Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)
– То правду я казала чи ні? – урочисто запитала жінка. – Цей лист розчавить її?
Містер Мейгерн запхав листи в кишеню і спитав:
– Як вам дісталася ця кореспонденція?
– О, це ціла історія, – сказала вона зловтішно. – Але я знаю навіть більше. Мені відомо, що казала ця шльондра на слідстві. З'ясуйте, де вона була о двадцятій хвилині на одинадцяту; вона запевняла, ніби в цей час була вдома. Сходіть до кінотеатру на Лайєн-Роуд. Вони згадають ту вродливу і струнку дівчину – будь вона проклята!
– Кому адресовані листи? – запитав містер Мейгерн. – Тут зазначено тільки ім'я.
Її голос став ще хрипкішим, вона весь час зціплювала й розціплювала кулаки. Потім піднесла одну руку до свого обличчя.
– Тому, хто зробив мене ось такою. Багато років тому. Вона відбила його в мене, коли була ще дівчиськом. Але я не відступала, і, коли влаштувала йому сцену, він хлюпнув мені в лице отією поганню. А вона, негідниця, ще сміялась. Всі ці роки я ждала, щоб поквитатися з нею. І ось настав мій час. Вона поплатиться за це чи ні, містере адвокат? Поплатиться?
– Думаю, що дістане якийсь термін за неправдиві свідчення під присягою, – спокійно відповів містер Мейгерн.
– Запроторять усе-таки? О, як я хочу цього! Ви вже йдете? А гроші? Де мої грошики?
Містер Мейгерн мовчки поклав банкноти на стіл. Тоді підвівся, важко зітхнув і вийшов з тієї вбогої оселі. Він не гаяв часу. Досить легко знайшов кінотеатр на Лайєн-Роуд. Глянувши на фотографію Ромени Хейлгер, білетер одразу впізнав її. Вона приїхала того вечора до кінотеатру з якимсь чоловіком одразу після десятої. Він точно не пам'ятав, хто саме супроводжував її, але цю даму пригадує добре, бо вона розпитувала його про фільм. Вони були в кінотеатрі з годину, до самого закінчення сеансу.
Містер Мейгерн був задоволений. Свідчення Ромени Хейлгер – суцільна брехня. На такий вчинок штовхнула її люта ненависть. Цікаво, чи дізнається він, що ховається за цією ненавистю? Чим їй так дозолив Леонард Воул? Бідолаха, здавалося, був геть приголомшений, коли адвокат розповів йому про те, як ставиться до нього Ромена Хейлгер. Леопард Воул рішуче заявив, що не може в таке повірити. Однак містер Мейгерн після першого шоку Леопарда відчув якусь нещирість у його словах.
Адвокат був певен, що Воул усе знає. Знає, але не збирається розкривати цієї загадки. Таємниця того подружжя лишається нерозгаданою. Цікаво, чи коли-небудь він щось дізнається про неї? Містер Мейгерн глянув на годинник. Було пізно, і він не міг гаяти часу. Отож швидко зупинив таксі і назвав адресу.
– Треба, щоб сер Чарльз знав про це вже тепер, – пробурмотів він, сідаючи в машину.
Суд над Леонардом Воулом у справі вбивства Емілі Френч викликав великий інтерес. По-перше, підсудний був молодий і вродливий, по-друге – звинувачувався він у особливо тяжкому злочині. Привертала до себе увагу й поведінка Ромени Хейлгер, головного свідка обвинувачення. В багатьох газетах було вміщено її фотографію і чимало домислів про її життя. Процес почався досить спокійно. Спочатку оголосили деякі дані медичної експертизи. Потім викликали Джанет Маккензі. Вона повторила майже все, що посвідчила раніше. Під час перехресного допиту захисникові підсудного пощастило раз чи двічі вивудити суперечливі свідчення щодо взаємин Воула з міс Френч. Адвокат звернув особливу увагу на той факт, що хоч того вечора служниця й чула чоловічин голос у вітальні, але немає жодних доказів, що той голос належав Леопардові Воулу; йому вдалося переконливо довести, що в основі більшості її свідчень були ревнощі і неприязнь до обвинуваченого. Викликали наступного свідка.
– Ваше ім'я – Ромена Хейлгер?
– Так.
– Ви австрійська піддана?
– Так.
– Останні три роки ви проживали з підсудним і видавали себе за дружину?
На якусь мить очі Ромени Хейлгер зустрілися з поглядом чоловіка, що сидів на лаві підсудних. У виразі її обличчя промайнуло щось дивне, незрозуміле.
– Так.
Запитання посипались одне за одним. Слово за словом з'ясувалися викривальні факти. Того самого вечора підсудний узяв з дому ломик. Повернувся він о двадцятій на одинадцяту і сам зізнався, що вбив стару даму. На його сорочці були плями крові, він спалив її в грубці. Він погрожував Ромені і примусив її мовчати. Поступово навіть ті, хто спершу прихильно ставився до підсудного, настроїлися рішуче проти нього. Воул сидів похнюпивши голову, розуміючи, що він приречений.
Правда, дехто помітив, що адвокат Ромени намагався стримати її емоції. Він хотів, щоб вона говорила спокійно й неупереджено.
Та ось підвівся захисник Воула. Вигляд у нього був поважний і грізний.
Він заявив, що свідчення Ромени Хейлгер – злісна вигадка, що її тоді навіть не було вдома, що вона кохає іншого і задалася метою послати Воула на смерть за злочин, якого він не вчинив.
Ромена зухвало відкинула звинувачення адвоката.
І тоді настала несподівана розв'язка – було пред'явлено лист. У цілковитій тиші прозвучали такі слова:
«Любий Максе! Сама доля віддала його в наші руки. Його заарештували за вбивство. Так, так, за вбивство однієї старої дами! Леопарда, який і мухи не скривдить! Нарешті я помщуся йому. Бідолашне пташеня! Я скажу, що того вечора, коли він повернувся, на його одязі були плями крові, що він у всьому мені зізнався. Я пошлю його на шибеницю, і, коли його вішатимуть, він зрозуміє, що це я, Ромена, послала його на смерть. А тоді, коханий, – щастя! Нарешті – повне й цілковите щастя!»
Викликані в суд експерти були готові під присягою ствердити, що почерк належить Ромені Хейлгер, але цього не знадобилося.
Загнана в безвихідь, Ромена втратила самовладання і сама в усьому зізналася. Насправді Леонард повернувся додому тоді, коли він каже, – о двадцятій на десяту. А всю цю історію вона вигадала, щоб знищити його.
З провалом Ромени Хейлгер усі звинувачення полетіли шкереберть. Сер Чарльз викликав ще кількох свідків, потім слово дали підсудному. Він підтвердив все сказане ним раніше. Перехресний допит не збив його з пуття.
Обвинувачення спробувало відновити боротьбу, але успіху це не принесло. Висновок судді був не цілком сприятливий для підсудного, але присяжні радилися недовго і винесли одностайний вирок:
– Ми вважаємо, що підсудний не винен.
Леонардо Воула було виправдано!
Містер Мейгерн підхопився зі свого місця, щоб привітати підзахисного.
Він спіймав себе на тому, що ретельно протирає пенсне. Тільки вчора дружина сказала, що це стає в нього звичкою. Дивна річ – звичка. Людина навіть не помічає, коли набуває котрусь із них.
Цікава справа. Дуже цікава. Хто вона, ця жінка, Ромена Хейлгер? Така бліда й спокійна у себе вдома, на суді вона раптом спалахнула, мов яскрава тропічна квітка на сірому тлі. Він заплющив очі, і тут-таки побачив її перед собою. Висока і струнка, вона стояла, трохи нахилившись вперед, і несвідомо зціплювала й розціплювала правий кулак.
Дивна річ – звичка. А цей жест явно став для неї звичкою. І зовсім недавно він помітив у когось точно такий жест. Хто ж це був? Зовсім недавно…
Коли він згадав, у нього аж дух перехопило. Жінка з вулиці Шоу…
Він стояв нерухомо, голова в нього йшла обертом. Ні, це неможливо, неможливо… Але ж Ромена Хейлгер – актриса…
До нього підійшов королівський адвокат і поплескав його по плечу.
– Вже привітали вашого клієнта? Він, як ви розумієте, був на краю загибелі. Ходімо, поздоровимо його.
Але містер Мейгерн у відповідь тільки знизав плечем.
Зараз у нього було одне бажання – поговорити віч-на-віч із Роменою Хейлгер.
Проте побачився він з нею тільки згодом, не має значення – де.
– Отже, ви здогадалися, – сказала Ромена, коли він виклав їй свої підозри. – Обличчя? Та це ж було зовсім просто, адже при світлі того газового пальника вам було важко розгледіти грим.
– Але навіщо ви це зробили? Чому?
– Навіщо я зіграла свою гру? – Вона ледь усміхнулася, згадавши, коли востаннє вимовила цю фразу.
– Таку складну комедію!
– Друже мій! Я повинна була врятувати його. Свідчення коханої жінки – це замало. Ви ж самі натякнули мені на це. Як бачите, я теж трохи розуміюся на людській психології. Якщо мої свідчення обернуться проти мене, – подумала я, – відразу ж реакція буде на користь підсудного.
– А ота пака листів?
– Лише один з них можна розцінювати, як ви говорите в подібних випадках, підтасуванням фактів.
– А хто ж тоді Макс?
– Макса, мій друже, ніколи не існувало.
– І все ж мені здається, – спантеличено промимрив містер Мейгерн, – що ми й так могли б виправдати його… ну… в процесі звичайного судочинства.
– Я не могла ризикувати. Бачте, ви ж думали, що він не винен…
– Так, так… А ви це напевне знали? Здається, я починаю вас розуміти, – сказав адвокат.
– Любий мій містере Мейгерн, – мовила Ромена, – нічого ви не розумієте. Я напевне знала, що він винен.
Агата Крісті
ЧЕРВОНИЙ СИГНАЛ
Оповідання
Переклад: Андрій Євса.
Перекладено за виданням: Agatha Christie. The Red Signal. Agatha Christie. Witness for the Prosecution and Other Stories. Dell Publishing Co Inc. New York, 1948.
– Як цікаво! – вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. – Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?
Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.
– Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає – «шосте чуття»?
Сер Ейлінгтон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.
– Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі. Правда ж, Клер? – І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.
Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні: Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест – давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.
– Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.
– О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?
– Можливо, в якійсь мірі, – обережно погодився лікар. – Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам'ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.
– Я не вірю в передчуття, – досить рішуче сказала Клер Трент, – чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося. Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.
– Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, – уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. – Річ у тім, що ви забули про сигнали.
– Сигнали?
– Атож. Зелений – усе гаразд, червоний – небезпека!
– Червоний – небезпека! Як цікаво! – вигукнула місіс Еверслі.
Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.
– Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага – попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!
Трент глянув на нього зацікавлено.
– Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.
– Так, маю, тобто мав.
– Розкажи нам.
– Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття: небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека! Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.
– І що було потім?
– Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки – той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?
– Дуже цікава пригода, мій любий Дермоте, – ухилився від відповіді фахівець.
– Але для вас не досить переконлива?
– Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.
– Завжди і скрізь – підсвідомість, – вигукнув Джек Трент. – У наші дні нею можна пояснити що завгодно.
Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:
– Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам'ятав. Але підсвідомість – та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.
– Визнаю: звучить переконливо, – усміхнувся Дермот.
– Але не так цікаво, – закопилила губки місіс Еверслі.
– Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, – провадив сер Ейлінгтон. – Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез'ясовані.
– А ще якісь випадки з вами траплялися? – запитала в Дермота Клер.
– О так! Але більше нічого надзвичайного, і, гадаю, всі вони можуть бути пояснені простим збігом обставин. Одного разу я відмовився від запрошення на дачу лише тому, що засвітився «червоний сигнал». На тому ж таки тижні дача згоріла. До речі, дядечку, а як спрацювала підсвідомість тут?
– Боюсь, що ніяк, – усміхнувся у відповідь сер Ейлінгтон.
– Але ви, звичайно, знайдете цьому пояснення. Говоріть же. Не обов'язково бути надміру делікатним і надто берегти самолюбство близького родича.
– В такому разі, племіннику, я дозволю собі припустити, що ти відмовився від запрошення, бо не мав великої охоти туди їхати, а після пожежі переконав себе, що передчув небезпеку, і тепер беззастережно цьому віриш.
– З вами годі сперечатися, – засміявся Дермот. – Ваше завжди буде зверху.
– Не беріть до серця, містере Уест! – вигукнула Вайолет Еверслі. – Я вірю у ваш червоний сигнал. А після Месопотамії ви його більше не бачили?
– Ні, аж до…
– Що ви сказали?
– Та ні, нічого.
Дермот замовк. Слова, що мало не злетіли з його уст, були: «Ні, аж до сьогоднішнього дня». З'явившись непрохано, вони виражали ще не до кінця усвідомлену думку, але, – він це відчув відразу – так воно було насправді. У темряві мерехтів червоний сигнал. Небезпека! Небезпека поруч!
Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?
Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент – на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.
Джек Трент – його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш. Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек – славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати. Саме так – перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу… Втіха для королів, а не жива жінка…
Клер… Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати. Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так – і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль – так, але не небезпека. Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.
Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти – його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає. Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум й провести сеанс. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.
Отже, спіритичний сеанс – тільки привід? Якщо так, то в чому справжня причина? Дермотові пригадалося безліч подробиць – дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю. Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме? Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі. умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.
– Мої любі дами, – говорив той, – що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певною мірою схильні до самозвеличення. Та коли хтось із нас починає думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: «По цей бік – здоровий глузд, по той – божевілля». Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого – дуже цікавий феномен.
Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисте усміхнувся до товариства.
– Я чула, вони дуже хитрі, – озвалася місіс Еверслі. – Це я про божевільних.
– Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік… – він зробив паузу, – або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.
Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина. Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але…
– І все через пригнічення власного «я», – зітхнула місіс Еверслі. – Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше – страшна небезпека.
– Люба місіс Еверслі, – заперечив лікар, – ви неправильно мене зрозуміли. – Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору – від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.
– Спадковість – це просто жах, – зітхнула жінка. – Сухоти і таке інше.
– Сухоти – хвороба не спадкова, – відказав сер Ейлінгтон.
– Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?
– Подагра, – відповів сер Ейлінгтон, усміхнувшись. – І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком – досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.
– Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?
– Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, – серйозно сказав лікар.
Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.
– Може… може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.
– Ще келих портвейну – і я до ваших послуг, – уклонився сер Ейлінгтон. – Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.
Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.
– Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, – знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. – Вибачте, любий друже.
– Ет, пусте, – неуважно відповів Трент.
Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», – подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки. Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон. То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.
– Здається, я не запізнилася, місіс Трент? – сказала вона жваво. – Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?
– Ви саме вчасно, місіс Томпсон, – відповіла Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. – А це наше невелике товариство.
Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.
– Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.
Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, – природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?
Стільці поставили колом, лампи – так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінгтон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон – тільки ширма. Сер Ейлінгтон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця… Щось там згадували про спадковість…
Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.
Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром. Спочатку чути було лише тихе рівне дихання медіума. Поступово воно ставало виразнішим і гучнішим. Раптом десь у кінці кімнати пролунав звук удару. Від несподіванки Дермот підхопився з місця. Звук повторився у протилежному кінці кімнати, а потім пролунало справжнє крещендо таких звуків. Коли вони стихли, в кімнаті вибухнув нещирий сміх, а тоді в тиші заговорив високий, гучний голос, зовсім не схожий на голос місіс Томпсон.
– Я тут, дами й панове, – сказав голос. – Та-а-к, я тут. Маєте до мене запитання?
– Ви хто? Шіромако?
– Та-а-к, я Шіромако. Я давно тут. Я працюю. Я дуже щасливий.
Далі йшли подробиці з життя Шіромако. Все було надто заяложене й нецікаве. Дермот чув таке уже не вперше. Усі, мовляв, задоволені й дуже щасливі. Звістки надходили від родичів, описаних настільки невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.
– А зараз ще одна звістка, – оголосив Шіромако, – дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
– До кого ви звертаєтеся? – запитав Трент.
– До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! – Голос став затихати. – Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує. Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
– Сподіваюся, з вами все гаразд?
– Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
– Тобто, спасибі Шіромако?
– Авжеж, і всім іншим.
Місіс Томпсон позіхнула.
– Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. – Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: – Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
– Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
– Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
– Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? – тихо спитала Клер.
– Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
– Може, й ви поїдете з нами?
– Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом? А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
– Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку.
Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
– Хай машина почекає на тебе, хлопче?
– О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
– Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
– Мабуть, залишив у другому пальті, – сказав він нарешті. – Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
– Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, – сказав сер Ейлінгтон. – Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
– Слухаюся, сер Ейлінгтон.
Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.
– Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?
– Джек Трент – мій найближчий товариш.
– Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.
– Про розлучення тут не йдеться, – сердито відказав Дермот.
– Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент – не для тебе.
Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.
– Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.
– Знаєш? – здивувався лікар. – Звідки?
– Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?
Сер Ейлінгтон заходив по кімнаті.
– Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.
Серце Дермота стислося.
– Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?
– Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.
– Я не можу в це повірити, сер.
– Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.
– А для фахівця?
– Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати – і якомога швидше.
– Боже мій! – видихнув Дермот. – Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?
– Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна. Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.
Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..
– За таких обставин, – спокійно провадив лікар, – я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.
– Клер, – прошепотів Дермот. – Бідолашна Клер!
– Так, усім нам, певна річ, шкода її.
Раптом Дермот підвів голову.
– Я не вірю в це.
– Що ти сказав?
– Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.
– Мій любий Дермоте!.. – сердито вигукнув сер Ейлінгтон.
– Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.
– Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів?
Дермот зневажливо посміхнувся.
– Це у вас фахове – вважати усіх людей божевільними.
– Зрозумій мене, Дермоте… – Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. – Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.
– Робіть з вашими клятими грішми що хочете, – тихо промовив Дермот. – Зате в мене буде кохана жінка.
– Жінка, яка…
– Скажіть про неї погане слово і, їй-богу, я вб'ю вас! – вигукнув Дермот.
Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати.
