Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
– І тоді вона запропонувала, – урвав його розповідь Мелчетт, – щоб ця дівчина, її двоюрідна сестра, приїхала сюди?
– Саме так, – неохоче погодився Прескотт. – То була непогана ідея. Зважте, я не збирався йти на додаткові витрати. Я пообіцяв дівчині харчування, а щодо платні, то це була їхня справа – її й Джозі. Так усе й улаштувалось. Я нічого про дівчину не знав.
– Але вона виявилася здібною?
– О, звичайно. У неї, якщо казати правду, все йшло добре. Вона, звісно, молоденька, може, трохи простувата для такого закладу, але манери мала приємні – спокійна, вихована. Танцювала добре. Люди її любили.
– Гарненька?
На це запитання важко було відповісти, дивлячись на посиніле, опухле обличчя мертвої дівчини в бібліотеці.
Містер Прескотт розмірковував:
– Так собі. Щось у ній було хижувате, розумієте. Обличчя без косметики досить невиразне, їй, однак, вдавалося бути привабливою.
– Біля неї упадали хлопці?
– Здогадуюсь, до чого ви ведете, сер. – Містер Прескотт пожвавішав. – Я нічого не бачив! Нічого «такого». Один-два крутилися коло неї, але то серед дня, за роботою, так би мовити. І не для того, я б сказав, щоб задушити. У ній було щось наївне, і вона легше сходилася зі старими людьми. На вигляд зовсім дитя, розумієте, їх це потішало.
– Містера Джефферсона, наприклад, – низьким, сумним голосом уточнив Гарпер.
– Так, саме містера Джефферсона я й мав на увазі. Вона частенько сиділа з ним і його родиною. Інколи він брав її покататися на машині. Містер Джефферсон дуже любить молодь і дуже добрий до неї. Я не хочу, щоб у вас склалося про нього хибне враження. Він каліка. Багато гуляти він не може – тільки там, де може проїхати крісло на коліщатах. Але він любить дивитись, як розважаються молоді хлопці й дівчата, як вони грають у теніс, купаються й таке інше. Влаштовує для них вечірки. Він любить молодь, і в ньому нема, як це буває, злості. Дуже популярний джентльмен, я б сказав – особистість.
– І його зацікавила Рубі Кіні? – спитав Мелчетт.
– Мабуть, його тішили її веселі теревені.
– А його родині вона подобалась?
– Так, вони були завжди дуже доброзичливі до неї.
– І це він заявив у поліцію про те, що вона зникла? – спитав Гарпер. Він уклав у ці слова стільки значущості й докору, що власник готелю відреагував одразу ж:
– Поставте себе на моє місце, містере Гарпер. Я ж ні на мить не припускав, що могло щось трапитись. Містер Джефферсон прийшов до мене в кабінет, лаявся і взагалі був дуже збуджений. Дівчина не ночувала в себе. А звечора не вийшла на танець. Може, вона поїхала з кимсь кататися на машині й попала в аварію? Треба, мовляв, негайно повідомити в поліцію і розпочати пошуки. Містер Джефферсон був такий схвильований, такий рішучий, що негайно ж зателефонував до поліції.
– Не порадившись із міс Тернер?
– Джозі все це дуже не подобалось. Я бачив. Вона була така лиха!.. Лиха на Рубі. Але що вона могла сказати?
– Гадаю, нам краще поговорити з містером Джефферсоном, – запропонував Мелчетт. – Так, Гарпер?
Старший поліційний офіцер Гарпер погодився. Містер Прескотт піднявся разом із ними до Конвея Джефферсона. Той жив на другому поверсі, вікна його номера виходили на море. Мелчетт недбало кинув:
– Видно, дбає про себе. Чоловік багатий?
– Здається, навіть дуже багатий. Коли він приїздить сюди, до його послуг усе – найзручніші номери, найдорожчі наїдки, найвишуканіші вина. Все найкраще.
Мелчетт кивнув головою. Містер Прескотт постукав у двері. Зсередини долинув жіночий голос:
– Заходьте!
Першим увійшов власник готелю, за ним решта. З жінкою, що сиділа біля вікна й повернула до дверей голову, містер Прескотт розмовляв вибачливо.
– Мені дуже прикро турбувати вас, місіс Джефферсон, але ці джентльмени з поліції, їм конче треба поговорити з містером Джефферсоном. Е-е… полковник Мелчетт, старший поліційний офіцер Гарпер, інспектор е-е… Слек. А це місіс Джефферсон!
Місіс Джефферсон ледь помітно кивнула головою. Проста жінка, одразу подумав Мелчетт. Та коли на її вуста набігла легенька усмішка і вона заговорила, його враження змінилося. У неї виявився чарівний, доброзичливий голос, а очі – справжнісінькі карі очі – прекрасні. Одягнена скромно, хоч і не без смаку, і було їй, на думку полковника, років тридцять п'ять.
– Мій свекор спить, – сказала вона. – Здоров'я у нього нікудишнє, а ця подія його приголомшила. Довелося викликати лікаря, і той дав йому заспокійливе. Я знаю, він захоче побачитись з вами, як тільки прокинеться. А тим часом, може, я чимось зараджу вам? Сідайте.
Містер Прескотт, охоплений єдиним бажанням – ушитися звідси, звернувся до Мелчетта:
– Може, е-е… якщо я вам більше не… – І, діставши дозвіл, пішов.
Як тільки двері за ним зачинилися, атмосфера в кімнаті стала розкутішою, товариською. Аделаїда Джефферсон випромінювала спокій. Вона була з тих жінок, які самі говорять мало, зате вміють підвести до розмови інших: з такими почуваєш себе невимушене. Ось і тепер вона почала дуже просто:
– Ця подія приголомшила всіх нас. Знаєте, ми частенько зустрічалися з бідолашною дівчиною. Це щось неймовірне. Мій свекор просто убитий горем. Він так любив Рубі.
– Як я розумію, це містер Джефферсон повідомив у поліцію про її зникнення, – озвався полковник Мелчетт.
Він хотів побачити жінчину реакцію на ці слова. В її очах щось майнуло, так, саме майнуло, не більше. Роздратування? Тривога? Полковник не міг сказати, що саме. Йому здалося навіть, ніби вона, готуючись до чогось неприємного, змушена була взяти себе в руки.
– Так, саме він, – нарешті відповіла Аделаїда Джефферсон. – Він каліка й відразу втрачає спокій, починає хвилюватися. Ми намагалися переконати його, що все гаразд, річ, мовляв, природна, дівчина й сама не хотіла б, щоб доходило до поліції. Та він наполіг на своєму. Так воно й вийшло… – Вона зробила характерний жест. – Правда його, а не наша.
– Ви добре знали Рубі Кіні, місіс Джефферсон? – спитав Мелчетт.
Вона замислилась.
– Важко сказати. Мій свекор дуже любить молодь, йому подобається, коли хлопці й дівчата крутяться поруч. А Рубі була для нього ніби новинка, його тішили її веселі балачки. Вона часто сиділа з нами у готелі, свекор катав її на машині.
Відповідала вона ухильно. А могла б сказати більше, якби захотіла, подумав Мелчетт. Уголос він промовив:
– Ви не могли б розповісти, як усе було вчора ввечері?
– Звичайно, можу, але користі з цього, боюсь, буде мало. Після вечері Рубі прийшла до нас у вітальню. Вона сиділа й не вставала, навіть коли почалися танці. Ми домовилися пограти в бридж і чекали Марка, тобто Марка Гаскелла, мого свояка, – він був одружений з дочкою містера Джефферсона, як ви знаєте. Йому треба було написати кілька важливих листів. Ми чекали ще Джозі – вона мала грати четвертою.
– Таке часто бувало?
– Досить часто. Грає вона, звісно, прекрасно, а крім того, дуже приємна жінка. Мій свекор страшенно любить грати в бридж і, як тільки трапляється нагода, запрошує Джозі, а не когось чужого. Певна річ, вона не може грати з нами щоразу, а тільки, коли вільна, – адже в її обов'язки входить організовувати гру в бридж у всьому готелі. Мій свекор… – Ті очі зблиснули усмішкою. – … залишає тут чимало грошенят, і власник готелю цілком задоволений тим, що Джозі нам до душі.
– А вам Джозі подобається? – спитав Мелчетт.
– Подобається. Вона завжди добродушна, весела, працює багато і схоже, свою роботу любить. Досить хитра, хоч і не особливо премудра. І… ні на що не претендує. Дівчина проста й щира.
– Прошу, розповідайте, місіс Джефферсон.
– Отож Джозі мала погуртувати людей по четверо на бридж. Марк писав листи, а Рубі сиділа з нами й розмовляла трохи довше, ніж звичайно. Потім з'явилася Джозі, і Рубі пішла на свій перший танець із Раймондом – він професійний танцівник і тенісист. Пізніше, коли вже надійшов Марк, вона повернулась до нас. Потім пішла танцювати з якимсь хлопцем, а ми вчотирьох сіли грати в бридж. – Вона замовкла і зробила ледве помітний жест – красномовний і безпорадний. – Оце й усе, що я знаю! Один раз я мигцем побачила, як вона танцювала, але бридж така захоплююча гра, що я більше й не дивилася крізь перегородку до зали. Згодом, опівночі, до Джозі підійшов Раймонд. Він був знервований і спитав, де Рубі. Джозі, певна річ, спробувала закрити йому рота…
– А чому «певна річ», місіс Джефферсон? – втрутився Гарпер.
– Ну… – Вона завагалась; Мелчетту здалося, ніби їй незручно щось казати. – Джозі якоюсь мірою за неї відповідає і не хотіла, щоб її відсутність помітили. Вона сказала, що Рубі, мабуть, у себе в кімнаті, бо, мовляв, скаржилася на головний біль. До речі, не думаю, що саме так і було. Просто Джозі намагалась якось залагодити цей випадок. Раймонд кудись подався телефонувати в номер Рубі. Мабуть, там ніхто не відповідав, бо повернувся він, скажу вам, як заведений. Джозі пішла заспокоювати його і врешті змушена була танцювати з ним замість Рубі. Вчинок з її боку досить ризикований, бо потім було видно, як у неї болить коліно. Після танцю вона підійшла до нас і почала заспокоювати містера Джефферсона. На той час він уже нервував. Кінець кінцем, ми переконали його йти спати, сказали, що Рубі, певне, поїхала з кимось покататися на машині, а в дорозі вони прокололи колесо. Учора він ліг спати неспокійний, а з самого ранку розходився… – На мить вона примовкла. – А далі ви знаєте.
– Спасибі, місіс Джефферсон. А тепер я хочу спитати вас ось про що: ви не здогадуєтесь, хто б міг це зробити?
– І в думці не покладаю, – одразу відповіла вона. – Боюсь, я нічим не зможу вам допомогти.
– Дівчина не казала вам чогось такого? – наполягав Мелчетт. – Може, про якусь підозру? Чи про чоловіка, котрого вона остерігалась? Або про інтимні справи?
Аделаїда Джефферсон на кожне запитання хитала головою. Складалося враження, що вона не могла їм сказати більше нічого. Гарпер запропонував допитати спершу Джорджа Бартлетта, а вже тоді поговорити з містером Джефферсоном. Полковник Мелчетт погодився, і всі троє вийшли. Місіс Джефферсон пообіцяла послати по них, як тільки свекор прокинеться.
– Приємна жінка, – сказав полковник, коли вони зачинили за собою двері.
– Так, дуже приємна жінка, – підтвердив Гарпер.
7
Джордж Бартлетт був незграбний, худий, довготелесий юнак із гострим борлаком. Його невміння висловлюватись просто вражало. Він так хвилювався, що від нього годі було почути чітку відповідь.
– Послухайте, але ж це жах, хіба ні? Про таке тільки в недільних газетах можна прочитати. І все одно не віриш, що таке буває, правда ж?
– На жаль, містере Бартлетт, сумніву тут немає, – відповів Гарпер.
– Ні, ні, звісно ні. Але все це якось дуже дивно. За кілька миль звідси, та й узагалі… Десь у сільському будинку, чи не так? Не графство, а якийсь жах, і взагалі… В околицях, либонь, зчинився переполох, еге?
Полковник Мелчетт узяв ініціативу в свої руки:
– Ви добре знали ту дівчину, містере Бартлетт?
Джорджа Бартлетта охопила тривога.
– Я-а-а її д-дуже погано знав, сер. Майже не знав, по правді кажучи. Кілька разів танцював із нею, і вдень ми бачились – теніс і всяке таке, знаєте.
– Здається, ви були останній, хто бачив її вчора ввечері живою?
– Мабуть, що так. Ох, який жах! Тобто я хочу сказати, вона була цілком нормальна, коли я її бачив. Абсолютно нормальна.
– О котрій це було, містере Бартлетт?
– Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.
– Ви з нею танцювали?
– Так, по суті… Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?… Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом. Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій – не знаю.
– Бог із ним, з часом. Ми це ще з'ясуємо. Розкажіть про все, що там було.
– Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.
– Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.
Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:
– Так… е-е… ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата… ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути… Так було й цього разу. Нічого не поробиш.
– Коли ви бачили її востаннє?
– Коли вона підіймалася нагору.
– Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може… якесь побачення?
Бартлетт замотав головою.
– Мені не казала. – Він спохмурнів. – Вона просто відштовхнула мене.
– Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?
Джордж Бартлетт розмірковував. Потім похитав головою.
– Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.
– А що робили ви, містере Бартлетт? – спитав полковник.
– Я?
– Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас?
Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:
– Постривайте. Що ж я робив?..
– Ми чекаємо вашої відповіді.
– Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного – пішов у бар і випив.
– Ви пішли в бар і там випили?
– Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала – вивихнула коліно чи щось таке.
– За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину?
– Ну, я випив, знаєте. І… я думав.
Ці слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:
– Про що ж ви думали?
– Хіба я пам'ятаю? Про все, – непевно відповів Бартлетт.
– У вас є машина, містере Бартлетт?
– Є.
– Де вона стояла – в готельному гаражі?
– Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.
– То, може, ви й катались?
– Ні, ні, не катався. Присягаюсь!
– Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись?
– Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався!
– Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, – з притиском повторив полковник Мелчетт.
Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.
– Недоумок якийсь, – кинув полковник Мелчетт. – Чи ви так не вважаєте?
– Ох і копати ж нам іще! – похитав головою Гарпер.
8
Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора – двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.
Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині – сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося. Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний. Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.
Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев'яти і відразу завів жваву розмову.
– Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь?
Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро:
– Все гаразд, синку. Тобі, звичайно, цікаво, так?
– Ще б пак! Ви любите детективні оповідання? Я люблю. Я їх читаю всі підряд, у мене є автографи від Дорогі Сейєрс, Агати Крісті, Діксона Карра, Генрі Крістофера Бейлі. А про вбивцю буде в газетах?
– Неодмінно, – похмуро відповів Гарпер.
– Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її – і знав добре.
– І як вона тобі?
Пітер замислився.
– Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька. Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід… До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.
Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:
– Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому?
– Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, – весело розповідав Пітер, – мабуть, радісінькі, що її не стало.
Гарпер замислено подивився на нього і сказав:
– А… ти коли-небудь чув, щоб вони… так казали?
– Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: «Що ж, це теж вихід». А мати додала: «Так, але дуже страшний». А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.
Слідчі перезирнулися. Цієї миті до них підійшов добре виголений чоловік у бездоганно пошитому синьому вовняному костюмі.
– Вибачте, джентльмени. Я слуга містера Джефферсона. Він уже прокинувся і дуже хоче з вами зустрітись. Я вас скрізь шукаю.
Вони ще раз піднялися до покоїв Конвея Джефферсона. У вітальні Аделаїда Джефферсон розмовляла з метушливим високим чоловіком, що нервово снував по кімнаті. Щоб побачити, хто ввійшов, він рвучко крутнувся на місці.
– О, прошу! Радий, що ви завітали. Мій тесть питав про вас. Він уже прокинувся. Будьте з ним якомога обережніші, гаразд? У нього геть нікудишнє здоров'я. Дивно ще, їй-богу, що ця жахлива подія не вбила його.
– А я й не знав, що в нього таке погане здоров'я, – зауважив Гарпер.
– Він і сам про це знає, – відповів Марк Гаскелл. – У нього слабеньке серце. Лікар застерігав Едді, що йому не можна хвилюватися, лякатись. Він навіть натякнув, що кінець може настати будь якої миті, правда, Едді?
Місіс Джефферсон кивнула головою і додала:
– Просто не віриться, що він це пережив!
– Так, вбивство не заспокоює, – сухо сказав Мелчетт. – Ми будемо якомога обережніші. – Розмовляючи, полковник придивлявся до Марка Гаскелла. «Не дуже він за тестя вболіває. Нахабне, хиже, як у коршака, обличчя. Один із тих, хто знає, чого хоче. Такими часто захоплюються жінки. Але вірити таким не можна. Так, хижий – ось найкраще для нього визначення. Такий здатен на все».
У великій спальні біля вікна, що виходило на море, в кріслі на коліщатах сидів Конвей Джефферсон. Щойно переступивши поріг, вони відчули привабливість цього чоловіка. Так ніби внаслідок каліцтва енергія його понівеченого тіла сконцентрувалась у вужчий і значно потужніший фокус. Джефферсон мав гарну голову, вкриту трохи посивілим рудим волоссям. Обличчя зморшкувате, вольове, добре засмагле, очі – бездонна блакить. Ніщо в ньому не виказувало хворобливості чи кволості. Глибокі зморшки на обличчі свідчили скоріше про душевні страждання, аніж про фізичну неміч. Перед ними була людина, яка ніколи не схилить голову перед долею, сприйме її такою, яка вона є, і переможе.
– Радий вас бачити, – сказав господар. Його метке око вмить визначило, хто перед ним. – Ви начальник Редфоршірської поліції? Так. А ви старший поліційний офіцер Гарпер? Прошу, сідайте. Сигарети біля вас, на столі.
Вони подякували й сіли. Розмову почав Мелчетт:
– Як я зрозумів, містере Джефферсон, ви були не байдужі до тої дівчини.
На зморшкуватому обличчі господаря промайнула крива усмішка.
– Ну звісно ж, вам про все вже розповіли! Але тут немає таємниці. А про що саме вам розповіли мої родичі? – Він швидко переводив погляд з одного на другого.
– Крім того, що Рубі розважала вас веселими балачками й була вашою протеже, місіс Джефферсон майже нічого нам не розповіла, – відповів Мелчетт. – А з містером Гаскеллом ми перемовилися кількома словами.
Конвей Джефферсон усміхнувся:
– Едді людина дуже обачна, хай береже її господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше. Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе – я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім'я. Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім'ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь. Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили. Рубі – сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір'ю в мандрівній трупі. Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю. Проста, покірна, працьовита дівчина, незіпсута й чарівна. Не леді, звісно, але, хвалити бога, не вульгарна і не зманіжена. Я дедалі більше захоплювався Рубі й вирішив, джентльмени, офіційно її удочерити. За законом вона мала б стати моєю дочкою. Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому я так цікавився нею і відразу заявив у поліцію, коли почув про її дивне зникнення.
Настала пауза. Потім Гарпер якомога байдужішим голосом, щоб нікого не образити, промовив:
– Дозвольте запитати, а що сказали на це ваші зять і невістка?
Джефферсон відповів не замислюючись;
– А що вони могли сказати? Їм це, звісно, не дуже сподобалось. Такі речі завжди викликають упередження. Однак трималися вони пристойно, навіть дуже пристойно. І не тому, що якоюсь мірою залежні від мене. Коли Френк, мій син, одружився, я одразу відписав йому половину своїх статків. Така моя позиція. Не треба, щоб діти чекали вашої смерті, їм потрібні гроші, поки вони молоді, а не тоді, як їм уже під сорок. І коли Розамунда, моя дочка, наполягла на своєму й вийшла заміж за чоловіка небагатого, я відписав їй чималу суму грошей. Ці гроші після її смерті перейшли йому. Отже, з фінансового боку, як бачите, це спрощує ситуацію.
– Розумію, містере Джефферсон, – відповів Гарпер. Однак промовив він ці слова досить стримано, і Конвей Джефферсон відразу похопився:
– Ви з цим незгодні?
– Не мені про це судити. Але в родинному житті, як на мій досвід, не завжди чинять розважливо.
– Сказати щиро, ваша правда, містере Гарпер. Та не забувайте: містер Гаскелл і місіс Джефферсон, якщо вже бути точним, не кревна моя рідня.
– Це, звісно, міняє справу, – погодився старший поліційний офіцер Гарпер.
На мить очі Конвея Джефферсона зблиснули.
– Але це ще не означає, що вони не вважали мене старим дурнем! Я в людях розуміюся. Здобувши освіту й виховання, Рубі Кіні могла б посісти своє місце де завгодно.
– Боюсь, ми не в міру настирливі й допитливі, – озвався Мелчетт. – Але нам дуже важливо з'ясувати всі факти. Ви мали намір повністю забезпечити дівчину, тобто відписати їй гроші. Але ж ви цього ще не зробили?
– Я розумію, до чого ви ведете, – відповів Джефферсон. – Комусь, певно, було вигідно, щоб дівчина померла. Але це відпадає. Формальності, пов'язані з офіційним удочерінням дівчини, ще тривали, вони не були завершені.
– Отже, якби з вами щось сталося… – поволі промовив Мелчетт і не доказав.
Конвей Джефферсон відповів одразу:
– Зі мною нічого не станеться! Я каліка, але не такий уже старий дід, хоч лікарі й люблять корчити міну, коли оглядають мене, і радять не перепрацьовувати. Я здоровий, як кінь! Проте життя – це життя, і я це добре розумію. Я вже навчений! Смерть приходить несподівано й до найсильніших людей, особливо тепер, у часи автомобільних аварій. Але я підготувався і на такий випадок. Днів десять тому я склав новий заповіт.
– Справді? – Гарпер аж подався вперед.
– Я заповів на ім'я Рубі Кіні п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів із правом одержання їх, коли б їй виповнилося двадцять п'ять років і вона дістала право розпоряджатися капіталом.
У старшого поліційного офіцера Гарпера округлились очі. В полковника Мелчетта теж.
– Але це дуже велика сума, містере Джефферсон! – мало не благоговійно промовив Гарпер.
– Так, велика, як на теперішні часи.
– І ви підписали її дівчині, яку знали всього-на-всього кілька тижнів?
Його ясно-блакитні очі люто спалахнули:
– Мені ще раз повторити, що родичів я не маю – ні племінниць, ні племінників? Навіть двоюрідних! Я міг віддати свої гроші на добродійні справи. А я вирішив залишити їх одній людині, – Джефферсон засміявся. – Попелюшка за одну ніч стає принцесою! Хрещений батько замість хрещеної матері. А чом би й ні? Це мої гроші. Я їх заробив.
– У заповіті згадується, ще хто-небудь? – поцікавився полковник Мелчетт.
– Невеличка сума Едвардзові, моєму слузі, а решту поділено порівну між Марком і Едді.
– А та решта… даруйте, чималенька?
– Мабуть, не дуже. Важко сказати напевно. Вартість цінних паперів весь час міняється. Сума вкладу – після витрат на похорони тощо, – мабуть, становитиме від п'яти до десяти тисяч фунтів стерлінгів чистими.
– Зрозуміло.
– І не думайте, що я скнара. Як я вже казав, коли поодружувались мої діти, я свій капітал розділив. Собі залишивши тільки невеличку суму. Але після тої трагедії… мені хотілося дати своїй голові роботу, і я поринув у бізнес. У моєму будинку в Лондоні був прямий зв'язок із конторою. Я працював дуже багато, це відвернуло мою увагу від думок і створювало враження, ніби… каліцтво мене не зламало. Я віддав себе роботі. – Голос його став глибоким, Джефферсон говорив більше для себе, ніж для тих, хто сидів навпроти. – Це незбагненна іронія долі, але все, за що я брався, процвітало! Мої найнеймовірніші задуми вдавалися. Коли вже я грав, то вигравав. Усе, до чого я торкався, переверталось у золото. Смішно, але в природі, мабуть, усе збалансовано.
На його обличчі знову з'явилися страдницькі зморшки. Опанувавши себе, він усміхнувся.
– Отже, ви бачите, що гроші, які я заповідав Рубі, цілком належали мені, і я міг розпоряджатися ними на власний розсуд.
Мелчетт швидко сказав:
– Безперечно, шановний містере Джефферсон. Але йдеться поки що не про це.
– Гаразд, – мовив Джефферсон. – А тепер, якщо можна, я теж хотів би дещо спитати. Розкажіть мені докладніше про цю страшну справу. Я знаю тільки… що маленьку Рубі знайшли задушеною в якомусь будинку миль за двадцять звідси.
– Саме так. У Госсінгтон-холі.
Джефферсон насупив брови:
– У Госсінгтон-холі? Але ж це…
– Будинок полковника Бентрі.
– Бентрі?. Артура Бентрі? Таж я його знаю. І полковника, і його дружину! Кілька років тому ми зустрічалися за кордоном. Ніколи б не подумав, що їх занесло жити аж сюди. Але ж… – Він замовк.
Гарпер спокійно, ніби між іншим, сказав:
– Минулого вівторка полковник Бентрі вечеряв тут, у готелі. Ви його не бачили?
– У вівторок? Вівторок? Ні, ми повернулися пізно. їздили на мис Гарден-Гед – вечеряли в дорозі.
– При вас Рубі ніколи не згадувала про подружжя Бентрі? – спитав Мелчетт. Джефферсон похитав головою.
– Ніколи. Не думаю, що вона їх знала. Дівчина не знала нікого, крім акторів, танцівників і таких інших. – На мить він замовк, потім несподівано запитав: – А що про неї каже сам Бентрі?
– Він нічого не може зрозуміти. Вчора ввечері полковник був на зборах консервативної партії. Труп знайшли сьогодні вранці. Бентрі запевняє, що ніколи дівчину не бачив.
Джефферсон кивнув головою і сказав:
– У все це й справді важко повірити.
– Сер… – Гарпер відкашлявся. – А ви не здогадуєтесь, хто б це міг зробити?
– Боже праведний, якби ж! – На чолі в нього набрякли жили. – Це жахливо, неймовірно! Якби цього не сталося, я б сказав, що такого просто не може бути!
– А не з'являвся хтось із її колишніх друзів? Ніхто за нею не увивався, не погрожував їй?
– Ні, я певен. Вона б мені розповіла. У неї ніколи не було постійного хлопця. Рубі сама мені про це сказала.
«Сказати вона-то сказала, але ж це ще не все», – подумав Гарпер.
– Джозі краще за інших знала б, – провадив Конвей Джефферсон, – якби хтось упадав коло Рубі або до неї чіплявся. Невже вона нічого не знає?
– Каже, що не знає.
– Мені чомусь здається, – насупивши брови, промовив Джефферсон, – що це справа рук якогось маніяка. Безжально задушив, проник до сільського будинку… Ніякої логіки чи сенсу. Є такі чоловіки – з вигляду наче нормальний, але спокушає дівчаток, навіть дітей, а потім їх убиває.
– О, звичайно, – підхопив Гарпер, – такі чоловіки трапляються. Але ми не знаємо жодного, який діяв би в цих місцях.
– Я перебрав усіх чоловіків, з якими Рубі танцювала, – вів далі Джефферсон. – Мешканців готелю і тих, хто приходив з вулиці. Ніхто наче не викликав підозри, всі звичайні собі люди. А хлопця в неї не було.
Обличчя в Гарпера було незворушне, але в очах ворушилася невидима для Конвея Джефферсона думка: а що, як у Рубі Кіш був хлопець, а цей каліка про нього не знав? Однак про свої міркування старший поліційний офіцер нічого не сказав.
Начальник поліції кинув на Гарпера запитальний погляд і встав.
– Дякуємо, містере Джефферсон. Це все, що ми хотіли почути, – сказав він.
– Ви мене інформуватимете про те, як ітиме розслідування? – спитав Джефферсон.
– Так, звичайно, ми триматимемо вас у курсі справ.
Поліцейські пішли. Конвей Джефферсон відкинувся в кріслі. Важко впали повіки, сховавши люту блакить його очей. Він раптом здався дуже стомленим. За хвилину розплющив очі й гукнув:
– Едвардзе!
Із сусідньої кімнати ту ж мить вийшов слуга. Едвардз знав свого господаря, як ніхто інший. Люди, навіть найближчі родичі, знали тільки його сильні сторони, Едвардз знав його слабості. Він бачив Конвея Джефферсона змореним, збайдужілим, стомленим від життя, пригніченим непевністю й самотою.
– Слухаю, сер!
– Поїдьте до сера Генрі Клітерінга, – наказав він. – Він у Мелборн-Аббасі. Попросіть його від мого імені, щоб, як зможе, приїхав сьогодні, а не завтра. Скажіть, що це дуже важливо.
9
Вже за дверима, вийшовши від Джефферсона, старший поліційний офіцер сказав:
– Ну, тепер ми бодай мотив знаємо, сер.
– П'ятдесят тисяч? Гм, – гмикнув Мелчетт.
– Так, сер. Вбивали й за менші гроші.
– Звичайно, але…
Полковник Мелчетт фразу не доказав, однак Гарпер його зрозумів.
– Гадаєте, в його випадку про це не може бути мови? Я теж так думаю. Але це однаково треба врахувати.
– О, звичайно!
– Якщо, – провадив Гарпер, – містер Гаскелл і місіс Джефферсон, як каже Конвей Джефферсон, уже забезпечені, та ще й одержують солідний прибуток, то не схоже, щоб вони зважилися на таке жорстоке вбивство.
– Безумовно. Певна річ, їхнє фінансове становище ще треба вивчити. Не подобається мені цей Гаскелл. Шахраюватий, хижий тип. Але це не означає, що він убивця.
