е… я не знаю, чи… Та й тут дуже приємно… або у вітальні.
– Я думаю, – заявила місіс Бентрі, – ми сядемо в бібліотеці.
Бентрі виструнчився, в очах його спалахнули веселі іскорки, і він промовив:
– Гаразд, люба моя, сядемо в бібліотеці!
Роздратовано зітхнувши, місіс Бентрі поклала телефонну трубку. Вона дзвонила вже двічі, і щоразу та сама відповідь: міс Марпл удома немає. Нетерпляча вдачею, місіс Бентрі швиденько всіх обдзвонила, навіть торговця рибою – той жив у такому місці, що завжди знав, хто й де був у селі. Але він вибачився, бо цього дня міс Марпл не бачив.
– То де ж вона?! – ні до кого не звертаючись, вигукнула місіс Бентрі.
За спиною в неї хтось поштиво відкашлявся. Вихований Лоррімер пробурмотів:
– Ви шукаєте міс Марпл, мадам? Я щойно бачив, як вона підходила до будинку.
Місіс Бентрі кинулася до дверей, розчинила їх і, задихаючись від хвилювання, привітала міс Марпл.
– А я вас скрізь шукала! Де ви були? – Місіс Бентрі подивилася через плече. Лоррімер зник. – Це просто жах! Люди починають цуратися Артура! Він на очах постарів. Ми повинні щось зробити!
– Не хвилюйся, Доллі! – якось дивно промовила міс Марпл.
Із дверей кабінету вийшов полковник Бентрі.
– О, міс Марпл! Доброго ранку! Дуже радий, що ви прийшли. Моя дружина надзвонювала вам, немов збожеволіла.
– Мабуть, я краще розповім вам про новину, – сказала міс Марпл, ідучи за місіс Бентрі до кабінету.
– Новину?
– Щойно за вбивство Рубі Кіні заарештовано Безіла Блейка.
– Безіла Блейка?! – вигукнув полковник.
– Хоч він і не вбивав, – додала міс Марпл.
Полковник Бентрі не звернув на ці слова уваги. Певне, й не почув їх до пуття.
– Ви хочете сказати, що він задушив дівчину, привіз її сюди й підкинув у мою бібліотеку?
– Він підкинув її у вашу бібліотеку, – пояснила міс Марпл, – але він не вбивав.
– Дурниці! Якщо Блейк підкинув її в бібліотеку, то він-таки й убив. Одне випливає з одного!
– Не конче. Він знайшов її в своєму котеджі, коли вона була вже мертва.
– Дуже правдоподібна історія! – іронічно кинув полковник. – Якщо ви – порядна людина й знаходите трупа, то дзвоните до поліції.
– Ну, – мовила міс Марпл, – не в кожного ж такі залізні нерви, як у вас, полковнику Бентрі. У вас ще та школа. А молодь тепер зовсім інша.
– Кишка тонка, – зауважив полковник, повторюючи заяложену свою думку.
– Дехто з них, – провадила міс Марпл, – пережив тяжкі часи. Я багато чула про Безіла. Він пройшов підготовку з пасивної протиповітряної оборони ще коли йому було вісімнадцять років. Тоді ж ускочив до охопленого вогнем будинку й виніс по одному четверо дітей. Потім кинувся ще й по собаку, хоч його попереджали, що це дуже небезпечно. Будинок завалився і накрив його. Безіла витягли, врятували, але груди в нього були тяжко поранені, і він довго лежав у гіпсі. Саме тоді Блейк і зацікавився конструюванням.
– О! – Полковник прокашлявся і висякав носа. – А я… е-е… я про це й не знав.
– Він про це не любив розповідати, – пояснила міс Марпл.
– Е-е… цілком правильно. Міцна закваска. Куди міцніша, ніж я гадав. Це ще раз підтверджує те, що не треба поспішати, коли складаєш про людей думку. – Полковник Бентрі мав присоромлений вигляд. – І все ж таки… – У ньому знову прокинулось обурення. – Що він собі думав, коли хотів звалити вину на мене?
– Навряд щоб він цього хотів, – сказала міс Марпл. – Він просто задумав пожартувати. Бачте, він був тоді п'яний.
– Був п'яний?! – вигукнув полковник Бентрі з притаманною англійцям симпатією до всього, що пов'язане зі спиртним. – Ну, знаєте, не можна засуджувати чоловіка за п'яну витівку. Пригадую, коли я вчився у Кембріджі, то якось таке втнув… Ну гаразд, дарма. Одне слово, страшний скандал тоді був. – Він пирснув зо сміху, потім враз похопився і став серйозний. Змірявши міс Марпл пильним поглядом, спитав: – То ви вважаєте, що то не він убив, так?
– Я цього певна.
– І знаєте, хто це зробив?
Міс Марпл кивнула головою.
– Вона просто чудо! – вигукнула місіс Бентрі в захваті.
– Ну, і хто ж?
– Я ж оце й прийшла, щоб попросити вашої допомоги, – сказала міс Марпл. – Гадаю, коли ми побуваємо в Сомерсет-Хаусі, у нас з'являться грандіозні ідеї!
21
Сер Генрі був дуже похмурий.
– Мені це не до вподоби, – сказав він.
– Я розумію, – мовила міс Марпл, – для вас такий метод нетрадиційний. Але це дуже важливо для того, щоб переконатися остаточно. І якщо містер Джефферсон погодиться…
– А Гарпер? Чи варто його в це втягувати?
– Для нього буде обтяжливе так багато знати. Ви, звісно, можете йому натякнути. Наглянути за певними людьми, постежити за ними…
– Гаразд, це те, що треба, – сказав сер Генрі.
Старший поліційний офіцер Гарпер свердлив поглядом сера Генрі Клітерінга.
– Сер, я хотів би мати ясність. Ви мені на щось натякаєте?
– Я повідомляю вам, що мій друг має намір поїхати завтра – і він не робить із цього таємниці – до свого адвоката в Дейнмуті і скласти новий заповіт.
Гарпер ще дужче насупив свої густі брови.
– Містер Конвей Джефферсон збирається оголосити про це зятеві й невістці?
– Про це він скаже їм сьогодні ввечері.
– Розумію. – Старший поліційний офіцер постукав самопискою по столі й повторив: – Розумію. – Потім його гострий погляд знову втупився в сера Генрі.
– Отже, ви проти версії з Безілом Блейком?
– А ви?
Вуса Гарпера здригнулись, і він сказав:
– А міс Марпл?
Чоловіки подивились один на одного, і Гарпер промовив:
– Гаразд, облиште це на мене. Все буде законно. Ніяких пересмикувань фактів, обіцяю вам.
– І ще одне, – сказав сер Генрі. – Краще погляньте ось на це. – Він розгорнув аркуш паперу й посунув його через стіл.
Цього разу спокій зрадив Гарпера, і він аж присвиснув:
– От тобі й маєш! То це ж зовсім міняє справу. Як ви таке розкопали?
– Жінки, – пояснив сер Генрі, – завжди страшенно цікавляться шлюбними справами.
– А надто літні й самотні, – додав старший поліційний офіцер.
Конвей Джефферсон подивився на товариша, що саме переступив поріг; його обличчя розпливлося в усмішці.
– Я сказав їм, і вони сприйняли все дуже добре.
– І що ж ви сказали?
– Тепер, мовляв, коли Рубі мертва, нехай ті п'ятдесят тисяч, які я заповів їй, підуть на добродійну справу, що нагадувала б про неї, тобто на лондонський гуртожиток для молоденьких дівчат, котрі працюють професійними танцівницями. Щось безглуздіше годі й придумати, скажу вам. Уявляю, як я їх ошелешив – так, ніби й справді зважився б на щось таке. – Потім замислено додав: – Дурницю я зробив із тією дівчиною, скажу вам. Певне, старію вже й виживаю з розуму. Тепер я це зрозумів. Вона була славна дівчина, але більшість із того, чим я її наділяв, я сам-таки й вигадав. Удавав, ніби вона нова Розамунда! У них однакове волосся, але серце й розум різні. Дайте мені цей папір. Тут прозирає досить цікавий зв'язок.
Сер Генрі зійшов униз і звернувся до портьє.
– Містер Гаскелл, питаєте? Він щойно поїхав на своїй машині. Певно, до Лондона.
– Он як! А місіс Джефферсон де?
– Місіс Джефферсон, сер, щойно пішла спати. Сер Генрі зазирнув до вітальні й танцювальної зали. У вітальні насуплений Гуго Маклін розв'язував кросворд. У танцювальній залі Джозі мужньо всміхалася в обличчя гладкому, спітнілому чоловікові і спритно уникала його ніг. Товстунові вочевидь дуже подобалося танцювати. Граційний і невеселий Раймонд танцював з анемічною на вигляд шатенкою у дорогій сукні, що була їй дуже не до лиця.
– Отже, спати, – тихо мовив сер Генрі й рушив нагору.
Була третя година ночі. Вітер ущух; над спокійним морем світив місяць. У кімнаті Конвея Джефферсона – він лежав обкладений подушками, – крім його важкого дихання, ніяких звуків не було чути. Не повівав навіть легенький вітерець, від якого гойднулися б штори на вікні. І все ж таки вони гойднулися, за мить розтулилися, і на тлі місячного сяйва з'явилась постать. Потім штори зійшлися, знову стало тихо, але тепер у кімнаті була ще одна людина. Все ближче й ближче підкрадався непрошений гість до ліжка. Джефферсон дихав глибоко й рівно. Великий і вказівний пальці готові були відтягти шкіру; у другій руці завмер шприц. Та раптом із темряви вихопилася рука і, мов кліщами, стисла руку з голкою; друга рука залізною хваткою схопила непрошеного гостя. Холодний голос закону промовив:
– Не вийде! Віддайте голку! Спалахнуло світло.
Конвей Джефферсон сумно дивився з подушок на вбивцю Рубі Кіні.
22
– Кажучи словами конандойлівського доктора Ватсона, я хочу знати ваш метод, міс Марпл, – промовив сер Генрі Клітерінг.
– А я хочу знати, що вас на це штовхнуло, – поцікавився старший поліційний офіцер Гарпер.
– Господи, міс Марпл, ви знову відзначились! Я хочу почути про все з самого початку, – заявив полковник Мелчетт.
Міс Марпл розгладила найкращу свою вечірню шовкову сукню. На обличчі в неї виступив рум'янець, вона всміхалась і дуже ніяковіла.
– Боюся, що мій «метод», як висловився сер Генрі, надзвичайно аматорський, – почала вона. – Річ у тім, бачте, що більшість людей, у тім числі й поліцейські, надто довіряють цьому брехливому світові. Вони вірять усьому, що їм кажуть. А я ніколи ні в що не вірю. Я люблю довести все собі сама.
– Це науковий підхід, – зауважив сер Генрі.
– У нашому випадку, – вела далі міс Марпл, – деякі речі були прийняті як щось незаперечне, а не просто звичайні факти. А факти, як я помітила, були такі: жертва молода і гризла нігті; зуби в неї трохи стирчали – так часто трапляється в молоденьких дівчаток, якщо зуби вчасно не виправити спеціальною металевою пластинкою. Діти дуже неслухняні й, коли дорослі не бачать, виймають ті пластинки.
Та я відхилилася від теми. Про що я казала? Ага, так ось. З болем дивлячись на мертву дівчину – адже урвалося молоде життя, я подумала, що вбивця – дуже зла людина. Те, що труп знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, сплутувало всі карти. Але це факт, від якого нікуди не дінешся. Насправді ж задум інший, і це збило нас із пантелику. Хтось вирішив звалити вбивство на бідолашного молодого Безіла Блейка – чоловіка для такого діла дуже підходящого. Але Блейк підкинув труп до полковникової бібліотеки, затяг події і цим дуже напакостив справжньому вбивці. Підозра мала одразу впасти на містера Блейка – адже поліція з'ясує, що він знав дівчину, сам був зв'язаний з іншою дівчиною, а Рубі приходила його шантажувати або щось таке, і він, розгнівавшись, задушив її. Звичайнісінький брудний злочин, які трапляються в нічних клубах.
Але все поламалось, і розслідування зосередилося на сім'ї Джефферсонів – на превелике невдоволення однієї особи.
Як я уже згадувала, людина я дуже підозрілива. Мій небіж Раймонд каже – жартома, звісна річ, – що розум у мене, як і в усіх людей вікторіанської доби, нагадує помийну яму. Але вікторіанці, до речі, знаються на людській натурі. Так ось, маючи такий негігієнічний – чи все ж таки гігієнічний? – розум, я подивилася на справу з погляду грошей. Двом людям вигідна смерть дівчини, і цього не заперечиш. П'ятдесят тисяч – великі гроші, а особливо коли ти у фінансовій скруті. Звичайно ж, обоє вони славні, приємні люди, на вбивць не схожі, але хто що знає, чи не так?
Взяти, приміром, місіс Джефферсон. Усі її люблять. Але очевидно й те, що цього літа жінка стала якась неспокійна, стомилася від такого життя, коли вона цілком залежна від свекра. Вона знала – так казав лікар, – що містер Джефферсон довго не проживе, отже, було б непогано, якби Рубі Кіні зникла. Місіс Джефферсон безмежно віддана своєму синові, а в деяких жінок виникає дивовижна ідея, нібито злочин, вчинений заради своїх нащадків, можна виправдати. Я таке вже бачила.
Містер Гаскелл, якщо користуватися спортивною термінологією, був, звичайно ж, лідер куди вірогідніший. Він картяр, і високі моральні засади, як я розумію, йому чужі. Але я мала певні підстави гадати, що тут не обійшлося без жінки.
Моя версія здавалась гіпотетичною, оскільки я дивилась на справу з погляду грошей. Однак обоє мали алібі на той час, коли Рубі Кіні, згідно з медичною експертизою, померла. Та невдовзі знаходять спалену машину з трупом Памели Рівз, і тоді вся справа стає як на долоні. Алібі, звісно, тепер втрачає всяку вагу.
Отже, я мала дві половинки справи, і обидві досить переконливі. Але вони не збігалися. Між ними мав бути зв'язок, а я його не знаходила. В однієї особи, котру я вважала причетною до справи, не було мотиву. Безглуздо з мого боку! – мовила, розмірковуючи вголос, міс Марші. – Якби не Діна Лі, я б до цього не додумалася – до найочевиднішої речі в світі! Сомерсет-Хаус! Одруження! Це стосувалося не тільки містера Гаскелла та місіс Джефферсон, а й інших людей. Якщо хтось із цих двох був одружений або ж збирався одружитись, то з'явився третій. Раймонд, приміром, гадав, що має шанс узяти заміж багату жінку. Він був дуже чуйний до місіс Джефферсон і саме своєю привабливістю, як на мене визволив її з тривалого удівства, їй цілком подобалося бути просто дочкою містера Джефферсона. Як це було з Рут і Наомі, пригадуєте оту справу в нашому селі?
Крім Раймонда, був ще містер Маклін. Він місіс Джефферсон подобався, і вони, здається, врешті побралися б. Містер Маклін не дуже багатий, до того ж тієї ночі був недалеко від Дейнмута. Отже, здавалося, – провадила міс Марпл, – зробити це могло кожне з них. Але я знала напевно. Бо як же бути з обгризеними нігтями, адже так?
– Нігтями? – здивовано перепитав сер Генрі. – Але ж вона відірвала нігтя, а решту позрізала.
– Дурниці! – кинула міс Марпл. – Обгризені й коротко зрізані нігті – це речі різні! Той, хто розуміється на дівчачих нігтях, їх не переплутає, – оті гидкі, обгризені нігті, як я завжди кажу дівчатам у школі. Нігті, бачте, – це був факт. І він міг означати тільки одне: у бібліотеці полковника Бентрі лежав труп не Рубі Кіні!
І це приводить нас до конкретної особи – до Джозі! Саме вона впізнала в мертвій дівчині Рубі. Джозі знала, вона мусила знати, що то – не Рубі. А сказала, що Рубі. Джозі була спантеличена, ошелешена, коли побачила, де лежав труп. Сама ж вона, по суті, це й виказала. Чому? Бо знала. А хто ж краще за неї міг знати, де його мали знайти! У котеджі Безіла Блейка. Хто звернув нашу увагу на Безіла? Джозі. Вона сказала Раймондові, що Рубі, певне, з кіношником. А ще раніше підкинула знімок у сумочку Рубі. Так, це була Джозі – хитра, практична, жорстока й жадібна до грошей.
Оскільки мертва дівчина була не Рубі Кіні, отже, то був хтось інший. Хто ж? Інша дівчина, яку теж розшукували, – Памела Рівз! Рубі було вісімнадцять років, Памелі – шістнадцять. Обидві молоденькі, міцні дівчата. Але навіщо, питала я себе, цей фокус? Сенс був тільки один: зробити комусь алібі. Хто мав алібі на час смерті Рубі Кіні? Марк Гаскелл, місіс Джефферсон і Джозі.
Знаєте, мені було досить цікаво простежувати за розвитком подій, усвідомлювати, як здійснювався цей план. План складний і водночас простий. Отже, вибір падає на бідолашну Памелу. Кінопроба! Хіба ж могло бідолашне дитя перед цим устояти. Та ще й коли про все так вірогідно розповів Марк Гаскелл. Вона приходить до готелю, він уже чекає на неї, заводить її бічними дверима і знайомить із Джозі – експертом з питань косметики! Бідолашна дитина… Моторошно думати про те, як вона сидить у ванній Джозі і та вибілює їй волосся, накладає на обличчя шар косметики, лакує на руках і ногах нігті. Потім їй дають наркотик. Вона непритомніє. Гадаю, її поклали в порожній кімнаті напроти. Пригадуєте, ті кімнати прибирають раз на тиждень. Після вечері Марк Гаскелл поїхав машиною на узбережжя – здається, так він казав? Це тоді він одяг її у стару сукню Рубі, відвіз до котеджу й поклав на килимок.
Коли він душив її поясом від сукні, вона була непритомна. Гріх так казати, але, сподіваюсь, вона нічого не відчула. А якщо по правді, то мене просто тішить думка про те, що його повісять… Це було одразу по десятій. Потім він повертається на шаленій швидкості до готелю і входить у вітальню, де Рубі Кіні саме танцює з Раймондом показовий танець. Гадаю, Рубі робила все, що їй наказувала Джозі. Дівчина мала перевдягтись і чекати в кімнаті Джозі. Їй щось підсипали – певно, в каву. Пригадуєте, вона позіхала, коли танцювала з молодим Бартлеттом?
Пізніше Джозі з Раймондом прийшли «шукати її», але Раймонд до кімнати Джозі не входив. Мабуть, саме тоді вона й порішила дівчину – уколом або вдарила чимось по голові. Далі зійшла вниз, танцювала з Раймондом, сперечалася з Джефферсонами про те, де могла бути Рубі, й нарешті пішла спати. Вдосвіта вона надягла на Рубі Памелину сукню, бічними сходами знесла тіло надвір – жінка вона міцна, – вибрала машину Джорджа Бартлетта, від'їхала дві милі до кар'єру, облила машину бензином і підпалила. А потім пішки повернулася до готелю – саме коли кинулися шукати Рубі.
– Хитромудрий план, – зауважив полковник Мелчетт.
– Це не хитромудріше, ніж танцювати, – відповіла міс Марпл.
– Та вже ж.
– Вона була дуже обережна, – розповіла далі міс Марпл. – Врахувала навіть, що нігті в дівчат неоднакові. Зламаний ніготь Рубі на її шалі мав пояснювати, чому Рубі позрізала всі нігті.
– Так, вона передбачила все, – сказав Гарпер. – Єдиний доказ, який ви мали, – це обгризені нігті школярки.
– Не тільки, – заперечила міс Марпл. – Марк Гаскелл вибовкав зайве. Описуючи Рубі, він сказав, що її нижня щелепа запала всередину. А в мертвої дівчини, яку знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, зуби були випнуті.
– А отой драматичний фінал – це ваша ідея, міс Марпл? – похмуро спитав Конвей Джефферсон.
– Так, це була моя ідея. Приємно почувати себе впевнено, хіба ні?
– Звісно, – погодився Конвей Джефферсон.
– Бачте, – провадила міс Марпл, – досить було тим двом дізнатися, що ви збираєтеся скласти новий заповіт, як вони почали діяти. Вони вже пішли на два вбивства за гроші, отже, ладні були піти й на третє. Марк, певна річ, мав бути абсолютно чистий, тому поїхав до Лондона й забезпечив собі алібі: вечеря в ресторані з друзями і нічний клуб. Все мала зробити Джозі. Вони й доти влаштовували все так, щоб убивство Рубі скинути на Безіла. Смерть містера Джефферсона мала настати нібито внаслідок того, що відмовило серце. У шприці був дигіталіс, як сказав містер Гарпер. У лікарні така смерть не викликала б підозри. Джозі розхитала на балконі одну кам'яну кулю, яка трохи згодом і з її допомогою мала впасти. Смерть списали б на шок.
– Винахідлива, гадина! – вилаявся Мелчетт.
– Отже, третім, як ви тоді сказали, мав померти Конвей Джефферсон? – поцікавився сер Генрі.
Міс Марпл похитала головою:
– О ні. Я мала на увазі Безіла Блейка. Вони б його повісили, якби могли.
– Або запроторили б до Броадмура, – докинув сер Генрі.
У двері впурхнула Аделаїда Джефферсон. За нею йшов Гуго Маклін.
– Я, здається, все проґавив! – сказав він. – І досі не бачу в цьому ніякого сенсу. Ким була Джозі Маркові Гаскеллу?
– Дружиною, – відказала міс Марпл. – Вони взяли шлюб рік тому, але вирішили тримати це в таємниці, поки помре містер Джефферсон.
Конвей Джефферсон буркнув:
– Я завжди знав, що Розамунда вийшла заміж за погань, але намагався цього не помічати. А вона була від нього в нестямі. Від убивці! Ну, тепер його повісять разом із цією жінкою. Я дуже радий, що він засипався й викрив себе.
– Джозі дуже сильна натура, – сказала міс Марпл. – Все це задумала вона. Іронія долі в тому, що вона ж таки й привезла сюди дівчину, якою захопився містер Джефферсон і яку він, сам того не бажаючи, занапастив.
– Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька Рубі! – промовив Джефферсон.
Аделаїда поклала руки йому на плечі й ніжно обняла його. Цього вечора вона була чарівна. Трохи затинаючись, вона сказала:
– Я хочу вам щось сказати, Джефф. Зараз-таки. Я хочу вийти заміж за Гуго.
Конвей Джефферсон якийсь час мовчки дивився на неї, потім понуро промовив:
– Тобі пора виходити заміж. Вітаю вас обох. До речі, Едді, завтра я складу новий заповіт.
– Так, я знаю, – кивнула вона головою.
– Ні, не знаєш. Я заповідаю тобі десять тисяч фунтів стерлінгів. Решту дістане після моєї смерті Пітер. Тебе це влаштовує, дівчинко?
– О Джефф! – Голос її затремтів. – Ви просто чудо!
– Він славний хлопчик. Я б хотів побути з ним як можна довше, поки ще живий.
– О, звичайно!
– Пітер дуже зацікавився цим злочином, – замислено промовив Конвей Джефферсон. – Він не тільки має ніготь убитої дівчини – однієї з убитих, зрештою. Йому також поталанило дістати трохи вовни від шалі Джозі, яка зачепилась за ніготь. Отже, він має дещо на згадку й від убивці! Такий радий!
Гуго й Аделаїда Джефферсон простували через танцювальну залу. До них підійшов Раймонд. Аделаїда поквапне сказала йому:
– А в мене новина! Ми збираємося одружитись.
Раймонд сумно всміхнувся.
– Сподіваюся, – мовив він, не звертаючи уваги на Гуго й заглядаючи їй у вічі, – що ви будете дуже, дуже щасливі.
Вони пішли, а Раймонд стояв і дивився їм услід.
– Гарна жінка, – сказав він сам собі. – Дуже гарна. І в неї будуть гроші. А я так старався визубрити історію девоншірських Старрів! Але щастя мене зрадило. Танцюй, танцюй, чоловіче!
І Раймонд повернувся до танцювальної зали.
