Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)
– А що з виламаним вікном?
– Робота непрофесійна, каже Сіммонс. Простою стамескою, звичайна справа. І майже без шуму. У будинку десь має бути стамеска, але ніхто не може її знайти, хоч усі знають, де лежать інструменти.
– Гадаєте, це хтось із прислуги?
– Ні, сер, – якось неохоче відказав інспектор Слек. – Я так не гадаю. Всі вони страшенно шоковані і в розпачі. Маю підозру на Лоррімера – якийсь він небалакучий. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте. Та навряд, щоб тут щось було.
Мелчетт кивнув головою. Небалакучість Лоррімера його не дивувала. Своїми розпитуваннями енергійний інспектор Слек часто примушував людей замовкнути.
Двері відчинились, і ввійшов доктор Гайдок.
– Думали, я прийду і розповім, як усе це сталось, еге?!
– Раді вас бачити. То що?
– Новин небагато. Не більше, ніж ви думали. Задушено атласним поясом від її ж таки сукні: накинуто на шию і стягнуто ззаду. Легко й просто. І сили багато не треба – особливо, якщо дівчину захопили зненацька. Слідів бійки не виявлено.
– Коли настала смерть?
– На мою думку, між десятою вечора і дванадцятою ночі.
– А точніше?
Гайдок похитав головою і всміхнувся:
– Я не хочу ризикувати своєю професійною репутацією. Не раніше десятої – не пізніше дванадцятої.
– Ну, а до чого схиляєтесь більше?
– Це як подивитись. У каміні горів вогонь, отже, в кімнаті було тепло. Все це сповільнює омертвіння тканин і задубіння трупа.
– Більше нічого не можете про неї сказати?
– Нічого особливого. Хіба те, що вона була молода – років сімнадцять-вісімнадцять. Якась дуже юна, однак досить розвинена. Міцненька така. До речі, незаймана. – І лікар, кивнувши головою, вийшов з кімнати.
– Ви цілком певні, що вона ніколи не була в Госсінгтоні? – спитав Мелчетт в інспектора Слека.
– Прислуга в цьому переконана. Немає ні найменшого сумніву. Кажуть, що запам'ятали б її, навіть якби побачили десь поблизу.
– Та вже ж, – погодився Мелчетт. – Спробуйте таку не запам'ятати! Пригадайте дівчину Блейка.
– Шкода, що це не вона, – мовив Слек. – Тоді ми побалакали б із ним не так.
– Боюся, ця дівчина з Лондона, – замислено промовив начальник поліції. – І не знайдемо ми тут ніякої ниточки. Доведеться звернутися до Скотленд-Ярду. Це справа для них, а не для нас.
– Щось усе ж таки привело її сюди, – зауважив Слек. Потім додав: – Ну хоч що-небудь повинні ж знати полковник і місіс Бентрі. Я, звичайно, розумію, вони ваші друзі, сер…
Полковник Мелчетт холодно глянув на інспектора і з притиском промовив:
– Можете бути певні, я беру до уваги будь-яку можливість. Будь-яку. А ви, сподіваюся, переглянули список тих людей, що пропали?
Слек кивнув головою і дістав аркуш із надрукованим на машинці списком.
– Ось вони: Місіс Саундерс, пропала тиждень тому. Чорне волосся, блакитні очі, тридцяти шести років. Це не вона. До того ж усі, крім її чоловіка, знають, що вона втекла з одним хлопцем із Лідса, комівояжером. Місіс Бернард: цій тридцять п'ять. Памела Рівз: шістнадцять років, зникла з дому вчора увечері, член організації дівчаток-скаутів, шатенка, волосся заплетене в коси. Зріст – п'ять фунтів і п'ять дюймів.
– Не вдавайтеся в такі ідіотські деталі, Слек! – роздратовано урвав його Мелчетт. – Ця була вже не школярка. Мені здається…
Задзвонив телефон, і Мелчетт узяв трубку.
– Алло! Так, так, Мач-Бенхем, поліційний відділок. Що? Хвилинку. – Він слухав і швидко записував. Потім заговорив знову, але вже іншим тоном. – Рубі Кіні, вісімнадцять років, професійна танцівниця, п'ять футів чотири дюйми, струнка, яскрава блондинка, очі блакитні, ніс кирпатий, може бути в білій вечірній сукні, оздобленій діамантами, на ногах сріблясті сандалі. Я все правильно записав? Що?.. Так, мені здається, сумніву немає. Негайно посилаю туди Слека.
Він поклав трубку й подивився на свого підлеглого куди веселіше, ніж дивився доти.
– Гадаю, тепер ми знаємо, хто вона. Дзвонили з гленшірської поліції.
Гленшір було сусіднє графство.
– Як стало відомо, пропала дівчина з готелю «Меджестік», у Дейнмуті.
– Дейнмут… – проказав інспектор Слек. – Дуже можливо.
Дейнмут був великий морський курорт неподалік.
– Це миль вісімнадцять звідси, – промовив начальник поліції. – Дівчина була танцівницею чи чимсь таким у ресторані «Меджестіка». Вчора ввечері не вийшла танцювати, і власник готелю був страшенно лютий. Та коли дівчина не з'явилася і вранці, одна з її подруг злякалася за всі. Чи хтось інший. Дивно все це. Вам краще виїхати до Дейнмута негайно, Слек… Там знайдете старшого офіцера Гарпера і діятимете разом.
4
Діяти інспектор Слек любив. Мчати в машині, уривати тих, що дуже багато говорять, втручатися в розмови під приводом нагальної необхідності – без цього інспектор Слек не міг жити. Тим-то дуже скоро він уже був у Дейнмугі і з'явився до поліційного відділка, кількома словами перемовився із спантеличеним і переляканим власником готелю, сумно втішив його на прощання: «Спершу треба переконатися, чи це та дівчина, а вже потім діяти». І разом із близькою родичкою Рубі Кіні помчав до Мач-Бенхема, зателефонувавши перед тим начальникові поліції. Полковник Мелчетт був готовий до приїзду інспектора, але не до такого фамільярного знайомства, як: «Це Джозі, сер!» Начальник поліції холодно глянув на свого підлеглого. Йому здалося, що в Слека не всі дома. Виручила молода жінка, яка щойно вийшла з машини.
– Так до мене звертаються на роботі, – пояснила вона і сяйнула великими, гарними білими зубами. – Ми з партнером називаємо одне одного Раймонд і Джозі, ну і, звичайно, весь готель знає мене як Джозі. А насправді мене звати Джозефіна Тернер.
Нарешті полковник Мелчетт усе збагнув і запросив міс Тернер сісти, змірявши її професійним поглядом. Це була гарненька молода жінка років під тридцять; щодо її зовнішності, то в око впадала скоріше доглянутість, аніж риси. На вигляд упевнена, врівноважена, досить розсудлива. Не чарівна, однак приваблива; косметики на обличчі в міру, одягнена в строгий темний костюм. Вона була стурбована і засмучена, але здалося полковникові, не вбита горем.
– Це так жахливо, що просто не хочеться вірити, – сказала вона, як тільки сіла. – Ви справді вважаєте, що то Рубі?
– Саме про це ми й змушені питати у вас. І процедура, боюсь, буде для вас не з приємних.
– Вона… у неї такий страшний вигляд? – розуміюче спитала міс Тернер.
– Так, боюся, це буде для вас удар.
– Ви… ви хочете, щоб я подивилася на неї зараз?.
– Гадаю, міс Тернер, так буде краще. Бачте, немає сенсу розпитувати вас, не переконавшись, що то – Рубі. Краще з цим покінчити відразу, як ви гадаєте?
– Гаразд.
Вони рушили до моргу. Коли вийшли звідти, на Джозі лиця не було.
– Це Рубі, – підтвердила вона, тремтячи. – Бідолашна дівчинка! Мені недобре… Джину часом немає? – Вона сумно роззирнулась довкола.
Джину не було, але бренді знайшлося. Зробивши ковток, міс Тернер опанувала себе.
– Хіба ж не занудить, як таке побачиш, – щиро призналася вона. – Бідолашна Рубі! Які ж вони падлюки, ті чоловіки!
– Гадаєте, це чоловік?
Запитання заскочило Джозі зненацька.
– А хіба ні? Ну… я мала на увазі… звичайно…
– Ви подумали про когось конкретно?
– Ні, ні про кого. – Джозі рішуче хитнула головою. – Навіть уявлення не маю. Звичайно, Рубі не звірилася б мені, якби…
– Якби що?
Джозі вагалась.
– Ну, якби… з якимось зустрічалася.
Мелчетт пильно глянув на неї і вже ні про що не питав, поки вони не ввійшли до кабінету.
– А тепер, міс Тернер, я хочу почути від вас усе, що ви знаєте.
– Так, звичайно. З чого ж почати?
– Я хотів би знати повне ім'я й прізвище тої дівчини, адресу, ким вона вам доводиться, а також усе, що ви можете про неї сказати.
Джозефіна Тернер кивнула головою. Мелчетт дедалі дужче переконувався, що вона не вбита горем, а тільки шокована й пригнічена, не більше. Джозі розповідала досить охоче.
– Її звали Рубі Кіні. Це ім'я професійне, а справжнє – Розі Легг. Наші матері були двоюрідні сестри. Я знаю Рубі від самого народження, але не дуже добре, скажу вам. У мене багато двоюрідних сестер – одні роблять бізнес, інші заробляють на сцені. Рубі так-сяк навчилася танцювати. Торік вона мала кілька вигідних контрактів на пантоміму й таке інше. Не в першокласних, але в досить пристойних провінційних трупах. А потім почала виступати у Палаці танців, що в Бріксвеллі. Південний Лондон. То гарне, цілком респектабельне місце, і там про дівчат дбають. Але платня мала. – Вона зробила паузу, і полковник кивнув головою. – А тепер трохи про себе. Вже три роки працюю у «Меджестіку», що в Дейнмуті, – танцюю і влаштовую ігри в бридж. Пристойне місце, добра платня і приємна робота: зустрічаєш людей, коди вони приїздять, придивляєшся, кому що до душі – тому потрібен спокій, той самотній і прагне спілкування. А я шукаю і знаходжу людей для бриджу й таке інше: молодих зводжу танцювати одне з одним. Тут потрібен такт і досвід.
Мелчетт знову кивнув головою. Йому здавалося, що Джозі вельми вправна в своїй роботі. У неї приємна, товариська вдача, вона кмітлива: хоча й не дуже освічена.
– Крім того, – провадила Джозі, я виступаю з кількома показовими танцями разом із Раймондом Старром – він професійний тенісист і танцівник. Але цього літа я послизнулася на валунах, коли купалася в морі, й вивихнула коліно.
Мелчетт уже помітив, що вона трохи накульгувала.
– Звісно, на деякий час про танці довелося забути, а це дуже неприємно. Я не хотіла, щоб на моє місце взяли когось іншого. Тут, бачте, є небезпека… – на мить погляд її блакитних очей обважнів, став гострішим; у Джозі виявилась жіноча здатність боротися за життя, – залишитися за бортом. Отоді я й подумала про Рубі і сказала про неї власникові готелю. Я й далі, мовляв, зустрічатиму людей, влаштовуватиму ігри в бридж і таке інше. А Рубі танцюватиме. Щоб це не виходило за родинне коло, розумієте?
– Розумію, – мовив Мелчетт.
– Усі з цим погодились. Я надіслала Рубі телеграму, і вона приїхала. Для неї це був шанс. Рівень куди вищий проти всього, що вона мала доти. Це було з місяць тому.
– Розумію, – сказав полковник Мелчетт. – І вона мала успіх?
– Мала, – недбало кинула Джозі. – Публіка прийняла її добре. Танцювала Рубі гірше за мене, але Раймонд чоловік розумний і допомагав їй. До того ж вона, бачте, досить гарненька – струнка, білява і ще зовсім юна. Щоправда, занадто захоплювалась косметикою – я й за де дорікала. Але ж ви знаєте дівчат. Рубі було тільки вісімнадцять, а в цьому віці вони завжди зловживають косметикою. Це не личило робити в такому класному готелі, як «Меджестік», і я щоразу її лаяла.
– А людям вона подобалась? – запитав Мелчетт.
– Подобалась. Знаєте, Рубі була небалакуча, мовчазна. Їй легше велось зі старими людьми, аніж із молодими..
– У неї був хлопець?
Джозі розуміюче подивилась полковникові в очі.
– Такого, якого ви маєте на увазі, не було. А може, я просто не знаю. Та вона б мені однаково про це не сказала.
Мелчетту стало цікаво, чому ж не сказала б. Джозі не справляла враження деспота. Однак полковник стримався і сказав лише:
– А тепер розкажіть, коли ви бачили двоюрідну сестру востаннє.
– Вчора ввечері. Вони з Раймондом мали танцювати двічі – о пів на одинадцяту й о дванадцятій ночі. Після першого їхнього виступу я бачила, як Рубі танцювала з одним хлопцем, що живе в готелі. Я грала у вітальні в бридж. Між вітальнею і танцювальною залою є скляна перегородка. Тоді я востаннє й бачила її. Одразу ж по дванадцятій прийшов Раймонд, сердитий, спитав, де Рубі, – пора було виходити, а вона не з'являлась. Ох і люта ж я була, скажу вам! З молодими дівчатками завжди так: щось накоять, і їх звільняють. Ми з Раймондом піднялися до кімнати, але Рубі там не було. Я помітила, що вона перевдяглася. Легка рожева, з оборками, сукня лежала на стільці. Звичайно Рубі не перевдягалася, тільки в середу – це особливий танцювальний день.
Я не мала жодного уявлення, куди вона пішла. Оркестр заграв іще один фокстрот, однак Рубі не з'являлася. Мені не лишалось нічого іншого, як сказати Раймондові, що на показовий танець вийду з ним я. Ми вибрали якомога легший для моєї ноги, навіть скоротили його, але вранці коліно все ж таки дуже розпухло. Але Рубі не було. Ми чекали її до другої години ночі. Я була страх яка люта на неї.
Голос у Джозі ледь помітно затремтів. Мелчетт уловив у ньому нотку справжнього роздратування. Це його насторожило. У полковника було таке враження, ніби Джозі щось навмисно замовчує. І тоді він сказав:
– Отже, сьогодні вранці, коли Рубі Кіні не повернулась, тобто не ночувала вдома, ви звернулися до поліції?
З телефонної розмови зі Слеком, який дзвонив із Дейнмута, начальник поліції знав, що це було не так, але вія хотів вислухати Джозефіну Тернер.
– Ні, не звернулася, – не вагаючись, відказала вона.
– А чому, міс Тернер?
– На моєму місці ви б теж не звернулися, – заявила вона, коли їхні. очі зустрілись.
– Ви так гадаєте?
– Мені треба думати про роботу, – пояснила Джозі. – Чого в готелях бояться найбільше, то це скандалів, а надто, коли справа доходить до поліції. Я й не припускала, що з Рубі могло щось статися. Ні на мить! Я подумала, що вона просто зв'язалася з якимсь хлопцем і з нею все гаразд, а як тільки з'явиться, то матиме від мене доброго прочухана. У вісімнадцять років дівчата такі дурненькі!
Мелчетт удав, ніби переглядає свої записи.
– А, так, так. Це містер Джефферсон звернувся до поліції. Він що – живе в готелі?
– Так, – коротко відповіла Джозефіна Тернер.
– Що змусило його зробити це? – спитав полковник Мелчетт.
Джозі погладжувала рукою манжет свого жакета. Рухи її були напружені, і полковникові Мелчетту знову здалося, ніби вона щось замовчує.
– Він каліка, – якось. неохоче мовила Джозі. – І… і дуже нервовий. Через те, що каліка.
Мелчетт пропустив ці слова повз вуха і спитав:
– А хто той хлопець, з яким танцювала ваша двоюрідна сестра?
– Його прізвище Бартлетт. Він живе в готелі днів десять.
– Вони дружили?
– Я б не сказала. Наскільки мені відомо. – І знову у її голосі прослизнула сердита нотка.
– А він що каже?
– Каже, нібито після танцю Рубі пішла до себе пудрити носа.
– Саме тоді вона й перевдяглася?
– Мабуть.
– І це все, що ви знаєте? Потім вона просто…
– Зникла, – доказала Джозі. – Саме так..
– Міс Кіш мала знайомих у Сент-Мері-Міді чи в околицях?
– Не знаю. Можливо. Бачте, до Дейнмута звідусюди приїздить чимало молодих хлопців і дівчат, які зупиняються в «Меджестіку». Звідки мені знати, де вони живуть, якщо вони самі про це не скажуть!
– Ваша двоюрідна сестра коли-небудь згадувала в розмові про Госсінгтон?
– Госсінгтон? – Джозі була неабияк здивована.
– Госсінггон-хол.
– Ніколи не чула, похитала вона головою.
В її голосі була і впевненість, і цікавість.
– В знайшли у Госсінгтон-холі, – пояснив полковник Мелчетт.
– У Госсінгтон-холі? – здивовано перепитала Джозі. – Неймовірно!
«Точніше не скажеш», – подумав Мелчетт, а вголос промовив:
– Ви знаєте полковника або місіс Бентрі?
Джозі знов похитала головою.
– А містера Безіла Блейка?
Вона насупила брови.
– Здається, я чула це прізвище. Так, чула, але більш нічого не пригадую.
Невтомний інспектор Слек посунув через стіл своєму начальникові вирваний із записника аркуш. На ньому стояло: «Полковник Бентрі минулого тижня вечеряв у «Меджестіку». Начальник поліції підвів погляд і зустрівся очима з інспектором. Кров ударила Мелчетту в обличчя. Слек був працьовитий, старанний офіцер, і Мелчетт його недолюблював, але залишити виклик без уваги не міг. Інспектор мовчки звинувачував його в тому, що він потурає людям свого класу, покриває колишніх однокашників.
Полковник повернувся до Джозі.
– Міс Тернер, якщо ви не проти, я просив би вас поїхати з нами до Госсінгтон-холу.
Холодно, з викликом, майже не слухаючи Джозі, яка пробурмотіла щось про свою згоду, Мелчетт глянув в очі інспекторові.
5
Такого бурхливого ранку у Сент-Мері-Міді вже давно не було. Міс Ветербі, довгоноса, завжди чимось невдоволена стара жінка, першою пустила інтригуючу новину. Вона забігла до своєї подруги й сусідки міс Гартнелл.
– Вибачайте, люба, за ранній візит, але я подумала, що ви, певне, ще нічого не чули.
– Чого я не чула? – вигукнула міс Гартнелл своїм густим басом.
Вона була невтомна добродійниця – навідувала бідноту, хоч та з усіх сил тікала від її допомоги.
– Сьогодні вранці в бібліотеці полковника Бентрі знайшли труп молодої жінки.
– У бібліотеці полковника Бентрі?!
– Атож. Подумати тільки!
– Бідолашна місіс Бентрі, – вигукнула міс Гартнелл, намагаючись приховати своє глибоке задоволення.
– Так, це правда. Вона ж, мабуть, і не здогадувалась.
– Бо дбала тільки про свій сад, – осудливо зауважила міс Гартнелл, – а про чоловіка забула. З чоловіків ніколи не можна спускати ока. Ніколи! – затято повторила вона.
– Знаю, знаю. Це такий жах!
– Цікаво, що скаже Джейн Марпл? Як ви гадаєте, вона про це знає? Міс Марпл у таких справах дуже кмітлива.
– Вона вже поїхала до Госсінгтон-холу.
– Як? Сьогодні вранці?
– Ранесенько. Ще й не снідавши.
– Ну, знаєте… Мені здається… Як на мене, це вже занадто. Всім нам відомо, що Джейн любить сунути носа куди не слід, але щоб так нахабно!
– Але місіс Бентрі сама по неї послала.
– Місіс Бентрі послала сама по неї?
– Так, машина приїздила. За кермом сидів Масвел.
– Справді? От тобі й маєш!
Хвилину вони помовчали, перетравлюючи новину.
– Чий труп? – спитала міс Гартнелл.
– Ви ж знаєте оту жахливу жінку, яка приїздила з Безілом Блейком?
– Це та фарбована блондинка, що лежала посеред саду майже гола? – Міс Гартнелл трохи відстала, а тому й досі казала «фарбована», а не «яскрава».
– Атож, люба моя. Саме вона й лежала на килимку перед каміном. Задушена!
– Це ж треба – у Госсінгтоні? – Міс Ветербі значуще кивнула головою. – Виходить, полковник Бентрі теж… – Вона знов кивнула головою. – Ох!..
Настала пауза: обидві жінки смакували нову поживу для містечкового скандалу.
– Яка розпусниця! – з праведним гнівом промовила міс Гартнелл.
– Геть, геть пропаща!..
– А полковник Бентрі?.. Такий приємний, тихий чоловік…
– У тихому болоті чорти водяться! – палко заявила міс Ветербі. – Так любить казати Джейн Марал.
Місіс Прайс Рідлі почула новину однією з перших. Багата і владна вдова, вона жила у великому будинку по сусідству із священиком.
– Жінку, кажеш, Кларо? Знайшли мертвою у полковника Бентрі на килимку перед каміном?
– Так, мадам. А ще кажуть, що вона була… гола-голісінька!
– Годі, Кларо! Не треба подробиць.
– Гаразд, мадам. А ще кажуть, мадам, нібито спочатку гадали, що це та сама молода леді, яка приїздить на вихідні з містером Блейком до «Нового будинку містера Букера». А тепер кажуть, нібито це зовсім інша леді. А син торговця рибою каже, нібито шкоди б не повірив, що полковник Бентрі на таке здатний…
Каже, людина, яка щонеділі збирає гроші на добродійні заходи і всяке таке…
– У світі стільки зла, Кларо… – промовила місіс Прайс Рідлі. – Хай це буде тобі застереженням.
– Так, мадам. Мати повік не пустила б мене прислуговувати в домі, де є молодий джентльмен.
– От і добре, – підсумувала місіс Прайс Рідлі.
Від будинку місіс Прайс Рідлі до будинку священика один крок. Господаря їй пощастило застати в кабінеті. Вікарій – лагідний:, середнього віку чоловік – про всі новини дізнавався завжди останній.
– Який жах! – мовила, важко дихаючи, місіс Прайс Рідлі. Вона йшла сюди досить швидко. – Я просто не можу без вашої поради, без вашого слова про все це, любий вікарію!
– Щось сталося? – стривожено запитав містер Клемент.
– Щось сталося? – Місіс Прайс Рідлі театрально повторила запитання. – Страшний скандал! Ніхто й подумати не міг. Розпусна жінка, гола-голісінька, задушена на килимку перед каміном у полковника Бентрі!
Священик витріщився на неї і запитав:
– Скажіть, а… з вами все гаразд?
– Та, звісно, де вже в таке повірити! Я спершу теж не йняла віри! Який лицемір! І отак стільки вже років…
Місіс Прайс Рідлі почала все переказувати. Коли вона скінчила, містер Клемент м'яко сказав:
– А хіба щось указує на те, що полковник причетний до всього цього?
– О преподобний вікарію, спустіться на землю! Доведеться, однак, розповісте вам одну історію. Минулого четверга… чи позаминулого? – та байдуже. Отож їхала я поїздом до Лондона. Полковник Бентрі опинився зі мною в одному купе. Він був весь у думках. І цілу дорогу просидів, устромивши носа у свою «Таймс». Так ніби не хотів розмовляти.
Вікарій розуміюче й співчутливо кивнув головою.
– У Педдінгтоні я з ним попрощалася. Він запропонував підвезти мене на таксі. Я відмовилась і поїхала автобусом на Оксфорд-стріт. А полковник Бентрі сів у таксі, і я добре чула, як він сказав шоферові їхати… Куди б ви думали?
Містер Клемент зацікавлено звів брови.
– На Сент-Джонс-Вуд! – Місіс Прайс Рідлі переможно замовкла.
Вікарія, однак, ці слова не вразили.
– І це, я вважаю, пряме підтвердження, – додала місіс Прайс Рідлі.
А в цей час у Госсінгтоні місіс Бентрі й міс Марпл сиділи у вітальні.
– Знаєте, я така рада, що її врешті забрали, – сказала місіс Бентрі. – Це дуже неприємно, коли в домі труп.
– Знаю, люба моя, знаю, що у вас на душі, – покивала головою міс Марпл.
– Звідки вам знати? – заперечила місіс Бентрі. – Це треба самому пережити. Пригадую, колись у ваших сусідів таке трапилося. Але ж сусіди – то зовсім інша річ. Сподіваюся, – провадила вона, – Артур не розлюбить свою бібліотеку. Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн?
Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.
– Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.
– Не йдіть іще, – попрохала місіс Бентрі. – Я знаю, майже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки вальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.
Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.
– Я ж вам казала – щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.
– Навіщо? – здивувалася міс Марпл.
– Ну… щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.
– Мабуть, не тільки для цього, – проказала міс Марпл.
– Що ви маєте на увазі, Джейн?
– Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.
– Побачити, чи вона часом не впізнає його? – різко кинула місіс Бентрі. – Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.
– Боюсь, що так воно і є.
– Ніби він причетний до цього!
Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:
– І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий!
– Ні, ні. Звичайно ж, ні.
– Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, – якось похмуро завершила місіс Бентрі, – у мене є сад.
Міс Марпл усміхнулася.
– Вам не варто хвилюватися, Доллі, – заспокоїла вона подругу.
– Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут… Він пішов на ферму. Подивитись худобу. Його це. завжди заспокоює. О, а ось і вони!
До будинку під'їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.
– Місіс Бентрі, це – міс Тернер. Двоюрідна сестра… е-е… вбитої.
– Здрастуйте, – привіталася місіс Бентрі й подала Джозі руку. – Уявляю, як вам, бідолашній, мабуть, недобре.
– Так, це правда. Якось усе це не вкладається… Наче кошмарний сон, – щиро відказала міс Тернер.
Місіс Бентрі відрекомендувала міс Марпл. Мелчетт, ніби між іншим, спитав:
– А чоловік ваш удома?
– Подавсь на якусь ферму. Скоро повернеться.
– О-о! – тільки й мовив розгублено Мелчетт.
– Може, ви хочете поглянути, де… де це сталося? – запитала місіс Бентрі у Джозі. – Чи не хочете?
– Та, мабуть, подивлюсь, – якусь мить повагавшись, відказала Джозефіна.
Разом із міс Марпл і Мелчеттом, що йшов позаду, місіс Бентрі повела її до бібліотеки.
– Вона лежала он там, – театральним жестом показала місіс Бентрі. – На килимку.
– Ох! – Джозі вся тремтіла. Вона була вкрай приголомшена. Нарешті, звівши брови, сказала: – Я просто нічого не можу зрозуміти! Нічого!
– Ми теж, – мовила місіс Бентрі.
– Не те це місце… – поволі почала Джозі й замовкла.
Міс Марпл легенько кивнула на знак згоди головою і прошепотіла:
– Щоб бути в захваті.
– Міс Марпл, – добродушно підхопив полковник Мелчетт, – ви, здається, хочете щось пояснити?
– Так, я хочу дещо пояснити, – відповіла міс Марпл. – І цілком серйозно. Але, певна річ, це всього лиш мій здогад. Томмі Бонд, – провадила вона, – і місіс Мартін, наша нова шкільна вчителька. Вона підійшла до настінного годинника й зібралася його завести, а звідти вискочила жабка.
Джозефіна Тернер стояла приголомшена. Коли всі вийшли з бібліотеки, вона прошепотіла до місіс Бентрі:
– Ця стара леді, мабуть, трохи той?..
– Аж ніяк, – обурено відказала місіс Бентрі.
– Вибачте, – похопилася Джозі. – Мені здається, що вона вважає себе жабкою чи ще чимось.
З бічних дверей увійшов полковник Бентрі. Мелчетт привітався з ним і відрекомендував йому Джозефіну Тернер, уважно стежачи за її реакцією. Але на обличчі в дівчини він не побачив ні зацікавленості, ні ознаки того, що вона впізнала полковника. Мелчетт із полегкістю зітхнув. «А щоб він луснув, той Слек, з його підозрами»! Відповідаючи на запитання місіс Бентрі, Джозі мимоволі розповіла, як зникла Рубі Кіні.
– Уявляю собі, люба, як ви за неї перехвилювалися, – поспівчувала їй місіс Бентрі.
– Тоді я більше сердилася, ніж хвилювалася, – відповіла Джозі. – Бо ще нічого не знала.
– Однак у поліцію заявили, – зауважила міс Марпл. – Даруйте, але чи не передчасно це було?
– Я не заявляла, то містер Джефферсон! – рішуче заперечила Джозі.
– Джефферсон? – перепитала місіс Бентрі.
– Так, він каліка.
– Невже Конвей Джефферсон? Але ж я добре його знаю. Він із нами давно дружить… Артуре, послухай-но, Конвей Джефферсон живе у «Меджестіку», і це він заявив у поліцію! Який збіг!
– Торік містер Джефферсон відпочивав теж там, – додала Джозефіна Тернер.
– Неймовірно! А ми й не знали. Я його вже давно не бачила. – Місіс Бентрі обернулася до Джозі. – А як… як він тепер?
Джозі замислилась.
– Та нівроку ніби… Навіть чудово. Відносно, звичайно. Завжди веселий, завжди в нього жарти.
– А сім'я з ним?
– Ви маєте на увазі містера Гаскелла, молоду місіс Джефферсон і Пітера? Так, вони з ним.
Джозефіна Тернер, що викликала симпатію, була відверта, вочевидь, не до кінця. Щось неприродне з'явилося в її голосі, коли вона розповідала про Джефферсонів.
– Вони обоє дуже милі, правда? – промовила місіс Бентрі. – Молоді, я маю на увазі.
Джозі відказала якось невпевнено:
– О звичайно, звичайно. Я… ми… вони справді такі.
– Що вона хотіла сказати отим: «Вони справді такі»? – спитала місіс Бентрі, спостерігаючи у вікно, як від'їздить машина начальника поліції. – Вам не здається, Джейн, що в цьому щось є?
– Є. Щось є! – Міс Марпл одразу вхопилась за слова місіс Бентрі. – Так, сумніву немає. Коли згадали про Джефферсонів, голос у неї вмить змінився. Доти вона трималась досить природно.
– Але що це може бути, Джейн?
– Ну, люба моя, ви ж їх знаєте. Як на мене, то в тих Джефферсонів щось, як ви кажете, є. Щось таке, що непокоїть цю молоду жінку. Але річ не в тім. Ви пригадуєте її відповідь на ваше запитання, чи вона переживала, коли дівчина зникла? Джозефіна Тернер сказала, що була тоді сердита. Але ж вона, кажучи це, була справді сердита! І це дуже цікаво. Може, я помиляюсь, але в мене таке враження, що це – її головна реакція на смерть двоюрідної сестри, їй до дівчини байдуже, я певна. Вона зовсім не побивається. Але я цілком переконана, що думка про Рубі Кіні її дратує. А найцікавіше – чому?
– Ми це розкопаємо! – заявила місіс Бентрі. – Поїдемо вдвох до Дейнмута й поселимось у готелі «Меджестік»… Так, Джейн, ви теж. Після всього, що сталося, мені треба перемінити місце й заспокоїти нерви. Кілька днів у «Меджестіку» – ось що нам треба. Там ви познайомитеся з Конвеєм Джефферсоном. Він милий, напрочуд милий чоловік. Сумнішої долі, ніж у нього, важко собі й уявити. Мав сина й дочку і нестямно їх любив. Обоє були одружені, але частенько навідували батька й матір. Конвей був відданий своїй чарівній дружині. Кілька років тому вони летіли з Франції додому і сталася катастрофа. Місіс Джефферсон, Розамунда і Френк загинули. Обидві ноги Конвеєві так покалічило, що їх довелося ампутувати. Джефферсон справжній герой – сміливий, мужній. Такий був енергійний, а тепер став безпорадним калікою… Але він ніколи не скаржиться. З ним живе невістка – вона була вдова, коли Френк одружився з нею, і від першого шлюбу в неї є син – Пітер Кармоді. Вони обоє живуть із Конвеєм. І Марк Гаскелл, Розамундин чоловік, теж біля нього. Це така трагедія…
– А тепер іще одна трагедія, – додала міс Марпл.
– О так, звичайно. Але це не має ніякого відношення до містера Джефферсона.
– Гадаєте? – мовила міс Марпл. – Але ж у поліцію заявив саме містер Джефферсон.
– Ай справді… Знаєте, Джейн, це вже цікаво.
6
Полковник Мелчетт сидів навпроти дуже роздратованого власника готелю. З полковником був старший поліційний офіцер Гарпер із Гленшіра і невідчепний інспектор Слек – цей трохи невдоволений тим, що начальник поліції свавільно узурпував усю справу. Гарпер був схильний утішити містера Прескотта, який мало не плакав; полковник Мелчетт дотримувався методів рішучих і грубих.
– Що сталося – те сталося, – різко промовив він. – Дівчина мертва – її задушено. І хваліть Бога, що не у вашому готелі. Через це розслідування проводитиметься в іншому графстві і завдасть вашому закладу незначної шкоди. Але дещо треба з'ясувати й тут; і чим швидше ми це зробимо, тим краще. Можете нам повірити – ми будемо обережні й тактовні. Отож я пропоную перейти від слів до діла. Що ви знаєте про дівчину?
– Я нічого про неї не знаю, нічогісінько, її привела сюди Джозі.
– Джозі давно тут працює?
– Два роки… ні, три.
– І вона вам подобається?
– Так, Джозі славна дівчина. Знає своє діло. Вміє підійти до людей, погасити будь-яку суперечку. Бридж, знаєте, гра нервова.
Полковник Мелчетт згідливо кивнув головою. Його дружина затято, але дуже погано грала в бридж. Містер Прескотт розповідав далі:
– Джозі нічого не варто залагодити будь-які неприємності. Вона легко знаходить з людьми спільну мову. Одне слово, дівчина здібна й надійна, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
Мелчетт знову кивнув головою. Тепер він знав, кого йому нагадує міс Джозефіна Тернер. Незважаючи на косметику й модний одяг, в ній чітко прозирала вдача бонни.
– Я залежу від неї, – провадив містер Прескотт. Голос його зробився сумний. – І чого її понесло на оті слизькі валуни, коли у нас такий чудовий пляж? Чом було не купатися тут? Послизнулась, упала й ушкодила коліно! Це було з її боку нечесно щодо мене! Я плачу їй за танці, за гру в бридж, за те, що вона розважає людей, а не за те, що купається між валунами й ушкоджує собі коліно! Танцівниці слід бути обережнішою зі своїми колінами й не ризикувати. Я дуже гнівався на неї. Це так нечесно щодо готелю.
