Текст книги "Зневажаючи закон"
Автор книги: Агата Кристи
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
Увійшов Джордж Бевз.
– Ось убитий, сер, – доповів він, відступаючи на крок убік.
13
Чоловік, що ввійшов до бібліотеки, як видно, користувався підвалом зовсім не для того, щоб там спати. Жилетка його вибилася з-під піджака, на ногах був лише один черевик, а чуб мав такий вигляд, наче ним мили підлогу. У правій руці чоловік тримай великий кусень масла.
– Цс-с! – приклав він палець до уст. – Не побудіть інших гостей. Вони щойно поснули. Їх тут повен будинок. Слухайте, невже не час уже забиратися звідси? Надворі зовсім розвидніло. Не думайте, що я сидітиму в підпалі цілий день. Уїкенд давно закінчився!
Нетудой підвівся і хотів був пояснити, що він тут робить, але Петронілла випередила його.
– Це сер Генрі Фаззок, – сказала вона.
– Певно, що я, – підтвердив Фаззок.
– А це інспектор Нетудой.
– Чи не забагато інспекторів? – мовив Фаззок. – Газовий лічильник у мене не в бібліотеці. Принаймні так мені здасться. Хто вас прислав?
– Я із Скотленд-Ярду, – пояснив Нетудой. – Ми думали, ви мертвий.
– Хто мертвий?
– Та ніхто, – відповів Нетудой.
– Звісно, що ніхто, – мовив Фаззок. – Хто сказав, що хтось мертвий? Всі ви надто багато говорите.
Сер Генрі урочисто вручив Петроніллі свій кусень масла, вітально помахав і непевною ходою вийшов з кімнати.
– Дуже переконливе алібі для мерця, – визначив чесний Джек Нетудой.
Коли інспектор від'їжджав, поруч з ним у його довгому низькому спортивному автомобілі сиділа Петронілла.
Фредерік Браун
У КОЖНОГО СВОЄ ХОБІ
Оповідання
ФРЕДЕРІК БРАУН – сучасний американський письменник-новеліст. Оповідання – із збірника «Міні-оповідання-22» (Чікаго, 1972).
Переклад: Вадим Хазін.
Перекладено за виданням: Fredrick Brown. The Hobbyisl. Playboy's Short – Shorts 2. Playboy Press, Chicago, Illinois, 1972.
– Мені сказали, – мовив Сенгстром, – нібито ви…
Він обернувся й поглянув навколо, аби пересвідчитися, що вони самі в цій крихітній аптеці. Аптекар – схожий на карлика викривлений чоловічок, якому на вигляд можна було дати скільки завгодно – від п'ятдесяти до ста років, – мовчав.
Сенгстром притишив голос.
– … нібито ви маєте отруту, яку неможливо виявити в мертвому тілі.
Аптекар кивнув головою. Він вийшов з-за прилавка й замкнув парадні дворі свого закладу, а тоді повернувся назад до входу у внутрішнє приміщення аптеки.
– Якраз я хотів зробити перерву, – сказав він. – Ходімте зі мною вип'ємо по чашечці кави.
Сенгстром пішов за ним, опинився в кімнатці, всі стіни якої від підлоги до стелі були заставлені полицями з різноманітними пляшечками та баночками. Аптекар увімкнув електричну кавоварку і поставив дві чашечки на стіл, обабіч якого стояло два стільці. Він жестом запросив Сенгстрома сісти, тоді сів сам.
– Тепер, – сказав він, – розповідайте: кого ви зібралися вбити й навіщо?
– Яке це має значення? – обурився Сенгстром. – Хіба не досить того, що я ладен заплатити…
– Уявіть собі, має значення. Я повинен переконатися, що ви гідні одержати те, що я можу вам дати. А ні – то… – Він знизав плечима.
– Гаразд, – буркнув Сенгстром. – «Кого» – свою дружину. «Навіщо»…
Він почав довгу оповідь. А коли вже закінчував її, зашуміла й кавоварка. Аптекар на хвилю урвав розповідь Сенгстрома й наповнив чашечки. Попиваючи каву, Сенгстром закінчив свою історію.
Маленький аптекар кивнув.
– Справді, я інколи готую отруту, яку неможливо виявити в трупі. Причому я даю її безплатно, коли вважаю випадок вартим того. Я вже допоміг багатьом убивцям.
– Чудово! – сказав Сенгстром. – Тоді, будь ласка, дайте її і мені.
Аптекар посміхнувся.
– А я вже дав. На той час, коли збирався налити вам кави, я вирішив, що ви заслуговуєте на це. Ви одержали отруту, як я вже казав, безплатно. А от за протиотруту нам доведеться заплатити.
Сенгстром зблід. Він, звичайно, передбачав можливість обману чи шантажу, але слова аптекаря приголомшили його. Він вихопив з кишені пістолет.
Маленький аптекар засміявся.
– Облиште це. Хіба ви знайдете протиотруту серед тисячі цих скляниць? – Він показав на полиці довкола. – Скоріше знайдете ще сильнішу отруту. Ну, а коли гадаєте, що я брешу й що насправді ви не отруєні, – тоді стріляйте! Відповідь ви дістанете за три години, коли отрута почне діяти.
– Скільки? – гарикнув Сенгстром.
– Цілком помірна ціна. Тисяча доларів. Зрештою, людині треба жити. І навіть коли її хобі – запобігати вбивствам, чому б їй не заробляти на цьому гроші, чи не так?
Сенгстром пробурмотів щось незрозуміле, поклав пістолет на стіл, але так, щоб у першу-ліпшу мить його схопити (хтозна, може, він ще скористається з нього, коли одержить протиотруту?) і дістав гаманець. Відрахував тисячу стодоларовими банкнотами й поклав їх перед аптекарем.
Той не став одразу ж рахувати їх, а сказав:
– І ще одна умова – задля безпеки вашої дружини і моєї. Ви напишете зізнання в своєму намірі – гадаю, минуломунамірі – вбити дружину. Потім зачекаєте, доки я надійшлю його одному моєму другові – він із службового обов'язку якраз займається розслідуванням убивств. Друг зберігатиме це як доказ на той випадок, якщо ви колись усе-таки вирішите вбити свою дружину. Або мене, як на те пішло. А коли ваша сповідь лежатиме в поштовій скриньці, я повернуся, нічого вже не побоюючись, і дам вам протиотруту… Ось вам папір і перо. Стривайте, є ще одна річ, хоч я і не наполягаю на цьому. Допоможіть мені, будь ласка, поширити чутки про мою супер отруту, гаразд? Як знати, містере Сенгстром… коли маєш ворогів, життя, яке ти рятуєш, цілком може виявитись твоїм власним, чи не так?
РЕЙМОНД ЧАНДЛЕР (1888–1959) – відомий американський письменник, визнаний класик сучасного детективного жанру, один із засновників так знаного «жорстокого детективу». Перу Чандлера належать романи «Глибокий сон» (1939), «Прощавай, кохана» (1940), «Високе вікно» (1942), «Дама в озері» (1943), «Задовге прощання» (1953), «Що раз» (1959), багато оповідань і повістей. Повість «Золоті рибки» та «Постріли в ресторані Сірано» вперше надруковані в 30-х роках.
Реймонд Чандлер
ЗОЛОТІ РИБКИ
Повість
Переклад: Дмитро Стельмах.
Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Goldfish. R. Chandler. Stories. Penguin Books Ltd., 1965.
1
Того дня роботи я не мав, отож нарешті випала нагода побайдикувати. Теплий поривчастий вітрець віяв у вікно контори, і сажа, що вилітала з димарів готелю «Меншн-Хаус» по той бік вулиці, пилком осідала на блискучу поверхню мого столу.
І ось тільки-но я подумав, що не гріх уже і пообідати, як до мене завітала Кейті Хорн.
Це була висока, вже підтоптана на вигляд білявка з сумними очима. Колись вона служила в поліції, але втратила роботу, вийшовши заміж за дрібного шахрая Джонні Хорна, – він виписував чеки на одержання грошей з банківських рахунків, яких насправді не існувало. Кейті сподівалася наставити його на путь істини. Та в неї нічого не вийшло! І тепер вона чекала, коли чоловіка звільнять з тюрми, щоб спробувати перевиховати його ще раз. А поки що торгувала сигаретами у вестибюлі «Меншн-Хаус» і все дивилася, як повз неї, попахкуючи дешевими сигарами, сновігають дрібні пройдисвіти. Час від часу вона позичала котромусь із них доларів десять за умови, що він ушиється з міста. Отака була Кейті Хорн.
Вона сіла, відкрила свою чималеньку лискучу сумочку, дістала коробку сигарет і прикурила від моєї настільної запальнички. Потім випустила цівку диму й, дивлячись на неї, наморщила носа.
– Ти коли-небудь чув про Лендерові перли? – спитала Кейті й відразу додала: – Ого! Шикарний костюмчик! Синій серж! Якщо судити з того, як ти одягнений, то на твоєму банківському рахунку є грошики!
– Ні, – відказав я. – Про Ліндерові перли я ніколи не чув і грошей на моєму рахунку немає.
– Тоді як ти подивишся на пайку в двадцять п'ять тисяч?
Я взяв з її коробки сигарету, закурив. Кейті підвелася, зачинила вікно і промовила:
– Цього смердючого готелю з мене досить і на роботі. – Тоді знову сіла й повела далі: – Ця справа тягнеться вже п'ятнадцять років. Хлопцеві припаяли п'ятнадцять років, він відсидів їх у в'язниці в Лівенворті і вже чотири роки, як на волі. Один багатий лісоторговець з півночі на ім'я Сол Ліндер купив їх для дружини – я кажу про перли. Тобто він купив дві штуки. Викинув, двісті тисяч!
– Двісті тисяч! Видно, він повіз їх на тачці!
– Бачу, в перлах ти нічогісінько не тямиш, – сказала Кейті. – Річ не тільки в тому, які вони завбільшки. Так чи інакше, тепер вони коштують ще більше, та й винагорода в двадцять п'ять тисяч, яку запропонувала страхова компанія «Релайєнс», усе ще в силі.
– А-а, он що! – зрозумів я. – Виходить, їх хтось поцупив.
– Ну от, здається до тебе дійшло. – Вона поклала сигарету в попільницю, навіть не загасивши її, як це часто роблять жінки. Я загасив сигарету сам.
– За це, – провадила Кейті, – того хлопця й запроторили в Лівенворт. Але їм так і не вдалося довести, що перли взяв він. То було пограбування поштового вагона. Хлопцеві пощастило якось сховатися в ньому, потім десь у Вайомінгу він застрелив службовця, вигріб рекомендовані бандеролі і сплигнув з поїзда. Схопили його вже в Британській Колумбії [9]9
Західна провінція Канади.
[Закрыть]. Але перлів так і не знайшли – в усякому разі, тоді. А хлопця взяли. Дали довічне ув'язнення.
– Відчуваю, це довга історія… Давай вип'ємо.
– Я ніколи вдень не п'ю. А то можна спитися.
– А що робити ескімосам? – спитав я. – У них там ціле літо день.
Кейті подивилась, як я дістав невеличку пласку пляшку, і повела далі:
– Його звали Сайп. Уоллі Сайп. Він упорав те діло сам. І нікому не прохопився й словом. Пізніше, через п'ятнадцять років, йому пообіцяли амністію, якщо він поверне гроші. Хлопець віддав усе, крім перлів.
– А де ж він їх сховав? Може, в капелюсі?
– Послухай, мені не до жартів. Я знаю, як дістатись до тих кругляків.
Я затулив долонею рота й прибрав серйозного вигляду.
– Хлопець сказав, що ніколи не тримав цих перлів у руках, і йому майже повірили. Принаймні його амністували. І все ж таки перли в поштовому вагоні були серед рекомендованих бандеролей, і більше їх уже не бачили.
У мене задерло в горлі. Але я нічого не сказав.
– Кейті розповідала далі:
– Якось у Лівенворті, всього-на-всього один раз за всі ті роки, Уоллі Сайп вижлуктив цілу пляшку дешевого віскі, і в нього розв'язався язик. А в камері з ним сидів один маленький чоловічок на ім'я Чистильник Мардо. Він щось там підчищав на двадцятидоларових банкнотах і дістав за це два роки і три місяці. Сайп і розказав йому, що закопав свої перли десь в Адайхо.
Я трохи подався вперед.
– Помалу доходить, еге? – промовила Кейті. – Ну, слухай далі. Чистильник Мардо наймає в моєму будинку кімнату, а на думці у нього одне – кокаїн. До того ж він розмовляє вві сні.
Я посунувся назад і розчаровано сказав:
– О Боже, а я вже прикидав, як тринькатиму свою пайку.
Кейті холодно глянула на мене. Та за мить полагіднішала.
– Ну гаразд, – мовила вона якось безнадійно. – Я знаю, ти, мабуть, думаєш, що я схибнулась. Усі ці роки про ті перли міркувало чимало світлих голів – і з поштового управління, і з приватних агентств, і інші. А потім з являється якийсь кокаїніст і каже, де вони! Та він досить-таки симпатичний коротун, і я вірю йому. Він знає, де Сайп.
– Це він уві сні сказав? – поцікавився я.
– Звичайно, ні. Але ж ти мене знаєш. Я стільки років пропрацювала в поліції і вмію слухати. Може, я стромляю носа не в своє діло, але я здогадалась, що він своє відсидів, і мене хвилювало, що він так багато нюхає цієї гидоти. Тепер він єдиний мій пожилець. І я просто прислухаюся до його балачок із самим собою, коли проходжу в нього повз двері. Так я дізналася достатньо, щоб натиснути на коротуна, він розколовся й розповів мені про все. Він хоче облагодити це діло, але йому потрібна допомога.
Я знову подався вперед і спитав:
– Де Сайп?
Кейті всміхнулася й похитала головою.
– Це – одне з того, про що він нічого не каже. Про це, а також про те, як тепер Сайпа звати. Він десь на півночі, в Олімпії чи поблизу неї, у штаті Вашінгтон. Чистильник бачив там хлопця, розпитав про нього, але його Сайп нібито не бачив.
– А що робить Чистильник у наших краях?
– Звідси його посадили до Швенворта. Ти ж знаєш, злочинець завжди повертається туди, де послизнувся. Але тепер у нього тут немає жодного товариша.
Я закурив другу сигарету і ще раз приклався до пляшки.
– Ти сказала, Сайп вийшов на волю чотири роки тому. А Чистильник відсидів два роки й три місяці. Що ж він робив увесь цей час?
Кейті співчутливо глянула на мене своїми великими синіми очима.
– Гадаєш, сидіти можна тільки в одній в'язниці?
– Ну гаразд, – мовив я. – Та чи схоче він розмовляти зі мною? Мені здається, йому потрібна допомога для спілкування із страховим агентством за умови, що ті перли справді існують, що Сайп сам покладе їх у руку Чистильника й таке інше. Я не помиляюсь?
Кейті зітхнула.
– Так, він хоче поговорити з тобою. У нього вже терпець урвався. Але він чогось боїться. Іди зараз же, поки він не нанюхався тієї бридоти.
– Ну звісно… Якщо ти цього хочеш.
Вона дістала з сумочки плескатого ключа й записала мені адресу. Потім неквапно підвелася.
– Будинок має два крила. Я живу окремо. Між двома крилами є двері, вони замикаються з мого боку. Це на той випадок, якщо він не відчинить.
– Добре, – сказав я. Тоді випустив у стелю цівку диму й глянув на Кейті.
Вона рушила була до дверей, але зупинилась, вернулася назад і, не підіймаючи очей, промовила:
– На велику пайку в цій справі я не претендую. Може мені взагалі нічого не перепаде. Та коли б одержати тисячу-дві, поки вийде з в'язниці Джонні, то…
– То ти змогла б тоді наставити його на праведний шлях, – перебив я її. – Все це мрії, Кейті. Мрії. Та хай там як, а свою третину ти матимеш.
Вона перевела дух і втупилась у мене, стримуючи сльози. Потім підійшла до дверей, стала і знову повернулась назад.
– Це ще не все, – додала вона. – Той Сайп… Він відсидів п'ятнадцять років. Своє заплатив. Заплатив сповна. Тобі не здається, що ми задумали лихе діло?
Я похитав головою.
– Він їх украв, хіба ні? І вбив людину. Чим він заробляє собі на життя?
– У його дружини є гроші, – відповіла Кейті. – Ну, а він просто бавиться собі з золотими рибками.
– З золотими рибками? – здивувався я. – Та ну його к бісу!
Кейті пішла.
2
Востаннє я був біля Сірого Озера, коли допомагав Берні Оулсу з команди окружного прокурора підстрелити озброєного типа на прізвисько Громило Ендрюс. Та це було вище, на пагорбах, далі від озера. Будинок Кейті стояв ніби на другій терасі – на звиві дороги, що огинала відногу пагорба. Він самотньо бовванів угорі, підпірна стіна в кількох місцях тріснула, а позад будинку виднілися пустирі. Будинок мав два крила, в кожному був вхід, до якого вели сходи. На одних дверях висіла табличка, приладнана до ґраток, за якими ховалося вічко. На табличці стояло: «Тел. 1432».
Я припаркував машину, рушив крутими сходами нагору, проминув два ряди гвоздик і подолав ще кілька східців перед дверима з табличкою. Напевне, квартирант живе тут. Я подзвонив. Ніхто не відчинив, і я пішов до других дверей. Але й там мені не відчинили.
Поки я чекав, неподалік прошурхотів шинами за поворот сірий двомісний «додж», з нього на мене подивилась невелика гарненька дівчина в синьому. Я не розгледів, хто ще сидів у машині. Власне, не звернув на це особливої уваги. Я не знав, наскільки це важливо.
Я дістав ключа Кейті Хорн і сам впустив себе до зачиненої кімнати, пропахлої кедровою олією. З меблів тут було тільки найнеобхідніше. На вікнах висіли тюлеві фіранки, з-за портьєр просотувалося м'яке сонячне світло. Крихітна їдальня, кухня та спальня в задній частині будинку належала, очевидно, Кейті. Були там і ванна та ще одна спальня в передній частині будинку – в цій спальні Кейті, судячи з усього, шила. Саме з цієї кімнати були пробиті двері до другого крила.
Я відімкнув їх і ступив до кімнати, яка була точнісінькою копією попередньої. Всі кімнати повторилися, тільки у зворотному порядку, за винятком меблів. У загальній кімнаті цієї частини будинку стояло двоспальне ліжко, але навряд чи тут хтось жив.
Я рушив до задньої частини будинку, проминув другу ванну й постукав у зачинені двері, які відповідали спальні Кейті.
Мені не відчинили. Я штовхнув кулясту ручку й увійшов усередину. Невеличкий чоловік, який лежав на ліжку, мабуть, і був Чистильник Мардо. Насамперед мені впали в око ноги, бо, хоч Мардо був у штанях і сорочці, ноги в нього були голі й звисали з ліжка. Біля щиколоток вони були зв'язані мотузком.
П'яти в Мардо виглядали геть попеченими. Вікно стояло навстіж, але в кімнаті смерділо паленим м'ясом і горілим деревом. Електрична праска на письмовому столі й досі була ввімкнена. Я витяг із розетки шнур.
Потім я пішов до кухні Кейті і знайшов у холодильнику пляшку віскі «Бруклін скотч». Трохи підкріпившись, перевів дух і оглянув пустир за будинком. Вузенька цементна доріжка вела від дверей і переходила в зелені дерев'яні сходи, що спускалися на вулицю.
Я повернувся в кімнату Чистильника Мардо. Піджак від коричневого костюма в червону смужку висів на стільці з вивернутими кишенями, а все, що було в них, валялося на підлозі.
На Мардо були штани від костюма, кишені також вивернуті. Ключі, дрібні гроші й носовичок лежали на ліжку поруч. Там валялась й невеличка металева коробочка, схожа на жіночу пудреницю: з неї висипався лискучий білий порошок. Кокаїн.
Мардо був невисокий на зріст – метр шістдесят, не більше, мав ріденький каштановий чуб і великі очі. Визначити їх колір було важко. Це були просто очі, широко розплющені й зовсім мертві. Руки лежали випростані і зв'язані біля зап'ястків мотузком, що тягся з-під ліжка.
Я оглянув труп, шукаючи ножових чи кульових ран, але нічого такого не знайшов. На Мардо не було ані подряпини, коли не брати до увага, звичайно, ніг. Напевне шок або серцевий напад, а може, те й те разом призвело до смерті. Тіло ще не охололо. Кляп у роті був теплий і мокрий.
Я витер усе, до чого доторкався, трохи подивився з переднього вікна Кейті на вулицю, а тоді вже вийшов з будинку.
О пів на четверту я ступив у вестибюль готелю «Меншн-Хаус» і підійшов до тютюнового кіоска в кутку. Схилився над вітриною, попросив коробку «Кемел».
Кейті Хорн посунула до мене сигарети, вкинула у нагрудну кишеню мого піджака решту й усміхнулася мені так, як вона звичайно всміхається покупцям.
– Ну., то як? Ти швиденько обернувся, – сказала вона і кинула крадькома погляд на п'яного, що силкувався прикурити від старомодної кремнієвої запальнички.
– Справа складна, – мовив я. – Приготуйся. Вона хутко крутнулась і жбурнула п'яному коробку паперових сірників. Той спробував схопити їх, упустив і сірники й сигару, потім сердито згріб їх з підлоги і посунув геть, весь час озираючись, мовби чекав стусана.
Кейті дивилася повз мене, очі її були холодні й нічого не виражали.
– Я готова, – прошепотіла вона.
– Тепер ти одержиш рівно половину, – сказав я. – Чистильника більше немає. Його порішили… У власному ліжку.
Очі Кейті нервово сіпнулися. Два пальці стислись на скляному прилавку біля мого ліктя. Губи побіліли. Ось і все.
– Послухай, – мовив я, – нічого не кажи поки, я не розповім. Він помер від шоку. Хтось підсмажив йому п'яти дешевою електропраскою. Не твоєю. Я перевірив. Гадаю, він помер досить швидко і не міг їм багато сказати. Кляп ще був у нього в роті. Коли я йшов до тебе, то думав, що все це дурниці. Тепер я цього не так певен. Якщо він їм щось вибовкав, то вважай, що в нас нічого не вигоріло. Так само, як і в Сайпа. Правда, я ще знайду його раніше за них. Ті хлопці навряд чи перед чимось зупиняться. Якщо він перед ними не розколовся, то час іще є.
Кейті повернула голову й глянула на обертові двері до вестибюля. На її щоках проступили білі плями.
– Що ж мені робити? – видихнула вона.
Я торкнув коробку з сигарами в обгортках і опустив у неї ключа Кейті. Вона спритно дістала його своїми довгими пальцями й сховала.
– Як прийдеш додому, сама побачиш його. Ти нічого не знаєш. Забудь і про мене, й про перли. Коли вони перевірять його пальчики, то відразу збагнуть, що минуле в нього темне, і вирішать, що він постраждав за якісь давні гріхи.
Я розпечатав коробку сигарет, закурив і хвилю мовчки дивився на Кейті. Вона не поворухнулась.
– Зіграєш свою роль? – запитав я. – Якщо ні, скажи зразу.
– Звичайно. – її брови вигнулися дугою. – Я що, схожа на людину, яка здатна когось катувати?
– Ти вийшла заміж за шахрая, – похмуро промовив я. Вона спалахнула. Я цього, власне, й хотів.
– Він не шахрай! Він просто дурень набитий! Ніхто не став про мене гірше думати, навіть хлопці з поліційного управління.
– Ну гаразд. Отак воно краще. Кінець кінцем, це вбивство – не наших рук діло. А заговоримо ми зараз, то забувай про будь-яку частину винагороди, якщо її взагалі коли-небудь виплатять.
– Це вже напевно! – різко кинула Кейті. – Ох, бідний коротун… – Вона мало не схлипнула.
Я поплескав її по руці, якомога щиріше всміхнувся й пішов із «Меншн-Хаус».
3
Контора страхової фірми «Релайєнс» містилася в трьох невеличких простеньких кімнатах будинку «Грас-Білдінг». Компанія була надто солідна, щоб мати таке непривабливе приміщення. Управителя місцевої філії звали Лутін. Це був лисий чоловік середнього віку зі спокійними очима й тендітними пальцями, що весь час погладжували сигару в строкатій обгортці. Він сидів за великим, добре витертим столом і мирно дивився на моє підборіддя.
– Кажете, Кармаді? Чув про вас. – Лутін торкнувся сяючим мізинцем моєї візитної картки. – То що ви там задумали?
Я покрутив у руках сигарету і, стишивши голос, запитав:
– Пам'ятаєте Ліндерові перли?
Він ледве помітно і трохи знуджено всміхнувся.
– Навряд чи я забуду про них. Вони обійшлися компанії в сто п'ятдесят тисяч доларів. Я був тоді ще самовпевненим юним складальником.
– У мене є ідея, – перейшов я до діла. – Може, все це дурниці, і, мабуть, так воно і є. Але я хотів би спробувати своє щастя. Винагорода у двадцять п'ять тисяч ще в силі?
– Двадцять тисяч, Кармаді, – захихотів Лутін. – П'ять тисяч ми вже витратили на пошуки самі. Ви гаєте час.
– Це мій час. Хай буде двадцять. А на яку допомогу я можу розраховувати з вашого боку?
– Допомогу в чому?
– Чи можу взяти я у вас рекомендаційного листа до інших ваших філій? На той випадок, коли мені доведеться працювати в іншому штаті. Або коли я потребуватиму прихильного ставлення з боку представників місцевої влади.
– А в якому штаті ви збираєтесь працювати?
Я всміхнувся до нього. Лутін постукав сигарою по краю попільнички й усміхнувся до мене. Але ж які нещирі були наші усмішки!
– Листа не буде, – відрубав він. – Нью-Йорк цього не схвалить. У нас автономна система. Але ви можете розраховувати на нашу негласну допомогу. І на двадцять тисяч, якщо вам пощастить. Та тільки навряд.
Я закурив і, відкинувшись назад, пустив у стелю дим.
– Не буде? А чому не буде? Адже ви так і не знайшли тих камінчиків. Хоч вони й існували, правда ж?
– Та вже ж, чорти б їх ухопили, існували! І якщо існують і досі, то належать нам. Але такого ще не було, щоб двадцять тисяч пролежали двадцять років поховані, а тоді їх хтось знайшов.
– Хай буде по-вашому. Але я ризикую тільки своїм часом.
Лутін струсив із сигари трохи попелу й перевів погляд на мене.
– Мені подобається ваше нахабство, – промовив він, – навіть якщо у вас не всі вдома. Але ж ми – велика організація. Припустімо, я приставлю за вами око. Що тоді?
– Тоді я програю. Я знатиму, що мене пасуть. Надто довго я граю в ці ігри, щоб проґавити таке. Я вийду з гри, розповім про все, що знаю, поліції і піду додому.
– А чому ви так зробите?
Я знову подався над його столом уперед.
– Тому що хлопця, який би міг навести мене на слід, – поволі промовив я, – сьогодні на той світ спровадили.
– Ну і ну! – потер носа Лутін.
– Не я спровадив його на той світ, – додав я. Якийсь час ми мовчали. Потім Лутін сказав:
– Ніякий лист вам не потрібен. Ви б його навіть не носили з собою. А після того, що ви мені сказали, я б – і ви це з біса добре знаєте – навіть не ризикнув дати вам листа!
Я встав, усміхнувся і попростував до дверей. Лутін хутко підхопився, оббіг навколо столу і поклав свою невеличку чепурну долоню мені на руку.
– Послухайте, я знаю, що ви псих. Та якщо ви все-таки доберетеся до них, поверніть їх через наших хлопців. Нам так потрібна реклама!
– Якого дідька?! А на що я, по-вашому, живу? – процідив я.
– Двадцять п'ять тисяч.
– А я зрозумів, двадцять.
– Двадцять п'ять. Та все одно ви ненормальний. У Сайпа тих перлів ніколи не було. Якби він їх мав, то вже давно домовився б з кимось із нас.
– Гаразд, – мовив я. – У вас було вдосталь часу, щоб скласти про це свою думку.
Ми потисли один одному руки, всміхнулися з виглядом двох розумних людей, які знають, що обвести круг пальця ще нікого не вдалося, але полишити спроб не варто.
Коли я повернувся до своєї контори, була за чверть п'ята. Я кілька разів перехилив по маленькій, натоптав люльку і всівся, щоб трохи поворушити мізками. Але тут задзеленчав телефон.
– Кармаді? – спитав жіночий голос. Він був високий, чіткий, холодний. І незнайомий.
– Еге.
– Вам треба зустрітися з Рашем Медером. Ви його знаєте?
– Ні, – збрехав я. – А навіщо мені з ним зустрічатися?
– У трубці несподівано пролунав дзвінкий, холодний, як лід, сміх.
– Бо в одного хлопця розболілися ноги, – пояснив голос.
Почулися гудки. Я поклав трубку, черкнув сірником і втупився в стіну, аж поки полум'я обпекло мені пальці.
Раш Медер був «темна конячка» серед дрібних адвокатів з «Кворн-Білдінг». Такий собі продажний тип, що відразу прибігає на допомогу, коли комусь треба забезпечити фальшиве алібі. Медер хапався за все, що недобре пахло і на чому можна було нагріти руки. Але я ніколи не чув, щоб він брався за серйозні справи, як скажімо, підсмажити комусь п'яти.
4
На Спрінг-стріт закінчувався робочий день. Таксі неквапом їхали попід тротуаром, стенографістки поспішали додому, трамваї потрапляли в пробки, а регулювальники хтозна-чому не дозволяли водіям повертати праворуч.
«Кворн-Білдінг» мав вузький фасад кольору засохлої гірчиці, а за скляною вітриною біля входу виднівся великий набір вставних зубів. Покажчик ряснів іменами стоматологів, що «не завдають болю», людей, у яких можна було вивчитися на кур'єра, просто іменами та номерами без імен. Отам і значилося: «Раш Медер, адвокат. Кімната 619».
Я вийшов з труського ліфта без дверей, глянув на брудну плювальницю, що стояла на обгидженому гумовому килимкові, пройшов коридором, де смерділо недопалками, і спробував штовхнути ручку під візерунчастою шибкою з номером 619. Двері виявилися замкненими. Я постукав.
По той бік шибки з'явилася тінь, і двері з рипінням подалися. Переді мною стояв кремезний чоловік з м'яким круглим підборіддям, густими чорними бровами, масною шкірою на щоках і вусами під Чарлі Чена, детектива-китайця, героя романів Біггерса. Завдяки цим вусам обличчя Медера здавалося ще гладкішим.
Він простягнув мені два жовтих від нікотину пальці.
– А-а, старий вовкодав, власною персоною! У мене прекрасна зорова пам'ять. Вас звати Кармаді, чи не так?
Я переступив поріг і зачекав, поки двері з рипом зачинилися. Гола, без килимів кімната, підлога вкрита коричневим лінолеумом, широкий письмовий стіл, до якого під прямим кутом поставлено бюро. Великий зелений сейф, на вигляд такий самий вогнетривкий, як і паперовий мішечок для продуктів, дві шафи з картотеками, три стільці, стінна одежна шафа, а в кутку біля дверей – умивальник.
– Ну, сідайте, – запропонував Медер. – Радий познайомитися.
Він заметушився по другий бік столу, примостив на стільці подушечку і всівся на неї.
– Дуже мило з вашого боку заглянути до мене, – промовив він. – У справі?
Я сів, узяв у зуби сигарету і звів на нього очі. Я нічого не казав, тільки спостерігав, як його почало проймати потом. Спочатку спітнів його чуб. Потім Медер схопив олівця і зробив на аркуші паперу якісь помітки. Ковзнув поглядом по мені, знову схилився над записами. І нарешті, не підводячи голови від папірця, заговорив.
– Маєте якісь міркування? – обережно поцікавився він.
– З приводу чого? Очей він не підвів.
– З приводу того, як ми могли б облагодити разом одне дільце. Скажімо, дістати кілька камінчиків.
– Хто та дівчина? – спитав я.
– Що? Яка дівчина? – Він усе ще не підводив на мене очей.
– Та, що дзвонила мені.
– Вам хтось дзвонив?
Я взяв трубку з його старомодного, схожого на шибеницю телефонного апарата й почав дуже поволі набирати номер поліційного управління. Я не мав сумніву, що Медер знає цей номер не гірше за власний капелюх.
Він потягся рукою до апарата і натис на важіль.
– Слухай, – невдоволено буркнув він, – ти щось дуже поспішаєш. На якого чорта лисого дзвонити лягавим?!
– А вони бажають з тобою погомоніти, – неквапно промовив я. Оскільки ти знаєш одну дівку, а вона знає одного типа, в якого розболілися ноги.
– Невже не можна інакше? – Тепер власний комірець здався Медерові затісним, і він смикнув його.
– Я тут ні при чому, – сказав я. – Та коли ти гадаєш, що я збираюся сидіти тут і дивитися, як ти бавишся моїми рефлексами, то глибоко помиляєшся.
Медер відкрив плаского портсигара й сунув собі в рота сигарету з таким звуком, наче рибину ковтнув. Руки його тремтіли.
– Гаразд, – буркнув він. – Хай буде так. Не гарячкуй.
– Не люблю, коли мені забалакують зуби, – прогарчав я. – Діло кажи. Як хочеш запропонувати мені роботу, боюся, що вона для мене надто брудна. Але принаймні вислухати тебе я можу.
Медер кивнув головою. Тепер він заспокоївся – він знав, що я беру його на Бога. Випустивши білу хмаринку диму, він провів її очима.
– Ну гаразд, – рівним голосом сказав Медер, – часом я прикидаюся дурнем. Річ у тім, що ми обидва не в тім'я биті. Керол бачила, як ти входив до будинку і як виходив. І не викликав поліції.
– Керол?
– Керол Донаван. Моя подруга. Це вона тобі дзвонила.
Я кивнув головою і мовив:
– Далі.
Але Медер нічого не сказав. Він тільки сидів і глипав на мене, мов сова.
Я всміхнувсь, нахилився трохи над столом і сказав:
– Та он що тебе тривожить. Ти не знаєш, навіщо я ходив до того будинку й чому, увійшовши, не загорлав: «Поліція!» Все дуже просто. Я подумав, що це чиясь таємниця.
– Ми просто водимо один одного за носа, – з кислою міною промовив Медер.
– Ну гаразд, – згодився я. – Поговоримо про перли. Так тобі простіше?
Очі його зблиснули. Він хотів дати волю своїм почуттям, але стримався. Стишивши голос, холодно сказав:
– Керол підчепила його якось увечері, того коротуна. Такий собі схибнутий курдупель. У голові – нічого, крім порошку, та коли там добряче покорпирсатись, то виявиться, що там міцно засіла одна думка. Він міг розповісти про перли. На північному заході Канади нібито живе якийсь тип. Він поцупив ті перли давним-давно і ніяк не може з ними розлучитися. От тільки типа того коротун не назвав і де він живе не сказав. Все хитрував. Мовчав і край. А чого – не доберу.
