Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
– Це ще нічого не означає.
– Так, сер, може, й ні. Свідчення інших учасників вечірки загалом підтверджують слова Блейка, однак щодо часу певності немає.
– Де ця студія?
– У Ленвіллі, сер, за тридцять миль на південний захід від Лондона.
– Гм… майже стільки ж, як і сюди?
– Так, сер.
Полковник Мелчетт потер носа і невдоволено промовив:
– Ну що ж, здається, і його треба вивести з числа тих, на яких падає підозра.
– Гадаю, так, сер. Немає ніяких свідчень про те, що він серйозно захоплювався дівчиною. Навіть більше… – Старший офіцер Гарпер стримано кашлянув. – Блейк, схоже, цілком захоплений своєю юною леді.
– Отже, лишається «X» – невідомий убивця, – підсумував Мелчетт. – Такий невідомий, що й Слек навіть не може напасти на його слід. Це або Джефферсонів зять, який, певне, хотів би вбити дівчину, але не мав змоги зробити це, або його невістка, що теж має алібі. Або ж це Джордж Бартлетт, у якого немає алібі, і, на жаль, немає мотиву, чи молодий Блейк, що має алібі й не має мотиву. Ось і вся компанія! Ні, стривайте. Ми забули про того танцівника, Раймонда Старра. Зрештою, він бачився з дівчиною найчастіше.
– Важко повірити в те, що вона його особливо цікавила, – поволі промовив Гарпер. – Або ж він театральний актор. До того ж у нього теж є алібі. До півночі він був на виду, танцював з кількома партнерками. Не думаю, що нам пощастить завести на нього справу.
– По суті, – озвався полковник Мелчетт, – ми не можемо завести справу ні на кого.
– Джордж Бартлетт – наша найбільша надія, – сказав Гарпер. – Якщо тільки знайдемо мотив.
– Дані про нього зібрали?
– Так, сер. Єдина в сім'ї дитина. Мамин синочок. Рік тому, після смерті матері, отримав у спадок чималі гроші. Швидко пустив їх за вітром. Скоріше тютя, ніж розпусник.
– Може, в нього щось не те з головою? – з надією мовив Мелчетт.
Старший поліційний офіцер згідливе кивнув головою і відповів:
– А вам не здається, сер, що саме це може бути ключем до розгадки?
– Тобто неосудний злочинець?
– Так, сер. Один із тих, хто задушує молоденьких дівчат. У лікарів є для цього якась довга назва.
– І це вирішить усі наші проблеми, – промовив Мелчетт.
– Одне тільки мені тут не подобається, – сказав Гарпер.
– Що саме?
– Надто вже все просто.
– Гм… так, справді. Отже, почнімо все спочатку: що ми знаємо?
– А нічого, сер, – відказав Гарпер.
14
Конвей Джефферсон здригнувся уві сні й потягся. Його довгі дужі руки були розкидані на ліжку в різні боки. Здавалося, після авіакатастрофи в них перейшла вся сила його тіла. Крізь штори м'яко пробивалося вранішнє світло. Джефферсон сам до себе всміхнувся. Вранці він завжди прокидався такий, як оце сьогодні, – щасливий, свіжий; його життєві сили щоразу повертались. Новий день! Якусь хвилину Конвей Джефферсон полежав. Потім натис кнопку дзвінка, і в пам'яті враз накотилася гірка хвиля. Навіть при Едвардзі, що мовчки, нечутно ступив до спальні, у Джефферсона вихопився стогін. Узявшись рукою за штору, Едвардз завмер, потім спитав:
– Болить, сер?
– Ні, – різко кинув Конвей Джефферсон. – Не стійте, розсовуйте!
Ясні промені ввірвалися в кімнату. Едвардз, усе зрозумівши, відвів од господаря погляд.
Похмурий лежав Конвей Джефферсон; діймали спогади, терзали душу роздуми. Знову і знову перед очима в нього поставало гарненьке, хоч і невиразне, личко Рубі. Тільки в його свідомості не було слова «невиразне». Вчора ввечері він ще сказав би «невинне». Наївне, чисте дитя! А тепер? Страшна втома налягала на Конвея Джефферсона. Він заплющив очі й прошепотів: «Маргарет!» Так звали його покійну дружину.
– А мені до вподоби ваша подруга, – сказала Аделаїда Джефферсон до місіс Бентрі. Вони сиділи на терасі.
– Джейн Марпл жінка чудова, – погодилась місіс Бентрі
– І дуже мила, – усміхнулась Едді.
– Кажуть, нібито вона – пліткарка, – провадила місіс Бентрі. – Але це неправда!
– Не вміємо ми цінувати людей, еге?
– Можна сказати й так.
– Як це не схоже на те, що мені доводилося чути досі! – промовила Аделаїда Джефферсон. Місіс Бентрі пильно подивилась на неї.
– Високі слова, ідеалізація того, що не варте доброго слова… – пояснила Едді свою думку.
– Ви маєте на увазі Рубі Кіні?
Едді кивнула головою.
– Не хочу казати про неї погано – адже в ній не було нічого злого. Нікчемне щуреня, яке мусило боротися за свій шматок… Простувате, дурненьке й добродушне. Але метиковане, знає, де пахне золотом! Навряд щоб вона придумала все це заздалегідь. Просто вона вчасно зорієнтувалась. І зуміла підійти до старого, самотнього чоловіка.
– А він, – замислено мовила місіс Бентрі, – був, певне, таки самотній.
Едді неспокійно засовалась на стільці.
– Атож, цього літа він був самотній, – погодилась вона і раптом, помовчавши, вибухнула: – Марк каже, це я винна! Може, й так, не знаю. – Вона замовкла, а потім, ніби її щось примушувало говорити, заходилася плутано, неохоче розповідати: – Я… у мене життя склалося якось не так! Майк Кармоді, мій перший чоловік, помер одразу після того, як ми побрались, і… я просто зламалася. Пітер, ви ж бо знаєте, народився вже після його смерті. Френк Джефферсон був найближчий Майків товариш. Ми з ним почали часто бачитися. Він був у Пітера хрещений батько – так захотів Майк. Френк мені дуже подобався, до того ж… так було його шкода.
– Шкода? – здивувалася місіс Бентрі.
– Атож. Це звучить дивно. Бачте, Френк мав усе, що хотів. Батько й мати на руках його носили. І все ж – як це вам сказати? – розумієте, старий містер Джефферсон – натура дуже сильна. Поруч із ним втрачаєш власну особистість. Френк це відчував.
Коли ми побралися, він був на сьомому небі від щастя. А містер Джефферсон щедро відписав нам чималі гроші – сказав, що діти не повинні бути залежні й чекати його смерті. Це було так мило і великодушно з його боку!.. Але заразом і надто несподівано. Він мав би поступово привчати Френка до самостійності.
А Френк просто схибнувся на тих грошах. Йому хотілося бути діловим, як батько, взятися за бізнес, робити гроші, мати успіх. Але це виявилось не для нього. На грошові махінації він не пускався, але вкладав капітал невдало. Просто неймовірно, як швидко тануть гроші, коли не вмієш дати їм раду! Чим більше Френк втрачав, тим дужче йому хотілося повернути гроші завдяки якомусь хитромудрому вкладу. А справи йшли все гірше й гірше.
– А чому ж Конвей Джефферсон не наставив його на розум? – запитала місіс Бентрі.
– Френк ніколи й нічого не визнавав. Він прагнув одного: досягти успіху самотужки. Через те ми й не зверталися до містера Джефферсона. А коли Френк загинув, мені залишився дріб'язок – дуже скромні дивіденди. А я… я теж нічого не розповідала його батькові. Бачте… – Вона рвучко обернулася. – Виходило б, ніби я його виказую. А хто таке стерпить? Містер Джефферсон дуже довго хворів, а як одужав, то вирішив, що я цілком забезпечена вдова. І мій принцип – не виводити його з цього обману. Він знає, що я дуже ощадлива, схвалює це й має мене за ощадливу господиню. Та й потім ми з Пітером живемо коло нього, і він оплачує всі наші витрати. Отож мені немає про що турбуватися. – Потім неквапом додала: – Всі ці роки ми жили як одна сім'я, от тільки… розумієте… для нього я так і не стала Френковою вдовою.
– Ви хочете сказати, що він не вірить у їхню смерть? – Вхопилася за її слова місіс Бентрі.
– Так. Джефф чоловік дивовижний. Того ж він і здолав свою трагедію тим, що не визнав смерті. Марк – Розамундин чоловік, я – Френкова дружина, і, хоч насправді Френка й Розамунди з нами немає, вони ніби живі.
– Який тріумф віри! – ніжно промовила місіс Бентрі.
– Це правда. І так минав рік за роком. Але цього літа в мені зненацька щось наче перевернулось. Я відчула… в душі моїй щось повстало. Страшно так казати, але мені більше не хотілося згадувати про Френка! Все відійшло – моя любов, прив'язаність до нього, скорбота за ним… Було – і немає.
Це дуже важко пояснити. Так ніби захотілося почати все спочатку: стати Едді – молодою, сильною, здатною грати в ігри, плавати й танцювати… Бути особистістю! Навіть Гуго… Ви знаєте Гуго Макліна? Він добрий і хоче зі мною одружитися. Досі я про це якось не думала, а цього літа замислилася – не всерйоз, а так, знаєте… – Вона примовкла й похитала головою. – Мабуть, я й справді занедбала Джеффа – не навмисне, ні! Але думки мої, мрії були не з ним. І я зраділа, коли побачила, що йому весело з Рубі. У мене з'явився час для себе. Хіба ж могла я припустити, що він так захопиться нею!
– А коли помітили, то що?
– Я була приголомшена. Геть приголомшена! І… страшно сказати: сердита!
– Я б теж розсердилась, – кинула місіс Бентрі.
– Адже є Пітер, розумієте? Його майбутнє цілком залежить від Джеффа. Я гадала, Джефф має його за свого онука, а виявилося, що хлопець йому ніхто й не одержить спадщини! Подумати тільки! – її міцні гарні руки, що лежали на колінах, затремтіли. – І кому б вона дісталася – отій вульгарній простачці, отій авантюристці! О, я б її й сама вбила!
Едді вражено замовкла, її гарні карі очі, в яких відбився переляк, благальне зустрілися з очима місіс Бентрі.
– Який жах! Що ж я кажу?!
Гуго Маклін, що тихо підійшов ззаду, спитав:
– Про які це жахи ви тут розповідаєте?
– Сідайте, Гуго. Ви, певне, знаєте місіс Бентрі?
Маклін саме привітався зі старою леді й промовив:
– То про які це жахи ви тут казали?
– Я казала про те, що ладна була вбити Рубі Кіні, – відповіла Едді Джефферсон.
Гуго Маклін на хвилину задумавсь, потім озвався:
– Бувши вами, я б цього не казав. Вас можуть не так зрозуміти. – Його рішуче замислені очі промовисто дивилися на неї. – Стежте за собою, Едді. – В його голосі було застереження.
Міс Марпл з'явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:
– Він такий відданий їй!
– Він відданий їй уже багато років. Незвичайна людина!
– Я знаю. Як майор Бері. Цілих десять років упадав коло вдови одного чоловіка, що загинув на війні в Індії. І вже почали навіть розповідати про це анекдоти! Зрештою вона здалася. Та, на жаль, за десять днів до одруження втекла з шофером. Теж дуже чарівна жінка. І така врівноважена…
– Часом люди коять дивовижні речі, – погодилася місіс Бентрі. – От якби ви були тут, Джейн, коли Едді Джефферсон розповідала про себе – як її чоловік розтринькав усі гроші і вони жодного разу не поскаржилися містерові Джефферсону… А потім, цього літа, з нею наче щось сталося…
– Мені здається, вона повстала проти того, щоб жити в минулому, – сказала міс Марпл. – Зрештою, всьому свій час. Хіба ж усидиш у кімнаті, де постійно зашторені вікна?! Просто місіс Джефферсон підняла штори й скинула вдовине вбрання, а її свекрові це припало не до вподоби. Він відчув себе покинутим, хоч і на мить не припускаю, що він зрозумів, хто її до цього підштовхнув. Це б йому, гадаю, теж не сподобалось. Але він був готовий до того, що сталось, як той старий містер Беджер, коли його дружина вдалася до спіритизму. Кожна гарненька дівчина, що вміє добре слухати, зробила б те саме.
– На вашу думку, ота її двоюрідна сестра, Джозі, привезла дівчину навмисне і це була родинна змова?
Міс Марпл похитала головою:
– Ні, я так не вважаю. І не думаю, що Джозі вміє робити ставку на людські почуття. Вона досить тупувата. Її меткий, але вузько практичний розум не здатен передбачити майбутнє, тому вона щоразу дивується всьому, що стається.
– Здається, це було несподіванкою для всіх, – сказала місіс Бентрі. – І для Едді, та й Марка теж.
Міс Марші усміхнулася:
– Цей мав, я б сказала, інші турботи. Самовпевнений молодик із блукаючим поглядом… Такий у вдівцях довго не засидиться, хоч би який закоханий був у свою дружину. Гадаю, вони обоє стогнали в ярмі завжди живої пам'яті старого містера Джефферсона. Але чоловікам щодо цього легше, звичайно, – цинічно додала міс Марпл.
Цієї самої хвилини Марк у розмові з сером Генрі Клітерінгом підтверджував таку думку про себе. З притаманною йому відвертістю він почав із самої суті:
– Мені раптом спало на думку, що в списку тих, кого підозрює поліція, я стою на першому місці! Вони копалися в моїх фінансових справах. Я банкрут або ось-ось ним стану. Якщо старий Джефф помре, як і слід сподіватися, через місяць-два, а ми з Едді, теж як слід сподіватися, поділимо гроші, то все буде гаразд. У мене страшні борт! І якщо вже настане крах, він буде остаточний! А якщо я дістану відстрочку, то, навпаки, опинюся на висоті й розбагатію.
– А ви азартний гравець, – зауважив сер Генрі Клітерінг.
– І був такий завжди. Ризик в усьому – ось моє гасло! Так, те, що хтось задушив цю бідолашну дівчинку, – для мене велика вдача. Я цього не робив. Я не вбивця. Мені здається, я б ніколи не зміг убити. Бо надто ледачий. Але навряд чи поліція мені повірить! Для них я – особа, що відповідає на запитання слідчого! Мотив – ось він, і ніяких докорів сумління! Хоч убий, не збагну, чому я й досі не за ґратами. Той старший поліційний офіцер вовком на мене дивиться.
– У вас є дуже багато – алібі.
– Алібі – це найсумнівніша річ на світі! Ще жодна невинна людина не мала алібі! До того ж усе залежить від того, здається, коли настала смерть. Гаразд, нехай три лікарі засвідчать, що її вбито опівночі. А якщо щонайменше шість лікарів заприсягнуть, що її вбито о п'ятій ранку? Що тоді буде з моїм алібі?
– О, то ви ще й жартуєте!
– Дурна вдача, правда? – весело мовив Марк. – Відверто кажучи, я трохи наляканий. Так, цим убивством. І не думайте, нібито мені не шкода старого Джеффа. Шкода. Але краще так, краще цей удар, аніж він довідався б про неї всю правду.
– Ви про що?
Марк підморгнув.
– Куди вона ввечері виходила? Б'юсь об заклад, до чоловіка! А Джеффові це не сподобалося б. Аж ніяк не сподобалося б. Коли б він дізнався, що Рубі йому зраджує, і зовсім вона не безневинна лепетушечка, яку з себе вдає… А мій тесть чоловік незвичайний. Він людина залізна, та якщо вже його прорве, – начувайся!
Сер Генрі з цікавістю подивився на Марка.
– Ви його любите чи ні?
– Я його дуже люблю й водночас не можу терпіти. Спробую пояснити. Конвей Джефферсон із тих, хто хоче, щоб кругом усе було по його. Великодушний деспот – ось хто він такий. Щедрий, турботливий, але дудка в його руках, і під неї всі мають танцювати. – Марк Гаскелл зробив паузу, потім повів далі. – Я кохав свою дружину. І вже нікого так не кохатиму. Розамунда була мені й сонце, й щастя, й радість, і коли вона загинула, то я ніби опинився в нокауті на рингу. Але рефері дав мені забагато часу. Зрештою, я чоловік, люблю жінок і не збираюсь одружуватися. Боронь боже! Тут сумніву немає. Доводиться бути обережним, але в мене є свої втіхи. У бідолашної Едді їх немає. Едді чудова жінка – з тих, із якими чоловіки хочуть одружуватися. Дайте їй хоч найменшу можливість – і вона знову вийде заміж, буде й сама дуже щаслива, й ощасливить чоловіка.
Але старий Джефф увесь цей час бачить Едді тільки Френковою дружиною і змушує і її бачити себе такою. Він не знає, що ми з нею у в'язниці. Я вирвався звідти давно, тихенько, Едді – цього літа, – і Джеффа це шокувало, зруйнувало його світ. І ось наслідок – Рубі Кіні. – І Гаскелл, не втримавшись, заспівав:
Але вона в могилі, ох!
А я ще на цім світі!
– Що ж, вип'ємо, Клітерінг!
«Не дивно, що поліція його підозрює», – подумав сер Генрі.
15
Меткаф був одним із найпопулярніших у Дейнмуті лікарів. Він не відзначався професійним тактом, однак його поява підбадьорювала хворих. Це був середнього віку чоловік, із приємним тихим голосом. Він уважно слухав старшого поліційного офіцера Гарпера і ввічливо, чітко відповідав на його питання.
– Отже, все, про що мені розповіла місіс Джефферсон, – правда, містере Меткаф?
– Так, стан здоров'я містера Джефферсона небезпечний. Ось уже кілька років він себе просто не береже. В його розумінні жити як усі – це жити вдвічі інтенсивніше, ніж звичайна людина його віку. Містер Джефферсон від усього відмовляється – відпочивати, не хвилюватися, поволі рухатись і взагалі виконувати будь-яку пораду, мою чи інших лікарів. І ось наслідок – він спрацювався, як старий двигун. Серце, легені, кров'яний тиск – усе під загрозою.
– Отже, містер Джефферсон рішуче відмовляється слухатись?
– Так. Не знаю, правда, чи варто його звинувачувати. Своїм пацієнтам я такого не кажу, містере Гарпер, але вам скажу: людина може спрацюватись як від роботи, так і від бездіяльності. Чимало моїх колег чинять так само, наслідуючи мене, і це непогано. У такому містечку, як Дейнмут, частіше маємо друге. Каліки чіпляються за життя, смертельно перелякані, щоб, крий боже, не перенапружитись, не ковтнути надто свіжого повітря чи якогось мікроба або не з'їсти чогось несвіжого.
– Так, здається, ви маєте рацію, – погодився Гарпер. – Отже, підсумовуючи, можна сказати так: Конвей Джефферсон досить міцний фізично, краще сказати, тілом. На що ж він здатен у своїй, так би мовити, активній формі?
– Руки й плечі в нього неймовірно сильні. До катастрофи він був дуже міцний чоловік. А тепер надзвичайно вправний у своєму кріслі на коліщатах, а на милицях може дістатися від ліжка до крісла, не далі.
– А хіба такому каліці, як містер Джефферсон, не можна зробити протезів?
– Ні, у нього пошкоджений хребет.
– Он як! Дозвольте підсумувати ще раз: Джефферсон міцний, фізично сильний чоловік. Почуває себе добре?
Меткаф кивнув головою.
– Але серце в нього нікудишнє – найменше перенапруження, чи перевтома, чи шок, або раптовий переляк, і він може ґиґнути, так?
– Майже так. Перевтома вбиває його поволі, бо він не здається навіть тоді, коли відчуває втому. Це загострює серцевий стан. Не схоже, щоб перенапруження вбило його раптово. Але несподіваний стрес або переляк зроблять своє діло швидко. Ось чому я особливо застерігав його сім'ю.
– Але ж насправді стрес його не вбив! Адже страшнішого стресу, ніж цей, лікарю, годі й придумати. А містер Джефферсон живий.
Меткаф знизав плечима:
– Так, звичайно. Але якби вам мій досвід, містере Гарпер, то ви б знали, що саме такий випадок і підтверджує неможливість точного прогнозу. Люди, які мають померти від стресу й переохолодження, насправді від стресу й переохолодження не вмирають. І так далі і таке інше. Людський організм значно витриваліший, ніж ми собі гадаємо. А крім того, фізичний стрес, скажу вам, стає фатальним частіше, ніж психічний. Іншими словами, якщо зненацька грюкнуть двері, то це вб'є містера Джефферсона швидше, ніж звістка про страшну смерть дівчини, від якої він був у захваті.
– Цікаво, а чому так?
– Погана новина майже завжди викликає захисну реакцію. Людина відразу ціпеніє, неспроможна цю новину усвідомити. Щоб осягти її до кінця, потрібен час. А от коли грюкнуть двері, або хтось вискочить із шафи, або несподівано з'явиться автомобіль – все це відбувається блискавично. Простіше кажучи, серце від переляку обривається.
– Але ж усі, мабуть, знають, – поволі промовив Гарпер, – що смерть дівчини могла вбити містера Джефферсона?
– О, звичайно! – Лікар зацікавлено подивився на Гарпера. – Чи не гадаєте ви?..
– Я й сам не знаю, що я гадаю, – з досадою відказав старший поліційний офіцер Гарпер.
– Але ви згодні, сер, що ці дві акції між собою пов'язані? – трохи згодом доводив Гарпер серові Генрі Клітерінгу. – Одним пострілом двох зайців! Спочатку дівчину, а вже звістка про її смерть уб'є й містера Джефферсона, перше ніж він устигне переписати заповіт.
– Думаєте, він його переписуватиме?
– Вам краще знати, ніж мені, сер. Адже так?
– Не знаю. До появи Рубі Кіні мені було відомо, що він заповідав розділити свої гроші між Марком Гаскеллом та місіс Джефферсон. І я не розумію, чому тепер він має міняти своє рішення? Хоча містер Джефферсон може вчинити й так.
– Від такого дивака можна всього чекати, – погодився Гарпер. – А особливо, коли його не цікавить моральний бік заповіту – тобто якщо він ладен відписати гроші навіть не кревному родичеві.
– Він дуже любить маленького Пітера, – сказав сер Генрі.
– Гадаєте, він має його за свого внука? Вам це краще знати, ніж мені, сер.
– Ні, я так не гадаю, – поволі промовив сер Генрі.
– Мені б хотілося почути від вас про ще одне, сер, – таке, про що я не можу судити сам. Ті троє – ваші друзі, і ви, певне, знаєте, як містер Джефферсон ставиться до містера Гаскелла й місіс Джефферсон. Ніхто не має сумніву, що він дуже любив їх, але це було тоді, коли один доводився чоловіком його дочці, а друга – дружиною його синові. Я так це розумію. А якщо, приміром, котресь із них знов одружиться?
Сер Генрі замислився, потім сказав:
– Ви щойно зачепили цікаву проблему… Хтозна. Я схильний думати… Але це тільки припущення… Що його ставлення до них дуже помінялося б. Він побажав би їм добра, не мав би на них зла, але для нього вони перестали б існувати.
– В обох випадках? – кивнувши головою, спитав Гарпер.
– В обох. Щодо містера Гаскелла, то це безперечно. Та й щодо місіс Джефферсон теж. Однак тут я не дуже певен. Гадаю, містер Джефферсон любив її заради неї самої.
– Тут може відіграти роль те, що вона – жінка, – розважливо промовив старший поліційний офіцер Гарпер. – Йому легше уявляти її дочкою, ніж містера Гаскелла – сином. Таке трапляється часто. Тещі досить легко сприймають зятів як членів своєї сім'ї, зате дуже рідко буває, щоб свекруха приймала невістку за дочку. Ви не проти, якщо ми пройдемося цією доріжкою до тенісного корту, сер? Я бачу, там сидить міс Марпл. Я хочу попросити, щоб вона зробила мені одну послугу. А якщо казати правду, то я маю намір попросити про цю послугу вас обох.
– Про яку послугу, містере Гарпер?
– Я хочу, щоб ви зробили те, чого не можу зробити я. Щоб ви взялися замість мене за Едвардза, сер.
– За Едвардза? А що вам від нього треба?
– Все, що знайдете за потрібне. Все, що він знає і думає. Про стосунки між членами сім'ї, його погляд на вбивство Рубі Кіні. Едвардз знає про все це краще за будь-кого. Мені він не скаже. А вам скаже. Бо ви джентльмен і друг містера Джефферсона.
– Мене сюди так терміново викликали для того, щоб я добув правду. Тобто довідався про все, що зможу – сумно промовив сер Генрі. – А якої послуги ви чекаєте від міс Марпл?
– Я хочу, щоб вона розібралася з дівчатами-скаутами. їхнє коло ми обмежили півдесятком найближчих подруг Памели Рівз. Може, котрась із них щось чула. Я собі так думаю: не може бути, щоб та дівчинка, зібравшись до «Вулворта», не підбивала когось піти з нею. Мені здається, «Вулворт» – то звичайнісінька відмовка. А коли так, то я хочу знати, куди йшла дівчинка насправді. Комусь же вона та звірилась! А міс Марпл – саме та жінка, яка витягне з дівчаток усе. Вона в дівчатках тямить, скажу вам!
– Як на мене, то в цьому їй немає рівних. У неї страшенно пильне око.
– Ваша правда, – усміхнувся Гарпер. – Повз неї нічого не пройде.
Міс Марпл зустріла їх дуже радо, уважно вислухала Гарпера й одразу дала згоду виконати його прохання.
– Мені дуже хочеться вам допомогти, містере Гарпер. Сподіваюсь, я вам прислужуся. Я маю справи скрізь: у недільній школі, в сирітському будинку, крім того, у мене завжди дуже молоді служниці, і я вже добре навчилася відгадувати, коли дівчина каже правду, а коли щось замовчує.
– Так, ви в цьому ділі справжній експерт! – промовив сер Генрі.
Міс Марпл докірливо глянула на нього й сказала:
– Ох, не кепкуйте з мене, сер Генрі!
– А я й не думаю з вас кепкувати. Ви мали куди більше нагод покепкувати з мене.
– У селі стільки зла надивишся… – пробурмотіла міс Марпл.
– До речі, – озвався сер Генрі, – я з'ясував одну річ, про яку ви мене просили. Містер Гарпер каже, що в кімнаті Рубі Кіні у кошику на сміття були обрізки нігтів.
– Справді? То он воно що… – замислено промовила міс Марпл.
– А навіщо вам це, міс Марпл? – запитав Гарпер.
– Це те, що з-поміж усього іншого… ну, викликало в мертвій дівчині подив. Щось не так було з її руками, і я спершу не могла зрозуміти, що саме. А потім до мене дійшло: адже в дівчат, які про себе дбають – користуються косметикою і таке інше, – нігті завжди довгі. Звичайно, я знаю, часом дівчата люблять гризти нігті – це. одна з тих звичок, від яких самому відучитися важко. Та якщо маєш самолюбство, то швидко відвикнеш. І все ж я схильна думати, що Рубі Кіш не відучилася сама. До того ж малий Пітер – ви ж його знаєте – сказав, нібито в неї були довгі нігті, але вона одним зачепилась і зламала його. Отже, решту дівчина, звісно, підрізала, щоб усі були однакові. Тому я й поцікавилася обрізками нігтів, а сер Генрі усе з'ясував.
– Щойно ви сказали, – зауважив сер Генрі, – «це те, що з-поміж усього іншого…» Було ще щось?
Міс Марші кивнула головою і відповіла:
– О, звичайно! Одяг. З ним усе не так.
Обидва чоловіки зацікавлено подивилися на неї.
– Але чому? – спитав сер Генрі.
– Бачте, одяг на ній був старий. Так сказала Джозі. Та я й сама бачила, що він потертий, зношений. Виходить, з ним усе не так.
– Не розумію, чому?
Міс Марші трохи зашарілась.
– Адже версія яка? Рубі Кіні перевдяглася і вийшла зустрітися з чоловіком чи хлопцем, що в нього вона, як сказали б мої племінники, «уклепалась»?
Гарпер кліпнув очима.
– Є така версія. У неї було, як то кажуть, побачення.
– Чому ж тоді, – допитувалася міс Марпл, – на ній була стара сукня?
Старший поліційний офіцер замислився, почесав потилицю і сказав:
– Я вас розумію. Ви вважаєте, що на ній мало б бути щось нове?
– Я вважаю, що на ній мала б бути найкраща сукня. Вона ж дівчина.
– Так, але послухайте, міс Марпл, – утрутився сер Генрі. – Припустімо, вона збиралася на побачення. Можливо, у відкритій машині чи прогулятися десь за селом… І, щоб не ризикувати, вона вдягла старе.
– Це було б розумно, – погодився Гарпер. Міс Марпл повернулася до нього і збуджено заговорила:
– Розумно було б одягти штани й пуловер або твідовий костюм. Не хочу здатися снобом, але нічого не вдієш, так зробила б будь-яка дівчина нашого… нашого кола. Вихована дівчина, – провадила міс Марші, розвиваючи тему, – завжди одягається відповідно до обставин. І хоч який спекотний буде день, а вихована дівчина у квітчастій шовковій сукні ніколи не прийде на побачення.
– А що ж одягають на зустріч із коханцем? – хотів знати сер Генрі.
– Якби вони зустрічалися в готелі чи в такому місці, де носять вечірні туалети, то Рубі, звісно, одягла б найкращу свою сукню. А на прогулянку вбиратися так просто безглуздо. Тим-то на ній мав би бути найпривабливіший спортивний костюм.
– Так зробила б якась модниця, але Рубі…
– Рубі так не зробила б, – погодилася міс Марпл. – Рубі, скажімо відверто, леді не була. Вона належала до того прошарку, що одягає все найкраще для найменш відповідних випадків. Торік ми якось улаштували на Скрентор-Рокс пікнік. Ви б тільки побачили, що понацуплювали на себе дівчата! Легкі шовкові сукні, лаковані туфлі і бозна-які капелюшки. Щоб лазити по скелях серед заростів дроку та вереску. Хлопці поприходили у найкращих костюмах. А коли йдуть пішки на прогулянку, вдягаються зовсім інакше. Це, власне, уніформа, а дівчата, схоже, не розуміють, що шорти личать тільки дуже струнким!
– І ви вважаєте, що Рубі Кіні… – неквапом промовив Гарпер.
– Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, – її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.
– Тоді як же ви все це поясните, міс Марпл? – поцікавився старший поліційний офіцер.
– А ніяк… Поки що. Але нутром чую, що це дуже важливо.
16
На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м'ячами, під пахвою – ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.
– От і все, – зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. «Скільки ж йому років – двадцять п'ять, тридцять, тридцять п'ять? – подумав сер Генрі. – Важко сказати».
– Вона ніколи не навчиться грати, – хитаючи головою, заявив Раймонд.
– Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? – поцікавилася місіс Марпл.
– Буває, – просто відповів Раймонд. – А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.
Гарпер раптом устав і сказав:
– За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд?
– Гаразд, спасибі. Я буду готова.
Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:
– Ви не проти, якщо я на хвилину сяду?
– Прошу, – відказав сер Генрі. – Закурите? – Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він – професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон… Раймонд… Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.
Молодик вражено звів на нього очі.
– Спершу моє професійне ім'я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.
– А справжнє ім'я у вас зовсім інше? – поцікавилася міс Марпл.
– Справжнє моє ім'я Рамон, – усміхнувся він. – Бачте, бабуся в мене була аргентінка.
«Так он звідки така грація!» – промайнуло в сера Генрі.
– Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! – Старр обернувся до сера Генрі. – Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.
Обличчя в сера Генрі проясніло.
– То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.
– Звідки ж вам було знати… – В голосі Раймонда чулася гіркота.
– Не пощастило… е-е… і всяке таке, – пробурмотів сер Генрі.
– Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім'ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.
Єдине, що я вмів по-справжньому, – це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів'єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник – справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну – підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів – тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… – Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.
