Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

ЛІТО

Купала

За кілька днів ми перебираємося до порожнього будинку на передмісті. Хлопці вже засклили вибиті шиби, вишурували підлогу й помалювали стіни білою фарбою. Травка хотів пофарбувати їх у зелене (колір надії). Але ми цитьнули на нього, що немає часу на колористичні експерименти.

– Приїде Марія, то щось нахляпає, – потішив його Ірек.

– Я передчуваю, що вона нарікатиме на стан віконниць. – Травка показав на перехняблені від старості і краківських дощів дерев’яні рами. – Дивіться, яка діра. Можна застромити цілу долоню, а може, і щось більше.

– Спокійно, – потішив його Філіпп. – Восени зашпаклюємо їх старою ковдрою, потім заллємо монтажною пінкою, і буде тепло, як в іґлу.

А тепер ми завершуємо пакуватися. Цього разу ми допомагаємо Вікторії. Мілька визнала, що не можна весь час використовувати мовчазну меншість. Навіть якщо вона не протестує, бо одержала у спадок від предків гени спокою й смирення.

– Клятий світ. – Мілька зиркнула на гори пакунків, які захаращували нашу кімнату. – Коли я була не в солярії, то більшість свого часу присвячувала зубрячці і розпаковуванню скринь, запаковуванню скринь, перевезенню скринь, життю серед скринь і пошукам нового місця для старих скринь. Невже так і виглядає справжнє життя?

На думку Болека, воно виглядає значно гірше.

– Більш як половина моїх пацієнтів весь час поневіряється по утках. Винаймає, піднаймає, вселяється нелегально, ночує у притулках, лікарнях і таких інших місцях, – тягнув він, під’їдаючи в нас розмоклі палички, свій улюблений смаколик. – Властиво, якщо добре замислитися, то мало хто і справді має свій куток. А навіть якщо і має, це не триває надто довго. Бо людину зараз же спостигає інфаркт, притулок для літніх людей, корисливі онуки чи податкова інспекція. І вони повертаються на старт. Мене от тільки дивує, чому дехто витрачає стільки енергії, щоб заволодіти бетонною коробочкою.

День опісля

Мене це не дивує. Мешкати вкупі чудово. Тільки от ці переїзди. Якби я мала власну бетонну коробочку, то могла б забути про приземленість і зайнятися чимось глибоким.

– Ти говориш цілковито, як Марися, – підсумувала Вікторія.

Ну то я могла б зайнятися чимось поважним і амбітним. Наприклад, наукою.

– Ти говориш, як твій старий, – скривилася Мілька.

* * *

До речі, щодо нього. Він перестав телефонувати, відколи я категорично заявила, що не повернуся на СНОБ. Я також не палала бажанням спілкуватися. Збиралася написати листа, але забракло часу й мотивації. Тільки візит хазяїна хати активізував у мені такі поклади люті, що я вхопилася за перо. Тобто за клавіатуру.

Спочатку мусило бути кілька коротких сухих фраз, але я розігналася і в результаті набазграла битих п’ять сторінок не дуже коротких, але безумовно прикрих речень. Я виплеснула в них усю злість і жаль через руйнівні вчинки мого тата. У запалі порівняла його із зловорожим лордом Вейдером, який нищив усе піднесене й шляхетне, а також із мстивою Поппі (у версії, знайомій нам із романів Сенкевича). Із осоружним Саруманом Білим, злочинним професором Моріарті і кількома іншими чорними персонажами. Я дописала лист і вкинула його до скриньки.

Через кілька хвилин пожаліла про свій вибух. Але було вже пізно.

Чотири дні до іспитів

Ми саме закінчили перевозити лахи. За допомогою Єндрекового «малюка», себто найпопулярнішої вантажної таксівки в Польщі. Змучена пересуванням скринь і повторюванням ідіотских визначень, я повернулася до справи, яка муляла мене от уже кілька тижнів. Хто є отим таємничим благодійником?

– Я можу попросити бабусю, щоб вона розкинула карти. Може, випливуть якісь підказки, – запропонував Ірек під час прогулянки Краківським парком.

– Класно, я радо дізнаюся, хто це.

– А кого ти підозрюєш? – Він підскочив угору й зірвав галузку з квітом дикого бузку. Бешкетник.

– Кількох осіб. Насамперед Мільчиних батьків. Потім, мабуть, Філіппа. Щоправда, в нього в самого не найліпше з фінансами, але зі своїм спритом він міг би залучити якихось спонсорів.

– Здається, я ревнивий, – зізнався Ірек, намагаючись надати цьому зізнанню безтурботного звучання.

– Лишися того, біля тебе він не має шансів, – заспокійливо сказала я і смикнула його за задовгий рукав блузи.

– По правді, я волів би почути про свої очі, які палають як вогонь. Але і це добре.

І це говорить фанат «Саги про Форсайтів», де герої висловлюють свої пристрасті за допомогою незначного поруху брови чи танцювальної пісеньки, недбало виконаної на старому піаніно.

– Якщо чесно, то ти не мусиш нічого казати, – Ірек глянув мені просто у вічі. Невже читав у моїх думках? Або здогадався з поруху брови? – Я знаю, що ти відчуваєш. А я відчуваю те ж саме.

* * *

Звідки Ірек знає, що це саме я? Звідки я знаю, що це саме він? Звідки Травка знає, що це саме Марія? Звідки певність Мільки? Філіппа? Моєї мами?

Я можу відповісти тільки за себе. І скажу, як жінка, котру запитали, чому вона час од часу готує шість баняків борщу: «А бо так! І по всьому!»

Перше липня, рано-вранці

– Скільки ми маємо часу?

Я зиркнула на годинник.

– Якихось півгодини, наскільки я зараз здатна визначити годину. В мене трясуться руки, як осикові гілки на вітрі.

– А мені від нервування сверблять ясна, – поскаржилася Мілена. – Останній раз так було на випускних у школі.

– Може, побалакаємо про щось приємніше? – запропонувала я, розтираючи замерзлі пальці.

– Добре. Ти вже знаєш, хто виступав у ролі святого Миколая?

– Маю деякі підозри, але нічого певного. Ірекова бабуся сказала, що Миколай – це чоловік і що все з’ясується в серпні.

– Ну то мусимо почекати, – зітхнула Мілька, трохи розчарована. – Боже, хто це дзвонить о такій порі?

Я побігла до дверей та одержала чудернацьку посилку від мого тата. Навчальний фільм.

– Хоч подивися, – сказала Мілена, обсмикуючи блакитну спідничку до колін. – Побачимо, що він вибрав.

Тремтячими пальцями я розгорнула оздоблювальний папір і побачила назву фільму: «Повернення Джеді». А нижче маленький блакитний конвертик, приліплений до касети скотчем.

– Кілька слів підтримки від тата, – кинула я, не приховуючи роздратування.

– Прочитай, що тобі шкодить, – наполягала Мілька, незмірно зацікавлена, що він вигадав знову.

Я розпечатала конверт і прочитала: «Вишенько! Що б ти там не вибрала, я тримаю за тебе кулаки. Нехай Господь буде з тобою. – Лорд Вейдер».

Середина липня

– І що? І що? – допитувалася Мілька, проштовхуючись до списків із результатами.

– Не бачу… – Я нервово шукала наші прізвища. Ірек стояв поряд, стискаючи мою долоню аж до болю. – Зараза, здається, іще один рік на смітник.

– Ми є! Вишне! На тринадцятій позиції! Бачиш?! – гукнула мені просто до вуха Мілена й показала своїм батькам, котрі стояли неподалік, переможний жест.

– Вони поступили! Чуєш, Рисеку? Поступили! – почула я її маму, яку заглушали Аза, Барі і Кайтек.

Я знайшла тринадцяту позицію. Все сходиться: я й Мілена, тут-таки поряд. В одному човні.

Я обернулася, шукаючи в юрбі знайомі обличчя. Є. За п’ять метрів од нас Мільчині батьки. Її мама, як завжди, сильно розчухрана, зате у фантастичних джинсах із торочками. Гладко виголений тато Мілени саме розглядається за листям клена. Обіч галасливі Мільчині пси. Трохи далі Філіпп крадькома втирає самотню сльозу. Єндрек, котрий підкидає Вікторію ген за хмари. Травка, не знати чим більше зворушений: тим, що ми вступили, чи тим, що Марія приїхала на кілька днів і стоїть поруч, махаючи нам своєю аристократичною долонею. Збоку Ірек нервово прикусив верхню губу. Мабуть, він іще не второпав, що ми вступили. За кілька метрів далі Болек. Він забіг на хвилинку, щоб пересвідчитися, чи не треба когось реанімувати. Не треба, тому в нього, мабуть, така розчарована міна. Зразу перед ним моя мама, одною рукою відгортає каштанові кучері, а другу піднесла вгору, щоб я бачила, що вона тримає за мене кулак. Її Місько тактовно став трохи далі й несміливо помахав волохатою лапою. Уже всі! Ні! Когось мені ще бракує. Ну так, він не прийшов. Може, мав якісь справи, лекцію чи важливу конференцію. Досить, що він надіслав касету. Раптом біля одного з кінських каштанів я помітила дрібну постать у дротяних окулярах. Є! Він прийшов і тепер робить мені рукою знак, що все о’кей.

Я заплющила очі, а потім заходилася швидко кліпати повіками.