Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)
Реймонд Чандлер
ПОСТРІЛ В РЕСТОРАНІ СІРАНО
Повість
Переклад: Мар Пінчевський.
Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Yuns at Cyrano's. Raymond Chandler. Trouble is my Business and Others Stories. Penguin Books. Ltd. 1960.
1
Тед Молверн любив дощову погоду; любив шелестіння дощу, його запах, його смак на губах. Вийшовши із свого двомісного «ласаля», він постояв трохи коло бічного входу до «Каронделета», тримаючи руки в кишенях просторого пальта із синьої замші, високий комір якого лоскотав йому вуха. Коли намокла сигарета в його зубах зашипіла й погасла, Молверн увійшов до готелю, проминув перукарню, аптеку-закусочну, парфюмерну крамничку, на полицях якої вміло підсвічені пляшечки вишикувались, мов балетна трупа у фіналі бродвейського шоу, і, обійшовши колону із золотими прожилками, ступив у застелену килимом кабіну ліфта.
– Добридень, Елберте. Оце дощик!.. На дев'ятий.
Худий, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята рукою в білій рукавичці й сказав:
– Отакої, містере Молверн, невже ви гадаєте, що я не знаю вашого поверху?
Не дивлячись, хлопець натиснув на кнопку з цифрою 9; коли ліфт спинився, він розчинив дверцята, а тоді раптом прихилився спиною до стінки кабіни й заплющив очі.
Молверн зупинився на виході й уважно подивився на нього своїми блискучими карими очима.
– Що з тобою, Елберте? Ти хворий?
Хлопець через силу посміхнувся.
– Працюю другу зміну підряд. Вертун занедужав. Це в мене, мабуть, через те, що я давно не їв.
Високий кароокий чоловік витяг із кишені зіжмакану п'ятірку і сунув її хлопцеві під ніс. Той вирячив очі, відштовхнувся від стінки, виструнчився.
– Та що ви, містере Молверн.
– Бери, бери, Елберте. Що важливіше – дружба чи якась там п'ятірка? Вважай, що я частую тебе обідом.
Він вийшов з кабіни й попрямував коридором. Ідучи, стиха пробурмотів:
– Ох, і тюхтій же ти, Молверне…
Чоловік, що вибіг йому назустріч, мало не збив його з ніг. Вискочивши з-за рогу, він сахнувся від Молверна вбік, протупотів до ліфта і, розчахнувши вже стулені дверцята, крикнув:
– Униз!
Молверн устиг помітити, що обличчя в нього під низько насунутим, мокрим від дощу капелюхом було бліде й напружене, близько посаджені чорні очі – зовсім безвиразні. Такі очі йому вже траплялося бачити раніше. У наркоманів.
Кабіна ліфта зникла, Мов грузило у воді. Молверн постояв якусь мить, дивлячись на те місце, де вона щойно була, а тоді пройшов далі коридором і завернув за ріг.
Двері номера 914 були розчинені, на порозі, головою в коридор, лежала дівчина.
Вдягнена в мерехтливу сталево-сіру піжаму, вона лежала на боці, прим'явши щокою ворс килима, і з густого, кольору стиглого жита волосся, укладеного бездоганними блискучими хвильками, не вибилося жодне пасмо. Вона була молода, дуже вродлива і начебто не мертва.
Молверн присів навпочіпки, доторкнувся до її щоки. Щока була тепла. Він обережно відгорнув їй з чола волосся й побачив синець.
– Оглушена, – процідив він крізь зуби.
Взявши дівчину на руки, Молверн заніс її через маленький передпокій до вітальні номера-люкс і поклав на широку велюрову канапу перед газовим каміном.
Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима, і щоки в неї були синяві під косметикою. Молверн зачинив двері в коридор, обійшов і уважно оглянув весь номер, потім повернувся до передпокою і там, на плінтусі, помітив якийсь блискучий предмет. Піднявши його, він побачив, що це семизарядний малокаліберний пістолет з кістяною рукояткою. Молверн понюхав дуло, засунув пістолет до кишені й знову підійшов до дівчини.
Видобувши з внутрішньої нагрудної кишені прим'яту срібну фляжку, він відкрутив кришку, пальцями розтулив дівчині уста й хлюпнув віскі на дрібненькі білі зуби. Вона закашлялася, мотнула головою. Очі її розплющились. Вони були темно-сині, з бузковим відтінком. За мить у них засвітився вогник свідомості, але він ще ледь жеврів.
Дивлячись на неї, Молверн запалив сигарету. Дівчина ворухнулася знову. І за хвильку прошепотіла:
– Мені подобається ваше віскі. Дайте, будь ласка, ще трохи.
Він виніс із ванної склянку, налив у неї віскі. Дівчина через силу підвелася й сіла, приклала до чола долоню, застогнала. Потім узяла з його руки склянку і вправно вихилила її.
– Ще дужче сподобалося, – сказала вона. – Хто ви такий?
Голос у неї був низький, мелодійний. Молверн любив такі голоси.
– Мене звуть Тед Молверн, – відповів він. – Я мешкаю на цьому ж поверсі, в дев'ятсот тридцять сьомому.
– Я… я, певно, знепритомніла.
– Еге ж. Вас оглушили якимсь важким предметом, золотко. – Він пильно дивився на неї своїми блискучими очима. В кутиках його уст ховалась усмішка.
Очі в неї розширились і затяглися поволокою, захисною поволокою з тьмяної емалі.
– Я бачив того, хто зробив це, – докинув Молверн. – Від нього аж смерділо кокаїном. Тримайте свій пістолет.
Він вийняв пістолет з кишені й простяг їй на долоні.
– Певно, тепер мені доведеться вигадати для вас якусь казочку, – повільно промовила дівчина.
– Мені вона ні до чого. Якщо ви вскочили в халепу, я можу допомогти вам. За однієї умови.
– Якої ж? – Голос її звучав тепер холодно й гостро.
– Ви скажете, хто в цьому замішаний, – спокійно відповів він. Вийнявши магазин з рукоятки пістолета, він глянув на верхній патрон. – Кулі нікельовані, га? Бачу, ви знаєтеся на зброї, золотко.
– Чи не можна без «золотка»?
– Та можна було б. Якби я знав, як вас звуть.
Він усміхнувся до неї, підійшов до письмового столу й поклав на нього пістолет. На столі стояла оправлена в шкіру рамка з двома фотографіями. Спочатку він глянув на них побіжно, потім придивився уважніше. Миловида чорнява жінка й худий русявий чоловік з холодними очима; високий стоячий комір, широка краватка, зав'язана на великий вузол, і вузькі вилоги свідчили про те, що фотографію зроблено багато років тому.
Поки Молверн стояв, утупившись поглядом у портрет, дівчина за його спиною заговорила знову.
– Мене звуть Джін Едріен. Я танцівниця. Виконую власний номер у ревю в ресторані Сірано.
Молверн усе ще невідривно дивився на фотопортрет.
– Ми з Бенні Сірано давні знайомі, – озвався він неуважливо. – Це ваші батьки?
Він обернувся і глянув дівчині просто в очі. Вона повільно підвела голову. Щось схоже на острах майнуло в тих темно-синіх очах.
– Так. Вони померли багато років тому, – спокійно відповіла вона. – Наступне запитання?
Він хутко підійшов до канапи і став над дівчиною.
– Згоден, я стромляю свого носа куди не слід, – скоромовкою сказав він. – Ну то й що? Це моє місто. Колись мій батько тримав його в кулаці. «Старий Маркус Молверн, Друг Народу», – не чули? Цей готель – мій. Принаймні частина його – моя власність. А той нафарширований кокаїном бандюга, по-моєму, найманий убивця. То чом би мені не спробувати допомогти вам?
Русява дівчина тепер дивилася на нього з-під напівопущених повік.
– І все-таки ваше віскі смакує мені, – сказала вона. – Може, наллєте?..
– Ковтніть просто з фляжки, золотко. Так воно буде швидше, – буркнув він.
Дівчина раптом підвелась, і обличчя її трохи зблідло.
– Ви розмовляєте зі мною, мов з якоюсь злодійкою! – обурено вигукнула вона. – Що ж, гаразд, ось вам правда. Хлопцеві, з яким я зустрічаюсь, віднедавна хтось погрожує розправою. Він боксер, і від нього вимагають, щоб одну з наступних зустрічей він програв. Тепер, щоб вплинути на нього, вони напали на мене. Задовольняє вас таке пояснення чи ні?
Молверн підняв з крісла свій капелюх, вийняв з рота недокурок сигарети і роздушив його в попільничці. Відтак спокійно кивнув, уже іншим голосом промовив: «Даруйте мені», – і рушив до дверей.
Коли він узявся за ручку, дівчина засміялася за його спиною і лагідно сказала:
– Ох і вдача ж у вас – хай бог милує! До того ж ви забули свою фляжку.
Він повернувся і взяв фляжку. Тоді раптом нахилився, узяв дівчину за підборіддя і поцілував в уста.
– А нехай вам, золотко, – сказав він тихо. Ви мені подобаєтесь. – І знову рушив до дверей.
Коли він вийшов, дівчина провела пальцем по устах і замислено всміхнулась.
2
У старшого посильного готелю Тоні Акости, хлопця по-дівочому стрункого й тендітного, було шоколадне обличчя з бархатистими очима й тонкими, завжди рішуче стуленими губами. Ставши на порозі, він доповів:
– Ближче як у сьомий ряд квитків уже не було, містере Молверн. Той Мастак Верра б'ється, як звір, але чемпіоном у напівлегкій вазі буде Дьюк Тарго – це факт.
– Зайди випий чарку, Тоні, – сказав Молверн. І, ставши біля вікна й дивлячись на струмені дощу, кинув через плече: – Якщо це звання йому куплять.
– Тільки крапелиночку, містере Молверн.
Темношкірий хлопець заходився обережно змішувати віскі з содовою. Склянка стояла на таці, а таця – на зробленому під старовину бюро. Піднісши пляшку проти світла, Тоні нігтем відміряв порцію, налив у склянку, тихо подзвенів довгою ложечкою, розкручуючи грудку льоду, надпив і всміхнувся, блиснувши дрібними білими зубами.
– Цей Тарго – просто диво, містере Молверн. Удар блискавичний, голова ясна, кулаки, як два молоти, нікого не боїться, ніколи не відступає.
– Але ж ти подивись, кого проти нього виставляють. Хтозна-кого. Босяків.
– Атож, справжнього партнера він ще не мав, – кивнув Тоні.
Дощ періщив у шибки. Великі краплі розплескувались і стікали хвильками вниз.
– Він і сам босяк, – сказав Молверн. – Попри весь свій шик і лоск, він – босяк босяком.
Тоні скрушно зітхнув.
– Ех, якби ж то я міг подивитися хоч один раунд. І це ж мій вихідний день.
Молверн повільно одвернувся од вікна, підійшов до бюро й налив собі віскі з содовою. На щоках у нього проступили дві темні плями, голос зазвучав стомлено і став якимось скрипучим.
– Так-так. І що ж тобі заважає?
– Голова болить.
– Отже, ти знову без грошей, – майже прогарчав Молверн.
Тоні відвів погляд убік і промовчав. Молверн стиснув пальці лівої руки в кулак, повільно розняв їх і спідлоба зиркнув на хлопця.
– Тед завжди виручить, – зітхнув він. – Старий добряга Тед. Він роздає гроші направо і наліво. Він тюхтій. Тед завжди виручить. Гаразд, Тоні, неси того квитка назад. Візьмеш два поряд. – Він засунув руку до кишені, витяг банкноту.
Тоні аж наче образився.
– Отакої, містере Молверн, може, ви думаєте, що я…
– Бери, бери. Що важливіше – дружба чи якийсь там квиток на бокс? Купиш два квитки і візьмеш із собою свою дівчину. Мені, зрештою, начхати на того Тарго.
Тоні Акоста взяв гроші. Потім подивився Молвернові просто в очі і, стишивши голос, проказав:
– Я б радше пішов з вами, містере Молверн. Тарго мастак класти навзнаки не тільки на рингу. Він вчащає сюди до однієї білявочки, вашої сусідки. До міс Едрієн з дев'ятсот чотирнадцятого.
Молверн випростався, не кваплячись поставив склянку, покрутив її на таці й трохи захриплим голосом відповів:
– І все ж таки він босяк босяком, Тоні. Гаразд, зустрінемось о сьомій коло входу до твого готелю. Повечеряємо разом.
– От спасибі, містере Молверн!
Нечутно ступаючи, Тоні Акоста вийшов і беззвучно причинив за собою двері.
Молверн довго стояв, водячи пучками по стільниці, втупившись поглядом у підлогу. Потім голосно, сердито проказав:
– Тед Молверн, найперший тюхтій у Сполучених Штатах Америки. Дурень, що заграє з прислугою і кидається на виручку приблудним мамзелям. О-хо-хо.
Він допив віскі, глянув на годинник на руці, надів капелюха, синє замшеве пальто і вийшов. У коридорі зупинився перед дверима 914-го, уже підніс руку, щоб постукати, – і тут-таки опустив її.
Повільно підійшовши до ліфта, він спустився вниз, вийшов на вулицю і сів у свою машину.
Редакція «Трібюн» містилася на розі Четвертої авеню і Спрінг-стріт. Молверн завернув за ріг, пройшов службовим входом і піднявся на четвертий поверх у розхитаному ліфті. Ліфтер – дідок із погаслою сигаретою в зубах – невідривно читав згорнуту вчетверо газету, тримаючи її під самим носом.
На четвертому поверсі, перед великими двійчастими дверима з написом «Відділ репортажу», стояв столик із селектором, за яким сидів ще один дідок.
Молверн постукав пальцями по столу, привертаючи до себе його увагу, і сказав:
– До Адамса. Тед Молверн.
Дідок щось пробубонів у селектор, відпустив клавішу й показав бородою на двері.
Молверн увійшов і повз вигнутий підковою стіл технічного редактора, повз ряд столиків, за якими клацали на машинках репортери, попрямував у кінець кімнати, де в кріслі, відхиленому під небезпечним кутом назад, поклавши ноги на висунуту шухляду й націливши велику люльку просто в стелю, сидів худорлявий рудий чоловік.
Коли Молверн став перед ним, рудий відірвав погляд від стелі, подивився на нього і, не міняючи пози, процідив крізь зціплені на люльці зуби:
– Вітаю, Тедді. Як справи у багатих нероб?
– Ти не міг би показати мені своє досьє на такого собі містера Кортуея? – спитав Молверн. – Точніше кажучи, на сенатора нашого штату Джона Маєрсона Кортуея?
Адамс опустив ноги на підлогу і, ухопившись за край столу, сів рівно, витяг люльку з рота і сплюнув у кошик для сміття.
– На цього старого шкарбана? Будь ласка. Тільки я не пригадую, щоб за ним водилося щось цікаве. – І, втомлено підвівшись, зітхнув. – Ходімо, хлопче.
Вони пройшли попід стіною повз інший ряд столиків; за останнім голосно реготала гладка дівчина з розмазаною на губах помадою – певно, друкувала щось дуже для неї смішне, – і ввійшли до іншої великої кімнати, заставленої шестифутовими шафами-картотеками, між якими де-не-де стояли столики із стільцями.
Адамс зупинився перед однією шафою, перебіг очима написи, висмикнув шухляду, витяг і поклав на столик папку.
– Влаштовуйся, читай. А що ти винюхав?
Спершись ліктем на столик, Молверн заходився гортати вирізки. їх було багато, схожих одна на одну, політичних за змістом, позбавлених будь-якої сенсаційності. Сенатор Кортуей зробив таку-то заяву з приводу такого-то питання, що становить громадський інтерес, виступив на таких-то зборах, побував там-то. Читати все це було дуже нудно.
З кількох кліше на Молверна з холодною байдужістю дивився худорлявий сивий чоловік із запалими чорними очима на непроникному обличчі. По кількох хвилинах Молверн спитав:
– А зайвої фотографії його в тебе не знайдеться? Не клішованої, а справжньої?
Адамс зітхнув, потягся і зник за стіною шаф. Повернувшись, він кинув на столик лискучу чорно-білу фотокартку.
– Бери, дарую. У нас їх десятки. Цьому дідові вже казна-скільки років, і ніякі чорти його не беруть. Як захочеш, я можу в нього й з автографом узяти – тобі особисто.
Молверн, примруживши очі, довго придивлявся до портрета.
– Дякую, обійдуся, – сказав він повагом. – Ти не знаєш, Кортуей був одружений?
– Ні. Принаймні за мого життя. Та ні, мабуть, ніколи. Слухай, а що ти в біса розкопав?
Усмішка повільно торкнула Молвернові уста. Він витяг свою фляжку й поставив її на столик поряд з папкою. Обличчя Адамса вмить проясніло, довга рука сягнула по фляжку.
– Виходить, і дітей у нього не було, – сказав Молверн.
Адамс ласо дивився на фляжку.
– Може, й були, але не для преси. А втім, наскільки я знаюся на фізіономіях, добродії з такими пиками дітей не плодять. – Він з булькотом ковтнув, витер губи, ковтнув ще раз.
– У тім-то й річ, – кивнув головою Молверн. – Ковтни ще тричі – і забудь, що ти мене бачив.
3
Товстун наблизив своє обличчя до Молвернового й сипло запитав:
– Гадаєш, вони змовилися, сусіде?
– Атож. На користь Верри.
– І скільки важить твій доказ?
– Спершу зваж свій гаман.
– Він тягне на десять півсотень, і місця в ньому ще на стільки ж.
– Іду на всі, – прошепотів Молверн, не зводячи очей з білявої голівки в першому ряду під рингом. Йому видно було блискучу хвилясту зачіску, біле пальто з білим хутряним коміром. Обличчя він не бачив. Але йому й не треба було бачити його.
Товстун поморгав очицями й обережно витяг із внутрішньої кишені піджака. туго набитий гаман. Поклавши його на коліно, він відлічив десять півсотенних асигнацій, згорнув їх трубочкою і сховав гаман на місце, туди, де ребрами відчував його вагу.
– Ти сам напросився, піжоне, – просичав він. – Показуй свої гроші.
Молверн відірвав погляд від дівчини, видобув пласку пачку новеньких стодоларових банкнот, черкнув великим пальцем по краю, розділяючи їх, витяг з-під паперової стрічки п'ять асигнацій і простяг товстунові.
– Оце по-нашому! – сказав той. Потім знову наблизив своє обличчя до Молвернового. – Мене звуть Скітс О'Ніл. А ти не вшиєшся, га?
Молверн усміхнувся своєю повільною усмішкою і сунув гроші товстунові в руку.
– Тримай їх сам, Скітсе. Мене звуть Тед Молверн. Я син старого Маркуса Молверна. Від мене ти не вшиєшся, бо стріляю я швидше, аніж ти бігаєш, – і потім ні перед ким не виправдуюсь.
Товстун із шумом набрав у легені повітря і відкинувся на спинку стільця. Тоні Акоста з хвилину дивився, мов заворожений, на гроші, затиснуті в його пухкому кулаці. Потім облизав губи і, збентежено всміхаючись, зазирнув Молвернові в очі.
– Це ж викинуті гроші, містере Молверн, – прошепотів він. – Звісно, якщо… Якщо вам не відомо щось таке…
– Та дещо відомо – якраз на п'ятірку з двома нулями, – пробурчав у відповідь Молверн.
Пролунав дзвінок перед початком шостого раунду.
У перших п'ятьох важко було віддати комусь перевагу. Дьюк Тарго, русявий здоровань, навіть не пробував показати, що він уміє. Ну, а чорнявий Мастак Верра, дужий довгорукий поляк із пощербленими зубами й розплющеними вухами, то цей, хоч сили йому й не бракувало, з усіх прийомів добре знав тільки два: захват і свінг, який починав розмахом мало не від підлоги і який ще жодного разу не влучив у ціль. Але досі він і не пропустив жодного серйозного удару. Вболівальники вже хором глузували з Тарго.
Коли табуретки висмикнули з рингу, Тарго поправив свої чорні із срібними смужками труси і трохи силувано всміхнувся до дівчини у білому пальті. Його вродливе обличчя було зовсім чисте – ні синця, ні подряпини. На плечі в нього засохла кров, але не власна, а з роз'юшеного носа Мастака Верри.
Як тільки пролунав гонг, Верра кинувся через ринг, ухилився від правої Дьюка Тарго і хуком зліва таки зачепив супротивника. Удар був змазаний, але Тарго вдав, ніби цей хук потряс його. Він відкинувся на канати, спружинив уперед і ввійшов у клінч.
Молверн посміхнувся в темряві.
Рефері наказав боксерам розійтись, і Тарго враз відштовхнувся від Верри. Той спробував дістати його аперкотом, але схибив. З хвилину вони пританцьовували, обмінюючись випадами. На гальорці завели пісню в ритмі вальсу. Потім Верра відвів праву назад і вниз, готуючи свінг. Тарго, здавалося, чекав цього удару, навіть підставляв себе під нього. На обличчі його з'явилася дивна напружена посмішка. Дівчина в білому пальті раптом підвелась.
Удар Верри ковзнув по щелепі супротивника. Тарго лише ледь помітно хитнувся і прямим правою зацідив Веррі в голову, потім хуком зліва поцілив його в щелепу й перехресним правим влучив майже в те саме місце.
Верра опустився навкарачки, потім осунувся вперед і впав ницьма, животом на рукавиці. Поки суддя рахував над ним, на гальорці лунав дикий свист.
Товстун звівся на ноги, посміхаючись аж до вух.
– Ну що, голубе? І досі віриш, ніби вони змовилися?
– В останню мить хтось передумав, – відповів Молверн тим безвиразним голосом, яким перемовляються між собою по радіо полісмени.
– Бувай, голубе, – сказав товстун. – Приходь сюди частіше. – Пробираючись повз Молверна, він ще й на ногу йому наступив.
Молверн сидів нерухомо, дивлячись, як порожніє зал. Боксери зі своїми секундантами зійшли сходами в приміщення під рингом. Дівчина в білому пальті зникла в натовпі. Юпітери погасли, і зал зразу став схожий на великий, брудний і похмурий сарай.
Тоні Акоста засовався на сидінні: до них наближався, підбираючи з підлоги сміття, служник у смугастому комбінезоні.
Зненацька Молверн підхопився і сказав:
– Тоні, я піду побалакаю з тим босяком. Почекай на мене в машині.
Він збіг пандусом у вестибюль, де ще юрмилися глядачі, проштовхався до сірих дверей з написом «Вхід заборонено», пройшов у ті двері й спустився до інших дверей з таким самим написом. Перед ними стояв охоронник у розстебнутому злинялому кітелі кольору хакі, з пляшкою пива в одній руці й бутербродом з котлетою – в другій.
Молверн махнув перед ним поліцейською карткою, охоронник миролюбно гикнув і відступив убік, навіть не глянувши на нього. Тепер Молверн опинився у вузькому коридорі з багатьма нумерованими дверима. На четвертих дверях ліворуч він побачив прикноплену картку з написом від руки: «Дьюк Тарго».
Молверн увійшов і почув шум викрученого на повну потужність душу – душова була, очевидно, за перегородкою. У вузькій з голими стінами кімнаті на краєчку заваленого спортивним одягом масажного столу сидів чоловік у білому светрі. Молверн упізнав у ньому головного секунданта Тарго.
– Де Дьюк? – спитав Молверн.
Секундант показав великим пальцем на перегородку, за якою шумів душ. Ту ж мить з дверей у перегородці вийшов і, трохи заточуючись, рушив до Молверна якийсь суб'єкт. Він був високий, кучерявий; у копиці каштанового волосся сталево поблискували сиві пасма. У лівій руці він тримав майже повну склянку віскі. Обличчя його мало той сизувато-багряний колір, що проступає у дуже п'яних людей. Чуприна в нього була вогка від поту, очі налиті кров'ю, а губи сіпалися, раз у раз кривлячись у дурній посмішці.
– Забирайсь… звідс… – прохрипів він.
Молверн спокійно зачинив за собою двері, прихилився до них спиною і, розгорнувши поли свого синього пальта, поліз до жилетної кишені по портсигар. Він навіть не дивився на кучерявого.
Аж раптом той сунув вільну руку під піджак і вихопив з-під пахви пістолет. Боронована сталь замерехтіла на тлі його світлого костюма. Віскі вихлюпнулось із склянки.
– Замри! – гарикнув він.
Молверн дуже повільно витяг портсигар, показав його на розкритій долоні, потім вийняв сигарету і вставив собі в зуби. Бороноване дуло танцювало перед самими його очима, рука, що тримала віскі, здригалася в якомусь конвульсивному ритмі.
Молверн спроквола проказав:
– Так-так. Кому ж, як не тобі, шукати лиха…
Чоловік у светрі зліз із масажного столу і завмер, уп'явшись очима в пістолет.
– Ми з лихом побраталися, – сказав кучерявий. – Обшукай його, Майку.
– Ні, мене у це діло не вплутуй, Шенвере, – відповів чоловік у светрі. – І Бога ради, не гарячкуй. Ти ж уже цілу цистерну вижлуктив.
– Можете обшукати мене. Я неозброєний, – сказав Молверн.
– Нащо воно мені, – відповів чоловік у светрі. – Він – Дьюків охоронець. А я тут ні до чого.
– Так, я п'яний, – захихотів кучерявий.
– Ви Дьюків приятель? – спитав чоловік у светрі.
– Я маю дещо розповісти йому.
– А що саме?
Молверн промовчав.
– Діло ваше, – ображено знизав плечима чоловік у светрі.
– Знаєш, чого йому треба, Майку? – раптом розлютився кучерявий. – Цей гад, певно, хоче влаштуватися на моє місце. Їй-бо! Поглянь-но, яка бандитська пика. Слухай, а ти часом не детектив? – І він тицьнув Молверна в живіт дулом пістолета.
– Ти вгадав, – відказав Молверн. – І забери свою пукавку.
Кучерявий напівобернувся й через плече підморгнув чоловікові в светрі.
– Що я казав, Майку? Він нишпорка. Він хоче на моє місце. Ясно, як божий день.
– Бовдуре, сховай свого пугача, – з огидою мовив чоловік у светрі.
Кучерявий обернувся до нього ще більше.
– Я тут для того, щоб охороняти Дьюка, а не панькатися з усяким набродом! – заявив він.
Молверн майже недбалим рухом руки, яка тримала портсигар, відбив пістолет убік. Кучерявий рвучко обернувся до нього. І тоді Молверн ступив уперед і врізав його кулаком у сонячне сплетіння, кистю другої руки не давши пістолетові опуститись. Кучерявий захрипів, вихлюпнув віскі Молвернові на пальто, склянка впала й розбилася, воронований пістолет відлетів аж у куток кімнати. Чоловік у светрі кинувся по нього.
В цю мить – Молверн навіть не почув, коли перестала шуміти вода, – з душової, енергійно розтираючись рушником, вийшов русявий боксер. Він аж рота розтулив з подиву, коли побачив, що робиться в роздягальні.
– З мене годі, – промовив Молверн, відсторонив від себе кучерявого, прямим ударом правої садонув його в щелепу й відступив до дверей. Кучерявий позадкував через усю кімнату, вдарився спиною об стіну й осів на підлогу.
Тим часом чоловік у светрі підняв пістолет і тепер закляк на місці, дивлячись на Молверна.
Молверн дістав хусточку й витер заляпане на грудях пальто. Тарго повільно стулив свої широкі гарні уста й знову заходився розтирати рушником груди. По хвилі він спитав:
– Хто ви, в дідька, такий?
– Я приватний детектив. Принаймні був ним. Звати мене Тед Молверн. По-моєму, вам потрібна допомога.
Обличчя Тарго було червоне після душу. Тепер воно почервоніло ще дужче.
– Звідки ви це взяли?
– Я чув, що ви мали програти цей бій, і бачив, як ви намагалися програти його. Та Верра виявився геть нікчемним слабаком. У вас не було іншої ради. А це означає, що ви вскочили у халепу.
– За такі слова з людини роблять відбивну, – спроквола мовив Тарго.
На мить у кімнаті запала тиша. П'яний підвів голову, закліпав очима, спробував підвестися, але не зміг, і голова його знову впала на груди.
Молверн спокійно додав:
– Бенні Сірано – мій приятель. Наскільки мені відомо, він протегує вам, так?
Чоловік у светрі хрипко засміявся, витяг з пістолета обойму, повидавлював з неї патрони і кинув пістолет на підлогу. Потім попрямував до дверей і, грюкнувши ними, вийшов.
Тарго подивився на зачинені двері, перевів погляд на Молверна і, помовчавши, запитав:
– А звідки ви про це дізналися?
– Ваша подруга Джін Едрієн мешкає в моєму готелі, на одному поверсі зі мною. Кілька годин тому на неї напав якийсь бандюга – оглушив ударом по голові. Я саме йшов коридором і спочатку побачив того бандюгу – він тікав, – а потім дівчину, непритомну. Я подав їй допомогу, і вона в двох словах розповіла мені, що й до чого.
Тарго тим часом одягався. Він уже був у спідньому і в шкарпетках. Діставши із шафки чорну шовкову сорочку і надягаючи її, він сказав:
– Мені Джін не розповіла нічого.
– Воно й не дивно – перед боєм. Тарго злегка кивнув. Потім заговорив далі:
– Що ж, як ви й справді приятель Бенні, я вам скажу. Мені таки погрожували розправою. Може, все це взагалі ламаного мідяка не варте, а може це затіяв якийсь розумаха-букмекер, сподіваючись на дурничку нагріти руки. Хоч би як там було, я бився чесно. Тож ідіть собі, шановний, і спокійно дихайте повітрям.
Він натяг чорні штани з високим поясом і пов'язав на чорній сорочці білу краватку. Потім дістав із шафки й надяг піджак із тонкого білого сукна, окантований чорною плетеною тасьмою. З нагрудної кишеньки піджака стирчала трьома кінчиками чорно-біла хусточка.
Молверн оглянув його з голови до ніг, підійшов до дверей, став і подивився на п'яного.
– Ну що ж, – сказав він, – я бачу, охоронець у вас є. Вважайте, що мене привело до вас непорозуміння. Пробачте.
Він тихо причинив за собою двері, піднявся у вестибюль і вийшов на вулицю. Під дощем завернув за ріг будинку й попрямував до просторої, посиланої жорствою автомобільної стоянки.
Фари його машини засвітилися, поблимали, машина прошурхотіла по вогкій жорстві й зупинилася перед ним. За кермом сидів Тоні Акоста.
Молверн сів на сидіння справа й сказав:
– Давай під'їдемо до Сірано, Тоні, перепустимо по одній.
– Оце діло, містере Молверн! Там сьогодні виступає міс Едрієн. Знаєте – ота білявочка, про яку я казав вам.
– Знаю. Я познайомився з Тарго. Чимсь він мені навіть сподобався – але не своїм одягом. Бр-р, його одяг мені не сподобався зовсім.
