Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)
ЗНЕВАЖАЮЧИ ЗАКОН
Оповідання, повісті, романи
Упорядник О. I. Микитенко
Редактор Ю. С. Чикирисов
Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова
АГАТА КРІСТІ (1891–1976) – відома англійська письменниця, майстер детективного жанру, автор 85 гостросюжетних романів, численних оповідань і п'єс, що перекладені багатьма мовами світу. Оповідання «Червоний сигнал» уперше опубліковано 1933 року.
«Свідок обвинувачення» (1953) – одне з найкращих оповідань А. Крісті, на його основі авторка створила п'єсу і кіносценарій. Однойменний англійський фільм з успіхом демонструвався і в Радянському Союзі.
Повість «Знахідка у бібліотеці» (1942) належить до найвідоміших творів письменниці.
Агата Крісті
ЗНАХІДКА У БІБЛІОТЕЦІ
Повість
Переклад: Володимир Мусієнко.
Перекладено за виданням: Agatha Christie. The body in the Library. Agatha Christie. Puzzles. Wyssaja Skola, 1983.
1
Місіс Бентрі снилося, ніби на виставці квітів її горошок посів перше місце. Вікарій, у сутані й стихарі, вручав у церкві нагороди. Повз вікарія пройшла в купальнику його дружина. Але так уже ведеться у снах, що це не викликало в парафіян ніякого осуду, хоч наяву було б зовсім навпаки. Місіс Бентрі; розкошувала в своєму сні. Її завжди тішили такі передранкові видіння. Та от біда – їх щораз уривав вранішній чай.
Десь у глибині свідомості місіс Бентрі відбивалися хатні звуки цієї пори. Ось по карнизі забряжчали кільця – то одна покоївка відслонила на сходах штору; ось почувся віник і совок – то друга заходилася підмітати в передпокої; десь далеко на вхідних дверях важко відсунувся засув. Починався новий день.
Внизу, у вітальні, хтось відчиняв важкі дерев'яні віконниці. Місіс Бентрі це чула й ніби не чула. Ще з півгодини долинатимуть звичайні хатні звуки – обережні, притлумлені, не дратівливі, бо добре знайомі. Їх завершать швидкі, впевнені кроки в коридорі; зашелестить сукня з вибивного ситцю, ніжно дзеленькне чайний прибор на таці, коли й поставлять на столик за дверима, потім почується легенький стукіт у двері й увійде Мері, щоб розсунути штори. Уві сні місіс Бентрі насупилася. Крізь дрімоту промкнулося щось незвичайне для цієї пори й насторожило її. Кроки. Поквапні кроки в коридорі. Але чому так рано? Її вухо мимоволі чекало, коли дзеленькне порцеляна… І не дочекалось. Натомість у двері постукали. Машинально, ще не прокинувшись від сну, місіс Бентрі гукнула:
– Увійдіть!
Двері відчинилися. Зараз забряжчать кільця на карнизах… Але кільця не забряжчали. Із зеленої кімнатної сутіні долинув голос Мері, здушений, істеричний:
– Мадам! О мадам! Там, у бібліотеці… труп!
І дівчина, нестямно заридавши, кинулася з кімнати. Місіс. Бентрі сіла в ліжку. Або в її сні стався якийсь дивний поворот, подумала вона, або…
– Не може бути, – вголос промовила місіс Бентрі. – Це мені приверзлося.
І все ж таки вона дедалі дужче переконувалася, що це не сон, і Мері, її старша, найвихованіша покоївка, таки вигукнула оті неймовірні слова.
Місіс Бентрі ще якусь хвилину розмірковувала, а тоді почала ліктем будити чоловіка:
– Артуре! Артуре, прокинься!
Полковник Бентрі щось буркнув і перевернувся на другий бік.
– Прокинься, Артуре! Ти чув, що вона сказала?
– А чого ж! – непевно кинув полковник. – Я цілком згоден з тобою, Доллі. – І вмить знов заснув.
Місіс Бентрі заходилася термосити його.
– Та послухай же, що сказала Мері: у бібліотеці труп!
– Е-е, як?
– У бібліотеці труп!
– Хто сказав?
– Мері.
Полковник Бентрі нарешті прочумався.
– Дурниці, стара! Тобі приснилось.
– Та ні ж бо! Спершу я й сама так подумала. Але вона справді заходила і сказала, що в бібліотеці труп!
– Заходила Мері й сказала, що в бібліотеці труп?
– Так.
– Та не може бути! – здивувався полковник Бентрі.
– Авжеж. Звичайно, не може бути, – непевно промовила місіс Бентрі й, опанувавши себе, додала: – А чого ж Мері сказала, що він там є?
– Не могла вона такого сказати.
– Сказала!
– То ти, мабуть, усе вигадала!
– Нічого я не вигадувала.
Полковник Бентрі остаточно прокинувся й вирішив у всьому розібратися. Почав він дуже лагідно:
– Доллі, тобі все приснилося. Це через детективне оповідання «Зламаний сірник», яке ти читала. Пригадуєш, там лорд Едгбастон знайшов на килимку перед каміном труп чарівної блондинки? У книжках трупи завжди, трапляються в бібліотеках. А от у житті я про таке не чув.
– То, може, зараз почуєш, – мовила місіс Бентрі. – Так чи так, Артуре, а ти повинен піти й подивитись.
– Та, їй-богу, Доллі, це тобі наснилось. Так часто буває – прокидаєшся, і здається, ніби все те діялося з тобою насправді.
– Але ж мені снилося зовсім інше – виставка квітів, вікарієва дружина в купальнику… – Місіс Бентрі підхопилася з ліжка й розсунула штори. Спальню залило світло чудового осіннього дня. – Мені не приснилося, – рішуче заявила вона. – Артуре, негайно вставай! Піди вниз і все з'ясуй.
– Ти хочеш, щоб я зійшов униз і спитав, чи є в бібліотеці труп? Щоб на мене дивились, як на дурня?!
– Нічого не треба питати, – правила своєї місіс Бентрі. – Якщо труп є – бо, може, Мері просто з глузду з'їхала чи їй щось привиділося, – тоді про це хтось одразу скаже, а ти мовчки послухаєш.
Невдоволено буркочучи, полковник Бентрі загорнувся в халат і рушив за двері. Він пройшов коридором і спустився на перший поверх. Унизу біля сходів стояла гуртом прислуга; хтось схлипував. Дворецький якось підкреслено ступив наперед:
– Радий, що ви прийшли, сер. Я розпорядився нічого не чіпати до вашого приходу. Накажете зателефонувати до поліції, сер?
– Зателефонувати до поліції?! Навіщо?
Дворецький співчутливо покосився на високу жінку, що істерично ридала на плечі в кухарки.
– Я думав, сер, що Мері вам уже сповістила. Вона сама так сказала.
– Я страх як злякалася! – задихаючись, промовила Мері. – Я сама не тямила, що казала! На мене таке найшло… Ноги підкосились і всередині все перевернулося! Коли я побачила… О-о-ой!
Вона знов упала на плече місіс Еклз, і та не без задоволення заходилася її втішати:
– Годі, годі, люба моя!
– Мері, звісно, сама не своя, сер, адже це вона перша побачила отой жах, – пояснив дворецький. – Вона, як завжди, ввійшла до бібліотеки, щоб розсунути штори, і… мало не перечепилася через труп.
– Ви хочете сказати, – суворо промовив полковник Бентрі, – що в моїй бібліотеці лежить труп… У моїй бібліотеці?!
Дворецький відкашлявся.
– Мабуть, сер, вам краще подивитись самому.
– Алло! Алло! Так, це поліційне відділення. Слухаю! Хто дзвонить? – Поліційний констебль Полк однією рукою застібав мундир, а в другій тримав телефонну трубку. – Так, так. Госсінггон-хол. Що?.. О, доброго ранку, сер! – Голос у Полка змінився – де й поділась його нетерплячка й офіційність, як тільки він упізнав окружного мирового суддю і щедрого патрона на всіх спортивних змаганнях у поліції. – Так, сер. Чим можу допомогти?.. Перепрошую, сер, я не зрозумів – ви сказали, труп?.. Так?.. Будь ласка, сер!.. Безперечно, сер!.. Молода жінка, кажете, незнайома?.. Цілком, сер!.. Так, покладіться на мене!
Поліційний констебль Полк поклав трубку, протяжко свиснув і знов узяв трубку, щоб зателефонувати старшому офіцерові. З кухні – звідти смачно пахло смаженою шинкою – визирнула місіс Полк і спитала:
– Що сталося?
– Неймовірне! Такого ще не було, – відповів Полк. – У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.
– Вбита?
– Нібито задушена.
– Хто така?
– Полковник каже, що ніколи її не бачив.
– Що ж вона робила в його бібліотеці?
Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:
– Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…
Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.
– Господи! – вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. – Хто б це міг бути?
У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці – з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.
Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.
– Слухаю, – сказала вона.
– Це ви, Джейн?
– Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, – здивувалася міс Марпл..
– У нас тут такий жах! – промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.
– О господи!
– Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!
– Що-що ви знайшли? – На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.
– Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.
Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:
– Чий труп?
– Блондинки!
– Що?
– Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.
– Ви хочете, щоб я приїхала?
– Так. Я посилаю по вас машину.
– Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… – непевно промовила міс Марпл.
– Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!
– Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.
– Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво – просто жах, правда?
– Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…
– Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.
Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:
– Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.
– Мені зателефонувала ваша дружина, – пояснила міс Марпл.
– Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…
Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:
– Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.
– Я гадав, це приїхав інспектор, – пояснив полковник.
– Він буде дуже скоро, – сказала місіс Бентрі. – Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.
– Доллі, тобі теж не завадить поснідати.
– Я за хвилинку прийду, – пообіцяла місіс Бентрі. – Не стій, Артуре.
Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.
– А тепер ходімо, – переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.
– Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.
– Дурниці, Полк, – відповіла місіс Бентрі. – Ви ж добре знаєте міс Марпл.
Констебль Полк заперечувати цього не став.
– Вона має оглянути труп, це дуже важливо, – правила своєї місіс Бентрі. – Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?
Констебль здався. Це було у нього в крові – звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..
– Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, – застеріг Полк.
– Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, – нетерпляче відрубала місіс Бентрі.
Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:
– Ось!
Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах – гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку – велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.
А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики – товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.
– Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, – притишено мовила місіс Бентрі.
Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:
– Вона дуже молода.
– Атож, здається, молода. – Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.
Перед будинком загальмувала машина.
– Це приїхав інспектор! – похопився констебль Полк.
Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.
– Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.
2
Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко – той, всупереч своєму прізвищу [1]1
Slack– повільний, млявий (англ.).
[Закрыть], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.
– Доброго ранку, Бентрі! – привітався Мелчетт. – Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.
– Це… це… – Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. – Це просто неймовірно!.. Фантастично!
– Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка?
– Анітрохи. Зроду її не бачив.
– Може, дворецький знає? – спитав інспектор Слек.
– Лоррімер не може до тями прийти, як і я.
– Гм, цікаво, – мовив інспектор.
– У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? – запропонував полковник Бентрі.
– Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину… Ага, ось і він!
Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок – поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному – один із них був з фотоапаратом.
– Усі зібралися? – спитав начальник поліції. – Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.
– Це неймовірно! – простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.
– Так, так, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.
– Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.
– Міс Марпл?! – Начальник поліції так і вкляк на місці. – Навіщо?
– Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло?
– А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, – усміхнувся полковник Мелчетт. – Ця міс Марпл – справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?
– То була справа інша, – промовив інспектор Слек.
– Інша?
– То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в містечку. Але тут вона не потягне.
– Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, – сухо зауважив Мелчетт.
– Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.
А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:
– То як, Джейн?
Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:
– Вам це що-небудь нагадує? – з надією допитувалася місіс Бентрі.
Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.
– Ні, – замислено відповіла міс Марпл, – нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четті – Іді. Пригадуєте? Але тільки тому, що ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, – розвивала свою думку міс Марпл, – Іді теж полюбляла дешеву пишноту.
– Ви маєте на увазі її одяг? – уточнила місіс Бентрі.
– Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.
– Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, – мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: – Стривайте, а що сталося з Іді?
– Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там їй, гадаю, нівроку, – відповіла міс Марпл.
Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.
– Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, – здивовано промовила вона згодом. – Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?
– Навряд щоб так одягалися на крадіжку, – замислено сказала міс Марпл.
– Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого. такого й близько немає.
– Н-немає, – непевно погодилася міс Марпл.
– Вам щось спало на думку, Джейн? – одразу пожвавішала місіс Бентрі.
– Цікаво, а…
– Що?
– Безіл Блейк.
– Ну що ви! – гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: – Я знаю його матір.
Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:
– Я вас розумію.
– Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на живці.
– Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, – заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.
– Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, – провадила місіс Бентрі, – мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула. Саме у провінції людина у всіх на виду. – Помовчавши, додала: – Він був такий ловкий, коли його маленького купали!
– Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, – докинула міс Марпл.
– Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..
– Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід… Та й потім, мені здається, що єдине пояснення – саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій… Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п'яні, на ранок усе догори дном, бите скло, – так мені розповідала стара місіс Беррі, – а у ванній спала зовсім гола молода дівчина!
– То все, певне, кіношники, – поблажливо промовила місіс Бентрі.
– Цілком можливо. А потім, – сподіваюся, ви про це чули, – він привіз сюди молоду жінку – яскраву блондинку.
– Невже це вона?! – вигукнула місіс Бентрі.
– Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька – тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї… Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата – з їхньою косметикою, зачісками й нігтями – такі однакові…
– Так. Може бути. Це ідея, Джейн.
Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку. Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:
– Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка?
Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.
– Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно… Сімейний чоловік – любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу. Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії. Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду?
– Я зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік!
– Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.
– Це якийсь кошмарний сон! – вигукнув розгніваний господар.
– Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці?
– Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував!
– Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого?
– Нічого я не одержував.
– А що ви робили вчора ввечері? – делікатно поцікавився полковник Мелчетт.
– Їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.
– А коли повернулися додому?
– З Мач-Бенхема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом – довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.
– В бібліотеку не заходили?
– Ні.
– Шкода.
– Я був стомлений. Одразу пішов спати.
– Хтось чекав на вас?
– Ні. Я завжди. беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій – це якщо я не даю йому ніяких вказівок.
– Хто замикає бібліотеку?
– Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.
– А ввечері він туди не заходить?
– Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні.
– Зрозуміло. А ваша дружина?
– Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.
– Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг?
– Я в це не вірю, – похитав головою полковник Бентрі. – Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.
– Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, – погодився Мелчетт. – Судячи з усього, дівчина приїхала з міста – мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..
Бентрі перебив його:
– З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає… Хіба…
– Що ви маєте на увазі?
– Слово честі! – вигукнув полковник Бентрі. – Безіл Блейк!
– Хто він такий?.
– Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя дружина завжди його захищає – вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж – усього зіпсутого непотребу отих жовторотих нахаб… Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там вечірки – завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.
– Дівчаток?
– Атож. Була там одна минулого тижня – з отих яскравих блондинок. – У полковника враз відвисла щелепа.
– Яскрава блондинка, кажете? – замислено промовив Мелчетт.
– Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте…
– Це ниточка, – жваво заговорив начальник поліції. – Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом… Блейком… Як, ви сказали, його прізвище?
– Блейк. Безіл Блейк.
– Як ви гадаєте, він зараз удома? – спитав Мелчетт.
– Дайте подумати… Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.
– Що ж, побачимо, чи є він там, – похмуро промовив Мелчетт.
Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт [2]2
Відомий середньовічний замок в Англії.
[Закрыть]. Безіл Блейк і його друзі називали котедж «Уламки історії», а мешканці Сент-Мері-Міду – «Новим будинком містера Букера». Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом «Голубий вепр», і виходив фасадом на справжню сільську стежку. Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.
Новина про те, що «Новий будинок містера Букера» купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії «Брітіш Нью Ера Філмз». Дівчата втратили до нього інтерес, а найзапекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник «Голубого вепра» не переставав цікавитися Блейком та його друзями – адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.
Поліційна машина зупинилася біля перекошених, грубо збитих воріт, створених уявою містера Букера. Полковник Мелчетт, з відразою глянувши на спотворені форми напівдерев'яного Четсворту, рушив до вхідних дверей і рішуче затарабанив у них залізним кільцем. Двері відчинилися значно швидше, ніж він сподівався. Молодик із прямим, трохи задовгим чубом, в оранжевих вельветових штанях і яскравій синій сорочці сердито кинув:
– Ну, що вам треба?
– Ви містер Безіл Блейк?
– Звичайно, я.
– Я б хотів поговорити з вами, містере Блейк, якщо ваша ласка.
– Хто ви такий?
– Полковник Мелчетт, начальник поліції графства.
– Невже? Цікаво! – нахабно заявив Блейк.
Йдучи за молодиком, Мелчетт уже добре розумів, чому полковник Бентрі так відгукнувся про нього. Мелчетт і сам ледве стримувався, проте заговорив досить ввічливо:
– А ви рання пташка, містере Блейк.
– Навпаки. Я ще й не лягав.
– Справді?
– Але, сподіваюсь, ви приїхали сюди не для того, щоб розпитувати, коли я лягаю спати. А якщо для того, то ви тільки марнуєте час і гроші графства. То про що ви хочете зі мною говорити?
Полковник Мелчетт відкашлявся:
– Як мені стало відомо, містере Блейк, минулої суботи у вас гостювала е-е… одна юна леді, блондинка.
Безіл Блейк утупився в нього, потім закинув назад голову і на все горло зареготав.
– То це вам накапали на мене оті старі відьми з містечка? Про мою поведінку? Чорт забирай, але ж моральність – справа не поліції! І ви про це знаєте.
– Цілком справедливо, – сухо погодився Мелчетт. – Ваша моральність мене не цікавить. Я приїхав до вас через те, що юну блондинку з е-е… екзотичною зовнішністю знайдено вбитою.
– Та ви що? – Блейк вирячив на полковника очі. – Де?
– У бібліотеці в Госсінгтон-холі.
– У Госсінггоні? У старих Бентрі? От тобі й маєш! Цікавенько… Старий Бентрі! От стерво старе!
Кров спалахнула на обличчі в полковника Мелчетта. Він різко урвав веселе розпатякування молодика, що сидів напроти:
– Вибирайте слова, сер! Я приїхав спитати вас: що ви можете сказати з цього приводу?
– Ви приїхали спитати мене, чи не згубив я блондинку? Ви це мали на увазі? Я правильно зрозумів? А чому це… Стривайте… що там таке?
За воротами саме зупинилася машина. З неї вискочила молода жінка у просторій чорно-білій хламиді. Губи яскраво-червоні. Вії нафарбовані чорним, волосся яскраво-біле. Вона підійшла до дверей, широко їх розчахнула і гнівно вигукнула:
– Чому ти покинув мене?!
Безіл Блейк устав.
– О, а ось і ми! Як же мені було тебе не кинути? Я тобі запропонував їхати, а ти не захотіла.
– Чого це я повинна їхати тоді, коли тобі заманеться? Я веселилася!
– З отим паскудою Розенбергом? Ти ж знаєш, чого він вартий!
– Ти просто приревнував мене, ось і все.
– Не викручуйся! Просто гидко дивитись на дівчину, яка тобі подобається, але не знає міри в пиятиці, та ще й дозволяє бридкому німчуряці мацати себе!
– Це брехня! Ти сам набрався й лазив кудись із тією чорною іспанкою!
Вони люто дивились одне на одного. Полковник Мелчетт вибрав хвилю й голосно відкашлявся. Безіл Блейк крутнувся до нього.
– О, а я й забув, що ви тут! Пора, здається, вам звідси забиратися, еге? Давайте я вас познайомлю: Дайна Лі – полковник Блімп із графської поліції… А тепер, полковнику, коли ви побачили, що моя білява жива-здорова, то, сподіваюсь, нарешті по-справжньому візьметеся за того старигана Бентрі. Ходіть здорові!
– Раджу вам, юначе, розмовляти чемніше, а то накличете на свою голову біду, – порадив полковник Мелчетт і, важко ступаючи, пішов. Обличчя його було червоне від люті.
3
У Мач-Бенхемі полковник Мелчетт слухав і аналізував у своєму кабінеті донесення підлеглих.
– Отже, ситуація досить ясна, сер, – підсумовував інспектор Слек. – Після вечері місіс Бентрі ще посиділа в бібліотеці. Спати вона пішла незадовго до десятої. Виходячи з бібліотеки, вона вимкнула світло, і туди, схоже, ніхто вже не заходив. Прислуга лягла спати о пів на одинадцяту, а Лоррімер – після того, як поставив у передпокої віскі, тобто за чверть до одинадцятої. Ніхто не чув нічого незвичайного, крім третьої покоївки. Зате ця почула аж надто багато: і стогін, і крик, від якого кров у жилах холола, і лиховісні кроки, і хтозна-що іще. А друга покоївка, яка живе з нею в одній кімнаті, заявляє, ніби та цілу ніч спала як убита. Саме через них у нас і. плутаються всі карти.
