Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)
– Так, сер, я тієї ж думки. Не схоже, щоб хтось із них убив, а з розповіді Джозі видно, що вони й не могли цього зробити – обоє від десятої сорок до опівночі грали в бридж. Ні, як на мене, тут більше підходить інший варіант.
– Хлопець Рубі Кіні? – спитав Мелчетт.
– Саме так, сер. Якийсь розлючений молодик – може, навіть не сповна розуму. Той, кого вона знала до того, як переїхала сюди. Це удочеріння просто клало всьому край. Він збагнув, що втрачає її, адже Рубі переходила у зовсім інший суспільний прошарок. Оскаженілий, засліплений люттю, він виманив учора ввечері дівчину з готелю, посварився з нею, і остаточно витративши глузд убив її.
– А як вона опинилася в бібліотеці Бентрі?
– А це дуже просто. Скажімо, той молодик задушив її в машині. Коли він отямився, то першою його думкою було, як позбутися трупа. А машина стояла біля воріт великого будинку. І в нього зринула ідея: якщо дівчину знайдуть у будинку, то вбивцю шукатимуть серед його мешканців і по сусідству, а він почуватиме себе спокійнісінько. Рубі легенька, і він легко може її донести. В машині він знаходить стамеску, виламує вікно і кидає дівчину на килимок перед каміном. Оскільки він її задушив, то ніяких слідів крові й боротьби в машині немає. Розумієте, до чого я веду, сер?
– Так, Гарпер, це цілком можливо. Тоді залишається зробити одну річ: Cherchez I'homme [3]3
Cherchez I'homme– шукайте чоловіка (франц.).
[Закрыть].
– Що? О, дуже добре, сер. – Старший поліційний офіцер Гарпер тактовно всміхнувся у відповідь на цей жарт, хоча через «блискучу» французьку вимову Мелчетта майже нічого не зрозумів.
– О… е-е-е… послухайте… е-е… можна вам щось сказати? – промимрив Джордж Бартлетт, зупинивши двох поліцейських.
Полковникові Бартлетт не подобався. Крім того, Мелчетту кортіло довідатися, що виявив Слек у кімнаті Рубі й що дало опитування покоївок.
– Ну що, що там у вас іще? – гаркнув начальник поліції.
Молодий Бартлетт ступив кілька кроків назад, хапаючи ротом повітря, як риба на суходолі.
– Та… е-е-е… може, це й не важливо, розумієте. Але я вирішив, що треба вам сказати. Я, бачте, не можу знайти свою машину.
– Тобто як це не можете знайти машину?
Раз у раз заїкаючись, Бартлетт пояснив, що сталося.
– Ви хочете сказати, що її вкрали? – уточнив Гарпер.
Вдячний Бартлетт заговорив зрозуміліше:
– Атож, саме так. Тобто хто його знає… Я хочу сказати, що, може, хтось просто чкурнув покататися на ній – просто так, без лихого наміру. Ви мене розумієте?
– Коли ви бачили машину востаннє, містере Бартлетт?
– Я вже пробував згадати… Смішно, але часом так важко щось згадати, правда?
– Нормальній людині, я гадаю, не важко, – холодно зауважив полковник Мелчетт. – Як я зрозумів, ви сказали, що вчора ввечері вона стояла у готельному дворі…
Бартлетт зухвало урвав полковника:
– Саме так, а хіба ні?
– Що ви хочете сказати оцим «А хіба ні?» Ви заявили, що машина там стояла.
– Ну я мав на увазі… Я гадав, що вона там стояла, тобто… Я не виходив дивитися, розумієте?
Полковник Мелчетт зітхнув. Він зібрав усе своє терпіння й промовив:
– Давайте з'ясуємо все до ладу. Коли ви востаннє бачили – по-справжньому бачили – свою машину? Якої вона марки, до речі?
– «Міноан-чотирнадцять».
– І коли ви бачили її востаннє?
Борлак у Бартлетта конвульсивне підскочив угору й упав.
– Я вже думав про це. Користувався я нею вчора перед обідом. Пополудні збирався покататись. Але знаєте, як воно буває, – ліг спати… Потім, після чаю, пограв у сквош, тоді ще щось, згодом купався.
– А машина в цей час стояла в готельному дворі?
– Гадаю, що так. Тобто я її там залишив. Думав, знаєте, когось покатаю… Тобто після вечері. А що ж тут робити? І більше до неї не підходив.
– Але машина, на вашу думку, весь час стояла в дворі? – спитав Гарпер.
– Так, звичайно. Я ж її там поставив. А що?
– Ви помітили б, якби її там не було?
Містер Бартлетт похитав головою.
– Навряд, знаєте. Так багато машин виїздить й в'їздить. І чимало з них «міноани».
Гарпер кивнув головою і глянув у вікно. У дворі стояло штук вісім «міноанів-чотирнадцять» – це була дешева й популярна модель року.
– У вас немає звички на ніч ховати машину? – спитав полковник Мелчетт.
– Як правило, ні, – відповів Бартлетт. – Чудова погода, та й узагалі… Нудно, знаєте, ставити машину в гараж.
– Я зв'яжуся з сержантом Гіггінсом, а тоді піднімусь до вас нагору, сер, – глянувши на полковника Мелчетта, сказав Гарпер. – Хай запише все, що тут розповів містер Бартлетт.
– Гаразд, Гарпер.
– Отож я й подумав, що треба вам розказати, – задумливо пробурмотів Бартлетт. – Може, знадобиться…
Містер Прескотт узяв на роботу ще одну танцівницю – зі столом і житлом. Хай там яке було харчування, а помешкання їй дісталось найгірше в готелі. Джозефіна Тернер і Рубі Кіні займали кімнати в самому кінці голого й напівтемного коридора. Кімнати були маленькі, вікна виходили на північ – на стрімчак, що підпирав готель, – за меблі правило те, що лишилося від минулої епохи. Тепер, коли готель осучаснився, у спальнях були стінні шафи, а великі вікторіанські гардероби з дуба й червоного дерева стояли в кімнатах для обслуги та в тих, що здавалися тільки у розпалі курортного сезону.
Кімната Рубі Кіні, як завважили Мелчетт і Гарпер, була розташована дуже вдало для того, щоб непомітно вийти з готелю, і дуже невдало для того, щоб з'ясувати причину цього її кроку. Вузенькі сходи в кінці коридора вели до такого самого голого коридора на першому поверсі. Звідси скляні двері виходили на бічну терасу. Краєвид тут був нецікавий, і люди сюди навідувалися рідко. З цієї тераси можна потрапити на головну терасу перед готелем або зійти на звивистий путівець, що врешті виводить на дорогу в стрімчаку. Путівець крутий, ним ходять теж рідко.
Інспектор Слек діймав розпитами покоївок і обшукував кімнату Рубі, намагаючись знайти речові докази. На щастя, в кімнаті все було так, як напередодні ввечері. Рубі Кіні не мала звички вставати рано. Вона прокидалась о десятій – пів на одинадцяту і дзвонила, щоб їй принесли сніданок. Оскільки Конвей Джефферсон завітав зі своєю заявою до власника готелю майже на світанку, то поліція встигла в кімнату раніше за покоївок. Тих навіть у коридорі не було. У решті кімнат о цій порі року прибирали раз на тиждень.
– Так воно й краще, – пояснив Слек. – І якби тут було що шукати, то ми б його вже знайшли. Але тут нічого немає.
Гленшірська поліція вже побувала в кімнаті й зняла відбитки пальців. Але жодного чужого не виявлено. Тільки ті, що належали Рубі, Джозі й двом покоївкам – одна з уранішньої, друга з вечірньої зміни. Знайшли кілька відбитків пальців Раймонда Старра, але їх було легко пояснити: коли Рубі не з'явилась на танець, він заходив із Джозі до кімнати подивитись, чи немає там дівчини.
У шухлядах стола з червового дерева, що стояв у кутку, лежало безліч листів та інших паперів. Слек щойно ретельно їх перебрав і не виявив такого, за що можна було б зачепитися. Рахунки, запрошення, театральні програми, використані квитки в кіно, вирізки з газет, вирвані з журналів поради, як стати привабливою. Серед листів був один від якось Ліл із Палацу танців, в якому вона розповідала про всілякі події та плітки, про те, що за Рубі «скучають». Містер Фіндсон весь час питає про тебе! Він просто у відчаї! Як тільки ти пішла від нас, молодий Рег одразу ж закрутив із Мей. Часом про тебе питає Варт. Загалом усе, як завжди. Старий Грузер так само дуже жорстокий з дівчатами. Він вилаяв Аду за те, що вона зустрічається з хлопцем.
Слек ретельно записав усі згадувані в листі імена. Треба буде провести розслідування, може, випливе якась цікава інформація. А загалом кімната мало що давала слідству.
Посеред неї на стільці лежала впоперек пишна рожева сукня для танців, яка була на Рубі звечора, поруч валялися атласні туфлі на високих підборах та панчохи «павутинки», загорнені в клубочок. На одній виднілася стрілка. Мелчетт пригадав, що на мертвій дівчині панчіх не було. Як з'ясував Слек, вона мала звичку одягати їх лише на танці. Щоб заощадити гроші, Рубі замість панчіх користувалася косметикою. Крізь відчинені дверцята шафи було видно цілий набір дешевеньких, негарних вечірніх суконь, внизу стояло кілька пар туфель. У господарській сумці була брудна білизна: у кошику на сміття теж нічого особливого – обрізані нігті, паперові серветки, шматочки вати, перемазаної рум'янами та лаком для нігтів. Все було легко пояснити: Рубі піднялася нагору, перевдяглась і поспішила з кімнати. Але куди?
Джозефіна Тернер, що мала б найбільше знати про життя Рубі та про її друзів, допомогти також нічим не могла.
– Воно й не дивно, – заявив інспектор Слек. – Сер, коли все, що ви розповіли мені про удочеріння, правда, то Джозі обома руками була за те, щоб Рубі порвала з усіма своїми колишніми знайомими. Адже вони могли зашкодити справі. Мені здається, цей безногий джентльмен дуже вболівав за те, щоб Рубі Кіні залишалася такою собі невинною дівчинкою-лялькою. А в Рубі, припустімо, досить упертий хлопець. Старому це не сподобалося б. Отже, Рубі мусить про хлопця мовчати. Хоч би там як, а Джозі дуже мало знає про дівчину, про її друзів тощо. Та одного вона не стерпіла б нізащо – щоб Рубі все зіпсувала, злигавшись з якимсь хлопцем. Отож лишається вважати, що Рубі – а вона, як на мене, була дуже хитра – потай зустрічалася зі своїм знайомим і не признавалася про це Джозі, бо та відразу б заявила: «Ти що, дівчинко, не смій!» Але ж ви знаєте дівчат, особливо молоденьких, вони завжди дають себе обдурити отим упертим хлопцям. Одне слово, Рубі хоче з ним зустрітися. Він приїздить сюди, сатаніє від усього, що чує, і затягує їй на шиї зашморг.
– Мабуть, ваша правда, Слек, – погодився полковник Мелчетт, приховуючи, як завжди, відразу до всього, що сказав Слек. – Коли так, то ми легко з'ясуємо, хто цей упертий хлопець.
– Доручіть це мені, сер, – заявив Слек із притаманною йому впевненістю. – Я піду до Палацу танців і душу витрясу з тої Ліл. Ми скоро знатимемо правду!
Полковник Мелчетт мав, однак, щодо цього сумніви. Його завжди стомлював цей заповзятий беручкий інспектор.
– Сер, є ще одна людина, від якої можна дещо почути, – провадив Слек. – Це отой професійний танцівник і тенісист. Він частенько бачився з Рубі, певне, знає більше за Джозі. Цілком можливо, що вона йому пробалакалась.
– Ми з старшим поліційним офіцером Гарпером це обговорили.
– Гаразд, сер. А я як слід опитав покоївок. Вони нічогісінько не знають і, як я зрозумів, спогорда дивляться на цих двох танцюристочок. Прибирали в них абияк. Востаннє покоївка була тут учора о сьомій вечора – застелила ліжко, зашторила вікна і трохи прибрала. Тут є ванна кімната, подивіться, якщо хочете.
Ванна містилася між кімнатами Рубі та Джозі й не мала освітлення. Полковник Мелчетт мовчки оглянув численні засоби, що ними жінки наводили красу. Ряди баночок із кремами для обличчя, змивальні креми, живильні, вибілювачі. Коробочки з пудрою різних відтінків. Купа всілякої губної помади. Лосьйони до волосся, чорна туш для вій і брів, блакитні тіні для повік, з десяток відтінків лаку для нігтів, серветки до обличчя, клапті вати, брудні пушки для пудри, безліч пляшечок з лосьйонами.
– Ви хочете сказати, – пробурмотів він тихо, – що жінки всім цим користуються?
Інспектор Слек, який завжди все знав, добродушно пояснив:
– Сер, у приватному, так би мовити, житті жінки користуються одним або двома певними відтінками – на вечір і на день. Кожна. знає, який їй до лиця, і ним користується. А дівчатам такого фаху доводиться вдаватись, так би мовити, до повного набору. Вони виступають із показовими танцями: одного вечора це танго, другого – щось із вікторіанської епохи, далі танок племені апачі, а потім просто у танцювальній залі. І косметика, звичайно, міняється.
– Господи! – вигукнув полковник. – Не дивно, що ті, хто це виробляє, мають купу грошей.
– Дармові гроші – ось що це таке, – сказав Слек. – Дармові. Певна річ, трохи йде на рекламу.
Полковник Мелчетт прогнав думки про одвічну проблему жіночих чар і сказав:
– Лишається цей танцівник. Він ваш, Гарпер.
– Ну звісно, сер.
Коли вони йшли вниз, Гарпер спитав:
– Сер, а що ви думаєте про історію містера Бартлетта?
– З його машиною? Гадаю, Гарпер, за хлопцем треба простежити. Підозріла історія. Цілком можливо, що він зрештою, брав Рубі кататися.
10
Старший поліційний офіцер Гарпер був чоловік розважливий, приємної і ненастирливої вдачі. У випадках, коли поліції двох графств доводиться діяти спільно, працювати завжди дуже важко. Гарперові подобається полковник Мелчетт, він вважав його здібним начальником поліції, однак був радий, що танцівника допитуватиме сам. Не робити відразу дуже багато – це було в Гарпера золоте правило. На перший раз, звичайно, невинна розмова. Це розслаблює того, кого допитують, і другого разу він уже не почуває себе насторожено.
Гарпер уже бачив Раймонда Старра. Досить привабливий тип, високий, пластичний і гарний; на добре засмаглому обличчі виділяються дуже білі зуби. Чорнявий, елегантний. Манери приємні, товариські, в готелі дуже популярний.
– Боюся, містере Гарпер, з мене буде вам невелика поміч. Звичайно, я добре знав Рубі. Вона прожила тут понад місяць, ми виконували разом танці тощо. Але сказати про неї справді майже нічого. Приємне, але досить дурненьке дівча.
– Нас особливо цікавлять її стосунки з чоловіками.
– Я так і думав. Але я нічого про це не знаю. Було в готелі кілька залицяльників, але то так собі, несерйозно. Бачте, до неї майже нікого не допускала родина Джефферсонів.
– Так, родина Джефферсонів… – Гарпер замислено примовк, потім, кинувши гострий погляд на молодика, спитав: – Що ви думаєте про всю цю справу, містере Старр?
– Про яку справу? – крижаним голосом перепитав Раймонд Старр.
– Ви знали, що містер Джефферсон пропонував Рубі Кіні офіційно її удочерити?
Це виявилося для Старра неабиякою новиною. Він згорнув губи трубочкою, присвиснув і мовив:
– Ну, скажу вам, хитре чортеня! А втім… сивина в голову, біс у ребро.
– Вас це приголомшило, так?
– Звичайно. Якщо старому закортіло когось удочерити, то чому він не вибрав дівчину з своїх кіл?
– З вами Рубі про це не розмовляла?
– Ні, ніколи. Я тільки знав, що вона від чогось у захваті, оце й усе.
– А Джозі?
– О, Джозі, мабуть, знала, що діялось. Цілком можливо, що вона сама все улаштувала. Джозі не дурна. Вона робила ставку на Рубі.
Гарпер кивнув головою. Так, це Джозі запросила її сюди. І вона ж, без сумніву, робила все, щоб зблизити дівчину з Джефферсонами. Не дивно, що Джозі була така знервована, коли того вечора Рубі не вийшла танцювати, а Конвей Джефферсон підняв паніку. Джозі бачила, як руйнуються її плани.
– Рубі вміла, на вашу думку, тримати таємницю? – спитав Гарпер.
– Як і більшість жінок. Вона не дуже розводилась про особисті справи.
– Дівчина коли-небудь згадувала про… про якогось свого колишнього приятеля… що, може, навідувався сюди чи про такого, з ким у неї були ускладнення? Ви, гадаю, розумієте, що я маю на увазі?
– Цілком. Наскільки я знаю, таких у неї не було. Принаймні вона про це не згадувала.
– Дякую. А тепер розкажіть, будь ласка, в довільній формі, але якомога детальніше – про той вечір.
– Гаразд. О десятій тридцять ми з Рубі танцювали.
– Ви не помітили тоді в ній чогось незвичайного?
Раймонд замислився.
– Здається, ні. Я не знаю, що було потім. Я танцював з іншими партнерками. Але добре пам'ятаю, що в танцювальній залі її не було. Опівночі вона не з'явилася. Я був дуже роздратований і пішов сказати про це Джозі – вона грала в бридж з Джефферсонами. Але Джозі й гадки не мала, куди поділася Рубі, і, думаю, ця звістка її не втішила. Я помітив, як вона глипнула на містера Джефферсона. Я вмовив музикантів заграти інший танок, а сам пішов до адміністрації й попросив, щоб вони там зателефонували Рубі. Трубки ніхто не брав. Я повернувся до Джозі. Вона сказала, що Рубі, мабуть, спить у себе в кімнаті. Припущення ідіотське, інакше його не назвеш, але розраховане воно було, певна річ, на Джефферсонів. Джозі пішла зі мною і сказала, що треба піднятися до Рубі разом.
– Гаразд, містере Старр. А що вона говорила, коли ви залишилися вдвох?
– Наскільки я пригадую, вона була дуже люта й заявила: «Бісове дитя! Невже вона таке втнула! Рубі втратить усі свої шанси. З ким вона? Ти не знаєш?» Я відповів, що й гадки не маю. Останнє, що я бачив, як вона танцювала з Бартлеттом. А Джозі сказала: «Невже вона з ним? Що вона собі думає? Невже з отим кіношником?!»
– Кіношником? Хто він? – різко запитав Гарпер.
– Я не знаю, як його звати. Він тут ніколи не жив. На вигляд досить показний – чорнявий і схожий на актора. Має якесь відношення до кінопромисловості – здається, так він сказав Рубі. Раз чи двічі приїздив сюди вечеряти, потім танцював з Рубі, але я не думаю, що вона його добре знала. Тому я й здивувався, коли Джозі згадала його. Я відповів, що не певен, чи був він звечора в ресторані. А Джозі промовила: «Так, але з кимось же вона пішла! Що я тепер скажу Джефферсонам?» Я поцікавився, яке до цього діло Джефферсонам. А Джозі сказала: діло, мовляв, є. А тоді додала, що повік не пробачить Рубі, якщо та чкурнула й усе зіпсувала.
На той час ми вже ввійшли в кімнату Рубі, але її там, звісно, не було. Одначе Рубі туди заходила, бо сукня, в якій вона танцювала, лежала впоперек стільця. Джозі зазирнула в шафу й сказала, що дівчина, видко, одягла стару білу сукню. На наш іспанський танець вона одягала звичайно чорну вельветову сукню. Я був лютий, що Рубі мене так підвела. Джозі заспокоїла мене й сказала, що танцюватиме зі мною сама, аби лиш не лаявся старий Прескотт. Вона пішла до себе перевдягатись, потім ми спустилися вниз і танцювали танго – вишукане й досить показне, але не дуже виснажливе як для її коліна. Джозі дуже ризикувала, адже коліно в неї боліло, я бачив. Потім вона попросила мене допомогти їй заспокоїти Джефферсонів – мовляв, це дуже важливо. Звичайно, я зробив, що міг.
Старший поліційний офіцер Гарпер кивнув головою і подякував містерові Старру. «Ще й як важливо! П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів…» – подумав Гарпер. Він дивився, як Раймонд Старр, прихопивши сумку з ракеткою й тенісними м'ячами, граційно рушив сходами тераси вниз. Місіс Джефферсон, також із ракеткою в руці, приєдналась до нього, і вони пішли на тенісний корт.
– Вибачте, сер.
Поруч стояв збуджений сержант Гіггінс. Гарпер, прокинувшись від роздумів, стривожено глянув на нього.
– Вам дзвонили з управління, сер. Вранці якийсь робітник бачив біля кар'єру яскравий вогонь. А півгодини тому там знайшли спалений автомобіль. Це милі дві звідси. Всередині рештки обвугленого тіла.
Вольове обличчя Гарпера спалахнуло.
– Що це в Гленшірі коїться? – вигукнув він. – Епідемія насильства? – Потім спитав: – Номер машини з'ясували?
– Ні, сер. Але з'ясуємо неодмінно – за номером двигуна. Там гадають, що це «міноан-чотирнадцять».
11
Йдучи через вітальню в готелі «Меджестік», сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.
Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.
Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:
– Радий, що ви прийшли… Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити. Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було?
Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.
– А що сталося?
– Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів – подружжя Бентрі.
– Артура й Доллі Бентрі?! – Клітерінг не йняв віри.
– Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі.
Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи. Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.
– Це справа незвичайна, – зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. – Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте?
– Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям?
– Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, – не погодився Клітерінг.
– Однак можливе, – наполягав Конвей.
– Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене?
– Я каліка, – гірко зітхнув Конвей Джефферсон. – Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати… Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах… Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб'язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта?
– Так, я з ним колись зустрічався… – І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.
– Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? – промовив сер Генрі. – Це не мій профіль!
– Але ж насправді ви не любитель, – заперечив Джефферсон.
– І вже не професіонал. Я на пенсії.
– Це полегшує справу.
– Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.
– А тепер, – сказав Джефферсон, – ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.
– Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?
– Саме так.
– У вас є якісь міркування?
– Аніякісіньких.
– Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.
– Ви це про кого?
– У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з. приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід – із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід – це за милю від Госсінггона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона – саме та людина, яка потрібна, Конвею.
Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.
– Жартуєте?
– Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством – утопилась – одна дівчина. Поліція мала підозру – і цілком слушно, – що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім'я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!
Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:
– Що ж, жіноча інтуїція!
– А вона називає це не так. Спеціалізація – ось її визначення.
– І що це означає?
– Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування – і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марпл має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.
– Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? – скептично запитав Джефферсон.
– Я думаю, – твердо відказав сер Генрі Клітерінг, – міс Марпл має свої міркування.
Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.
– О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут!
Сер Генрі шанобливо відповів:
– Радий, дуже радий вас бачити!
Залившись рум'янцем, міс Марпл прошепотіла:
– Це так мило з вашого боку!
– Ви зупинилися тут?
– Так, ми зупинилися тут.
– Ми?
– Місіс Бентрі і я. – Вона допитливо глянула на нього. – Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда?
– А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком?
– Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, – втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.
– А Доллі, схоже, розважається, так? – спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.
– Ну… е-е… так. Бідолашна…
– І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус?
Міс Марпл стримано відповіла:
– Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. – Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. – А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.
– І нічого не спадає на думку? Жодної сільської історії?
– Поки що я мало про це знаю.
– Гадаю, я зможу вам допомогти. Я хочу спитати у вас поради, міс Марпл.
Сер Генрі коротко переповів про події. Міс Марпл зацікавлено слухала.
– Бідолашний містер Джефферсон, – мовила вона. – Яка сумна історія! Ота жахлива катастрофа… Залишитися після всього живим, калікою, – це, мабуть, ще страшніше, ніж загинути.
– Так, справді. Ось чому його друзі просто в захваті від волі й твердості духу, з якими він долає свій біль, горе і фізичні вади.
– Так, це просто разюче.
– Не збагну я тільки одного: чому він раптом запалився до цієї дівчини такою приязню? Може, в ній було щось особливе?
– Та навряд, – спокійно відповіла міс Марпл.
– Ви так вважаєте?
– Я не думаю, що в ній було щось особливе.
– Знаєте, бридким дідуганом його не можна назвати, – заявив сер Генрі.
– Ну що ви! – зашарілася міс Марпл. – Я такого й у думці не припускала. Я лише хотіла сказати – це недобре, я знаю, – що він просто шукав гарненьку, здібну дівчину, яка замінила б йому дочку, а потім ця дівчина побачила свій шанс і пустила в хід усе, на що була здатна. Я знаю, це звучить трохи жорстоко, але я стільки разів була свідком таких випадків! Взяти хоч би молоду служницю містера Гарботла. Звичайнісінька собі дівчина, правда, спокійна, вихована. Його сестру викликали доглянути родича, який помирав, а коли вона повернулась, то дівчина поводилася вже як господиня – розсілась у вітальні, сміється, розпатякує, простоволоса й без фартуха. Міс Гарботл нагримала на неї, але дівчина геть знахабніла. А потім старий містер Гарботл просто ошелешив сестру, заявивши, що вона, мовляв, надто довго порядкує в його домі, і він узяв собі нову господиню.
То був скандал на ціле село. Однак бідолашній міс Гарботл усе ж довелося піти й шукати сякий-такий притулок в Істоурні. Звичайно, люди всяке кажуть, проте в містера Гарботла, гадаю, з тою дівчиною нічого такого не було. Просто старому чоловікові куди приємніше було мати поруч молоду, веселу дівчину, яка вихваляла його розум і вдачу, ніж сестру, яка тільки те й робила, що докоряла йому, хоч він був добрий, дбайливий господар.
Міс Марпл трохи помовчала, потім повела далі:
– Або містер Беджер. Той тримав аптеку й залицявся до молодої дівчини, що працювала у нього в косметичному відділі. Якось він і каже дружині: давай, мовляв, вважатимемо її дочкою і хай живе з нами. Однак місіс Беджер подивилася на це інакше.
– Якби ж це була дівчина його кола… дочка якогось товариша, – промовив сер Генрі. Міс Марпл перебила його:
– Ну, то була б йому втіха невелика. Це як король Кофетуа й жебрачка [4]4
За англійською народною баладою, король Кофетуа на схилі віку закохався в молоду жебрачку і одружився з нею.
[Закрыть]. Уявіть, що ви самотній, стомлений життям старий чоловік і ваша родина вами нехтує… – Міс Марпл зробила паузу. – Допомогти за таких обставин людині, яка в захваті від вашої щедрості – хай воно звучить трохи й мелодраматично, але, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, – це вам куди цікавіше! Таке підносить вас у власних очах – ви милостивий володар! Той, кому ви даруєте ласку, вами захоплюється, і це, звісна річ, вас тішить. – Вона знову зробила паузу, потім сказала: – Містер Беджер, до речі, купив тій дівчині з аптеки неймовірні подарунки – діамантового браслета й найдорожчу радіолу. Витратив на неї купу грошей. Однак місіс Беджер була жінка куди хитріша, ніж бідолашна міс Гарботл, – цьому, звичайно, сприяло заміжжя, – спробувала дещо вивідати. Отож коли містер Беджер дізнався, що дівчина злигалася з дуже підозрілим молодиком, який грав на кінських перегонах, і вже заставила браслет, щоб дати йому гроші, вона враз йому спротивіла, і справа закінчилася цілком щасливо. А на різдво він подарував місіс Беджер каблучку з діамантом.
Ці приємні, проникливі очі зустрілися з очима сера Генрі. Йому стало цікаво: невже це – натяк, і він спитав:
– Ви хочете сказати, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то ставлення мого товариша до неї змінилося б?
– Цілком можливо. Думаю, через рік-два він би сам узявся влаштувати дівчині пристойний шлюб. А втім, ні. Джентльмени – великі егоїсти. І я певна, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то вона про це мовчала б.
– А її хлопця те ображало б?
– Боюсь, ця версія цілком вірогідна. Знаєте, мене вразило, що її двоюрідна сестра, молода жінка, яку сьогодні вранці привозили до Госсінгтона, була сердита на мертву дівчину. Тепер, після вашої розповіді, я зрозуміла чому. Вона сподівалася поживитися на цій справі.
– Безжалісна людина, еге ж?
– Це сказано, мабуть, надто різко. Бідолаха мусить заробляти собі на життя, і не варто сподіватися від неї співчуття до забезпечених людей, – як ви назвали містера Гаскелла й місіс Джефферсон. їх нібито збираються ошукати, позбавивши ще однієї чималої суми грошей, на які вони не мають ніякого морального права. Я б сказала, що міс Тернер практична, амбітна і життєлюбна молода жінка з непоганою вдачею. Трохи схожа на Джессі Голден, дочку пекаря, – додала міс Марпл.
– А що сталося з тією? – поцікавився сер Генрі.
– Джессі вивчилась на бонну й вийшла заміж за господаревого сина, що приїхав у відпустку з Індії. І, гадаю, стала йому доброю дружиною.
Та хоч які цікаві це були випадки, сер Генрі, однак, спитав:
– Чому, на вашу думку, в Конвея Джефферсона так раптово розвинувся «кофетуанський комплекс», якщо ви не проти такого визначення?
– Це неминуче.
– Чому?
Трохи повагавшись, міс Марпл відповіла:
– Я схильна думати – це, звісно, всього-на-всього мій здогад, – що його зять і невістка хотіли б, мабуть, одружитися ще раз.
– І він, звичайно ж, не міг би цьому заперечити?
– Певна річ, не міг би. Але подивіться на це його очима. У нього за плечима важке потрясіння і втрата. У них теж. Троє невтішних людей живуть разом, і їх зв'язує спільна втрата. Але час, як казала моя люба матуся, – найкращий лікар. Містер Гаскелл і місіс Джефферсон молоді. Самі того не усвідомлюючи, вони починають нудитися, нарікати на гіркі узи, що зв'язують їх із прикрим минулим. І все це передається містерові Джефферсону, він втрачає їхнє співчуття й не розуміє, що сталося. Так буває завжди. Чоловіки одразу відчувають, коли ними нехтують. У випадку з містером Гарботлом мусила піти міс Гарботл. А Беджерів врятувало те, що місіс Беджер цікавилася спіритизмом і часто відвідувала сеанси.
