Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)
4
Гес Найшекер, – такий собі двохсотфунтовий живий манекен із салона новітніх мод, – мав рум'яні щоки й тонесенькі, бездоганно накреслені брови – брови з китайської вази. В петельці його широкоплечого смокінга стриміла червона квітка, і він раз у раз нюхав її, стежачи, як старший офіціант розсаджує за столом новоприбулу компанію. Коли Молверн з Тоні Акостою з'явилися над сходами в зал, він засяяв і поспішив до них з простягнутою рукою.
– Добривечір, Теде! Ти з компанією?
– Ні, ми вдвох. Знайомтеся: містер Акоста – Гес Найшекер, метрдотель Сірано.
Гес Найшекер потис Тоні руку, навіть не глянувши на нього, і сказав:
– Я оце пригадую, Теде, востаннє ти був у нас із…
– Вона поїхала з міста, – відповів Молверн. – Влаштуй нас неподалік від площадки, але не надто близько. Ми з ним не збираємося танцювати вдвох.
Гес Найшекер висмикнув з-під пахви старшого офіціанта меню й повів їх за собою. Вони спустилися п'ятьма вистеленими яскраво-червоним килимом сходинками і пройшли між столиками, що оточували овал танцювальної площадки.
Коли вони сіли, Молверн замовив віскі з содовою та льодом і сандвічі по-денверському. Найшекер переказав замовлення офіціантові, а тоді висунув стілець і сів до столика. Вийнявши олівець, він заходився креслити трикутники на сірниковій коробочці.
– Ходив на бокс? – спитав він недбало.
– Ти це називаєш боксом?
Гес Найшекер поблажливо всміхнувся.
– Бенні розмовляв з Дьюком. Дьюк каже, ти щось запідозрив. – Він раптом глянув на Тоні Акосту.
– Тоні – свій хлопець, – сказав Молверн.
– Гаразд. То, будь ласка, зроби нам послугу і забудь про свої підозри. Бенні цей боксер подобається. І він не допустить, щоб з ним що-небудь сталося. Якби справді йшлося про щось серйозне, якби Бенні не вважав, що вся ця комедія з погрозами задумана якимсь дешевим комбінатором між двома партіями в більярд, – він забезпечив би Тарго надійнішою охороною, справжньою охороною. Бенні ніколи не протегує більш як одному боксерові, тож добирає він їх дуже ретельно.
Молверн запалив сигарету, випустив з кутика рота цівку диму й спокійно відповів:
– Це, звісно, не моє діло, але кажу тобі – тут усе не так просто. В мене нюх на такі речі.
Гес Найшекер з хвилину замислено дивився на нього, а тоді знизав плечима:
– Що ж, гляди не помилися.
Він рвучко підвівся й пішов між столиками, раз у раз зупиняючись, щоб з усмішкою вклонитись одному відвідувачеві, сказати кілька слів другому.
Бархатисті очі Тоні Акости збуджено сяяли.
– То, по-вашому, містере Молверн, тут самими погрозами не обійдеться?
Молверн мовчки кивнув. Офіціант приніс їм напої та сандвічі й пішов. Оркестр на естраді в кінці овальної площадки вибухнув коротеньким вступом, прилизаний, усміхнений конферансьє плавною ходою наблизився до мікрофона й забубонів, мало не торкаючись його губами.
Естрадна програма розпочалася. З десяток напівголих дівчат вишикувалися на сцені в мерехтливому різноколірному промінні. Вони звивались і вигиналися довгою хвилястою лінією, їхні голі ноги мелькали, а на ніжно-білих животах темніли ямочки пупків.
Руда співачка з масними очима виконала масну пісеньку голосом, яким можна було б колоти дрова. Дівчата повернулися на естраду в чорних трико й шовкових капелюхах і виконали той самий танець, демонструючи тепер деякі інші свої оголені принади.
Музика пом'якшала, на острівець бурштинового світла вийшла висока огрядна негритянка й проспівала щось вельми сентиментальне про щось вельми сумне й далеке, голосом, який викликав у Молверна асоціацію із старою слоновою кісткою.
Молверн попивав віскі, відламував і жував шматочки сандвіча. Поряд з ним то виникало в сутіні, то розчинялося в ній молоде, напружене обличчя Тоні Акости.
Виконавиця блюзів пішла, на хвильку запала тиша, а тоді раптом усі вогні в залі погасли – окрім лампочок над входами до кабінок, розміщених круг залу під стінами, за рядами столів.
У густій темряві хтось не втримався і нявкнув, хтось зареготав. Але в цю мить високо під стелею мигнув і засвітився юпітер, кинувши яскраву пляму на доріжку, що вела до сцени. У відбитому світлі обличчя зробилися крейдяно-білими. То там, то сям зажевріли червоні вогники сигарет.
Четверо високих негрів вийшли на освітлену доріжку, несучи на плечах білий саркофаг. Урочистою, ритмічною ходою вони спустилися на сцену. Усі четверо були в білих єгипетських головних уборах, на стегнах – білі шкіряні пов'язки, ноги в білих сандалях, зашнурованих до колін. Гладенька темна шкіра відсвічувала, мов чорний мармур у місячному сяйві.
Дійшовши до середини сцени, вони зупинились і обережно поставили саркофаг сторч. Віко його відокремилось і було підхоплене на льоту. А тоді постать, закутана в білий саван, хитнулася в саркофазі й повільно, дуже повільно почала падати – так повільно падає з усохлого дерева останній листок. На мить вона затрималась у своєму падінні, знову хитнулась і повалилася на підлогу під оглушливий гуркіт барабанів.
Світло погасло, знов спалахнуло. Мумія, вже поставлена сторч, тепер крутилася дзиґою, і один з негрів теж крутився, в протилежному напрямку, намотуючи довгий вузький сувій на себе. Нарешті саван розмотався до кінця, і в сліпучому світлі заіскрилися блискітки на стрункому білому дівочому тілі, дівчина злетіла вгору у високому стрибку, один з її чорних партнерів підхопив її, одразу кинув другому, і дівчина полетіла з рук у руки, мов бейсбольний м'яч, що його розігрують перед завершальним кидком.
Потім музика перейшла у вальс, і дівчина повільно граційно закружляла між чотирма неграми, немов між чотирма колонами з чорного дерева, наближаючись до кожного майже впритул, але жодного не торкаючись.
Виступ скінчився. Загриміли бурхливі оплески. Світло погасло, знову запала темрява, а тоді спалахнули водночас усі люстри, але дівчини й чотирьох негрів на сцені вже не було.
– Яка краса! – прошепотів Тоні Акоста. – Боже, яка краса! Це ж була міс Едрієн, правда?
– Атож, вона. Славне дівча, – спроквола відповів Молверн. Він закурив нову сигарету, озирнувся довкола. – А ось іще одне чорно-біле видиво, Тоні. Дьюк Тарго – власною персоною.
Боксер стояв, шалено аплодуючи, в проході до однієї з кабінок. Обличчя його розпливлося в розчуленій усмішці. Скидалося на те, що він уже перепустив дві-три чарчини.
Хтось наліг Молвернові на плече, впершись рукою в попільничку біля його ліктя, і дихнув на нього перегаром. Він повільно обернувся і побачив перед собою п'яне, спітніле обличчя Шенвера, охоронця Дьюка Тарго.
– Чорні мавпи й біла дівчина, – важко ворочаючи язиком, сказав Шенвер. – Чортівня якась. І паскудство. Чортівня, паскудство і неподобство.
Молверн злегка всміхнувся, трохи пересунув стілець під собою. Тоні Акоста втупився в Шенверове обличчя круглими очима, стисши губи у вузеньку смужку.
– То негри, містере Шенвер. Не мавпи, а негри. І мені цей номер сподобався, – відповів Молверн.
– А кого в біса цікавить, що тобі подобається? – прогарчав Шенвер.
Молверн чемно всміхнувся, поклав сигарету на край тарілки, ще трохи пересунув свій стілець.
– Ви й досі гадаєте, що я зазіхаю на вашу посаду, Шенвере?
– Атож. І крім того, я завинив тобі здачу – по пиці. – Він прибрав руку з попільнички, витер її об скатерку й стис у кулак. – Хочеш – віддам зараз.
Офіціант схопив його за руку, крутнув обличчям до себе.
– Ви забули, де ваш столик, сер? Дозвольте, я відведу вас.
Шенвер поплескав офіціанта по плечу, спробував обняти його за шию.
– Веди, час уже промочити горло. А ці люди мені не подобаються.
Вони пішли геть і зникли між столиками.
– Під три чорти цей шинок, Тоні, – сказав Молверн, похмуро дивлячись на естраду. Та раптом в очах його спалахнув інтерес.
По той бік оркестрової раковини з'явилася дівчина з волоссям кольору стиглого жита, в білому пальті з білим хутряним коміром. Вона зникла за раковиною, вийшла з цього боку й рушила проходом повз кабінки туди, де недавно стояв Тарго. Двійчасті двері його кабінки проковтнули її.
– Атож, під три чорти цей шинок. Ходімо звідси, Тоні, – сердито буркнув Молверн. І тут-таки зовсім іншим, напруженим голосом додав: – Ні, зажди хвилинку. Я бачу ще одного типа, який мені зовсім не до вподоби.
Молверн помітив його по той бік танцювальної площадки, в цю мить порожньої, і впізнав його, дарма що той був тепер без капелюха. Те саме пласке, мов закам'яніле обличчя, ті самі близько посаджені очі. Хоча й молодий ще – років тридцять, не більше, – він встиг добряче полисіти. Під лівою пахвою піджак його ледь помітно випинався – там був схований пістолет. Це був той самий бандюга, який, оглушивши Джін Едрієн, тікав коридором «Каронделета».
Він завернув у прохід до кабінки, в якій сидів Тарго і в якій зникла Джін Едрієн, і пірнув у двері.
– Чекай тут, Тоні, – наказав Молверн і, відштовхнувши стілець, підвівся.
Хтось ляснув його ззаду по потилиці. Він крутнувся і побачив перед собою вискалене в посмішці спітніле обличчя Шенвера.
– Я повернувся, друже, – пирхнув кучерявий охоронець і полоснув його в щелепу коротким прямим, вельми влучним, як на п'яного. Молверн похитнувся. Тоні Акоста підхопився на ноги, по-котячому засичав. Молверн усе ще не віднайшов рівноваги, коли Шенвер замахнувся лівою. Але вдруге ударити він уже не встиг. Молверн ухилився, ступив крок уперед, лютим ударом знизу поцілив Шенвера в ніс і залитим кров'ю кулаком припечатав його щелепу.
Шенвер не втримався і з розгону сів на підлогу, затисши собі ніс обома руками.
– Постережи-но цього паскуду, Тоні, – кинув Молверн.
Шенвер ухопився за краєчок найближчої скатерки і щосили шарпонув її. На підлогу посипалися ножі, виделки, келихи й тарілки. Чоловік, що сидів за столиком, вилаявся, жінка зойкнула. До них уже поспішав офіціант з блідим, перекошеним від гніву обличчям.
І тут Молверн почув два постріли.
Вони виляснули ледь чутно й сухо, один за одним. Стріляли явно з малокаліберного пістолета. Офіціант, що біг до Шенвера, став, як укопаний, і шкіра навкруг його закушених губ ураз побіліла, немов його оперезали батогом по обличчю.
Чорнява гостроноса жінка розтулила рота, щоб закричати, але крик застряг у неї в горлі. Це була та мить, коли жоден звук не може вихопитися назовні, коли здається, що всі звуки завмерли раз і на завжди, – та мить, що настає одразу після того, як сказала своє слово зброя.
А тоді Молверн побіг.
Раз у раз наштовхуючись на людей, що стояли між столиками в закам'янілих позах і напружено прислухалися, він добіг до проходу. Стіни кабінок були високі, але двері – досить низькі. З дверей у проході витикалися голови, але сам прохід був ще порожній. Молверн завернув на пологий, вкритий килимом пандус, у кінці якого двері кабінки були розчинені навстіж.
За дверима Молверн побачив ноги в чорних штанях. Трохи зігнуті в колінах, вони ледь торкалися підлоги гострими носками чорних черевиків.
Скинувши з плеча чиюсь руку, Молверн досяг дверей.
На краю столу, животом і щокою на білій скатерці, лежав чоловік. Його ліва рука звисала донизу, під скоцюрбленими пальцями правої на скатерці чорнів великий револьвер – кольт 45-го калібру з відрізаним стволом. В електричному світлі блищала кругла лисина і поряд – змащений метал револьвера.
Яскраво-червона кров розпливалась на білій скатерці, що всотувала її, як промокальний папір.
Дьюк Тарго стояв у глибині кабінки. Лівою рукою він спирався на край столу. Джін Едрієн сиділа поряд з ним. Тарго глянув на Молверна порожніми очима – так, наче вперше бачив його, – і простяг свою величезну праву руку.
На долоні в нього лежав маленький пістолет з білою рукояткою.
– Я застрелив його, – сказав він хрипко. – Він наставив на нас револьвер, і я застрелив його.
Джін Едрієн м'яла в руках маленький носовичок. Обличчя її було напружене, холодне, але не злякане, очі здавалися зовсім темними.
– Я застрелив його, – повторив Тарго і кинув пістолет на скатерку. Пістолет підскочив, мало не вдарився об голову чоловіка з кольтом. – Ходімо. Ходімо звідси.
Молверн приклав долоню до шиї нападника. Пульсу не було.
– Мертвий, – сказав він. – Коли законослухняний громадянин убиває бандита – це сенсація.
Джін Едрієн дивилася на нього спідлоба. Він променисто всміхнувся їй, долонею легенько штовхнув Тарго в груди.
– Сідайте, Тарго. Нікуди ви не підете.
– Гаразд, – озвався Тарго. – Я… я застрелив його.
– Так-так, – сказав Молверн. – Спробуйте розслабитись.
За його спиною вже збиралися люди. Він відхилився назад, стримуючи натовп у дверях, і знову всміхнувся до блідої дівчини.
5
Постать Бенні Сірано складалася мовби з двох куль: великої – тулуба й малої – голови. Його коротенькі ніжки в лакованих черевиках раз у раз смикалися між тумбами темного неполірованого письмового столу. В зубах він стискав кінчик носовичка, шарпаючи його лівою рукою, а пухкою правою долонею немовби відштовхував від себе щось невидиме. Через те, що в зубах у нього був носовичок, голос його звучав здушено.
– Хвилиночку, хлопці, хвилиночку!
В кутку кабінету стояв смугастий диван, і на ньому між двома агентами з управління поліції сидів Дьюк Tapro. Над бровою в нього темнів синець, його русяве волосся було скуйовджене, чорна шовкова сорочка мала такий вигляд, наче хтось, ухопившись за її комір, спробував був відірвати Тарго від землі й покрутити ним над головою.
В одного з полісменів, сивочубого, кровоточила розпухла губа. У молодшого, такого ж русявого, як Тарго, було підбите око. Обидва насилу тамували лють, причому молодшому ще вдавалося гірше, ніж старшому.
Молверн сидів під стіною, осідлавши стілець, і замріяно дивився на Джін Едрієн, яка вмостилась у шкіряному кріслі поряд з ним. Вона бгала хусточку, раз у раз витираючи нею долоні. Дівчина робила це – мабуть, машинально, – відколи Молверн побачив її в кабінці. її гарні уста сердито кривилися.
Гес Найшекер стояв, прихилившись спиною до дверей, і курив.
– Хвилиночку, хлопці, – казав Сірано. – Якби ви не почали хапати його за руки, він не відбивався б. Він хлопець порядний – і кращого боксера в мене не було. Ви з ним по-доброму.
Тоненька цівка крові витекла з кутика Дьюкових уст на круте підборіддя. Обличчя в нього було закам'яніле, безвиразне.
– Може, ти ще хочеш, щоб у цих хлопчиків крильця виросли, Бенні? – холодно спитав Молверн.
– Ви й досі маєте посвідчення приватного детектива, Молверне? – визвірився русявий полісмен.
– Та десь, певно, ще валяється, – відповів Молверн.
– То ми його можемо у вас відібрати, – гостро мовив русявий.
– Ви все можете, ваша поліцейська величносте. Ви, певно, й фанданго можете станцювати. Зразу видно, що ви на все мастак.
Русявий полісмен почав підводитися, але його старший напарник сказав:
– Не чіпай його. Нехай ще трохи побреше. А спробує вкусити – накинемо намордник.
Молверн і Гес Найшекер весело перезирнулися. Сірано безпорадно розвів руками. Дівчина скоса, з-під вій, глянула на Молверна. Тарго розтулив рота і сплюнув кров собі під ноги, на блакитний килим.
Хтось штовхнув двері, і Найшекер відступив убік, трохи прочинив їх, а тоді розчахнув навстіж. Увійшов Макчесні.
Лейтенант поліції Макчесні, високий, рудуватий чоловік років сорока, мав дуже світлі очі й вузьке, підозріливе обличчя. Він зачинив за собою двері, крутнув ключ у замку, тоді повільно підійшов до Тарго, зупинився перед ним і сказав:
– Він мертвий. Одна куля в серці, друга під серцем. Як на стрільбу навскидку – дивовижна влучність. Ви часом не захоплюєтеся стрілецьким спортом?
– Як уже бити, то напевно, – глухо відповів Тарго.
– Хто він – установили? – спитав у лейтенанта сивий полісмен, відсовуючись на край дивана. Макчесні кивнув головою.
– Найманий убивця. Плант, на прізвисько Сірник. У наших краях я його вже років зо два не бачив. Нанюхавшись порошку, він діяв на відчай душі. Кокаїніст.
– Нормальна людина сюди з таким ділом не поткнулася б, – сказав сивий полісмен.
Довгасте обличчя Макчесні було не так похмуре, як серйозне.
– У вас є дозвіл носити зброю, Тарго?
– Є. Бенні дістав його для мене два тижні тому. Мене останнім часом діймали всякими погрозами.
– Послухайте, лейтенанте, – задріботів Сірано, – якісь шахраї залякують його, вимагаючи, щоб він зіграв у піддавки, розумієте? Він дев'ять зустрічей підряд вигравав нокаутом, тож вони на його поразці непогано загребли б. Я йому вже й сам казав, що, може, один раз варто й програти.
– І я таки мало не програв, – похмуро пробурчав Тарго.
– От вони й підіслали до нього того бандюгу, – докинув Сірано.
– Що ж, можливо, можливо, – сказав Макчесні. – Як же вам пощастило випередити його, Тарго? Де у вас був пістолет?
– В задній кишені.
– Покажіть, як ви це зробили.
Тарго шаснув правою рукою до задньої кишені, вихопив з неї хусточку й вистромив з-під неї палець, як дуло пістолета.
– Ця хустечка теж була в кишені? – спитав Макчесні. – Разом з пістолетом?
На червоне обличчя Тарго набігла тінь. Він кивнув.
Макчесні нахилився вперед, легким рухом висмикнув з пальців Тарго хусточку, понюхав її, розгорнув, понюхав знову, згорнув і сховав до своєї кишені. Обличчя його лишилося незворушним.
– А що він сказав, Тарго?
– Він сказав: «Я маю для тебе звістку, піжоне, – ось вона», – і почав витягати револьвер, а він трохи застряв, видно, зачепився за щось. І я випередив його.
Макчесні ледь посміхнувся і відхилився назад, балансуючи на підборах. Від цієї посмішки ніс його начебто зробився ще довшим. Він зміряв Тарго поглядом і мовив:
– Так-так, з біса влучні постріли, як на такий маленький пістолет. А втім, реакція у вас, мабуть, швидка, дарма що важите ви он скільки… А хто одержував ті погрози?
– Я, – відповів Тарго. – По телефону.
– Голос упізнали б?
– Схожий на голос цього бандюги. Твердити не берусь, але схожий.
Макчесні пройшовся на негнучких ногах в інший кінець кабінету, постояв якусь мить, дивлячись на розфарбовану від руки спортивну фотографію. Потім неквапно повернувся, підійшов до дверей.
– Смерть такого покидька – втрата невелика, – спокійно сказав він. – Але без формальностей нам не обійтися. Вам обом доведеться поїхати з нами до управління, дати свідчення. Ходімо.
Він вийшов. Обидва полісмени підвелися. Дьюк Тарго теж. Сивий суворо мовив до нього:
– Тільки давай по-доброму, хлопче.
– Як по-доброму, то дозвольте мені вмитись, – ошкірився Тарго.
Вони вийшли. Русявий полісмен пропустив уперед Джін Едрієн і, перше ніж вийти, просичав Молвернові:
– Наші стежечки ще схрестяться!
– Ну, від такого чорта, як ти, я завжди відхрещуся, – з чемною усмішкою відказав Молверн.
Гес Найшекер засміявся, причинив двері і підійшов до столу.
– Я трушусь, як третє підборіддя в Бенні, – сказав він. – Випиймо по краплі коньяку.
Він наповнив на третину три склянки, взяв собі одну, перейшов до смугастого дивана і, вмостившись на ньому напівлежачи, прихилившись до спинки, пригубив коньяк.
Молверн підвівся й випив свою склянку до дна. Потім дістав сигарету і, розмітаючи її між пальцями, спідлоба вп'явся поглядом у гладеньке біле обличчя Сірано.
– Скільки грошей, по-твоєму, перейшло сьогодні з рук до рук після перемоги Тарго? – спитав він неголосно. – Я маю на увазі заклади.
Сірано поморгав, потер пухкою рукою губи.
– Кілька тисяч – не більше. Це ж була звичайнісінька щотижнева зустріч. Все це якось не в'яжеться між собою, правда?
– Якби в'язалося, то це означало б, що життя людське зовсім здешевіло в наших краях.
Сірано не відповів. Гес Найшекер допив свій коньяк і обережно поставив порожню склянку на круглий дубовий столик біля дивана. Він мовчки дивився в стелю.
Постоявши ще хвильку, Молверн кивнув їм обом, перейшов кімнату і вийшов, зачинивши за собою двері. Він попрямував тепер уже темним коридором, у який виходили двері артистичних убиралень, пройшов між лаштунками на сцену й спустився в зал.
У вестибюлі старший офіціант стояв біля скляних дверей, дивлячись на дощ і на спину полісмена в уніформі. Молверн зайшов до порожньої роздягальні, знайшов своє пальто й капелюх, надяг їх, вийшов, зупинився поряд із старшим офіціантом і спитав:
– Ви часом не бачили, куди подівся хлопець, що приходив зі мною?
Старший офіціант похитав головою й узявся за ключ, щоб відімкнути двері.
– Тут у нас сиділо чотириста чоловік – і триста з них кинулися тікати, коли ми викликали поліцію.
Молверн кивнув і вийшов під дощ. Полісмен в уніформі ковзнув по ньому байдужим поглядом. Пройшовши тротуаром до того місця, де вони з Тоні залишили машину, Молверн побачив, що її там нема. Він подивився праворуч, ліворуч, постояв ще трохи під дощем, а тоді пішов у напрямку «Каронделета».
Незабаром йому пощастило зупинити таксі.
