Текст книги "Зневажаючи закон"

Автор книги: Агата Кристи

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Роберт Л. Фіш
НАПАД НА ЛІТАК
Оповідання

РОБЕРТ Л. ФІШ – сучасний американський прозаїк. Оповідання «Напад на літак» вперше опубліковано 1972 року.

Переклад: Мар Пінчевський.

Перекладено за виданням: Robert L. Fish. Hijack. Great Action Stories. New American Library. New York, 1977.

Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного – лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак – реактивний «Боїнг-727», – ідучи рейсом Нью-Йорк – Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.

У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.

– Леді й джентльмени, говорить командир вашого літака. Під нами, трохи праворуч, ви бачите водоймище Уоттс-Бар, споруджене ВРБТ – Відомством розвитку басейну Теннессі. Пасажирам, що сидять ліворуч, видно греблю Уоттс-Бар і озеро Чікамога за нею. А ген на сході ті з вас, хто має гострий зір, можуть побачити Грейт-Смокі-Маунтінс…

Він акуратно повісив мікрофон і клацнув перемикачем; музика зазвучала знову. Майже відразу на щитку переговорної системи перед ним засвітилася лампочка. Нахилившись уперед, він натис на кнопку.

– Слухаю.

– Командире, говорить Кларісса. Сталося лихо.

– Лихо?

– Пасажир замкнувся в туалеті з Міллі. – Стюардеса квапливо повела далі, прагнучи уникнути непорозуміння – Це не флірт, командире. Це напад на літак. – У голосі її, що металево відлунював у тісній кабіні, вчувалося ледь стримане хвилювання.

Радист дивився на командира широко розкритими очима; другий пілот почав зводитися на ноги. Командир екіпажу Літлджон помахом руки звелів йому сісти.

– А де агенти безпеки?

– Один з них тут, зі мною…

– Передаси йому мікрофон. Але спочатку скажи – як пасажири?

– Вони ще нічого не знають.

– Чудово. Їм і не треба нічого знати. Давай агента.

По короткій паузі в динаміку озвався притишений чоловічий голос.

– Це я, командире. Сталося воно, очевидно, так: той тип пройшов у хвіст до туалету – ніхто навіть не глянув на нього, поки він туди йшов, – а там вихопив пістолет і змусив стюардесу ввійти разом з ним. Я розмовляв з нею крізь зачинені двері. Поки що він нічого поганого їй не зробив, але вона каже, він озброєний пістолетом і ножем, а також має пляшку з нітрогліцерином – принаймні так він твердить. Вона каже, рідина в тій пляшці густа й жовта. – Агент безпеки прокашлявся. – То що накажете робити?

– Нічого, – швидко і твердо відповів командир. – Вертайтеся на своє місце. Він змушує Міллі говорити за себе, бо тримає її між собою і дверима. Вертайтеся на своє місце. Нехай усі переговори візьме на себе Кларісса. Я зв'яжуся з Новим Орлеаном і попрошу інструкцій.

Радист уже викликав командно-диспетчерський пункт ново-орлеанського аеропорту. Обличчя в командира було закам'яніле. Він заговорив у мікрофон:

– Кларіссо!

– Слухаю, командире!

– Повісь на дверях того туалету табличку «Не працює». І подбай про те, щоб завіса на виході з салону була опущена. Як там Міллі, тримається?

– Тримається, сер. Хвилинку – вона щось каже. – І по паузі: – Ви мене слухаєте, командире? Міллі каже – він хоче, щоб літак завернув на Джексонвілл і там дозаправився.

– А куди йому, власне, треба? До Куби, приміром, нам палива більше ніж вистачить. Але нехай Міллі нагадає йому, що це все ж таки «Боїнг-727», а не «747».

– Гаразд, сер. Більше вона нічого не сказала.

– Вам що-небудь відомо про нього?

– У списку пасажирів він значиться як Чарлз Вогнер з Хартфорда. Сидів у шістнадцятому ряду, біля проходу. Коли ми піднялися з Кеннеді, я подала йому ленч…

– Як він виглядає?

Кларісса відповіла не зразу й не досить упевнено.

– Як?.. Як усі. Років тридцяти п'яти, волосся трішечки задовге, але вже обрідне…

– Випив він багато?

– Та ні – тільки склянку пива. П'яний він не був, щодо цього я певна. Що я маю робити, сер?

– Нічого. Вдавай, ніби в тебе там якась справа – на випадок, якщо когось зацікавить, чого ти там застряла. Зразу ж повісь на дверях табличку. І пам'ятай про завісу. І негайно повідомляй мене, якщо…

Радист крутнувся в кріслі:

– Новий Орлеан слухає. Я вже назвався.

– У нас біда, – сказав командир у мікрофон. – Піратський напад.

– Давайте деталі.

– Нападник замкнувся в туалеті з однією з наших стюардес. Озброєний кількома видами зброї. Можливо, також пляшкою з нітрогліцерином. З опису, в усякому разі, схоже на це.

– Куди йому треба?

– Поки що – в Джексонвілл. Але тільки для того, щоб дозаправитися.

– Заждіть, – мовив голос. – Я зв'яжуся з начальством і вийду на вас знову.

Командир зосереджено дивився вперед, твердо тримаючи в руках штурвал. Швидко вечоріло. Чекання тривало нескінченно довго, атмосферні перешкоди били по нервах. Аж ось перешкоди зникли, і по радіо зазвучав голос – більш упевнений і категоричний.

– Командир Літлджон? З вами говорить начальник служби безпеки ново-орлеанського аеропорту. Вам надано дозвіл змінити курс і йти на Джексонвілл.

Другий пілот уже шукав у сумці з маршрутними картами потрібні аркуші. Командир почав плавно виконувати віраж, йому спало на думку, що непогано було б випередити запитання пасажирів, і, ввімкнувши салон, він заговорив:

– Леді й джентльмени, щоб дати пасажирам на другому боці літака змогу бодай у цих сутінках побачити комплекс споруд ВРБТ…

По завершенні широкого кола ніс літака був уже спрямований на південний схід. Швидко поночіло. Знову почувся голос начальника служби безпеки:

– Хвалю за винахідливість, командире. Ясна річ, врешті доведеться сказати їм правду. А тим часом виходьте на зв'язок з Джексонвіллом. Їх уже повідомили. Ми теж слухатимемо вас.

– Гаразд, – відповів Літлджон і зазирнув через плече другого пілота в маршрутну карту.

В цю мить озвався голос Кларісси:

– Командире!

Літлджон аж навіть якось неохоче відірвався від згорнутої карти й випростався.

– Слухаю.

– Він вимагає грошей. Викупу за пасажирів і за літак. Вимагає, щоб гроші вже чекали на нього в Джексонвіллі. Інакше, мовляв, він спочатку порішить Міллі, а потім висадить у повітря літак.

– І скільки ж він править?

Кларісса судорожно ковтнула.

– Чве… чверть мільйона доларів.

Літлджон і бровою не ворухнув. Узявшись за мікрофон, він мовив:

– Новий Орлеан, як чуєте мене?

Інший голос відповів:

– Це вже Джексонвілл. Чуємо вас дуже добре.

– Нападник вимагає чверть мільйона доларів.

– Ми це почули. Хто він?

– Зареєстрований у нас як Чарлз Вогнер з Хартфорда, штат Коннектікут.

– Чи ставить він ще якісь вимоги?

– Хвилинку. – Командир поклав мікрофон, натис на кнопку переговорної системи. – Кларіссо, чи висуває він ще якісь вимоги?

– Так, сер. Цілу купу. Видно, усе обміркував наперед. Я ледве встигала записувати. – В руці Кларісси зашурхотів папірець; потім тон її голосу раптом змінився. – Даруйте, сер, але цей туалет не працює. Так, той другий працює. Прошу, сер. – Вона знову притишила голос. – Якийсь пасажир. Я повісила табличку, та все одно лізуть…

– Біс із ними. Читай.

– Зараз, сер. Тож вимоги його такі: гроші приготувати в дорожній сумці, банкноти – не менш як п'ятдесятидоларові й не більш як стодоларові, пачками по двадцять п'ять тисяч у кожній. Літак має приземлитися на сімсот двадцять п'ятій злітно-посадочній смузі джексонвіллського аеродрому, якнайдалі від будинку аеропорту.

– Хвилинку, – урвав її Літлджон і промовив у мікрофон. – Безпеко, як чуєте нас?

– Чуємо вас добре. Давайте далі.

– Читай далі, Кларіссо.

– Читаю, сер. До літака щоб ніхто не наближався. Пасажирам він дозволить зійти. Після того вийде з туалету. Гроші мають бути передані так, щоб ніхто сторонній до середини літака не заходив. І на додачу до всього, йому потрібні два парашути.

– Два?

– Атож, два. Один спортивний, а другий – армійський, стандартного зразка.

Чути було, як начальник служби безпеки в Джексонвіллі звелів комусь:

– Негайно зв'яжіться з Американською асоціацією парашутистів – нехай повідомлять усе, що знають про Чарлза Вогнера. – Потім він знов заговорив у мікрофон. – Ще що, командире?

– Кларіссо?

– Більше нічого, сер. Поки що. Він каже – дальші інструкції дасть, коли ми приземлимося.

– Гаразд. – Літлджон відпустив кнопку переговорної системи й проказав у мікрофон – Алло, безпеко. Вам доведеться прийняти нас на смугу сімсот двадцять п'ять незалежно від напрямку вітру.

– Ясна річ.

– А як буде з грошима, що їх вимагає нападник?

– Вони чекатимуть на нього. Не знаю, чи довго він ними тішитиметься, але ми їх йому дамо. І парашути теж.

– Гаразд, – сказав Літлджон. – Самі розумієте – не хочеться втрачати Міллі. Не кажучи вже про літак, повний пасажирів.

Йому не відповіли. Він вимкнув мікрофон, зосередив усю увагу на приладах. Призахідна заграва була тепер у них за хвостом, під. крила заповзали тіні Смокі-Маунтінс. Ось і промінь джексонвіллського радіомаяка; літак плавно ліг на крило й увійшов у повітряний коридор, прямуючи тепер майже точно на південь. Двигуни розмірено гули в дедалі густішій темряві; лампочки в кабіні освітлювали напружені обличчя пілотів. Нарешті попереду засяяли вогні Джексонвілла, світла пінява смуга позначила лінію пляжу, що зникала в напрямку Сент-Огастіна. Літак почав знижуватися. З полегкістю зітхнувши, Літлджон передав керування другому пілотові, який відразу ж зв'язався з диспетчерським пунктом. Командир екіпажу взяв на себе завдання оповістити пасажирів. Він натис на відповідну кнопку й безбарвним голосом проказав:

– Леді й джентльмени, це знову говорить командир вашого літака. Через несприятливі погодні умови ми змушені приземлитися в аеропорту Джексонвілла, штат Флоріда. Представник авіакомпанії в аеропорту пояснить вам детальніше причини затримки й подбає про те, щоб вас якнайшвидше доставили до місця призначення. Даруйте за цю незручність. А тепер, будь ласка, застебніть прив'язні ремені, підійміть спинки своїх крісел і до посадки не куріть…

Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.

Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.

Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, – підніс до уст мікрофон.

– Кларіссо!

– Слухаю, командире!

– Що робимо далі?

– Хвилинку… – Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила – Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості – миль двісті на годину, не більше – й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…

На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.

– Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?

– Саме з мого – можна, – відповів Літлджон. – Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.

На диспетчерському гмукнули.

– За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.

– Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.

– Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті – коли він відчинить двері?

– Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флоріда – суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. – В голосі Літлджона вже бриніла напруга – давалося взнаки задовге чекання. – Ну, то що ми вирішуємо?

Після тривалої мовчанки озвався новий голос:

– Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?

– Ну, – спроквола проказав Літлджон, – почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід – це вже щось.

Тут втрутився другий пілот – хлопець з неабияким воєнним досвідом.

– Якщо він зважиться на затяжний стрибок – хоча б на п'ятсот футів – вони його вночі нізащо не помітять.

– Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.

– Гаразд, я цю пропозицію приймаю, – сказав майор Віллобі. – Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу – хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?

– Згода.

– Командире, – тривожно озвалася Кларісса. – Він починає нервуватися.

– Скажи йому, що ми вже вирушаємо, – відповів Літлджон і натис на кнопку стартера.

Велика машина розвернулася, рушила смугою, набираючи швидкості, відірвалася від землі й почала круто набирати висоту. Вогні міста швидко відбігали геть, а потім мовби сплющилися, коли «Боїнг» ліг на курс. Літлджон повів літак над морем, тримаючись за якусь милю від берегової лінії. З Джексонвілла по радіо спитали:

– Що поробляє наш герой?

– Біс його знає, – відповів Літлджон. – Гадаю, він от-от вийде з тієї тісної кабінки й відразу побачить, що ми летимо над водою. А тоді… – Він знизав плечима, і це відчулося в його голосі. – А тоді подивимося, що він зробить.

– Ви ж ні в якому разі не вимикайте зв'язку з нами.

– Могли б і не казати.

– Командире!

– Слухаю, Кларіссо.

– Він готується вийти.

Літлджон квапливо заговорив:

– Кларіссо, шнур від твого мікрофона дотягнеться до другого крісла від проходу. Я наказую тобі сісти там і пристебнутись, а Міллі нехай сяде й пристебнеться в першому кріслі, як тільки вийде. Мені однаково, як стрибатиме той тип – вперед ногами чи сторч головою, але я не хочу, щоб ви з Міллі важили життям коло відчинених дверей. Ти мене зрозуміла?

– Так, сер. Хвилинку… – І по короткій паузі: – Я вже пристебнулася, командире. – Нараз голос її змінився. – Командире, вони вийшли…

– Як там Міллі?

– Бліда, як смерть. Воно й не дивно. Міллі, сідай сюди. Пристебнися. – На хвильку запала тиша; всі в кабіні прикипіли очима до малого обтягненого тканиною динаміка. – Командире, він дивиться вниз, на воду. Він каже – якщо ви негайно не повернете в бік суходолу, він уб'є спочатку Міллі, а потім мене. Командире, він… він таки зробить це.

– Повертайте, – відразу ж наказали з Джексонвілла.

– Тим більше, що ми вже тут і йдемо за вами, – долинув голос майора Віллобі.

Літлджон відразу почав виконувати віраж: під ними побігли вогні Кресент-Біча – яскраве сузір'я, обмежене полотном автостради А1А.

– Командире…

– Слухаю, Кларіссо!

– Він каже…

– Дай йому мікрофон.

– Хвилинку. – Тиша, потім: – Командире, він відмовляється говорити в мікрофон. Каже, щоб ми взяли курс на Окалу, а від неї завернули на Нейплс, не змінюючи швидкості й висоти. Каже, коли ви побачите Нейплс, можете виходити з кабіни – на той час його вже тут не буде.

Голос начальника служби безпеки з Джексонвілла наказав:

– Робіть, як він каже, командире. Не треба ризикувати. Літаки майора ідуть за вами назирці, а крім того, ми підняли на ноги поліцію в усіх містах і містечках – усі виглядатимуть парашутиста. Він од нас далеко не втече.

– Взагалі-то в центральній Флоріді безлюдних місць вистачає, але вам видніше, – мовив Літлджон. – До речі, як уже на те пішло, чи не могли б ви розчистити для нас коридор з Нейплса до Майамі – на пристойній висоті – і замовити на ніч номери в якому-небудь готелі?

– Буде зроблено.

Знову почувся схвильований голос Кларісси.

– Командире, він вимагає, щоб ми перейшли до кабіни, – не хоче, щоб ми бачили, де він вистрибне…

Літлджон зітхнув.

– Гаразд, тільки давайте я спочатку трішечки накреню машину, щоб вас не винесло в ті двері. Тепер ідіть.

В кабіні напружено чекали. Нарешті в двері постукали, потім вони відчинилися і досередини протислися дві перелякані стюардеси. Вони зачинили за собою двері. Після тяжкого випробування Міллі була зовсім бліда; Кларісса злегка підтримувала її. Літлджон запитально подивився на дівчат.

– Нічого, вона отямиться, – сказала Кларісса.

Літлджон зціпив зуби й подивився вниз. Під носом літака з'явилось і зникло Дейд-Сіті, а тоді зачорніли простори південно-західної Флоріди. На нестерпно повільній швидкості двісті миль на годину літак, здавалося, ледь повз. Аж ось нарешті в нічній темряві попереду заблимали вогні західного узбережжя. Радист звів голову й оголосив:

– Наближаємося до Нейплса.

Всі п'ятеро задивилися вниз; вогні міста пропливли під ними, й вони опинилися над Мексіканською затокою. Літлджон обернувся до другого пілота.

– Ну, що, Майку, може, підеш глянеш? Тільки обережно.

– Гаразд, – відповів другий пілот і протиснувся повз стюардес у прохід порожнього салону. Хапаючись руками за спинки крісел, він пройшов у хвіст, а тоді повернувся до розчинених дверей кабіни, що розгойдувались і раз у раз грюкали. Забравшись до кабіни, він зачинив двері.

– Зник!

– Ми його проґавили, – озвався розчарований голос майора Віллобі.

– Знайдеться, знайдеться. Нікуди він од нас не дінеться, – заспокійливо мовили з Джексонвілла. – Весь, ваш маршрут у нас як на долоні, ми прочешемо кожен квадрат. Ну, а ви, командире, прямуйте до Майамі. Доброї вам ночі й успіхів у житті.

– Дякую, – відповів Літлджон і вимкнув мікрофон. Потім, повільно збільшуючи швидкість, сказав: – Ну, що ж, дітки, день був тяжкий. Поїхали відпочивати.

Вийнявши і склавши на підлозі купу маршрутних карт, командир екіпажу Літлджон знову сунув руку в сумку.

– По п'ятдесят тисяч на брата, – стиха мовив він. – Зовсім непогана платня за нескладний, але добре обміркований план і кілька годин роботи. Тим більше, коли врахувати, що податок з неї не беруть.

– Я мала б одержати більше за кожного з вас, – похмуро проказала Міллі. – Я ж цілих п'ять годин – п'ять розтриклятих годин! – простовбичила в маленькому туалеті з мерцем за спиною!

– А я? – вибухнула Кларісса. – Гадаєш, мені було легко? Мені ж довелося виштовхувати його в ті проклятущі двері. Хоч я і прив'язалась, а мало не збожеволіла від страху – могла ж запросто вилетіти разом з ним!

– А мені довелося порішити того сердегу, – зауважив радист.

Другий пілот не звертав уваги на ці нарікання. Він акуратно складав свою частку грошей у «дипломат».

– Чарлз Вогнер, – мовив він урешті сам до себе. – Нещасливець, якому припекло до туалету не тоді, коли треба. Цікаво, з чого він жив?

ЗМІСТ

Крісті Агата. Знахідка у бібліотеці

Крісті Агата. Свідок обвинувачення

Крісті Агата. Червоний сигнал

Мортон Джон Б. Алібі мерця

Браун Фредерік. У кожного своє хобі

Чандлер Реймонд. Золоті Рибки

Чандлер Реймонд. Постріл в ресторані Сірано.

Фіш Роберт Л. Напад на літак