Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)
– Все ясно, – сказав він. – Адріана Джанні – Джін Едрієн. Певно, через це і знявся переполох, Коненте?
Конент похитав головою.
– Шенвера здолав страх. Він прийшов до Кортуея і все йому розповів. А після того став боятися ще дужче. Через те й найняв собі оцю схованку. Я думав, його порішили за зраду. Тарго не міг убити його, бо Тарго й досі сидить у поліції. Що ж, може, й щодо тебе я помиляюся, Молверне.
Молверн мовчки дивився на нього з-під насуплених брів.
– В усьому винна я, одна я, – озвалася Джін Едрієн. – Я заварила все це – і ось чим воно обернулося. Знаєте що? Я згодна піти до цього Кортуея, повинитись і пообіцяти, що дам йому спокій віднині й назавжди. Нехай тільки й він пообіцяє, що не чіпатиме Дьюка Тарго. Дозвольте, я так зроблю!
– Роби все, що тобі заманеться, золотко, – відповів їй Молверн. – Два мої пістолети надають тобі це право. Але чому ти так довго чекала? І чому не позивала до суду? Адже тобі, акторці, процес створив би чудову рекламу, навіть якби виграв його Кортуей.
Покусавши нижню губу, дівчина стиха відповіла:
– Моя мати не знала, чим він займається, не знала навіть його прізвища. Для неї він був тільки Джон Маєрсон. І я не знала, доки не приїхала сюди й випадково не побачила його фотографію в тутешній газеті. Він змінився, але я впізнала його. А до того ж ім'я – Джон Маєрсон…
Конент глузливо засміявся.
– Ти не пішла проти нього відкрито, бо чудово знаєш, що не він твій батько. Що твоя мати просто натаскала тебе на нього. Кожна шльондра вигадує щось подібне, коли схопить облизня. Кортуей каже, що може довести й доведе це і запроторить тебе куди слід. І повір мені, сестричко, цей старий упертюх слів на вітер не кидає: він здатен-таки поставити хрест на своїй політичній кар'єрі заради якоїсь бридні, заради того, щоб показати, хто винен, а хто ні в скандалі двадцятирічної давності. – Конент люто виплюнув недокурок і додав: – Я витратив силу грошей, щоб пропхнути його до сенату, і мені треба, щоб Кортуей там і залишився. Через те я й узявся за це діло. Тож не сподівайся, сестричко, що тобі пощастить відбутися легким переляком. Коли я беруся за мітлу, то замітаю добре. Ти в мене вилетиш із цього штату так, що приземлишся аж на Алясці. Що ж до твого приятеля з двома пістолетами – може, він і справді не знав нічого, але тепер знає, тож, виходить, він з вами в одній упряжці.
Конент грюкнув кулаком по столу й відкинувся назад, спокійно дивлячись на револьвер у Молверновій руці. Молверн зазирнув йому в очі й тихо спитав:
– Отой бандюга в ресторані – чи не був він часом вашою мітлою, Коненте?
Конент ошкірився й похитав головою.
Двері зі сходів беззвучно прочинилися. Молверн не бачив цього. Він дивився на Конента. Але Джін Едрієн побачила.
Очі її розширились, вона сахнулася назад, злякано зойкнула – і Молверн здивовано обернувся до неї.
Альбінос нечутно переступив поріг з пістолетом напоготові.
Очі його блищали, губи розтяглися в хижій посмішці.
– Ці двері тонкі, босе, от я й вирішив послухати… Не гніваєтесь? Кидай пугач, ' котику, поки я не продірявив вас обох на сита.
Молверн напівобернувся, розтис пальці, і воронований револьвер упав на потертий килим. Знизавши плечима, уникаючи очей Джін Едрієн, він широко розвів руки.
Альбінос відійшов від дверей, сторожко наблизився до Молверна і приставив пістолет йому до спини.
Конент підвівся, обійшов стіл, вийняв парабелум з Молвернової кишені і, не кажучи ні слова, не міняючи виразу обличчя, з розмаху садонув рукояткою Молвернові в щелепу.
Молверн по-п'яному поточився і звалився боком на підлогу.
Джін Едрієн заверещала, вчепилася нігтями Конентові в обличчя. Він відштовхнув дівчину, переклав пістолет у ліву руку й твердою долонею правої дав їй ляпаса.
– Цить, сестричко. Порепетувала – й годі. Альбінос вийшов на площадку сходів і щось гукнув; двоє його приятелів піднялися на горище й стали, посміхаючись, коло дверей.
Молверн нерухомо лежав на підлозі. Почекавши трохи, Конент запалив нову сигарету й постукав зігнутим пальцем по копії метрики, що лежала на столі.
– Вона хоче зустрітись із старим, – сказав він похмуро. – Що ж, влаштуємо їй зустріч. Та й самі заразом з ним зустрінемося. Щось у цьому ділі все-таки нечисте. – Він звів очі на товстуна. – Бери Лівшу, катай до поліції. Заберете звідти Тарго і зразу ж приставите до старого. Часу не гаяти: одна нога тут, друга там.
Обидва гангстери подалися сходами вниз.
Конент став над Молверном, злегка копнув його ногою в ребра, потім копнув ще і ще раз, аж поки той розплющив очі й заворушився.
9
Машина зупинилася на вершині горба, перед гранчастою чавунною брамою, за якою стояла сторожка. Двері сторожки відчинились, і на порозі у жовтавому світлі зачорніла постать здорованя в плащі й низько насунутому капелюсі. Тримаючи руки в кишенях, він повільно пішов під дощем до брами.
Поки він наближався, розпліскуючи ногами калюжки, альбінос стояв, прихилившись плечем до ґрат, і цокотів зубами.
– Чого тобі треба? – спитав здоровань.
– Ворушися, котику! Містер Конент хоче побалакати з твоїм босом.
Охоронець смачно плюнув у мокру темряву. – А ще чого йому хочеться? Ти знаєш, котра зараз година?
Конент рвучко відчинив дверцята машини й рушив до воріт. Дощ посилився, заглушаючи голоси.
Молверн повільно обернув голову й поплескав Джін Едрієн по руці. Вона відштовхнула його руку й прошепотіла:
– Ох, йолоп ти, йолоп!
Молверн зітхнув.
– А я не шкодую, золотко. Їй-богу, не шкодую!
Охоронець вийняв ключі на довгому ланцюжку, відімкнув браму й розчинив її до відпору. Конент з альбіносом повернулися до машини.
Конент, поставивши одну ногу на приступку, залишився стояти під дощем. Молверн витяг з кишені свою важку фляжку, навпомацки перевірив, чи не з'явилося на ній нових прим'ятин, і, відкрутивши кришку, простяг фляжку дівчині:
– Випий, воно додасть сміливості.
Вона не відповіла, не ворухнулася. Молверн ковтнув віскі, сховав фляжку й задивився на мокрі дерева великого саду, на гроно освітлених вікон, що ніби зависло в небі над широким Конентовим плечем.
Якась машина наближалася до них знизу, простромлюючи мокру темряву кинджалами фар. Під'їхавши до їхнього лімузина, машина зупинилась. Конент підійшов до неї, сунув голову у вікно й щось сказав. Машина дала задній хід, виїхала на під'їзну алею, і світло її фар, ковзнувши по підпірній стіні, зникло, а тоді знову з'явилося попереду двома яскравими білими овалами на кам'яному порталі.
Конент сів у лімузин, альбінос вирулив на алею і теж під'їхав до будинку. На круглій, обсадженій кипарисами цементній стоянці всі повиходили з машин.
Великі двері над сходами були розчинені, на порозі стояв чоловік у купальному халаті.
Тарго з двома гангстерами, що міцно тримали його за руки, саме піднімався сходами. Він був простоволосий, без пальта, у своєму білому піджаку. Проти гангстерів Тарго здавався справжнім велетнем.
Решта прибулих також піднялися сходами й слідом за дворецьким у купальному халаті пройшли через хол, стіни якого були обвішані портретами чиїхось предків, потім бундючно декорованим овальним залом, потім ще одним холом і ввійшли до обшитого панелями кабінету з прихованими світильниками, важкими шторами на вікнах, глибокими шкіряними кріслами.
За великим темним письмовим столом у ніші, утвореній низькими книжковими шафами, стояв напрочуд високий худий чоловік. У нього було густе волосся, зморшкувате біле обличчя з маленькими й вузькими, невдоволено скривленими губами та тьмяними чорними очима. Він трохи сутулився, і блакитний вельветовий халат із шовковими вилогами тільки підкреслював його дивовижну худорбу.
Дворецький зачинив двері, але Конент штовхнув їх і рухом підборіддя показав на них двом гангстерам, що привели Тарго.
Обидва вийшли. Альбінос зайшов боксерові за спину і, натиснувши на плечі, посадив його в крісло. Одна щока в Тарго була брудна. Очі дивились осоловіло – як у людини, що наковталася снотворного.
Дівчина підбігла до нього, вигукнула:
– Ой, Дьюку, що вони зробили з тобою, Дьюку?
Тарго скинув на неї оком, криво посміхнувся.
– Виказала нас, шкуро? За мене можеш не турбуватись. – Говорив він теж якось силувано, неприродно.
Джін Едрієн відійшла від нього, сіла і обхопила себе руками за плечі, так наче їй стало холодно. Кортуей обвів неприязним поглядом усіх присутніх і безбарвним голосом спитав:
– Наскільки я розумію, це – шантажисти, але нащо було привозити їх сюди серед ночі?
Конент скинув плащ і пожбурив його на підлогу за торшером. Запаливши нову сигарету, він вийшов на середину кімнати й спинився, широко розставивши ноги. Він і тут лишався самим собою – самовпевненим, владним, зухвалим гангстерським босом.
– Дівчина сама захотіла зустрітися з вами – щоб попросити пробачення і пообіцяти, що вона більше не буде. Отой піжон у піджаку морозивного кольору – це Тарго, боксер. Він улаштував фейєрверк у нічному ресторані, а потім зняв таку бучу в поліції, що його там нагодували снотворним, щоб заспокоївся. Другий – це Тед Молверн, син старого Маркуса. Що він за один, я ще не добрав.
– Я приватний детектив, сенаторе, – холодно пояснив Молверн, – і представляю тут інтереси своєї клієнтки, міс Едрієн.
Дівчина швидко глянула на нього й опустила очі. Конент повів далі:
– Відомого вам Шенвера хтось спровадив на той світ. Без нашої участі. Цю справу ми ще з'ясуємо.
Сенатор кивнув, сів за стіл і, взявши біле гусяче перо, полоскотав ним собі за вухом.
– А щоб ви на моєму місці зробили з цією компанією, Коненте? – спитав він деренчливим голосом.
Конент знизав плечима.
– Я взагалі панькатися не звик, але тут я пішов би законним шляхом. Побалакав би з окружним прокурором, домігся б, щоб їх узяли під варту за підозрою в шантажі. Вигадав би якусь історію для газет, потім перечекав би, доки галас ущухне. А тоді витурив би цих штукарів за межі штату й попередив: поткнетеся ще раз – зітру на порох.
Сенатор Кортуей полоскотав пером за другим вухом і крижаним тоном промовив:
– Для них відстань – не завада, вони можуть знову причепитися до мене. Ні, як уже діяти законно, то позивати в суд. Нехай їм дадуть строк і запроторять їх куди слід. Цю банду треба знешкодити раз й назавжди.
– Ви не можете судитися з ними, Кортуею. Це поставить хрест на вашій політичній кар'єрі.
– А до біса з тією кар'єрою, Коненте. Я радо пішов би на відпочинок. – Губи сенатора викривились у посмішці.
– Дзуськи! – гарикнув Конент. Він озирнувся і наказав: – Підійди-но сюди, сестричко.
Джін Едрієн підвелася, повільно перейшла кімнату, стала перед столом.
– Ви впізнаєте її? – прогарчав Конент.
Якийсь час Кортуей мовчки придивлявся до напруженого обличчя дівчини. Тоді поклав перо на стіл, висунув шухляду й вийняв якесь фото. Перевівши погляд з фото на дівчину, а з неї – знову на фото, він пробубонів:
– Цю фотографію було зроблено багато років тому, але схожість, по-моєму, дуже помітна. Я б не вагаючись сказав, що це одне й те саме обличчя.
Він опустив фото на стіл і таким же неквапним рухом вийняв із шухляди й поклав поряд з фотографією пістолет.
Побачивши пістолет, Конент скривився і хрипко сказав:
– Нащо він вам, сенаторе? Слухайте, ваша вигадка з судом – то бридня. Я змушу цих штукарів написати детальні зізнання, і якщо вони знову візьмуться за своє, ми накриємо їх уже по-справжньому.
Усміхнений Молверн наблизився до письмового столу.
– Дозвольте мені глянути, – сказав він і, нахилившись, схопив фото.
Худа рука Кортуея стислася була на рукоятці пістолета, та потім розслабилася. Відкинувшись до спинки крісла, він уп'явся поглядом у Молверна.
Молверн пильно придивився до фотографії, опустив її і неголосно сказав Джін Едрієн:
– Іди сідай.
Вона повернулася до свого крісла, втомлено опустилася в нього.
Молверн тим часом заговорив знову:
– Мені подобається ваша ідея щодо судового процесу, сенаторе. В основі своїй вона логічна й розумна, і здійснення її стало б новим словом у практиці містера Конента. Та, на жаль, здійснити її неможливо. – Він постукав нігтем по фотографії. – Схожість між цим портретом і міс Джін Едрієн – тільки поверхова. Я особисто вважаю, що на фото зображена інша дівчина.
Її вуха мають іншу форму й сидять нижче. Відстань між очима менша, ніж у міс Едрієн, лінія підборіддя більш видовжена. Такі риси зовнішності не змінюються, то що ж у вас лишається? Лист, у якому від вас вимагають грошей? Але ж ви не можете показати пальцем на того, хто його писав, бо якби могли, то давно б це зробили. Ім'я дівчини? Випадковий збіг! То що ж лишається?
Конентове обличчя було тверде, мов граніт, але голос його зірвався, коли він спитав:
– А що ти скажеш про копію метрики, яку ця лялечка вийняла зі своєї сумки, розумнику?
Молверн злегка всміхнувся, потер щелепи пучками пальців.
– Хіба вона одержала копію не від Шенвера? Я гадав – від нього. А Шенвер уже на тім світі.
Конентове обличчя скривилося від люті. Він стис пальці в кулак, судорожно ступив уперед.
– Ах ти ж сучий сину…
Джін Едрієн, подавшись уперед, дивилася на Молверна круглими очима. Тарго витріщив на нього свої каламутні світлі очі і мляво посміхався. Кортуей теж прикипів до нього поглядом. Обличчя сенатора, однак, лишалося безвиразним, холодним, спокійно-відчуженим.
Конент раптом вибухнув реготом, ляснув пальцями:
– Гаразд, кажи далі! Молверн неквапно заговорив:
– Я назву вам ще одну причину, яка унеможливлює судовий процес. Це – постріли в ресторані Сірано. А до того – погрози з вимогою, щоб Тарго програв якусь зовсім не вирішальну зустріч із боксу. А ще раніше – напад на міс Едрієн у готелі, коли бандюга оглушив її і покинув на порозі, в розчинених дверях її номера. Розкиньте розумом, Коненте! Невже ви не можете зв'язати все це докупи? Я уже зв'язав.
Кортуей раптом подався вперед, поклав долоню на рукоятку пістолета, затис її в пальцях. Чорні очі його здавалися дірками на закляклому блідому обличчі.
Конент ні словом, ні рухом не виказував своїх думок.
Молверн повів далі:
– Чому Тарго погрожували розправою і чому після того, як він усе ж таки виграв бій, найманий убивця прийшов до нього в нічний ресторан, тобто місце, найменш придатне для такого діла? Тому, що в тому ресторані Тарго був зі своєю дівчиною, і тому, що Сірано, власник цього ресторану, протегує йому. Цебто: якби в ресторані щось сталося, поліції протуркотіли б усі вуха отією історією з погрозами – і слідство пішло б хибним шляхом. Тепер вам ясно? Ті погрози мали правити за виправдання для вбивства. Вбивця мав наказ стріляти, коли Тарго з дівчиною будуть де-небудь разом; убивця мав застрелити дівчину, але виглядати це мало так, ніби полював він на Тарго. Ясна річ, Тарго він теж міг порішити, але першою мала загинути дівчина. Бо в цьому шантажі, в цій бомбі уповільненої дії, динамітом була вона. Без неї шантаж перетворився б на мильну бульбашку, а жива міс Едрієн являла б для вас вічну загрозу якщо не здирства, то скандального судового процесу. Ви знали про неї і про Тарго, бо Шенвер злякався і продав їх. А Шенвер знав про найманого вбивцю і про те, що мені відоме його обличчя, бо чув, як я розповідав про нього Тарго. Тож коли вбивця з'явився, і я побачив його, Шенвер навмисне затіяв зі мною п'яну бійку, щоб не дати мені зупинити його.
Молверн замовк і знов обережно торкнувся пальцями щелепи. Він пильно дивився на Конента з-під насуплених брів.
Конент озвався знехотя, зовсім захриплим голосом:
– То не моїх рук діло, друже. Хоч вір, хоч ні – не моїх.
– Слухайте далі, – відказав Молверн. – Той бандюга міг убити дівчину ще в готелі. Але він не вбив її, бо Тарго там не було і бою Тарго ще не провів, а тому всі попередні способи збити поліцію зі сліду пішли б собаці під хвіст. Бандюга прийшов до готелю тільки для того, щоб подивитись, як міс Едрієн виглядає без гриму. Але вона, чимось налякана, зустріла його з пістолетом у руці. Тож він оглушив її і втік. А приходив він тільки для того, щоб подивитись.
Конент повторив:
– То не моїх рук діло, друже.
Вийнявши з кишені парабелум, він тримав його тепер в опущеній руці, дулом униз. Молверн знизав плечима.
– Так, не ваших. – Він обернувся і вп'явся поглядом у сенатора Кортуея. – Цс діло його рук. Тільки він був зацікавлений у вбивстві дівчини. І він же подбав про те, щоб відвести підозру від себе. Він змовився з Шенвером: у разі, якби щось пішло не за планом, Шенвер мав утекти, а відповідати перед законом довелося б тому, проти кого свідчили б усі докази – могутньому босові Доллу Конентові.
Кортуей кволо посміхнувся і мовив зовсім безживним голосом:
– У цього хлопця багата фантазія, але ж він… Тарго підвівся. Обличчя в нього перекривилося, і, насилу ворушачи губами, він просичав:
– А по-моєму, це правда, містере Кортуей, і за ваші діла я скручу вам зараз в'язи.
– Ану сядь, піжоне! – наказав альбінос і наставив на Тарго пістолет.
Тарго напівобернувся і врізав кулаком альбіносові в щелепу. Той відлетів назад, ударився головою об стіну. Пістолет випав з його руки, ковзнув по підлозі.
Тарго рушив через кімнату.
Конент скоса стежив за ним, але з місця не зрушив. Тарго пройшов повз нього, мало не зачепивши його. На Конентовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Воно ніби закам'яніло – тільки звужені в щілинки очі блищали з-під насуплених брів.
Коли Тарго був уже за крок від столу, Кортуей підняв свій пістолет, побілілим пальцем натис на гачок і вистрелив.
Молверн кинувся через кімнату й затулив собою Джін Едрієн – затулив від усіх, хто був у кабінеті.
Тарго подивився на свої долоні. Рот його скривила безглузда посмішка. Він сів на підлогу й притис обидві руки до грудей.
Кортуей знову підняв пістолет, але тут заговорив Конентів парабелум. Прогриміли два постріли, і руку сенатора залила кров. Його пістолет упав під стіл, і він нахилився, щоб підняти зброю, – його довге тіло зігнулося в дугу, так що над краєм столу видно було тільки хребет.
– Устань і отримай своє, продажна твоя душа! – вигукнув Конент.
Під столом прогримів постріл. Спина Кортуея зникла з очей.
За мить Конент обійшов стіл, нахилився, випростався.
– Ковтнув свинцю, – сказав він дуже спокійно. – Вистрелив собі в рот… От і нема в мене більше чистої і чесної руки в сенаті.
Тарго звалився на бік і закляк на підлозі.
Двері кабінету розчахнулись. Скуйовджений дворецький зазирнув з порога, розтулив рота, але побачив пістолет у Конентовій руці, тіло Тарго на підлозі – і так і не здобувся на слово.
Альбінос зіп'явся на ноги, помацав щелепу, зуби, похитав головою. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до свого пістолета й підняв його.
– Гарний же ти в мене охоронець, – визвірився на нього Конент. – Ану, сідай за телефон. Виклич з управління поліції старшого нічного чергового капітана Меллоя – хай негайно виїздить сюди.
Молверн обернувся, простяг руку, підвів холодне підборіддя Джін Едрієн.
– Уже розвиднюється, золотко. І дощ, здається, вщух, – сказав він спроквола. Потім витяг свою нерозлучну фляжку. – Випий. Випий за упокій душі містера Тарго.
Дівчина похитала головою і затулила обличчя руками. Минуло ще багато часу, перше ніж здалеку почулося виття сирен.
10
Худенький, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята ліфта рукою в білій рукавичці й сказав:
– Вертун уже одужує, але на роботу ще не вийшов, містере Молверн. Старший посильний Тоні теж не з'явився. Одні гарують, інші вилежуються.
Молверн відповів з кутка кабіни, де він стояв разом з Джін:
– Це ти так гадаєш.
Хлопець почервонів. Молверн ступив ближче до нього і поплескав його по плечу:
– Не зважай на мене, синку. Я цілу ніч не спав – доглядав хворого приятеля. Ось тримай, купиш собі другий сніданок.
– Та що ви, містере Молверн. Я ж не хотів… Двері відчинилися на дев'ятому поверсі. Молверн з дівчиною пройшли коридором до номера 914. Молверн узяв з її руки ключ, відімкнув двері, прочинивши їх, устромив ключ із середини і сказав:
– Лягай спати й не прокидайся до вечора. Ось, візьми мою фляжку, ковтнеш трохи на сон грядущий. Краще спатиметься.
Дівчина пройшла до кімнати й мовила через плече:
– Я не хочу віскі. Зайди на хвилинку. Я тобі розповім дещо.
Він увійшов, зачинив за собою двері. Яскравий прямокутник сонячного світла лежав на килимі, торкаючись канапи. Молверн запалив сигарету, задивився на візерунки килима.
Джін Едрієн сіла, скинула капелюх, скуйовдила своє волосся. З хвилину помовчавши, вона сказала, немовби зважуючи кожне слово:
– Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив. Але я не розумію, навіщо воно все тобі.
Молверн відповів:
– Я міг би назвати кілька причин, але так чи так Тарго загинув, і якоюсь мірою винен у його смерті і я. Хоч якщо подумати я не просив його скрутити в'язи сенаторові Кортуею.
– Ти, звісно, вважаєш себе героєм, – відповіла дівчина, – але насправді ти просто йолоп, ладний перти на рожен заради першої-ліпшої босячки, що вскочила в халепу. Забудь про все це. Забудь Тарго й забудь мене. Ні він, ні я не варті були й хвилини твого часу. Я хотіла сказати це тобі, бо я поїду звідси, як тільки мені дозволять. Власне, я прощаюся з тобою, більше ми не побачимося.
Молверн кивнув, дивлячись на сонячний прямокутник на килимі. Дівчина провадила далі:
– Такі речі казати нелегко. Я зовсім не шукаю співчуття, називаючи себе босячкою. Я задихалася в стількох нічліжках, роздягалася в стількох дешевих шинках, так часто ходила голодна, так часто брехала людям, що інакше мене не назвеш. Через те я й не хочу, щоб ти водився зі мною.
– А знаєш, тебе приємно слухати, – всміхнувся Молверн. – Говори далі.
Вона метнула на нього погляд, тоді знов опустила очі.
– Як ти вже й сам здогадався, ніяка я не Джанні. Але ми з Джанні приятелювали, виступали в одному номері – «сестри-близнята», – коли ще модно було зображати сестер-близнят.
Ми переінакшили її ім'я, поділили його на двох: Ада і Джін Едрієн. Ясна річ, скінчилося тим, що наш номер освистали; тоді ми прибилися до мандрівної трупи. Але в Новому Орлеані трупа розпалася. Для Ади це була остання соломинка. Вона отруїлася снотворним. Я залишила собі її фотографії, бо вона розповіла мені все своє життя. І дивлячись на портрет того кощавого піжона з холодними очима, думаючи, як він кинув її напризволяще, я дедалі більше ненавиділа його. Ада була його дочка – це точно, можеш не сумніватися. Я навіть писала йому, просила допомогти їй, хоч трішечки допомогти, – й підписувала листи її ім'ям. Але він жодного разу не відповів. Тож коли вона отруїлась, я присяглася помститися за неї…
Дівчина замовкла, туго сплела пальці, а тоді рвучко розняла їх – немов хотіла зробити собі боляче.
– Сірано познайомив мене з Тарго, – помовчавши, сказала вона. – А Тарго – з Шенвером. Шенвер упізнав фотографії. У Сан-Франціско він був колись агентом розшукного бюро, що за контрактом із Кортуеєм стежило за Адою. Ну, а що було далі – ти знаєш.
– Чудово! – відказав Молверн. – Заслухатися можна! Мене тільки дивує, чому ти згадала про благородні мотиви тепер, а не раніше. Невже ти хочеш переконати мене, що робила все ще не заради грошей?
– Ні, гроші я взяла б. Але справа була не тільки в грошах. Кажу тобі: я – босячка.
Ледь усміхнувшись, Молверн відповів:
– Що ти знаєш про справжню босоту, що тобі відомо про справжніх злодіїв, золотко? Ти тільки спробувала обминути закон – і зразу ж упіймалась. А коли б і не впіймалась, ті гроші однаково не принесли б тобі щастя. То були б брудні гроші, а вони щастя не приносять. Повір мені – я знаю.
Вона здивовано, недовірливо поглянула на нього. Він торкнувся своєї щелепи, болісно скривився й повів далі:
– Я знаю, бо сам живу на брудні гроші. Мій батько розбагатів на будівельних махінаціях, а крім того, він брав хабарі й не гребував прибутками навіть від гральних закладів та борделів. Уся його політична діяльність була тільки засобом до самозбагачення. Заради грошей він не зупинявся ні перед чим. А коли багатство те розрослося настільки, що йому лишилося вже тільки сидіти й дивитись на нього, старий узяв та й помер. Але й мені його гроші щастя не принесли. І, мабуть, ніколи не принесуть. Бо ріс я в одному з ним лісі й успадкував усі його вовчі повадки. Я гірший за босяка, золотко. Я той паразит, що розкошує, навіть не крадучи, бо за нього вже накрав хтось інший. – Він струсив попіл на килим, насунув капелюха на очі й додав: – Поміркуй над цим і не втікай далеко, бо вільного часу в мене скільки хочеш і я тебе однаково наздожену. Поміркуй: чи не краще нам буде втекти разом?
Він рушив до дверей, спинився, ще раз глянув на сонячний прямокутник на килимі, потім на дівчину – і вийшов.
Коли двері за ним зачинилися, дівчина підвелась, перейшла до спальні і, як була, в шубці, упала на ліжко. Вона довго лежала, втупивши очі в стелю. Потім усміхнулась. І, всміхаючись, заснула.
