Текст книги "Зневажаючи закон"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

– Гаразд, Джонсоне, – різко сказав сер Ейлінгтон, – можете йти відпочивати.

– Дякую, сер. На добраніч, сер.

Джонсон вийшов. Сер Ейлінгтон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.

– Дядечку, – заговорив Дермот, – я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент – мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!

– Дермоте…

– Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!

Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки – здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.

Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.

– Ви втомилися? Хочете відпочити?

– Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.

Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо? Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.

– То я вас слухаю, – сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. – Ви, здається, хотіли мені щось сказати?

– Так. – Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. – Я не знаю, як мені краще висловитись…

– Говоріть, Клер.

– Розумієте… Я хотіла б, щоб ви… щоб ви на якийсь час виїхали.

Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.

– Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?

– Краще бути відвертою, правда ж? Я… я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я… я дозволила собі… покохати вас.

– Клер!..

Почувши її слова, він утратив дар мови.

– Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я… не дуже щаслива і… О! Я прошу вас виїхати.

– Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?

Вона злякано заглянула йому в обличчя.

– Ви мене кохаєте? Давно?

– З першого погляду.

– О боже! – скрикнула вона. – Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер – занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла… Я не знаю, що кажу… Я ніколи не могла бути з вами…

– Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер – занадто пізно»? Це… Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?

Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.

– Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря – на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.

Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.

– О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б… Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною… А тепер… Це було б жахливо, просто жахливо!

Приголомшений її словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.

– Прошу вас, не треба… Я хочу бути порядною…

Її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.

– А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.

– Атож, нема настрою танцювати.

– Поганий вечір, – погодився Трент. – А якби тобі ще мої турботи…

Дермот злякався, що Трент наміряється звіряти йому свої таємниці. Тільки не це! Що завгодно, тільки не це.

– Ну, бувай, – кинув він квапливо. – Я додому.

– Гм, додому? А як щодо погрози духів під час сеансу?

– Я ризикую. На добраніч, Джеку.

Дермот мешкав недалеко і, відчуваючи потребу подихати прохолодним нічним повітрям, щоб остудити збуджений мозок, пішов пішки. Відімкнувши двері, він зайшов до квартири, ввімкнув у спальні світло й відразу ж, удруге за цей вечір, відчув, що перед ним спалахнув червоний сигнал. Небезпека! Відчуття загрози було таке сильне, що витіснило з його свідомості навіть Клер. Небезпека! Він у небезпеці! Саме в цю хвилину й у цій кімнаті. Марно Дермот намагався посміятися з себе і забути про страх. Можливо, його намагання були не досить рішучі. Адже червоний сигнал остеріг його своєчасно, і це давало йому змогу уникнути лиха. Все ж таки трохи підсміюючись над своєю забобонністю, він обережно обійшов квартиру, – чи не сховався де якийсь зловмисник, – але нічого не виявив. Його слуга, Мілсон, уже пішов, і в квартирі нікого не було.

Повернувшись до спальні, Дермот повільно роздягся. Відчуття небезпеки залишалося таким же гострим, як і раніше. Він підійшов до комода взяти носовичок і раптом став як укопаний. Посеред шухляди здіймався незнайомий горбок – видимо щось тверде. Тремтячими пальцями Дермот відкинув носовички і дістав те, що було під ними, – револьвер якогось невідомого йому зразка. Вкрай здивований, Дермот уважно оглянув револьвер і зрозумів лише, що з нього недавно було зроблено постріл і покладено його до шухляди тільки сьогодні ввечері. Вія був певен, що коли вдягався до обіду, револьвера там не було.

Тільки-но Дермот хотів покласти зброю назад до шухляди, як пролунав дзвінок у двері, що все дзеленчав і дзеленчав – дуже гучно в тиші порожньої квартири. Хто міг прийти в такий час? На це запитання була лише одна – підсвідома – відповідь: «Небезпека!.. Небезпека!.. Небезпека!..»

Скоряючись цілком підсвідомому інстинкту, Дермот вимкнув світло, накинув пальто, що лежало на стільці, й відчинив двері. На ґанку стояли двоє чоловіків, а позаду них Дермот помітив третього в голубій уніформі. Полісмен!

– Містер Уест? – запитав старший із двох.

Дермотові здалося, що минула вічність, перш ніж він відповів. Насправді ж збігло лише кілька секунд, і він досконало наслідуючи безвиразний голос свого слуги, промовив:

– Містер Уест ще не прийшов. Навіщо він вам потрібен о такій порі?

– Він ще не прийшов? Ну що ж, тоді, я гадаю, нам краще увійти й зачекати на нього.

– Ні, ви не увійдете.

– Слухайте, чоловіче, я інспектор Веролл із Скотленд-Ярду і маю ордер на арешт вашого хазяїна. Можете подивитись, якщо бажаєте.

Дермот, уважно читаючи чи вдаючи, ніби читає поданий йому папірець, приголомшено запитав:

– За що? Що він такого вчинив?

– Убивство сера Ейлінгтона Уеста на Харлі-стріт.

В голові у Дермота запаморочилось. Він відступив перед грізними гістьми, зайшов до вітальні й увімкнув світло. Слідом за ним до кімнати увійшов інспектор.

– Все обшукати! – дав він розпорядження молодшому і повернувся до Дермота. – Ви залишитесь тут. І не спробуйте вислизнути, щоб його попередити. До речі, як вас звати?

– Мілсон, сер.

– О котрій годині, на вашу думку, ваш хазяїн повернеться?

– Не знаю, сер. Він, здається, збирався на танці до «Графтона».

– Він пішов звідти майже годину тому. Ви певні, що він сюди не приходив?

– Не думаю, сер. Якби приходив, я, мабуть, почув би.

В цю хвилину із сусідньої кімнати з'явився молодший і, помітно збуджений, подав старшому револьвер. На інспекторовому обличчі промайнув вираз задоволення.

– Усе зрозуміло, – мовив інспектор. – Певне, увійшов і вийшов так, що ви не почули. Отже, він ушився. Я краще піду, Каулі, а ви залишайтеся тут, на той випадок, якщо він повернеться. І наглядайте за цим хлопцем. Він, може знати про свого хазяїна більше, ніж удає.

Інспектор швидко вийшов. Дермот зробив спробу випитати в Каулі подробиці. Той виявився балакучим.

– Справа яснісінька, – сказав він поблажливо. – Ми розкрили вбивство майже негайно. Джонсон, слуга, тільки-но вклався спати, як йому здалося, ніби пролунав постріл. Зійшовши вниз, він знайшов сера Ейлінгтона мертвого. Куля влучила в серце. Джонсон одразу ж подзвонив нам, а коли ми приїхали, все розповів.

– І ніяких сумнівів? – наважився запитати Дермот.

– Абсолютно ніяких. Той молодий Уест приїхав зі своїм дядьком, і Джонсон, коли приніс віскі, чув, як вони сварилися. Старий погрожував скласти новий заповіт, а ваш хазяїн пригрозив, що вб'є його. Не минуло й п'яти хвилин, як гримнув постріл. Ось так! Ніяких сумнівів. Йолоп, та й годі!.. Авжеж, справа яснісінька.

Серце в Дермота обірвалося, коли він збагнув незаперечну силу доказів, що були проти нього. Небезпека! Жахлива небезпека!

Єдиний вихід – втеча. Він напружено обміркував становище і згодом запропонував приготувати чай. Каулі охоче погодився. Він робив у квартирі обшук і знав, що чорного ходу немає. Діставши дозвіл, Дермот вийшов до кухні, поставив на вогонь чайник і почав навмисне бряжчати посудом, а тоді швидко прокрався до вікна й підняв раму. Квартира була на третьому поверсі і звідти спускався трос із маленьким підйомником, яким користувались розвізники товарів. Дермот, миттю опинившись за вікном, почав спускатися вниз. Трос урізався в руки до крові, але йому було не до того. Через кілька хвилин, обережно вийшовши з-за рогу, Дермот наскочив на людину, що стояла на тротуарі, і, на свій превеликий подив, упізнав Джека Трента. Трент уже знав про небезпеку, яка нависла над другом.

– О Боже! Ти, Дермоте? Швидше! Не гаймо часу!

Схопивши приятеля за руку, Джек повів його одним провулком, потім другим, а коли вони зупинили таксі й ускочили в нього, назвав свою адресу.

– Це тепер найнебезпечніше місце. Там ми поміркуємо, що робити далі і як збити цих дурнів зі сліду. Я прийшов у надії остерегти тебе, перш ніж з'явиться поліція, але спізнився.

– Але звідки тобі відомо, Джеку?.. Ти ж не віриш…

– Звичайно, ні, друже. Я надто добре знаю тебе. І все ж таки твої справи кепські.. Вони приїхали й почали розпитувати, коли ти прийшов до «Графтона», коли пішов звідти, і таке інше. Дермоте, хто ж міг убити старого?

– Не можу собі уявити. Мабуть, той, хто поклав револьвер у шухляду мого комода. Нема сумніву, він досить пильно стежив за нами.

– Ця витівка із спіритичним сеансом була дуже підозрілою. «Не йдіть додому!» Застереження, виходить, стосувалося бідолахи старого Уеста. Він пішов додому й дістав кулю в серце.

– Мене воно теж стосувалося, – відказав Дермот. – Я пішов додому і знайшов підкинутий револьвер, а потім і поліція з'явилась.

– Ну, сподіваюся, мене воно не стосувалося, – мовив Трент.

Він заплатив шоферові, відімкнув двері, провів Дермота темними сходами, тоді поштовхом відчинив двері і впустив його до свого кабінету – маленької кімнатки на другому поверсі. Потім увімкнув світло й увійшов слідом за ним.

– Поки що тут цілком безпечно. А згодом ми в дві голови вирішимо, як бути далі.

– Я поставив себе в безглузде становище, – раптом сказав Дермот. – Мені не було чого боятися. Тепер я це зрозумів. Тут очевидно змова. Якого біса ти смієшся?

Трент відкинувся на стільці, трусячись від невтримного сміху. В його сміхові було щось недобре. Щось недобре було й у ньому самому. В очах з'явився дивний блиск.

– Надзвичайно хитра змова, – підтвердив він, задихаючись від сміху. – Дермоте, друже, тобі кінець.

Він підсунув до себе телефон.

– Що збираєшся робити? – запитав Дермот.

– Дзвонити до Скотленд-Ярду. Сказати їм, що пташка тут, у надійному місці й під замком. Так, я замкнув двері, коли увійшов, а ключ поклав до кишені. Ти марно дивишся на ті двері, що в мене за спиною. Вони ведуть до кімнати Клер, а вона завжди замикає їх із середини. Розумієш, вона боїться мене. Давно боїться і завжди знає, коли я починаю думати про ніж – про довгий і гострий ніж. Облиш, нічого в тебе не вийде…

Дермот уже хотів стрибнути на нього, але Джек дістав з кишені страхітливий на вигляд револьвер.

– Це другий, – задоволене засміявся він. – Першого я поклав у шухляду твого комода, зразу ж як застрелив із нього старого Уеста. На що ти там дивишся через мою голову? На ті двері? Даремно. Навіть якби Клер і відчинила їх, – а для тебе вона могла б це зробити, – я підстрелив би тебе, перш ніж ти до них добіг би. Не в серце. Щоб не вбити, а тільки поранити, аби ти не зміг утекти. Я стріляю влучно, ти знаєш. Колись я врятував тобі життя. Дурень був. Ні, ні, я хочу, щоб тебе повісили, саме повісили. А ніж мені потрібен не для тебе. Він для Клер, чарівної Клер, такої білої і пухкенької. Старий Уест про це знав. Він для того сюди й приходив сьогодні, щоб переконатися: божевільний я чи ні. Він хотів заховати мене за грати, щоб я не накинувся на Клер із ножем. Я був дуже обережний. Я взяв його ключ і твій теж, вислизнув із танцювальної зали, тільки-но ми увійшли туди, поїхав до його будинку, зайшов туди відразу після тебе, вистрелив і негайно ж вийшов… Потім поїхав до тебе, залишив револьвер, повернувся до «Графтона» майже одночасно з тобою, а коли ми прощалися, поклав ключ назад до кишені твого пальта. Я не боюся тобі в цьому признатися. Більше ніхто не чує, а коли тебе вішатимуть, я хотів би, щоб ти знав: це зробив я… Боже, як мені смішно! Про що ти думаєш? Що ти, хай тобі чорт, там бачиш?

– Я думаю про те, що краще б тобі, Тренте, було не повертатись додому.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Оглянься.

Трент швидко оглянувся. У дверях до сусідньої кімнати стояли Клер і… інспектор Веролл.

Трент відреагував блискавично. Пролунав постріл – і влучив у ціль. Він упав поперек столу. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, мов уві сні, дивився на Клер. Цілий рій думок, без видимого зв'язку, промайнув у його голові: дядько, їхня сварка, страшенне непорозуміння, – англійський закон про розлучення ніколи б не звільнив Клер від божевільного чоловіка, – «усім нам, певна річ, шкода її», домовленість між нею й сером Ейлінгтоном, яку хитрий Трент розгадав, її слова: «Жахливо! Жахливо! Жахливо!» Так, але тепер…

Інспектор випростався.

– Мертвий, – сказав він з досадою.

– Авжеж, – почув свій голос Дермот. – Він завжди влучно стріляв…

Джон Б. Мортон
АЛІБІ МЕРЦЯ
Оповідання

ДЖОН МОРТОН (1893–1965) – англійський письменник-гуморист і журналіст; протягом сорока років вів сторінку гумору в лондонській газеті «Дейлі експрес», друкуючи свої гуморески, пародії і фейлетони під псевдонімом Бічкоумер (людина без певних занять, нероба). Пропонована пародія на шаблонні детективні романи взята із книжки вибраного «Найкраще з Бічкоумера» (1963).

Переклад: Андрій Євса.

Перекладено за виданням: John В. Morton. Dead Man's Alibi. The Way it Was Not. English and American writers in Parody. Moscow, Raduga Publishers. 1983.

Знайомство з інспектором Джеком Нетудоєм

На мою думку, цей роман можна назвати найбільш життєвим і гуманістичнимз усіх будь-коли написаних детективних творів. У ньому розповідається про одного багатого чоловіка, що жив у провінції і не був убитий у своїй бібліотеці. Саме так, не бувубитий у своїй бібліотеці. В цьому ключ до захоплюючої таємниці. Отож не дивно, що це збило з пантелику не тільки місцеву поліцію, а й гострі уми Скотленд-Ярду. Факт відсутності в бібліотеці мертвого тіла так не в'язався з усіма припущеннями й був такий неймовірний, що викликаним на місце злочину досвідченим детективам довелося розламати там підлогу, стіни, стелю – геть усе, – аби знайти те, що, на їхню думку, мало там бути, – тіло вбитого чоловіка. Але марно.

Почніть читати цей роман сьогодні чи якогось іншого дня. Він називається «Алібі мерця», а написав його молодий письменник Нуллінгтон Феггот.

1

Джордж Бевз, старий провінційний полісмен, анітрохи не здивувався, побачивши яскраве світло, що лилося з високих вікон бібліотеки в будинку сера Генрі Фаззока. Була четверта година ранку, і невеличке селище Свігні-Сейнт-Вітус спало. Але досвідчений полісмен Джордж Бевз знав, чому там світиться. Не вагаючись, просто через гарно підстрижений лужок він пішов до освітлених вікон Свігні-Холу. Решта вікон у будинку були темні. Усі в домі спали. Але Бевз знав, що лежить поперек столу в тій освітленій кімнаті. Він знав, що знайде там тіло вбитого сера Генрі. Зібравшись з духом, тримаючи в руці записника, він заліз у прочинене вікно до кімнати й завмер на місці, втупивши очі в стіл. Завмер, приголомшений тим, що побачив. У розкішному кріслі також не було тіла. Не було ніяких слідів боротьби. Не було навіть тупого предмета біля телефону. Вибігши до вестибюля, Бевз ударив у великий бірманський гонг, щоб підняти на ноги всіх, хто був у будинку.

2

Бевз так завзято бив у бірманський гонг, що не більш як за двадцять секунд усі в Свігні-Холі були на ногах. Гості сера Генрі повискакували із своїх кімнат і, протираючи заспані очі, кинулися східцями вниз. Бевз зібрав і вишикував усіх у великій вітальні. Маленька місіс Кафлінг без кінця вигукувала:

– Я знаю, це вбивство! Когось убито!

– Ми заарештовані? – манірно розтягуючи слова, запитав лорд Слейвер.

– Не зовсім, – різко відповів Бевз. – Але я змушений усіх вас затримати. Залишати будинок нікому не дозволяється.

– А що сталося? – поцікавився Джон Тойл.

– У бібліотеці немає тіла, – відказав Бевз.

– Чому воно мало там бути? – запитала Мейбл Летарт.

– Яскраве світло о четвертій годині ранку, – прочитав Бевз із свого записника. – Ніяких ознак безладдя, ніякого тупого предмета.

– Але чийоготіла там немає? – озвалася Прюнелла Трайвет.

– Сера Генрі Фаззока, – відказав Бевз. – Питання стоїть так: якщо він не вбитий, то де його тіло?

Молодші покоївки Сейєрс і Крісті, почувши це, забились в істериці, а Бевз тим часом, за порадою начальника місцевої поліції, який сказав по телефону, що нічого не може збагнути, подзвонив до Скотленд-Ярду.

3

– Слухай, хлопче, – сказав один із Великої Дванадцятки Скотленд-Ярду, сер Бенджамін Корк («Великий Бен», як його називали в поліції), звертаючись до інспектора Нетудоя, – виводь-но ти свій розкішний спортивний автомобіль і катай до тієї богом забутої глухомані.

Красень Джек Нетудой, наймолодший з інспекторів, скривився так, наче йому дали нюхнути протухле яйце.

– Що там таке, сер? – запитав він.

– Вони не можуть знайти в бібліотеці тіло сера Генрі Фаззока. Ніяких слідів.

– І ніякої версії?

– Ніякої. У тім-то й річ. Якби була версія, ми б знали, з чого починати.

– І вбитий не лежить головою на столі, сер?

– Ні.

– А які мотиви, сер?

– Мотиви чого, хлопче?

– Того, що немає його тіла.

– Саме це тобі й треба з'ясувати.

За півгодини Джек Нетудой уже мчав по Грейт-Вест-роуд, витискаючи із свого довгого низького спортивного «танатоса-6» дев'яносто чотири милі на годину.

4

Джек Нетудой збуджено ходив по бібліотеці Свігні-Холу. Він двічі все переміряв, кожну річ посипав порошком для виявлення відбитків пальців і вивчив під мікроскопом.

– Ніщо не вказує на те, що тут узагалі хтось був, – зауважив він, кинувши гострий погляд на Бевза, і додав: – Крім вас. Є ще сліди ворони на алеї, але це навряд чи може пояснити відсутність тіла в бібліотеці. Для початку я допитаю місіс Кіквіч.

Місіс Кіквіч, гарна брюнетка, з'явилась у дверях на виклик Бевза. Вона була начебто схвильована.

– Отже, шановна пані, – почав Нетудой, – де ви були, коли вас збудив гонг?

– У ліжку, – зверхньо мовила місіс Кіквіч.

Хитрий Джек Нетудой спробував зайти з другого кінця.

– Любите коштовності? – запитав він, звівши на неї очі.

– Звичайно.

Він раптом опустив погляд і, дивлячись їй в обличчя, наче батогом, стьобнув словами:

– Де тримав свої коштовності сер Генрі?

– Минулого року він усі їх віддав мені, – урочисто відказала брюнетка. – Я можу йти?

Джек Нетудой сердито кивнув головою.

5

Джек Нетудой не виходив з бібліотеки Свігні-Холу. Він уже чотири рази все переміряв, але якогось певного висновку так і не дійшов. «Якщо ми і встановимо причину відсутності тіла, – розмірковував він, – це нам нічого не дасть, бо немає ніяких ознак того, що сер Генрі був тут, коли його вбили. А звідки нам відомо, що його вбили? Лише тому, що тут немає, його тіла. А чи це достатній доказ? Знову ж тики: уявімо собі, що він був тут, коли його вбили. Чи є відсутність тупого предмета доказом того, що його справді вбито? І зовсім не схоже, щоб господаря Свігні-Холу могли вбити десь інде, крім його бібліотеки. А якщо його не було там, коли це сталося, чому там було ввімкнене світло? Відсутність тупого предмета – чистісінький обман, аби я подумав, що його вбито у котрійсь іншій кімнаті. Та якщо його вбито в котрійсь іншій кімнаті, то вбивця мав би залишити тупий предмет тут, щоб вбити мене зі сліду. Але ж знов-таки: чому я думаю, що то був тупий предмет? Тому, що я не знайшов ніякого іншого».

Після таких логічних міркувань молодий детектив відчув себе краще. Він тільки-но зібрався знову все переміряти, як почув від дверей холодний голос:

– А вам не спадає на думку, що відсутність тіла не обов'язково означає, що хтось мертвий? Ось, приміром, вашого тіла немає в кухні, але ж ви не мертві.

Нетудой різко повернувся до дверей. У кімнату повільно заходив лорд Слейвер.

6

– Лорде Слейвер, – твердо сказав Нетудой, – як я зрозумів, ви сказали, що відсутність тіла сера Генрі в бібліотеці ще не доводить, що він убитий.

– Саме так, – чемно підтвердив лорд.

– Кого ви намагаєтеся покрити? – спалахнув детектив. Нерви у нього були напружені до краю.

– Чому б не запитати міс Гроссер, що вона робила в цій кімнаті опівночі? – єхидно порадив лорд Слейвер.

– Запитаю, – сказав детектив. – Бевзе, покличте міс Гроссер!

Полісмен уже зібрався вийти з кімнати, як задзвонив телефон.

– Візьміть трубку, – звелів Нетудой, – якщо дріт не перерізано.

Бевз підняв трубку, послухав і поклав на місце.

– Щось там про дві сорочки, – сказав він.

– Дізнайтеся, звідки дзвонили! – наказав Нетудой.

Після декількох запитів Бевз доповів:

– Дзвонили з пральні «Білосніжна й сім гномів».

– Перевірте, – знову звелів Нетудой. – А поки що покличте міс Гроссер. Лорде Слейвер, я вас більше не затримую.

І тямущий детектив ще раз виміряв відстань від телефону до ящика з вугіллям.

7

Щодо Гіркенії Гроссер, сором'язливої старої панни років сорока п'яти, Нетудой вирішив використати тактику раптового удару. Як тільки вона переступила поріг, він гримнув:

– Що ви робили тут учора опівночі?

Міс Гроссер глянула на нього трохи здивовано.

– Брала книжку, – злякано сказала вона. – Я в цьому будинку гостя. І не треба кричати.

– Яку книжку? – гарикнув Нетудой.

– «Егоїст» Мередіта.

Детектив підскочив до книжкової шафи. Його очі стали вузькі, мов двоє гострих лез.

– У такому разі, – переможно вигукнув він, – може, ви поясните, як сталося, що ця книжка ось де, на полиці?

– Через п'ять хвилин я поставила її назад.

– Чому?

– Я не схотіла її читати, а повернулася назад і замість неї взяла «Північне абатство» Джейн Остін.

Нетудой знову кинувся до шафи.

– Її тут немає, – з притиском мовив він. – Як ви це поясните?

– Я її назад не поставила.

– А тут уночі було тіло? – запитав присоромлений детектив.

– Ніякого тіла тут не було, – вже роздратовано відповіла міс Гроссер.

Нетудой сердито відпустив її.

8

Інспектор Нетудой сидів у бібліотеці і похмуро вивчав свої нотатки. Вони свідчили, що справа з місця не зрушила. Інспектор явно топтався на місці. Ось що там було записано: «Мотив? Мотив чого? Ніяких слідів боротьби. Немає тупого предмета. Телефонний дріт не пошкоджено. Сліди ворони на алеї. Чому світилося в бібліотеці? А чому б і ні? Немає відбитків пальців. Немає крові. Чи правда, що міс Гроссер брала книжку? Чому б і ні? Всі, здається, побували в бібліотеці цієї ночі. Всі, за винятком убитого. Немає ніякого сенсу».

В цю мить Нетудой звів очі і побачив у попільниці недопалену віргінську сигарету. Він загорнув її в носову хусточку, сховав у конверт і знову повернувся до своїх нотаток. «Від дверей до північної стіни – 16 футів. Від телефону до каміна 12 футів 6 дюймів».

Раптом він рішуче згорнув записника, покликав Бевза, який вартував за дверима, і наказав:

– Всім негайно зібратися сюди!

Коли двадцять три гостя вишикувалися в одну шеренгу, він уїдливо запропонував:

– Хто курить віргінські сигарети, підніміть руки.

Піднялося двадцять три руки.

Тамуючи досаду, Нетудой жестом дозволив усім вийти. Містер Карвер, власник фабрики дрібних металевих виробів, затримався.

– Вважаю своїм обов'язком повідомити, що я був тут минулої ночі, – звернувся він до інспектора.

– Що ви тут робили? – гримнув Нетудой.

– Супроводжував міс Гантінг, – відказав містер Карвер.

– А вона що тут робила?

– У неї, здається, було побачення з містером Кліффом.

– Ну?

– Ну, а коли я сюди заходив, то зустрів місіс Тренсон, яка звідси виходила.

Нетудой аж застогнав.

– З нею хтось був?

– Так, – мовив Карвер, – дві жінки і троє чоловіків.

Інспектор знову застогнав.

9

Небо над буковими деревами навколо Свігні-Холу почало сіріти. Гості, позіхаючи, сиділи на східцях у вестибюлі й бідкалися з того, що вони змушені отаке терпіти. А тим часом Нетудой працював у бібліотеці, мов навіжений. Він з'ясував, що цієї ночі кожен із двадцяти трьох гостей був там незадовго до того, як Бевз виявив відсутність тіла. Кожен із двадцяти трьох зізнався у неприязні до господаря. Всі вони високо цінували його страви і напої, але терпіти не могли його товариства. «Двадцять три мотиви, – бурмотів чесний Джек Нетудой, перелічуючи всіх гостей на пальцях. – А може, вони всім гуртом накинулися на сера Генрі. Але де ж тіло?»

В цю хвилину вниз по східцях повільно, ще не зовсім прокинувшись, зійшла двадцять четверта гостя – чарівна Петронілла Бельмонте. Нетудоєві від хвилювання аж дух забило.

– Ви хто? – запитав він.

Почувши іноземне прізвище, інспектор спохмурнів. Він знав, що являють собою іноземці. Дівчина пояснила, що тільки-но прокинулася. Швидкі, професіонально поставлені запитання примусили її зізнатися, що вона теж не любить господаря і приїхала сюди лише тому, що її затягли друзі.

– Щиро кажучи, – повідомила вона, – минулої ночі ми з сером Генрі посварилися. Він поводився непристойно. Я ладна була вбити його!

Ці слова знову викликали істерику в покоївок Крісті та Сейєрс. Поки дівчина гнівно цідила їх крізь зуби, Нетудой суворо дивився на неї.

– І ви його таки вбили? – запитав він.

– Не будьте дурнем! – вигукнула Петронілла.

– Зайдіть, будь ласка, на хвилину до бібліотеки, – чемно попросив Нетудой.

Петронілла пішла за ним. Причинивши двері, він різко обернувся до неї, і його обличчя набрало офіційного виразу.

10

Весь напружившись і дивлячись чарівній Петроніллі Бельмонте просто у вічі, Нетудой суворо промовив:

– Я змушений затримати вас по звинуваченню в убивстві, і все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас.

– В такому разі використайте для початку те, що скажу вам я, – відрубала дівчина. – Я не знаю, хто ви, і не маю великого бажання знати, але гадаю, ви псих.

– Я інспектор Нетудой із Скотленд-Ярду і розслідую тут серйозну справу.

– То кого ж я вбила? – запитала дівчина.

– Сера Генрі Фаззока.

– А докази де?

– Ви самі сказали мені, що не любите його, що минулої ночі ви з ним посварилися і вирішили його вбити.

Страх і відчай відбилися на прекрасному обличчі Петронілли, коли вона збагнула, що справа таки серйозна.

Важким поглядом холодних мов сталь очей Нетудой дивився на неї так, як миша дивиться на шматок сиру. І страх її переріс у паніку.

– До ви знайшли його? – прошепотіла вона захриплим голосом.

– Ми його ще не знайшли, – відповів інспектор з погрозою в голосі.

– О, тоді, гадаю, я можу все пояснити, – з полегкістю зітхнула Петронілла.

Почувши це, Джек Нетудой також трохи розслабився. Бо, попри все, він був людиною і, дивлячись на це чарівне молоде створіння, відчував, як шалено б'ється його серце.

– Може, ви сядете? – гостинно запропонував він. – А тепер розкажіть мені все, що вам відомо.

11

Повторюю, Джек Нетудой був людиною з усіма людськими слабостями. Опинившись віч-на-віч із красунею Петроніллою Бельмонте в бібліотеці Свігні-Холу, він марно намагався говорити з нею офіційним тоном, навіть коли згадував, що звинувачує її в убивстві сера Генрі Фаззока. Та тільки-но він зібрався допитувати її, як вона сказала:

– Отже, давайте все з'ясуємо. Скажіть мені ще раз, кого я, по-вашому, вбила?

– Сера Генрі Фаззока, – відповів Нетудой.

– А де тіло?

– Я не знаю… поки що.

– Тоді звідки ви знаєте, що його вбито?

Досі Нетудоєві таке питання й на думку не спадало.

– Про це повідомив Джордж Бевз, – сказав він, – і Скотленд-Ярд послав сюди мене.

– Про що повідомив Джордж Бевз? – було її нове запитання.

– Про вбивство.

– А чи не сказав він тільки, що тут немає тіла, а тому, мовляв, Фаззока вбито?

– Ну… воно-то так, – мовив інспектор, знітившись, а тоді намагаючись зберегти свою гідність, додав: – Але слухайте, вам не здається, що ви допитуєте мене?

Чарівна Петронілла з усміхом глянула йому в обличчя.

– А ви заперечуєте? – запитала вона.

– Не дуже, – усміхнувся у відповідь чесний Джек Нетудой.

12

– Тепер, коли ми друзі, – промовила Петронілла своїм лагідним, мелодійним, голосом, – ви, сподіваюсь, уже не вважаєте мене за вбивцю?

Детектив у душі Нетудоя ще раз, востаннє, сіпнувся і завмер. Тепер це був просто молодий чоловік, зачарований прекрасною дівчиною.

Він розгублено всміхнувся, а вона повела далі:

– Тож слухайте.

– Я весь увага, – мовив Нетудой.

– Ми всі не любимо серп Генрі, – почала дівчина, – А приїздимо сюди тільки тому, що треба ж десь гаяти час. Він теж нікого з нас не любить. Як тільки ми в дім – він із дому. Одне слово, він завжди намагається уникнути нас. Коли в будинку гості, він звичайно спить у підвалі. Якщо ми заходимо до кімнати, він з неї виходить. Минулої ночі він був у бібліотеці, але вийшов, тільки-но зайшли ми. Гадаю, це пояснює таємницю відсутності тіла?

– Починаю розуміти, – сказав інспектор, не в змозі витримати її погляд.

– От і чудово, – мовила Петронілла.

– Але, – знов озвався нетямкий Нетудой, – де сер Генрі тепер?

– Мабуть, спить собі у підвалі, – відказала Петронілла.

В цю мить у двері постукали.

– Увійдіть! – гукнув Нетудой.