Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)
– Мені, мушу вам сказати, дуже не до вподоби, що ви міряєте всіх нас однією міркою, – скрушно мовив сер Генрі.
– Натури в людей часто дуже схожі, – сумно похитала головою міс Марпл.
– Містер Гарботл! Містер Беджер! – скривився сер Генрі. – А бідолашний Конвей! Не хотілося б нав'язуватись, але скажіть, чи траплялось у вашому селі щось таке, що нагадувало б історію моєї скромної особи?
– Ну, звісно. У нас є Брігс.
– Хто він такий?
– Служив старшим садівником у Олд-холі. Такого, як він, доти там не бувало. Брігс добре знав, коли робітники в саду починали ледарювати. Це було щось неймовірне! З трьома робітниками й одним хлопчиком він хазяйнував краще, ніж шестеро садівників. Дістав за свій пахучий горошок кілька перших призів. Тепер на пенсії.
– Як я, – додав сер Генрі.
– Але він і досі підробляє, якщо йому до вподоби люди.
– О! – вигукнув сер Генрі. – Знов, як я. Тепер я теж підробляю. Допомагаю другові.
– Двом давнім друзям.
– Двом? – здивувався сер Генрі.
– Ви, певне, мали на увазі містера Джефферсона. Але я думала не про нього. Я думала про полковника й місіс Бентрі.
– Розумію, розумію. І тому на початку нашої розмови ви назвали Доллі Бентрі «бідолашною»?
– Авжеж. Вона й досі не знає, чим усе це загрожує. А я знаю, бо в мене більший досвід. Бачте, сер Генрі, мені здається, цей злочин, може, так і не розкриють. Як убивства на Брайтонській дорозі. А коли так, то для подружжя Бентрі це обернеться катастрофою. Полковник Бентрі, як і більшість військових у відставці, справді дуже вразливий. Він чутливо реагує на громадську думку. Якийсь час він нічого не помічатиме, а потім до нього дійде. Десь неувага, там образа, хтось не прийме запрошення й вибачиться, що не прийшов, і потроху він почне здогадуватись, замкнеться в собі, стане зацькованим і нещасним.
– Міс Марпл, я б хотів переконатися, чи правильно вас зрозумів. Ви так вважаєте через те, що дівчину знайшли в нього вдома і люди думатимуть, ніби він до цього причетний?
– Ну, звісно! Та люди вже так і кажуть, я певна. І говоритимуть про це дедалі більше. Демонстративно нехтуватимуть ними й уникатимуть їх. Ось чому треба знати правду. Ось чому я й приїхала сюди з місіс Бентрі. Відкрите звинувачення – то одне; йому, солдатові, неважко було б його пережити. Він обурився б, але мав би змогу постояти за себе. А от суди та пересуди його доконають – доконають їх обох. Отже, сер Генрі, самі бачите: нам треба знати правду.
– Як ви гадаєте, чому труп опинився в його бібліотеці? – спитав сер Генрі. – Має ж бути хоч якесь пояснення цьому. Якийсь зв'язок.
– О, звичайно!
– Востаннє дівчину бачили тут за двадцять хвилин до одинадцятої. А опівночі, згідно з медичною експертизою, вона була вже мертва. До Госсінгтона звідси миль двадцять. Шістнадцять миль з двадцяти дорога непогана – до того місця, де з'їжджаєш на путівець. Доброю машиною це хвилин тридцять їзди. Власне, будь-яка машина подолає цей шлях за тридцять п'ять хвилин. Але я не розумію, нащо треба було вбивати дівчину тут і везти тіло до Госсінгтона чи везти її до Госсінгтона й там душити.
– І не зрозумієте, бо нічого такого не було.
– Ви хочете сказати, що її задушили в машині, а потім підкинули в перший-ліпший будинок по дорозі?
– Я так не думаю. Мені здається, це був дуже ретельно підготовлений план. Але він просто не вдався.
Сер Генрі втупився в неї.
– Чому не вдався?
Міс Марпл вибачливо відповіла:
– Такі дивні випадки трапляються, правда ж? Щодо цього плану, то не вдався він через те, що людина куди чутливіша й вразливіша, ніж про неї гадають. Звучить безглуздо, еге ж? Але саме в це я вірю і… – Вона замовкла. – А ось і місіс Бентрі!
12
Подруга міс Марпл була з Аделаїдою Джефферсон. Місіс Бентрі зупинилась перед сером Генрі й вигукнула:
– Ви?!
– Я, власною персоною. – Він тепло стис їй обидві руки. – Ви не уявляєте, як мені прикро за те, що сталося, місіс Бі!
– Не називайте мене місіс Бі, – мимохідь кинула місіс Бентрі. – Артура тут немає. Він сприйняв усе це дуже близько до серця. Ми з міс Марпл приїхали сюди розслідувати справу. Ви знайомі з місіс Джефферсон?
– Так, звичайно.
Сер Генрі потис руку Аделаїді Джефферсон, і та запитала:
– Ви вже бачили мого тестя?
– Так, бачив.
– Я дуже рада. Ми так боїмося за нього! Це був страшний удар.
– Ходімо на терасу. Вип'ємо чогось і поговоримо про справу, – запропонувала місіс Бентрі.
Всі четверо вийшли з вітальні і приєдналися до Марка Гаскелла, що самотньо сидів у віддаленому кутку тераси. Перемовилися про те, про се, і, коли подали напої, місіс Бентрі з притаманною їй енергією відразу ж завела мову про вбивство.
– А чом би нам не поговорити про злочин, га? – запитала вона. – Всі ми тут друзі, крім міс Марпл, а вона вже знає про все, що сталось, і хоче нам допомогти.
Марк Гаскелл трохи здивовано подивився на міс Марпл і недовірливо спитав:
– Ви… пишете детективи? – Він знав, що детективні оповідання пише багато хто – навіть такі люди, про яких і не подумаєш. А міс Марпл у своєму старомодному вбранні саме на таку людину й скидалася.
– О ні! Куди мені братися.
– Вона просто чудо! – вихопилось у місіс Бентрі. – Я не можу зараз пояснити, але вона… А тепер, Едді, розказуйте все-все. Яка вона була, та дівчина?
– Ну… – Аделаїда Джефферсон загнулася, глянула на Марка й усміхнулась. – Ну, ти вже геть відвертий.
– Вона вам подобалася?
– Ні, звісно, не подобалась.
– А якою вона була? – звернулася місіс Бентрі до Марка Гаскелла.
– Звичайнісінька. З тих, що копають золото просто під вікнами в садку, – непоспіхом відповів Марк. – Рубі знала, що робить. Вона міцно встромила свого гарпуна у Джеффа.
Марк і Аделаїда називали Конвея Джеффом. «Необачний ти чоловік. Не слід так відверто», – міркував сер Генрі, несхвальне дивлячись на Марка. Він завжди трохи недолюблював цього Гаскелла. З вигляду приємний, але ненадійний – багато говорить, часом просто хвалько. На такого покластися не можна.
Інколи серові Генрі було цікаво, чи Конвей Джефферсон теж такої думки про свого зятя.
– А хіба ви не могли якось зарадити? – допитувалась місіс Бентрі.
– Могли б, – сухо підказав Марк, – якби вчасно здогадались.
Він звів очі на Аделаїду, і вона почервоніла. У його погляді був докір.
– Марк вважає, що я повинна була бачити, до чого воно йде, – промовила Аделаїда.
– Ти надто часто й надовго залишала старого самого, Едді. Теніс і всяке таке…
– Але ж мені треба було якось розвіятись, – виправдовувалась вона. – До того ж у мене й гадки…
– Це правда, – сказав Марк. – Жоден з нас і гадки не мав. Джефф завжди був такий поміркований, врівноважений.
Міс Марпл уставила й своє слово.
– Джентльмени, – мовила вона тоном, яким стара дівка говорить про чоловіків, маючи їх за диких звірів, – дуже часто не такі розсудливі, як це здається.
– Я з вами цілком згоден, – мовив Марк. – На жаль, міс Марпл, ми цього не розуміли. Нам було цікаво: що ж такого знайшов старий у тій позбавленій смаку ляльці? Вона ж бо тільки й мала за душею, що кілька прийомчиків. Але ми раділи, бо він був щасливий, веселий, і не підозрювали в ній ніякого зла. І це в ній! Краще я б сам був скрутив їй в'язи.
– Марку! – вигукнула Аделаїда. – Ти хоч думай, що кажеш!
Він лагідно посміхнувся до неї:
– І то правда. Бо люди ще подумають, ніби це я порішив її. Та я, мабуть, і так під підозрою. Якщо хтось і хотів побачити ту дівку мертвою, то це ми з Едді.
– Марку! – скрикнула місіс Джефферсон напівжартома, напівсерйозно. – Та припини ж!
– Гаразд, гаразд, – примирливо мовив Марк Гаскелл. – Але я люблю казати те, що думаю. П'ятдесят тисяч наш шановний тесть хотів покласти на ім'я тієї недолугої, дурнуватої кицьки!
– Марку, не смій! Вона покійна!
– Так, вона покійна, бідолашне бісеня. А чому, зрештою, дівці було не скористатися зброєю, наданою їй природою? Хто я такий, щоб її судити? Я ж бо й сам накоїв у житті стільки лиха… Отож краще буде сказати, що на долю Рубі випало плести інтриги, а нам належало покласти їм край. Із самого початку. Ми зробили дурницю, що не зірвали її гру раніше.
– А що ви сказали Конвеєві, коли він надумав удочерити дівчину й повідомив вам про це? – спитав сер Генрі.
Марк розвів руками.
– А що ми могли сказати? Едді, ця покірна маленька леді, тримала себе в руках прекрасно. Вираз обличчя у неї був героїчний. А я намагався робити так, як вона.
– А я б зняла тривогу! – заявила місіс Бентрі.
– Ну, щиро кажучи, не наше діло знімати тривогу. Адже гроші Джеффові. Ми йому не кревні родичі. Він завжди був до нас дуже добрий. Не лишалось нічого іншого, як ждати. Але ми не любили маленьку Рубі.
– Коли б це була якась інша дівчина, – озвалась Аделаїда. – У Джеффа двоє онуків, знаєте. Якби це був котрийсь із них, ну, тоді ще можна зрозуміти… Джефф завжди наче був такий прив'язаний до Пітера…
– Я, звісно, знала, що Пітер від вашого першого шлюбу, – сказала місіс Бентрі. – Але я про це зовсім забула й завжди вважала його онуком містера Джефферсона.
– Я теж, – мовила Аделаїда. її голос пролунав на такій ноті, що змусив міс Марші повернутися в кріслі й подивитися на неї.
– У всьому винна Джозі, – заявив Марк. – То вона її сюди привела.
– Але ж ти не думаєш, що вона зробила це навмисно? До того ж Джозі тобі завжди подобалась.
– Так. Мені подобалась. Вона здавалась мені славною.
– Те, що вона привела сюди Рубі, – звичайнісінька випадковість.
– Дівчинко, Джозі має голову на в'язах.
– Так, але ж не могла вона передбачити…
– Не могла, – перебив Аделаїду Марк. – Згоден. І не вважаю, що вона замислила все це сама. Але ні найменшого сумніву не маю в тому, що Джозі раніше за нас із тобою побачила, куди вітер віє, і мовчала.
– Я все ж таки гадаю, що не можна її за це звинувачувати, – зітхнувши, мовила Аделаїда.
– О, ми не можемо звинувачувати нікого! – погодився Марк.
– Рубі Кіні була гарнесенька? – поцікавилась місіс Бентрі.
Марк звів на неї здивований погляд:
– Я думав, ви її бачили…
– Так, звісно, бачила, – похопилася місіс Бентрі. – Мертву. Але ж її задушили, ви знаєте, і важко сказати… – Вона затремтіла.
– Як на мене, то Рубі не була гарненька, – замислено промовив Марк. – А без косметики взагалі ніяка. Обличчя худе, витягнуте, маленьке, нижня щелепа запала назад, бозна-який ніс…
– Огидний портрет! – кинула місіс Бентрі.
– О ні, гидка вона не була. Я ж кажу, з косметикою вона була досить симпатична… Ти як гадаєш, Едді?
– Так, косметику вона любила, і це її рятувало. У неї були чудові блакитні очі.
– Так, невинний дитячий погляд, а жирно підведені вії підкреслювали блакить очей. Волосся, звичайно, було вибілене. Знаєте, з білим волоссям – хай навіть вибіленим штучно – вона чимось нагадувала Розамунду, мою дружину. І, скажу вам, це й запало старому в око. – Марк зітхнув. – Так, історія дуже сумна… Але найстрашніше в ній те, що ми з Едді не можемо не радіти з її смерті. – Він не дав Аделаїді висловити протест. – Не треба, Едці. Я знаю, що в тебе на душі. У мене те саме. Я не хочу прикидатись! Але, зрозумійте правильно, у всій історії мене найбільше непокоїть Джефф. Тяжкий це був для нього удар. Я… – Він замовк і втупився у двері з вітальні на терасу. – Так, так. Ану поглянь, хто там?.. А ти безсовісна, Едді!
Місіс Джефферсон глянула через плече, охнула, почервоніла й схопилася на рівні. Вона швидко попростувала терасою до високого, середніх літ чоловіка з худорлявим, мідного кольору обличчям, що тримався якось непевно.
– Часом не Гуго Маклін? – спитала місіс Бентрі.
– Так, це він. Відомий під ім'ям Вільям Доббін.
– Дуже відданий чоловік, правда ж? – пробуркотіла місіс Бентрі.
– Собача відданість, – потвердив Марк. – Досить Едді лише свиснути – і Гуго примчить з іншого кінця світу. Він ще й досі сподівається одружитися з нею. І, скажу вам, вона вийде за нього.
Міс Марші спостерігала за ними радісними очима. Нарешті сказала:
– Он як! Роман?
– У дусі добрих давніх часів, – запевнив її Марк. – Роками тягнеться. Така вже вона жінка, Едді. – І, розмірковуючи вголос, додав: – Мабуть, вранці йому подзвонила. А мені й не сказала!
Едвардз непомітно перетнув терасу й зупинився біля Марка.
– Вибачте, сер. Містер Джефферсон хотів би вас бачити.
– Зараз іду. – Марк підхопився, кивнув усім головою, кинув: – До зустрічі! – І пішов у готель.
Сер Генрі нахилився до міс Марпл і сказав:
– Ну, то як вам подобаються ті, що найбільше виграли від злочину?
Міс Марпл перевела погляд на Аделаїду Джефферсон, що стояла поруч зі своїм давнім другом, і замислено промовила:
– Знаєте, я б сказала, що вона дуже віддана мати.
– О, це правда, – погодилась місіс Бентрі. – Вона віддана Пітеру безоглядно.
– Едді з тих жінок, – мовила міс Марпл, – які всім подобаються і можуть виходити заміж скільки завгодно разів. Але це не та жінка, що не може існувати без чоловіка. Ні, вона зовсім інша.
– Я вас розумію, – сказав сер Генрі.
– Те, що ви обоє маєте на увазі, йде від її уміння слухати, – заявила місіс Бентрі. Сер Генрі засміявся і спитав:
– А Марк Гаскелл?
– О, – мовила міс Марпл, – то чоловік хитрий!
– Знаєте схожу сільську історію?
– Є один будівельник, містер Каржілл. Він стількох людей умовив обманом поприбудовувати всякої всячини!.. А скільки він із них за це здер! І щоразу вмів правдоподібно пояснити свою ціну. Хитрий чоловік. Одружився на грошах. Містер Гаскелл, як я розумію, теж.
– Він вам не до вподоби?
– До вподоби. Як і більшості жінок. Але мене він не проведе. Чоловік він привабливий. Але трохи нерозважливий, забагато говорить.
– Саме так, нерозважливий, – погодився сер Генрі. – І матиме чимало клопоту, якщо не одумається.
Високий чорнявий молодик у білому фланелевому костюмі підійшов до сходів на терасу й на хвилю зупинився, спостерігаючи Аделаїду Джефферсон та Гуго Макліна.
– А це, – люб'язно мовив сер Генрі, – містер X. Можна сказати, одна з цікавих дійових осіб. Професійний танцівник і тенісист. Раймонд Старр, партнер Рубі Кіні.
Міс Марпл з цікавістю подивилася на нього й промовила:
– Приємний чоловік, правда?
– Може, й так.
– Не кажіть дурниць, сер Генрі, – заперечила місіс Бентрі. – Він приємний без ніяких «може».
– Здається, місіс Джефферсон згадувала про те, що вчилася грати в теніс, – тихо промовила міс Марпл.
– Гадаєте, Джейн, тут щось є?
Міс Марпл не встигла відповісти на це запитання, бо до них саме підійшов малий Пітер Кармоді. Він звернувся до сера Генрі:
– Послухайте, ви теж детектив? Я бачив, як ви розмовляли зі старшим поліційним офіцером? Отой товстун, – старший поліційний офіцер, еге ж?
– Так і є, синку.
– Мені сказали, нібито ви страшенно важний детектив із Лондона. Начальник Скотленд-Ярду чи щось таке.
– У книжках начальник Скотленд-Ярду завжди останній нікчема, адже так?
– Ні, тепер не так. Насміхатися над поліцією старомодно. Ви вже знаєте, хто вбивця?
– На жаль, ні.
– Тобто все це дуже подобається, Пітере? – поцікавилася місіс Бентрі.
– Так, трохи. Хоч якась переміна, еге ж? Я тут скрізь нишпорив, думав, може, знайду якісь речові докази, але мені не пощастило. Проте дещо на пам'ять я собі знайшов. Хочете, покажу? А мати чомусь сказала, щоб я його викинув. Ці матері часом просто нестерпні! – Він дістав із кишені сірникову коробку, відкрив і взяв з неї свою коштовність. – Погляньте, це ніготь, її ніготь! Я приклею до нього ярлика, напишу: «Ніготь убитої жінки», – й віднесу його до школи. Гарний сувенір, правда?
– Де ти його взяв? – спитала міс Марпл.
– Ну, мені просто пощастило. Бо тоді я ще не знав, що її збираються вбити. Це було вчора перед вечерею. Ніготь Рубі застряг у шарфі Джозі й порвав його. Мати відрізала ніготь і дала мені, щоб я його викинув. І я б так і зробив, але потім передумав і поклав його в кишеню. А сьогодні вранці згадав і вирішив поглянути, чи він на місці. Ніготь виявився на місці. Тепер ось маю сувенір.
– Яка гидота! – вигукнула місіс Бентрі.
– Ви так гадаєте? – ввічливо спитав Пітер.
– А ще сувеніри в тебе є? – спитав сер Генрі.
– Хтозна. А втім, може, і є.
– Не розумію вас, юначе.
Пітер замислено подивився на нього, потім дістав із кишені конверта, а з нього щось схоже на рудий шнурочок.
– Це шматочок шнурка від черевика отого хлопця. Джорджа Бартлетта, – пояснив він. – Сьогодні вранці я побачив у коридорі під його дверима черевики й на всяк випадок відрізав собі шматочок шнурка.
– На який це випадок?
– Якщо Бартлетт виявиться вбивцею. Він бачив її останній, а це завжди страшенно підозріло, ви ж знаєте… Чи скоро вже вечеря, як ви гадаєте? Жах як хочу їсти. Від обіду до вечері так довго тягнеться час… О, та тут і дядько Гуго! Я й не знав, що мати викликала його. Мабуть, посилала по нього. Вона завжди так робить, коли їй не з медом. А он і Джозі… Агов, Джозі!
Побачивши місіс Бентрі та міс Марпл, Джозефіна Тернер зупинилася. Місіс Бентрі приязно мовила:
– Доброго здоров'я, міс Тернер! Ми приїхали дещо розслідувати.
Джозі винувато роззирнулася, потім тихо озвалась:
– Це жах! І досі ніхто нічого не знає. Тобто й досі не дійшло до газет. Тоді мене, мабуть, розпитуватиме кожен. А це просто жахливо. Сама не знаю, що казати.
Вона розпачливо втупилась у міс Марпл.
– Так, боюся, вам буде сутужно, – зітхнула та. Таке співчуття Джозі потішило.
– Розумієте, містер Прескотт наказав мені мовчати. Воно й добре, але ж кожен неодмінно схоче про щось у мене запитати, а людей же не можна ображати. Містер Прескотт сподівається, що я працюватиму й далі, а він, мовляв, був не дуже тактовний, отож я, звісно, докладу всіх зусиль… І справді, не розумію, чому все повинно окошитися на мені?
– Ви не проти, якщо я відверто про щось вас спитаю? – звернувся до неї сер Генрі.
– О, питайте про що завгодно! – якось нещиро відказала Джозі.
– У вас через усе це були якісь непорозуміння з місіс Джефферсон і містером Гаскеллом?
– Ви маєте на увазі вбивство?
– Ні, я не маю на увазі вбивство.
Джозі ніяково заламала пальці, потім трохи сумно відказала:
– І були й не були, якщо ви мене розумієте. Ніхто з них не сказав мені жодного слова. Та, гадаю, за те, що містер Джефферсон так прикипів серцем до Рубі, вони звинувачували саме мене. Але хіба я винна? Таке буває. Тоді я навіть не думала, що до цього дійде. Я… я була просто ошелешена! – Вона говорила щиро, сумніву не було.
– Я вам вірю, – привітно сказав сер Генрі. – І все ж таки до цього дійшло? Джозі підвела голову:
– Так, це була вдача. Кожен має право на свою вдачу в житті.
Вона обвела всіх зухвалим, запитливим поглядом і пішла в готель.
– Не думаю, що це зробила вона, – розважливо мовив Пітер.
– А цей ніготь – цікава штука, – стиха проказала міс Марші. – Знаєте, він не дає мені спокою. Як пояснити її нігті?
– Нігті? – здивувався сер Генрі.
– Нігті в убитої дівчини, – пояснила місіс Бентрі. – Вони були в неї короткі, але тепер, після розповіді Джейн… Тут щось не те. У таких дівчат нігті завжди довгі.
– Певна річ, якщо вона відірвала одного нігтя, то позрізала й решту, щоб усі були однакові, – зауважила міс Марпл. – Цікаво, чи знайшли в її кімнаті зрізані нігті?
Сер Генрі вражено подивився на неї і сказав:
– Я запитаю Гарпера, коли він повернеться.
– Звідки повернеться? – поцікавилась місіс Бентрі. – Він хіба не поїхав до Госсінггона?
– Ні, – відповів сер Генрі. – Сталася ще одна трагедія. У кар'єрі знайшли спалену машину.
– А в ній хтось був? – насторожилась міс Марші.
– Боюся, що був.
– Гадаю, там була ота дівчинка зі скаутів, яку розшукують. Пейшенс… ні, Памела Рівз, – замислено промовила міс Марпл.
Сер Генрі звів на неї очі:
– Заради всього святого, чому ви так вважаєте? Міс Марші зашарілася:
– По радіо оголошували, що вчора ввечері з дому зникла дівчинка. Вона живе у Данлей-Вейл – це там неподалік, – а востаннє її бачили на зборах дівчат-скаутів у Данбері-Даунз. А це вже й зовсім близько. Отож додому їй треба їхати через Дейнмут. Все збігається, так? Тобто вона або бачила, або чула щось таке, чого ніхто не повинен був ні бачити, ні чути. А коли так, то дівчинка ставала для вбивці небезпечною людиною, і її треба було усунути. Такі два випадки не можуть бути не пов'язані між собою, як ви гадаєте?
– Ви вважаєте, що це теж убивство? – тремтячим голосом спитав сер Генрі.
– А чом би й ні? – її спокійний, лагідний погляд зустрівся з його. – Вчинивши одне вбивство, людина не зупиняється перед другим, адже так? Навіть перед третім.
– Третім?! Невже ви думаєте, що буде й третє?
– Так, цілком можливо.
– Міс Марпл, ви мене лякаєте, – промовив сер Генрі. – Може, ви навіть знаєте, хто буде третій?
– У мене є чудова ідея! – відказала міс Марпл.
13
Полковник Мелчетт і старший поліційний офіцер Гарпер перезирнулися. Гарпер приїхав до Мач-Бенхема порадитись.
– Отже, що ми знаємо і чого не знаємо? – сумно запитав Мелчетт.
– Другого більше, сер.
– Тепер уже треба брати до уваги дві смерті, – сказав Мелчетт. – Два вбивства. Рубі Кіні й та дівчинка, Памела Рівз. Речових доказів, що це саме вона, не дуже багато, але достатньо, її впізнали по ґудзику від скаутської уніформи та по черевичку, який не згорів. Диявольська справа, Гарпер.
– Ваша правда, сер, – поволі мовив старший поліційний офіцер.
– Втішає тільки одне: коли машина загорілася, дівчинка була вже мертва. Так каже Гайдок. Це підтверджується й тим, що вона лежала впоперек сидіння. Певне, її вдарили по голові. Бідолашне дитя…
– А може, задушили?
– Гадаєте?
– Так, сер, є й такі вбивці.
– Знаю. Я бачив батька й матір дівчинки. Мати у нестямі. Це жах. Треба з'ясувати, чи ці два вбивства пов'язані між собою.
Гарпер почав перелічувати події, загинаючи пальці:
– Була на зборах скаутів у Данбері-Даунз. Подруги стверджують, що поводилась, як завжди, й була весела. З трьома подругами, які поверталися до Медчестера автобусом, не поїхала. Сказала, що зайде до універмагу «Вулвортс» у Дейнмуті, а вже звідти поїде автобусом додому. Цілком правдоподібно, адже «Вулвортс» у Дейнмуті розкішний, а дівчинка живе в селі, і їй не часто випадає їздити до містечка. Головна дорога до Дейнмута робить чималий гак; Памела Рівз зрізує його, йде навпрошки через поле і стежками заходить біля готелю «Меджестік» у Дейнмут з його західного боку. Там вона, цілком імовірно, чує або бачить щось таке, що стосується Рубі Кіні, й стає для вбивці небезпечною. Скажімо, чує, як убивця домовляється з Рубі Кіні зустрітись об одинадцятій вечора. Він розуміє, що його підслухали, й усуває Памелу.
– Це в тому разі, якщо вбивство Рубі Кіні було замислене заздалегідь, а не випадкове.
– Гадаю, так воно й було, сер. Хоч і скидається на несподіване насильство – спалах почуттів, ревнощі… Але я вже починаю думати, що це не так. Бо як же тоді пояснити смерть дівчинки? Якщо Памела була свідком самого злочину, то він стався пізно ввечері, близько одинадцятої, а що вона робила такої пори в готелі «Меджестік»? Крім того, її батько й мати занепокоїлись, що вона не повернулась, близько дев'ятої.
– А може, вона просто йшла у Дейнмуті до когось такого, кого не знають ні рідні, ні друзі, і її вбивство зовсім не пов'язане з першим убивством.
– Так, сер, але я не можу в це повірити. Погляньте, навіть ця стара леді, міс Марпл, одразу здогадалася, що тут є якийсь зв'язок і що в машині тіло дівчинки зі скаутів. Метка, скажу вам, ця стара леді! О, вони такі! Кмітливі, знаєте. Одразу мітять у саму суть.
– Вона робила це вже не раз, – сухо промовив полковник Мелчетт.
– Та й потім, сер, ця машина. Саме вона пов'язує друге вбивство з готелем «Меджестік», бо належить містеру Джорджу Бартлетту.
Погляди слідчих знову зустрілися.
– Джорджу Бартлетту? – перепитав Мелчетт. – Он як! Ваша думка?
Гарпер знову заходився методично переповідати різні події:
– Востаннє Рубі Кіні бачили з Джорджем Бартлеттом. Він каже, що потім вона пішла до себе нагору. Це підтверджується: в її кімнаті знайдено сукню, в якій вона танцювала. І тут виникає запитання: чи не пішла вона перевдягнутися, щоб потім зустрітися з ним? І чи не домовлялися вони про побачення раніше – скажімо, перед вечерею, – а Памела Рівз випадково підслухала їх?
– Він заявив про свою машину аж уранці, – підхопив полковник, – і був якийсь невпевнений. Прикидався, ніби не пригадує, коли бачив її востаннє.
– Це може бути від великого розуму, сер. Як на мене, то він або дуже розумний чоловік, і тому такий неуважний, або ж просто неуважний.
– Нам потрібен мотив, – сказав Мелчетт. – А в нього ніякого мотиву вбивати Рубі Кіні немає.
– Так, саме тут ми щоразу й застряємо. Мотив! Як я розумію, всі повідомлення з Палацу танців у Бріксвеллі нічого не дають.
– Анічогісінько! У Рубі Кіні не було хлопця. Слек провів ґрунтовне розслідування. Поставте тільки перед Слеком завдання – і він що завгодно розкопає!
– Саме так, сер, розкопає.
– Коли десь і є щось винюхати, він неодмінно винюхає. Він такий. Але там нічого не було. Слек має список тих, хто найчастіше з нею танцював. Кожного перевірили, з ними все гаразд. Невинні хлопці, і в кожного на цей вечір алібі.
– Ох! – зітхнув Гарпер. – Алібі… Ось що нас тепер непокоїть, не дає спокою.
Мелчетт кинув на нього пильний погляд.
– Он як! Я доручив розслідувати це вам.
– Так, сер. Ми працювали, і дуже ретельно. Навіть звернулися по допомогу до Лондона.
– І як?
– Містер Конвей Джефферсон, певне, гадає, що містер Гаскелл і молода Джефферсон добре забезпечені. Але це не так. їм обом дуже й дуже сутужно.
– Справді?
– Так, сер. Що каже містер Конвей Джефферсон: коли поодружувалися його син і дочка, він відписав їм чималі гроші. Але відтоді минуло стільки років! Містер Френк Джефферсон гадав, що знає, куди і як вкладати гроші. Ризиковані й сумнівні справи оминав. І все ж йому не щастило. Його вклади прогорали. Гроші танули на очах. Сказати правду, місіс Джефферсон ледве зводить кінці з кінцями, вона навіть змушена була віддати сина до державної школи.
– А в свекра допомоги так і не попросила?
– Ні, сер. Як мені вдалося з'ясувати, вона живе з ним під одним дахом і нічого не витрачає на прожиття.
– А здоров'я в нього таке, що він довго не протягне?
– Саме так, сер. А тепер щодо містера Марка Гаскелла. Він картяр, звичайнісінький картяр. Дуже швидко розтринькав жінчині гроші. Тепер у нього чималі борги, і, щоб їх погасити, йому конче потрібні гроші.
– Не сподобався він мені, мушу сказати, – зауважив полковник Мелчетт. – Бридкий тип, правда ж? От він мотив має, це напевне. Для нього усунути дівчину – це дістати двадцять п'ять тисяч фунтів стерлінгів. Мотив цілком достатній.
– Вони обоє мають мотив.
– Про місіс Джефферсон я не кажу.
– Я знаю, сер. Але в обох у них алібі. Вони не могли цього зробити. Ось так.
– У вас є докладний звіт про те, що кожне з них робило ввечері?
– Так, є. Спочатку щодо містера Гаскелла. Вечеряв із тестем і місіс Джефферсон; коли вони пили каву, до них підсіла Рубі Кіні. Потім Гаскелл сказав, що повинен написати листа, й пішов від них. Насправді ж сів у машину і поїхав на узбережжя погуляти. Він мені щиро признався, що не може цілий вечір грати в бридж. А старий просто схибнувся на картах. Отож, щоб не грати, Гаскелл і послався на листа. Рубі Кіні з-за столу не вставала. Марк Гаскелл повернувся, коли вона танцювала з Раймондом. Після танцю Рубі знов сіла до столу й пила з усіма, а тоді пішла танцювати з молодим Бартлеттом, а Гаскелл і решта поділилися на дві пари й почали грати в бридж. Це було за двадцять хвилин до одинадцятої. З-за столу Гаскелл не вставав аж до півночі. І тут сумніву немає, сер. Усі так кажуть – у родині, офіціанти, всі. Отже, він не міг цього зробити. У місіс Джефферсон алібі таке саме. Вона теж не вставала з-за столу. Обоє відпадають.
Полковник Мелчетт відкинувся на спинку стільця й заходився постукувати ножем для паперу по столу.
– Це якщо дівчину вбито до півночі, – уточнив Гарпер.
– Гайдок сказав, що це було саме так. А він дуже надійний чоловік у нашому ділі. Коли вже сказав, то так воно й було.
– Але ж можуть бути всілякі обставини – стан здоров'я, фізична ідіосинкразія тощо.
– Я скажу йому про це. – Мелчетт глянув на годинник, зняв трубку, назвав номер і звернувся до Гарпера:
– Гайдок має бути на місці. Отже, якщо припустити, що її вбито після півночі…
– Тоді є шанс, – підхопив Гарпер. – Після півночі вони там уже й виходили і входили. Припустімо, Гаскелл умовив дівчину зустрітися з ним надворі… скажімо, о дванадцятій двадцять. Він виходить на одну-дві хвилини, задушує її, повертається, а тіло відвозить пізніше – вдосвіта.
– Двадцять миль везе її машиною, щоб підкинути в бібліотеку до Бентрі? К бісу, в таке важко повірити!
– Так, важко, – відразу погодився старший поліційний офіцер.
Задзвонив телефон. Мелчетт узяв трубку:
– Алло, Гайдок, це ви? Я щодо Рубі Кіні. Чи не може бути, що її вбито після півночі?
– Я ж вам сказав, її вбито між десятою і дванадцятою.
– Так, я пам'ятаю. Але ж може бути похибка, еге ж?
– Ні, не може. Коли я сказав до півночі, отже, я мав на увазі саме до півночі. І не пробуйте впливати на медичні свідчення.
– Все це так, але чи не могла датися взнаки фізіологія або ще щось? Ви розумієте, про що я кажу?
– Я розумію тільки, що ви нічого в цьому не розумієте. Дівчина була цілком здорова й нормальна. І я не збираюся міняти свої думки лиш для того, щоб допомогти накинути петлю на шию якомусь нещасному чоловікові, який вам там у поліції не до вподоби. І не заперечуйте. Я знаю ваші методи. До речі, дівчина не з доброго дива сунула голову в петлю. Спочатку її напоїли наркотиком. Дуже сильним наркотиком. Померла вона від удушення, це правда, але спершу її напоїли наркотиком. – Гайдок поклав трубку.
– Ось так, – сумно мовив Мелчетт.
– Мені здавалося, що я знайшов ще одного потенціального вбивцю, але й він відпав.
– Що саме? Хто такий?
– Якщо бути точним, то він ваш клієнт, сер. Звати його Безіл Блейк. Живе поблизу Госсінгтон-хола.
– Оте безсоромне юне нахабисько?! – Від згадки про грубіяна й нечему Безіла Блейка полковник аж на виду потемнів. – А яке відношення має до цього він?
– Здається, він знав Рубі Кіні. Частенько вечеряв у готелі, танцював із нею. Пригадуєте, що сказала Джозі Раймондові, коли з'ясувалося, що Рубі зникла:
«Невже вона з отим кіношником?» Я довідався, вона мала на увазі Блейка. Він працює на студії в Ленвіллі. Джозі не має чим підтвердити, крім власного переконання, що Рубі була від нього в захваті.
– Це вже дещо, Гарпер, уже дещо!
– Якби ж то, сер. Того вечора Безіл Блейк був на вечірці у студії. Ви ж знаєте, як там у них. Починають о восьмій з коктейлів і п'ють, поки не падають. Інспектор Слек допитав Блейка й каже, що той пішов із студії близько дванадцятої. Опівночі Рубі Кіні була вже мертва.
– Хтось може підтвердити його слова?
– Більшість із них, сер, були… добре напідпитку. Там… у його будинку, є жінка, міс Діна Лі. Вона каже, що це правда.
