Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)
6
Пандус готельного гаража вгинався вниз, у холодну підвальну сутінь. Кузови автомобілів зловісно чорніли на тлі побілених стін, і самотня лампочка в заскленій конторці сяяла тим безжальним світлом, яке буває тільки в моргу.
Здоровань-негр у засмальцьованому комбінезоні вийшов з конторки, протер очі, і обличчя його розпливлося в широченній усмішці.
– Добривечір, містере Молверн. Вам сьогодні, бачу, не спиться?
– Як надворі дощ, мене чомусь бере неспокій, – відповів Молверн. – Ладен закластися, що моєї колимаги тут нема.
– А таки немає, містере Молверн. Я всі помив – вашої не було.
Молверн неуважливо відповів:
– Я позичив її приятелеві. Певно, він її розбив…
Підкинувши нігтем півдоларову монету так, що вона впала негрові в руки, він піднявся пандусом, вийшов на бічну вулицю, пройшов нею і опинився в завулку, куди виходила тильна стіна «Каронделета». Навпроти стояли два дерев'яні будиночки й чотириповерхова цегляна будівля, над входом до якої на світляній матовій кулі було написано: «Готель «Блейн».
Молверн піднявся цементними сходами і смикнув двері. Вони були замкнені. Він зазирнув крізь дверну шибку в маленький тьмяний і порожній вестибюль. Потім дістав дві відмички; друга трохи зрушила з місця засув. Він різко шарпнув двері до себе, знову встромив у шпарку першу відмичку. Вона таки змістила засув настільки, що розхитані двері відчинилися.
Молверн увійшов, подивився на порожню конторку з табличкою «Адміністратор» і дзвоником коло неї. Позад столу на стіні висіла шафка з пронумерованими порожніми відділеннями. Молверн зайшов за перегородку й витяг з-під її дашка реєстраційну книгу в шкіряній палітурці. Перегорнувши кілька сторінок, він знайшов зроблений хлоп'ячою рукою запис: «Тоні Акоста», а навпроти – написаний іншим почерком номер кімнати.
Поклавши книгу на місце, він проминув ліфт і пішки піднявся на четвертий поверх.
В коридорі панувала німа тиша. Під стелею тьмяно блимала єдина слабенька лампочка. Із шпарини над передостанніми дверима зліва вибивалася смужка світла. На них був потрібний Молвернові номер – 411. Він простяг був руку, щоб постукати, але одразу й опустив її.
Дверна ручка була замазана чимось схожим на кров.
Молверн глянув униз і побачив, що під порогом на пофарбованій підлозі темніє густо-червона пляма.
Рука його раптом спітніла в рукавичці. Він зняв рукавичку, розчепірив пальці, як пташині кігті, й помахав рукою в повітрі. В очах його спалахнули колючі вогники.
Діставши хустинку, він узявся за ручку біля її основи й повільно повернув. Двері були незамкнені. Він відчинив їх і, зазирнувши до кімнати, стиха покликав:
– Тоні!.. Гей, Тоні!
Потім, усе ще тримаючи в руках хустинку, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ.
Кімнату освітлювала кругла люстра, підвішена на трьох бронзових ланцюгах. Світло падало на застелене ліжко, фарбовані світлі меблі, темно-зелений килим, квадратний письмовий стіл з евкаліптового дерева.
Тоні Акоста сидів за столом. Голова його лежала на випростаній лівій руці. Під стільцем, між ніжками і ногами Тоні, лисніла темна калюжа.
Поки Молверн йшов через кімнату, м'язи литок у нього затерпли від напруження. Наблизившись до столу, він торкнувся плеча Тоні Акости.
– Тоні, – сказав він хрипко, безтямно. – Господи, Тоні!
Хлопець не ворухнувся. Молверн ступив ще крок, подивився на нього збоку. Просочений кров'ю вафельний рушник червонів у хлопця під животом, на стиснутих стегнах. Права долоня його була зігнута на краю столу так, наче він намагався відштовхнутись і підвестися. Майже під його обличчям лежав списаний карлючками конверт.
Молверн обережно витяг конверт, підняв його, мов непосильну вагу, й прочитав нерівні рядки:
«Вистежив його Італійський квартал Корт-стріт, 28 над гаражем. Він поцілив мене. Я його здається теж. Ваша машина…»
На цьому місці рядок уперся в край конверта й розплився плямою. Ручка лежала на килимі. На конверті стояв кривавий відбиток великого пальця.
Молверн дбайливо згорнув конверт відбитком усередину і сховав до свого гамана. Потім підняв голову Тоні, заглянув йому в обличчя. Шия була ще тепла, але вже почала заклякати. Бархатисті чорні очі Тоні були розплющені й ще зберігати хижий котячий блиск. Ті розплющені мертві очі, здавалось, дивилися просто на Молверна – і водночас на щось за його спиною.
Молверн обережно опустив голову Тоні на його випростану ліву руку й постояв ще трохи, похнюпившись, втупивши у підлогу невидющі очі. Потім рвучко підвів голову, і погляд його зробився твердим.
Він скинув пальто й піджак, закасав рукави, намочив другий рушник у раковині в кутку кімнати і, підійшовши до дверей, витер рушником обидві ручки, а тоді нахилився й витер криваву пляму за порогом.
Сполоснувши й викрутивши рушник, він повісив його сушитись, ретельно помив і витер руки, надягнув піджак і пальто. По тому, тримаючи в пальцях хусточку, відімкнув і відчинив двері, замкнув їх іззовні й проштовхнув ключ назад до кімнати крізь шпарину над ними. Ключ ледь чутно дзенькнув об підлогу.
Коли Молверн спустився і вийшов з готелю «Блейн», надворі ще дощило. Він підійшов до рогу й оглянув затінену деревами вулицю. Його машина стояла за десять кроків од перехрестя, поставлена за всіма правилами, з вимкнутими фарами, з ключем у запалюванні. Він витяг ключ, помацав сидіння під кермом. Воно було вогке, липуче. Молверн витер руку, підняв віконну шибку й замкнув машину, залишивши її стояти там, де вона стояла.
Повертаючись до «Каронделета», він не зустрів жодної живої душі. Густий скісний дощ усе періщив по безлюдних тротуарах.
7
Від дверей номера 914-го простяглася світляна нитка. Молверн легенько постукав пальцем у рукавичці і став чекати, раз у раз озираючись, чи не йде хтось коридором. Чекати йому довелося довго. Нарешті за дверима озвався стомлений голос:
– Хто там?
– Тед Молверн, золотко. Мені треба побалакати з вами. Питання суто ділове.
Замок клацнув, двері відчинились. Він побачив перед собою змарніле бліде обличчя, темні очі – не бузково-сині, а майже чорні, – і темні, як незнятий грим, круги під ними. Маленька сильна рука дівчини нервово стискалась і розтискалась на одвірку.
– Це ви, стомлено сказала вона. – Я так і знала, що ви прийдете… Що ж, вам доведеться погуляти. Я просто мушу прийняти душ. Від мене тхне поліцією.
– П'ятнадцять хвилин? – Молвернів голос прозвучав недбало, але очі його дивилися дуже пильно.
Вона спроквола знизала плечима, потім кивнула. Двері, зачиняючись, наче стрибнули на Молверна. Він пройшов до своєї кімнати, скинув капелюх і пальто, хлюпнув у склянку трохи віскі, ввійшов до ванної і додав крижаної води з крана над рукомийником.
Попиваючи віскі, він дивився у вікно на темний бульвар. Час від часу там проїжджав автомобіль – два білі промені, що випинали з порожнечі, народжуючись із нічого.
Коли склянка спорожніла, Молверн роздягся і прийняв душ. Вдягнувшись у все свіже, він наповнив свою фляжку, сховав її до внутрішньої кишені, дістав з валізи тупорилий пістолет, з хвилину задумливо зважував його на долоні – і сховав назад до валізи.
Потім, надівши сухий капелюх і твідове пальто, він повернувся до дверей номера 914. Вони були прочинені – майже підступно, майже як пастка. Він легенько постукав, увійшов, зачинив двері, пройшов до вітальні.
Джін Едрієн, посвіжіла, рожева після душу, сиділа на канапі, накинувши на темно-синю піжаму китайський халат. Кучерик вогкого волосся спадав їй на скроню, її вродливі риси вразили Молверна тією витонченістю, якої надає юним обличчям утома і яка навіює порівняння з камеєю.
– Вип'єте? – спитав Молверн.
Вона знизала плечима.
– Можна.
Він дістав склянки, змішав у них віскі з водою з-під крана, підійшов з ними до кушетки.
– Тарго вони затримали?
Дівчина ледь помітно кивнула, дивлячись у свою чарку.
– Він знову розходився, мало не проломив стіну двома полісменами. Вони його тепер так люблять – довіку не відпускали б.
– Йому слід би засвоїти, що з поліцією жарти кепські, – сказав Молверн. – Зате уявляю собі, що буде вранці: який натовп фоторепортерів, а потім – які заголовки! От, скажімо, такий: «Відомий боксер стріляє першим! Дьюк Тарго годує свинцем найманого вбивцю!»
Дівчина пригубила віскі.
– Я втомлена, – сказала вона. – І в мене печуть п'яти. Давайте ближче до діла, яке привело вас сюди.
– Гаразд. – Він розкрив свій портсигар, простяг його дівчині. Вона почала намацувати сигарету, і в цю мить він сказав: – Запаливши, ви поясните мені, чому ви його застрелили.
Джін Едрієн устромила сигарету в зуби, схилила голову над сірником, затяглася й відкинула голову назад. Сині вогники знову зажевріли в її очах, ледь помітна усмішка торкнулася стиснутих уст. Вона нічого не відповіла.
Молверн з хвилину дивився на неї, обертаючи в руках склянку. Потім, опустивши погляд, заговорив знову:
– Це був ваш пістолет – той самий, який я сьогодні підібрав у вашому передпокої. Тарго сказав, що вихопив зброю із задньої кишені. Можу вас запевнити, що цей рух – найзабавніший з усіх можливих у такому випадку. А проте виходить, що він устиг і вихопити пістолет, і двічі вистрелити, та ще й як влучно – в самісіньке серце, і за весь той час нападник спромігся тільки видобути свого револьвера з наплічної кобури. Ну, хто в це повірить? А от ви, маючи пістолет у сумочці на колінах, якраз могли це зробити. Адже бандюга, якого ви зразу впізнали, мабуть, не зводив погляду з Тарго.
– Я чула, ви приватний детектив, – глухо відповіла дівчина. – Ваш батько був у цьому місті великим босом. Про вас згадували в управлінні поліції. І видно було, що там побоюються вас та ваших зв'язків. Хто нацькував вас на мене?
– Вони не побоюються мене, золотко. Вони вели ті балачки тільки для того, щоб подивитись, як ви реагуєте, перевірити, чи не замішаний я в цьому ділі і таке інше. Вони ж не знають, навколо чого все це закрутилось.
– Ми чітко й виразно пояснили їм, навколо чого все це закрутилось.
Молверн похитав головою.
– Поліцай ніколи не бере на віру те, що йому кажуть, принаймні з першого разу. Він просто звик, що йому брешуть. Гадаю, Макчесні одразу запідозрив, що стріляли ви. А тепер він уже знає це точно, бо експерти сказали йому, що в тій кишені, де в Тарго лежала хусточка, пістолета не було.
Вона навпомацки роздушила в попільниці недокурену сигарету. Порив вітру заворушив штору, і попіл ліниво закружляв у попільниці. Дівчина втомлено сказала:
– Гаразд. Я застрелила його. І не вагаючись – після того, що він сьогодні зробив зі мною.
Молверн потер собі мочку вуха.
– Певно, я взяв надто легковажний тон, – неголосно сказав він. – Ви не знаєте, що робиться у мене в душі. Сталося щось страшне, щось жахливе. Ви вирішили, що той бандюга має намір убити Тарго?
– Атож. Інакше я б не стріляла в нього.
– А мені здається, він тільки хотів ще раз пристрашити вашого приятеля. Так само, як перед тим, – напавши на вас. Зрештою, ресторан – дуже незручне місце для того, хто має намір убити когось і вшитися.
– Щось я не чула, щоб у такі ігри бавилися з кольтом сорок п'ятого калібру, – гостро відповіла дівчина. – І вшитися він зумів би – такі, як він, уміють. Він прийшов, щоб убити, повірте мені. І повірте, я зовсім не розраховувала на те, що Дьюк почне мене вигороджувати. Він просто вихопив пістолет у мене з руки – і ну ламати оту комедію. Ніякого сенсу в цьому не було, бо все воно шите білими нитками.
Вона неуважно придушила пальцем ще незагаслий недокурок у попільниці, а тоді, не дивлячись на Молверна, спитала майже пошепки:
– Це все?
Не повертаючи голови, він скосив на неї очі, зупинивши погляд на плавному вигині її підборіддя, на чіткій лінії шиї, і глухо сказав:
– Шенвер замішаний у цьому. Хлопець, з яким я був у ресторані, стежив за ним. Шенвер смертельно поранив його біля будинку, де збирається, очевидно, все оте кодло. Хлопець помер. Він помер, золотко, зовсім юний хлопчик, що працював тут, у нашому готелі. Старший посильний Тоні. Поліція ще не знає про це.
Приглушено грюкнули двері ліфта – і в глибокій тиші навіть цей звук розкотився ударом грому. З дощової темряви бульвару долинув пронизливий зойк клаксона. Дівчина раптом осунулася вперед і боком упала Молвернові на коліна. Падаючи, вона майже перевернулася горілиць. Заплющені повіки її тремтіли, на ніжній шкірі проступили тонкі сині прожилки.
Він обхопив її руками, спочатку розгублено, машинально, а тоді, вже отямившись, пригорнув до себе, наблизив її обличчя до свого – і поцілував у кутик уст.
Вона розплющила очі, але вираз їх був неосмислений, безтямний. Молверн знову поцілував її, тепер уже міцно, пересадив зі своїх колін на канапу й спокійно запитав:
– Сподіваюсь, це була не тільки гра?
Вона зірвалася на рівні ноги, крутнулася до нього спиною.
– Ви… ви жахливий чоловік, – люто, ледь стримуючи сльози, промовила вона. – Де ваша совість? Ви приходите й розповідаєте, що оце щойно вбито вашого знайомого. А потім… потім мене цілуєте. Це ж просто не по-людському!
Молверн безпорадно відповів:
– Якщо ти по вуха вклепався в дівчину, а вона належить іншому, то мимоволі станеш жахливим!
– Я не належу йому! – відрубала Джін. – Більше того, він мені навіть не подобається. І ви теж!
Молверн знизав плечима. Якусь мить вони постояли, гнівно, визивно дивлячись одне на одного, а тоді дівчина зціпила зуби й процідила майже з ненавистю:
– Ідіть геть! Нам більше нема про що розмовляти. Мені на вас гидко дивитися. Ідіть геть, чуєте?
– Гаразд, іду.
Молверн підвівся, взяв свій капелюх і пальто.
Дівчина голосно схлипнула, стрімко відійшла до вікна й завмерла перед ним.
Він постояв, дивлячись їй у спину, потім підійшов і, звертаючись до шовковистих кучериків на її шиї, сказав:
– І все-таки якого біса ви відмовляєтеся від моєї допомоги? Чому ви криєтеся від мене? Я ж нічого поганого вам не зроблю.
– Забирайтеся! – люто крикнула дівчина, дивлячись на штору просто перед собою. – Не треба мені вашої допомоги. Забирайтесь, і щоб ноги вашої тут більше не було!
– По-моєму, допомогти вам усе ж таки треба, – заперечив Молверн. – Чи бажаєте ви цього, чи ні. Здається, я знаю, хто цей чоловік на фотографії на вашому столі. І знаю, що він досі живий і здоровий, – якщо це справді він.
Дівчина обернулася до нього. Обличчя її пополотніло, очі вп'ялися в його очі. Опанувавши нарешті свій голос, вона хрипко, уривчасто простогнала:
– Я пропала. Пропала. І ви нічим не допоможете мені.
Молверн підніс руку, повільно провів пальцями по її щоці, по напруженій лінії підборіддя. У виразі його карих очей проступила твердість, у кутиках уст – посмішка. Це була причаєна і майже підступна посмішка.
– Я помилився, золотко, – сказав він. – Мені цей чоловік незнайомий. На добраніч.
Він вийшов з вітальні до маленького передпокою, відчинив двері. Коли двері рипнули, дівчина затисла в руці штору й повільно потерлась об неї обличчям.
Молверн не зачинив дверей. Він закляк на місці, дивлячись на двох чоловіків, що стояли за порогом з пістолетами в руках.
Вони стояли перед самими дверима, наче якраз збиралися постукати. Один був гладкий, чорнявий, похмурий. Другий – альбінос із пронизливими червоними очима; з-під забризканого дощем капелюха на його вузькій голові вибивалося сніжно-біле волосся. Він скалив дрібні гострі зуби в щурячій посмішці.
Молверн хотів був зачинити за собою двері, проте альбінос сказав:
– Не руш, котику. Це я про двері. Ми ж хочемо увійти.
Товстун ступив крок уперед, лівою рукою ретельно обмацав Молверна, відступив назад і доповів:
– Пугача нема, але під пахвою добряча фляга. Альбінос помахав пістолетом:
– Повертай назад, котику. Дама нам теж потрібна.
– Можна було б обійтись і без цих штук, Крітце, – мовив рівним голосом Молверн. – Я знаю тебе і знайомий з твоїм босом. Якби він сказав, що хоче побалакати зі мною, я б радо зустрівся з ним і так.
Обернувшись, він увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшли обидва гангстери.
Джін Едрієн усе ще стояла перед вікном, притискаючи до щоки штору, заплющивши очі. Мабуть, вона не чула голосів у коридорі.
Але кроки в кімнаті вона почула. Розплющивши очі, вона повільно обернулась і побачила Молверна, а за його спиною – двох озброєних гангстерів.
Альбінос вийшов на середину кімнати, роззирнувся довкола, шмигнув до спальні, потім до ванної. Чути було, як він відчиняє і зачиняє двері. Ступаючи тихо, як кіт, він повернувся до вітальні, розстебнув плащ, збив на потилицю капелюха.
– Одягайся, сестричко. Проїдемося під дощем. Ти ж не проти, правда?
Дівчина дивилася тепер у вічі Молвернові. Той знизав плечима, усміхнувся, розвів руками.
– Нічого не вдієш, золотко. Погоджуйтесь.
ЇЇ обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Вона тільки вимовила: «Ви… ви…» – і голос її урвався. Тримаючись дуже рівно, Джін Едрієн перейшла вітальню і зникла в спальні.
Альбінос затис тонкими губами сигарету й засміявся, булькаючи так, наче рот його був повен слини.
– Я бачу, ти не дуже їй подобаєшся, котику. Молверн неквапно підійшов до столу, сів на краєчок, похмуро втупився у підлогу й зітхнув:
– Вона, видно, вирішила, що я продав її.
– Може, й продав, може, таки й продав, котику, – весело відказав альбінос.
– Не спускайте її з ока, – порадив Молверн. – З пістолетом у руках, вона будь-кому дасть фору.
Завівши руки за спину, він з неуважливим виглядом потарабанив пальцями по столу, а тоді непомітним рухом згорнув шкіряну рамку й підсунув її під прес-пап'є.
8
Заднє сидіння машини було поділене на дві половини оббитим шкірою бильцем; спершись на нього ліктем, обхопивши пальцями підборіддя, Молверн дивився крізь запітнілу шибку на дощ. Світло автомобільних фар в'язло в цій густій завісі, і стукотіння крапель по верху машини скидалося на далекий гуркіт барабанів.
Джін Едрієн сиділа по той бік бильця, забившись у куток. Вона була в чорному капелюшку й сірій смушковій шубці з шовковистою вовною, довшою, ніж каракуль, і не такою кучерявою. Дівчина не дивилася на Молверна й не озивалася до нього.
Вів машину товстун, альбінос сидів поряд з ним. Машина мчала безлюдними вулицями, повз розмиті будинки, розмиті дерева, розмите сяйво ліхтаря. Неонові вогні реклам ледь просвічували крізь густі клуби водяного пилу.
Потім дорога почала забирати вгору, й у тьмяному світлі ліхтаря на перехресті Молверн розібрав напис «Корт-стріт» і неголосно сказав: – Це ж Італійський квартал, Крітце. Невже твій бос так зубожів, що перебрався аж сюди?
Альбінос озирнувся, блиснувши очима:
– Це не твій клопіт, котику.
Машина стишила швидкість перед великим дерев'яним будинком з ґратчастим ґанком і сліпими, неосвітленими вікнами. Трафаретний напис на цегляній стіні по той бік вулиці повідомляв: «Похоронний заклад Паоло Перруджіні».
Машина звернула на посипану жорствою під'їзну алею. Світло фар уперлося в розчинений гараж. Вони в'їхали досередини, зупинилися поряд з великим блискучим автокатафалком.
– Вилазьте! – наказав альбінос.
– О, та ви подбали вже й про транспорт для нашої наступної подорожі, – зауважив Молверн.
– Не блазнюй! – раптом визвірився альбінос. – Ач, який жартунчик-пустунчик.
– Хто-хто, а ти мав би цінувати гумор повішеника, – відказав Молверн.
Товстун заглушив мотор, увімкнув потужний ліхтар, загасив фари і, вилізши з машини, скерував промінь ліхтаря на вузькі дерев'яні сходи в кутку гаража.
– Прошу туди, котику, – сказав альбінос. – Даму пропусти вперед. Я йду позаду, й ти у мене на мушці.
Не глянувши на Молверна, Джін Едрієн пройшла вперед, а троє чоловіків один за одним попростували слідом.
Сходи вели до дверей. Дівчина відчинила їх, і на мить усіх чотирьох засліпило яскраве світло. Перед ними було горище з нетинькованими низькими стінами й нефарбованими кроквами, з двома квадратними віконцями в торцях, щільно зачиненими й замазаними чорною фарбою. Яскрава лампа без абажура висіла над кухонним столом, за яким сидів дебелий чоловік. Блюдце коло його ліктя було повне сигаретних недокурків. Два недокурки ще диміли.
На ліжку під стіною сидів кощавий губань; під лівою рукою в нього лежав парабелум. Умеблювання доповнювали кілька стільців і шафа, підлогу вкривав потертий килим; з-за прочинених фанерних дверей у кутку виглядав унітаз і виднівся краєчок старомодної ванни на чавунних ніжках.
Зовнішність дебелого чоловіка, що сидів за кухонним столом, симпатії не викликала: морквяного кольору волосся, трохи темніші брови, грубе квадратне обличчя з випнутим підборіддям; брутальність відчувалася навіть у тому, як він стискав у зубах сигарету. Костюм, що був на ньому, коштував, мабуть, дорого, але мав такий вигляд, наче в ньому спали.
Дебелий байдуже глянув на Джін Едрієн і, не виймаючи сигарети з рота, процідив:
– Проходь і вмощуйся, сестричко. Кого я бачу – Молверн! Ви, хлопці, спускайтеся втрьох униз, тільки нехай Лівша залишить мені свій пугач.
Дівчина мовчки пройшли повз нього й сіла на стілець. Губань підвівся з ліжка, поклав парабелум на кухонний стіл, і троє гангстерів вийшли. Дверей вони не зачинили.
Дебелий чоловік підсунув парабелум так, щоб він лежав під рукою, подивився в очі Молвернові й глузливо сказав:
– Мене звуть Долл Конент. Пригадуєш такого?
Молверн стояв біля кухонного столу, широко розставивши ноги, тримаючи руки в кишенях, і дивився на Конента згори вниз напівзаплющеними, ніби навіть заспаними, але дуже холодними очима.
– Аякже, – відповів він. – За моєю допомогою мій батько домігся, щоб вам припаяли строк – той єдиний строк, від якого ви не змогли відкрутитися.
– Зміг, голубе, зміг. Ти забув, що існує апеляційний суд.
– Гаразд, – байдуже кинув Молверн. – Але цього разу вже не зможете. Від строку за викрадення людини в нашому штаті ще ніхто не відкручувався.
Конент посміхнувся, не розтулюючи губ. Вираз обличчя в нього був лиховісно-добродушний.
– Не будемо шпинятися, – мовив він. – Ідеться про справу серйозну, і не вдавай, ніби ти сам віриш у те, що оце сказав. Сідай – чи краще, подивися спочатку на доказ номер один. У ванній за твоєю спиною. Іди, іди, подивися. А тоді перейдемо до діла.
Молверн обернувся, пройшов до фанерних дверей, штовхнув їх. З патрона в стіні стирчала лампочка. Він натиснув на вимикач під патроном і схилився над ванною.
На мить він закам'янів, йому забило дух. Потім повільно випустив із легенів повітря, лівою рукою намацав позад себе двері й штовхнув їх. Двері причинились, і він ще нижче нахилився над чавунною ванною.
Завбільшки вона була така, що в ній вільно могла випростатися на весь зріст людина. І в ній лежала випростана людина – лежав горілиць чоловік у костюмі, пальті й навіть у капелюсі, хоч видно було, що капелюха нап'яв на нього хтось інший. З-під капелюха вибивалося каштанове з сивиною, кучеряве волосся. Обличчя було закривавлене, й під внутрішнім кутиком ока червоніла кругла дірка.
Це був Шенвер, уже задубілий труп Шенвера. Молверн ковтнув повітря, повільно розігнувся, а тоді раптом нахилився знову, ще нижче, й зазирнув у проміжок між ванною і стіною. Щось металеве, синяве блищало там у пилюці. Боронований револьвер. Такий самий, як той, що був у Шенвера.
Молверн швидко озирнувся. За нещільно причиненими дверима йому видно було частину горища, вихід на сходи, одну ногу Долла Конента на килимі під кухонним столом. Він обережно просунув руку за край ванни і витяг револьвер. У барабані сиділи чотири не-вистріляні патрони.
Молверн розстебнув пальто, сунув револьвер за пояс штанів, тугіше затяг пасок й застебнув пальто. Потім вийшов із ванної і обережно зачинив за собою двері.
Долл Конент показав на стілець перед своїм столом:
– Сідай.
Молверн глянув на Джін Едрієн. Вона дивилася на нього з якоюсь відчуженою цікавістю; під чорним капелюхом очі її здавалися теж чорними на білому, немов з мармуру вирізьбленому обличчі.
Він розвів руками, мляво всміхнувся до неї.
– Там лежить містер Шенвер, золотко. З ним стався нещасливий випадок. Він мертвий.
В першу мить вираз її обличчя не змінився. Потім вона здригнулася всім тілом і знову втупилася в нього широко розплющеними очима. Вона й досі не вимовила ні слова.
Молверн сів на стілець навпроти Конента.
Конент скинув на нього оком, додав ще один недокурок до купки в білому блюдці й запалив нову сигарету, черкнувши сірником від краю до краю кухонного столу.
Випустивши дим, він спокійно сказав:
– Так, він мертвий. І застрелив його ти.
Молверн ледь хитнув головою, всміхнувся.
– Ні, не я.
– Не треба круглих очей, друзяко. Застрелив його ти. Щоб ти знав, цей будинок належить Перруджіні, отому італійцеві, похоронних справ майстрові, що живе через вулицю. Коли-не-коли він здає його за готівку надійному хлопцеві. До речі, він мій давній приятель і знає всю тутешню італійську братію. Тож він здав цей будинок Шенверові. До того вони не були знайомі, але за Шенвера поручилися свої люди. І от сьогодні ввечері Перруджіні почув стрілянину, виглянув у вікно й побачив, що хтось від'їжджає в машині. Він помітив і записав номер. Це була твоя машина.
Молверн знову похитав головою.
– Але застрелив його не я, Коненте.
– Що ж, спробуй доведи… Перруджіні вибіг з дому й побачив, що Шенвер лежить на сходах мертвий. Він затяг його сюди й поклав у ванну. Чому – не знаю. Мабуть, йому вдарило в голову, що так буде менше крові. Потім він обшукав Шенвера, знайшов поліцейську картку, посвідчення приватного детектива і запанікував. І, ясна річ, подзвонив мені. Почувши, про кого йдеться, я примчав сюди.
Конент замовк, не зводячи пильного погляду з Молверна. Той спокійно спитав:
– Ви чули про те, що сталося сьогодні у Сірано?
Конент кивнув.
– Я був там з одним своїм приятелем, – повів далі Молверн, – хлопцем, що служить у моєму готелі. Саме перед тим, як почали стріляти, цей Шенвер затіяв зі мною бійку. Хлопець вирішив вистежити його. Біля цього будинку вони стали палити один в одного. Шенвер був п'яний і наляканий, тож закладаюся, що він стріляв перший. Я навіть не знав, що у хлопця є пістолет. Шенвер влучив йому в живіт. Але хлопець усе-таки добувся додому і вдома помер. Він залишив мені записку. Ця записка у мене.
Помовчавши, Конент сказав:
– Ні, Шенвера вбив ти. Або найняв на це діло того хлопця. І я скажу тобі чому. Бо Шенвер вірішив повести подвійну гру й нагріти руки вашим коштом. Він продав вас – розповів Кортуею, хто шантажує його.
Молверн аж здригнувся з подиву і, рвучко обернувшись, подивився на Джін Едрієн. Дівчина зашарілась, очі в неї сяяли.
– Пробач… золотко… я даремно підозрювала тебе, – прошепотіла вона.
Молверн блідо посміхнувся, обернувся до Конента й пояснив:
– Вона гадала, що це я продав їх. А хто такий цей Кортуей? Ваш покровитель, сенатор штату?
Конентове обличчя трохи зблідло. Він дуже обережно поклав сигарету на блюдце, перехилився через стіл і затопив Молвернові кулаком у зуби, аж той перекинувся назад разом із розхитаним стільцем і вдарився головою об підлогу.
Джін Едрієн підхопилася, скреготнула зубами, але так і лишилася стояти.
Молверн перекотився на бік, підвівся, поставив стілець, а тоді вийняв хусточку, поторкав нею губи, подивився, чи є кров.
На сходах загупали кроки, і з розчинених дверей виткнулася вузька голова альбіноса та його рука з пістолетом.
– Допомоги не треба, босе?
Конент відповів, навіть не глянувши в його бік:
– Вимітайся, зачини двері і не показуй носа!
Двері зачинились. Альбіносові кроки затихли внизу.
Молверн поклав ліву руку на спинку стільця і погойдав його на ніжках уперед і назад. У правій руці він усе ще тримав хусточку. Губи його розпухали і темнішали. Він дивився на парабелум, що лежав біля Конентового ліктя.
Конент узяв сигарету, встромив її в зуби й сказав:
– Може, ти гадаєш, що я надумав урвати куш і собі, затесавшись до вашого кодла. Ні, братику, навпаки. Я все ваше кодло на порох зітру. Я вам покажу шантаж. Розв'язуй язика, і не барися, бо ті троє хлопців унизу вже засиділись і тільки чекають мого слова. Ану розказуй усе як на духу!
– Так-так, – відповів Молверн. – Ті троє хлопців унизу, але ми з вами – тут. – Він сховав хустку до внутрішньої кишені пальта, а коли витяг руку, то в ній був воронований револьвер. – Візьміть парабелум за ствол, – наказав він, – і підштовхніть до краю столу, сюди.
Конент завмер. Очі його звузились у щілинки, сигарета судорожно стрибнула в зубах. Але парабелума він не торкнувся.
– Певно, ти здогадуєшся, що тобі за це буде, – вимовив він нарешті.
Молверн похитав головою.
– А мені, уявіть собі, байдуже. І навіть коли буде щось, то, повірте, ви про це не дізнаєтесь.
Конент, не рухаючись, дивився на нього – то на його обличчя, то на дуло воронованого револьвера.
– Звідки він у тебе? Невже ті паскуди не обшукали тебе?
– Обшукали, – відповів Молверн. – Це револьвер Шенвера. Ваш приятель-італієць, певно, кинув його за ванну. Так би мовити, сховав.
Двома товстими пальцями Конент повернув парабелум стволом до себе й штовхнув його через стіл. А тоді кивнув і безживним голосом сказав: – Так, цю партію я програв. Сам винен – не здогадався перевірити. Що ж, тепер твій хід.
Джін Едрієн швидко підійшла до столу. Молверн перехилився через спинку стільця, взяв парабелум лівою рукою, сховав у кишеню пальта й не вийняв руки з кишені. Праву руку з револьвером він спер на спинку стільця.
– Цей чоловік – хто він? – спитала Джін Едрієн.
– Долл Конент, бос тутешніх гангстерів. Сенатор Джон Маєрсон Кортуей – його рука в сенаті штату. І сенатор Кортуей – це той самий чоловік, золотко, що зображений на портреті в рамці на твоєму столі. Чоловік, про якого ти сказала, що він твій батько й що він давно помер.
– Він справді мій батько, – тихо відповіла дівчина. – І я знала, що він живий. Я шантажую його – вимагаю сто тисяч. Цебто досі ми шантажували його втрьох – я, Тарго й Шенвер. Він не одружився з моєю матір'ю, тож я незаконнонароджена. Та все ж таки я його дитина. Я маю права, але він їх не визнає. З моєю матір'ю він обійшовся жахливо, покинув її без цента в кишені. Останні кілька років він наймав детективів – стежити за мною. Шенвер був колись одним з них. Коли я приїхала сюди й познайомилася з Тарго, Шенвер упізнав мене. Він з'їздив до Сан-Франціско й зняв копію з моєї метрики. Ось вона.
Вона похапцем розкрила свою сумочку, помацала в ній пальцями, тоді розстебнула замок-блискавку в підкладці, витягла згорнутий папірець і кинула його на стіл.
Конент зазирнув їй у вічі, взяв папірець, розгорнув його й уважно прочитав.
– Який же це доказ? – повагом сказав він. Молверн вийняв з кишені й простяг уперед ліву руку. Конент підштовхнув папірця до нього.
Це була нотаріальна копія метрики. В ній засвідчувалося народження Адріани Джанні Маєрсон, батьками якої були Джон і Антоніна Джанні Маєрсон. Молверн поклав папірець на стіл.
