Текст книги "Терпкість вишні"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– А що ти думаєш про котів? – запитала я.

– Коти? – Данієль на хвилю замислився. – Вони знають, чого хочуть. Але голову можу закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.

Через два дні

– І що ти думаєш? – запитала я в Мілени.

– Про котів? Не всі з них знають, чого хочуть. Наприклад, Мацько моїх батьків ніколи не може вирішити: рибні він воліє кульки чи волові.

– Я питала, що ти думаєш про Данієля?

– Про нього? – наморщила вона чоло. – Він виглядає, як чувак, якого сміливо можна запрошувати на чаювання до бабусі. Ідеальний кандидат у чоловіки. Тільки щось у ньому не грає.

– Замало солярію й нестача імпульсу? – припустила Вікторія.

– Ні, не це.

– А що? – допитувалась я, трохи схвильована.

– Не знаю, – Мілька зиркнула на мене. – Може, він просто надто ідеальний?

Власне, я маю таке ж відчуття. Данієль такий ідеальний, що я повинна зразу в нього закохатись. Але на саму лише думку про це, що я повинна, я відчуваю дивний опір. І зразу маю бажання втекти далеко в гори.

Кінець січня, сесія

Данієль відпровадив мене після іспиту під саму хату дівчат.

– Ти не зайдеш?

– Ні, не хочу вам заважати, – усміхнувся він. – Поза тим, ця Мілька дуже мене пригнічує. Ну і, щиро кажучи, я волію бути з тобою сам на сам.

Я відчула, як серце калатається під моєю бордовою шотландкою. Може, це початок закоханості?

* * *

– Може, я починаю закохуватися? – запитала я в Ірека. Останнім часом я багато в чому йому звіряюся. Він колінкує або лежить під своїм столом, інсталюючи все, що тільки можна, а я віщую, сидячи на тапчані біля вікна і вдивляючись у його шкарпетки чи капці з гуральським візерунком.

– Може, це тільки перші прояви? Тільки чому я не відчуваю всеохоплюючої радості?

– Ти все аналізуєш, майже як моя сестра, – ствердив Ірек, інсталюючи «Starcraft». – Це духовна правнучка Мазоха. Останнім часом вона почала перейматися тим, що не варта свого хлопця. А все через маму.

– Справді? – Я підсіла ближче, задоволена, що врешті маю нагоду віддячити йому своїм уважним вухом.

– На свята мама трохи нудьгувала і з тієї нудьги, пов’язаної з переїданням, почала атакувати родину. Спочатку присікалася до мене, що я повинен думати про маґістерку і що маю надто довге волосся за вухами.

– А ти?

– Я не піддався на провокацію, – похваливсь Ірек, – тож вона кинула щось на тему нових бабусиних покупок. Потім перейшла на свого нареченого, закидаючи його претензіями в тому, що він узагалі її не слухає. Щиро кажучи, мама має рацію. Богусь останнім часом вимикається після п’ятихвилинних виливів. Може, він потерпає на синдром виснаження?..

– А що з Малиною?

– Малину вона зоставила собі на десерт. Коли нічого не вийшло з нашою бравою трійцею, вона заатакувала Малину. І стала жвиндіти, що та нічого не вміє. «Як ти колись будеш вести дім? – задала їй риторичне питання. – Шити не вмієш. Плести теж – ні на спицях, ні гачком. Ніколи не зварила елементарного супу, вже не говорячи про складніші страви, хоч би й сирник».

– Вона і справді не вміє пекти? – здивувалась я. Я завжди пекла печиво до всіх родинних свят.

– Якщо мова про кулінарні здібності, то можна сказати, що Малина нагадує одного із «Трьох у човні». Смажить яєчню, як славетний Гаріс. З шести яєць виходить півложки припалених вишкребків. А щодо інших талантів, то вона, як героїня котроїсь із книжок Воннегута. Єдине, що вона втямить, так це зліпити кулю з решток мила.

– Це небагато, – визнала я. Я втямила б зліпити з мила мініатюрний Маріяцький костел із фігуркою сурмача на вежі. – І що з того?

– Ніколи досі їй це не перешкоджало. Та останнім часом вона взяла до голови мамині причепки.

– Цікаво, чому?

– А тому, що їй перемкнуло, і вона намагається уявити собі всі моживі способи розпаду своїх стосунків. Вона вже пройшла етап, коли переймалася зрадою й потенційним алкоголізмом, власним або партнера. Тепер переймається, що погана господиня.

– Може, вона записалася б на якісь курси. Здається, є такі.

– Але не для людей із двома лівими руками. В Малини руки ростуть із того ж місця, що й у Мільки.

– Ну, Мілька в нас справдешній талант. Нещодавно вона вибралася купити фіолетові контактні лінзи. Ну і чувак упродовж години вчив її їх вставляти.

– І що? – поцікавивсь Ірек.

– Повернув їй гроші і сказав, що такі дерев’яні руки мають хіба що фігури святих з вівтаря Віта Ствоша.

– Ти дивй, а вона так рівно малюється.

– На губах у неї перманентний макіяж, – зрадила я Мільку. – На верхніх повіках теж. Але пудру вона, звісно, накладає цілком рівно.

– Малина майже не малюється, а надто після того, як двічі тицьнула себе олівцем в око. Якось навіть мусила звертатися до лікаря, так подразнила рогівку.

– Я теж не малююся.

– Та ти що? – здивувався Ірек. – На Новий рік і день народження тебе й видно не було з-під усіх тих тіней, рум’ян і блискіток. Уже не згадуючи кучерів.

– Ну, це останнє – робота природи.

– Вони дуже дійово заслоняють твоє лице. Я навіть не знаю, чи впізнав би тебе в місті.

– Я можу сказати те саме. На Новий рік ти був увесь забинтований, а в інші дні я бачу тільки твої п’ятки й частини литок.

– Взагалі-то, ми можемо познайомитися, – запропонував Ірек після тривалих роздумів, і надалі сидячи під столом.

– Е, мабуть, краще, якщо все буде по-старому. Мені легше тобі звірятися.

– Мені теж, – зізнався він.

– То, може, ти закінчиш розповідь про Малину.

– Власне. Два тижні тому телефонує до мене бабуся. Я злякався, бо було далеко попівночі. Тож питаю, що трапилося. На це бабуся благає, щоб я до неї приїхав і допоміг їй знайти на антресолях стару швейну машину. Бо Малинка вже два дні реве, що мусить навчитися шити, інакше втратить свою половинку. Наче половинки йдуть через такі прозаїчні приводи.

– А через які приводи вони йдуть?

– Якщо це половинки, то через жодні. Вони перебувають у безперервному екстазі і навіть і гадки не мають про розлуку чи зраду.

– Класно, – зітхнула я.

– Може, й так. Проблема в тому, що я не вірю в половинки.

1.02. Я, мабуть, теж. Зате Марія і Травка на повному серйозі. Травка без угаву просиджує в нас, чекаючи на її повернення і снуючи дикі плани компрометації гуру. Марія ж просиджує в «Пташилі», снуючи дикі плани поселення в «Ікеї».

– Вона і справді вірить, що гуру там ночує? – здивувавсь Ірек.

– Так. Минулого тижня вона навіть там побувала і стверджує, що виявила сліди його присутності.

– Цікаво, які? Упакування від психотропних «коліс» чи порожні пляшки з-під «чорнила»?

– Ні. Нібито на одному з двоповерхових ліжок лежала розгорнута повість шведською мовою. А гуру нібито захланно читає скандинавську літературу. В оригіналі, звісна річ.

– Наївність деяких людей не має меж, – підсумував Ірек. – О, телефон. Певно, знову Малина. Даси мені слухавку? І ввімкни «спікер», то послухаєш разом зі мною.

Я виконала його прохання, натиснувши відповідну кнопку.

– Ну, привіт, сестро, що там знову? – почав Ірек.

– Це, напевно, погано закінчиться, Іреку! – почула я істеричний лемент. – Мама знайшла три наступні докази того, що я маю дві ліві руки.

– Навіщо? Адже ніхто не мав у цьому жодних сумнівів.

– Дуже дякую, – верескнула Ірекова сестра.

– А що, ти хотіла почути, що маєш тільки одну ліву руку? Я не вмію брехати близьким людям. Не плутай мене з нашим батьком.

– Але ти міг би сказати це делікатніше!

– Я постараюся попрацювати над формою, – пообіцяв Ірек. – Як тільки переінсталюю комп’ютер. А тепер скажи мені, які ж це докази?

– Я не вмію забивати цвяхи, полоти огірки й варити повидла, – одним духом продекламувала Малина. – І що б ти робив на моєму місці?

– Я тобі вже казав, мамі теж. Ти повинна знайти собі принца. Тоді до твоїх послуг буде штат відповідно вишколеної служби – і жодних проблем.

– Дуже дякую! – гаркнула Малина. – Я тут переживаю такі тортури, а ти легковажиш, пропонуєш нереальні розв’язки.

– Послухай, – спокійним тоном озвавсь Ірек, – якби ти мала стабільну психіку, я міг би порадити тобі плюнути на дурнуваті мамині причепки. Але при твоїй емоційній конституції можу тільки потішити тебе пошуками принца. І то принца зі сталевими нервами.

– Але я й справді переживаю, Іреку, – захлипала Малина. – А до всього поганого мені скоро виповниться тридцять років. Я почуваюся, начеб сиділа на величезній бомбі з годинниковим механізмом. Навіть крізь сон чую невблаганне цокання.

– Колись я тобі казав, що так буде, – нагадав їй Ірек. – А чого саме ти боїшся?

– Що стану невидимою. Подивися музичні програми. Там немає виконавців після тридцятки. Усі молоді й пружні, як добре надмухані м’ячі.

– Ти забагато дивишся MTV, – визначив Ірек. – Перемкни на канал із класичною музикою. Або постав собі диск «Buena Vista Social Club». Коли я його слухаю, то завжди шкодую, що я не запліснявілий кубинський стариган.

– Так каже молодь, яка ще не знає, що означає проминання, – зітхнула Малина. – Поговоримо, коли тобі стукне тридцятка.

– Я до твоїх послуг. А тим часом, дорога моя сестро-істеричко, постарайся розслабитися, найкраще за допомогою Богусевого рецепта. А як не подіє, то прийдеш до мене, і ми разом подумаємо, що робити далі. Згода?

– Згода, дякую.

Це не прозвучало переконливо. Вона попрощалася й поклала слухавку.

– Вона жахливо переживає плин часу, – зауважила я.

– Бо останнім часом має забагато вільного й заповнює його, як уміє. А її переймання є тим, що вона вміє найкраще, сама бачиш…

– Бачу. Лантух негараздів.

– А в запалі то навіть два чи й три.

– Із цим якось можна боротися?

– Ми намагаємося. Я нагадую їй про бездомних дітей Бразилії, бабуся звістовує оптимістичну ворожбу, Богусь виписує чергові чарівні пастилки, хлопець запевняє у вічному коханні, а Евка, її подруга, просто слухає й гладить по голові.

– Але чи бореться з тим Малина?

– А, Малина, – відказав Ірек. – А навіщо? Якщо вона має біля себе таких спеціалістів?

2.02. Такий день трапляється не часто. Рідше, ніж раз на тисячу років. І дякувати Богові. Бо сьогодні я втратила захисну парасолю, виткану вправними пальцями моїх турботливих батьків.

А було все так. Саме сьогодні я вирішила, що скажу татові про своє рішення тримісячної давності. З’ясую повністю ситуацію, а водночас наповню своє горня інтенсивними спогадами. Нехай це будуть і неприємні спогади, але я хочу врешті скинути цей тягар із плечей, а не чекати весь час відповідного моменту. Я щойно повернулася з усного іспиту з основ плетіння небувальщин. Дорогою взяла напрокат навчальний фільм, який мав допомогти створити в тата відповідний настрій. Фільм мені порадив Ірек. Учора, після розмови з Малиною, під час інсталяції нової гри.

– Спробуй «Інститут Бенджамента». Він повинен пасувати до таких розмов.

– А про що він?

– Про те, як чувак потрапляє до таємничої школи, в якій навчають безсенсовним учинкам. Без кінця повторюють безглузді рухи й фрази. Страшний фільм. – Ірек здригнувся, скидаючи на стіл кілька ручок.

Опис Ірека справив на мене враження, тому я відразу після іспиту побігла до прокатного пункту, взяла фільм і чимдуж до хати. Коли прийшла додому, нікого ще не було. Поволі приготувалася до наповнювання горняти. Хильнула дві ложки «Ново-Паситу» (згідно з інструкцією на етикетці), вставила касету до «відика» і всілася проти комп’ютера в татовій бібліотеці. З нудьги почала читати черговий розділ його нової книжки про виховні проблеми. Розділ починався так:

«Складна наука слухати

„Кажу тобі, кажу, а з тебе як з гуски вода“, „Ти ніколи мене не слухаєш!“ „Легше спілкуватися зі стінкою!“ – зізнайся щиро, як часто ти чуєш такі слова? Якщо рідко, то можеш тільки себе привітати. Бо ти володієш даром слухати, який трапляється рідко. На жаль, хоч він і трапляється рідко, але не цінується людьми. Більшість із нас воліє гарно говорити, аніж слухати. А втім, ми забуваємо, що плинне мовлення – це великою мірою заслуга слухача. Коли слухача немає, талант промовця сходить на пси. Терплячого вислуховування протилежної сторони часто досить, аби запобігти багатьом непотрібним суперечкам і конфліктам. Психотерапевти часом жартують, що втратили б роботу, якби люди захотіли уважно послухати те, що їм хочуть розповісти інші. Наразі безробіття їм не загрожує. Замість розмови ми воліємо вести паралельні монологи. А така поведінка не сприяє порозумінню. На щастя, це можна змінити, працюючи над розвитком ознак доброго слухача.

Однією з найістотніших рис управного слухання є мотивація, себто вміння побачити цінність у тому, що хоче нам розповісти інша людина. Якщо ми визначимо, що наш співрозмовник нудьгує, слухання дасться нам із величезними труднощами. Пробудити мотивацію не легко, а надто для людей із низьким гуманітарним коефіцієнтом, себто таких, хто добачає в іншій людині насамперед її суспільну роль. Тому з їхніх уст часто падають твердження на кшталт: „Прибиральниця мусить прибирати, а не балакати“, „Що може знати про життя якийсь там ліцеїст?“ Інакше поводиться людина з високим гуманітарним коефіцієнтом. Для неї кожен може стати цікавим співрозмовником, незважаючи на вік, освіту чи матеріальний стан. Вона потямить знайти спільну мову і вийти поза банальні: „Доброго дня!“, „Скільки це коштує?“, „Чим я можу допомогти?“ Людина з високим ГК керується переконанням, що кожна людська істота може чогось нас навчити і кожна безумовно варта поваги. Якщо ми хочемо опанувати мистецтво слухати, варто засвоїти подібні погляди.

Наступною рисою доброго слухача є терпіння, себто здатність вислухати промову цілком, незважаючи на її тривалість і зміст. Більшість із нас має тенденцію читати в чужих думках. „Я знаю, про що ти хочеш сказати, можеш не продовжувати“, – заявляємо ми, перебиваючи когось, часом на середині речення. Інша помилка – це концентрація на формі замість суті. Тоді нас відволікають усілякі затинання, розтягнутості, відступи. „Ти не міг би не деталізувати?“ – роздратовано запитуємо ми, а наш співрозмовник вражено замовкає. Що тоді? Якщо ми зацікавлені в контакті, залишається одне: зціпити зуби, сконцентруватися на суті й дати комусь висловитися до кінця.

Терплячість і мотивація – це тільки половина успіху. Не менш важливою є активність, а саме бажання зрозуміти промову, її сенс та головні засновки. Якщо ми поводимося пасивно, то не одержуємо нічого, крім задоволення від того, що дозволили комусь виговоритися. Часом добре і це. Але уявімо собі, що відчуває людина, котра усвідомлює, що звірялася до… стіни. Їй дозволили говорити, але її не слухали. Чи хотіли б ви на її місці звірятися знов? І саме таким ситуаціям запобігає активність. Якщо щось нам не зрозуміло, то ми задаємо питання замість безглуздо кивати та вдавати, що ми все розуміємо. Часом варто обірвати і підсумувати цілу промову, намагаючись конкретизувати: „Мені здається, що твоя проблема в тому-то і тому-то. Чи так?“

Чи, володіючи англійською терплячістю, залізною мотивацією й суперактивністю, ми автоматично перетворюємося на ідеальних слухачів? Ні, якщо виказуємо при цьому емоційну байдужість. Уявімо собі, що розповідаємо подрузі, які нас спіткали прикрості. Загублені документи, сварка в родині, проблеми дитини в школі. Наша подруга вдає активне слухання, не квапить нас, не перебиває. Ми завершили звірятися і що? Нічого, з її уст ми чуємо якнайбільше: „Тобі не повезло“. Вона каже це так байдуже, наче ми щойно переповіли їй прогноз погоди. Їй забракло емпатії й підтримки. Тож якщо ми хочемо мати репутацію добрих слухачів, то мусимо виявляти, що нас зворушує те, про що нам розповідають. Не вистачить не позіхати і не робити знуджену чи роздратовану міну. Ми мусимо довести, що вповні схвалюємо співрозмовника, підтримуємо його. Підтримка – це не тільки вияв порозуміння, а також турбота про плинність контакту. Якщо хтось забув слова, ми можемо їх підказати, хоч це зовсім не означає, що ми повинні завершувати за співрозмовника кожне речення. Під час слухання, як і в багатьох інших справах, найкраще дотримуватися золотої середини.

Назріває питання: а яку користь ми одержуємо, опановуючи майстерність слухання. Напевно, можливість конструктивнішого розв’язання конфліктів. Як я вже згадував, ми запобігаємо великій кількості суперечок і скандалів. Понад те, отримуємо шанс ліпше порозумітися з людьми. Але є і ще дещо. Величезну насолоду дає усвідомлення того, що хтось саме нам довіряє свої проблеми, мрії, таємниці і що саме нам вирішив звіритися. Дуже приємно почути: „Тобі я можу про все розповісти“. Може, саме тому є стільки охочих учитися на психотерапевта…»

* * *

Який щасливий збіг обставин, що тато порушив саме цю тему. І що він так багато знає про складну науку слухати. Коли я попрошу його про хвилину розмови, він активізує свої мотивацію й терплячість. Завдяки цьому я спокійно перелічу приводи, якими керувалася. Тоді він застосує свою емпатію й відчує, як паскудно я почувалася на СНОБІ. Зрозуміє, що я мусила спробувати щось інше, й обдарує мене своєю підтримкою. А я нарешті позбудуся тягаря жахливої таємниці. Вже не можу дочекатися. Чому цей тато не повертається? Він уже годину як повинен бути вдома. Я мушу чимось себе зайняти, інакше збожеволію. Знаю. Приготую його улюблений салат «Професорський», який створить відповідний настрій і допоможе видобути на поверхню всі ознаки ідеального слухача. Я саме оббирала другу картоплину, коли поціновувач цього делікатесу енергійно подзвонив у двері.

– Ми мусимо поговорити, – почав він, наче герой мексиканського телесеріалу. А я відчула чотири ряди червоних мурах, які браво марширували вздовж мого спинного мозку.

– Слухаю.

Тремтячою рукою я відклала напівобібрану картоплину.

– Я сьогодні був в університеті, – понурим голосом повідомив мені тато, а я почула зловорожу мелодію, виконувану на старому контрабасі. – Я хотів пересвідчитись, як ти даєш собі раду. Оскільки тебе не було в жодних списках, запитав у секретаріаті і…

Все ясно. Тоді чому я не відчула полегшення?

– Ти зробила жахливу річ, – сказав тато.

– Вибач, – бовкнула я, – але…

– Незалежно від мотивів, ти вчинила шахрайство. І то щодо своїх батьків. Чому ти нам нічого не сказала, Вишеславо? Адже ми бачимося щодня, тобі не бракувало нагоди.

Може, саме тому, що не бракувало. І тому, що я могла відкласти розмову на так зване завтра.

– По-друге, – гнув він далі, – це нехтування науковою кар’єрою. І то на самому початку шляху.

А якби я знехтувала нею на п’ятому курсі? Було б краще? Поза тим, про яке нехтування мова? Адже я вчуся, складаю іспити!

– Але я вчуся, тату, – намагалась я захищатися.

– Знаю! Від секретарок, бо сама ти не мала відваги нас про це поінформувати. А чому?

Я відкрила рот, але тато закінчив за мене:

– Бо ти добре знаєш, що КАША – це ніякий не факультет, а тільки сховище для пересичених невдах. І ти, Вишеславо, серед них! – Тато вхопився за голову.

– Я думала, що там викладають найактуальніші знання і що викладачі більш…

– Думала, думала, – скипів тато. – Які думки можуть бути в наївного вісімнадцятирічного дівчиська щойно після ліцею? Що воно може знати про вищу освіту?!

Хвилину він глибоко дихав, аж урешті йому вдалося повернутися до емоційної рівноваги.

– Я йду по маму, – сказав він крижаним голосом, – а коли ми повернемося, буде серйозна розмова. Ми мусимо вирішити, як розв’язати цю проблему.

Він поправив свій улюблений шалик з університетськими емблемами й вийшов. А я, не чекаючи, поки творці парасолі з гуркотом її затраснуть, спакувала найнеобхідніші речі, прихопила вміст свинки-скарбнички (ціла тисяча на канікули) і…

* * *

– Просто вийшла.

– Ти залишила якусь записку? – запитала Вікі, відбираючи в мене рюкзак, що правило за тисячу разів повторюване «заходь» усіма мовами світу.

– Я написала на клапті серветки, що переїжджаю до вас. Але адреси не лишила.

– Ти могла б із ними щиро поговорити, – озвалася Марія. – Це деколи дуже допомагає.

– Ох, цей мені вже міф Великої Розмови, розповсюджений американськими кіносценаристами, – розізлився Травка. – Спочатку я уявляю собі родинний вінегрет. Чоловік зраджує дружину, та відповідає йому тим самим. Діти експериментують із наркотою, і раптом, за п’ять хвилин до кінця фільму, відбувається велика очищувальна розмова, внаслідок якої все повертається до норми. Чоловік кидає коханку, дружина розриває знайомство з пляжним плейбоєм, діти без жалю залишають наркозабавки. Велике поєднання! Дулю вона могла, а не поговорити. Вона вже три місяці боїться їх повідомити, що поміняла один ідіотський факультет на інший, а ти кажеш про магічну силу Родинної Розмови.

– Як це один ідіотський факультет на інший? – запитала я, трохи спантеличена.

– А так! – відрізав Травка. – Бо чим вони розрізняються? Може, котрась із вас розкриє мені цю велику таємницю?

* * *

По правді, Травка має рацію. На обох факультетах є дурнуваті пари й злостиві викладачі. Тут і там нам наказують визуджувати застарілі визначення й давно неактуальні правила. На одному і на другому є купа нікому не потрібних предметів. І на жодному немає людей, з якими можна було б потоваришувати. Зграя набундючених снобів, звісно, крім Данієля. Але хіба вистачить його одного, щоб не шкодувати?

І подумати, що за це одкровення я мусила заплатити болісною втратою парасолі.

Перша ніч без парасолі

Зазвичай я засинаю через сорок секунд після заплющування очей. Часом, коли стрес винятково дається взнаки, я потребую трьох або чотирьох хвилин. А нині? Минула північ, а я й надалі кручуся на своєму колючому вільготному матраці, нашвидку стягнутому хлопцями з піддашшя сусіднього будинку. Раптом усе почало мене дратувати. І помаранчева ляпка з двома бризками індиго. І Мільчина лампа, що звисала тут-таки над її засмаглим обличчям. І мучівні зітхання Марії. Тіні дерев на стіні й похмурий пошум вітру за вікном. На додачу, ця клята підлога. Чи вона мусить так рипіти?

– Клята підлога, чи вона мусить так рипіти? – буркнуло щось із-під ковдри. Мілька.

– І той вітер з Татр, який нагадує про всі нерозв’язані проблеми, – обізвалася Вікторія. – Я вже розумію, чому гуралі хляють бочівками горілку. Я й сама маю бажання вихилити цілий баняк, а перебуваю ж бо за сто кілометрів від його епіцентру.

– Як подумаю собі, що мій гуру лежить самотній на котромусь із двоповерхових ліжок в «Ікеї»… – зітхнула Марія.

– Самотність гуру чомусь не справляє на мене враження, – буркнула Мілена, садовлячись на ліжку. – А надто тому, що тут поряд сидить хтось значно самотніший.

– Хто? – запитали всі троє воднораз.

– Вишня.

– Я? – Звідки та облуда? Адже я чудово знаю, що Мілена права. Так самотньо я не почувалася ще ніколи. Хоча й не раз ночувала поза домом. – Не перебільшуй, я їздила до літнього табору й до бабусі.

– Це не те ж саме. Там ти знаєш, що повернешся. А тут відчуваєш, що закрила якийсь етап у житті. Що щось завершилося і вже ніколи не буде по-старому.

– Не буде? – я відчула, як мені стає холодно.

– Ні, – твердо повторила Мілька. – Тому, коли я вперше їхала на навчання, мій тато розплакався, як немовля. Бо зрозумів, що так уже не буде. Він усвідомив це допіру на вокзалі. І як зареве на весь перон. Моя мама аж сховалася від сорому за розклад потягів. Що гірше, тато не мав жодного носовичка, певно, думав, що до кінця буде мужнім.

– І що?

– Він утирався кленовим листям. Я ніколи цього не забуду. Старий стоїть на пероні й витирає мокрі щоки великим жовтим листком. Тепер варто мені побачити кленове листя – і зараз же стискається в шлунку.

– А я пам’ятаю, – мовила Вікторія, утрамбовуючи велетенську подушку, – як у день від’їзду мама мені сказала: «Сьогодні ти говориш: „У нас під Любліном“, а за рік питатимеш: „Як там у вас під Любліном?“» І, що найгірше, вона мала рацію. Та хата стала для мене чужою, якоюсь малою й незатишною. Я не почуваюся там удома. Тільки от де тепер моє місце?

Ми не знали, що їй відповісти. І мовчали б, певно, довго, якби не голосний грюкіт у двері. Ми настрахано завмерли. Грюкіт повторився. Я запхала голову під ковдру. Мілька писнула, ховаючи шию й зап’ястки, а Вікторія, як найсміливіша, побігла до дверей.

– Це Травка, він також не може заснути.

– Я чув ваші розмови через стіну й вирішив, що мушу приєднатися. Можна? – Він жбурнув на підлогу надувний матрац.

– Ми балакаємо про перші дні в універі, – повідомила Мілька.

– Знаю, у нас усе чутно, не треба навіть прикладати слоїк до стіни.

– Не жартуй, що ти його колись прикладав, – розхвилювалася Марія.

– Я і справді цього не мушу. Але не бійтесь, я розумію, що ви маєте секрети, і завжди затикаю вуха. Хоч знаєте, як воно спати із затичками.

– Я знаю, – зітхнула Мілька. – Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.

– Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.

– Спокійно, – втішила його Мілька. – На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.

– Доступу до чого? – здивувався Травка, аж поки допетрав. – У принципі, шкода.

– Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? – засміялася Мілька.

– Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.

– Я вловила алюзії, – озвалася Марія, – але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.

– А як ти пережив перші дні в універі? – ризикнула я змінити тему.

– Жахливо, – зізнався Травка. – Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».

– Здається, він непогано покращує настрій, – утрутилася Мілька. – Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса – і все змінилося.

– «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», – сказав Травка. – Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…

– Я теж колись думала, чи його не брати, – зізналася Марія. – Але не зважилася.

– Чому?

– Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.

Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.

– Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, – невинним голосом кинув Травка.

– Гей ти, перестань бавитися в ділера, – форкнула Мілька.

– Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.

Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.

– Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.

– Це вже краще.

– Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.

– Який? – запитала я.

– Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».

– Допомогло?

– Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.

– Який іще Х’юстон? – здивувалася Вікторія.

– Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. – Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. – Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.

– Я мушу спробувати цю твою дієту, – раптом запалилася Мілька, – бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.

– Аж так зле? – зажурився Травка.

– Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?

– Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.

– Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, – зауважила Вікторія.

– Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.

– Автор?

– Мій батько.

– Класна назва, – визнав Травка. – І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.

– Дякую, – сказала Марія тоном королеви. – Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.

– Це і так ніхто не помітив би під фарбою, – сказала Мілена.

– Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.

– А ти не любиш щось мусити, – підказала Мілька.

– Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі універ.

– А як?

– Думала, що це буде час безперервних вечірок за спільною плящиною вина й гітарою. Думала, що ми одразу станемо згуртованою групою, яка буде окуповувати модні клуби й паби. А тут виявилося, що в пабах просиджують пересичені тинейджери з приватних шкіл, а мій курс – це купа заучок, котрі не хочуть казати, що було задано.

– І ніхто не позичає конспектів, – хором додали ми з Міленою. Ще одна подібність між КАША і СНОБом.

– І кожен тільки й думає, як доробитися до стипендії. Який же щасливий той, хто її одержав, – зітхнула Вікторія.

– А як ти даєш собі раду без стипухи? – зацікавився Травка.

– Маю три уроки німецької на тиждень і надію, що щось зміниться.

– Трохи замало, – визнала я.

– Замало? То спробуй собі уявити, що ти маєш тільки три уроки.

* * *

Неділя. Як каже Данієль, саме завдяки їй люди терпляче пхають свої грабарки, замість того щоб кинути все під три чорти і втекти. От тільки куди?

3.02. Ми заснули далеко по четвертій. А коли врешті розплющили запухлі повіки, годинник вибив першу.

– Ой, бляха, – скрикнула Мілена таким тоном, ніби почула про трагічну загибель вокаліста гурту «Брейншторм».

– Що трапилося? – запитали ми, блимаючи виряченими очними яблуками з-під пледів, ковдр і перин.

– У Марії сьогодні відкривання каналів. І вона вже пішла, отак, не попрощавшись.

– Боже, а я думала, що щось трапилося з хлопцями з «Брейншторму» чи з Анастейшею, – з полегшенням зітхнула Вікторія.