Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)
А за мілиною Тихий океан котив свої хвилі до Японії. Це був форпост узбережжя, крайній західний пункт, до якого могла дістатися людина, залишаючись при цьому на материковій території Сполучених Штатів. Прекрасна місцина для колишнього в'язня, що хоче сховати кілька чужих перлів завбільшки з молоду картоплю. Звичайно, за умови, якщо в нього нема ворогів.
Я зупинив машину перед котеджем, на подвір'ї якого висіла вивіска: «Сніданки, обіди, вечері». Маленький чоловічок із кролячою мордочкою у ластовинні замахувався граблями на двох чорних курей, що, здавалося, дражнили його. Двигун машини чмихнув востаннє, і цей звук змусив чоловіка обернутись.
Я виліз із машини, пройшов крізь хвіртку у воротах і показав на вивіску:
– Сніданок готовий?
Чоловічок пожбурив граблями в курей, витер об штани руки й скоса зиркнув на мене.
– Цим завідує дружина, – повідомив він тоненьким злим голоском. – Яєчня з шинкою – ото й усе.
– Яєчня з шинкою мене влаштовує, – погодився я.
Ми ввійшли в будинок. Три столи, накриті квітчастими клейонками, кілька літографій на стіні, у пляшці на камені – корабель з повною оснасткою. Я сів. Господар вийшов у двостулкові двері, і незабаром з кухні долинуло шипіння. Потім він повернувсь, перехиливсь через моє плече й поставив на клейонку якийсь посуд і поклав паперову серветку.
– А як щодо кальвадосу – ще рано? – прошепотів господар.
Я відповів, що він дуже помиляється. Чоловічок знову вийшов і повернувся зі склянками та квартою прозорої бурштинової рідини. Потім сів зі мною за стіл і наповнив склянки. Густий баритон на кухні під шипіння сковороди заспівав «Хлою».
Ми цокнулися, випили й почекали, поки всередині в нас розтеклося тепло.
– Здалеку? – поцікавився чоловічок. Я відповів ствердно.
– Мабуть, із Сіетла? На вас гарний костюм.
– Із Сіетла, – погодивсь я.
– До нас рідко хто приїздить, – сказав він, поглянувши на моє ліве вухо. – Та й навіщо сюди їхати, адже ця дорога нікуди не веде. От раніше, коли ще діяв сухий закон… – Він замовк і перевів свій гострий, як у орла, погляд на друге моє вухо.
– О-о, коли діяв сухий закон!.. – Я зробив широкий жест і з виглядом знавця випив.
Господар нахилився й дихнув мені на підборіддя.
– Чорт забирай, тоді можна було завантажитись у будь-якій рибній крамничці на причалі! Віскі провозили під уловом крабів та устриць. У Вестпорті було повно контрабанди. Дітлахам давали бавитися коробками від шотландського. Жодна машина в місті не ночувала в гаражі. Всі гаражі були під самий дах заставлені канадським розливом. Берегова охорона раз на тиждень спостерігала з катера, як біля причалів розвантажувалися човни. Завжди в той самий день. – Він підморгнув.
Я димів сигаретою, з кухні знову долинав баритон, що співав «Хлою». Сковорода шкварчала.
– Чорт забирай, але ж вас спиртне навряд чи цікавить! – промовив він.
– Ні, чорт забирай, я скуповую золотих рибок.
– А-а, – похмуро відповів він.
* * *
Я налив собі і йому ще кальвадосу.
– За пляшку плачу я і ще дві прихоплю з собою.
Він просяяв.
– То як вас, кажете, звуть?
– Кармаді. Гадаєте, я жартував про золоті рибки? Анітрохи.
– Чорт, таж із такої дрібниці, як рибки, не проживеш, хіба ні?
Я показав йому на свій рукав і промовив:
– Ви ж самі сказали, що в мене гарний костюм. Якщо рибки цікаві, то на них можна заробити. Нові види, нові різновиди з'являються весь час. Я дізнався, що у вас тут один старий тримає цілу колекцію. Може, він її продасть. Деякі види він вивів нібито сам.
Я налив у склянки ще кальвадосу. Дебела жінка з вусами ударом ноги розчинила двері й крикнула:
– Забери яєчню з шинкою!
Господар вибіг на кухню й приніс мені сніданок. Я почав їсти. Він уважно стежив за мною. Згодом ляснув себе під столом по худій нозі, всміхнувся й сказав:
– Старий Уоллес! Ну звісно, вам треба навідати старого Уоллеса. Чорт, ми ж не дуже з ним знайомі. Він поводиться якось не по-сусідськи.
Чоловічок повернувся на стільці й показав крізь тонкі завіски на пагорб удалині. На вершині того пагорба сяяв у променях сонця жовто-білий будинок.
– Чорт, он там він і живе. У нього їх сила-силенна. Золоті рибки, еге? Чорт, ну й здивували ж ви мене!
Тепер цей чоловічок мене вже не цікавив. Я проковтнув сніданок, розрахувався за нього за три кварти кальвадосу по долару кожна й рушив до спортивного автомобіля.
Поспішати, схоже, не було потреби. Раш Медер прийде до тями і, певне, звільнить дівчину. Та вони нічого не знають про Вестпорт. Захід при них не згадував це містечко. Ті двоє про нього не знали, коли з явилися в Олімпії, а то відразу подалися б сюди. А якби вони підслуховували під моїми дверима в готелі, то знали б, що я був не сам. Вони б тоді поводилися не так, коли увірвалися в номер.
Часу я мав досить. Отож проїхав до причалу й оглянув його. Там були рибні крамниці, шинки, крихітний бордель для рибалок, більярдна, зала з гральними автоматами й «живими картинками». Нижче, біля води, у величезних дерев'яних баках кишіла риба на приманку. Вешталось там і чимало волоцюг, і якби комусь спало на думку їх зачепити, то йому це вочевидь так не минулося б. Не побачив я тільки охоронців порядку.
Потім я знову поїхав на пагорб, цього разу до жовто-білого будинку. Він стояв окремо, за чотири квартали від найближчого житла. Перед будинком – квіти, підстрижений зелений газон, сад, прикрашений декоративним камінням. Жінка в коричнево-білій сатиновій сукні обприскувала шкідників.
Я зачекав, поки моя купа металобрухту вгамується, тоді вийшов і скинув капелюха.
– Містер Уоллес живе тут?
Жінка мала приємне обличчя, спокійний, твердий погляд. Вона кивнула головою.
– Ви хотіли б його побачити? – спитала вона спокійним, твердим голосом із гарною вимовою.
Слухаючи її, навряд чи можна було подумати, що це дружина чоловіка, який пограбував поїзд.
Я відрекомендувався й сказав, що про рибок її чоловіка мені розповіли в місті. Ще й додав, нібито мене цікавлять рідкісні види золотих рибок.
Жінка поставила обприскувача й увійшла в будинок. Довкола мене гули бджоли. Великі волохаті бджоли, що не бояться холодного морського вітру. На піщані обмілини накочувалися хвилі, і їхній шум нагадував далеку музику. Північне сонце здавалося мені якимсь бляклим, його проміння не гріло.
Жінка вийшла з будинку, лишивши двері відчиненими.
– Він нагорі, підійміться сходами, – сказала вона. Я проминув кілька старезних крісел-гойдалок і ввійшов у дім людини, що вкрала колись Ліндерові перли.
10
У великій кімнаті акваріуми стояли всюди: частина з них двома ярусами на полицях з підпірками, великі овальні – в металевих каркасах, одні підсвічувалися згори, інші – знизу. Водорості безладними гірляндами погойдувалися за брудним склом, а вода мала якийсь примарний зеленкуватий колір. У ній плавали рибки всіх барв веселки.
Були там рибки довгі, тонкі і схожі на золоті стріли, японські вуалехвости, за якими тяглися неймовірно великі хвости, неонові рибки, прозорі, мов кольорове скло, крихітні гуппі із сантиметр завдовжки, рідкісні золоті рибки, великі й незграбні китайські телескопи з банькатими очима, жаб'ячими мордами й непотрібними плавниками, які рухались у зеленкуватій воді, неначе ноги товстуна, що квапиться на обід.
Найбільше світла падало з великого вікна у стелі. Під цим вікном біля голого дерев'яного столу стояв високий змарнілий чоловік. У лівій руці він тримав червону рибку, що тріпотіла, а правою стискав лезо безпечної бритви, обмотане з одного боку лейкопластирем.
Він глянув на мене з-під широких сивих брів. Очі в нього були глибоко запалі, безбарвні, каламутні. Я підійшов ближче й подивився на рибку в його руці.
– Грибок? – поцікавився я.
Чоловік поволі кивнув головою і сказав:
– Еге ж. – Потім поклав рибку на стіл і розправив її спинний плавець. Він був поскубаний і роздвоєний, а на його подертих краях білів якийсь наліт. – Білий грибок, – промовив господар. – Це не так страшно. Я підправлю цього хлопця, і він буде здоровісінький. Чим можу прислужитися, шановний?
Я покрутив у руці сигарету, всміхнувся йому й сказав:
– Вони як люди. Я маю на увазі, рибки. Теж хворіють.
Він притис рибку до столу й підрізав рваний край плавця. Потім розправив хвоста й підрізав і його. Рибка перестала битися.
– Одних вдається вилікувати, – озвався чоловік, – інших – ні. Не можна, наприклад, вилікувати хворобу «плавучого пухиря». – Він звів на мене очі. – Якщо ви думаєте, що їй боляче, то помиляєтесь. Рибку можна вбити, але зробити їй боляче, як людині, не можна.
Він відклав лезо, змочив ватку рідиною бузкового кольору й зафарбував нею обрізані краї плавця. Тоді стромив пальця в баночку з білим вазеліном і змастив ним плавець. Після цього пустив рибку в маленький акваріум під стіною, і вона мирно попливла, вочевидь задоволена.
Змарнілий чоловік витер руки, сів на край лавки і втупився в мене своїми неживими очима. Колись, дуже давно, він був, мабуть, гарний.
– Цікавитесь рибками? – спитав він. У голосі його чувся тихий, обережний гомін тюремної камери й тюремного двору.
Я похитав головою.
– Не дуже. Це тільки привід. Я приїхав здалеку, щоб побачитися з вами, містере Сайп.
Він провів язиком по губах, не спускаючи з мене очей. А коли заговорив знову, голос його був м'який і стомлений.
– Моє прізвище Уоллес, шановний.
Я випустив кільце диму й проткнув його пальцем.
– А для мого діла ви мені потрібні як Сайп.
Він нахилився вперед, опустив руку між розставлених кістлявих колін і стис пальці. Великі вузлуваті Руки, що колись переробили багато важкої роботи. Голова ледь сіпнулася вгору, очі холодно дивились з-під кошлатих брів. Та голос його лишався м'яким.
– Давно до мене не потикалися лягаві. Принаймні з балачками. Чого припхався?
– А вгадай, – мовив я. Його голос став іще м'якішим.
– Послухай, лягавий, я тут живу тихо, спокійно. Мене більше ніхто не чіпає. Я дістав амністію просто з Білого дому. Бавлюся собі золотими рибками, а людина проймається почуттям до тих, кого глядить. Я нікому в світі нічого не винен. Я своє заплатив. У моєї дружини вистачить грошви для нас обох. Усе, чого я хочу, – це щоб мені дали спокій, лягавий. – Він замовк, похитав головою і додав: – Мене більше не обдуриш. Годі!
Я нічого не відповів. Лише легенько всміхнувся й спостерігав його далі.
– Тепер до мене нікому немає діла, – провадив господар далі. – Я дістав амністію від самого президента. Я хочу тільки одного: щоб мені дали спокій.
Я похитав головою, все ще всміхаючись.
– Це – єдине, чого ти не дочекаєшся. Поки сам усе не віддаси.
– Послухай, – м'яко промовив він, – ти, мабуть, новенький у цьому ділі. Тобі ще все здається цікавим. Ти хочеш зробити собі ім'я. Але на мені це висить уже двадцять років, і до мене приходило багато всяких людей, декотрі з них були навіть дуже розумні. І вони збагнули: у мене нема нічого, крім того, що належить мені. Та ніколи й не було. Все дісталося комусь іншому.
– Поштовому службовцеві, – кинув я. – Ну звісно!
– Послухай, – так само м'яко вів Сайп, – я своє відсидів. Я знаю всі ходи-виходи. Знаю, що ви так просто не вгамуєтесь, у всякому разі доти, доки ще жива людина, яка може щось пригадати. Я знаю, час від часу до мене присилатимуть якогось гада, щоб він знов усе це копав. Ну й дооре. Я не ображаюсь. Ну, а тепер що мені зробити, щоб випровадити тебе додому?
Я похитав головою і подивився повз нього на рибок, що байдуже плавали в своїх великих затишних акваріумах. Я відчув утому. Ця тиша викликала в моєму мозку образи-привиди – привиди давноминулих днів. Поїзд, що гуркоче крізь пітьму, засідка в поштовому вагоні, спалах пострілу, мертвий поштовий службовець на підлозі, тихе дзюрчання води з бака й людина, якій пощастило дев'ятнадцять років берегти таємницю. Майже пощастило.
* * *
– Ти зробив одну помилку, – неквапно почав я. – Пам'ятаєш хлопця на ім'я Чистильник Мардо?
Він відвів голову. Я бачив, як він намагається щось пригадати. Але це ім'я йому, здається, нічого не казало.
– Ти знав того хлопця у Лівенворті, – промовив я. – Коротун сидів за те, що розрізав двадцятидоларові банкноти й наклеював на них фальшивий малюнок.
– Угу, – озвався Сайп. – Пам'ятаю.
– Ти розповів йому, що перли в тебе, – сказав я. Але Сайп, як видно, не вірив мені.
– Мабуть, я пожартував із ним, – поволі, якось спустошено промовив він.
– Можливо. Але слухай далі. Сам він так не думав. Нещодавно він побував у цих краях із приятелем на ім'я Захід. Вони тебе десь уздріли, і Чистильник тебе впізнав. І почав ворушити мізками: як би це, мовляв, трішки заробити? Але хлопець не міг і дня прожити без кокаїну, ще й варнякав уві сні. От одна дівчина й довідалася про камінчики. А потім іще одна й один адвокатик. Чистильникові підсмажили п'яти, і тепер він мертвий.
Сайп витріщився на мене широко розплющеними очима. Зморшки в кутиках його рота поглибшали.
Я помахав сигаретою і повів далі:
– Ми не знаємо, що він там вибовкав, але адвокатик із дівкою тепер в Олімпії. Захід теж в Олімпії, але він уже мертвий. Вони його порішили. Хтозна, знають вони, де ти, чи ні. Але, кінець кінцем, вони довідаються. Вони або ще хтось такий, як вони. Ти можеш висотати жили з поліції, якщо вона нездатна знайти перли, а ти не намагатимешся продати їх. Можеш висотати жили із страхової компанії і навіть з поштових службовців.
Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Сайпа. Не ворухнулися великі вузлуваті пальці, переплетені між коліньми. Тільки його мертві очі невідривно дивилися на мене.
– Та з шахраїв тобі жили не висотати, – провадив я. – Ці не відчепляться. Завжди знайдеться двоє-троє, які матимуть і час, і гроші, й злість, щоб тиснути на тебе знов і знов. Вони вже якось зуміють довідатися про те, що їм треба. Викрадуть твою дружину чи вивезуть тебе до лісу й там побалакають з тобою. І тобі доведеться пройти крізь таке… А в мене є пристойна, чесна пропозиція.
– А ти з чиєї ватаги? – несподівано запитав Сайп. – Спершу мені здалося, ніби від тебе смердить лягавим. А тепер уже й не знаю.
– Страхова компанія, – відказав я. – Пояснюю суть угоди. Уся винагорода – двадцять п'ять тисяч. П’ять косих – жінці, що дала мені інформацію. Вона розповіла все чесно й заслужила свою пайку. Десять косих – мені. Я зробив усю роботу, і немає такого револьвера, під який я б не підставляв свою голову. Десять косих – тобі. Через мене. Напрямки ти й п'яти центів не вхопиш. Ну, то як тобі моя пропозиція?
– На перший погляд непогана, – м'яко промовив він. – Крім однієї деталі. Немає в мене ніяких перлів, лягавий.
Я насупився. Більше я не мав нічого йому запропонувати. Інших козирів у мене не було. Я відштовхнувся від стіни, кинув на дерев'яну підлогу недопалок і розтоптав його. А тоді повернувся, щоб піти.
Сайп підвівся й простяг руку.
– Зачекай хвилинку, – мовив він похмуро, – я доведу тобі, що казав правду.
Він вийшов повз мене з кімнати. Покушуючи губи, я задивився на рибок. Десь звіддаля долинув шум мотора. Я почув, як двері відчинились і знову зачинились – очевидно, в сусідній кімнаті.
Невдовзі Сайп повернувся. Його змарніла рука стискала блискучий кольт – 0,45. Револьвер був з лікоть завдовжки.
Сайп наставив кольта на мене й промовив:
– Ось тут у мене перли, шість штук. Свинцеві перли. Я можу на відстані п'ятдесяти метрів відбити мусі лапу. Ти не лягавий. А тепер біжи… Розкажи своїм дружкам, – вони ж там ждуть тебе, не діждуться, – що я ладен вибивати їм із кольта по зубу в будь-який день тижня, а в неділю – по два зуби!
Я не ворухнувся. У мертвих очах цього чоловіка прозирало безумство.
– Залиш це для театру, – неквапно відказав я. – Як хочеш, я доведу, що я – детектив. Ти сидів у в'язниці, і ця іграшка в тебе – вже правопорушення. Поклади її, і побалакаймо спокійно.
Машина, яку я почув кілька хвилин тому, здається, зупинилася біля будинку. Завищали гальма. Внизу на доріжці, а потім на сходах пролунали кроки. Різні голоси, вигуки.
Сайп відступив у глиб кімнати і став між столом та великим акваріумом літрів на вісімдесят-сто. Він ошкірився до мене широкою ясною усмішкою бійця, якого загнали в глухий кут.
– Схоже, твої дружки тебе наздогнали, – спроквола сказав він. – Ану, діставай револьвер і кидай на підлогу, поки ще маєш час… Поки ще дихаєш.
Я не поворухнувся. Я сидів і розглядав цупке покручене волосся в нього на бровах. Потім глянув йому в очі. Я знав: досить мені поворухнутися – хай навіть для того, щоб виконати його наказ, – і він вистрілить.
Кроки вже чулися вгорі на сходах. Це були стишені кроки людей, що приготувалися до боротьби.
В кімнату ввійшло троє.
11
Першою на задерев'янілих ногах поріг переступила місіс Сайп. Очі її горіли, руки були грубо викручені в ліктях, пальці судомно стискалися, наче вона хотіла за щось ухопитися. У спину їй упирався один із невеликих револьверів Керол Донован, міцно затиснутий у маленькій безжальній руці дівчини.
Останнім увійшов Медер. Він був п'яний, того ж і сміливий, розпашілий, осатанілий. Він наставив свій «Сміт і Вессон» на мене й криво посміхнувся.
Дівчина відштовхнула місіс Сайп убік. Літня жінка спіткнулася, відлетіла в куток і з безтямним поглядом опустилася навколішки.
Сайп вирячив очі на Керол. Він був глибоко вражений, бо бачив перед собою дівчину – юну, вродливу дівчину. З таким противником йому ще не доводилося зустрічатись. Його запал згас. Якби до кімнати ввійшли чоловіки, він би їх зрешетив своїм кольтом.
Маленька, темноволоса й біловида дівчина холодно глянула на нього й різким, крижаним голосом наказала:
– Ну, татусю, кидай свою пукавку. Тільки без нервів! Сайп поволі нахилився, не спускаючи з неї очей.
Тоді поклав свій величезний, як у піонерів Дикого Заходу, кольт на підлогу.
– А тепер відкинь його ногою, татусю.
Сайп відкинув кольт, і він відлетів аж на середину кімнати.
– Отак воно буде краще, старенький. Раше, подивись за ним, поки я відберу іграшку в лягавого.
Два револьвери повернулись у мій бік, і важкий погляд її сірих очей зупинився на мені. Медер ступив кілька кроків до Сайпа й націлив йому в груди свій «Сміт і Вессон».
Дівчина посміхнулася, та приємною її посмішку я б не назвав.
– То ось, виходить, який ти розумний, еге? Весь час висовуєшся, так? Але ти дав маху, фараоне. Навіть не обмацав як слід свого худенького дружка. А в нього у черевику була така собі невеличка карта.
– Мені вона не потрібна, – спокійно промовив я і всміхнувся до неї.
Я намагався усміхатись якомога привітніше, бо місіс Сайп помалу й непомітно підповзала навколішки до кольта свого чоловіка.
– Але тепер з тобою покінчено. З тобою і твоєю чарівною усмішкою. Ану підійми клішні й не опускай, поки я не дістану твого пугача. Та швидше, шановний!
Дівчина була близько півтора метра на зріст і важила кілограмів п'ятдесят. Одне слово, дівчина та й годі. А в мене зріст – метр вісімдесят і важу я вісімдесят шість кілограмів. Тож я підняв руки й стусонув її в щелепу.
Напевне, це було з мого боку безумство, але я вже не міг терпіти дует Донован-Медер, мені остогидли їхні револьвери, нахваляння й погрози. Тим-то я й зацідив їй у щелепу.
Вона на метр відлетіла, і її револьвер вистрілив. Куля обпекла мені ребра. Дівчина почала падати. Падала вона довго, наче у повільному кадрі. В цьому було щось неприродне.
Місіс Сайп схопила кольта й вистрілила Керол у спину.
Медер миттю крутнувсь, а Сайп метнувся до нього. Медер відскочив, щось крикнув і знов узяв Сайпа на мушку. Сайп завмер, мов скам'янілий, і широка безглузда посмішка знов розпливлася на його змарнілому обличчі.
Куля, випущена з кольта, штовхнула дівчину вперед з такою силою, наче поривчастий вітер хряснув дверима. В повітрі майнуло синє вбрання, і щось ударило мені в груди – її голова. Якусь мить я ще бачив її обличчя, коли вона падала, – дивне, зовсім незнайоме обличчя.
А потім дівчина обернулася на маленьку, безформну купку біля моїх ніг, уже неживу, і щось червоне витікало з-під неї, а позаду стояла висока спокійна жінка і з затиснутого в обох її руках кольта вився димок.
Медер двічі вистрілив у Сайпа. Все ще посміхаючись, Сайп смикнувся вперед і вдарився об край столу. Бузкова рідина, якою він змащував своїх рибок, тепер залила його самого. Коли старий падав, Медер вистрілив у нього ще раз.
Я вихопив свій люгер і вистрілив Медерові у найболючіше, як мені здавалося, місце, так, щоб тільки його не вбити, – у підколінок. Він гепнувся на підлогу так, немовби перечепився за схований дріт. Я надів на нього наручники ще до того, як він почав стогнати.
Я повідкидав ногою револьвери, що валялися на підлозі, підійшов до місіс Сайп і взяв з її рук великий кольт.
Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Тонкі цівки диму – брудно-сірі, білі на тлі полудневого сонця – здіймалися до вікна в стелі. Я чув, як удалині шумів прибій. Потім десь зовсім поруч пролунав звук, схожий на свист.
То був Сайп, він хотів щось сказати. Дружина підповзла до нього – все ще навколішки – й зупинилася поруч. Кривава піна виступила на його губах. Він через силу кліпнув очима, намагаючись прийти до тями. Місіс Сайп усміхнулася до чоловіка. Кволим голосом він просвистів:
– Телескопи, Хетті… Телескопи…
Потім шия його ослабла, посмішка розтанула на обличчі. Голова відкотилась на голій підлозі вбік.
Я вийшов з кімнати й причинив за собою двері.
12
З ноги Медера поволі текла кров, але небезпека йому не загрожувала. Поки я туго перев'язував носовичком його коліно, він дивився на мене божевільними від страху очима. У нього, мабуть, було порване сухожилля й розколота сама чашечка. Коли його поведуть вішати, він, певне, добряче накульгуватиме.
Я зійшов униз, постояв на веранді, дивлячись на дві машини перед будинком, потім перевів погляд на причали біля підніжжя пагорба. Сказати, де стріляли, міг би тільки той, хто проходив повз будинок. Та, як видно, ніхто нічого не помітив. У лісах довкола, мабуть, теж багато стріляють.
Я повернувся в будинок, глянув на допотопний телефон, що висів на стіні у вітальні, але дзвонити не став. Щось непокоїло мене. Я закурив, визирнув у вікно, і раптом якийсь примарний голос промовив мені просто у вухо: «Телескопи, Хетті… Телескопи…»
Я знову піднявся угору, до кімнати з акваріумами. Медер уже стогнав – протяжно, з хрипом. Та яке мені діло до такого душогуба, як Медер?!
Дівчина була мертва. Жоден з акваріумів не постраждав. Рибки мирно плавали в зеленкуватій воді, спокійні і незворушні. До Медера їм теж було байдуже.
Акваріум на літрів сорок із чорними китайськими телескопами стояв у кутку. Плавало там чотири рибки – такі великі, сантиметрів по десять завдовжки, вугільно-чорного кольору. Дві із них хапали на поверхні кисень, дві інші спроквола помахували плавцями, а коли вони поверталися до мене головою, банькаті очі робили їх схожими на жаб.
Я спостерігав, як вони тикають мордами в зелень, Що нею заріс акваріум. Кілька червоних озерних равликів чистили скло. Дві рибки на дні виглядали товстішими й ледачішими ніж ті, що плавали на поверхні. Цікаво, чому?
Між двома акваріумами лежав сачок з довгою ручкою. Я запустив його в акваріум, спіймав одного з телескопів і оглянув у сітці його сріблястий живіт. На ньому був рубець, що нагадував хірургічний шов. Я обмацав те місце й виявив під ним тверду ґулю.
Потім я дістав із дна ще одного телескопа. Такий самий шов, така сама тверда кругла ґуля. Тоді я виловив одну з рибок, що хапали повітря на поверхні. Ні шва, ні твердої круглої гулі. І спіймати цього телескопа виявилось важче, ніж двох попередніх.
Я випустив його назад в акваріум. Мене цікавили тільки два перші. Я люблю золотих рибок, як і решта людей, та діло – це діло, а злочин – це злочин.
Я скинув пальто, закасав рукава й узяв зі столу лезо, обмотане з одного боку лейкопластирем.
Брудна це була робота. На неї пішло хвилин п'ять. І ось вони в мене на долоні – сантиметрів два в діаметрі, ідеально круглі, молочно-білі. Вони сяяли тим внутрішнім світлом, якого не побачиш у жодному іншому камені. Це були Ліндерові перли.
Я прополоскав їх, загорнув у носовичок, відкотив рукава й надів піджак. Потім глянув на Медера, на його змучені болем і страхом очі, на зрошене потом обличчя. Чхати мені на Медера! Це був убивця, він катував людей.
Я вийшов з кімнати. Двері до спальні були все ще зачинені. Я спустився вниз, крутнув ручку телефонного апарата на стіні.
– Я дзвоню з будинку Уоллеса у Вестпорті, – сказав я. – Тут щось сталося. Треба викликати лікаря й поліцію. Ви можете нам допомогти? Дівчина відповіла:
– Я спробую знайти вам лікаря, містер Уоллес. Правда, на це піде час. У Вестпорті є дільничний полісмен. Викликати?
– Мабуть, викличте, – сказав я й повісив трубку. Все ж таки телефонний зв'язок у сільській місцевості має свої переваги.
* * *
Я закурив ще одну сигарету й сів у рипуче крісло-гойдалку на веранді. Невдовзі почулися кроки, і з будинку вийшла місіс Сайп. Якусь мить вона постояла, оглядаючи підніжжя пагорба, потім усілася у інше крісло. її сухі очі невідривно дивилися на мене.
– Гадаю, ви детектив, – поволі й непевно висловила вона припущення.
– Так, я представляю компанію, яка страхувала Ліндерові перли.
Жінка відвернулась й подивилась у далечінь.
– А я думала, що тут він матиме спокій… – промовила вона. – Що ніхто вже його не турбуватиме… Що це місце стане мовби притулком…
– Не треба було йому намагатися залишити в себе перли.
Місіс Сайп повернула до мене голову, на цей раз дуже швидко. Спочатку її обличчя нічого не виражало, але потім на ньому відбився переляк.
Я сягнув рукою до кишені, дістав носовичка й розгорнув його в себе на долоні. Вони разом на білому полотні. Двісті тисяч. Причина стількох убивств!
– Він міг би мати свій притулок, – промовив я. – Ніхто не хотів забирати в нього цей притулок. Але ж йому було мало!
Вона мовчки, невідривно дивилася на перли. Потім її губи сіпнулися. Голос став хрипким.
– Бідний Уоллі… – сказала вона. – Отже, ви все-таки знайшли їх. А знаєте, ви дуже розумний. Він убив десятки риб, перше ніж цього навчився. – Вона підвела на мене погляд. В її очах прозирав подив.
– Мені ця ідея не подобалася ніколи, – сказала вона. – Пам'ятаєте давню біблійну притчу про козла відпущення?
Я похитав головою.
– Це була тварина, на яку поклали людські гріхи, а тоді прогнали її в пустелю. Золоті рибки й виявились тим козлом відпущення.
Місіс Сайп усміхнулася мені. Та я не відповів їй усмішкою.
Тоді вона, все ще всміхаючись, почала розповідати:
– Розумієте, у нього були колись перли, справжні, і те, що він пережив, робило його, як йому здавалося, повноправним їхнім власником. Та навіть якби він знайшов їх знов, то однаково не мав би з них ніякого прибутку. Мабуть, поки він сидів у в'язниці, прикмети, за якими він міг би їх відшукати, змінились, і йому так і не пощастило знайти те місце в Айдахо, де він їх закопав.
Здавалось, чийсь крижаний палець водив по моїй спині вгору-вниз. Я роззявив рота й почув ніби чужий голос:
– Що-о?!
Місіс Сайп простягла руку й торкнулася пальцем однієї з перлин. Я все ще тримав їх на долоні, так наче це була поличка, прибита до стіни.
– І тоді він дістав собі оці, – провадила вона. – В Сіетлі. Вони порожні, наповнені білим воском. Я забула, як називається цей спосіб. Вони мають дуже гарний вигляд. Щоправда, я ніколи не бачила справжніх перлин.
– Навіщо вони були йому потрібні? – хрипко запитав я.
– Невже ви не розумієте? Адже це й був його гріх. Він хотів сховати його в пустелі. У цій пустелі. Він поховав їх у рибках. І знаєте… – Вона знов нахилилась до мене, й її очі засяяли. Потім дуже повільно й дуже серйозно додала: – Іноді мені здається, що зрештою, – може, торік чи й раніше, – він і справді повірив, ніби ховає справжні перли. Це вам про щось каже?
Я опустив очі на свої перли. Моя рука поволі стисла носовичок.
– Місіс Сайп, я проста людина, – промовив я. – Боюся, що зрозуміти ідею з козлом відпущення мені буде трохи важко. Гадаю, він просто силкувався сам себе обманути, як усяка людина, що багато в житті програла.
Жінка знов усміхнулася. Коли вона всміхалась, то здавалася гарною. Потім якось невимушено знизала плечима.
– Звичайно, у вас складається таке враження. А от я… – Вона розвела руками. – А втім, яке це має тепер значення? Можна мені зберегти їх на пам'ять?
– Зберегти на пам'ять?
– Ну, оці, липові перли. Адже ви…
Я підвівся. Старий спортивний «форд» без даху дерся на пагорб. Чоловік за кермом мав на грудях велику зірку. Шум двигуна нагадував гарчання старого лисого шимпанзе в зоопарку.
Місіс Сайп стояла з напіврозтуленою долонею і жалісно, благально дивилася на мене.
Я посміхнувся до неї несподівано люто.
– Що й казати, гарно ж ви оце зіграли свою роль! – промовив я. – А я, чорт забирай, мало не повірив. У мене вже аж мороз поза шкірою був пішов. Ось так, шановна! Але ви самі допомогли мені. Вам не дуже пасує слово «липові». І кольтом ви володієте вправно, й жалю не знаєте. Та й останні слова Сайпа були аж надто дивні. «Телескопи, Хетті… Телескопи…» Він би й не тривожився, якби камені були фальшиві. Та й не такий він дурний, щоб стільки морочити собі голову.
Якусь мить обличчя її нічого не виражало. Але недовго. В її погляді промайнуло щось жахливе. Вона витягла губи й плюнула в мене. А тоді кинулась до будинку й грюкнула за собою дверима.
Я сховав свої майбутні двадцять п'ять тисяч до кишені жилета. Отже, дванадцять з половиною тисяч мені і стільки ж – Кейті Хорн. Уявляю собі її очі, коли я принесу їй чек! Вона покладе його в банк і чекатиме, коли її Джонні відпустять під заставу з Квентінської в'язниці.
Спортивний «форд» зупинився за двома іншими машинами. Чоловік за кермом сплюнув убік, узяв машину на ручне гальмо й, не відчиняючи дверцят, вискочив з машини. Це був здоровий чолов'яга у сорочці з короткими рукавами.
Я рушив сходами вниз, йому назустріч.
